С. Н. Набережних Друкується за виданням



Сторінка5/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Замість епілогу

 

 



Друже, ти, що читатимеш оці нотатки, прихили слух до голосу мудрого мовчання. Пора нам почути голоси далеких світів понад громохкими, жорстокими голосами минулих віків. Пора для любові, котра має осяяти прийдешнє мудрістю ще ненароджених дітей, цих чарівних гостей з краю Тайни. Віолі незабаром виповниться двадцять літ. Вона мріє стати учителькою. Що ж, формування космосу душі в нашу епоху, може, важливіше польоту в далекі світи. Та й де вони — ті далекі світи? На відстані простягненої руки, якщо зуміти відчути й відкрити напрямок правдивого пошуку. Я тепер думаю, як знайти Віктора? Він десь теж народився, виріс, стукає в стіни світового лабіринту. А втім, це вже не наша турбота кохані серця поспішають назустріч одне одному, як два потужних магніти Що зупинить гірський потік, коли він прагне до моря? Ніщо Будь-які скелі, будь-які прірви будуть подолані!..  

 

 



 

 

 

Роман-феєрія  



Друкується за виданням: О. Бердник. ЗОРЯНИЙ КОРСАР. - К.: Рад. письменник, 1971.  

 

 



 

 

Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую. Автор  



 

УЧИТЕЛЬ. Зосередься, о мій чела, заглибся в надра духу і дай відповідь: хто у світі найбільший самітник?


УЧЕНЬ. Сонце, о Гурудева!
УЧИТЕЛЬ. Як те може бути, мій чела, щоб Сонце — повелитель усього живого, наш батько й світоч — було усамітнене?
УЧЕНЬ. О Гурудева! Сонце напоює променем кожну билинку й атом, проникає в кожну клітину й серце, в розум і навіть нерозумність. Та минають незміряні цикли часу, і усамітнене Сонце жде не діждеться, коли ж з’явиться герой, який віднайде в собі мужність і любов, щоб проникнути в сонячне лоно й народитися знову. Вогняну Браму відкрито, і той шлях суджено кожному, хто зі сміхом відкине мару смерті. Чи правильно я мислю, о Гурудева?
УЧИТЕЛЬ. Промінь Істини торкнувся твого серця, коханий чела. Дай обняти тебе! Ввійди в полум’я мого серця. Віднині й навіки — ти СИН СОНЦЯ. Радуйся, радуйся, радуйся, Переможець Мари Смерті!

 

 



 

КНИГА ПЕРША
ЧОРНИЙ ПАПІРУС

 

 



Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.
Ти ступи у колиску моєї душі.
Я готую для тебе початок нового світання,
Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,


В скелю серця вдаря галактичний прибій…
Мою душу охоплює туга безкрая,
Розгортає у вічність тривоги сувій.

Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?


Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?
Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,
А без слова твого — небуття.

Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття,


Блискавиці небесні обпалюють серце моє.
Я чекаю тебе над безоднею світу,
Де безжалісний птах Прометея клює.

Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,


Люта втома байдужістю душу вбива.
Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,
Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,


Сколихнеться від жаху Кривава Гора!
Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…
Нам пора… Нам пора…

 

 



 

ЧАСТИНА ПЕРША
Хронос

 

З щоденника Сергія Горениці  

…Що зі мною діється? Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енергії, відгукується па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене. Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе? Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутувати заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну лавину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну далину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і традиційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмислити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості. О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну життя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, колихаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борсаєшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює потугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовижну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпалу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?  

…Прокинувся в тривозі й нечуваній радості. Такого ще зі мною не було. Дивний сон. Чи не сон? Яскраве видіння, що перехопило дух. Увімкнув світло. Четверта година ночі. Не можу заснути. Треба записати. Снилось, немовби я втікаю по гострих скелях від юрби ворогів. Не можу зупинитися, бо одразу впаду, і сотні списів та мечів пошматують тіло, кинуть до безодні, де клубочаться тумани і гримотить бурхливий потік. Вище, вище. Почалася кам’яниста пустеля. Ні травинки, а вгорі — палюче сонце. І тиша — моторошна в своїй небувалості. Вороги поспішають за мною нечутно, ніби товпище тіней. Переслідувачі знають: здобич не втече. Останні кроки. Попереду — прірва, за спиною — вбивці, у серці яких нема жалю. Ось поруч виступ скелі, до якої я тулюся знеможено. Вгорі — принишкла безодня чорного неба, що байдуже дивиться на мою драму. Блискають зловісно леза мечів, вістря списів. Останній подих! Але чому я маю загинути? Чому в очах переслідувачів палає така жагуча ненависть? Що їм дасть моя загибель? Я не хочу, не можу загинути. Я невмирущий. Сонце, що палахкотить у містичній чорноті неба, — то моє серце. Далекі трударі на жовтіючих нивах — зі мною. Хто може знищити мене? У моїх грудях спалахує багряне сонце. У буряній динаміці миттєвого вибуху розгортається феєричним віялом, грає всіма кольорами спектра — жовтим, синім, зеленим, фіолетовим, сяє сліпучим білим колом, розтоплює моє тіло і котиться ураганною лавиною увсебіч, спопеляючи ворогів. І диво дивне. Я живий. Я не зник. Я народжуюсь новою істотою, ніби казковий птах з яйця. Я бачу себе ультрафіолетовим пташеням, відчуваю, що невимірна природа — моя кохана мати — дає мені нове буття. Віднині я дитя свободи. З шелестом розгортаються крила. З кожним помахом вони ростуть. Я проникаю в невимірність. І таке щастя заливає мої груди, така вдячність вселенській матері, що я від радості плачу і кричу у безконечність: — Спасибі, мамо! Ніхто вже не знищить мене. Я — у всьому. Все — в мені. Ультрафіолетове пташеня свободи вирушає в нескінченний політ… Звідки таке видіння? Химера, але яка радісна. Фантазія, але чому вона залишила відчуття реальності? Символи, символи… Скільки кодів приховано в підсвідомості, надсвідомості людини. Вся природа — код. Безупинне розгортання якоїсь програми, невмолимий потік причинності. Яке ж зерно приховано в людині? Що має вирости з нього? Тепер уже не засну до світанку. Крило несказанного торкнулося мене, буду слухати відлуння нечутного голосу. Може, потім стане гірко, сумно, ще важче, ніж раніше, але знаю одне: небувале в нас.  

…Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розладнаної душі. Ось воно — кохання. Я перечитую попередні сторінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, печаль — лише пошуки повноти. А повнота — то кохання. Ми шукаємо в нескінченності. Міряємо час міріадами років. А завершення — поза масштабами. Метелик і квітка. Мати і дитя. Хлопець і дівчина. Поет і пісня. Як це сталося? Скільки часу минуло? Не знаю. Був новорічний вечір. Веселе безладдя. Очікування дванадцятої. Хтось танцював, хтось сміявся, хтось готував на столах традиційну вечерю. А я в гурті хлопців та дівчат вів розмову про суть часу. Нестримно рухалися стрілки, наближалися до умовної межі. Ми говорили. Про що? Тепер це не має значення. Філософські абстрагування. Я збагнув: можна збудувати нескінченну лавину моделей. І кожна претендуватиме на право першості, па виключність істинності. Безмежність може вмістити скільки завгодно варіантів гіпотез чи теорій, як скульптор може виліпити з глини будь-яку форму. Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відгомін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господині, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось. Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шумувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша. Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинства. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто? Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати. Хай буде просто. Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння. — Я жду вас давно… — Я шукала вас, — просто відповіла вона. Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранковий промінь сонця — на росину. Так просто. Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли. Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку. — Що ж тепер буде? — зітхнув я. — Буде? — дзвінко засміялася вона. — Сталося! — Що? — О ви, ходячі кібермашини, — жартівливо сказала Віта. Малесенька скорботна рисочка лягла біля вуст. — Все вам, чоловікам, треба пояснювати… — Ні, ні, не треба. Я збагнув. Я поцілував її. Вона заплющила очі, ніби прислухалася до свого відчуття. І не стало снігу, зірок, проблем часу й простору. Замкнувся світ радості. Кладу перо. Не хочу більше писати. Житиму в світі безконечного щастя. Може, це і є оте народження, яке я пережив недавно вві сні? Мене переслідували потвори, а я тепер вибухнув коханням і лечу у таємничі сфери Повноти! Якби-то!..  

Що зі мною? Я знову ніби падаю. Біль у серці. Сум у душі. Коли це сталося? Де поділася повнота? Ми були разом. Найінтимніші доторки, найніжніші обійми, її слабіючий голос між хвилями нестями. І потім… майже нечутний легіт сорому. Не збагну… Невже вся грандіозна фантасмагорія кохання — лише прелюд до зачаття, яке потрібно природі? А ніжність, а містерія єднання — то лише рефлекси? О небо! Хай це буде лише химерою мого втомленого розуму.  



***

 

…Безліч подій. Захист кандидатської. Поїздка в Гаагу на симпозіум. І мої тяжкі роздуми, моє горіння на власному вогні. О жарт природи, невідомого експериментатора, який стоїть за нашою спиною! Як позбутися протилежностей, що становлять суть нашого єства? Та й чи потрібно це? Будую космогонічні теорії, й не можу розв’язати проблеми власного почуття. «Релятивізм у світі мікрочасток». Тобі за це дали ступінь кандидата наук. А який науковий ступінь ти маєш за досвід у світі кохання? Крижаніє погляд коханої. Чому? Усе частіше вона відводить погляд. Чому? Хіба щось змінилося в мені? Чи жіночий мікросвіт уже хоче іншого деміурга? Безумство. Втім, брешу. Не лише вона змінилась. Я теж. Нема вже тієї новизни, яку я відчував під час перших зустрічей. Я тільки тепер дізнався, що в неї с чоловік. Найдавніше те, що мене це не вразило. Боже, яка недосконалість стосунків. Навіть у світі флори і фауни все набагато простіше, прекрасніше і величніше. Квітка і промінь сонця. Кохання лебедів. Вони вмирають, коли гине один з них. Там нема проблем, там найповніше завершення. Спільний політ, спільне гніздо. Суть і дія нероздільні. Хочеться забути про все, що було. Якщо прекрасне привело до падіння, то навіщо воно? Раніше на кожний мій поклик вона летіла на крилах. Тепер: «Не можу», «Завтра не дзвони мені, чоловік буде вдома», «Не розмовляй зі мною ніжно по телефону…» Послухай, Сергію! Не вдавай з себе героя мелодрами. Все це — результат твого безсилля. Ти ідею кохання зробив домінуючою. А може, це не так? Може, ця ідея взагалі не має ніякого значення у вирішенні смислу буття?! Мудрую. А серце плаче. Ми більше не зустрінемось. Чорні руки відчаю стискають мене. Мільярди людей на планеті, а ніхто не розрає, не втішить. Яка страшна кара бути людиною. Цілий світ лягає на твої плечі, і ти повинен нести його, каратися.  



***

 

Маю вирішити проблему часу. Невблаганний потік забирає від нас усе найдорожче, найсвятіше, а ми сидимо на його березі або пливемо в його бурхливих хвилях і складаємо ліричні оди. Від Прометея до наших днів. Віднині — до вічності. Хтось повинен почати. Хіба не кричить весь світ, уся нескінченність у в’язниці Хроноса, в його невситимому череві? А найгучніше волає «Я» — чутливе, ніжне, болісне «Я» людини. Радість і трагедія буття. Суть свідомості, її початок і кінець. Альфа і омега. Незламне, хистке, нерушиме й плинне. Звідки воно з’явилося? Де було до того, як СТАЛО БУТИ? Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів. Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може, моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?! Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теплого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі… …Спливають дні. У повсякденному вирі життя я інколи забуваю про невблаганну межу, якої жахаються люди, називаючи смертю. Що там — за нею? Кінець? Кінець чого? Життя вирує. Не дає збагнути самого себе, заглибитись у найпотаємшше. Стій! Я віднині не дамся твоїй навальній хвилі, древній безжалісний Хроносе! Ти більше не обдуриш мене барвистими лаштунками любовної вистави. Хочу знати правду про себе, про тебе, про світ, якою гіркою вона б не була. Знаю: ти насміхаєшся наді мною. Все підкорилося твоїй тиранії. Зорі, планети, галактики, мегасвіти, атоми, амеби, космічні катаклізми, теорії, незліченні форми життя. Клен на краю асфальтового майдану, а з нього злітають сотні, тисячі прегарних літачків-гелікоптерів. Легкі, чарівні створіння, що несуть у собі зародки безлічі кленів. Мати-природо! Навіщо такі безглузді втрати? У мертве покриття віяти ніжну життєву плоть? Ось де твоє торжество, Хроносе! І лише дух людини не здається тобі. Ти ненавидиш його, лютий Хроносе, бо, коли людина відкриє всі таємниці буття, ти щезнеш, як мара. Знаю, що мрія духу недосяжна, доки нема єдності, доки безмір клекоче хаосом і ворожнечею. І тому ти насміхаєшся, тому я чую твій владний голос — зневажливий, зверхній: — Мізерія, ілюзія природи. Піна мого океану. Ти смієш звести голову для заперечення? Знай же, що й твій протест — моя гра. І твоє «Я» — лише випадковість у химерному сплетінні моїх велетенських перетворень. Хто дасть відповідь? Без іронії?.. Квітка проростає з зерна, стебло — із зерна, плід — із зерна. Зовні — лише промені сонця, вода, повітря. А причина і наслідок — у зерні. І загадка. Я — в мені самому. Пізнай себе. Давній, мудрий, безсмертний заповіт. Але… сказати легко. А де той кінчик нитки, щоб схопитися за нього? Доки не розв’яжу цієї моторошної загадки — не заспокоюся. Тисячоліття билися люди об стіну Хроноса, потрапляли у ненажерливе черево, гинули у мороці небуття, волаючи до тих, які лишилися у світі: — Думайте, боріться!  

…Дзвонила Віта. Кликала. Я уже хотів забути все, летіти до неї. Знову відчути тепло жіночих рук, заглянути в її прозорі очі, слухати тривожний шепіт. Не хочу! Якщо немає в обіймах радості, геть з тих обіймів! Вони стають кайданами. На тім боці телефону пливло крижане мовчання. Простір уже не мав значення. Нас розділяло більше ніж простір. Може, колись стрінеться МОЯ? Може, тоді. Ах, дурнику! Прадавня легенда Платона морочить усім вам голову. Розділені половинки. Шукайте, шукайте! Зливайтесь у жагучому пориванні, а потім нещадний Хронос скористається результатом вашої інтимності: змусить крутити колесо світу ваших нащадків. І так без кінця. Доки не прийде новий Платон, щоб проголосити нову ідею. Пробач, геніальний вчителю! Я не повстаю супроти тебе, а лише хочу доповнити тебе. Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною. Полюбити жінку — простіше. Треба полюбити незмірність і вмістити її в своєму серці… Прощай, Віто! Плаче моє звичне, людське, земне «Я». І спокійно завмерло космічне. Спокійно? А може, брешу? Як просто ти розділив сам себе на «земного» й «космічного». «Космос віддзеркалюється в кожній росині, в зіниці кожного ока», — сказали древні мудреці. А ти… Досить. Досить логічної павутини… Сухе клацання важільця апарата. Техніка двадцятого віку. Як легко вона з’єднує і роз’єднує душі. Подарунок Хроноса. «І вогонь зводить з неба на землю». Манить. Полонить. Регламентує зустрічі і розлуки. А серце болить. Розум не може його заспокоїти. Воно незалежне. Боли, моє серце, боли!  



З чого ж почати аналізувати, синтезувати? Свідомість? Так. Але це не всеосяжне знаряддя. То лише промінчик у безмежному спектрі пізнання. Окрім аналітичного, є багато інших — уже відомих і ще невідомих. Пізнання світу художнє, наукове. Існує бачення релігійне, доросле, дитяче, сприйняття утилітарне, байдуже, радісне, песимістичне. Минуле нагромадило багато зерен пізнання й уяви про світ. Треба розглянути все, що досяжне. Чи є серед них життєдайні? Книга буття. Легенда про Адама і Єву. Деміург творить людей, щоб населяли планету, щоб панували над світом і любили його. Що ж, і таку гіпотезу слід мати на увазі. Моделювання еволюції. Могутні космоцивілізації спроможні здійснити планетарний експеримент. Все в знанні матерії. Але навіщо? Мільйони років страдницького життя — боротьба зі стихіями природи, війни. Потоки крові, в’язниці, вогнища інквізиції, смерть міріадів невинних — як виправдати такий експеримент? Яке серце повинне бути в деміургів, щоб воно не розірвалося від жаху і жалю? А втім, жаль — то, може, лише рефлекс нашого самозбереження? Адже ми не жаліємо дерево, камінь, експериментуючи? Ба, навіть тварин не жаліємо, хоч вони й дуже схожі на нас. Отже, в тих міфічних деміургів може бути взагалі відсутнє почуття жалю й співстраждання? Ми для них — експеримент. Наші болі, муки, криваві війни і пошуки істини — лише елементи певної реакції, які вони старанно вивчають, десь використовують. Огидно! І знову ж — огидно для нас. А якщо йдеться про голий інтелект? Тоді проблема Хроноса — не в наших руках. Час не може бути подоланий. Ми — в’язні. Немає простору для втечі, бо за стінами в’язниці нема буття. Наша можливість — повзання у спіралях гіперпростору. «Прах ти є — і в прах повернешся». Древнє прокляття. Невже в ньому істина? Невже вся проблема — не торкатися яблука пізнання добра і зла? Бути смирненькими рабами деміурга, жити інстинктами, бути в злагоді з фауною й флорою? Ні, залишу поки що цю гіпотезу. Тут — безвихідь. Єдине, на що мають надію її прихильники, — замирення через смирення, покору, повну віддачу себе на милість деміурга. Тоді — життя в світі радості й повноти. Але якої повноти, якої радості? Знову без свідомості, знову в імлі інстинкту, де не можна буде розпізнати, хто ти є — вільний дух чи елемент космічної кібермашини? Ні, ні! Треба йти далі. Схід залишив нам багато символів і доктрин. Чи немає серед них нових зерен пізнання? Древні дуже багато міркували над проблемою часу і теж намагалися звільнитися від його ланцюгів. Брахманізм, джайнізм, буддизм. Всі вони залишили грандіозну космогонію і вражаючий антропогенез. Веданта підвела підсумок, здійснила синтез. В океані вічності пливе тисячоголовий Змій Шеша — Час. На ньому дрімає Вішну — сукупність і суть життя. Інколи — суворо періодично — з його лона виростає, розквітає чарівний Лотос Буття, а на ньому сидить творець світу — Брама. Минають нескінченні кальпи — більйони років космічного розвою. Зароджуються і вмирають зоряні скупчення, спалахують і згасають планети, з’являються і безслідно щезають живі істоти, люди, боги, асури, цивілізації, царства, месії, аватари, кшатрії, парії, раби і володарі, кохані і бездомні, мудрі і безумні. Все, все, все гине в нескінченних спіралях еонів, і навіть верховний Брама вмирає, коли кінчається його сто років, — невимірний для земних обчислень вік, і тоді в’яне небесний Лотос, поринає в лоно Вішну. Знову — невимірний океан вічності, а серед нього — безсмертний Шеша з дрімаючим богом на спині. І так без кінця. Без виміру. Без смислу. Так єсьм. Так буде. Єдине просвітлення — метемпсихоз, ідея перевтілення. Ось ти гад, птах, корова, кажан. Тобі тяжко, ти повзаєш по землі, ти стаєш жертвою жадібного хижака, але сподівайся, молися творцеві сущого — Брамі. Ти зможеш в майбутті народитися людиною. А пройшовши вдало шлях людини, можеш піднятися до царства девів-богів. Але й там тебе підстереже вічність. Насолода вимагає віддачі. Неминучий ритм взаємозалежності кине тебе до царства ракшасів-демонів, де ти спокутуєш цикл небесної насолоди. І знову — через царство мінералів, рослин і тварин — до людської еволюції… Моторошна доктрина. Але, справді, треба їй віддати належне. Вже тисячоліття тому мудреці Індії відчули невичерпну і безжальну суть Хроноса — часу. Доки ти в його потоці — нічого будувати химери. Ти — лише частка на його хвилях, клітина вселенського організму. Вперше повстав проти деспотії Хроноса мужній Гаутама. Він проголосив ідею свободи. Не боротися зі світом Брами, а вийти з нього. Куди? У невідомість! Як відчайдушний мандрівник на благенькому човникові в море. Що там, за обрієм? Може, чарівний острів? Може, небачені ліси і казкові жар-птахи? Може, ураган і загибель у бездонній прірві океану? Хай! Аби не тут, де все так остогиділо, де все вивірено, як ритміка піщаного годинника, що його раз у раз перевертає досвідчена рука космічного велетня Шеші. Як побороти деспотизм Хроноса? Як вийти з його пастки? «Відкинути всі жадання, — сказав Гаутама. — Розрубати комплекси прагнень. І тоді рука Мари не захопить тебе. Ти знову зіллєшся з океаном свободи, вийдеш із світу форм». Прекрасно! Але ж це втрата індивідуальності. І потім, хто доведе, що твоя енергія — уже в стані пасивності — не буде використана свідомим чи несвідомим деміургом для нового імпульсу життя, що вона не буде крутити інше колесо світу? Нема такої гарантії, доки тим гарантом не буде твоя свідомість. Отже, збереження індивідуальності — найперша необхідність. Несвідомий боєць — не боєць. Пасивний боєць — не боєць. Він жертва, він здобич Хроноса. Пізніше безліч окультних, містичних мислителів вдосконалили, осучаснили східні доктрини. Гігантські манвантари — еволюційні цикли проявлення і пралайї, відпочинки космічних стихій — стали потрібними лише для періодичного проходження незліченної лавини монад, що набували в світах форм необхідний досвід. Семеричні цикли планет, світів були необхідні для вдосконалення, придбання досвіду, щоб з тими здобутками нарешті повернутися до Абсолютного Лона, як повертається з квіткового поля бджола з солодким нектаром. Поміж тими крайніми пунктами існувало безліч сфер — астральна, ментальна, будхічна і багато інших, вже незбагненних. Там після смерті духовний комплекс людини проходив періоди відпочинку, кари, нагороди, підбивав підсумки, планував майбутнє фізичне життя. Що ж! Прекрасно. Все досить розроблено, логічно, може, навіть справедливо. Теорія Карми — справедливої дії та закону причин і наслідків — доповнювала цей світогляд. І не треба ніяких богів, ця доктрина тісно змикається з матеріалізмом, з ідеєю ритмічності буття. Але чому дух заперечує проти такої викінченості? Чому дихає моторошністю від величавих кальп і манвантар? Що може дух, який народжується з Абсолютного Лона, взяти від жалюгідного світу форм, де він ледь-ледь повзає у пітьмі інстинктів та нікчемних проблисків інтелекту? І що може дати досвід матеріальної сфери для надпросторових, надчасових координат? І знову безвихідь. Неможливість стати над часом, над древнім Хроносом. Хай навіть я коли-небудь стану богоподібним титаном, але ж буду запряжений у вселенську ритміку. Невже древні мудреці не збагнули цього? Самадхі? Трансцендентне злиття з єдиним полем буття? Непорушне тіло, оскалені зуби, блаженна посмішка. Гаразд! Хай ти сягнув потоку блаженства, а інші? А мільярди твоїх братів? Чи відкрив ти їм бажану стежечку свободи? Чи дав доказ правдивості тієї стежечки, окрім суб’єктивного твердження? Деякі релігії запевняють, що всяка смерть є перехід у царство свободи! Хіба не переконує у цьому людей християнська церква, та й не лише вона? Стій! Досить! Це нічого не дасть. Ствердження закономірності, необхідності того, що є, що існує, — це холуйство у невідомого творця, хто б він не був: свідомий експериментатор чи несвідома природа. Навіть життя може виявитися хворобою матерії, навіть геніальний скульптор може зіпсувати десятки шматків найкращого мармуру, доки втілить свій задум у досконалу форму. Саме так! Відчуття неповноти, невдоволення — доказ недосконалості творення. І людина, відчувши це, повинна знайти шлях до повноти, до краси, завершення. Де той шлях? Відчуваю — в нас самих. Ми — наслідок безконечного ланцюжка причин. Якщо так, то в надрах клітин, генів, у ще глибиннішому єстві нашому є сконденсоване знання про минулі проходження. Щоб сягнути свободи, треба довідатися, як ми потрапили в рабство. Прослідкувати, де були наші попередники, що вони діяли, чому привели нас саме сюди. Це — проблема багатомірності. Синтез біології, психології, енергетики, космогонії, біоніки, історії. Так, історії у всій її неосяжності, записаної в нашому духові. Звідки почати? Ще не знаю. Буду радитися з друзями. Ера космонавтики почалася. Експерименти, отже, можна буде проводити в космічних масштабах. Дещо в свідомості визріває, але ще боюся про це писати. Треба обміркувати. Стій! Дзвонить телефон… Знову вона. Віта. Крига розтанула. Ласкавий, тремтячий голос. Може, піти?.. Що зі мною? Після таких злетів думки знову опинитися в обіймах? А як же з проблемою часу? Генів? Хроноса? Він сміється. Я чую його холодний регіт. Ніби тріщить крига навесні, коли скресає Дніпро! А, байдуже! Піду!..
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка