С. Н. Набережних Друкується за виданням



Сторінка3/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

9

 

 



Почалися дні напруженого тренування. Віола добре витримувала всі необхідні вправи в барокамері та центрифузі. А у вільний від занять час гуляла в лісі. Тут вона відчувала себе серед друзів. Обнімала білокорі стовбури берізок, пестила чутливими пальцями шорстку кору сосен. Прислухаючись до урочистого дзвону лісових велетнів, шепотіла їм ніжні слова: — До побачення, сестриці… До зустрічі, браття… Я лечу від вас. Чи вернуся — не знаю… Вона простягала руки до мерехтливого дивокола, ніби віддавала зіркам свою душу. — Зорі, прийміть мене. Я прагну до вас… Зорі, відкрийте свою тайну! Вона легко вальсувала серед галявини, і танцювали разом з нею зірки, місяць, золотаві хмаринки, дерева. І здавалося дівчині, що в ритмі її танцю в просторі починає звучати мелодія радісної симфонії. Одного дня Віола зустріла в холі Космоцентру Віктора. Обоє були страшенно вражені. Космонавт напружено дивився в очі дівчині, тривожно мовчав. Вона ясно, по-дитячому всміхнулася, подала руку. Він полегшено зітхнув. — Здрастуй, Віоло. — Здрастуй, Вікторе. — Віоло, так багато днів минуло відтоді, як ми… Ціла вічність. Тоді я, знаєш… — Не треба, мовчи… — Ні, треба. Треба, Віоло… Я багато передумав, багато збагнув. Віоло, я тебе… — Мовчи, Вікторе. Не треба… Дівчина благаючим поглядом глянула на нього, підняла застережливо вгору долоню. — Віоло! Чому борониш мені сказати заповітне? — Мовчи, мовчи. Я чую, знаю все. І мені радісно… — Це правда? — Правда. — Я читав, що ти маєш летіти до комети. — Так. — Я теж лечу. На Марс. Незабаром старт. — Я чула, Вікторе. Я знала, що ти такий… незвичайний… Віктор торкнувся пальцями Віолиної долоні. Поглянув на її бліде, одухотворене обличчя, на сяючі смарагдові очі. Зітхнув легко і щасливо. — Хай буде так, як є, Віоло. Після повернення з неба ми стрінемося знову… І хай тоді моє серце скаже все, що я приготував для тебе… Він рушив до виходу, перед тим, як зачинити двері холу, ще раз оглянувся. А Віола довго дивилася вслід йому, шепотіла: — Чи буде воно — повернення? Чи буде? Вона зайшла до лікаря, слухняно витерпіла всі процедури. Літня гарна жінка з пронизливими сірими очима вимірювала їй тиск, жартувала: — Вам позаздрить будь-який космонавт. Можете летіти хоч до іншої зірки… — Туди, може, й полечу, — задумливо сказала Віола, дивлячись у простір. — Що ви сказали? — здивовано перепитала лікарка. — Та ні… нічого! — спалахнула Віола. — То я так… замислилась… Того ж вечора вона знову зустрілася в холі з Віктором. Він кинувся до неї, схопив за руку. — Віоло! Я шукав тебе. Я дізнався, що ти вже цими днями… — Так, це правда. Післязавтра. — Чому ж не сказала одразу? Чому промовчала? — А що це міняє? Проте, добре, що ти прийшов сьогодні. Я тобі відкрию свою таємницю. Лише тобі, Вікторе… — Яка в тебе може бути таємниця, Віоло? — Велика таємниця. Слухай… Вона підвела Віктора до вікна. Звідси видно було зорі, мерехтіння ліхтарів, задумливі дерева в осінньому вбранні, що роняли барвисте листя на темні смуги асфальтових доріжок. — Вікторе… річ у тім, що я… не повернуся… Віктор закам’янів. Він якусь мить помовчав, потім жалібно всміхнувся. Дівчині було важко дивитися на нього, вона опустила вії. — Віоло, ти, звичайно, жартуєш. Як можна летіти з таким передчуттям? — Це не передчуття, — заперечила вона. — Це знання… — Що ти вигадала? — Послухай. Я тобі все поясню. Я прийшла до висновку, що комета, котра тепер наближається до Землі, штучна… — Що за химерна ідея? — Я певна, що це — посланець іншого світу. — А інші комети? — Може, й деякі інші. Не знаю… Та й не в цьому справа, Вікторе. Нам треба міняти свій заскорузлий світогляд. Треба звільнятися від звичних, сірих, одшліфованих думок, аксіом, переконань і традицій. Треба бути полум’яними. Помилятися, падати, вставати і шукати, шукати, шукати нових стежок і проходів до таємниці буття. Адже ми створили безліч безкрилих, безпомічних, школярських гіпотез — нікчемних і порожніх, як горіхова шкаралупа, і притягуємо до тих гіпотез усі факти науки та пізнання. Так не можна! Ти чуєш? Треба, щоб кожен на своєму місці довбав скелю таємниці, готуючись до небувалого. І я в цьому експерименті, що має здійснитися, хочу довести собі й іншим, що космос не такий примітивний, як дехто гадає… Віктор, піднявши руку, потер чоло, розгублено глянув на Віолу. — Зажди, зажди… Я нічого не збагну. До чого тут проблеми пізнання… і ти? Ти сказала, що не повернешся… — Це правда. Я вирішила не повертатися. На моєму супутнику є регулюючі ракети. По інструкції я повинна триматися на запланованій відстані від комети. А буде — навпаки. Я наближусь до комети… і сяду на неї… — Що ти кажеш? — жахнувся Віктор. — Ти ж не повернешся! Віола сумно всміхнулася. — Ну от. Нарешті ти збагнув. Саме це я тобі й кажу… Віктор мовчав. їхні погляди зустрілися і вже не могли розійтися. А слів не було. Хлопець гладив долонею ніжні пальці Віоли, і вуста його ледь помітно тремтіли. Нарешті дівчина порушила мовчанку, очі її довірливо запромінилися. — Я певна, — прошепотіла вона, — що поряд з нами живуть і мислять розумні брати. їх багато. Вони скрізь. І не обов’язково на інших твердих тілах — планетах. Вікторе, ми в полоні якогось карусельного світогляду, примітивної механістичної схематики. Ми цілком ігноруємо той вражаючий факт, що всі небесні тіла, наше єство, кожну частку матерії омиває вакуумний океан, ми в ньому пливемо, ним насичуємося, ним, зрештою, дихаємо. Те, що вважається «нічим», «порожнечею», є фундаментом всього сущого і нашого життя зокрема. Ти розумієш, до чого я веду? Нам треба трохи абстрагуватися від планетної каруселі, ступити крок за межі дитячого риштування. Тоді ми побачимо, що простір наповнений великим, всеосяжним життям, що наше життя — то лише лялечка, ембріон всеохопного життя космосу, як про те казав Вернадський. Треба лише розірвати плівку, що оточує нас, ще раз розтрощити кришталеве склепіння, яке колись зруйнував Джордано. О, який страшний консерватизм. І все, все ми будуємо за прадавнім взірцем антропозакоханості, ігноруючи розмаїтість материнської світобудови… — Віоло! Але ж це… — Що — волюнтаризм у науці? — насмішкувато запитала вона. — Ну, не так… але… — Приблизно так! — підхопила Віола. — Навіть ти, Вікторе, не можеш звільнитися від стереотипів мислення. А інші… Та хай! Хай думають, як завгодно. Я здійсню свій план. Наука не втратить нічого, вона отримає фотографії, дослідження, записи. Все, що заплановано. Я ж залишуся там. Люди дізнаються, хто послав комету до нас, яка її місія, що означає дивна вісниця з безмежності. Ти розумієш, який стрибок для знання? Розумієш, Вікторе? Інколи для обвалу в горах потрібен один камінь… Віолині очі затуманилися, погляд полинув у далину. — А може… може, я й не загину… Вони врятують мене… — Хто? — ледве чутно запитав Віктор. — Друзі, брати, — просто відповіла Віола. — Ті, які послали комету. Втім, не будемо про це гадати. Навіть підтвердження гіпотези про штучність комети дасть гігантський поштовх науці… — Ну й ну! — почувся різкий голос. Віола здригнулася. До них підходив директор ОІКПу професор Грабер. Він насмішкувато мружив очі, хитав головою. — Де не носій, там і ви, Віоло. Тільки завітав у Космоцентр, як чую ваш приємний голосок. І архіпікантну гіпотезу з ваших вуст. Уже й комети штучні? — Вітатися не завадило б, професоре, — повела іронічно плечем Віола. — Доброго вечора! — Драстуйте, драстуйте, — буркнув професор. — Ви мене так вразили своєю абсурдною фразою, що я забув етикет. — Чому абсурдною? — здивувалася Віола. — Чим моє припущення гірше від інших, тривіальних? Директор по-дитячому сплеснув руками. — Всі ви збожеволіли. Позитивні науки перетворили в склад маніакальних ідей. То канали на Марсі штучні, то Фобос і Деймос — утвори пришельців, то цирки на Місяці — дюзи мегаракет, а сам наш природний супутник — корабель, на якому наші предки прибули до Землі. А тепер, з вашої легкої руки, комети штучні. Може, Сонце, планети, а то й галактики теж штучні утвори? — А чому б і ні? — насмішкувато запитала дівчина. — Тоді з вами нема про що розмовляти! — пирхнув, як кіт, професор. — Хіба можна дискутувати з несерйозними людьми? — Дивно, — гаряче сказала Віола, поглядаючи то на професора, то на Віктора. — Дуже дивно! Виходячи з вашої логіки, якась нижча еволюція, спостерігаючи наші супутники, кораблі, космічні комплекси, повинна вважати їх природними утворами, чимось на взірець планетних паразитів — бліх, чи що! — Нелогічно! — обурився Грабер. — До чого тут наші супутники, ракети і природні комети? — А до того, що ви боїтеся прослідкувати поступ науки й техніки на найближчі сотні чи тисячі років. Вже в найближчі десятки літ ми зможемо монтувати «ефірні міста», що зрівняються по масштабності з Фобосом, Деймосом або перевершать їх. А далі? В наступні мільйоноліття? Мислячі істоти Землі зможуть творити планети, зорі, а може, й галактики… Якщо в цьому буде необхідність. Хіба не ясно, що це так? Де ж межа потужності розуму? Світ безмірний. Брати в інших світах, може, обігнали нас на мільйони циклів… — Де вони? — іронічно розвів руками професор. Віола гірко всміхнулася. — Завжди це запитання. Подайте їх сюди! Чому нам хочеться, щоб істоти з інших світів обов’язково позували перед нашими об’єктивами або дарували нам автографи? Звідки така зарозумілість та самозакоханість? Наша цивілізація може виявитися ембріональною, дитячою порівняно з життям безмежності… — Ет! — зневажливо махнув рукою Грабер. — Розвели цілу філософію на фікції. Наївняцтво, еклектика — більше нічого! — Яка там філософія, — сумно сказала Віола. — Елементарна людська логіка. А комета штучна, — по-дитячому закінчила вона. Грабер рушив до виходу. На порозі оглянувся, сухо сказав: — Жаль, що я раніше не знав про ваші божевільні ідеї. Нізащо не прийняв би до інституту. — Дуже переконливий метод вести дискусію, — насмішкувато кинула йому вслід дівчина. — Вікторе, ти чуєш? А втім, досить суперечок. Ходімо, погуляємо під зорями…  

 

10


 

 



Вони повільно йшли алеєю парку. Ступали тихо, обережно, ніби насолоджувалися ходою по землі. З дерев падало жовте, багряне листя. Здавалося, що добрі незримі руки стелять барвистий прощальний килим для Віоли. Вийшовши на край парку, зупинилися. В імлі виблискувала вузенька стрічка ріки, над обрієм сяяв феєричний меч комети. Віктор різко повернувся до дівчини. Голос у нього тремтів: — Віоло, не треба… Не треба, кохана… В очах дівчини заблищали сльози. — Це сильніше за мене. Хтось має бути першим, Вікторе. Треба ступити в океан босою ногою. Не дивитися на нього крізь шкельця… Хочеш, я розповім тобі старовинну індійську легенду? Про комету… Хочеш? Він мовчав, дивлячись в небо сумним поглядом. Віола зітхнула, тихо промовила: — Все-таки я розповім. Слухай… Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Якось чудисько погналося за юнаком, і він, рятуючись, пірнув у море. Дракон — за ним. Юнак схопився за гребінь чудиська, воно розлютуи, назавждло по хвилях, щоб скинути хороброго вершника. Та юнак не випускав гребеня, мріючи, що тим самим він не дасть дракону ганятися за людьми. А чудисько тим часом так помчало по морю, що іскри летіли за ним. І разом з вершником дракон почав підніматися над Землею. Так палка думка людини підняла в небо навіть ворога. І тепер всі ми бачимо комету і посилаємо думки вдячності тому, хто давно став полум’яним. Думки чорних, білих, жовтих, червоних людей летять у просторі і дають нові сили вершникові дракона… Віола замовкла. Потім тихо спитала: — Ну як тобі… легенда? Віктор ніжно глянув на дівчину. І йому здалося, що зорі сплітали німб довкола її голови. Звідки вона прийшла сюди, на Землю? Хто вона — хвилююча й незбагненна? — Чудова легенда, — прошепотів він. — Я зрозумів тебе, Віоло. Треба всюди бути вогняним вершником, жити не для себе. Але, кохана моя, як же я буду? Як мені без тебе? І як я полечу на Марс, коли ти… — Послухай мою прощальну пісню, — озвалася вона. — В ній — все…  

Ти не плач сиротою і серце не край,


Те, що статися має, — те станеться…
Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,
А примарне — в безодні зостанеться…
Не ридай, коли птах відлітає удаль,
Те, що з єдності вийшло, — з’єднається.
Неминучої радості знак — та печаль,
Що у серці твоїм одмічається…
Пам’ятай, що розлуки існують на те,
Щоб освячувать зустрічі бажані,
Лише те існування у вічність зросте,
Що тяжкою скорботою вражене…

 

Він стиснув зуби, сховав обличчя в неї на плечі. Віола захоплено дивилася в небо, щасливо всміхалася зіркам, ніжно пестячи голову коханого…  



 

 

11


 

 



Автобус рушив до космодрому. Пробігають мимо сади, дерева, будівлі, поля й ліси. Віола в скафандрі. Над нею схиляються люди, підносять до вуст мікрофони. Вона щось їм відповідає, усміхається. Кореспонденти записують, передають в ефір. Все це ніби вві сні. Здається, ось-ось настане пробудження — і зникнуть люди, степ, естакади. А за вікном шелестітимуть каштани, глухо гомонітиме київська вулиця. Та ось вже з’явився шпиль ракети, наблизився. Автобус зупинився. Дівчина вийшла з нього на бетонні плити, поруч з нею молода супутниця — дублер. Важко ступаючи в незграбному костюмі космонавта, Віола підійшла до групи людей, які ждали її. Ось президент Академії — він ласкаво мружить очі, підбадьорливо киває їй. Поряд повний високий вчений з сивою шевелюрою, нахмурений, суворий. То конструктор ракети, керівник експерименту. І Грабер тут. Професор нервово потирає руки, роблено всміхається. З-за його спини виходить Віктор, зустрічається поглядом з Віолою. Вона не одвела свого погляду, хоч і важко витримати той німий поєдинок. Майже фізично відчула, як він благає її: «Не треба, не треба, не треба робити того, що ти задумала!..» «Треба, Вікторе, — мовчазно відказує Віола. — Я не можу інакше. Я сама себе зневажатиму, якщо відступлюсь!..» Вона, піднявши руку, прощається з усіма дружнім жестом, йде до ліфта, піднімається по східцях. Ще раз прикладає долоні до грудей, схиляється в поклоні. Ліфт несе її вгору. Чужі ласкаві руки допомагають зручно вмоститися в кабіні супутника. В навушниках турботливі голоси, що запитують про відчуття, настрій. «Дякую, друзі чудові, дякую, Земле, мені добре, мені більше нічого не потрібно. Я — готова!» Хронометр відлічує останні секунди. Останні миті її перебування в земному лоні перед новим народженням. І ось ракета охоплюється стіною полум’я. Грізно реве вогняна стихія, здіймає на своїх крилах гігантську ракету в простір, кидає її, ніби казкову стрілу, у таємничу безмовність неба…  

 

12


 

 



Віктор стояв біля головного пульта управління, дивився на екрани зв’язку, слухав короткі фрази операторів. Все те линуло мимо його свідомості. В мозку вогняним шворнем пекла одна-єдина думка: «Що діяти? Як врятувати Віолу? Як її зупинити?» А інша думка — десь в невимірній глибині єства — застерігала: «Яке маєш право зупиняти? Хто може стати на шляху вогняного вершника?» Крізь тяжку задуму прорвалися далекі голоси: — Увага. Сеанс зв’язку. Віоло, ми слухаємо вас… Крізь тріск розрядів долинає коханий голос: — За дві хвилини — оптимальне зближення… Проходжу оболонку комети… Ядро вимальовується на моніторі корабля. Воно мізерно мале… Абсолютно сферичне… — Бачимо, бачимо, Віоло! — радісно відгукується президент. — Це феноменально! Як могла при такій мізерній величині сформуватися така ідеальна форма? Спостерігайте, спостерігайте якнайуважніше! Як апаратура? Як самопочуття? — Самопочуття в нормі. Апаратура працює чудово. Правда, є незначні перешкоди. Перериваю сеанс. Зосереджуюсь на дослідженні. Виходьте на зв’язок за десять хвилин… Вікторового плеча хтось торкнувся. Космонавт озирнувся, біля нього стояв директор ОІКПу професор Грабер. Він радісно усміхався. — Все-таки вона молодець! Га? Які фотографії, яка несподіванка! Феноменально! Віктор мовчав. Що йому відповісти? Феноменальні спостереження! А якою ціною вони дістануться, ніхто ще не догадується. Професор з подивом поглянув на Віктора, помітив у його очах тривогу, напруження, очікування. — Що з вами? Ви хворий? У вас бліде обличчя… мов у мерця… — Ні, ні! То вам здалося… Віктор прислухається до слів операторів, але чомусь сеанс зв’язку не відновлюється. Нестерпна тиша залила Всесвіт. Чому так німо? Чому всі затихли? Вчені жестикулюють, у всіх ворушаться губи, а до його слуху не долинає й слова. І зненацька — ніби грім з ясного неба: — Корабель падає на комету! Сивий вчений — керівник експерименту — кинувся до екранів зв’язку. Різко наказав: — Викликайте Віолу! На пульті загорілися вогники індикаторів, спалахнув екран, помережаний смугами перешкод. До нього подалися, ніби жадаючи прорвати павутину сфер, президент, вчені, конструктори. — Віоло! Віоло! — тривожно кликав президент. — Що сталося? Включайте регулюючі двигуни! Включайте двигуни! Віктор стиснув кулаки, аж побіліли пальці, щоб стримати зрадливе тремтіння рук. Тиша. Ні слова від Віоли. Лише тріск розрядів у грізній безмовності космічного простору. — Віоло! Віоло! — кликав президент. Небо мовчало. А на моніторі було видно, як сріблястий супутник повільно заглиблюється крізь прозору корону комети до ядра, що переливалося ніжним феєричним сяйвом. — Віоло! — тривожилася Земля. — Що трапилося? Чому мовчите? Зненацька на головному екрані з’явилося зображення дівчини. Воно було спотворене до невпізнанності. Почулися уривки слів: — Все правда! Правда… Чуєш, Вікторе?.. І навіть більше, більше… Академія… Президенту… Легенда… полум’яний вершник… полум’яний… Тане, тане зображення, ніби прозора хмаринка в небі. Зникає. Завмерли біля екранів спантеличені люди.: — Що вона сказала? — прошепотів президент. — Що вона сказала? Віктор мовчав. Що він міг відповісти? Що?  

 

13



 

 



Ніч. У вікні — місяць, холодні, кришталеві зорі. Небо незатишне, вороже, чуже. Віктор дивиться в дивоколо, лежачи на ліжку біля вікна. Поряд з ним — дублер. Він спокійно спить, посвистуючи носом. Він щасливий. Ніщо не пригнічує його, хоч незабаром старт. А Вікторові нема спокою. Минуло вже багато днів від тої трагічної пори, коли небесна вісниця полонила Віолу. А він ще й досі нікому нічого не сказав. Комета віддаляється в зоряну безодню. їй вже дали ім’я Віоли. «Нарешті вона таки заслужила цієї честі», — гірко всміхнувся Віктор. Та що з того? Таємничий гість із безодні поніс її у безвість — живу чи мертву. А він мовчить і готується до польоту на Марс. Які моторошні сни! Навіщо ж, навіщо такі розпорошені дії земних дітей? Кому потрібні інформаційні гори про далекі світи, якщо розвіюється в зоряній прірві найвартніше, що має правдивий смисл, — рідна, кохана душа людини, без якої й тебе нема?! Десь поряд звучить її напружений голос: «Правда… і навіть більше! Чуєш, Вікторе?..» «Віоло! Як мені діяти? Скажи, скажи, Віоло! — Він встає, сідає на ліжку, охоплює долонями гарячу голову. — Іти до президента? Прохати його, благати, переконувати, що треба летіти вслід за кометою? Не повірять. Які докази? Слова Віоли? Уривки фраз?» На порозі кімнати виростає постать чергового. — Чому не спиш, Вікторе? Незабаром старт, треба бути у формі. — Добре, добре. Я спатиму… Він знову ліг горілиць. Заплющив очі. Дрімота заколисує його, але свідомість стоїть на чатах. У багровій пітьмі виникають розмаїті зорі — лілові, фіолетові, золоті. Пливуть, пливуть химерні, казкові візерунки. Звучить дивна музика. І десь з невідомості, просто над ним, чути схвильовані слова Віоли: «Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Мільйони людей. Якось чудисько погналося за юнаком…» Віктор відчув, що це він — той легендарний юнак. На нього насувалася велетенська тінь. Він побіг скелястим берегом моря. Дракон наздоганяв його. Тоді Віктор кинувся зі скелі у воду, пірнув у глибінь. Чудисько майже поруч. Він схопився за його гребінь. Дракон вилетів на поверхню, з скаженою швидкістю помчав по хвилях океану. Димує вода. Летять іскри. Дракон здіймається понад Землею, летить у просторі. Віктор тримається на спині чудиська. І йому зовсім не страшно. Він дивиться вперед, на зорі, що розмаїтою метелицею кружляють у дивоколі. Він щасливо шепоче: — Я врятую тебе, Віоло! Попереду виникає комета. Віктор наближається до її ядра. Зникає дракон. Віктор мчить просто так, простягнувши руки, лише силою свого бажання. Сяє розмаїта сфера, наближається. Хлопець проникає в неї. Ніби в калейдоскопі, переливаються найтонші промені різних відтінків. Віктор, розгублено оглянувшись, тихенько кличе: — Віоло… Зненацька почувся суворий голос: — Хто ти? І луна загриміла в просторі, повторюючи: — Хто ти? Хто ти? Хто ти? Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів: — Я людина! — Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди? — Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона? — Вона єсьм! — Де вона? — За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник! — Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор. Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик: — Де во-о-она-а-а!? — Шукай! — відповів голос. — Де? — Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою! — Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі. Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон… Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий. — Вікторе, режим… — Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента. — Вночі? Ти здурів. — Це дуже важливо. — Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але з& не забувай… інструкція… — Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку… Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок. — Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув…  

 

14


 

 



Троє людей сиділи за круглим столом. — Це безумство, — сказав сивий вчений. — Хто знає, — загадково відповів президент. — Ми не можемо йти на авантюру. Віктора можна зрозуміти. Емоції, почуття… Ну-ну, ти не ображайся. Це фактор вагомий, та чи доречний він у такій справі? Де реальні докази того, що комета — штучний утвір? Гіпотеза Віоли? Її останні слова? Це могла бути її передсмертна галюцинація. У барокамерах космонавтам часто верзеться казна-що, ти й сам добре знаєш. Загостреність почуття на чомусь екзотичному… ну, ти мене розумієш… — Чому ви хороните її? — похмуро запитав Віктор. — Вона жива. Я твердо переконаний в цьому… — А кисень? На кораблі давно вичерпалися запаси кисню. — Що ми знаємо про космос? — задумливо-строго запитав президент, пильно дивлячись на конструктора. — Що ми знаємо? — Але ж розрахунки… — Хіба вирішальні відкриття здійснювалися лише за науковими розрахунками? Хіба не горінням серця, безумством генія? — Чого ж ви бажаєте? — Що таке наше бажання, друже? Почався космічний світанок, коли щось важить лише водіння духу. Воліють вони — вогняні вершники! Я підтримую їхнє прагнення. Це — голос прийдешнього… Тиша. Глибока й мудра тиша безмовності. Віктор ще не вірить тому, що почув. Він вдячно дивиться на суворі й замислені обличчя вчених. — Будемо міняти розрахунки польоту, — повільно карбує президент. — Корабель полетить вслід кометі Віоли…  

 

15


 

 



Над ракетою високо в небі кружляв лелека. Віктор показав поглядом на нього, всміхнувся. — На щастя… Президент поглянув, зітхнув. — Так. На щастя… Він подивився в очі Віктору. Дивився довго, лагідно, серйозно. — Пам’ятай про Землю, синку. Не забудь… Віктор мовчки кивнув. — Земля дала тобі все, що могла. Корабель, розрахунки, наказ. Все інше — в тобі. Буде негадане. Буде надзвичайне. І зберегти пам’ять про звичайне дитинство земне в потоці надзвичайного — може, найважче. Тут — кордон тайни. Прощай, Вікторе… Вони поцілувалися тричі навхрест, як це діяли одвіку діди й пращури перед розлукою. Розійшлися. Віктор піднявся до ліфта, ще раз поглянув на білого птаха. А коли космічний корабель у вихорі вогню піднявся в небо, президент тихенько промовив, усміхаючись сам до себе: — Все гаразд. Пташенята відлітають у вирій. Все гаразд…  

 

16


 

 



Віктор вів корабель услід за кометою. Вона розіслала пишного хвоста в зоряному полі, втікаючи від Сонця. Передній гострий промінь зник, зменшувалася й кома — голова світила. Байдуже клацали автомати, зеленими змійками пульсували прилади. Надходив час зв’язку. Ласкаво заголубів екран. На ньому з’явилося обличчя президента. Старий вчений дивився на космонавта уважно, насторожено. — Чи все гаразд, Вікторе? — почувся далекий голос.  

— Так. Політ триває за програмою. Прискорення згідно з розрахунками. Почуваю себе нормально. Інформація передається на Землю без перешкод.  

— Знаю… Запала тривожна пауза. Потім знову ворухнулися вуста президента, поміж потріскуваннями розрядів карбувалися його слова: — Не передумав, Вікторе? — Ні, — важко сказав Віктор. — Тримайся здорового глузду… що б не сталося. Відчуєш небезпеку — повертай назад. — Без неї? Президент одвів погляд. Не відповів. Екран погас. А ще через добу Віктор викликав для позачергового сеансу зв’язку вчених Космоцентру. Він схвильовано сказав: — Комета — космічний корабель. У всякому разі — це штучний утвір. Він прискорює політ. Виходить за межі Сонячної системи… — Вікторе, повертайся! — сказав конструктор. — Переслідування безглузде. Комета досягне субпроменевої швидкості, ти її не наздоженеш! — Він може наздогнати її, — сказав президент. — Багатократним прискоренням… — На це підуть всі запаси пального, — заперечив конструктор. — Він не повернеться назад. Накажіть йому вернутися… — Ми не можемо наказувати, — тихо відповів президент. Він поглянув у вікно, на ясне блакитне дивоколо неба, зітхнувши, сумовито додав: — Він тепер вільний для суверенних рішень. Хай вирішує сам… Тим часом радіохвилі донесли з космічної прірви відповідь Віктора. Він дивився в очі своїм учителям, друзям і щиро промовляв: — Я вирішив, друзі мої земні. Я не повернуся. Прощай, Земле! Дякую тобі за народження, за тепло сердечне, за материнську пісню й слово, за любов і мрію… Потім космонавт різко вимкнув зв’язок…  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка