Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка1/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.71 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Annotation


Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета і романіста Василя Барки (Очерет Василь Костянтинович) (1908–2003). Уже першими віршами він заявив про себе як «чужерідне тіло», яке система намагалась виштовхнути (і виштовхнула-таки!) з «комуністичного раю». Саме цей «рай» показав В. Барка у своєму першому романі «Рай», що вийшов у 1953 році у Нью-Йорку і зараз є маловідомим українському читачеві. У його основі — автобіографічні спомини самого автора. Головний герой — професор слов’янської філології Антон Никандрович Споданейко, внутрішнє життя якого, цінності та думки близькі письменникові. Розповідаючи всього про дві доби життя пересічних українців (20 і 21 червня 1941–го) в умовах сталінського режиму, В. Барка спростовує міф про нього як земний рай. Автор показує, як, за формулою Достоєвського, «диявол з Богом борються, а поле бою — серця людей». Історія України в романахПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІНЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБПОРУШЕННЯ РУХУВІДСТУПИ: В ЗДОГАДНИЙ МАЙБУТНІЙ І СПРАВЖНІЙ МИНУЛИЙ ЧАСПРОБЛЕМА ЧАКЛУНСТВАКОЗАК У «ГАДЮШНИКУ», ЯКИЛИНА МОЛОТОЧКІНА ЛЕБЕДІНОВПОРТРЕТІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧАЕЛЕКТРОВОДОЛІКАРНЯГАЛЮЦИНАЦІЯ В МУЗЕЙНІЙ ЗАЛІМОРДПРИРОДА І ХАТАДВІ ТРУНИ В КАРМІНДОНИХИАНТОН НИКАНДРОВИЧ ЛАДНАЄТЬСЯ ПИСАТИВІЙНА СТУКАЄ В ДВЕРІЖОРЖИНИТОНКОСТРУНЕНКО ВЗНАЄ, ЩО ПОГОДА ГАРНАЛИСТАПОКАЛІПТИЧНИЙ РІКДІДОК І ЗОЛОТА ДРАБИНАЖЕРТВА КОНКУРЕНЦІЇПЕРЕБУДОВУЄТЬСЯ ЛЮДСТВОКУРТУАЗІЯУКРАЛИ НЕБОВІРОІСПОВІДНА НОТАТКА АНТОНА НИКАНДРОВИЧА«ЩО ЗАНАДТО, ТО НЕЗДОРОВО»СЕКУНДАНТ СЕРПОКРИЛАІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБСЕРПОКРИЛ ВІДПОЧИВАЄНЕЗРЯЧА ДОЛЯ МАРГАРИТИ КРАТВИПАДОК І КОРЧІ ЄЄЄХОВАДЖМІЛЬ У СВОЄМУ ГНІЗДІПЕРШИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУПДРУГИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУПВІДСТУП РОМАНТИЧНИЙЗЕМЛЯ БЕЗПАРТІЙНОГОПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИКДУЕЛЬ ІВАНА ІВАНОВИЧА І СЕРПОКРИЛАНЕОДНАКОВІ ЗУСТРІЧІТОВАРИШ ГОЛОВАБАТІГ І МЕДЯНИК ІВАНА ІВАНОВИЧАОГНЕННА НІЧНЕДОСВІДЧЕНІ СЕКУНДАНТИМУЗЕЙНИЙ ЧОЛОВІК ВИНОСИТЬ ШПАДИЯСМИН КОЛО РОЗБИТОГО СОБОРУДІДІВСЬКА ПАНАХИДА ПО ОСОБИСТОСТІВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУВОРОГИСОНТВІР, ЩО БЕЗСЛІДНО ПРОПАВДО СОНЦЯ — В ГОСТІБІЛЯ «ДИСКОБОЛА»ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА»ДУЕЛЬКОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВАРЕШТА НОЧІЧИ ДЕРЕВА МАЮТЬ ДУШУ?СТРАХБІЛЯ БЕРЕЗИПУСТУЮТЬПОБУТОВІ КОЛОТНИКИПРОДОВЖЕННЯ КОРАБЛИКАГОТУЄТЬСЯ ЕМІГРУВАТИ ДО МЕРТВИХСУПЕРЕЧКАТІ, ЩО СПОЧИВАТИМУТЬ ВІЧНОТИМЧАСОВИЙ ПОКІЙНИККОНФЕРЕНЦІЯ МЕРТВИХ І ЧИКНАЙБІЛЬША НОВИНАРІШЕННЯ

Історія України в романах
Василь Барка
РАЙ


ПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІ

Дід Полуниця, городянин з Вокзальної вулиці, 19–го червня 1941 року вертався додому мимо закритого «Золотого собору». Було соняшно; біля самих сходів, безконечно широких, смуткував жебрак, один з тих, що раніше юрмилися під церковними стінами. Соціялізм давно спровадив їх безвісти. Цей останній притулився до цегли: кощавий, наче всохле деревце. На тілі неподобне лахміття. З-під неймовірно засмаленого лоба, обведеного сіддю, тихо біліли іскорками слабі очі; біліли, худі й гіркі, серед червонасто притінених брижечок, по сторонах ніби зв’язаних двома вузликами, що від них декілька зморшок повилося наниз. Борідка пристелена до горла; певно, зимою жебрак підтакував її під комір. — Дай Бог здоров’я! — Здоров синку! — відказав ветхий. На долоню йому поклав троячку дід Полуниця: — Може, й ми на святки вмиватися будемо. — На святки?.. відкрив би я, сину, правду тобі, а не знаю, чи ти дулом твердий. — Може, й твердий. Послухаю та красно подякую. — Як так, то слухай сюди! Сказав Господь: — я дав їм закон, вони ж ні на що, самодумні, не зважають… аж поки не стануть при безодні, не приторкнуся: все йтиме від себе. Може, лихо без просвітку навчить їх. Сказав Господь, і що діється тепер, — то діється безумно, нема в ньому світла віри. Це йтиме, поки людство не поклониться Божій правді. Бувай здоров, синку! Дід Полуниця шепнув: — спасибі! — і, зробивши декілька кроків, оглянувся, — жебрака вже не було на сходах. Вражений дуже, Полуниця поглянув сюди-туди, пішов по сходах до громадезних дверей, прочинив їх, як міг, і побачив, що повно порохняви, сліду ж людського ніде нема. Що за знак?! Не стямиться з дива Полуниця: — куди ж дівся торбешник, провалився крізь землю, чи що… їй-богу, це не просто собі! А скажи де-небудь, зразу посадять, пришиють і посадять, а сусіди махнуть рукою в дворі: е-е, такий самий безклепок, як став професор, його побратим, — той теж ману бачить… — мертвяк з виразкою страшною на горлі, приходить, переказує, що за світом діється. Промовчу про жебрака, сам собі знатиму; це, може, старець посланий: думай, що до чого! Коли знов оглянувся дід Полуниця, примітив старця ген за деревами: то посувався немічний на десять дрібних кроків, то спочивав, обпершись на костур. — Бач! — докоряє собі Полуниця. — Цей бідак був ондечки за деревами; либонь, рушив, щоб за троячку чогось на базарі купити, — туди й напрям має. А я вже хто-зна й що подумав про звичайного чоловіка. Хоч воно, коли брати до серця, то — чиста правда: кожне слово старцеве! Як глянеш, що тепер робиться…



НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБ

Менша білява — голубеня в червоно-брунатній одежці, старша — в ясно-зеленій, пасмочка (такі на стиглих кукурудзяних качанах) спадають на плечі. — Будеш за коси смикати? — питає старша; тоді менша хмуриться: — Не буду. — А будеш піском обсипатися? — Ні, не буду! — Бери лопаточку і пам’ятай, що сказала! Побігла менша до щебетливих синичок у лузі — товариства одноліток, що заклопоталося на піску: висипає горбки, припліскує долонцями, щось будує, потім само ж і руйнує. Стороною, за соняшно-рожевою пастелею квітника і зеленими лапками, за пишнотою ясмину і темними соснами — війна. Хлоп’ята з чупринками, наче в степу суха травиця, ведуть регулярну війну; одні китайці, а другі японці. — Струнко! — начальствує голубоокий генералик над японцями, що з кинджалами і рушницями, витесаними з соснових дощок, стоять напоготові. Мчить, мов джмелик, «нейтральний» у матроській сорочці. — Скоріш біжіть! Що коло музики робиться… скоріш! Китайці з огненним інтересом визирнули з хованки, вагаються: йти чи ні? Японці втратили бойовий порядок і зникли; за ними китайці полопотіли в алеях. * * *



Зібрались оркестранти: з таємничими флейтами і клярнетами, з трубами, яскравими, як чорнобривці, з скрипками й віольончелями, і арфа, кросенко-трикутник, приєдналася до них: милотонна і по-лебединому горда. Інструменти покладено на стільці. Музики виступили на зелень: ждуть. Звичайнісінька робота відбувається перед ними — спилювання дерева. Чи варто з-за цього забувати симфонічний твір? Варто. Зрізають найстарший дуб у парку; під його червонасто-чорною тінню забриніла остання легенда Запорозького війська. Прибрані в козацьку барву, радилися стратеги в наметі, на килимі; тримали на колінах оцвітані коштовно шаблі. Радилися: чи стати, як на терені життьового призначення, — тут, на пустельній землі біля гір? Півтора століття по нараді красувався дуб, символ предковічного права на землю, очищену від зілля-бур’яну та хижого звіра; заселену станицями в рожаїстих садах, білохатними і високохресними, повними духу козацької волі, як буває налитий келех доброго вина; красувався казковий сторук, вигинаючи лікті на схід сонця і захід сонця, до північних хмар і південних вершин; грудьми стрічав, патріярх, синьозалізні блискавки, рятував поселення квіток, що аж при самісінькому долі горнулися до нього. Корона багатша була на дрібні істотки, ніж котра-небудь країна: безліч вивірок метушилося в її гущавині, стільки ж птиць концертувало по галузках і комашок знаходило притулок на фігурному листі. Проміння потоками гучало в просвітах, а моріжок біля коріння ваб з подорожнього присісти і спочити. Хтось з станичан проходив поблизу, спинявся той і думав: «Серед божевілля режиму, обвіяного чадом ненависницької науки, серед насильства та злого глуму стоїть, зеленіє старезний свідок волі і слави запорізького лицарства. Поки стоїть він, козацька справа непропаща». І дослухало вухо адміністративного дракона, що дуб — реакціонер і підбурювач: гілками навіває мрію про непідлеглість перед північною кормигою. Дзеленчали телефони. Шаруділи протоколи. Вирішено: ліквідувати контрреволюціонера за двадцять чотири години. До небезпечного ворога підступила робоча бригада «Зелентресту» — худощокі люди в пошарпаних піджаках та махорчано — газетному димі. З линвами, сокирами, залізним клинням і довжелезною поперечною пилкою заходилися коло дуба, як у древні часи — коло мученика, що радніше вмре, розпиляний на часті, ніж зречеться своєї віри. Напнуто линви. Підрубано велетня під корінь; врізано пилку з другого боку. Трудиться бригада під оком суворого, мов центуріон, начальника в сірому френчі. Хлоп’ята на високій спинці зеленої лавки чеберяють босими ногами: — От великий дуб! — захоплюється «нейтральний» матросик. Сусід по праву руку, озброєний до зубів, посилається на авторитет: — Брат казав: такі дуби на горах ростуть коло Волги. — …Такі брехуни коло Волги, — байдужно поправляє сусід по ліву руку, теж озброєний до зубів. Подалі в алеї, схожій на зелений коридор, — двоє залюблених — студент і студентка другого курсу філологічного факультету, — наче лебединими крилами горнуться одно до одного. Фіялкова сорочка в студента збіліла від стокротного прання і підійшла кольором під перламутринки, що ними застебнуті рукави. Дірки на ліктях заткані так тонко, що найретельніший павук у парку похвалить. Штани сірі, матерчаті; а черевики біліші від гусячого пера, бо зубний порошок дає на них найкращий наслідок. Краватка легкоблакитна, в косих світлих смужках, прикорочена і з красною недбалістю кинута на багатирські груди. Диявол знає, як зав’язана в вузол — величезний, подушеняточко на кушетці. Перучи й вигладжуючи зношену одіж в ідеальну рисочку, горда юнацька душа в найглибшій убогості надає собі пристойного вигляду. Хіба хлопчисько гірший від тих, що проходять мимо, заглядають в очі його подруженьці, крізь папіросний дим, і аж сліплять краватками. Ні, кращий! Ставний, як кипарис біля моря, що бурхає за півтораста кілометрів звідси. Обличчя з легенькою блідістю, волосся в брюнета відходить від лоба рівно назад, і здогадаєшся: вранці гребінець падає спершу в воду, потім діє. Цяточки з чоловічках синіх очей і посмішка на вустах, окреслених мініятюрою лука, справляють враження, що мабуть, штукар цей хлопець. Його подруженька русява і сіроока; певно, її обрізана, згідно з «модою», коса була препишна, бо зачіска збунтованими пасмами вкриває голову. Напівдитяча серйозність світиться в нервовому погляді. Плаття з темно-лазурного сатину має три окраси: сніжний комірець, чорноляковий поясочок на талії з такою гарною лінією, ніби в скрипок, та брошку в формі мідного шершня. Батистова хусточка затиснута в жмені. Ретельно зрівноважує наша мати-природа! Золотою ниткою кохання, найтоншою в світі і найміцнішою в світі, зв’язує то жінку з характером гранати і чоловіка-флегматика, схожого на вола, що ступає по чумацькій пилюці; то жінку, тихішу від криничної води, і чоловіка з пожежею в грудях; то демонічну жінку з очима, як чорне сонце, і мрійника — чоловіка з волошковими очима… Золотою ниткою зв’язує крайнощі мати-природа, бо розійдуться вони… розірветься-розколеться людський образ, виродиться в образ потвори: без різноманітности в нащадках, без міри, без норми, без крапельки гармонії протилежних прикмет, що буває і в найтихіших квітах. І дивно компонує кохання мати-природа! Будує рай, а струмочки щастя звідти, на жаль, перебігають через пекло. А робоча бригада під залізним оком центуріона підпилює дуб і підпилює; і дивляться на її розбійний труд студенти другого курсу філологічного факультету: Олександер Астряб і Ольга Білолан. — Кому заважає цей дуб? — спитала Ольга. — З нього лоби тесатимуть начальству. — Жартуєш, а мені сумно. Помовчала і додала: — Коли ми там стояли, — шуміло верхів’я, свіжий, свіжий вітер був, місяць біг до хмар — погасав і засвічувався. Кожну пелюсточку в стокроток видно… Пилка: шарк! шарк! Висипається тирса на траву. — Отак підпилюють Антона Никандровича, — сказав чорнявець. — Правду кажу: голова місцевого комітету смикає пилку з одного боку, рудий Серпокрил з другого. Придивись, на кого схожий доглядач? Ольга спостерігає центуріона в сірому френчі: лисий, дашкуватий череп і обличчя з алюмінію. — На «псаломщика». Примітимо, що секретаря партійного комітету Тімурленкова, чоловіка розумного й енергійного, на біду, невгамовного «викривателя» і вічного пропагандиста, професор історії потихеньку охрестив «псаломщиком»; епітет прищепився. — Потопчуть стокротки, Ольго! — прошепотів студент. Подруженька притиснулася йому до плеча і дивиться, як тирса падає з-під пилки, що: шарк! шарк! — двома метілочками летить на листя. Зітхнула Ольга, глянула в очі коханому: — Про що ти думаєш? — Про зуби в пилки. Від здивування знялися русяві брови. — Подумай: страх, що в лекціях знайдуть «контрабанду», а потім «чорний ворон»; перевтома, бо щодня чотири або шість лекцій, крім вечірніх; недоїдання — Антон Никандрович харчується в ресторані, треба годину стояти в черзі за стільцем, поки спритніші насьорбаються юшки… Ольго, пропали маргаритки! Злодії топчуться, як коні. А потім — безконечні засідання, збори, нудота, що душу вимотує. Можна слона замучити! От і занедужав старий. Прирівнення дуба до професора Споданейка-Віконника, що його зібралися провідати і по дорозі в парк заглянули, вражає уяву Ольги; і зуби, про них сказав Олександер, такі страшні в неминучості та сірій буденності. Думка тікає від них. Відживають враження щасливого вечора: вітер; верхів’я дуба аж кипить протяжно у своєму шумі, волосся спадає Олександрові на очі — глибокі, темні в місячному світлі, а цитринно-золотаві ліхтарі гойдаються на перехрестях алей; стокротки біліють на траві, аж прозорій. Стояла Ольга — ніби в рожевому тумані. Самі з любов’ю своєю, дивилися в очі одно одному. Глибокі очі на блідих і ніжних, як шовк, обличчях, рідні — мов від сотворіння світу. Час, що завжди числить секунди, наче скнара червінці, здається, забув про них, аж поки в цілому місті настала сонна тиша. Той дуб дорогий, як пам’ятний знак: біля нього ж Ольга знайшла свою любов. А тепер… надійдуть вони увечорі — косий пеньок забіліє перед ними, серед потоптаних стокроток. Передчуття, що великий іспит із страшними нещастями судилось витерпіти, торкається чорним крилом до серця і вселяє тривогу. — Ходім! — стрепенулась Ольга. Через піщану площинку, з квітником у формі зірки, пішли до брами. Оглянулись на шелест і тріскотливі удари. Велетень лежить на землі. Гілки колихаються від стрясення. Робоча бригада споглядає поваленого. Взявши сокири, поволі рушає поратися коло корони. Оркестранти хутко розсілися в блакитній мушлі; побриніли, почиргикали, погуділи, аж ось сутулувата чорна постать стала перед ними і сухенько постукала по пюпітру. …Заговорила, закричала музика п’ятдесятьма голосами — лову дістало серце наше, призналося, що любить, що ненавидить. Найщиріша в світі — музика: як промовить у голубиному тоні, вся сердечна! вся блаженна! А гіллястий велетень — мов труп… Озброєні хлоп’ята голосно жаліють, згуртувавшись коло пенька. І центуріон схиляється: числить політки.

ПОРУШЕННЯ РУХУ


Раніш, ніж зайти до вчителя, Олександер і Ольга походжають близько його квартири, коло чорного струмка, що котиться в глибокому вузькому рівчаку, обриштованому дошками. — Зрештою, — говорить Олександер, — «прокляті питання» розв’язуються просто. Мій знайомий, медик, має проект перебудови організму: шлунок треба звузити, кишки вкоротити… передбачено багато інших реформ, про які забув. Коротко кажучи, весь організм треба розрізати на частини і зшити наново, на основі раціонального пляну. — Він божевільний, — скрикнула Ольга. — Ні, автор твору «Революційна хірургія». Суспільство можна різати? — Чому ж? Іноді роблять операцію… — Гаразд: вирізують гланди, коли треба. Загнився палець — геть його! Струхлявів зуб — геть! А навіщо різати здорові груди? Навіщо, водячи пальцем по «геніальному пляну», розтинати народну душу і зшивати наново, щоб задихалася в смертних корчах? Закони життєтворчости невідомі. Знаємо сантиметр у хвості комети, а беремося перекроювати всю. — Небезпечні думки, — шепнула Ольга на вухо. — Певно. Щось підгнило в марксистському королівстві. Мати любить сина, — нехай доведуть мені, що тут матеріяльна первооснова! Ні, товариші «псаломщики», в душі людини є велика таємниця, як світ. — Здається, «псаломщики» й самі бачать. — Можливо, недарма ж кулями забороняють відступати від матеріялізму. Коли я читаю Сковороду чи Сен-Сімона, щось аж світить у душу. Тут серйозна справа! Наші дядьки вгороджували в землю скривавлені пальці з обідраними нігтями: тримали її, святиню і порятунок. Отак я чіпляюся за свою особисту думку. Нехай відріжуть голову, — тоді їхня взяла. Потайки від миру, вночі допитуватимусь свого. Ніби видіння близько стоїть і манить. Хочу здерти пов’язку з повік, а вона, мов залізна, приросла до черепа. Не можна! Мусиш думати згідно з інструкціями. — Погано, любий, дуже погано! А в буржуазному суспільстві яка ж правда? — Ольго, насильство з кров’ю породжує гірший лад, ніж капіталістичний. Уявім собі, що ми вириваємося з нашої дійсности… Несподівано з високого вікна жінка линула змилену воду в струмок. Оббризкала Ользі рукав і щоку. Без виразу подивилася прекрасними, як топази, непорушними від заспаности очима на покривджену, зачинила вікно. Олександер поспішив на поміч подруженьці, що батистовою хусточкою стирала мильні плями. Глянувши на струмок, він закричав: — Громадянко, гроші з водою вихлюпнули! Вікно недовірливо розчинилося, карі спитали: — Що ви кажете? Де ж гроші? — Он, — кричить Олександер, — на воді… та поспішіть, бо тікають! В дві секунди очі стояли коло струмка. Пошукавши, наблизились до Олександра: — Нема там ніяких грошей. Що ви дурите? Як вам не соромно?.. — Мені розповідали: недалеко від пожежної команди якась жінка, бачивши перехожих, линула на них змилки. їй сказали, що вона — свиня. Це дуже прикро, коли особу, можливо, надзвичайно гарну, як і ви, прилюдно ображають. На цій вулиці подібні речі неможливі. До побачення! Взяв Олександер свою супутницю під руку, повів потихесеньку далі. А розпатлані карі очі подивилися вслід, зітхнули і грюкнули дверима. — Забудьмо про канаву, — сказав Олександер, — про змилки з мідного таза! Таки уявімо, що зникли звідси. Ми в Америці; прийшовши до висновку, що треба реформувати суспільство, посилаємо статтю з своїми думками в центральну газету. Розстріляють нас чи ні? — Я читала американський роман з такою ідеєю. Здається, автора не арештували. Але я не певна. — Не арештують! Ні Сінклера, ні Драйзера не торкали. Там інша атмосфера, ніж у нас. Там існує повна свобода думки і закон, що охороняє людську особистість. А тут трублять нам: «найвільніші в світі!» Спробуй слово сказати, зразу в концтабір. Нічого з «революційної хірургії» не виходить. Страждання, для якого немає ні міри, ні назви… — Олександре! — спинила Ольга і поглянула на сторони. Нікого, крім обшарпанця, що з шумної вулиці біг назустріч, вона не побачила. — Держіть його! Держіть! — закричали люди, юрмою вибігши з-за рогу вулиці. — Зарізав! держіть!.. Небритий здоровило в лахмітті наближається, як вихор, з побілілими і скривленими губами, з круглими очима кисломолочного кольору, який буває в непросипних п’яниць. У правій руці виблискує фінка; ліва придержує полу піджака, під якою щось віддувається. — Ольго, стань за дерево! Дівчина відходить за стовбур «катальпи». Астряб дожидає над краєм рівчака, мружачи очі. А здоровило, маючи вільну стежку, гонить мимо і раптом, перечеплений, з розгону падає на цеглу. Підводиться моментально, підбирає речі, що вилізли з-під поли, і — до Астряба; відкидає руку з фінкою: наміряється різнути під ребра. З усієї сили, підбором черевика Астряб стукає його під колінну чашечку. Ойкнув, випустив фінку злодій і, схопившись долонями за коліно, присів; обличчя взялося болючими сірими зморшками. Підбігли переслідувачі; накинулися на босяка і почали місити. Якийсь суб’єкт, обличчя — жовта маска з носом, подібним до самоварного кранта, повернутого вгору, і двома непрокліпаними очицями, — почав розмахувати руками: — Соціялістичних трудящих грабує… Засюрчав міліціонер. Як завжди, він з’явився наостанку, біліючи піджаком серед сірого людського одягу. — Громадяни, прошу розійтися! Ну, давай-давай!.. Відразу люди повідходили набік, а доглядач спокою повів обшарпанця на вулицю, де став трамвайний вагон і десятки очей спростерігали видовисько. — Ми з тобою стрінемося, зараза! — гримнув босяк на Астряба. Сповнений похмурої рішучости, випручав лікоть з міліціонерових рук і оглянувся, щоб запам’ятати ворога. Астряб крикнув: — Дельфіна знаєш? Тільки тепер вуркаган, присліплений злобою, впізнав Олександра… очі осмутніли, пересмикнулися губи. Без слова повернувся і пішов, куди ведуть.

ВІДСТУПИ: В ЗДОГАДНИЙ МАЙБУТНІЙ І СПРАВЖНІЙ МИНУЛИЙ ЧАС


1.

Хрипко промовить прокурор: «найвища міра». Суд, покуривши за дверима, проголосить, що Гаврило Коробка (прозвисько Чик) присуджений до розстрілу, однак «беручи до уваги, що жертва нападу лишилась жива, — замінити смертну кару на двадцять п’ять років примусових робіт… присуд остаточний і оскарженню не підлягає». На сніжно-болотяному каналі, попихаючи тачку, по коліна в грязюці заходиться злочинець будувати соціялізм; а потім темна нічка-мати поведе за рученьку — в барак, натоплений, як лазня; а там вурки питимуть самогон і кластимуть на стіл пашпорт і дозвіл на виїзд; і коштуватимуть папери визволенні три тисячі. Повірять вурки в борг, як братові рідному, бо знають Чика. Буйна голова повернеться в «малину» — лоно, з якого несподівано вирвана. Візьметься до помсти… Ні, не візьметься. Тужитиме, як звір. 2.

Чотири роки тому, на баржі, нещасливо наміченій для розграбунку, зчинилась бійка, і скривавлений Гаврило Коробка захлинувся в розбурханому морі. Морозні буруни пекли під груди, Чик почував: покладено його в водяну труну, і зараз — кришка. Хто ж порятував?.. Дельфін: наймолодший портовий босяк — найкращий плавець; змучився він, тягнувши Чика до прибережного каміння. Простудився так, що цілий місяць горів, як соснова дошка в залізній грубці, — в портовій «малині»; викрикував дивовижні речення, здається англійські, бо вчив їх цілу зиму; кашляв; когось гукав. А на Чикові за тиждень загоїлось, як на собаці. Упадав злодіюга коло хлопця, мов мати рідна; і братва в «малині» ходила навшпиньки, і говорила тихіше, ніж осінній листок спадає з клена. Видужавши, Дельфін подався невідомо куди; прощаючись, казав Чикові: — Вибираю нову дорогу, Гавриле Кириловичу, і раджу кинути «мокре діло»! Не смієш людську душу виймати з тіла. Вона не від тебе дана, і не ти її господар. Коли стрінемось над тілом людини, що вбив, — не жди від мене ласки! 3.

— Ти знав його раніше? — спитала Ольга. — Знав. Коли я нездужав, він зібрав мені вуркаганський цирк. Притяг у кішло злодія, якого називав «митрополитом». З краденими церковними речами розбишаки почали передражнювати богослужіння. Засвітили свічки. Поставили хрест на столику; поклали Євангеліє в шкіряній оправі з металевими застіжками. По стінах кішла розвішали ікони і одягли «митрополита» в ризи. Бавились, передражнюючи богослужіння. Змішували молитву з брудною лайкою, а найнепристойніші вирази хором співали, замість «алілуя» і «амінь». «Митрополит» розкрив Євангеліє і став водити пальцем, десятикротно заплямованим кров’ю. Читач з нього був невправний. Він затинався на кожному слові. Книга випадково розкрилася на оповіданні апостола Луки про розп’ятого Ісуса. Починається так: Спаситель стоїть перед судом, як обвинувачений. Народ вимагає, щоб Пілат звільнив розбійника, на ймення Варрава, а Спасителя присудив на смерть. Пілат погоджується. І от ведуть осудженого без вини; милосердні люди ридають, а Спаситель втішає їх. В урочищі Череповому розп’яли невинного; поруч розп’яли також і двох злодіїв: одного по праву руку, другого по ліву. Спаситель, страждаючи на хресті, прощає своїх мучителів. Серед присутніх знаходяться такі, що насміхаються з Нього, і до них приєднується один розп’ятий злодій. Він говорить Ісусові, що, коли ти — Господь, то й сам спасися і нас порятуй. Другий злодій докоряє першому, кажучи: як же ти Бога не боїшся, осуджений і катований; ми з тобою заслужили кару — як робили, так нам і віддячено. А Ісус? — Нікому ж нічого лихого не заподіяв. Потім звернувся цей злодій до Спасителя і так благає: «Як прийдеш у царство своє, то згадай і про мене, грішного, Боже мій!» Тоді одповідає йому Ісус: «Кажу тобі істинно, вже сьогодні ти будеш зо мною серед блаженних». Коли «митрополит» починав читати, шибеники шкірилися і жестикулювали. А дедалі з більшою цікавістю вслухалися в оповідання. Позатихали, дивляться на блазня-лжесвяшеника; очі у всіх блищать. У декотрих губи починають кривитися, як у дітей. Гаврило Коробка хмурився і темнів, мов камінь. Один закрив долонею обличчя, ніби по ньому, ножем різонули. Другий тихо підійшов до столика: «Я!., я — злодій! Мати з голоду вмирала і за мене молилась; у неї мідна іконка була, маленька, на обшитій дощечці. Я мав золоті годинники і пропив…» — Злодій шептав, перебиваючи читання, але ніхто не рушився з місця. Тоді він замовк і присів до столика. Погляд у нього був ніби зовсім невидющий. Того ж вечора він зник з «малини». Через місяць, зовсім видужавши, я наслідував його приклад. Пішов на стежку доброчинности — в суспільство, в якому вуркаганство має, так би мовити, державний характер… — Тссс! — притулила Ольга пальчик йому до уст.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка