Розробка стратегії і системи заходів подолання іллегального складника економіки нашої країни потребує розгляду низки принципово важливих методологічних аспектів



Сторінка1/2
Дата конвертації08.05.2016
Розмір0.53 Mb.
  1   2




Розробка стратегії і системи заходів подолання іллегального складника економіки нашої країни потребує розгляду низки принципово важливих методологічних аспектів. Як показали проведені дослідження, формування раціональної стратегії суспільно-економічних трансформацій, усунення негативних явищ і наслідків реформ у нашій країні не супроводжується науково-методологічним обґрунтуванням цих заходів, за винятком проблем національної безпеки України [138]. Саме тому у контексті предмета нашого дослідження зупинимося на таких моментах, як: об’єкт і особливості підходів стратегічного управління процесом легалізації економіки; співвідношення стратегії легалізації, як складника економічної політики, з концептуальною моделлю загальнодержавної політики трансформації; оцінка можливості подолання іллегалізації чи пом’якшення її наслідків; окреслення класу задач, до яких відноситься розв’язання проблеми іллегалізації господарської діяльності; обґрунтування стратегічних напрямів реалізації заходів протидії чинникам та передумовам посилення іллегального складника економіки [139].

Насамперед, необхідно визначитися у тому, чи може розглядатися об’єктом стратегічного і тактичного управління іллегальна економічна діяльність, у тому числі у секторі МСП. Слід зазначити, що дослідження зарубіжних та вітчизняних науковців щодо проблем удосконалення системи стратегічного менеджменту значною мірою стосуються мікрорівня або рівня транснаціональних корпорацій [140-145]. Проте, стратегічний менеджмент в усталеному розумінні не застосовується для розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, що істотно звужує область застосування його методів. Принагідно зазначимо, що проблема легалізації економічної діяльності не розглядається вітчизняними вченими як глобальна пріоритетна проблема з огляду на національні інтереси України (хоча, як згадувалося вище, у Концепції національної безпеки України 1997 р. вона знайшла відображення). У дослідженні В.Матвієнка до таких проблем віднесені: економічні – 40%, соціально-політичні – 18%, державної безпеки – 13%, духовно-інтелектуальні –11%, соціально-правового захисту – 10%, екологічні – 8% [146, С.363, 369].

Проведений у попередньому розділі аналіз показав, що проблема іллегалізації має всі ознаки загрози не лише економічній, але й національній безпеці України. Усвідомлення цього вищими органами державного управління простежується у низці законодавчих актів і нормативно-розпорядчих докумен­тів щодо протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом [147-148], вдосконалення митного регулювання торгівлі брухтом чорних металів [149], оподаткування суб’єктів спеціальних економічних зон [150], протидії порушен­ням прав промислової власності [151]. Можна навести ще низку законодавчих чи нормативних документів, які стосуються боротьби з явищем іллегалізації. Загалом протягом 2001-2002 рр. ухвалено більше 100 правових актів, які стосуються проблем призупинення іллегальної діяльності [152; 153]. Проте, така ситуація є відображеним “фрагментарності” теоретичних досліджень перехідної економіки, нехтування принципами системного підходу, на чому справедливо наголошує В.Тімохін, розглядаючи понятійні харак­теристики стратегії у сучасній економічній науці [154].

Особливості сфери впливу стратегічного менеджменту у нашому випадку не дозволяють застосовувати класичні компоненти, як-то: аналіз середовища; визначення місії і цілей організації і оцінка результатів [141, С.60]. Точніше кажучи, йдеться про два об’єкти впливу стратегічного менеджменту – легальну та іллегальну економічну діяльність суб’єктів МСП. Тому, якщо розглядати орієнтацію стратегії на еволюційне “...пристосування і вироблення адекватних змін у поведінці системи, характері зовнішніх і внутрішніх взаємодій, структурі системи відповідно із зовнішніми і внутрішніми змінами для досягнення цілей розвитку функціонування та існування” [154, C.50], очевидно, що тут не можна застосовувати класичні еволюційні моделі поведінки “популяції фірм” [155].

Важливою особливістю вироблення стратегії щодо змін у системі економіки є специфіка конкуренції, зокрема методів конкурентної поведінки. Очевидно, що легальна, комбінована та іллегальна поведінки економічних агентів передбачає застосування звичних цінових і нецінових методів конкуренції. Але для нашого випадку основним методом, який застосовується у конкурентній боротьбі, є дотримання чи недотримання законів і норм (“правил гри”), що, відповідно, і забезпечує цінові або нецінові переваги.

Головне, чим відрізняється від традиційного застосування інструментів стратегічного менеджменту до об’єкта нашого дослідження – це мета – розв’я­зан­ня проблеми іллегальної поведінки малих і середніх підприємств. Тобто, йдеться про проблемно-цільовий менеджмент, стратегія і тактичні заходи якого повинні спрямовуватися на розв’язання важливої соціально-економічної проблеми. Зауважимо, що застосування такого підходу обумовлюється особливостями трансформаційного етапу, коли реформуючі впливи носять не еволюційний, а революційний характер і, за відсутності чи недосконалості відповідних інституцій, призводять до непередбачуваних наслідків і явищ (декваліфікація трудових ресурсів, демографічна криза і депопуляція населення України, вичерпання екологічної міцності, інтелектуального потенціалу, корупція, криміналізація економіки тощо). Вони можуть набувати незворотного характеру, потребувати історично тривалого періоду і значних ресурсів для їх нейтралізації.

Вироблення стратегії легалізації економіки, і зокрема, малого та середнього підприємництва, очевидно, повинно узгоджуватися з теоретичними обґрунтуваннями моделі функціонування національної економіки. Предмет дисертаційної роботи не передбачає висвітлення підходів до розробки такої моделі. Погодимося з рекомендаціями всебічного дослідження моделі транс­формації економіки України колективу авторів під керівництвом академіка В. М. Гейця щодо доцільності застосування для умов перехідної економіки моделі “соціального ринкового господарства” [25, С.43-47]. Причо­му, крім суто економічних чинників, що зумовлюють застосування такої моделі (низький рівень галузевого і внутрішньогалузевого поділу праці, застаріла і сформована неринковими методами структура виробництва, низький рівень продуктивності праці тощо), її доцільність аргумен­т­ується ще й особливостями соціального, або “людського” капіталу пострадянських країн. Неготовність до функціонування в умовах ринку і, з іншого боку, істотний рівень стабільності соціального захисту у минулому, зумовлює необхідність формування “соціально-ринкової економіки”. Наголосимо на особливій важливості таких складників цієї моделі, як “...політика порядку, яка створює і змінює довготермінові рамкові умови діяльності економічних суб’єктів”; „політика процесу, яка спрямована на управління економічним процесом”; „врахування соціально-політичних орієнтацій”, які “... розглядаються як рівноправні поряд з цілями економічної ефективності, що становить принципову якісну відмінність від капіталістичної, або ж вільної ринкової економіки”.

Успішний досвід побудови соціальної ринкової економіки у Західній Німеччині після другої світової війни, підтверджує можливості реалізації цієї моделі в Україні. Зрозуміло, що на сучасному етапі можливе запозичення модифікованих елементів японської, шведської чи неоліберальної американської моделі економічного розвитку. Але наголосимо на тому, що запровадження будь-якої моделі для соціально-економічної системи з деформованими структурою, елементами, зв’язками між ними і, головне, інституціями у вигляді вагомого іллегального сектора неминуче буде мати результатом посилення і поглиблення цих деформацій.

Для розробки низки методологічних аспектів розв’язання проблеми іллегалізації необхідно дати відповідь, чи можна взагалі протидіяти іллегальній економіці таких масштабів взаємопов’язання і взаємопереплетен­ня інтересів бізнесу і влади, обумовлених, як показано раніше, значною мірою об’єктивни­ми чинниками. Як зазначалося, існує досить багато оцінок розмірів іллегальної економіки різними методами (питоме енергоспоживання на одиницю ВВП, зіставлення обсягів експортно-імпортних операцій за даними статистики, метод “золотого перерізу”, соціологічного дослідження тощо). За оцінками окремих економістів [8] обсяги неофіційної економіки у нашій країні станом на 1 січня 1996 р. досягали 47-49% до ВВП. І.Крючкова, моделюючи економічні процеси за принципом “золотого перерізу”, доводить, що підприємства малого і середнього бізнесу (19-а і 20-а групи, у які входять 239 тис. малих підприємств) у 2001 р. змогли сумарно приховати 66% обсягу свого виробництва [156]. У деяких публікаціях стверджується, що розміри іллегальної економіки “зрівнялися з економікою офіційною” [157].

Таблиця 3.1

Динаміка зміни величини агрегатних показників у загальному обсязі витрат на купівлю товарів і послуг протягом 1996-2003 рр.

[93]


Показники/

роки

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

Річна відсоткова зміна реального ВВП, %

-10,0

-3,0

-1,9

-0,2

5,9

9,2

4,6

3,5

Реальний товарооборот на одну особу, грн.

338

365

353

336

361

403

451

968

Індекс зміни обсягу реального товарообороту на одну особу, %

100

108,0

104,4

99,4

98,9

110,4

133,4

286

Роздрібний товарооборот у % до обсягу витрат на купівлю товарів і послуг



60,0

55,4

52,4

47,7

43,2

38,0

23,0

Динаміку іллегалізації за 1996 – 2002 рр. з певними застереженнями мож­на простежити у розходженні між ростом індекса зміни реального обсягу ВВП і співвідношення облікованих офіційною статистикою обсягів роздрібного товарообороту та витрат населення на купівлю товарів та послуг (табл. 3.1).

Як бачимо, динаміка цього співвідношення на відміну від динаміки ВВП характеризується спадною тенденцією, що свідчить про зростання обсягів витрат населення на купівлю товарів та послуг поза межами легальної економіки. Ще наглядніше розміри іллегалізації ілюструються обсягом облікованого офіційною статистикою реального роздрібного товарообороту на одну особу, який протягом 1996-2003 рр. змінювався від 338 до 968,4 грн., тобто становив від 0,93 грн. до 2,7 грн. на один день (табл. 3.1). Очевидно, що ці цифри не відповідають реальним витратам населення навіть з урахуванням зростання обсягів роздрібного товарообороту у фактичних цінах за 2003–2004 рр. (до 1939 та 2382 грн. на одну особу за рік). Наведені показники потрібно скоригувати на обсяги нелегальних продаж внаслідок включення розрахункових даних щодо обсягу продажу товарів на ринках (26,7% загального обсягу) та фізичними особами-підприємцями. Ще більш показовою є частка роздрібного товарообороту у загальних витратах населення на купівлю товарів (послуг), яка зменшилася за аналізований період майже в три рази.

Очевидно, що ця тенденція пов’язана також із зростанням питомої ваги послуг, особливо комунальних, внаслідок росту тарифів. Проте, враховуючи аналогічне як і для послуг зростання цін на товари, можна припустити, що рівень тінізації внутрішнього споживчого ринку досягає 60-70% сукупного обсягу продаж. Крім того, в умовах фактичного зруйнування сфери побутових послуг на початку 90-х років значна частина ремонтно-будівельних робіт і послуг (лікувальних, освітніх, консультаційних, транспортних тощо) теж здійснювалися переваж­но малими підприємствами і фізичними особами нелегально.

Важливо, що діяльність поза межами офіційної економіки здійснюється у секторі МСП не лише без витрат на соціальну сферу, але й без видатків на мінімально необхідний соціальний захист працівників. Це істотно знижує конкурентні переваги офіційної економіки над іллегальною, союзником якої, за умови “приватизації” держави, стає сама держава в особі державних службовців. Особливо це стосується кримінальних або близьких до них сфер діяльності, слабо контрольованих у країнах з перехідною економікою. В результаті іллегальна діяльність забезпечує суб’єктам господарювання більші прибутки, ніж легальна. Для прикладу, міжнародний трафік лише “важких” наркотиків через Киргизстан оцінюється у 35 тис. тон, або за нашими розрахунками, більше 20-25 млрд дол. США, тобто обсяг подібної “господарської” діяльності у десятки разів перевищує обсяг ВВП цієї країни. Інший приклад стосується туристичної діяльності, зміни до законодавства та нормативно-розпорядчого регулювання якої зараз жваво обговорюються [158; 159]. За статистичними даними у 2001 р. Україну відвідали 11,8 млн іноземних гро­мадян, 5,8 млн з яких зараховано до туристів за методикою ВТО. Виїхало за кордон 1,5 млн туристів, а за оцінками народного депутата Ю. Кармазіна – 2,5 млн осіб, які, за орієнтовними розрахунками, вивезли з країни кошти у обсязі 0,2 – 0,5 млрд дол. США.

Отже, оцінки сукупних фінансових потоків у тіньовій економіці на рівні 10-12 млрд дол. США видаються істотно заниженими, якщо прийняти до уваги, що біля двох третин внутрішнього споживчого ринку функціонує у тіньовому секторі (наголосимо, що основна частка товарообороту обслугову­ється МСП та фізичними особами-підприємцями). Саме це є, на думку А.Гальчинського, передумовою небезпеки нового “раунду зрощування влади і власності, ... свавілля і бюрократизму, корумпованості та органічно пов’язаної з цим явищем системної тінізації економіки” [160]. Проте “системний” характер іллегалізації з погляду системного підходу передбачає організаційне оформ­лення іллегальної економіки із стратегічною (довгостроковою) метою розвитку і поточними завданнями, первинними елементами, керованою і керуючою підсистемами, зв’язками між ними, у тому числі зворотними, управляючими впливами тощо. Тому, на нашу думку, така оцінка є передчасною і не зовсім відповідає дійсності. Як показали проведені дослідження, системність виявляється у проникненні іллегальної економіки в офіційну, її інституційному оформленні у вигляді як неформальних „правил”, так і законодавчих та нормативно-розпорядчих актів.

Безальтернативність рішучих дій з подолання експансії іллегальної економіки дозволяє віднести проблематику боротьби з нею до теорії катастроф у застосуванні до соціо-економічних систем. З іншого боку, боротьбу офіційної та іллегальної економіки не можна розглядати у контексті теорії ігор як часткового випадку теорії конфліктів, хоча тут нібито і має місце класичне протиборство двох сторін. Проте масштаби іллегалізації, співвідношення „сил” сторін (рівнів конкурентноздатності) не на користь офіційної економіки і, головне, проникаючий характер іллегалізації не дозволяє будувати стратегію боротьби на основі ігрових моделей. Тому доцільно ввести поняття “регенерації” соціально-економічної системи, тобто реконструкції її елементів і зв’язків у напрямі перетворення у раціональні форми, що забезпечують сталу історичну перспективу розвитку. Доречно зауважити, що “регенерація” стосується й інших елементів соціально-економічної системи і суспільства, деформованих у минулому, як-то: гідність людини: право на працю і добробут; стандарти, норми і моделі поведінки у економічній діяльності та взаємовідносинах з природою.

Незважаючи на безальтернативність стратегії регенерації іллегального сектора, на жаль вагомих успіхів у боротьбі з „тіньовою ” економікою, яку проводили всі уряди нашої країни за часи незалежності, не досягнуто. Як відомо, стратегічні перспективи соціально-економічного розвитку України окреслені у Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) „Шляхом європейської інтеграції” [60]. Очевидно, що у політичних документах такого рівня не можна детально конкретизувати всі проблеми української економіки і суспільства, хоча небезпека тінізації малого підприємництва, корупції, збільшення частки ринкової торгівлі й відзначаються [60, С.108, 120]. Необхідність цілісної системи дій, спрямова­них на боротьбу з тінізацією не лише економічних, а й суспільно-політичних відносин визначається і у [60, C.232-234]. Проте, проблема легалізації економі­ки, на жаль, не знайшла свого відображення у загальнодержавних документах і програмах тактичного характеру. Так, серед головних орієнтирів Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2005 рік, її розв’язанню можуть послугувати лише “протистояння та подолання корупції і організованої злочинності” і опосередковано “оптимізація процедури державної реєстрації суб’єктів підприємництва, удосконалення дозвільної системи” та “забезпечення ефективного захисту кредиторів та власників, у тому числі держави, від ризиків втрати контролю над власністю внаслідок недобросовіс­ного застосування процедур банкрутства та механізму примусової реалізації майна підприємств” [161].

Що ж стосується розвитку малого підприємництва то, на жаль, проблема іллегалізації не знайшла відображення, поряд з іншими важливими проблемам цього сектора (недосконалість і обтяжливість оподаткування, регуляторних процедур, неврегульованість фінансової і ресурсної підтримки тощо). Аналогічно, не передбачалися і не передбачаються заходи легалізації й у програмно-цільових документах нижчого рівня ієрархії: Програмі розвитку малого підприємництва на 1997-1998 роки, Концепції державної політики розвитку малого підприємництва 1996 р., Національній програмі сприяння розвитку малого підприємництва в Україні [162;163].

Розв’язання цієї проблеми не передбачається й завданнями, визначеними статтею 7 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” для регіональних програм [163], що й підтверджується проведеним нами аналізом таких програм [164-166].

Слід зазначити, що загалом сукупність заходів Національної програми 2001 року, як і регіональних програм, опосередковано сприяють легалізації підприємництва. Проте відсутність цільової орієнтації заходів на розв’язання саме цієї проблеми істотно знижує їх дієвість. Можна припустити, що гострота проблеми є перебільшеною, але проведений у попередньому розділі аналіз не дає підстави це стверджувати. Зрештою, “криміналізація суспільства, діяльність тіньових структур, неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів” розглядається як загроза національній безпеці у Концепції (основах державної політики) національної безпеки України [167]. Нею визначені основні напрями державної політики національної безпеки у економічній сфері: “недопущення незаконного використання бюджетних коштів, їх перетікання в тіньову економіку; боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія неконтрольованому відпливу національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформа­ційних та інших ресурсів” [167]. Гострота проблеми іллегалізації економіки України знайшла своє підтвердження і в зовнішніх впливах у формі санкцій Міжнародної групи з боротьби фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF–GAFI), чим і зумовлені Указ Президента “Про заходи щодо запобігання легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом”, від 10 грудня 2002 р. та Закон України “Про внесення змін в деякі Закони України з питань запобігання використання банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом” від 30 січня 2003 р. Не заперечуючи важливість цих документів, зазначимо, що ефективніше було б боротися не з наслідками іллегальної економічної діяльності – “відмиванням” коштів, а з передумовами і джерелами їх виникнення.

За результатами проведеного дослідження є підстави стверджувати, що стратегія і відповідні їй заходи легалізації малого і середнього підприємництва повинні стати складником відповідних національних і регіональних програм розвитку сектора МСП. Стратегія легалізації повинна базуватися на таких принципових засадах: припущенні, що абсолютна більшість суб’єктів господа­рю­вання не зацікавлена у діяльності поза межами закону; переважаюче стимулюючому, а не репресивному (за винятком кримінальної діяльності) характері застосовуваних методів; концентрації організаційних і фінансових ресурсів на інституційних змінах середовища іллегальної господарської діяльності, зокрема передумов регуляторного характеру; звуженні фінансового базису іллегального сектора та посиленні протидії з-боку громадянського суспільства; раціональності і реалістичності, тобто формуванні максимально можливих і конкретних цілей і завдань з їх досягнення.

Звідси, першочергові заходи з легалізації малого і середнього підприємництва повинні стосуватися легалізації витрат пасивних учасників тіньової економіки – споживачів товарів (послуг, робіт), що забезпечить істотне зменшення обсягів фінансових ресурсів тіньового сектора. Йдеться про зменшення бази оподаткування доходів громадян на суму документально підтверджених витрат на відновлення робочої сили і утримання непрацюючих членів сім’ї. Економічна справедливість оподаткування заробітної плати як фактичних витрат на відновлення робочої сили взагалі є досить сумнівною. Навіть, якщо припустити, що ринкова вартість робочої сили буде відхилятися від витрат на її відновлення, то об’єктом оподаткування повинна бути різниця між ринковою та номінальною вартістю. Проте ця проблема лежить поза межами предмета нашого дослідження. Тут же зазначимо, що результатом застосування такого підходу, як показало дослідження, буде легалізація біля 50-60% обсягу офіційного товарообороту на внутрішньому споживчому ринку.

Орієнтовні розрахунки за даними фактичного виконання бюджету протягом 2000-2001 рр. [168] показують, що зменшення бюджетних надходжень становили б 9-12 млрд грн, а за вилученням “інших доходів” та “виручки від продажу продукції сільськогосподарського призначення” – 5-6 млрд грн при існуючій структурі сукупних доходів, до 50 % обсягу яких складала оплата праці населення. При цьому можна припустити істотне збільшення бюджетних надходжень внаслідок зростання легального обороту товарів і послуг, легалізації випуску і продажу продукції, особливо сільськогосподарського призначення. Зрештою, компенсація втрат може бути забезпечена зростанням акцизів (за оцінками, в Україні, їх використання у 6 разів нижче, ніж у Польщі [169, С.6] чи інших податків і, особливо, припинен­ням практики “адресних” списань заборгованостей (за 2001 р. близько 50 млрд грн) та надання біля 240 видів пільг для 127 тис. підприємств, загальний обсяг яких у 2001 р. складав 29,8 млрд грн. [169, С.36]).

Крім цього, зростання особистих доходів населення у частині заробітної плати сприятиме подоланню вкрай негативної тенденції до зменшення заощаджень населення, частка яких у 1996 р. складала 17, 9% до доходів, а у 2001 – 13,4 при зростанні грошових доходів населення протягом 1999-2001 рр. від 1,2% до 14,5% [170, С.2].

Звуження нелегального попиту на товари та послуги для населення внаслідок легалізації споживчих витрат повинно поєднуватися із зменшенням обсягів іллегальних капіталів через легалізацію доходів економічних агентів. О. Пасхавер вважає, що потрібна не „легалізація”, а „легітимація” капіталу – його „... суспільне виправдання з позиції базових суспільних інтересів” [171]. Подібної точки зору дотримуються й інші учасники фахової дискусії з проблем перерозподілу власності та легалізації тіньових капіталів, проведеної УЦЕПД ім. О.Разумкова 24 березня 2004 р. Причому аргументи прихильників тотальної амністії капіталів і податкової амністії лежать переважно в площині морально-етичній і пов’язуються з масштабами іллегалізації. Так, І. Богословська вважає, що „... якщо неможливо покарати всіх поголовно, значить, потрібно всіх поголовно простити” [172, С.27].

На наше переконання, тут змішані істотно відмінні джерела походження іллегального капіталу: приватизація як форма первісного нагромадження капіталу; іллегальний бізнес представників органів державного управління як наслідок „зрощення” бізнесу, у тому числі й кримінального, з владою; господарська діяльність поза чи частково поза межами закону, у тому числі й малих та середніх підприємств. Застосування амністії без врахування джерел походження іллегального капіталу (не лише суто кримінальних) є неприпустимим, насамперед з точки зору перспективи загострення соціальної напруги внаслідок незаконної приватизації. За оцінками М. Бродського, надходження від приватизації у Болівії перевищують сукупні ресурси від продажу державної власності у Росії та Україні. Станом на лютий 2003 р. за 10 років приватизації більше 80 тис. об’єктів отримано 6,5 млрд грн. [173, С.29]. Показово, що за даними соціологічного дослідження УЦЕПД ім. О.Разумкова абсолютно позитивно до результатів приватизації ключових об’єктів відносилися у лютому 2004 р. – 3,2% опитаних (у лютому 2002 р. – 5,0%), вважають, що приватизація здійснювалася переважно без порушень законодавства – 6,3% (з порушеннями – 77,9%), а за перегляд результатів приватизації висловилися 63,9% опитаних (проти – 17,6%) [174, С.46-47].

Очевидно, що нехтувати подібними настроями у суспільстві, пропоную­чи повну амністію капіталів, нагромаджених під час приватизації, нераціональ­но з огляду на стратегічно загрозливі наслідки цього. Як показано нами в [139, С.314], немає переконливих прикладів амністії навіть для розвинених країн з відносно високим рівнем довіри до держави, причому саме для податкової амністії, а не амністії капіталів, отриманих внаслідок перероз­поділу національного багатства, як у нашій країні.

Важливо, що процес реального повернення вітчизняних капіталів іллегального походження в Україну вже відбувається, починаючи з 1999 р. у формі прямих зарубіжних інвестицій офшорного походження [139, С.315]. Передумовами є обмежений обсяг сфери стабільного інвестування з мінімаль­ним рівнем інвестиційного ризику у розвинених країнах і „витіснення” вивезених з нашої країни іллегальних капіталів. Отже, необхідно створити умови для інтенсифікації цього процесу, причому суспільна „легітимація” повинна відбуватися не через сплату компенсаційних платежів державі, а через інвестиційну активність у сферах, визначених суспільством, як пріоритетні, внаслідок високого ризику чи тривалих термінів окупності інвестицій. До них доцільно віднести наукову та інноваційну діяльність, освіту, охорону здоров’я, ресурсозбереження, охорону довкілля і утилізацію промислових та побутових відходів. Показово, що за даними згадуваного вище соціологічного дослідження за створення умов легалізації капіталів висловилися 57,6% опитаних проти 45,9% за амністію порушників закону [174, С.48].

Дотримання принципу збалансованості інтересів економічних агентів і суспільства у процесі легалізації капіталів бачиться у формі преференційних режимів інвестиційної діяльності у окреслених вище сферах і, насамперед, у комерційному і промисловому використанні високих технологій. Наведемо такі аргументи необхідності пропонованого підходу. По-перше, слід погодитися, що наша країна не має іншої альтернативи як модель інновацій­ного розвитку економіки [175]. По-друге, навіть для країн-лідерів у залученні прямих зарубіжних інвестицій серед перехідних економік (Польща), частка зовнішніх інвестицій у високотехнологічні галузі складає неістотну величину для забезпечення інноваційного розвитку (12,7 % у 1999 р., 16,4% у 2002 р.).

Перспективність підтримки інноваційної орієнтації інвестиційного про­цесу за рахунок внутрішніх джерел підтверджує і досвід інших країн з перехідною економікою. Так, у Естонії законодавчо закріплене звільнен­ня від оподаткування прибутку дочірніх підприємств зарубіжних компаній, реінвестованого у сучасні технології. У Польщі частина пільг, пов’язаних з науково-технічним прогресом, освітою, культурою, захистом довкілля зросла у 1999 р. до 4 млрд злотих порівняно 3,5 млрд. злотих у 1995 р. [169, С. 57].

На жаль, недавно прийнятий Закон України “Про інноваційну діяльність” [176] не забезпечує реальних стимулів для активізації інноваційної діяльності. У ньому не враховані тенденції світового ринку технологій, де не спостерігається трансфер передових піонерних технологій від лідерів технологічного розвитку, а сам Закон не орієнтовний на реалізацію поки що існуючого вітчизняного науково-технічного потенціалу. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що у Законі варто було виділити критерії, за якими оцінюватиметься органами державної влади доцільність надання преференцій суб’єктам інноваційної діяльності.

Не менший пріоритет у залученні тіньових капіталів як інвестиційного ресурсу має і сфера охорони довкілля та ресурсозбереження. При цьому слід враховувати. що сектор МСП характеризується низьким рівнем ресурсо­ощадливості та екологобезпечності виробництва. З іншого боку, багаточисель­ність і розосередженість малих підприємств ускладнюють державне регулю­вання ресурсозбереження та контроль дотримання екологічних вимог.

Викладене вище, зрозуміло, не стосується тіньових капіталів, що утворюються внаслідок корупційних проявів, існування незаконних відносин бізнесу і влади, динаміка поглиблення яких є загрозливо зростаючою як за даними рейтингу Інституту Реформ, так і за оцінками експертів Міжнародної фінансової корпорації. Руйнування нелегітимних зв’язків бізнесу і запровадження цивілізованого конкурентного середовища передбачає формування і розвиток асоціативних утворень економічних агентів, споживачів, об’єднань громадян і посилення їх впливу на законодавчі і виконавчі органи влади, зокрема, дотримання антимонопольного і конку­рентного законодавства. Особливої важливості набуває подальше дерегулю­вання і ререгулювання підприємницької діяльності, особливо у секторі малого і середнього бізнесу, роздрібної торгівлі та сфери послуг. Зменшення трансакційних витрат у офіційній економічній діяльності в поєднанні з посиленням державного контролю за рівнем конкурентності ринкового середовища, дотриманням норм сумлінної конкуренції надасть конкурентні переваги легальному господарюванню і, відповідно, стимулюватиме легалізацію економіки.

Внутрішня протидія іллегальній економічній діяльності повинна поєднуватися із запровадженням заходів активізації зовнішніх чинників впливу. Доречно зауважити, що дещо перебільшеними видаються оцінки втрат української економіки від запровадження санкцій FATF (при тому, що кількісні показники таких оцінок не наводяться). Це, втім не заперечує необхідності подальшого залучення української економіки до системи міждержавних багатосторонніх угод, що дозволить посилити позиції легального сектора економіки в противагу іллегальному.

Сукупність заходів у межах пропонованих стратегічних напрямів змінить умови конкуренції легального та іллегального секторів, сприяючи виникненню негативних ефектів від іллегальної діяльності через збільшення ризику і відповідних втрат суб’єктів “тіньової” економіки. У результаті це забезпечить легалізацію всієї економіки через: “конверсію” тіньових капіталів і залучення до економічного обороту готівкових заощаджень населення – потенційного фінансового ресурсу “тіньових операцій”, збільшення пропозиції легальних робочих місць, сприяння конкуренції і розвитку постачальницько-збутової інфраструктури.

У теоретичному плані сукупність заходів внутрішнього і зовнішнього характеру може бути віднесена до класичної портерівської моделі “конкурентоспроможності” офіційної економіки перед іллегальною і, як наслідок, “регенерування” останньої в легальну господарську діяльність.

Узагальнення літературних джерел показали, що економічні ефекти від реалізації заходів щодо легалізацію діяльності сектору МСП доцільно оцінювати на підставі порівняння понесених витрат і очікуваних або отриманих доходів. Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що здійснення витрат на легалізації діяльності підприємств є чинником, який забезпечить у майбутньо­му отримання позитивних економічних і соціальних ефектів від здійснення цих витрат. Проте, сам факт понесення витрат на ці цілі не є гарантією отримання позитивних ефектів. Графічна модель, яка наведена на рис. 3.1 відображає критерії реалізації державою ефективної економічно-соціальної політики щодо легалізації діяльності сектору МСП.

Так, вісь абсцис “В” репрезентує величину витрат органів державної влади на легалізацію діяльності МСП, а вісь ординат “Еп” величину позитивних ефектів від запровадження цих заходів. Пряма “С”, яка виходить з точки “Е1” і є паралельною вісі “В” відображає стан, за якого витрати держави на легалізацію у розмірі “В1”, “В2” тощо приносять однаково мінімальний економічний і, можливо, соціальний ефект на рівні “Е1”. Описаний стан характеризує неефективність здійснення державних витрат на легалізацію сектору МСП. Своєю чергою пряма “А”, яка виходить з перетину вісі абсцис і ординат показує стан, за якого державна політика легалізації діяльності МСП є ефективною. Ріст витрат органів державної влади від “В1” до “В2”, повинен супроводжуватись ростом соціально-економічних ефектів від “Е1” до “Е2”. При цьому слід зауважити, що пряма “А” у точках “А1” і “А2” умовно відображає прямо пропорційну залежність отриманих позитивних ефектів від величини здійснених витрат. На практиці ж, слід керуватися тим, що крива “А” повинна лежати в межах від 45 до 90 відносно осі абсцис і ординат, якщо ж вона лежить у межах від 45 до 0, то слід здійснювати заходи на більш ефективне використання коштів щодо легалізації діяльності МСП.

Завершуючи, наголосимо на необхідності розробки і реалізації стратегічних системних заходів боротьби з іллегальною економікою. Процеси глобалізації, локалізації і маргіналізації світового господарства, посилення нестабільності його динаміки, вимагають адекватного посилення державного впливу на економічні процеси на основі стратегічного менеджменту. Деталізацію викладених вище стратегічних напрямів на регіональному рівні ієрархії управління у заходах економічного та організаційно-правового характеру розглянемо у наступному підрозділі цього розділу.


3.2. Рекомендації щодо вибору і обґрунтування заходів з легалізації діяльності малих і середніх підприємств
Як зазначено у попередньому підрозділі, реалізація стратегії легалізації МСП базується на концепції „регенерації” іллегального складника соціально-економічної системи через посилення конкурентоспроможності господарюван­ня у легальному секторі. Необхідно зазначити, що проблеми конкуренто­спроможності у працях вітчизняних вчених більшою мірою розглядається у аспекті національної економіки, підприємства, меншою – галузі, району. О.Чернега досліджуючи рівень конкурентоспроможності національної економіки стверджує, що „...він визначається конкурентоспроможністю окремих організацій, які виробляють товари або надають послуги, та базується на сукупності створених і підтриманих владою умов для вдосконалення виробничих відносин і продуктивних сил...” [177, C.7]. Тут слід доповнити, що, крім вказаного, вагомим чинником конкурентоспроможності національної економіки є її керованість, неспотвореність інформаційних потоків про стан економіки, здатність адекватно реагувати на виклики глобальної конкуренції. Очевидно при наявності іллегального сектора у таких розмірах, як в Україні, це неможливо.

Одним із завдань дисертаційної роботи є дослідити як на загальнодер­жав­­но­му та місцевому рівнях управління економікою забезпечити вищий рівень конкурентоспроможності суб’єктів легального господарювання. На нашу думку, для цього доцільно застосувати теорію „конкурентоспроможності національної економіки”, причому у якості об’єкта управлінських дій будемо розглядати легальний та іллегальний сектори.

За дослідженнями М.Портера, рівень конкурентоспроможності визнача­ється параметрами: факторів виробництва; попиту; спорідненими і суміжними галузями; особливостями стратегії фірм, структури і конкуренції на ринку. Формалізований вигляд „золотого ромба” конкурентоспроможності для економіки як сукупності легального та іллегального складників, зобразимо:

Е = Fл в, П, Сг, К} + Fілв, П, Сг, К} (3.1)

де: Fл, Fіл – функціонали для легального та іллегального складника;

Фв – фактори виробництва;

П – попит;

Сг споріднені та суміжні галузі;

К – стратегії фірм, структура та конкуренція на ринку.

Як зазначено у першому підрозділі цього розділу, стратегія легалізації передбачає послаблення факторів конкурентноздатності економічних агентів іллегального і посилення – легального секторів економіки, тому

Е = Fл {↑Фв, ↑П, ↑Сг, ↓К} + Fіл {↓Фв, ↓П, ↓Сг, ↑К} (3.2)

Змістовний аналіз пропонованої моделі дає підстави для висновків про складність забезпечення кращого доступу до ресурсів (↑Фв) у легальному секторі, враховуючи обсяги тіньових капіталів, їх мобільність і вплив на інституції перехідної економіки, особливо на місцевому рівні. Аналогічна ситуація характерна і для споріднених та суміжних галузей. Їх можна розглядати і як “найтральні” щодо легального та іллегального секторів з огляду на можливість, що працівники будуть віддавати перевагу роботі у легальному секторі. Крім того, за певних умов можливе й перетікання капіталів, у тому числі „тіньового” походження у легальний сектор економіки. Найбільш реальним видається вплив на параметри попиту та рівень конкуренції. Слід також розглядати і можливості кращого доступу до ресурсів для легальних суб’єктів підприємництва через „прозору” конкурсну систему надання чи продажу ресурсів (земельних ділянок, невикористовуваних виробничих потужностей, складських площ та нежитлових приміщень, участь у державних закупівлях). Важливість запровадження цивілізованої конкуренції підкреслюється і у рішеннях щодо створення Національної ради з питань конкуренції. Проте в умовах поширеності корупційних проявів важко припустити істотні зміни у можливостях доступу до факторів виробництва легального та іллегального секторів тим більше, що останній сам виступає джерелом корупції.

Існування корупційних зв’язків бізнесу і влади, незалежно від того, що часто вони ініціюються підприємствами-порушниками, знижує до мінімального рівня дієвість будь-яких трансформаційних моделей і заходів з їх реалізації. Це підтверджується соціологічними опитуваннями. Експерти Українського інституту соціальних досліджень (УІСД) та центру „Соціальний моніторинг” стверджують, з похибкою 1,83% , що на кінець 2002 р. 44% громадян у тій чи іншій формі давали хабарі посадовим особам, причому 23% опитаних вважають це припустимим. Для оцінки можливості подолання „корупційних деформацій” зсередини системи державного управління, важливо, що 71% опитаних відповіли „повністю згоден” і „швидше згоден” з твердженням про зв’язок з сімейним бізнесом і мафією, корумпованість центральних органів виконавчої влади. Незадоволені нечесністю, неефективністю і корумпованістю судової влади – 80%. Лише 2% вважають владу відкритою та готовою до співробітництва [178].

Наведені оцінки знайшли підтвердження у 2002р. при проведенні опитування керівників МСП, які є членами Асоціації роботодавців торгівлі і громадського харчування Львівської області. Слід зауважити, що результати опитування ще більш негативні: з 189 респондентів 98,4% зустрічалися у своїй діяльності з фактами корупції; біля 50% і більше – давали хабарі працівникам державних органів (податкової адміністрації – 96,8%; пожежної служби – 73,5%; санепідемслужби – 73,1%; органів МВС – 52,4%; органів приватизації та оренди майна – 49,7%; органів державного захисту прав споживачів – 47,6%). Для інших органів державного управління частка респондентів які давали хабарі, дещо менша (від 2,1 до 38,1%), що очевидно пояснюється галузевою специфікою підприємницької діяльності і відповідними відносинами з представниками окремих відомств (митних органів, енергонагляду тощо). Можна припустити, що оцінки були б істотно нижчі, якби всі респонденти подали відповіді (з 372 розданих анкет було повернуто 189).

Як показали проведені дослідження, в сучасних умовах серед організаційно-правових та адміністративно-економічних інструментів руйнування некон­курентних відносин бізнесу і влади найбільшу пріоритетність мають економічні інструменти легалізації діяльності МСП. Одним з найважливіших об’єктів регулювання в процесі легалізації діяльності МСП є доступ суб’єктів підприєм­ництва до фінансових ресурсів та рівень конкуренції. Під „зменшен­ням” рівня конкуренції у легальному секторі (формула 3.2) розуміємо забезпечення сумлінної конкуренції, дерегулювання підприємницької діяльності у раціонально допустимих межах. Крім того, погіршення доступу іллегального сектора до факторів виробництва на внутрішньому ринку передбачає залучення до цього самих учасників нелегального бізнесу. Слід погодитися з тезою про неможливість змін у „корупційно-тіньовому середовищі” за допомогою законо­давчих чи репресивних заходів, оскільки для реалізації таких заходів у сус­пільстві немає відповідних суб’єктів [2, С.204]. Проте не можна заперечити можливість таких змін під тиском зовнішнього середовища, зокрема при затвердженні законодавчих і нормативно-розпорядчих актів щодо протидії легалізації „тіньових” доходів.

Втім, дієвість таких документів ще потребує підтвердження у процесі їх реалізації. Проблема полягає у тому, що до виконання положень нормативів будуть значною мірою залученні діючі суб’єкти іллегальної економіки. Тому далі зупинимося на непрямих (економічних) методах легалізації МСП через призму напрямів легалізації, що визначені у попередньому підрозділі. Першим напрямом є звуження попиту іллегального сектора через “легалізацію видатків”, шляхом зменшення податкового навантаження на заробітну плату громадян і залучення пасивних суб’єктів іллегального сектора – домашніх господарств у сферу офіційної економіки. Як показали проведені дослідження, застосування економічних методів у межах цього напряму передбачається у двох формах: зменшення бази оподаткування заробітної плати громадян на суму документально підтверджених витрат на купівлю товарів, оплату послуг (за винятком купівлі предметів розкоші і придбання нерухомого майна) і повернення, таким чином, основної маси коштів у сферу легальної економіки; підвищення рівня ділової активності, у тому числі інвестиційної, вітчизняних виробничих і торговельних підприємств шляхом застосування заходів для усунення несумлінної конкуренції з боку тіньового виробництва і реалізації товарів, особливо контрабандних.

Розглянемо суто теоретичні аспекти впливу цих заходів на макро­економічні показники. Проаналізуємо зміни за допомогою класичної моделі Манделла-Флемінга, яка містить у собі три основні складові: національний дохід (IS), обсяг грошової маси (LM) та сальдо платіжного балансу (BP), за допомогою формул (3.3 – 3.5):

де: IS:Y=C(Yф–Пф;r)+I(r)+Б+CА(Yн;Yз;q), (3.3)

LM:Г/Ц=D(Yн;r), (3.4)

BP:CA(Yн;Yз;q)+k(rн-rз)=0, (3.5)

де: Y – національний дохід;

С-споживання;

Yф – дохід фізичних осіб;

Пф – податок на дохід громадян;

rн, rз– процентна ставка у країні та за кордоном;

I – приватні інвестиції;

Б – урядові видатки;

СА – сальдо поточного рахунку;

Yн – дохід у країні;

Yз – дохід за кордоном;

q – реальний обмінний курс;

Г – обсяг грошової маси в країні;

Ц – рівень цін; D–попит на гроші;

k–рахунок капіталу платіжного балансу.

Як видно з рис. 3.2, зменшення податку на дохід громадян призводить до збільшення національного доходу (Y0Y1) та підвищення процентної ставки (r0r1), що загалом є позитивним явищем, яке сприяє нарощуванню споживання та покращанню інвестиційного клімату. Негативним наслідком може бути збільшення обсягу грошової маси. Це можливо у випадку, якщо не запроваджувати політику стерилізації монетарних ефектів платіжного балансу, вилучення обсягу надлишкової грошової маси з економіки з застосуванням відповідних інструментів монетарної політики (купівля і продаж Національним банком іноземної валюти економічним агентам, випуск облігацій внутрішньої державної позики, стимулювання або обмеження споживання тощо).

Проте, така ситуація була б характерною для розвиненої економіки з високою мобільністю капіталу, в якій підвищення процентної ставки призводить до імпорту капіталу. Для країн з перехідною економікою це не простежується. Причиною є високий рівень інвестиційного ризику, інфляції та доларизації економіки. У країні з низькою мобільністю капіталу після зменшення податку на дохід громадян відбувається зменшення грошової маси до рівня LM1.

Одним з вірогідних наслідків може бути також підвищення процентної ставки до рівня r1, що можна розцінювати як позитивно, так і негативно. Позитивно – у випадку підвищення коефіцієнта мобільності капіталу*, що, у свою чергу, призведе до притоку капіталу. Якщо ж коефіцієнт мобільності капіталу наближатиметься до нуля, то слід очікувати погіршення інвестиційного клімату для іноземних інвесторів, оскільки у транзитивних економіках збільшення процентної ставки, як правило, є ознакою збільшення рівня ризику інвестування ресурсів (процентна ставка в Україні знаходиться на рівні близько 20%, у той час, як у США – 3-5%). Достовірність графічно представлених результатів підтверджують і відповідні мультиплікатори, роз­рахо­­вані нами в процесі аналізу теоретичної моделі (). Отже, можна стверджувати, що зменшення податку на заробітну плату призводить до збільшення доходу в країні, зменшення обсягу грошової маси та підвищення процентної ставки. За умови проведення зваженої монетарної політики можна очікувати позитивних наслідків, навіть за низької мобільності капіталу.

Наведені теоретичні міркування щодо позитивного впливу зменшення податкового навантаження на фізичних осіб на основні макроекономічні показники підтверджують результати кореляційного аналізу відповідних даних для української економіки. Найтісніший кореляційний зв’язок було виявлено між дефіцитом бюджету і надходженнями у Пенсійний та у Чорнобильський фонди (відповідні коефіцієнти кореляції дорівнюють – 0,30 та 0,38). Для порівняння, ці ж показники оцінки взаємозв’язку між дефіцитом бюджету і податком на доходи громадян та на прибуток підприємств становили відповідно, 0,174 та 1,790, що свідчить про неефективне регулювання бюджету, оскільки при збільшенні податкового навантаження на суб’єктів господарюван­ня дефіцит бюджету продовжує зростати. Певною мірою це є й наслідком іллегалізації господарської діяльності через несприятливі умови для підприємництва, які дають можливість виживати лише потужним компаніям, залишаючи поза межами конкурентного середовища малі та середні підприємства, а також громадян, які вважають за доцільне бути зайнятими у межах “тіньової” економіки, ніж позбуватися значної частки доходу у вигляді різноманітних відрахувань до бюджету.

Проведений аналіз дозволяє стверджувати про неістотний зв’язок між бюджетом та податком на прибуток юридичних та фізичних осіб. Зважаючи на це, можна пропонувати запровадження диференційованої ставки оподаткування прибутку підприємств та уніфікованої ставки відрахувань у Пенсійний фонд на рівні 2%, як це практикується у економічно розвинених країнах. Зменшення податкового навантаження на фізичних осіб сприятиме легалізації їх доходів.

Важливим є і те, що надмірна і ускладнена система оподаткування є вагомим чинником іллегалізації економіки. Як зазначалося, серед індикаторів оцінки обсягу тіньової економіки найчастіше застосовується метод аналізу попиту на готівкові активи за припущення, що “тіньовий” сектор переважно обслуговується готівковими коштами. Для оцінки “тіньової” економіки в Україні у модель аналізу попиту на готівку включимо політичні фактори та чинники. До того ж, визначимо взаємозв’язок між бюджетними інструментами та обсягами ВВП, який змінюється під їх дією. Зауважимо, що аналіз причин попиту на гроші в тіньовій економіці промислово-розвинених країн ускладнюється відносною стабільністю економічної політики. В Україні існують “природні” умови для побудови моделі попиту на “тіньову” готівку завдяки тому, що в минулому практикувались і продовжують апробовуватися різноманітні системи оподаткування, відрахувань на соціальне страхування та регуляторні режими протягом короткого періоду часу. У інших постсоціа­лістичних країнах, подібні радикальні зміни здійснювалися протягом тривалого періоду часу. На противагу розглянутим раніше методам оцінки обсягів тіньової економіки, що базуються на аналізі споживання електроенергії, обстеженнях домашніх господарств, неофіційних соціологічних опитуваннях тощо, модель взаємодії попиту на гроші та ВВП з фіскальними чинниками, як показали проведені дослідження, точніше враховує специфічні причини іллегалізації для країн з перехідною економікою. За дослідженнями Ф.Шнайдера і Р.Нека [179, С.181-182] складність багатоступеневої системи оподаткування однозначно негативно впливає на динаміку основних макроекономічних показників через те, що зростаюча складність створює ширші можливості ухилення від сплати податків.

Початково у нашій країні заходи боротьби з іллегалізацією були спрямовані на зниження податкового навантаження. У 1995 р. податок на доходи підприємств був змінений корпоративним податком на доходи (30%, за досить високого рівня амортизаційних відрахувань). Верхня гранична податкова ставка на доходи громадян була зменшена з 50 % в кінці 1994 р. до 40%, а з 2004 р. уніфікована на рівні 13%. Відрахування на соціальне страхування були поступово знижені протягом 1997-1999 рр. з 52 % до близько 40 % обсягу заробітної плати. З 1998 р. здійснюються заходи зі зменшення регуляторного навантаження на підприємства. Загалом, починаючи з середини 90-х років, проведена низка заходів, орієнтованих на легалізацію економіки. Зміни економічної політики протягом цього періоду часу дозволяють оцінити тіньовий попит на гроші у залежності від фіскального навантаження.

Результати регресійного аналізу впливу окремих податків на розмір тіньової економіки (додаток Л, табл. 1) дозволяють зробити висновок, що у період 1992-2001 рр. на збільшення попиту на готівкові кошти, як індикатор тіньового сектора економіки, найістотніший позитивний вплив серед фіскальних складових мали: ставка акцизного збору (сюди слід віднести і розширення товарної номенклатури, на яку розповсюджується ставка акцизного збору); податок на прибуток фізичних осіб; відрахування у Державний Пенсійний Фонд. Цікавим вважаємо той факт, що підвищення рівня податку на прибуток підприємств зменшує обсяги тіньового сектора (від’ємний коефіцієнт кореляції дорівнює 0,2). Це можна пояснити істотнішим впливом фіктивної змінної на діяльність підприємств, яка включає політичні та психологічні фактори функціонування у межах іллегальної економіки, порівняно з впливом фіскального чинника. Як правило, вважається, що при посиленні податкового навантаження обсяги тіньової економіки збільшуються.

Негативний вплив окремих складників податкового навантаження на зміну реального ВВП спостерігається при збільшенні податку на прибуток громадян та податку на прибуток підприємств (Додаток Л, табл. 2). При збільшенні податку на прибуток підприємств на 1% – обсяг ВВП зменшується на 0,3 %, при збільшенні податкового навантаження на громадян – на 0,7%. Можна припустити, що при збільшенні податку цього виду підприємці легально реєструють мінімальну кількість працівників або максимально занижують розмір заробітної плати з метою уникнення надмірного фіскального навантаження. Зважаючи на низький ступінь статистичної помилки та значення скорегованого коефіцієнта детермінації на рівні 0,47, можна стверджувати про достовірність зроблених висновків.

Пропонований підхід до легалізації видатків населення базується на тому, що необхідною умовою для сталого економічного зростання є формування ефективної правової системи. Найважливішим кроком на цьому шляху є встановлення чітких і незмінних правил взаємодії економічних агентів і держави, запровадження поряд з новим Податковим кодексом відповідних змін у валютному і митному законодавстві. Як наслідок, передбачається істотне зростання внутрішнього попиту для вітчизняного виробництва, що є одним з вагомих факторів економічного зростання. Причому, підкреслимо, це зростання відбувається у межах офіційної економіки з відповідним збільшенням обсягів податкових надходжень від господарюючих суб’єктів. Таким чином, очікується кумулятивний ефект не лише легалізації споживчого ринку, а й суто виробничого та торговельного секторів економіки з відповідним мотивуванням нагромадження та інвестування коштів підприємствами і громадянами.

У контексті пропонованого підходу до легалізації видатків варто звернути увагу на тенденції 2001-2002 рр., коли реальна заробітна плата зросла на 14,4% до середньозваженої за 2001 р., а обсяги виробництва товарів для населення – на 12,5%. Співвідношення витрат на купівлю товарів та оплату послуг до обсягу продажу товарів остаточного споживання у 2003 р. склало (5,6%, для порівняння: у 2002 р. – 2,26%, 2001 р. – 1,33%, а у 2000 р. – 1,19%) [92, С.6-7]. Показовим є й зниження питомої ваги безготівкових тіньових коштів у грошовому агрегаті М2. Тому слід погодитися і з виснов­ком вчених Національного інституту стратегічних досліджень, що подальше посилення фіскального тиску відтворює уповільнення виробництва і відповідне зменшення податкових надходжень. Додамо, що зменшення платежів у бюджет відбувається не лише внаслідок стагнації виробництва, але й через ухилення від сплати податків. За даними ДПА за 2001 р. добровільно сплачені податки складають біля 60% загальної суми (34,7 млрд грн), а біля 9,7 млрд грн „мобілізовано” податковим службами (майже 40%). Ця інформація дозволяє стверджувати про необхідність застосування якісно інших підходів до стимулювання податкових платежів від господарської діяльності. Подібна тенденція простежувалась і в 2002 р. – за даними ДПА загальна сума податко­вих надходжень зросла до 40,6 млрд грн, що становить 12% до попереднього року. При цьому планований обсяг надходжень недовиконаний на 4,6 млрд. грн. Істотно, що податкові надходження від громадян зросли на 27% і перевищили плановий обсяг майже на 10% при недовиконанні норми надходжень податку на прибуток підприємств майже на 20%. Як вже зазначалося, рівень виконання планових показників надходжень у 2001 р. найвищий саме для податку з громадян (115,8%). Перевищують рівень 100% також надходження єдиного податку з суб’єктів МСП – 181,1%, мита - 111,4%, інші податки - 145,3%. За 2002 р. відповідні показники становили: 101,4%; 103,4; 120,0%. Крім того, зріс рівень надходжень від акцизного збору - 126,7% та ПДВ - 104,5% [180].

Слід звернути увагу на те, що темпи приросту податкових надходжень зовсім не корелюють із макроекономічними показниками. Темп приросту ВВП за 2002 р. у порівнянні з 2001 р. уповільнився з 9,1% до 4,1%, обсяг промислового виробництва знизився з 14,2% до 7%. На 2003 р. плановані показники росту бюджетних надходжень були встановлені на рівні 18% [180], при тому, що ріст ВВП, за оцінками проф. А.Гальчинського, очікувався на рівні 2,5–3%, обсяг сільськогосподарського виробництва – менше 3,6%.

Подальший аналіз податкової системи та її впливу на макроекономічні показники не передбачений метою і завданнями нашого дослідження, погодимося лише з висновками фундаментального дослідження проблеми податкового тягаря, проведеного академіком О.Амошею: „...в реальних умовах України пригнічують не стільки суми стягуваних податків, скільки їх багаточисельність, заплутаність законодавства, надлишкові труднощі, пов’я­зані з введенням спеціального податкового обліку і розрахунком податкових зобов’язань...”[181]. Зазначимо, що саме ця ускладненість “виштовхує” підприємців за межі офіційної економіки, сприяє корупційним проявам, зважаючи на високий рівень штрафів при виявленні порушень. Значною мірою сама податкова система є ініціатором іллегальної діяльності і корупції. Так, при застосуванні “ручного” механізму відшкодування податку на додану вартість експортерам цей податок фактично перетворюється у податок на експорт. Це зменшує стимули до розширення експортної діяльності та інвестування, зумовлює прихований дефіцит бюджету [181]. За даними Міністерства фінансів загальна сума коштів, не відшкодованих експортерам у 2001 р., дорівнює 1,8 млрд грн (3,8% до обсягу ВВП), а за розрахунками фахівців МЦПД – 5,0% [182].

Зростання обсягу неповернених коштів (борг держави перед одними економічними агентами) поєднується з практикою списання і реструктуризації боргів для інших суб’єктів господарювання, загальна сума якого дорівнювала, за розрахунками В.Рябошлика, у 2001р. 30 млрд грн (у тому числі податкових боргів – 10,3 млрд грн) [169]. При цьому станом на 1 липня 2001 р. заборгованість перед бюджетом ще залишалася у обсязі 20,6 млрд грн. Тобто, з одного боку, держава є боржником найбільш конкуренто­спроможних підприємств-експортерів, з іншого, – кредитором неефективно господарюючих суб’єктів.

Очевидно, що у кожному конкретному випадку існували певні аргументи щодо списання чи реструктуризації податкової заборгованості підприємств цукрової, вуглевидобувної галузей, тракторобудування, сільського господарства тощо. Проте у підсумку знову ж посилюється деформація галузевої структури економіки за допомогою фактично неринкових методів регулювання. Окрім того, територіальне розміщення підприємств і галузей-реципієнтів податкових списань посилює деформації й у територіальному розрізі: обсяг податкової заборгованості на одну особу у Полтавській області дорівнює 425 грн., у Запорізькій області - 400 грн., що більше ніж у 10 разів перевищує цей показник у Одеській (30 грн) чи Закарпатській (25 грн) областях [182].

Таким чином, податкова політика виступає стимулятором спотворення ринкових засад функціонування економіки, конкурентного середовища і посилює існуючі диспропорції галузевої та територіальної структури національної економіки.

На жаль, можливість проведення податкової політики на регіональному рівні обмежується лише місцевими податками і зборами, верхня і нижня межі яких теж регламентовані законодавчими актами. Саме тому у порядку експерименту видається доцільним реалізація підходу до легалізації витрат населення у межах однієї з компактних спеціальних економічних зон (СЕЗ), розміщених на територіях депресивного розвитку. На нашу думку, найкраще підходять для цього СЕЗ „Яворів” у Львівській області та СЕЗ „Славутич” у Київській області, де проблема надлишкової пропозиції робочої сили багатократно посилюється моноспеціалізацією виробництва у минулому при очевидній нереальності створення необхідної кількості робочих місць у стислі терміни. Як доповнюючий напрям можна розглядати також оподаткування заробітної плати, отриманої не за основним місцем роботи.

Окрім теоретично розглянутих раніше, слід вказати ще на декілька позитивних наслідків пропонованого підходу. По-перше, істотно знижується вартість робочої сили, що відповідно зумовлює мультиплікативний ефект зростання ділової активності саме у секторі МСП депресивних територій. По-друге, забезпечується вищий рівень стимулювання ділової активності поза галузевою спрямованістю чи територіальним розміщенням підприємств. По-третє, стимулююча преференція (зазначимо, що економічно справедливо було б поширити її на всю сферу зайнятості в економіці) важлива саме для малих і середніх підприємств, основним фактором виробництва і параметром конкурентноздатності яких є трудові ресурси та їх ціна. По-четверте, цей напрям забезпечує досягнення важливої мети формування середнього класу у нашій країні. Необхідно підкреслити, що за нерівномірністю у розподілі доходів Україна посідає третє місце в країнах колишнього СРСР після Киргизії та Росії. Відповідні значення коефіцієнта Джині складають 0,47; 0,55 та 0,48 у період 1993-1995 рр., наближаючись до країн Латинської Америки та Африки, де середнє значення коефіцієнта дорівнює 0,5. При цьому, на відміну від країн Центральної і Східної Європи, де середнє незважене значення коефіцієнта Джині становить 0,294, для нашої країни протягом періоду 1987-1998 рр. його значення коливалося в межах від 0,24 до 0,29 [183].

Слід підкреслити, що вагома частка тіньових доходів формується саме у високодохідних групах населення (рис. 3.3).

Як бачимо, для верств населення з низькими доходами і таких, що знаходяться за межею бідності, незареєстровані доходи взагалі відсутні, а сукупні витрати майже дорівнюють сукупним дохо­дам, що певною мірою ставить під сумнів достовірність відповідей респонден­тів. Основна частка незареєстрованих доходів обслуговує середньодоходні і заможні верстви населення. Перевищення над середньо українським рівнем становить, відповідно, 17,1 проц. пункта та 24,8 п.п. для частки незареєстрованих доходів і 14,9 п.п. та 27,7 п.п. для співвідношення витрат і доходів. При цьому частка бідних та злиденних верств населення складає 27,8%, середньодоходних – 48,4 %, а заможних – 3 % у загальній кількості населення.

Інший аспект проблеми диспропорційності економіки стосується територіальної диференціації розвитку не лише між регіонами, а і у межах одного регіону. Так, позитивна динаміка зростання кількості зареєстрованих малих підприємств у Львівській області за 2001 р. становила 107,7 % до рівня 2000 р., у окремих районах області (112,4 % – Буський, 111,1 % – Жовківський, 114,5 % – Перемишлянський)*1 супроводжується істотно нижчими темпами росту їх кількості у містах Бориславі (104,3 %) та Самборі (102,9 %). При цьому рівень “виживання” МП істотно нижчий у малих містах і районах, ніж у середньому по області чи у містах обласного підпорядкування.

Ще більша диференціація спостерігається у діяльності виробничих підприємств у малих містах і районах області. Відносні показники розвитку МСП теж характери­зуються істотною диференціацією: у 2001 р. кількість МП у розрахунку на 10 тис. мешканців у районах і малих містах становила 40-50 % від середнього значення показника у області загалом і містах обласного підпорядкування. Ще більші відхилення (у 1,5-2 рази) характерні для середньомісячної заробітної плати, обсягів випуску продукції у розрахунку на одного працюючого (у 1,2-2,0 рази). При цьому протягом 2000-2001 рр. сектор МСП у малих містах і районах відігравав вагомішу роль, ніж загалом у господарстві області чи великих і середніх містах. Особливо це стосується районів депресивного розвитку, де частка обсягу виробленої продукції складає від 10% до 42%. Слід звернути увагу також і на концентрацію збиткових підприємств саме у цих районах та містах, де кількість збиткових підприємств коливається у межах від 32% до 48% при істотно нижчому і, навіть, від’ємному рівні рентабельності (додаток М).

Як бачимо з проведеного аналізу, подібні диспропорції те­риторіального розвитку мають тенденцію до поглиблення. З огляду на виявлену диференціа­цію населення за доходами, а також структурні деформації галузевого розвит­ку сектору МСП під впливом іллегального складника формується розбалансо­вана диспропорційна і деформована економіка, потенці­ал кон­ку­рентно­здат­ності якої має тенденцію до різкого зменшення.

Огляд літературних джерел показав, що у розвинених країн виділяють два підходи до пом’якшення та усунення деформацій галузевого, територіаль­ного і соціально-економічного характеру. Насамперед, це механізми перерозпо­ділу національного доходу, які передбачають міжбюджетні трансферти, фінансування цільових програм розвитку територій, галузей чи секторів економіки, наприклад інноваційної сфери, малого та середнього підприємництва, рекреаційної сфери, охорони здоров’я тощо. В сучасних умовах економіки України застосування цих механізмів не є можливим. Це обумовлено недосконалістю інституцій та менеджменту бюджетного процесу, нестачею фінансових ресурсів. Більше того, деформації у системі державного управління зумовлюють перетворення цих механізмів у джерело іллегальної економіки. Саме тому, доцільно будувати систему ліквідації диспропорцій “знизу-догори”, через акумулювання коштів у населення, легалізацію внутрішньорегіональних ринків, стимулювання інвестиційної активності головного інвестора економіки – населення.

Зрозуміло, що реалізація конкретних заходів у цьому напрямі не розв’язує іншу проблему – легалізації первісного нагромадження капіталів та їх використання у економіці. Гіпотетично як варіант її розв’язання можна розглядати легалізацію цих капіталів та власності через залучення їх у легальну економічну діяльність. Як показали проведені дослідження, амністія тіньового капіталу можлива і ефективна лише за умови стабільної політико-економічної системи. Крім того, рівень недовіри до держави є достатньо високим не лише у населення, але й серед бізнесових фінансово-політичних груп.
Висновки до третього розділу
1. Проведені дослідження показали, що фактичний рівень іллегалізації національної економіки України спричиняє негативний вплив на розвиток ринкових відносин між суб’єктами підприємництва, ускладнює і гальмує інтеграційні процеси у сфері зовнішньоекономічних відносин, підвищує суспільне незадоволення безвідповідальністю органів державної влади за ухвалені рішення, спричиняє небезпеку завдання шкоди економічним, суспільним та іншим інтересам України. Виявлений стан і рівень іллегалізації є підставою для розробки і реалізації заходів із протидії процесу іллегалізації, зокрема у сфері МСП. Чинні програмні документи загальнодержавного і регіонального рівня не окреслюють чіткої стратегії легалізації.

2. У дослідженні доведено, що стратегія протидії повинна базуватися на таких принципах: збалансування інтересів легального та нелегального секторів; переважаюче стимулюючий, а не репресивний характер стратегії; раціональність і реалістичність заходів. Основними напрямами реалізації стратегії легалізації визначено: легалізація витрат головного суб’єкта іллегального сектора – споживача; легалізація доходів суб’єктів господарювання у іллегальному секторі економіки; руйнування економічних зв’язків у системі “бюрократія-бізнес”; посилення впливу зовнішніх чинників на процес легалізації діяльності суб’єктів господарювання.

3. На підставі проведених досліджень у дисертації запропоновано заходи щодо легалізації діяльності МСП, які базуються на вищевказаних принципах: знизити рівень оподаткування фізичних осіб; адміністративно усунути фактори, що стримують конкуренцію у сфері виробництва і збуту продукції; спростити процедуру створення і реєстрації підприємств; удосконалити систему оподаткування юридичних осіб, а також методи обліку щодо оподаткування; запровадити податкові стимули до нагромадження та інвестування коштів юридичними особами, які пропонується надавати за результатом діяльності; посилити репресивні заходи щодо корупції; залучити до реалізації стратегії легалізації представників міжнародних організацій.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка