Справа №5 – 7 к 14 окрема думк а



Скачати 96.91 Kb.
Дата конвертації04.11.2016
Розмір96.91 Kb.


справа № 5 – 7 к 14
О К Р Е М А Д У М К А
судді Верховного Суду України Пошви Б.М. стосовно Постанови Верховного Суду України у справі за заявою ОСОБА_1 на вирок Печерського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року, ухвалу колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2011 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2012 року щодо ОСОБА_1 та закриття кримінальної справи щодо неї за частиною третьою статті 365 КК на підставі пункту 1 частини першої статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) за відсутністю події злочину.
У Постанові від 14 квітня 2014 року Верховний Суд України виніс рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування вироку Печерського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року, ухвали колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2011 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2012 року щодо ОСОБА_1 та закриття кримінальної справи щодо неї за частиною третьою статті 365 КК на підставі пункту 1 частини першої статті 6 КПК 1960 року за відсутністю події злочину.

Погоджуючись з висновками Верховного Суду України (далі - ВСУ) у прийнятому рішенні, вважаю, однак, що мотивувальна частина прийнятої ВСУ Постанови могла містити додаткові аргументи незаконності судових рішень у справі у зв'язку з ухваленням рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною - Європейським Судом з прав людини (далі - Суд) у справі «Тимошенко проти України» від 30 квітня 2013 року, яке набуло статусу остаточного ЗО липня 2013 року. ...

Таке обгрунтування правової позиції у рішенні ВСУ, виходячи з обов'язковості рішень ВСУ ст. 400-25 КПК України 1960 р. та Суду у справах щодо України, сприяло би формуванню практики забезпечення принципу верховенства права, зокрема, такої його складової, як принципу правової визначеності щодо гарантій ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року у національній судовій практиці. Це позначилося на якості Рішення та у подальшому може викликати певні проблеми щодо застосування його положень.

Тому на підставі статті 400-21 КПК 1960 р. висловлюю окрему думку.


1.У заяві про перегляд ВСУ справи заявниця ОСОБА_1 і сторона захисту, посилаючись на рішення Суду, просить скасувати усі постановлені щодо неї судові рішення національних судів і постановити рішення про закриття кримінальної справи на підставі пункту 1 частини першої статті 6 КПК 1960 року.

У прийнятій Постанові ВСУ підтвердив обо'вязок держави гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції), відповідно до міжнародних договорів, зокрема, Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі -Закон від 23 лютого 2006 року № 3477-IV).

Відповідно до згаданого Закону, зобов'язання держави за міжнародним договором, крім згаданих у Постанові заходів індивідуального характеру, містять і заходи загального характеру (ст. 13), які вживаються з метою «забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді» і чинним законодавством покладено на суди.

Зокрема, одним із таких заходів, за які відповідальні суди, є «заходи спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини - зміна практики його (міжнародного договору) застосування» (ч. 2 ст. 13), невиконання яких суддею у даній справі потягло порушення прав заявниці, гарантованих ст. 5 Конвенції 1950 р. та може мати місце щодо будь-яких осіб, якщо указані вимоги суддями не будуть виконуватися.

Відповідно до вимог цього Закону та положень Віденської Конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23.05.1969 р. (ратифікованої Україною 14.05.1986 р. у складі СРСР); Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (№ 475/97-ВР) (далі - Конвенції 1950 року), Закону України «Про право міжнародних договорів» від 29 червня 2004 p., вважаю, що слід було додатково зазначити, що Печерський районний суд м. Києва під час обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо заявниці зобов'язаний був врахувати прецедентну практику Суду за ст. 5 Ковенції 1950 року, яка є обов'язковою у справах щодо України та вже містилась у рішеннях Суду у справах «Невмержицький проти України» від 05.04.2005р., «Слоев проти України» (Eloevv. Ukraine) (п.п. 49-55) від 6.11.2008 року, «Свершов проти України» від 27.11.2008p. (Svershov v. Ukraine) (п.п. 63-65), «Харченко проти України» від 10.02.2011 р. та інших справах; джерелом права у справах щодо інших країн - «Лабіта проти Італії» від 6.04. 2000 р. (habita v. Italy), п. 170). «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), fn.76), Reports 1996-VI), про те, що «перелік винятків, встановлений у пункті 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме — гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи».

Для оцінки законності позбавлення свободи заявниці, слід було врахувати оцінки Суду, що «при оцінці позбавлення свободи будь-кого Суд не обмежується проголошеними видимими цілями взяття та тримання під вартою, про які йдеться, але також розглядає істинні наміри та цілі, що стоять за ними (див. рішення у справах «Боцано проти Франції» (Bozano v. France), від 18 грудня 1986 року, п. 60, Series А № 111, та «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, п. 142, від 31 травня 2011 року).

Крім того, щоб судове рішення про обрання запобіжного заходу щодо будь-якої особи, в т.ч. щодо заявниці про позбавлення свободи вважалося несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, самого факту, що цей захід застосовується згідно з національним законодавством, що відповідає вищезазначеним стандартам, ще недостатньо — він також повинен бути необхідним за даних обставин, як про це йдеться у рішенні у справі «Хайредінов проти України» від 14 жовтня 2010 року (Khayredinov v. Ukraine), пп. 27-28.

Невиконання суддею заходів загального характеру, передбаченого ст. 13 - Закону від 23 лютого 2006 року № З477-1V, потягло порушення прав заявниці, гарантованих ст. 5 Конвенції 1950 р. у даній справі, оскільки «Суд вважає, що ця справа порушує низку серйозних питань стосовно законності попереднього ув'язнення заявниці» (п. 268).

За оцінкою Суду, з урахуванням рішень у справах «Слоев проти України» від 6 листопада 2008 року (Yeloyev v. Ukraine) пп. 52-55,; «Соловей і Зозуля проти України» від 27 листопада 2008 року (Solovey and Zozulya v. Ukraine) п. 59, та «Доронін проти України» від 19 лютого 2009 року (Doronin v. Ukraine) п. 59) Суд встановив, що «рішення про взяття заявниці під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції».

Наведення у Постанові оцінки судового рішення про обрання запобіжного заходу - постанови про взяття під варту від 5 серпня 2011 року, яка за оцінкою Суду «не містила посилань на будь-які порушення заявницею впродовж попередніх місяців зобов'язання не залишати місто як запобіжного заходу. Зазначення суддею, що «заявниця відмовилась надати розписку про те, що вона повідомлена про дату, час та місце наступного судового засідання», не перебуває у причинному звязку з тим, що «заявниця не з'являлась на будь-яке з судових засідань. Те саме стосується стверджуваної недоставки поштою деяких з листів суду на її адресу: суд не стверджував, що це перешкодило їй виконати її процесуальні зобов'язання. Відмова заявниці назвати свою адресу в судовому засіданні, як видається, також не мала будь-якого негативного впливу на її участь у провадженні, як вимагалося, з огляду на те, що її адреса вже містилась в матеріалах справи. Що стосується її запізнення на декілька хвилин у судове засідання 5 серпня 2011 року, вважати це небажанням з її сторони до співпраці не було підстав. Відповідно з висунутих щодо неї причин взяття її під варту не вбачається жодного ризику ухилення заявниці від правосуддя.

Виходячи зі «змісту постанови про взяття під варту, а також з клопотання прокурора щодо зміни запобіжного заходу та його фактичного контексту», Суд встановив, «що головною підставою для взяття заявниці під варту були її ймовірне перешкоджання встановленню істини у справі та зневажлива поведінка. Ці підстави не включені в список підстав, які могли би виправдати позбавлення свободи за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції. Крім того, Суду незрозуміло, яким чином заміна підписки заявниці про невиїзд на взяття під варту була за тих обставин найбільш відповідним запобіжним заходом.

З огляду на те, що підстави, а, отже, мета попереднього ув'язнення заявниці залишалися незмінними до самого її засудження, Суд вважає, що позбавлення її свободи впродовж всього цього строку було- свавільним та незаконним».(п. 271).

Конкретизація змісту порушень положень ст. 5 Конвенції 1950 р. у даній справі, одночасно було.б виконанням положень ст. 13 Закону від 23 лютого 2006 року № 3477-IV для забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України.
2. У Постанові ВСУ зазначив про те, що визнання Судом порушення Україною пункту 1 статті 5 Конвенції, статті 18 у поєднанні зі статтею 6 Конвенції 1950 року, свідчить про сумніви заявниці щодо упередженості Печерського районного суду м. Києва можна вважати об'єктивно виправданими.

За такого мотивування можливим було б зазначити, що стаття 6 Конвенції передбачає, що кожна людина має право на розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Обидва критерії- незалежність і безсторонність - тісно пов'язані один з одним, і в даній справі також розглядаються одночасно.

Дане мотивування давало б необхідне обгрунтування того, що ВСУ навіть за відсутності встановлення порушень вимог ст. 6 Конвенції 1950 р. Судом, вправі самостійно прийняти рішення з підстав порушення права особи на справедливий суд, оскільки судові рішення, які постановлені під час провадження у кримінальній справі (вт.ч. й щодо Тимошенко Ю.В.), й рішення про взяття її під варту знаходяться в органічному зв'язку з обвинувальним вироком, а процедура ухвалення цих рішень є частиною судового розгляду для цілей статті 6 Конвенції.

Ураховуючи зазначене, ВСУ мав підстави дійти висновку, що при постановленні вироку щодо Тимошенко Ю.В. не було забезпечено її право на справедливий суд (стаття 6 Конвенції), а відновлення її порушених нрав, можливе лише шляхом перегляду судових рішень щодо неї.


Суддя Верховного Суду України

При цьому слід було зазначити, що ВСУ послідовно дотримується


міжнародних зобов'язань держави та практики Суду, як джерела права і бере
до уваги рішення Суду у справі «Осман проти Сполученого Королівства» від
28.10.1998 p., де Суд визначив, що «держава-учасник не може уникнути
застосування гарантій статті 6, навіть якщо місцеві суди порушили це право в
тій або іншій конкретній справі» (п.147), як це. зокрема, має місце у справі
щодо Тимошенко Ю.В. [


Б.М. Пошва



База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка