С. Н. Набережних Друкується за виданням



Сторінка14/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

КНИГА ТРЕТЯ
ЧУДОДІЙНИЙ КЕЛИХ

 

 



Стугонять литаври неба в просторах правічних.
Загорівся бій!
Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних
В темряві нічній.

Люди сплять, не чують і не бачать,


Як під ту грозу
Невмируща Мати понад ними плаче
І роня сльозу.

Вершники зійшлися у жахнім двобої.


Хто здола кого?
Чорний білого розітне шаблею страшною?
Білий — чорного?

Коні гримають копитами об твердь празоряну.


Горобина ніч!
Сто віків чекає герцю світ розорений.
Невмолима січ!

 

 



ЧАСТИНА ПЕРША
Суд над богами



 

Меркурія глибоко схвилювала легенда про Зоряного Повстанця. Тепер він ясніше збагнув історію системи Ари, причини занепаду, суть бунту Космократорів Багатомірності. Інволюційні зерна, посіяні в далекому минулому, дали свій жахливий урожай. Додаткові записи свідчили, що правитель Орани Кареос домігся свого — він зумів знищити астероїд Свободи. Правда, це сталося після того, як сотні повстанців перейшли в ноосферу. Орана тепер мала спокій. Про Корсара забули, нові покоління покірно виконували еволюційну, точніше — інволюційну, програму Кареоса. Правитель помер, але його ідеї панували. Принцип сили розповсюдився за межі системи Ари. Орана підкорила далекі зоряні системи. Гігантська енергетика дозволила докорінно перебудувати планетарне життя, мислячі істоти стали жителями простору. Та нічого не змінилося, крім масштабів. Не було якісно нового стрибка, нових обріїв. Мусила прийти криза. І вона прийшла. Переможець Кареос терпів жорстоку поразку. Переможений Горіор торжествував. Тепер Меркурій розумів, чому Космократори пройнялися повстанським духом. Певно, вони познайомилися з ідеями Корсара. А може, це телепатичний контакт з просторовими вібраціями? Ніщо не зникає, і вогонь Горіора та Гледіс вічно палахкотить у незримості. Як же діяти? Можливо, саме Корсар і допоміг повстанцям утекти? Меркурій усамітнився в Тартарі, де були ув’язнені Космократори. Він перевірив записи контрольних пристроїв зв’язку, але нічого нового не виявив. На екранах бачив… Космократори зібралися в центрі Тартара, на березі прозорого озера, утворивши велике кільце. То поглядали один на одного, то звертались до когось невидимого. Хто він? І як спілкуються? З допомогою телепатичного поля? Але ж контрольні прилади мовчать. Жодного сигналу, ніби Космократори обрали якийсь ще невідомий спосіб мислення. Напевне, їхня психічна хвиля індивідуальна. Коду її немає в психотеці системи Ари. Шукати навмання — даремна справа. Треба перебирати оптильйони варіантів. Але ніяка швидкодіюча система не впорається з таким завданням. І раптом Меркурій збагнув. Громовиця! Він знає її особистий код. Не раз, граючись, вони спілкувалися ще в дитинстві та юності. Через рефлекси її психіки, записані в полі Тартара, він відновить розмову Космократорів і побачить невидимого співрозмовника. Космослідчий не запросив помічників. Інтуїція підказувала: не треба цього робити. Сам монтував найтонші прилади, експериментував, записував. Нарешті увімкнув відтворення. І затремтів від хвилювання. Він побачив серед Космократорів ще дві постаті — чоловічу й жіночу. Людьми їх можна було назвати лише умовно. Меркурій збагнув, що він бачить жителів ноосфери. «Горіор і Гледіс, — майнуло в думці. — Зоряний Повстанець! Ось який він, легендарний герой космосу!» Гігантські смарагдові очі мінилися ніжними барвами, з-за плечей вихоплювалися, ніби два мечі, яскраво-блакитні промені. Ще один увінчував чоло. Вся постать ледве помітно хиталась, ніби полум’я багаття в спокійну днину. Такою ж була Гледіс. Тільки кольори ЇЇ тіла були лілово-фіолетової гами. Світло й вогонь, чистота й вічний рух — більше нічого звичного не було в оновлених людських істотах. Меркурій прислухався. У просторі зазвучала думка Горіора. — Я знав це. Ще тисячі спіралей тому, коли розійшовся в поглядах з Кареосом. Світ Ари прийшов до самозаперечення. Експеримент Арімана прискорив процес. Головний Координатор замкнув проявлену мегасистему, породивши ембріон нової світобудови в тримірності. Це лише порочне повернення до свого минулого. Старечий маразм психіки, яка хоче відмолодитися, поглинаючи духовні сили своїх дітей. Древні створили колись чудовий символ: змій, що кусає свій хвіст. Матерія, яка не має оновлення, повинна пожирати сама себе, повертаючись до все нових і нових циклів самовідтворення. Жахливе коло! З нього нема виходу. Треба коло Змія перетворити в спіраль Безконечності. — Як? — дзвінко спитала Юліана. — Оновити матерію. Сублімувати її до стану ноосфери. Ви вже знаєте історію нашого повстання. Є досвід, створено Братерство Безмежжя. Воно чекає, воно готове допомогти кожному, хто не побоїться вогняного польоту! Тільки так можна розімкнути світовий колапс, тільки так можна врятувати вселенську еволюцію! — Але ж тепер справа стосується не тільки системи Ари, — гірко сказав Горикорінь. — Так. Ви не скинете з себе відповідальності за долю новоствореної тримірності. Меркурій відчув, як у нього запекло біля серця, озвалася Громовиця. У йолі сильно вирувала її динамічна, напружена думка: — Друзі! Експеримент перестав бути індивідуальною справою Арімана і навіть системи. Він стосується долі всього космосу. Узаконити паразитарне творення — хто скаже, яка ланцюгова реакція почнеться в Безмежності? — Так! — сказала Гледіс, яка досі мовчала. — Наш світ — світ синтезу — має безліч моделювань катастроф, які отримували об’єктивацію в Багатомірності. І найстрашніша катастрофа — замкнена світобудова. Вона вампіризує єдине поле, поглинаючи енергію для відтворення деградуючих форм життя. Щоб зупинити ланцюгову реакцію такого життя, треба неймовірне зусилля мислячих істот. Таке зусилля, яке переважить інерцію тримірного світу! — Хто здатний на це? — прошепотів Сократ. — Це неймовірно! Єдине — покинути порочну еволюцію і піднятися в ноосферу, до вогняних братів. Чи не так, Горіоре? Зоряний Повстанець мовчав. Мовчала і Гледіс. — Правда, — зітхнувши, мовив Горикорінь. — Ми можемо вийти з проявленого буття в Об’єднаний Світ. Але чи буде це рішенням серця? — Ні! — мовив Сократ. — Наш дух не знатиме спокою. — Ми бійці! — додала Юліана. — Нас знову понесе хвиля в світи Багатомірності. Доки тут кипить хаос і триває пошук, ми не підемо в світ синтезу! — Але в системі Ари ми безсилі, — задумливо сказав Горикорінь. — Багато вчених повірило Аріманові. Вони чекають результатів експерименту. Всі інші — бояться. Страх панує над ними. — Пропоную альтернативу, — рішуче озвалася Громовиця. — Кажи. — Ми прорвемося в новостворений Тримірний Світ. Ми знаємо закони трансформації і… — Що ти говориш? — жахнулася Юліана. — Адже по закону тієї сфери… — Так, — згодилася Громовиця. — Ми станемо жителями того світу. — І навіть забудемо про свою систему, — додав Горико-рінь. — Забудемо, хто ми й звідки. — Не назавжди, — заперечила Громовиця. — Наша інформація, наша воля житиме в грубих пралюдських формах. А саме це я мала на увазі. Аріман створив рабський світ для визиску. Ми ввійдемо туди і принесемо ідею повстання. Чуєте? Хай ми станемо каталізатором неспокою, революції, пошуку, сумніву і прагнення. Аріманове творення повстане супроти творця. Система Ари не захотіла йти з нами в світ синтезу. Ми поведемо туди новий світ! — Коли це буде? — сумно озвалася Інеса, яка до цього весь час мовчала. — Не скоро, — згодилася Громовиця. — Не скоро. Минуть страхітливі цикли шукань, падінь, боїв та мук, доки ми знову збагнемо істину… Але скажи відверто — ти знаєш інший шлях? — Не знаю… — Вирішено, — сказав Горикорінь. — Я згоден. — Згодна, — рішуче мовила Громовиця. — Згода, — один за одним повільно, ніби розмірковуючи, 1 озивалися Космократори. Меркурій слухав ту тривожну мову, і дивне почуття зароджувалося в грудях. Заздрість? Чи щире схвалення? Одні супроти цілої системи! Яку силу, волю треба мати, щоб так вирішити?! — Але одне мене непокоїть, — вела далі Громовиця. — Ми не знаємо точних координат нового світу. А добратися до Інформативного центру… — Це не підходить, — згодився Горикорінь. — Вся система контролю в руках Арімана. Я пропоную інший план. Ми трансформуємося на край системи Ари, в двісті сімнадцятий сектор. — Музей Древніх культур? — здивувався Сократ. — Навіщо це тобі? — Там є старовинні космічні апарати. Музей не обладнаний контролем. Ми будемо в безпеці. Підготуємо якийсь пристрій і проникнемо в Тримірний Світ. Доведеться попрацювати над програмою, але я сподіваюся знайти в музеї швидкодіючі машини. — Прекрасне рішення! — сказав Сократ. — Пізнаю древніх повстанців! — гордо сказав Горіор. — Дух астероїда Свободи живе! — додала Гледіс, ніжно усміхаючись Космократорам. — Ви переможете! — І пам’ятайте, — сказав Горіор, — що в тому далекому світі ви не будете самотніми. Братерство Безмежжя знає про своїх синів. Над прірвою відчаю, на грані смерті згадуйте про вітчизну. І ще одне: візьміть мій подарунок. — Що це? — Універсальний інформатор. Створений з субатомної речовини. У Тримірному Світі він практично невразливий — ні удари, ні найвища температура не знищать його. — Але ж ми станемо примітивними істотами, — заперечив Горикорінь. — Як ми зможемо користуватися ним, доки наша свідомість не підніметься до космічного рівня? — Я вже сказав, за вами буде сила Безміру. Інформатор має здатність магнетизму, він неминуче буде притягуватися до когось з Космократорів, якщо навіть потрапить спочатку в чужі руки. Він даватиме вам інформацію тією мірою, яка буде потрібна. Аж доки ви не збагнете, хто ви й звідки! До зустрічі, браття! — Зустрінемось у битві! — Палко мовила Гледіс, підіймаючи полум’яні руки. Постаті Корсара і його подруги зникли. Космократори Довго дивилися на те місце, де вони стояли. Перезирнулися мовчки. Наперед вийшов Горикорінь. — Коло! — суворо наказав він. Меркурій бачив, як Космократори взялися за руки, утворивши психокільце. І зникли… Все. Тартар Арімана виявився безсилим. Тепер Меркурій збагнув, про які можливості казав на конгресі Горикорінь. Шлях співтворчості індивіда з неосяжністю. Практично новий безмір буття! Аріман не захотів. Заздрість, честолюбство, ревність. Навіть на такому високому щаблі існування вони даються взнаки. Але що діяти йому? Залишатися тут, в остогидлому світі, де діти тікають у ліси, щоб відчути хоча б ілюзію свободи? Де дівчата кидаються в пащу смерті, щоб знайти благословенний спокій? Де страх витає над серцями безсмертних істот? Ха! Безсмертний страх, безконечне приниження! Ні, він піде за Космократорами! Без Громовиці йому не жити! Наздожене їх, приєднається. Він викликав Головного Координатора і, коли грізне обличчя з’явилося перед ним, сказав: — Вони в Тримірному Світі, Арімане. Прямують до експериментальної планети. — Що? — Не повірив Аріман. — Ти не мариш? — Ні, не марю, — спокійно відповів Меркурій. — Вони там. І ти знаєш, для чого! — О прокляття! — Вирвалося з вуст координатора. — Як же я не передбачив? Тепер зрозуміло, чому Тартар не втримав їх. Горикорінь мені казав, але я посміявся з його слів. О дурень! Меркурію! — Що? — Наздогнати й знищити! — Кого?! — жахнувся космослідчий. — Всіх. Всю групу! Невже не розумієш? Вони зіпсують програму творення. Це — катастрофа для нас… для мене… Бери універсальний космоліт, проникай у тримірність, перейди на орбітальний політ довкола експериментальної планети. Підстережи їх в просторі або на планеті і спопели нещадно! Даю тобі надійних помічників. І ще одне: не вимикай захисного поля. Інакше ти деградуєш у тримірність і станеш таким, як і тамтешні жителі. Я не хочу втрачати найкращого космослідчого. Чуєш? Я жду!  

Меркурій помітив корабель Космократорів на широкій галявині високого лісу. Він повів космоліт на зниження. Болісно защеміло серце: яка вона тепер, Громовиця? Він увімкнув універсальний екран, скорегував на тримірну інверсію. Космоліт кружляв над галявиною. Меркурій дав наказ автоматам посадити космоліт на поверхню нового світу. — Це небезпечно, — озвався один з супутників космослідчого. Меркурій промовчав. У грудях наростав гнів. Доки він виконуватиме волю Арімана? Туди, до неї, до любих друзів, де буде бій і свобода! — Що ти робиш? — почувся крик. — Поле! Ми залишимося тут назавжди! Зрада! Меркурій розімкнув захисне поле, разгерметизував космоліт. У розчинені люки дихнуло важке, задушливе повітря чужої планети, яка віднині ставала рідною. Спалахнула блискавиця. Затьмарила свідомість. Меркурій похитнувся. Де він? Що за диво? Як сюди потрапив? Туманні спогади вирували глибоко-глибоко. Меркурій глянув на свої руки — вони були волохаті, м’язисті. Він кинувся до виходу. Щось одвічне, незабутнє вело його повз незбагненні пристрої, заціпенілих супутників, далі, далі… Там, біля таємничого сріблястого стовпа, семеро. Семеро друзів. Він поспішає до них… Там розгадка, там захист… Позаду лютий ненависний крик. Важкі кроки. І удар! Удар по голові! Він упав. Ще бачив, як ті семеро бігли до нього. Чув, як зчинилася бійка. Насувалася пітьма небуття. Хтось ніжно взяв його голову в долоні, на чоло впали холодні краплі. Він глянув з-під знесилених повік. На нього дивилися блакитні очі. Хто це? Хто це? Такий рідний, такий близький! Вона. Вона. Вона. Вічна кохана!.. Ми зустрілися… І знову розлучаємось. Смерть… Знову ми знаємо смерть… Безсмертні в країні смертних… Прощай, Громовице. Я наздогнав тебе. Арімане, ти програв. Ти програв бій… Юна прекрасна дівчина Землі припала до вмираючого. Над ними стояли похмурі товариші, спираючись на товсті палиці. Вони прогнали ворогів у хащу лісу. Попереду тяжкі бої за душі тутешніх мислячих істот, але тепер… Меркурій посміхнувся знекровленими вустами дівчині. Хотів рукою доторкнутися до її щоки. Але не міг навіть поворухнути пальцями. Так ось яка ти, прірва небуття. Темрява, царство тіней. Ти надовго розлучила мене з країною щастя. Прощай, Громовице. Я знову прийду. Я прийду багато разів. Я знайшов тебе і знову знайду.  



…Над Григором Бовою сіріла в світанковому присмерку стеля київської кімнати. Хлопець невидющими очима дивився вгору, а в свідомості ще відлунювали грізні крики напасників, шум предковічного лісу. На серці було тоскно, важко. Навіщо йому це подвійне життя. Звідки воно? Історія Зоряного Повстанця, безконечні пригоди в системі Ари. Де причина такої міфічної інформації? Може, зв’язок з просторовими записами, з образами ноосфери? Він виявився чутливим до психіки світу, який десь існував чи існує, і тепер переймає на себе почуття мислячих істот, яких він ніколи не бачив і не побачить? Дивна сфера нашої підсвідомості. Вона живе незалежно від осмисленого в повсякденному житті. Може, в ній народжується ембріон нової еволюції? А наше теперішнє існування лише передісторія майбутньої космолюдини? Казка… Але чому вона така близька і хвилююча? І постаті Космократорів — як рідні брати. І Громовиця — викапана Галя. Може, в тих снах є якесь раціональне зерно? І він жив уже в іншій подобі в далекому світі. А потім… потім прорив у космос тримірності. Життя на чужій, небезпечній планеті. Вічні пошуки істини і вічний бій. Намагання вирватися в сферу свободи і болісна неможливість зробити це. Де ж вони, брати з далекої системи Ари? У яких серцях розсіяні їхні вогні? Де їм зустрітися, як об’єднатися? Скажи кому-небудь із колег — сміху буде на десять років. Особливо, не дай бог, шефу на зубок потрапити. Лише Галі можна відкритися. Вона збагне. І, може, підкаже щось. В двері постукали. Григір звівся на ліжку. — Хто? — Я, синку, — сказала баба Мокрина. — Потривожила? — Хіба вже снідання? — здивувався хлопець. — Ще ж рано. — Телеграма. Лежи, лежи. Я й думаю — мо’, срочна? Візьми. Хто б це міг прислати телеграму? Може, батько? Ні, лише одне слово: «Подзвони». І підпис шефа. Що за омана? Він же дав два місяці. Невже якісь зміни? Хутенько вмився, одягнувся, вийшов на вулицю. Трамваї ще не ходили. Через колію обачливо переходив худющий рудий кіт. Григір, позіхаючи, рушив за ним. Глянув на рожеве світанкове небо. Сьогодні буде чудова погода. Можна буде погуляти з Галею. Зайшов до телефонної будки. Знайшов у кишені дві копійки. Озвався сам шеф. Голос був невдоволений. — Чому так рано? — А ви ж прислали телеграму. — То й що? Не сказано ж там: подзвони на світанку? — Я гадав, що важлива справа. — Ой Григоре, Григоре, — докірливо сказав шеф. — Шерлок ти задрипаний! Ну, гаразд, добре, що озвався. Завтра вертайся на роботу, пошлю тебе в район. Є одна справа. — Як то? — здивувався Григір. — Ви ж дали мені два місяці! Я ще нічого не знаю. — Вже не треба, — заспокоїв шеф. — Спіймали його. — Кого? — Аж здригнувся Григір. — Та того ж самого, — невдоволено пробуркотів шеф. — Ти наче маленький. Того самого суб’єкта, ради якого ти пішов у відрядження. Точніше — не спіймали, а сам з’явився. Ну, нам краще. Баба з воза, кобилі легше. Так що радій! — А як же… — Що? — Я ж познайомився. — З ким? — здивувався шеф. — 3 ким познайомився? А-а, розумію. Хм… Дивак. То роззнайомся. У нас такий фах. Все. Робота. Ага, ще одне, добре, що згадав. Ти там запрошував мене, здається, на сьогодні?.. — Дискусія, — сумно відповів Григір. — Про Космічне Право. — Так я не зможу. Ви вже там не ображайтеся на старого. — Гаразд, — важко сказав Григорій. — Ми самі. — От і славно. Я жду тебе. Сьогодні ще погуляй, а завтра — Щоб на одній нозі прискакав. Ось так. Бувай. Григір вийшов з будки мов очманілий. Оце так новина! Знайшовся її батько! Чи вона знає? Навряд. Сказати чи ні? Чи спочатку дізнатися, де він був, що робив? Якщо не винен — чудово! А якщо… якщо злочинець? Що тоді? Мовчати? А для неї він все’дно батько. І як тоді? Яка тінь впаде між ними?  

Вони зустрілись, як і домовилися, біля пам’ятника Володимирові. Галя прийшла в темно-фіолетовій сукні, яка щільно облягала її струнку постать. Коса була заплетена, складена у вінець, це ще більше підкреслювало красу її шиї й плечей. Вона дивилася на хлопця ніжно й тривожно. Біля вуст причаїлася легка посмішка. Григору здалося, що та посмішка могла швидко змінитися на гримасу гніву чи іронії. Дівчина запитливо глянула в очі Бови. — Щось сталося? — Звідки ти взяла? — несміливо заперечив хлопець. — Бачу. . — Нічого не сталося. — Не обманюй. Я ж бачу. Не хочеш казати — не треба. — Правду кажеш, — зітхнув Григір. — Поки що не треба. — Добре, — ласкаво сказала Галя. — Я завтра поїду у відрядження. Тижнів на два. — Так надовго? — Я думатиму про тебе, — прошепотів хлопець, стискаючи її руку. — Я ждатиму. Дуже, — просто сказала Галя. — А сьогодні? Ми підемо на дискусію? — Підемо, Галю. Трохи пізніше. А тепер погуляємо. Вони йшли алеєю, довкола снувала розмаїта юрба, буяли зеленню дерева, набиралися сили й снаги. Григір поглядав на Галю, непокоївся. Знає чи ні? Мабуть, ні. Бо якби знала — помітив би. Як це тяжко: йти поряд з коханою і не сказати їй про батька! Але ж він і сам ще не знає нічого. Сказати — вона одразу вибухне, побіжить кудись, щоб розпитати, дізнатися. А Григору хочеться, щоб у цей вечір ніщо не стояло між ними. Теж егоїзм. Егоїзм і черствість. У квартирі по вулиці Героїв Революції їх зустріли молоді господарі — брат і сестра, друзі Григора. Батьки їхні поїхали до санаторію, й тому було вирішено дискусію провести у них. — Віктор. — Сіма. — А це Галя, — відрекомендував Григір. — Медицина… — Сьогодні суд, як ти знаєш, — сказала Сіма. — Ти, Галю, ким будеш? Свідком, слідчим, захисником? — Ще не знаю, — розгубилася дівчина. — Я… подивлюся… — Ти, Григоре, ще не ввів її в курс справи? — Вона буде спостерігачем. — Спостерігачем? Нейтральних не може бути! Нічого, вона визначить своє ставлення під час процесу. Прошу до вітальні. До речі, має бути дуже цікаво. Є священик, баптист, завітав навіть Сергій Горениця… — Горениця? — здивувався Бова. — Той самий? Фізик? — Еге ж! Відомий теоретик… — Ти гадаєш, він щось скаже? — Обіцяв, якщо буде цікава дискусія. Григір і Галя увійшли до великої кімнати. Там уже сиділо з двадцять дівчат і хлопців, а також кілька літніх людей. Тривала невимушена бесіда, чувся сміх. Прибулих привітали, хлопці зацікавлено позирали на Галю. Вона сіла на краєчок дивана біля Григора. Сіма та Віктор внесли стіл, поставили посеред вітальні. Накрили зеленою оксамитовою скатертиною, поставили три стільці. З сусідньої кімнати ввійшло троє — в напудрених перуках, у довгих плащах з блакитного шовку. Хлопець і дві дівчини. Вони були зосереджені, комічно грізні… — Суд іде! — проголосив Віктор урочисто. — Прошу встати. Хлопці та дівчата встали, переглядаючись, сміючись. Старші скептично усміхалися. Судді зайняли свої місця за столом. — Прошу сісти, — сказав Віктор. Головний суддя ударив дерев’яним молоточком по столу. — Введіть підсудних. Двоє хлопців, на грудях яких було написано великими чорними літерами «ЗАКОН», ввели чотирьох чоловік. Галя пирснула. Троє з них були розмальовані різними фарбами. Вони зображали богів різних народів. Четвертий підсудний був у звичайному одязі. — Хто ж це? За що його судять? — Крім богів, судимо сьогодні й людину, — сказав Бова. — Щоб зберегти справедливість. — Зрозуміло, — сказала Галя, хоч поки що нічого не розуміла. — Підсудні, — урочисто звернувся суддя. — Єгова! — Я, — бадьоро відповів один з підсудних з чорною машкарою на обличчі. — Зевс-Юпітер! — Я, — велично озвався бородатий атлет і склав руки на грудях. — Як стоїте? — сердито запитав суддя. — Це вам не Олімп. Опустіть руки. — Слухаю, ваша честь, — розгублено сказав Зевс. — Брама? — Я, — сказав третій, поправляючи на голові багатоступеневу піраміду, — Людина! — Я, — ліниво озвався хлопець у сучасному костюмі. — Не знаю тільки, за що мене до цієї компанії?.. Я ж не міф, а реальність. — Мовчи, — зауважив суддя. — Якщо винен, то відповідай. Перед законом всі винні. Ось так! Присутні привітали таку заяву судді оплесками. Він жестом руки попросив тиші. Звелів підсудним сісти. Сам підвівся. — Ім’ям Космічного Права суд розпочато. Виступати й відповідати лаконічно. Підсудні! Говорити тільки правду, одну правду! Ясно? — Ясно, — хором відповіли підсудні. — Чудово. Присягатися не треба. Ви завжди порушували клятви. Так або ні. Прокуроре! Підвівся високий худий хлопець в окулярах. — Ніяких особистих емоцій. Факти, тільки факти. — Буде зроблено. — Захисник! — Я, — озвалася гарненька білява дівчина, що сиділа поруч Галі. — Сентименти відкинути. Захист повинен бути гуманний, але без слинявості. — Ваша честь, — зауважила захисниця. — Що за термінологія? — Я тут господар! — гримнув суддя. — Слухати і підкорятися. Інакше — виведу. Захисниця розвела руками і сіла. — Кілька слів по суті звинувачення, — сказав суддя. — Слухайте уважно. Підсудний Єгова звинувачується в тому, що: а) створив антагоністичний світ; б) кілька разів нищив його; в) безліч разів використовував свою могутність всупереч інтересам підлеглих йому істот. Підсудний Зевс— Юпітер звинувачується в тому, що: а) покалічив батька й узурпував владу над світом; б) скористався прихильністю Прометея, а потім шляхом обману прикував його до скелі; в) користувався небесними блискавицями не на благо світу, а для своєї потіхи. Підсудний Брама звинувачується в тому, що: а) створив ізольований від єдиного безміру світ, чим позбавив його можливості пізнати істину; б) будучи всемогутнім, залишав у біді великих героїв, а то й приходив на поміч узурпаторам і демонам; в) обманював двох інших членів божественного Тримурті — Шиву та Вішну, не кажучи вже про менших істот. І, нарешті, Людина звинувачується в тому, що: а) маючи свободу волі, протягом тисячоліть прислуговувала деспотам і насильникам; б) сіяла розбрат у людському суспільстві, чим затримала на тисячоліття еволюцію; в) використала могутні сили розуму, подаровані природою, не на благо, а для самознищення. Почнемо з Єгови. Підсудний Єгова! — Слухаю. — Хто ви такий? — Бог. Єдиний і неповторний. Творець неба і землі. — Хто ваш батько, мати? — Нема таких. Я сам собі батько й мати. Я од віку сущий. Ще нічого не було, як я вже був. — Де? — запитав суддя. — Поза часом і простором. У сучасних категоріях мислення цього пояснити не можна, — пихато відповів Єгова. — А потім? Що сталося потім? — Я створив світ. Небесний і земний. На небі я створив ангелів, на землі — людей. — Далі? — Ангели повстали. Я їх скинув з неба. Люди согрішили. Я їх втопив. — Ви діяли злочинно, Єгова! Ви порушили закон. — Я сам собі закон, — зверхньо заявив Єгова. — Не може ж моє творіння вказувати мені, що правильно, а що неправильно? — Дивна логіка, — хмикнув суддя, апелюючи до присутніх. — Отже, мати чи батько мають право вбити, втопити чи мучити, закатувати своїх дітей? — Певне, що так, — погодився Єгова. — Мораль юрського періоду, — озвався хтось із слухачів. — Етика рептилій! — Ти-и-хо! — сказав суддя. — Виведу! Єгово! Ви визнаєте себе винним у порушенні Космічного Права? — Ні, — відповів Єгова. — Такого права нема. Отже, нема чого на нього посилатися. Я володар сущого і не дозволю… — Ну, це ми побачимо, — перебив його суддя. — Сідайте! Підсудний Зевс-Юпітер! Підвівся бородатий велетень. — Зевс-Юпітер, син Кроноса! — Ага. Тепер син Кроноса! А що ти вчинив зі своїм батьком? — Та… скинув його!.. — Ай-я-яй, — докірливо похитав головою суддя, іронічно поглядаючи на усміхнені обличчя присутніх. — Як же так можна, всесильний Зевсе? Піднімати руку на батька? — А він сам винен, — похмуро сказав Зевс. — їв дітей своїх. І мене б з’їв, якби… — Зажди! Виправдовуватися будеш потім. Що ти зробив з Прометеєм? — Прикував його до скелі. У дуже гарному місці. На Кавказі. Все-таки субтропіки. Я ж не прикував його, скажімо, на хребті Черського, де вічна мерзлота, а в смузі курортів Гагра — Сочі. Що йому ще треба? — Та ти, я бачу, ще й дотепник? — здивувався суддя. — Гм, доведеться й це врахувати! За що ж ти його прикував? Адже він твій брат і помічник. Допоміг тобі втихомирити стихії, перемогти титанів. — А навіщо він дав вогонь тим кузькам, нечисті земній? — Себто кому? — вражено запитав суддя. — А смертним. Людям. Вкрав на небі, поніс на землю. І тим порушив закон Олімпу. Я — єдиний цар, а він мене не запитав. — Бо знав, що ти не дозволиш. — Тим більше. Отже, не я злочинець, а він. Я діяв правильно і тому не підлягаю суду. — Прометей діяв за велінням серця. Він любив людей. А любов — найвищий закон. — Дурниці. Абстракція. За що їх любити — людей? Нікчемні, сварливі, войовничі, непослідовні. Дати такій мізерії вогонь? О Кроносе, такого безумства я не чекав від Прометея, мудрого титана! — Навіщо ж ти сотворив людей? — Я? — Знизав плечима Зевс. — Що я — ідіот? Ваша честь, я їх не творив. Вони самі виникли. — З чого? — З глини. З бруду. З амеби. З матерії шляхом еволюції… — Ти мені баки не забивай, — грізно перебив суддя. — Нічого тут читати ази діамату. Ти не викручуйся, олімпійський владико! Кажи відверто, признаєшся, що винен? — Ні за які гроші, — похитав головою Зевс. — Людей не творив, Прометея не приковував до скелі. Він сам себе прикував! Слухачі засміялися. Суддя постукав молотком. — До речі, ваша честь, — жалібно озвався Зевс, — чи можна запалити? А то антитіла вимагають свого! — Пали, Горгона з тобою, — буркнув суддя. — Я теж запалю, бо доки з вами, богами, впораєшся… Сідай, лобуряко олімпійський, жди свого часу. Над головами поплив сигаретний димок. — Брама, — проголосив суддя, пихкаючи цигаркою. — Підсудний Брама! — Я, — підвівся Брама, притримуючи піраміду на голові. — Можна, я зніму головний убір? А то незручно. — Валяй, — махнув рукою суддя. — Нам не форма твоя, а суть потрібна. Так. Хто ти і що ти? — Брама, член Тримурті, божественної тріади. Ще є в мене брати — Вішну і Шива. А батько — Махадева, Великий Дух. — Ти сотворив світ для себе? Відповідай! — Так точно, сотворив. Тільки не я, а мої слуги. — Але ж ти велів їм? — Велів. — Тоді не має значення. Ідея твоя. Значить, і злочин твій. Ти повідомив братів твоїх, Шиву й Вішну, про свій намір? — Ні. А навіщо? — Як то навіщо? Колегіальність! А то самостійно створив світосферу, замкнув її, щоб ніхто не бачив, що і як. Мало чого ти там натвориш! Що й сам Махадева не розбереться, не впорається! Далі. Коли Шива запитав тебе про новоствореиий світ, що ти йому сказав? Ти признався? — Ні. Я сказав, що ніякого світу не творив. Але він сам підгледів. І вимагав, щоб я ліквідував. Його й треба судити. Бо я — творець, а він руйнатор! — Інколи руйнатор прекрасніший за творця. Визнаєш себе винним, Брамо? — Шукайте, ваша честь, дурніших! — обурився Брама. — Я протестую і вимагаю справедливості! — Гаразд, сідай! Ніхто не визнає себе винним. Людино! Встань! Хто ти? — Мисляча істота. — Чим доведеш? — Я мислю — отже, існую. Я існую — отже, мислю. — Залізна в тебе логіка, — посміхнувся суддя. — Гаразд, приймаємо на віру. Поки що. Хто батько, мати? — Мати — Природа, батько — Випадок. — Випадок? — здивувався суддя. — Який же може бути випадок у світі, що підкоряється Закону Міри, Часу, Ваги? — Не знаю, — розгубився підсудний. — Так казала мені мати. — А ти з нею говорив? — Намагався. — Коротше кажучи, ти ще не знаєш, хто твій батько? Якийсь зальотний джиґун! Гаразд. Вік? — Точно невідомо. — Ясно. Бродяга ти, як подивлюся я на тебе. Чим займався? — Скільки пам’ятаю — шукаю істину. — Істину? — здивувався суддя. — А що це таке? — Це відповідь на всі запитання. — І ти її знайшов? — Ні. — А коли знайдеш? — Буду розпитувати її про все. І так довічно. — Химерні поняття в тебе. Ледацюга ти, а не шукач. Історія показує, що ти невпинно вів війни сам з собою, мурував тюрми, в’язниці для своїх братів, винаходив страхітливу зброю, щоб нищити, знущався над меншими братами — тваринами та рослинами, а також безжалісно вбивав їх, засмітив планету покидьками. — Не тільки це, ваша честь, — заперечив підсудний. — Я і сіяв квіти, вирощував сади, ліси, будував прекрасні палаци, творив пісні. Я повставав за свободу, руйнував кайдани рабства. Я прагнув до космосу і шукав можливостей вирватися з тенет тяжіння. Я проповідував любов і хотів об’єднати рід людський у єдину сім’ю… — Хотів, але ж не об’єднав, — заперечив суддя. — Визнаєш себе винним у порушенні Космічного Права? — Ні. — Сідай. Слово надається прокуророві. Худий юнак підвівся за своїм столиком, солідно кашлянув. Бородатий священик хитрувато усміхався, уважно роздивлявся учасників інсценізації. Тільки блідий, з лихоманковим поглядом чорних очей баптист, насупивши густі брови, дивився під ноги. І Сергій Горениця був зосереджений і серйозний. — Шановні судді, — сказав прокурор. — Шановні засідателі, присутні! Для когось боги — фікція, мара людської свідомості. І суд над цією марою їм здається профанацією, дитячою забаганкою. Для когось боги — трансцендентна реальність, і тоді наш суд — виклик верховній могутності, карикатура на повстання ангелів! — Саме так, — хрипко й схвильовано озвався баптист. — Саме так, шановний юначе! Блюзнірство і невігластво! Ви користуєтеся незмірним милосердям бога, щоб плювати на нього. Але пам’ятайте, що плювки в небо повернуться до вас! — Прошу гостей заспокоїтися, — ввічливо сказав суддя. — Їм буде надана можливість висловити свою точку зору. Прокуроре, продовжуйте. — Шановний гість, — поклонився у бік баптиста прокурор, — помиляється, коли говорить про блюзнірство. Ми користуємося правом мислячих істот думати, порівнювати, аналізувати і приймати рішення. Якщо нам свободу дав творець, то не для того, щоб ми були маріонетками, бо для автомата досить примітивної програми. Якщо свобода волі є дарунок космічного безміру і еволюції, тоді тим більше вона потрібна для вибору путі. Не будемо наводити доказів чи антидоказів існування тих або інших богів. Досить того, що вони існували й існують у людській свідомості. Досить того, що вони вели і ведуть мільйонні юрби людей до химеричної мети, спрямовуючи психічну енергію, океан волі, ураган найкращих почуттів, досконалі творчі сили, наукову думку на прислуговування гігантській касті жерців. Ці люди, стверджуючи реальність надприродних сил, ще ніколи науково не продемонстрували наявність володарів, яким вони буцімто служать! Тим більше ми повинні розглянути з точки зору космічного права, тобто права, якому підпорядковане все у безмірі, — права єдності, ту мету, що її ставлять перед людьми боги всіх релігій. — Неприпустимо! — різко мовив баптист. — Що? — Не збагнув прокурор. — Отак змішувати політеїстичні релігії, або навіть пантеїзм, з вірою в єдиного бога — творця сущого! — А яка різниця? — поцікавився прокурор. — Неймовірна, — зверхньо сказав баптист. — Треба добре вивчити історію релігій. Поганські релігії Сходу і Заходу, ідолопоклонство, шаманство та інше — грубший чи тонший фетишизм, обоготворення стихійних сил. То фальшиві боги! І лише Ветхий Завіт відкриває людям вперше в історії дух живого бога — творця і вождя людей. — Читали, знаємо! — м’яко мовив прокурор. — Дозвольте вести процес далі. Хай буде по-вашому, почнемо з Єгови — ветхозавітного бога. Біблія починає розповідь з творення Землі — нашої планети, а потім людини. Але церковна традиція передає нам легенду про створення перед тим небесного царства і ангелів. Що ж сталося потім? — Падіння Сатани, — сказав баптист. — Правильно, — підхопив прокурор. — Ось вам перше непорозуміння. Хто ж отой супротивник ветхого бога? Найпрекрасніший архангел, Люцифер-Світоносець. Чому він повстає проти Єгови? Церква каже: гординя! Звідки? Для чого могутньому космічному духові об’єднувати міріади ангелів для битви з творцем? Як пощастило їх об’єднати? З якою метою? Адже та мета повинна бути прекрасною, інакше непорочні ангели ніколи не посміли б виступити проти господаря неба! Але залишмо ці питання. До нас дійшли тільки легенди, а легенди — то символи певних ідей, за якими може бути історична реальність. Далі. Деміург Єгова творить Землю і все, що на ній. Він ліпить людину і дає їй можливість жити щасливо й безтурботно. Разом з тим перед безвольною людиною постає спокуса — славнозвісне древо Зла й Добра. Ви всі знаєте, чим це закінчилося: прокляттям і появою смерті. Коротше кажучи, почалася кривава, бунтівлива, хаотична еволюція людства, яка триває й досі. — Дозвольте мені, — зненацька озвався священик, ласкаво усміхаючись. — Я слухав, слухав… Цікаво, вельми цікаво… Що ж, можна й так розмовляти про вищі символи. Бог — милостивий батько, він прощає все. Проте — мушу по-дружньому застерегти — святе письмо не є белетристика, тим більше не науковий трактат. Це символічний виклад духовної історії світу. Кожен образ чи фраза — сокровенні, втаємничені… — Криптограма? — запитав серйозно прокурор. — Схоже, — згодився священик. — Щоб збагнути приховану суть тих символів, треба повірити в творця сущого, треба звучати на його нечутний голос. Інакше замість божого лика побачите грубого ідола або порожнечу… — Дякую, — кивнув прокурор. — Я збагнув. Доводилося читати такі ідеї. Що ж, згодимося, що там символи. Але символи теж свідчать про суть творця. Милосердний творець, сповнений любові, ніколи не скористається грубими символами. Ви ж знаєте про силу слова, логоса. Духовна, інтелігентна істота завжди користується вишуканою, культурною мовою, тонкою образною системою, чарівними метафорами, чудовими притчами. А ветхозавітний деміург — клубок ревнощів і злоби. Ні, не згоден. Навіть за тими символами відчувається злочинна психіка і божевілля, доведене до глобальних або навіть космічних масштабів. Ветхозавітний творець не має права вести людей. Він повинен стати перед судом історії, перед судом Космічного Права. Я сказав! Прокурор сів. Суддя постукав молоточком по столу. — Хто хоче сказати? Усмішка щезла на вустах священика, прозорі очі закрижаніли. Він розгладив бороду, гірко сказав: — Мені шкода вас, друзі. Ви дуже розумні, ви інтелектуали, як тепер модно говорити. Ви переповнені інформацією. Знаєте все — від історії релігій до квантової механіки, від генетики до окультизму, від кібернетики до найновітніших гіпотез про походження Всесвіту. З вами тяжко сперечатися. Інколи — можливо. Тому я не хочу сперечатися. Та й істина не пізнається в суперечці. То — вигадка софістів. Істина — поза словами. Проте хочу дещо запитати. Ось ви тут руйнуєте релігійний світогляд. Проганяєте з своєї психіки творця, бога. Хочете ґрунтувати мораль, етику на людських законах, на громадській домовленості. Стверджуєте мету і смисл буття як вічне прагнення до розкриття таємниць природи. Заперечуєте безсмертя духу, виводячи його з рефлекторної здатності матерії до самопізнання. Гаразд! Але що далі? Людина — комашина серед неосяжності. Перед невимірними океанами часу й простору всі наші зусилля — ефемерні, облудні. Не лише єгипетські піраміди, а й сучасні синхрофазотрони чи термоядерні пристрої порівняно з вічністю — ніщо. Невже вам не страшно дивитися в небо — в зоряну прірву, яка поглине ваш прах, навіть не помітивши цього? Невже ви не розумієте, що ви залишаєтесь перед безоднею на самоті, без жодної надії подолати її? — Та що це ви страхаєте нас? — скрикнула якась захоплена дівчина, стріпнувши білявою гривою. — Людство почало такий дивовижний штурм космосу, а ви… Ось уже люди на Місяці побували, а там — інші світи, далекі зоряні системи! Зустрінемо інших істот — побратаємося! Потім — Велике Кільце цивілізацій, про яке писав Єфремов… — Сон, — сумно похитав головою священик. — Марні сподівання. Навіть учені пишуть, що розширення інформації про навколишній світ розширює разом з тим і коло непізнаного. Страшний парадокс! Вихід у космос ще більше підкреслює самотність людини. Кожен крок у безодню показує нові невимірні обрії. І ви не оволодіваєте ними, а бачите, як океан шириться і заливає вас. О ні! Людина неспроможна досягти берега істини без допомоги вищих сил! — Дурниці! — Почулися голоси. — Ні, не дурниці! — Несподівано втрутився в бесіду Сергій Горениця. — Як так? — здивувалася білява дівчина. — І ви?.. — Заждіть, — махнув рукою вчений. — У тому, що гість сказав, є гірке зерно правди. Умноження інформації, посилення енергетичних пристроїв не наближають нас до оволодіння всім космосом. — Але ж з кожним досягненням ми все ближче до істини? — Ні, о ні! Що означає «все ближче» у безмірі? Це — пустий звук. — То ви теж за віру в творця? — Та ні, — усміхнувся Горениця. — До чого тут віра, коли людина має розум і волю? Є інший, немеханічний шлях оволодіння космосом. Не завоювання нескінченних просторів літальними апаратами (хоч це теж потрібно), а розширення наших почуттів і розуму у багатомірність світобудови, оволодіння простором і часом, виростання людини з обмеженої тримірної істоти — смертної і слабкої — у всемогутнього титана, який опанує безмірність, синтезує в собі всю глибинність макрокосму. Тоді здійсниться мрія древніх мудреців та філософів, атом дорівняється космосу, людина ототожниться з безмірністю. Друзі! Боги людей — лише небесний негатив нашого хаотичного земного існування. Космічна людина стане сином безконечності, дасть життя і мисль усьому сущому, виведе всіх істот з лабіринту необхідності у царство свободи. — Незбагненно, — зітхнув священик, задумливо дивлячись на Гореницю. — Філософська фантазія, — знизав плечима баптист. — Поясніть, — попросив хтось із хлопців. — А то в абстракції воно гарно, а як конкретно… — Поясню, — погодився вчений. — Коротко. Інше — додумуйте самі. Останні досягнення науки підвели нас до розуміння космосу як єдиного цілого. Але єдине ціле може існувати як імпульс, а не як інтеграція систем, часток. Тут протиріччя з теорією відносності, яка обмежує швидкість причинності швидкістю променя. Деякий час гадали, що квантовий бар’єр — 300 000 кілометрів на секунду — не буде перейдений. Таким чином космос залишається непізнанним, бо обмежена швидкість у безмежності створює перед читачем нездоланний мур. Пізніше виникла ідея миттєвої взаємодії поза часом і простором. Експерименти в космосі з фазовими кванторезонаторами показали, що Всесвіт має, окрім відомих нам взаємозв’язків часово-просторових, більш глибинну взаємність. — Як це можливо? — Не стримався прокурор. — Все ж таки є міріади часток, зірок, планет, істот. Яким чином може між ними бути миттєва, надчасова взаємодія? Адже сигнал все’дно повинен передаватися в якомусь середовищі, хоча б у вакуумі, долаючи мільярди світлових років?! — То механістичні уявлення середньовічних учених, які передали нам у спадщину примітивний логічний апарат мислення. Не буду заглиблюватись у хащі софістики. Наведу такий приклад: зображення на екрані телевізора тчеться одним променем за якусь частку секунди. Вчені припускають, що й Всесвіт зіткано одним-однісіньким атомом (ясна річ, я мовлю не про наш атом, а про невідому нам елементарну енергетичну частку). Життя того єдиного атома і тче мозаїку вселенської еволюції. Таким чином, все суще тотожне, бо несе в собі імпульс спільного атома. А час і простір — лише ритміка, проявлення, хвилі еволюції. Мисляча істота може і повинна оволодіти секретом цього праатома. Йдучи за ниткою, з якої ми зіткані, ми можемо свідомо охопити весь космос, розширити свої почуття і пізнання до нескінченності. — Якась наукова релігія, — скептично зітхнув баптист. — Але без любові, без віри, без надії. У нас є батько, є творець. Отже — сподівання, що десь можна спочити від хаосу буття. — Це правда, — кивнув Горениця. — Нам ніде спочити. Ми — вічні птахи! Нам ніде прихилити голови, бо буття — то нескінченний політ. Проте ви помиляєтесь. Завдання, про яке я сказав, не можна здійснити без любові. Треба дуже любити людей, світ, кожну квіточку, щоб піти на такий божевільний крок. Божевільний з точки зору «нормального» глузду. Але треба йти! І ми підемо! Нова людина повинна народитися від нас, як ми народилися із тваринного світу! Ви знаєте, що буває, коли в лоні матері затримується плід? — Мертвороджене дитя, — сказав Григір. — Так, — гостро глянув на нього Горениця. — Передчасне народження — теж катастрофа. Отже, потрібне трепетне очікування, щоб людство вчасно народилося в нове буття…  

…Григір та Галя вийшли на вулицю й рушили до дніпровських схилів. Над лівобережжям котилися тумани, фіолетовою млою наливалося небо. — Тобі сподобалось? — Заговорив Григір. — Горениця гарно сказав. Він мені чимось близький, ніби знайомий… — Мені теж. — А судді не сподобалися. Розумні хлопці, але ж це наївно! Самі ж люди понавигадували богів, а потім починають їх судити. — Це тільки жартівливий прийом. — А мені сумно. В усіх цих кавеенах, різних дискусіях є якась штучність. Нема органічності, природності. Як, наприклад, у квітів, птахів, у сонця чи в зірок. Там, де є природність, не може бути дискусій. Про що можуть дискутувати квіти? Або орли? Летімо, брате, — ось єдине слово. А то — змагаються, хто мудріше скаже, хто більше знає, пам’ятає. Хіба мудрість у пам’яті? Чи в дотепності? — А в чому ж, Галю? — У простоті, в щирості. Я це відчуваю, але… довести не можу. Та й чи треба? Те, що можна довести, — неправда. — Парадоксально, але цікаво. І, мабуть, вірно… Давай, Галю, зайдемо до ресторану. Завтра ж я їду. — Їдеш? — Захвилювалася Галя. — Аж на два тижні? Так надовго? — Відрядження, — зітхнув Григір. Знову повинен обдурювати. А вона говорить про щирість. Як припинити цю недостойну комедію? Григір замовив сухого вина, цукерок, яблук. Наповнив келихи. Галя взяла келих у долоні. Подивилась на світло, всміхнулася. — Традиція. Але приємна. За твоє повернення. За успіх. — За любов, — сказав Григір. Вона заперечливо похитала головою. — За любов — не можна. — Чому? — Тому що вона поза всім утилітарним. Можна бажати багатства, успіху, здоров’я, але любові… ні! Вона приходить сама. І йде геть теж сама. І ніщо не поверне її. — Тоді, — мовив Григір, — тоді вип’ємо за те, щоб вона не пішла. Вона тут. Зі мною… Правда, Галю? — Правда, — просто сказала. — Вона тут, невидима. Як мені хочеться зберегти її.  



За два тижні Григір повернувся до Києва. Шеф зустрів його радо, але стримано. Одразу сказав: — Доведеться тобі знову братися за ту справу, голубе. — За яку? — Не зрозумів Григір. — Попередню. — Але ж він з’явився… — І загубився. Справа надзвичайно ускладнилася. Його вбито. — Як? — Аж скрикнув Григір. — Не кричи, — сердито перебив шеф. — Не баришня дореволюційна, а криміналіст. — Але ж він був у в’язниці? — Його випустили. Виявилось, і дуже швидко, що він не винен у розтраті. Головбух там попрацював після його зникнення. Тоді його запитали, де він був? Курінний заявив, що був на тому світі. — Як? — Що чув — те передаю. Ну, його сюди, туди, навіщо, мовляв, брешеш? А він одне: був на тому світі. Ще й захопив з собою сувенірчик. Келих. Прозорий, дуже тонкої роботи. Майже невидимий. Келих узяли, почали аналізувати. Знову до нього: де взяв? Хто тобі його дав? Чи не за кордоном був? Він своє: на тому світі. Коротше, якась буча знялася з приводу келиха. Точно не знаю. Його в психіатричну. В Павловську. Там обсервували. Кажуть, здоровий. І ось раптом звістка. З Інституту фізики дзвонять: пропав келих. Я туди. Кажуть: велика цінність. Треба знайти, повернути. Станьте чаклунами, магами, а знайдіть. Дуже мудрі вони! Де його тепер шукати? Повертаюся — ще один сюрприз. З лікарні повідомили, що герой цієї історії зник. — Куди? Ви ж сказали, що він убитий. — Зажди. За дві години органи міліції сповістили, що на Брест-Литовському шосе, за Святошиним, знайдено два трупи. У Григора защеміло серце. Затамував подих. — Чому два? Хто другий? — Оце і є найдивніше, — суворо сказав шеф. — І, може, найстрашніше. Вбито батька й… дочку. — Галю?! — несамовито закричав Григір. — Її, — скупо підтвердив шеф. — Без істерики. Вперше чуєш про смерть? — Галю вбито… — Тупо повторив Григір. — Як же так? Як же так? Він заплакав. — Е, хлопче! Ти, я бачу, не тільки виконував завдання, а й… — Так, покохав її! — 3 відчаєм сказав Григір. — По-справжньому! Невже це злочин? Невже не маю права? — Голубе, — замахав руками шеф. — Маєш право! Маєш! Гм. Тільки дивно все це… Ну, гаразд. Візьми себе в руки, їдьмо! — Куди? — До моргу. Подивишся. Треба, щоб і ти підписав акт. А то бабусю викликали, як її? Григорук? Так вона заливається сльозами і не може слова вимовити. Глянула і заголосила: «Ой, ти моя сиріточко, та що ж вони з тобою зробили?» А потім знепритомніла. Подивишся ще ти. Для точності. Шеф узяв очманілого Бову під руку, повів до машини. Хлопець сидів біля начальника, байдуже дивився на велелюдні вулиці. Що йому тепер праця, дискусії про богів? Згасло світло. Довкола лише пітьма. Вона була — цілий Всесвіт. У морзі їх зустрів черговий у білому халаті. Григір з жахом поглядав на непорушні тіла, покриті простирадлами. Сині ноги, розкраяні черепи. Це те, що було життям. Яке безглуздя! Невже й вона?.. Невже й вона?.. — Дивись, — сердито прошепотів шеф. На мармуровій плиті лежало дівоче тіло. Навіть смерть не вбила краси. Судорожно витягнуті вздовж тіла руки, на обличчі сліди мук. Григорій схилився над нею, не вірячи власним очам. Не вона! Не Галя! Дуже схожа, але не вона! Манікюр. Ліловий. А Галя не робила. І нігті довгі. Медикам таких не можна. Підфарбовані очі, а Галя не фарбувала. Ні, ні. Це не вона! — Не вона! — хрипко сказав Бова, схвильовано дивлячись на шефа. — Як то «не вона»? — розгубився шеф. — Ти точно знаєш? — Точно. — Тоді це ускладнює справу. Документи при ній були на ім’я Курінної. Документи справжні, не підроблені. Хто ж вона? І де Курінна? її вкрадено. З якою метою? Тут діяв не простий злочинець. Батька вбито, дочку вкрадено. Замість неї вбито схожу на неї. І все це заради келиха? Що ж він означає? — Тисяча вузлів, — прошепотів Григір. — Доведеться тобі їх розв’язувати. — Буду, — відповів Григір, відчуваючи, як у серці народжується іскра надії. — Я її знайду й під землею. — Мабуть, це складніше, мій друже, ніж під землею, — задумливо промовив шеф. Вони попрощалися з черговим і вийшли з моргу. Зупинилися біля машини. — Ось що, — сказав шеф. — Сідай і катай до Павловської лікарні. Йди до головного психіатра. Розпитай про Курінного. Про той світ, про чорта, демона, про що завгодно. Ти розумієш? Нас цікавить усе, що зв’язане з ним. Учені знехтували його розповіддю, а ми не маємо права. Ти розумієш? — Розумію. — Бувай. Я жду. Ось та справа, про яку ти мріяв. Рушай. Я доберуся трамваєм.  

 

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка