Сучасна російська повість



Сторінка10/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА

 

Буває, людині здається, що її душа зароговіла, а насправді виявляється — ні. Знову приходила Майя. Співала під гітару «Ні, не любив він…» Я був розчулений, мало не розплакався. — Що з вами, дядю тату? Обіймає, поруч щока, сама плаче. Чи маю я право засуджувати її? Сказано: «Не судіть, то й судимі не будете». Неправильно. Всі ми судимо, і всі судимі. Добре, що наші думки і стіни будинків непрозорі і люди не знають, що про них думають і що говорять позаочі. Старечі мрії: як би хотілося покласти комусь голову на коліна і щоб мені її гладили. Проте згадую, що лисий, і з жахом цю думку відкидаю. Хтось сказав: трагедія старості не в тому, що старієш, а в тому, що лишаєшся молодим. Інститут. Іду вниз по сходах, сходинки слизькі, кудись пливуть. Повз біжать-миготять молоді, їх багато. Відступають, пропускають мене вперед або ввічливо переганяють. Сам. Стіна ввічливості навколо людини посилює її самотність. Якби мене штовхнули чи облаяли, мені було б легше. Вся моя біда — немає співлюдини (Mitmensch німецькою «близький», буквально «співлюдина»). Адже ж були в мене співлюди. Як і коли я їх розгубив? Де б я не був, моє становище почесне, але одиничне. Я не буваю рядовим членом жодного колективу. На кафедрі мене поважають, навіть, мабуть, люблять (по-своєму, буркотливо, насмішкувато). Та я сам, існую в єдиному екземплярі. Колеги-професори? Всі вони з дружинами, із сім’ями, впорядкованими квартирами. Майже у всіх машини, багато хто з них мріє про гаражі. І серед них я один, відокремлений. Якось їхав у автобусі. Передмістя, невисокі будинки з телевізійними хрестами. Всі хрести стоять паралельно один до одного, і лише один, мов п’яний, стирчить навмання, під кутом до решти. Я — такий хрест. Ніколи я не беру участі в кафедральних або інститутських збіговиськах. Один-єдиний раз як виняток поїхав на екскурсію теплоходом. Сидів сам у кріслі. Злиття з іншими не вийшло, але був радий, що поїхав. Незабутнє відчуття душевної відради. Щось мене відпустило. На кормі танці. Танцюють самі жінки, серед них Лідія Михайлівна. Як вона хвацько танцювала, з яким вогнем! Я з дитинства дикунською любов’ю любив вогонь — багаття. Збереш палички, бадилля, суху траву, підпалиш газету. Полум’я на сонці спочатку невидиме, блідо-синювате, з димком, лише газета скручується, чорніє по краях. Якщо кинути у вогнище гілочку хвої, вона задимиться, затліє, потім починає тріскотіти, сипати іскрами. Як я жадав зберегти вогонь, не дати йому погаснути! Як я дмухав у вогнище всіма силами своїх маленьких легенів! Як, врешті, воно спалахувало переможно і яскраво! Про це палахкотіння роздмуханого вогнища я згадував, дивлячись на Лідію Михайлівну, яка танцювала. Я милувався нею, поки вона до мене не підійшла. Жахливо, що моя самотність супроводжується відштовхуванням від людей. Реакція відторгнення (з Майєю було не так). Знову про теплохід. Я, що ніколи нікуди не виїжджав, набрався вражень у цій поїздці, як дитина, яку повели до театру. Береги були чудові. Якесь особливо прозоре повітря струмувало над нами. Увечері не без задоволення слухав танцювальну музику. Бувають якісь дні, коли ти відкритий для вражень і дивуєшся, як це ти раніше жив без них. Вальс линув з радіорупорів — сріблястих, кожен ніби з великим яблуком усередині. Срібні яблука. Часто кажуть про золоті яблука. Такі, мабуть, росли в раю — розкішному, ошатному, нахабному раю. Я бачу скромну країну, де на тонких чорних деревах ростуть срібні яблука. Не дуже важкі, вони висять, не обтяжуючи, майже не згинаючи гілок. Увесь пейзаж тонкій, строгий і графічний. Якісь чорні конвалії ростуть під деревами. Я все це бачу, і я щасливий. Я не люблю кольорового кіно. Не терплю кричущої яскравості так званих художніх листівок. Скупа чорно-біла гамма значно більше мені до душі. Поезія бідності. Колись ми вміли бути бідними і не соромилися бідності. У нашій юності вона була нормою існування. Коли ми з Ніною одружилися, у неї була лише одна сукня. Я мріяв би зараз зустріти жінку, в якої була б лише одна сукня і яка б цього не соромилася. Та єдина сукня була сіро-зелена, у вузеньку смужечку. Потім вона витерлася, і ми пошили іншу — чорну. Кажуть, блондинкам личить чорне. Заплющую очі і намагаюсь уявити собі Ніну в чорному. Нічого не виходить, образ розсипається на скалки. Напружую пам’ять, і на хвилину мені вдається побачити Ніну зі спини. Вузька струнка спина, що ховається в чомусь широкому, траурному. Вузенька щиколотка над мотузяною туфлею (тоді такі носили, самі робили) — от і вся Ніна перших років нашого спільного життя. Я силкуюся повернути до себе обличчям тонку фігуру в чорному — не вдається. «Ніно, оглянься, подивись на мене!» Не обертається, зникає. Ще напружую пам’ять, і виникають її очі після смерті Колі. Очі не голубі, а чорні, поспіль залиті самими розширеними зіницями. їх я не можу знести, їх я гашу. Ще бачу Ніну якихось середніх, не найпізніших літ, чомусь завжди нахилену, з совком і віником у руках, підбирає з підлоги сміття. Але й цю Ніну я не можу розігнути, випростати, зазирнути їй в обличчя. Фотографії нічого не дають, уява відмовляє. Чоловік, котрий забув, яка його дружина, що з нею прожив майже сорок років! Ні, час мені вже помирати. Сьогодні розмова з Павлом Васильовичем Рубакіним (язик не повертається назвати його Пашею, як у нас заведено). На кафедрі з нього підсміюються, його дивакувата зовнішність, його складносурядна, плутана мова, його манера з будь-якого приводу вдаватися до філософії примушує людей звичайних, нормальних цуратися його. За всіма ознаками я відчуваю себе його братом. Він також самотній, як і я. В ньому також нуртує вимоглива, але безсила думка. І, однак, він не співлюдина; наше спілкування не скасовує самотності: він сам, і я сам. Думки його збагнути важко; навряд чи вони особливо змістовні. Мова в нього загалом правильна, та мене чомусь тішить, коли ця правильність порушується. Сьогодні він сказав: «Я з дитинства боготворю перед Енштейном», — і я був зворушений. Розмірковую про вищу освіту, про її долі і перспективи. Власне, про вищу технічну освіту (лише в ній я відносно компетентний). Мені здається, що, ганяючись за масовістю, ми щось тут втратили. Намітилася інфляція вищої освіти. Щось на зразок грошової реформи тут необхідне. Мені важко про це судити, не маючи фактів, але, по-моєму, такої кількості спеціалістів, яку щорічно випускають втузи по всій країні, народному господарству не потрібно. Диплом інженера у нас знецінений. Кваліфікований робітник одержує більше, ніж інженер, це тривожна ознака. Той набір знань, який ми даємо студенту, для більшості наших учнів надмірний, для меншості, навпаки, малий. Інженер на виробництві, як правило, обходиться без високої науки. Йому потрібні зовсім інші знання й навички (організатора, постачальника). З наших поганих студентів нерідко виходять ділові інженери. Меншість наших випускників потрапляють на наукову роботу, і для них обсяг наукових знань, одержаний в інституті, вкрай недостатній. Тих і інших ми стрижемо під один гребінець, готуємо за одною програмою однакову кількість років. Ні тих, ні інших ми не вчимо самостійно набувати знань із книжок, а це найважливіше в наш час, коли будь-який запас готових знань через п’ять-десять років стає застарілим. Все це наводить на думку (десь вона вже висловлювалася), що вищу освіту треба було робити двоступінчатою. Підвищену наукову підготовку давати лише тим, хто має (і ділом зумів довести) здібності, покликання і старанність до наукової роботи. Таких фахівців треба готувати не валовим, а штучним методом. Для цього потрібно різко зменшити число студентів у групі і навантаження викладача. Там, де йдеться про твори мистецтва, масова штамповка безглузда. Фахівець високої кваліфікації — такий самий твір мистецтва. Спілкування викладача зі студентом повинне бути індивідуальним, а не знеособленим. Ніщо так не формує особу учня, як щедрі, не обмежені часом бесіди з наставником. Для цього той і другий повинні мати час. Процес навчання треба зробити привільним і радісним. Як цього досягти? Не зовсім ясно. Риси цього привілля інколи помічаються. Хороша лекція — завжди свято. Число лекцій слід обмежити, давати студентам можливість самостійно вивчати предмет за книжками. Наша сучасна система контролю (екзамени) з жорстокими вимогами до пам’яті студентів найбільше страшна тим, що вона придушує природну допитливість юної особи. Згадаймо павловський рефлекс «що таке?». Собака, особливо молода, зустрічаючись з незнайомим предметом, намагається його обнюхати, обстежити. У більшості наших студентів цей рефлекс знищено. Вони не тільки не допитливі — вони люто відштовхують від себе будь-яку інформацію. Викладач, який повідомляє їм додаткові відомості, стає їхнім особистим ворогом. Ще б пак — він збільшує обсяг того, що треба завчити і відтарабанити на екзамені. Зовсім неправильним я вважаю звичай (заведений майже скрізь) вимагати від студента, аби він відповідав на екзамені увесь матеріал напам’ять, без довідників, конспектів. Такий екзамен перетворюється в безглузду процедуру, принизливу для обох сторін. Особливо ненависна мені манера деяких викладачів читати лекції, не відриваючись од конспекту, а на екзамені вимагати від студента все напам’ять. Слава богу, у нас на кафедрі такої огидної практики немає. Наші лектори (вид франтуватості!) виходять до дошки, не маючи в руках не лише конспекту, а й узагалі нічого («Кругом живіт та ноги», — каже Маркін словами Зощенка). Що стосується екзамену, то мою вільну позицію поділяють не всі. На мою думку, ідеально було б, якби студент на екзамені, користуючись будь-якими посібниками, продемонстрував своє вміння прикласти дану науку до вирішення реального завдання. Адже саме цього вимагатиме в нього життя! Мені заперечують: на такий екзамен піде занадто багато часу. Мабуть, у цьому вони мають рацію. Але що значить «занадто багато часу»? Чи можна сказати, що письменник витратив на свій роман занадто багато часу? Або художник на картину? Мені самому, коли я від вільних мрій переходжу до реальної дійсності, незрозуміло тут багато питань. Можливо, не можна поєднати масовість навчання з його індивідуальністю? Але ж усе наше життя — ланцюг спроб поєднати те, що не поєднується. Цілком нам це не вдається, проте частково — так. Дивовижно, що навіть за вкрай недосконалої системи навчання ми все ж вирощуємо якусь кількість повноцінних фахівців. Очевидно, це саме ті, яких би ми відібрали у групи підвищеної підготовки, якби такі групи існували. Але тоді ми змогли б приділити кожному з них більше уваги. Кілька слів про процедуру прийому до вузу: у своєму теперішньому вигляді вона негодяща і своєї функції відбору найдостойніших не виконує. Перевіряється не розвиток, не здібності, а (в кращому випадку) ступінь нахапаності. В результаті — фіктивний відбір, випадковий прийом. Потрапити до вузу досить важко, але це останнє зусилля. Будучи прийнятим, студент незалежно від своїх якостей (обдарованості, сумлінності, покликання), як правило, вуз закінчує. Звідси квіти блату. Батьки із шкури вилізуть, аби лиш їхнє чадо було прийняте. У нашому інституті, як і в переважній більшості інших, немає ні хабарів, ні прямого підкупу, зате досить часто «підкуп знайомства». Потрапляють не найдостойніші (їх однаково відібрати неможливо), а ті, в кого вдалі зв’язки. Знову напрошується неоригінальна думка про «прийом з запасом», коли прийняті вважаються лише кандидатами в студенти і повинні на ділі довести своє право навчатися в вузі. Доцільність такого заходу очевидна, але заперечення традиційне: дорого! Та чи не дорожче коштує випуск неповноцінних спеціалістів, які п’ять років училися з примусу і мали глибоку відразу до будь-яких знань, будь-якої праці? А втім, цілком імовірно, що у всіх цих міркуваннях я й не маю рації. Завжди легше критикувати, ніж робити. Одне незаперечне: треба шукати нові форми вищої освіти, експериментувати, пробувати. Та все це вже без мене. Я старий. Говорив з Ніною по телефону. Далекий дорогий голос із легким надломом на голосних, з чіткими закінченнями слів. Був тимчасово щасливий. Добре, що по телефону не видно облич. Моє було б найвищою мірою не надихаючим. Читаю Коран. Яка це приголомшуюча, жорстока й чудова книга! Магомет (правильніше Мухаммад), виявляється, не писав її, а диктував. Одержимий якимись припадками (мабуть, епілепсії), він впадав у священний транс і вигукував слова, які йшли ніби від самого Аллаха. Слова записувалися і згодом склали Коран. Кожна сура (уривок, вірш) починається словами «в ім’я Аллаха милостивого, милосердного». Проте яка в них різноманітність! Чого варті самі лише назви сур: «Той, що загорнувся», «Насупився», «Той, що обважує», «Хіба ми не розкрили…» Одна сура яскравіша за іншу, шаленіша, виразніша. Це насамперед чудова поезія. Випишу, наприклад, повністю мою улюблену дев’яносто сьому суру «Могутність»:  

В ім’я Аллаха милостивого, милосердного!


Воістину Ми дарували його в ніч могутності!
А що дасть тобі знати, що таке ніч могутності?
Ніч могутності краща від тисячі місяців.
Зіходять ангели і дух у неї з дозволу Господа їх для різних повелінь.
Вона — світ до сходу зорі!

 

Читаю — і підкорений шаленством натхненного повчання. Яка величність у цьому риторичному питанні: «А що дасть тобі знати!..» До речі, таке питання раз у раз зустрічається на сторінках Корану. (Висновок для себе: урок, щоб справити враження, повинен бути насамперед натхненним. Емоційність тут важливіша за ясність. Не біда, коли щось залишиться ніби в тумані: це створює відчуття неосяжності всього, що не сказане). А ось початок сотої сури, «Ті, що мчать»:  



Клянусь тими, що мчать, задихаючись,
І викрешують іскри,
І нападають на світанні…

 

Здавалося б, «ті, що мчать» повинні бути вершниками на конях — наша європейська свідомість одразу підказує нам цей образ. А ось деякі дослідники схиляються до думки, що «ті, що мчать» — не що інше, як верблюжий загін Мухаммада! Які повинні бути ці верблюди і як вони повинні мчати, щоб викрешувати іскри? І чи потрібен тут реалізм? П’ятдесят четверта сура («Місяць») починається нищівним своєю силою рядком:  



Настала година, і розколовся місяць…

 

Читав це вчора увечері. З острахом подивився у вікно. Місяць був на місці, й це мене трохи втішило. Цікаво, що сказало б моє начальство, якби знало, що я захопився Кораном? Боюся, що воно прислало б до мене психіатра… Я взагалі часто собі уявляю, хто і що про мене говорить позаочі. Інколи виголошую за них цілі монологи. Очевидно, таки я помиляюся. Балакають про мене і гірше і краще, ніж я собі це уявив. Бувають слова містичні, не слова, а зв’язки асоціацій. Наприклад, «кібернетика». Я сам, завідуючий кафедрою кібернетики, не знаю, що це слово означає. Свого часу — більш як двадцять років тому — слово «кібернетика» було лайливим. «Наскрізь хибна, буржуазна лженаука». Пам’ятаю, як мене в свій час ганили за одну з моїх статей, де я спробував описати за допомогою диференційних рівнянь спільну роботу людини й машини. Головний доказ проти мене був: «Це якась кібернетика!» Я був упевнений у своїй правоті, але цей доказ якось на мене подіяв, примусив виправдуватися. В тому, що кібернетика погана, я не сумнівався, думав лише, що моя робота до неї не має відношення… Відтоді багато чого змінилося, і слово «кібернетика» змінило свій колір на діаметрально протилежний. Кібернетикою клянуться й божаться, відмінюють її за всіма відмінками (між іншим, найохочіше саме ті, які її свого часу викорінювали), і вже нав’язло це слово в зубах, і соромно його вимовляти. На моїй кафедрі займаються пристосуванням математики до різних завдань управління, проте саме слово «кібернетика» вживати уникають. Мені навіть здається, що твердо знають, що таке кібернетика, лише профани і журналісти, які захлинаються од захоплення від одного звуку цього слова. Однак існування нашої кафедри осмислене. Під модним прапором тріскучого слова виявилося можливим створити хороший колектив, переконати начальство, що студентам потрібна висока математична культура, ввести в навчальний план низку нових дисциплін, тримаючи рівень викладання врівні з переднім краєм науки. Для тих студентів, які здібні й хочуть вчитися, це корисно, для інших байдуже. Кафедра клекоче. Тісне, хоча й високе приміщення, поламані меблі, скупченість. На великій перерві ґвалт, як на пташиному базарі. Ведуться розмови на методичні теми: лектори дають вказівки асистентам. Тут-таки штовхаються дипломники з паперовими стрічками — результатами машинних розрахунків, цими стрічками вони обмотані з ніг до голови. Тут-таки двієчники — перездають свої хвости. Тут-таки: «Що дають? Де купили?» В буфеті вобла — ажіотаж, біжать туди, вже закінчилася… Після години, проведеної в цьому бедламі, голова болить, як від чаду. До речі, сучасні люди не знають, що таке чад. Багато з них ніколи не бачили гасової лампи. Діти на вулиці збігаються дивитися на коня, як ми колись збігалися дивитись на перші автомобілі… Уривки розмов: — Геть вимотаєшся на цих заняттях. Шкідливе виробництво. Уявіть собі актора, якому треба грати по шість вистав на день. Та він не витримає, збожеволіє. — А ми хронічно божеволіємо, але ніяк остаточно не збожеволіємо. Скоро нас усіх оптом відправлять у божевільню. Палата кібернетики. — І якого біса ми тут стирчимо? У будь-якому НДІ в сто разів легше. Тиша, бібліотечні дні… — Зате там стояча вода, а в нас проточна. Студенти — наш порятунок. — Думаю, наша любов до студентів аж ніяк не взаємна. — Вічна історія. Батьки і діти. Подумати лише: ця молодь — батьки! Мені вже треба вважати себе не інакше як прадідом. Сьогодні закінчилися лекції. Ніна в хмарі квітів. Щасливе піднесене обличчя. І знову, вже вкотре, розпушуються тополі. Тополиний пух завжди порівнюють зі снігом. Сьогодні я вперше помітив, що це «зворотний сніг». Більшість пушинок летять не вниз, а вгору; решта майорить у повітрі. Як же вони, врешті-решт, приземляються? Уві сні я бачив Ніну. Здійснивши свою мрію, поклав їй голову на коліна. Ніна гладила мене по голові. Я відчував ці сухі, тонкі, улюблені руки на своїй голові і був безмежно щасливий. Вві сні я не був лисий: ці руки не ковзали, а, ледь затинаючись, рухались по моєму волоссі, нібито їм щось заважало, можливо, кучері? Так, уві сні я був навіть кучерявий, чого ніколи не було в житті… Згадав епізод: зустріч у поліклініці з професором К., старим, колишнім генералом, нині глибоким відставником. Він ніс своє тіло на огляд до терапевта, скуто пересуваючись, ніби стриножений. На прийом його записувала сестра, маленька й ладненька, як райське яблучко, в коробчастій шапочці на стоячих кучерях. Записуючись, К. не зміг згадати свого прізвища. Вона дивилася на нього ввічливо, але насмішкувато великими вологими сірими очима. Я, стоячи позаду в черзі, підказав йому його прізвище. Він подякував мені. Те, що він сказав услід за тим, мене вразило. Він сказав: «За життя я був іще нічого…» І як тут не згадаєш Гоголя: «Грізна, страшна грядуща попереду старість, і нічого не віддає назад, і навпаки! Могила милосердніша від неї, на могилі напишеться: «Тут похована людина», але нічого не прочитаєш у холодних, нечутливих рисах нелюдської старості». Боже! Чи варто мені продовжувати моє життя, що так затяглося? Поки що іще читаю лекції. Поки що радію цвіріньканню горобців. Поки що іще пам’ятаю своє прізвище. Поки що люблю Ніну — хочу жити. Коли всього цього не буде — жити не хочу. Але як знайти межу, за якою життя вже безглузде? Як через неї не перемахнути? Тягар прожитих років висить на мені не лише фізично, а й морально. Відходять реалії минулого. Відходять люди, які ці реалії знали. Читаєш книжку — в ній текст пісеньки, популярної в роки моєї юності. Для мене вона співає, для інших мовчить, читається лише очима. Моє минуле співає для мене одного. Немає нікого в живих, хто знав мене хлопчиком. Час не йде — слово «йде» натякає на якийсь горизонтальний рух. Час падає, провалюється, безперервно пришвидшуючи своє падіння. Від цього пришвидшення в мене голова йде обертом. Куди я падаю? Мабуть, у смерть. Смерть ми самі собі уявляємо як щось урочисте, якусь межу, рубіж. Можливо, це не так. Можливо, смерть — це стан, який продовжується, щось перманентне. Раніше не було людини, яка б пережила свою смерть (привиди не беруться до уваги). Тепер реаніматори просто й буденно виводять людей із стану клінічної смерті. І сама смерть втратила урочистість, побуденнішала. Мені, як кажуть газетярі, довелося побесідувати зі старим, який уже один раз помер. Тобто був у стані клінічної смерті і був виведений з неї бригадою реаніматорів. Старий, наш інститутський столяр, п’яниця й халтурник, після клінічної смерті був таким самим, як і до неї. його давно збиралися звільнити за пияцтво, але тепер якось соромилися: все-таки померла людина. Після смерті він став практично невразливим і працювати перестав остаточно. Днями він прийшов до нас у лабораторію і почав вимагати, щоб йому дали «фільтор». — Навіщо вам фільтр, Іване Трохимовичу? — поцікавився я. — Проганяти політуру. Я її, вважай, за все життя три цистерни випив, а тепер, після клінічної, побоююсь. — А як ви після того почуваєтесь? — запитав я з природною цікавістю. — Добре почуваюся, — сказав він упевнено. — Якщо помирав, та не помер, вік житиму. Так я невістці й заявив. Не звільниться вам після мене кімната, я вічний житель. — І як воно вмирати? Не страшно? — запитав я. — Ніскілечки не страшно. Бульк — і все. Як муху проковтнув. Поки я розмірковував над почутим свідченням з того світу, він швидко зорієнтувався і попросив у мене на пляшку. Я, певна річ, дав. Про фільтр він одразу забув. Через півгодини чи через годину я його зустрів у коридорі вже п’яного. Він ішов, урочисто похитуючись, і співав: «Христосе воскресе із мйортвих…» Чомусь мене дратувало це «йо» в слові «мертвих». Стара людина, він повинен був би пам’ятати, як це слово вимовляється. — Мертвих, а не мйортвих, — сказав я йому. — Що? — не зрозумів він. Дитинство моє. Заутреня. Одною з головних радощів мого дитинства були свята з їхніми традиціями: різдво з ялинкою, зелені свята з берізками і найбільше, найперше з усіх — Великдень. Нас, дітей, будили серед ночі, ошатно вдягали і вели в гімназичну домову церкву. У мене ошатними були косоворотки, шовкові, блискучі, червона, синя, голуба, і оксамитові шаровари, заправлені в сап’янові чобітки. До косоворотки був шовковий кручений пасок з китицями, з якого суворо заборонялося висотувати нитки (я все-таки їх висотував). Сестри-близнюки Надя і Люба в білих серпанкових платтячках з кольоровими атласними бантами, в білих тупоносих черевичках, у білих панчішках. Волосся розпущене, збоку бант. Нинішні дівчатка носять бант ззаду чи вгорі, збоку ніколи. Сестри були старші від мене на два роки. Вони називали мене Кока, а коли сердилися — Кокса. Писали на стіні: «Кокса дурень». Старшою за них була ще одна сестра, Віра. Тієї я не пам’ятаю, вона ще маленькою померла від дифтериту. Страшна тоді була ця хвороба — дифтерит. Саме слово звучало смертю. Розповідали, що коли знаменитого лікаря Раухфуса запитували: «Чим ви лікуєте дифтерит?»— він відповідав: «Домовинами»… Тепер дифтериту немає, є дифтерія — рідкісна хвороба, майже виключена завдяки щепленням, і вона виліковна. Коли я роздумую про марність науки (а таке буває, і нерідко), я згадую про «домовини» лікаря Раухфуса і змушений стати на коліна перед цією самою наукою. Як трансформувалися за мій довгий вік реалії побуту, зникли одні, з'явилися інші. Теперішні діти не цілком розуміють, скажімо, «Мийдодира» Чуковського: «Я за свічку — свічка в пічку!», «Хочу я напитись чаю, але що це? Сам ке знаю! Самовар мій, повний вщерть, утікає шкереберть!», «Враз із маминої спальні, кривоногий і кульгавий, вибігає умивальник…» Відійшли в небуття не лише самовар і умивальник, але й спальня (та ще й мамина). Невже через півстоліття діти так само не розумітимуть, що таке телевізор? Пам’ятаю, як хлопчиком, років десяти-дванадцяти, я вперше побачив автомобіль (тоді казали «мотор»), Хлопчики вибігали з підворіть, кричали: «Мотор іде!» Я також біг, кричав і вдихав п’янкий запах бензину (тепер сказали б «вихлопних газів»). Але той запах зовсім не був схожий на нинішній. Можливо, тоді, в перших двигунах внутрішнього згорання, застосовувався не сьогоднішній погано очищений бензин, а інший, близький за формулою до нашого авіаційного. Одного разу на аеродромі я потрапив у струмінь цього запаху і просто очманів: з такою п’янкою силою накинулося на мене дитинство! Відомо, що саме запахи найсильніше пробуджують пам’ять. Поки я не прочитав про це в книжках, я думав, що сам відкрив цей психологічний закон. Запахи зворушують мене, приголомшують, збивають з ніг. В ранній юності я був закоханий в одну дівчину, Зіну, яка потім покінчила життя самогубством. Я не був винен у її смерті. Я її любив, а вона любила іншого. Високий, дужий, як кажуть, сажневі плечі. Звали його, як і мене, Миколою (Коля-великий і Коля-маленький). Щось між ними сталося трагічне. Потім казали, нібито Зіна розповіла Колі-великому щось таке про своїх друзів, чого не треба було розповідати, і друзі постраждали, а вона отруїлася. Записку вона лишила одну: «Сам знаєш». На похороні всі трималися осторонь Колі-великого, і він стояв окремо, величезний, з похиленою головою, як заїжджений кінь. Зінина мати, на диво спокійна, підтягнута, стояла біля домовини і весь час витирала мертвій дочці щоки і лоб якимсь особливим, пахучим одеколоном. Цей запах — благородний, глибокий, трагічний — запам’ятався мені на все життя. Тоді я зрозумів, що запах може бути трагічним… А в свята великодня був цілий букет чудових веселих запахів. Запах калачів і мазурок. Запах гіацинтів — ніжних і тугих, ніби виліплених з воску, — ними завжди прибирали великодній стіл. Запах крашанок, які ми, граючись, качали в лакованих червоних лоточках; перемогти означало розбити своїм яйцем чуже. Розбите яйце з’їдалося: переможець і переможений по черзі від нього відкушували. Яйце було дуже круте, посинілий жовток просвічував крізь білок небесною синявою. З’їдалося воно без солі, і його запах, ледь сірководневий, солодко змішувався з запахом яєчної фарби, лакованого лоточка, паркетної мастики, яка лишала жовтуваті сліди на наших білих панчохах. Білі панчохи означали свято. Звичайно ми ходили в чорних або коричневих, заштопаних на колінах (тоді панчохи штопали). Мої сестри Надя і Люба також повинні були штопати панчохи, це вміння входило до програми виховання дівчаток. У них були спеціальні грибочки — червоний у Наді, синій у Люби. Я, як хлопчик, до штопки панчіх не залучався. Я б охоче штопав, але, боячись принизити свою чоловічу гідність, спостерігав за їхньою роботою збоку. Спочатку нитки натягалися тісними паралельними рядами в одному напрямку, потім треба було, перебираючи голкою, сплести ряди поперечною ниткою. Виходила справжня, тільки ручної роботи, тканина. Тепер цього звичаю немає: чи то люди стали багатші, чи то панчохи міцніші. Коли я на лекції мимохідь порівнюю процес числового вирішення диференційного рівняння зі штопанням панчіх, студенти мене не розуміють. Тоді, в дитинстві, я лише заздрив Наді й Любі; тепер, на старості, я інколи, потай, штопаю собі шкарпетки, для чого купив сувенірний гриб з порожньою ніжкою, яскраво і строкато розмальований. Одарка Степанівна, коли помічає в пранні заштопані шкарпетки, сердиться, докоряє мені скупістю: «Шпана не люди, робочий як-не-як, а ви професор, тищі одержуєте». Щоб не гнівити даремно Одарку Степанівну, я інколи заштопані шкарпетки з душевним болем викидаю в сміттєзбірник. Як приємно когось боятися — ніби поринаєш у дитинство. Смішний дитячий страх, який я відчуваю перед Одаркою Степанівною, дивним чином прикрашає мені життя, так само як і її дивовижна мова, що складається з суцільних ребусів, головоломок. Наприклад, сьогодні, стоячи біля вікна і дивлячись у двір, вона авторитетно каже: «Нуль-три приїхала, кого повезуть, сестра із вени». Спочатку я спантеличений. Потім догадуюсь. Смисл висловлювання такий: приїхала за кимсь, невідомо за ким, машина «швидкої допомоги», з неї вийшли люди з ношами, з ними медична сестра, та, що в поліклініці бере на аналіз кров з вени. Я радію із своєї догадливості, я пишаюся. Сьогодні знову розмовляв з Ніною. Завжди мене зворушувало, розривало душу це довге «і» в слові «Ніна». Я знаю, я смішний. Коли дивлюся в дзеркало, бачу якусь подобу бога Саваофа з альбому Ж— Еффеля «Створення світу». Біла бахрома навколо лисини успішно заміняє сяєво. Так і бачиш поруч з собою грубуватого, невинно-голого Адама і потішних ангелів-асистентів. Я старий, мені вже за сімдесят. Але в старому живе юнак, який усе ще чогось чекає від життя. Йому, цьому юнакові, треба любити, і він любить, сидячи всередині старого. Сьогодні на кафедрі розмова про навчальні плани. Завзято, з серйозними обличчями сперечаються через якісь години. Особливо лютує Співак. Мене дивує, як ці люди можуть таку увагу приділяти розподілу годин між дисциплінами. За довгі роки викладання я дійшов до дивного переконання: більш чи менш однаково, чого вчити. Важливо, як вчити і хто вчить. Захопленість, любов викладача до свого предмета виховують більше, ніж будь-яка повідомлена ним інформація. Слухаючи ентузіаста, учні набувають більше, ніж із спілкування з будь-яким ерудитом: високий приклад безкорисливої любові. Користолюбство несумісне з особою справжнього педагога. Педагог повинен бути щедрим, повністю витрачати себе, час, душу. Цей труд — завжди подвижництво. Процес навчання сам по собі з усіма своїми недоліками високоморальний. «Сіяти розумне, добре, вічне» можна, викладаючи будь-який предмет: автоматику, хімію, теорію механізмів. Свого часу, ще до мого народження, було поламано багато списів з питання про так звану класичну освіту. її противники твердили, що давнім мовам у гімназіях приділяється занадто багато часу; його, мовляв, можна було б використати, щоб набути інших, реальніших знань. Можливо, це й так. Я сам навчався в класичній гімназії (щоправда, в одній з кращих), зубрив латину і грецьку. Чи дало це мені щось реальне? Безумовно. Насамперед навик до праці, хай і не зовсім правильно організованої. Крім того, знання латини полегшило мені потім опанування інших мов. А найголовніше: мені пощастило вчитися в чудового латиніста. Звали його смішно: Іван Іванович Тріпак (можливо, за співзвуччям мені таке приємне прізвище Співак?). Тріпак був кришталевим ентузіастом, представником цього племені в хімічно чистому вигляді. Латинські вірші, які Тріпак скандував гучним, високим голосом, досі звучать у моїй пам’яті і викликають блаженні мурахи по шкірі: Exegi monument…

Так само, очевидно, Співак запалює студентів словами: «Яким би не було довільно мале, позитивне число епсілон, завжди знайдеться таке позитивне число дельта, що…» Важливо бути впевненим у красі й величі того, що викладаєш. В його незаперечній важливості. Моя невизначена позиція, що вічно вагається, моє самокатування, пошуки справедливості педагогу протипоказані. Така людина, як я, не може нікого нікуди за собою повести. Якби я був порядною людиною й не був боягузом, я давно пішов би на пенсію. Але я цього боюся. З багатьох причин. По-перше, я боюся розстатися із своєю роботою — єдиним для мене зв’язком з рухомим життям. Боюся не бачити більше цих молодих, життєрадісних, жвавих, що поспішають і переганяють, не чути більше на перервах особливого студентського галасу — суміші сміху, спеціальних термінів і погано вимовлених англійських слів. Студенти обтікають мене. Бачу себе їхніми очима: невелике чудовисько. Однаково щасливий, що вони мене обтікають. По-друге, що я робитиму вдома, коли вийду на пенсію? Дивитимуся телевізор? Е, ні. Гомонітиму з Одаркою Степанівною? Вона хороша як приправа — сіль або перець. Не можна харчуватися лише сіллю й перцем. Нещодавно зустрів у дворі свого колишнього колегу, також професора, який нещодавно вийшов на пенсію. Його шановне бриласте обличчя було сповнене власної гідності. «Раджу вам наслідувати мій приклад. Тепер я одержав простір для наукової роботи. В інституті мене заїдала текучка». Я слухав його і думав досить нелюб’язно: «Чорта з два одержав ти простір. У тебе розвиток кролика». Під час нашої розмови була присутня десь коло наших колін його онука, маленька дівчинка років трьох у червоних черевичках і синьому береті, вона тягла його за палець і примовляла: «Діду, ходімо». З усіх нас трьох вона єдина не кривила душею. Наукова робота… Після того як я зрозумів, що для цього вже непридатний, і припинив усі спроби, мені стало значно легше. Так, мабуть, стає легше потопаючому, коли він перестає борсатися і йде на дно. І остання, найдрібніша причина, через яку я боюсь іти на пенсію: я не хочу, щоб моє місце зайняв Кравцов. Це катастрофа у формі огірка. Видовища із знаменитої формули «хліба й видовищ». Обличчя людей, що юрмляться навколо вуличної катастрофи. Жадібне лице якоїсь старої, що питає: «А жертви є?» Я не відповідаю, проходжу повз, роблю вигляд, що мене це не цікавить. Але я обманюю. Пристрасна зацікавленість нещастям живе і в мені. В нещасті є дивна притягальна сила. Я не раз про неї думав. Як люди поспішають повідомити одне одному про чиюсь смерть, катастрофу, тяжку хворобу. Бояться, щоб хтось не випередив, не розповів раніше за них. Колись я думав, що корінь цього в егоїстичній радості: трапилось не зі мною, з іншим. Тепер я краще думаю про людей. В цій рисі, як не дивно, є щось дитяче. Уявляю собі, як після моєї смерті люди повідомлятимуть одне одному: «А ви знаєте, Микола Миколайович помер», — і будуть розчаровані, почувши у відповідь: «Так, я вже знаю». Я органічно непослідовний. Я не можу навіть тимчасово розглядати річ з однієї і тієї ж точки зору. Мій зір двоїться, предмети розшаровуються. Інколи від цього я впадаю у відчай. Мені починає здаватися, що я втілена безпринципність. Але приступи такої «шельмівської самокритики» (вислів Маркіна) не можуть продовжуватися дуже довго. їх змінюють оптимістичні періоди, коли я тішу себе ілюзіями. Мені починає здаватися, що коли річ розглядати одразу з кількох точок зору, вона набуває об’ємності, яка недосяжна за одностороннього погляду (аналогія: кругла скульптура, котру можна обійти навколо і яка тому багатша від барельєфа). Інколи я навіть заношусь настільки, що свої вагання ставлю собі в заслугу. Хаотичність бомбардування якоїсь проблеми невдалими спробами її вирішити здається мені тоді пліднішою, ніж чітка, послідовно розвинута теорія. Важливо у всьому цьому не втратити цілеспрямованості. Я часто її гублю і навряд чи можу для кого-небудь бути зразком. Йдеться не про саму науку. Життя обступає нас безліччю завдань. У кожній ситуації треба сформувати рішення. Точок зору може бути багато, але рішення приймається одне. Звичайно, добре, якщо майбутнє рішення попередньо обговорюється з самим собою не однобічно, а з урахуванням усіх можливих точок зору, навіть найсуперечливіших. Це повинно бути схоже на ідеальний судовий процес, коли на рівних правам вислуховуються показання сторін. Але після закінчення розгляду неминуче повинно прозвучати «суд іде» і повинен бути оголошений один-єдиний вирок. Моя біда в тому, що я безнадійно заплутуюся в показаннях свідків. Я поперемінно стаю на різні точки зору і від цього захворюю чимсь на зразок морської хвороби. Я болісно шукаю справедливості. Де вона? І де межа, за якою, знайдена, здавалося б, вона обертається безпринципністю? І як цю межу не переступити? Десь, не пам’ятаю де, я читав (а можливо, сам вигадав?) про камертон. Важливо, щоб ніколи, ні за яких обставин у душі не вмовкав камертон. Настройщик, настроюючи фортепіано, час од часу виймає з кишені камертон, щоб звірити свої відносні відчуття за абсолютною шкалою. Ось такий самий камертон повинен бути у людини в душі, допомагаючи їй у пошуках справедливості. Ознака правильного рішення — повна згода з камертоном. Нещодавно я після довгих вагань прийняв рішення. Гроші й речі — Майї. Телевізор і посуд — Одарці Степанівні. Книги — інститутові. Камертон погодився. Як би мені хотілося лишити що-небудь Ніні. Та камертон сказав «ні». Сьогодні вночі я не спав і слухав годинник. Його цокання було надзвичайно голосне. Він не йшов, а крокував, як сам Час — дерев’яний, невблаганний. Годинник мені подарували недавно на мій так званий ювілей — сімдесят п’ять. Я ховався, я тікав від цього безглуздого ювілею. Я взагалі не люблю ювілеїв, урочистих дат. Чому збіг (чи кругле значення різниці) якихось чисел повинен взагалі привертати увагу розумної людини? Це щось на зразок магії, релікт первісної свідомості в наш нібито й не забобонний час. Особливо жахає мене становище ювіляра, змушеного вислуховувати хвалебні промови. Воно гірше від становища мерця. Латинська приказка говорить: «De moritus aut bene, aut nihil» (про мертвих або добре, або нічого). З ювіляром іще гірше: тут уже й вибору nihil не лишається. На цей раз я зробив усе, щоб уникнути вшановування. Зателефонував до ректорату, до парткому, просив відмінити ювілей, посилаючись на погане самопочуття. Мені пішли назустріч. Але співробітники кафедри — чорт забери! — застали мене зненацька. Прийшли додому, і подітися мені було нікуди. Кравцов виголошував промову, а Ніна тримала під рукою великий картонний футляр. Я ще не знав, що в тому футлярі годинник, що мені привели компаньйона і співрозмовника на багато ночей, на весь залишок життя… Футляр весь час зсувався набік, і Ніна його поправляла. А Кравцов говорив, говорив… На диво автоматизована мова. Так, мабуть, будуть говорити машини, коли навчаться, — по штампах, як по роликах: «Ви, крупний учений, талановитий педагог, турботливий керівник, якому кожен з нас так багато зобов’язаний (і атата, і атата, і атата)…» Я слухав і почувався гірше за покійника. Кравцов говорив, а футляр на боці в Ніни все вислизав, вона з досадою поправляла його, прикусивши нижню губу білою полоскою зубів, з яких один, що стирчав, був до того ж темніший за інші (ця нерівність зубів чомусь мене зворушує). А Кравцов усе говорив… Раптом вона сказала: «Як хочете, я більше не можу його тримати. Закінчуйте урочисту частину, давайте ми його повішаємо». Всі засміялися, Кравцов забулькав, як раковина, з якої виходить вода. З футляра вийняли годинник і стали його вішати на стінку. Рубакін приніс табурет, став на нього ї насамперед упустив годинник. Він упав зі смертельним стогоном, але, на диво, лишився цілий. У стіну забили костиль, закріпили на ньому годинник, перевірили хід, бій. Ніна сказала: «Слава богу, йде». Терновський пожартував: «Тепер ви не будете спізнюватися на лекції», — і викликав сміх (всі знають, що я ніколи не запізнююсь). Лідія Михайлівна, яка мало не знепритомніла, коли впав годинник, дивилася на мене гарними сумними очима («Раб без права на амністію», — згадав я). Елла Денисова поцілувала мене «від комсомольської організації». І тут я, старий дурень, заплакав. Пили вино, ними ж принесене. Стільців не вистачило — молодь розсілася на підлозі. Одарка Степанівна суворо стояла в дверях і всього, що відбувалося, не схвалювала: «Сказали б за два, прийдете люди як люди, я б пирогів, страм, а то як на паперті жебраки». Ніну вона взагалі не любить, називає її «ця ваша, з гончих». Засуджує: «Трьох народила, а пуза не нажила. Хоч маленьке, а треба». «З гончих…» Досить влучно. Ніна й справді нагадує гончу — сухорлявістю, стрімкою поставою голови, гарячою збудженістю (вся на нервах). Цього дня, незважаючи на мою нелюбов до ювілеїв, я вперше в житті був розчулений у зв’язку із збігом дат… Вони пішли, а годинник лишився — цокає, клацає, відмірює мені час, якого лишилося небагато. Вночі, коли починає боліти серце, це схоже на тяжкий політ у невідомість. Кожен удар серця — помах крил. Летить, припадаючи, підранок. Я приймаю валідол, лягаю і слухаю годинник. Звук у такі ночі ніби посилюється, розбухає. Ось і сьогодні вночі я слухав годинник (він особливо голосно, навіть агресивно клацав, у його клацанні був ритм, майже слова). Слухав-слухав і придумав вірш, який запишу тут не тому, що вважаю його хорошим (він старомодний навіть для мене, дуже старомодного), а просто так, щоб не забути. Ритм, звичайно, навіяний годинником.  

ГОДИННИК


 

Вічність тече,


Хронос мовчить.
Душу пече
Дум ненасить.
Пам’яті птах
Висвище звук:
Страх попервах,
Юності гук.
Диво із снів —
Діви тюльпан,
Всмучений стан,
Матері спів…
Благослови
Нині і прісно
Легкі сакви,
Ніжності пісню.
Вивітривсь сон,
Вічність тече,
Тисне закон,
Душу пече.
Тягнуть на кон
Часу голоблі,
Строгий закон,
Прискіпливий облік.
Кров стугонить,
Б’ють дзигарі,
Йдуть гробарі,
Хронос мовчить.[3]

 

І як це я придумав таке? Не збагну. Віршів я ніколи після ранньої юності не писав. Тоді це було звичайне молоде бродіння духу: через вінця посудини. А тепер? Не про вірші мені треба думати на порозі смерті. Про справедливість. Чи був я справедливий? Чи навчився цього за довге життя? І як звести кінці з кінцями, шукаючи справедливості?  



1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка