Розділ перший



Сторінка1/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.8 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27



РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,


де складається захоплений панегірик людським звичкам і вдачі

Не мудруючи і не лукавлячи, скажемо, що все минає на землі. Вік людський? Вік наш — як година: зоглянутись не встигнеш, як уже збіг, наче вода в лотоки. Молодість людська? Та неспроста, ні, напевне, мовиться, що нове ситечко на кілочку, а як пристариться — садять квочку. Здоров’я людське? Здоров’я, дароване матір’ю, виходить пудами, а входить золотниками, отож, і поміркуйте на скупому дозвіллі, чи багато з отих золотників можна зметикувати пудів!

Як ото дехто тримається за капшук чи калитку з грішми — немов чорт за грішну душу! Але гроші випурхують із рук, либонь, ще проворніше, ніж виривається з пальців казкова жар-птиця, зловлена вві сні. Та не всі покладаються на минущу силу грошей, знаходиться багато таких, що змалечку й до старості дбають про знання, досвід, розум, бо й сила перед розумом никне, бо й маєтки-статки не дорівняються в ціні до золотого слова. Але ж бо, на жаль, із людським віком і розум минає.

А що не зникає, що саме? Адже кожен так хапається за минущу хвилину, намагається втримати, а вони линуть одна за одною невидними сонячними променями, линуть беззвучно, безслідно. Адже кожен намагається приборкати минущу хвилину, і на людській пам’яті хіба не знаходились одержимці, що хотіли її зупинити! Що хотіли її зупинити й поставити так, як стоїть явір у лузі, що хотіли, аби з навічно зупиненою хвилиною стояло й сонце в небі, й усе життя стояло в своїй найпрекраснішій миті.

Людина, либонь, здатна досягнути всього, чого лиш запрагне. Захоче — добром засіє землю, з щедрого засіву зросте щастя, а щастя вродить волю. А вже хтось другий, ненависник добра та волі, напустить такого туману, утне такого мелуна, так перебере міри, що й справді біле здається чорним, а чорне ввижається білим. А вже хтось третій, кому неправда змалечку поперек горла кісткою стає, не вірячи в те, що слон годен літати, сповнюється духу високого і клепле направо й наліво правдою, мов кувалдою, сипле в очі й поза очі щирими словами, мов срібняками,— й таки домагається того, що біле всіма сприймається за біле і чорне за чорне, що знову ж таки всі прагнуть добром засівати землю, аби зростало щастя, аби щастя родило красною волею.

Та найбільший жаль жалить серце тому, що — надбавши землі, худоби, грошей, машин, одягу, харчів — з плином життя свого плавкого, мов вода, людина десь на схилі віку має все втратити, все за вітром пустити, між пальців: і землю, й худобу, і гроші, й машини, й одяг, і харчі. Та чи є хитромудрий спосіб, щоб утримати, не віддати, бо воно ж своє, кревне?! Спосіб, либонь, один-однісінький, усім справіку відомий, та цим способом, либонь, ніхто й не скористався ніколи. А може, й скористався, тільки ми не відаємо? Спробуй знай! А криється він у тому, щоб затримати минущу хвилину, а як затримаєш минущу хвилину — тоді життя твоє стане вічне, ніколи вже не обірветься, а відтак життю твоєму належатимуть небеса з сонцем та зорями, і землі з хлібом та квітами, і пристрасті солодкі й гіркі...

А якщо вже з химерної і жорстокої примхи природи не судилось людині вічне буття, а коли вже людина з неминучою фатальністю смертна, конечна, то чому б не спробувати якомога більше продовжити життя, чому б не спробувати до довгого чи короткого мотузка людського віку, дарованого долею, доточити бодай маленьку ріпичку, бодай пучечку, бодай дрібнесеньке чортійщо? Бо кому ж ото кортить у кутку прясти на тонку, бо нікому не захочеться радіти хлібу, як зубів не стане, бо чи кому буде велика радість із того, що над ним земля пером і йому легко лежиться!

Все має свій корінь-причину. Так само свій корінь-при- чину мають вдача людська і звички людські: вони зросли з бажання зупинити хвилину, доточити своє життя, домогтись якщо не безсмертя, то бодай довголіття. Авжеж, насамперед із бажання якомога вигідніше, зручніше й солодше звікувати свій вік, але в глибокому й темному підгрунті — з бажання опанувати якомога більшу кількість днів, місяців і років. І від цієї нав’язливої турботи, що передається від батька-матері, що не полишає і вві сні, й прищепились у людини звички, якими вона послуговується при цій

нав’язливій турботі, тому-то в неї й виробилась не одна вдача на одну людину, а сотня вдач на сотню різних людей. І, будучи загнаним у кут таким сподіваним чи несподіваним багатством вдач і звичок, котрі, як відомо, і визначають людську долю, автор — перш ніж явити вам феномен свого подальшого красномовства — хоче скласти коротеньку величальну цим свідомим і підсвідомим виявам людського духу.

Величальна ця — весела й гірка, щира й лукава, скупа на почуття і водночас велемовна. І хай вона прозвучить добротворцям, які добром город городять, бо знають, що добро пушить, а лихо сушить. І правдолюбцям, які знають, що правда кривду переважить, які й на рідного батька правду кажуть. І ратоборцям, в яких кров — не водиця, проливати не годиться, та все ж таки їм море по коліна, їм або рибку з’їсти, або на дно сісти. І мудрецям, які знають, де вовк, а де лисиця, які вдатні навіть свого вуха вкусити, які вік живуть і вік учаться, а дурними однаково помирають.

Величальна ця — насамперед, либонь, працелюбам великим, яких ніколи не переведеться на нашій землі. З діда прадіда знають, що труд чоловіка годує, вони, здається, не головами, а руками думають, і всяку їхню думку помацати можна, бо вона то спеченим хлібом називається, то вишитою сорочкою, то дубовим сокирищем до сокири. Ніколи задніх не пасучи, а тільки перед ведучи, вони знають, що краще тепер, ніж у четвер, а тому цілують жінку сьогодні, коли кортить, а не завтра, коли хотіння мовчить; не шукають обсмаленого вовка по промтоварних магазинах і з-під чужої поли не виманюють, а ловлять вовка самі й смалять так, що смалятиною по чужих селах пахне; вони знають, що якогось діла не зумієш, поки не впрієш, а тому, буває, ручаї поту з них цебенять усеньке життя, розливаються струмками, далі річками, потім Дніпром,— і гай-гай скільки зібралось його в Чорному морі! Ці великі працелюби знайдуть скрізь муки на свої руки, на будь-який труд налягають, мов на вільхову довбню, і неспроста кажуть про них, що відпочинуть лиш тоді, коли помруть, бо для них і смерті немає як смерті, то лиш відпочинок... а відпочинок — хіба ж то не замаскована хитромудро праця?!

А ще величальна ця — чесним та совісливим, які заради свого доброго імені здатні багатство пустити за вітром, у вогні горіти, у воді тонути. Бо самою долею їм так суди-

лось, щоб оберігати й шанувати найдорожчий спадок, який їм од предків дістався, а саме — честь і совість, а цей спадок вони ж бо мають зоставити дітям своїм, нащадкам далеким, аби ніколи не переводилися серед народу, аби прикрашали його так, як сині волошки та сокирки прикрашають житній сніп.

Авжеж, людська вдача не обмежується тими, яким уже проспівано величальну, бо де ж це видано, щоб на лузі людського життя зросло тільки дві чи три квітки, навіть якщо вони дуже гарні й пахучі! Проте, поміркувавши та зваживши свої симпатії та антипатії, не станемо, напевне, славити гонор, який і через гріб плюне, який за своїм великим носом нічогісінько не бачить. Не станемо славити й отих, кому не болить чужий біль, хто замотає, зав’яже — й нікому не скаже, у кого душа темнісінька всередині, мов чорний комин. І не станемо стелити добірне зерно захоплених слів перед тими, хто в будь-якому злі неперевершений майстер, хто вдався такий із біса вредний, що при його народженні і півень не співав, хто любить у чужій церкві паламарювати. Цур і пек тим, що в ноги кланяються, а за п’яти кусають, а ще тим лихим та худим, кого ліпше за три милі обійти, хто вміє славно вкрасти — і ще й гарну побрехеньку скласти. Нехай сховаються собі на подзвіння оті, що вроджуються там, де їх не сіють, що за дурною головою таких мозолів на ногах натирають, котрих ніякими мазями не виведеш. І хай Кузьма вбрикне отих, що, може, й косили б, якби за ними косу носили, хто б і заліз у глек по чуже молоко, та голова не влазить, хто шукає вчорашнього дня, а про завтрашній не думає.

Гай-гай, хто тільки заслуговує на величальну — й не на отаку, як ото співає порося в тину, а на таку, що від неї ряст сходить і верба розвивається... Гай-гай, хто тільки геть не вартий величальної, а якщо вартий, то лише голосами болотяних солов’їв годилося б її виводити...

Отже, усе минає, і ця плинність життя завдає людині найдужчого клопоту. Оця минущість буття й спородила вдачі й звички, норови й характери, котрі декому вважаються мало не золотими ключиками, якими можна відімкнути шкатулки, де сховано безсмертя. Й так приміряються тими ключиками, й сяк приспособлюються, бо ж безсмертя — то ж начебто і є зупинена мить, заповітна мрія кожного, хто приходить на цю землю. Хто приходить і б’ється в пошуках істини: навіщо появився тут? у чому призначення нового існування? що є нетлінним у тобі, тлінному?

загине твій дух по твоїй кончині, як і тіло, чи житиме? а якщо житиме, то чи не можна вже сьогодні подбати про вигідніші умови для духу?

Скільки сумнівів, скільки терпкого болю в загадках — і хоч би паршивенький натяк на розгадку, щоб можна було вхопитися за той натяк, як за ниточку!

Вік живи — і вік розгадуй себе, таємницю зерна і пташиного співу, ніжності і тонких порухів душі, добра і зла. Може, в оцьому нескінченному розгадуванні, яким страждали вчора, страждають сьогодні, страждатимуть завтра, і криється бодай крихта відповіді?

Хто знає, хто відає...



РОЗДІЛ ДРУГИЙ,


де розповідається про успіх роману «Позичений чоловік»

Роман Хоми Прищепи «Позичений чоловік» справив враження вибуху атомної бомби.

Розказують, коли лінотипіст набирав книжку в друкарні, то сміявся так, наче батька його рідного лупцювала ватага п’яних жевжиків. Руки лінотипіста скакали на клавішах, мовби в гречку стрибали та з гречки вистрибували, щоки трусились, наче крупорушка, а з очей сіялись іскри, схожі на шмалькі приски електрозварки. Не відаючи причини (а лінотипіст за реготом і слова мовити не міг), стали реготати в друкарні складальники та верстальники, і з кожною хвилиною — все заразливіше, бо сміх — це напасть, пошесть, наслання. Надривали животи й легені, задихались і захлинались, плакали, і, звісно, всі цехи мали зупинитись, бо про яку роботу може йти мова, коли навіть ветерани виробництва й передовики належать не собі, а безпричинному реготу. Вірус цього безпричинного реготу, розказують, через одчинену кватирку потрапив на міську вулицю, на цей вірус умить захворів постовий регулювальник, що чергував на перехресті доріг. Спершу він ще якось боровся з раптовим захворюванням, та перегодом губи йому стали сіпатись, брови дригоніти, груди здиматись, як опара,— й ось уже постовий регулювальник зареготав на перехресті. А що водії таксі, трамваїв, тролейбусів та іншого транспорту ще не здибалися з таким чудом, то, зупиняючись і сигналячи, стали реготати й собі. Сміх їхній передався пасажирам, перехожим на вулицях, долинув у школи, інститути, технікуми!.. Сміялись продавці й покупці в магазинах, кіоскери «Союздруку», робітники за верстатами на заводах. Не обминув сміх ні кондитерську фабрику, ні майстерню по ремонту радіоприймачів і телевізорів, ні районні відділення міліції. Якийсь командировочний на прийомі в «Дорресторантресті» так сміявся, що його вхопив інфаркт, і коли потерпілого везли в лікарню, то, звісно, в кареті «швидкої допомоги» сміялись лікар, санітар і шофер. Навпаки, інший командировочний (ім’я забулось, на жаль, хоча й гідне зостатись в анналах історії) так реготав у дієтичній їдальні, що вмить вилікувався від задавненої виразки шлунка. Реготали в пологових будинках — завдяки сміхові породіллі народжували немовлят хутко, наче лузали кедрові горішки. А якась молодиця з Подолу народила четверо хлопчаків-близнюків, ото сміху було, нянечка потім казала: «Якби не реготала, то, може, одне чи двоє знайшлося б, а то знай заливається — ось вони легенько й повилущувались, наче зі стручка квасолі». На захисті дисертації, подейкують, один пошукувач високого кандидатського звання став сміятися саме тоді, коли мав дякувати шановним опонентам за принципову увагу до його скромної праці. Члени вченої ради при таємному голосуванні одноголосно завалили молодого вченого, проте сміх, передавшись і їм, був такий сильний, що повів гуртом до ресторану, де вже було замовлено вечерю на пошанування невдатливого кандидата, й тут вони веселились до півночі, проголошуючи тости за жерців науки, себто за самих себе.

З якихось дивних причин цей гомеричний сміх не хлюпнув тоді за межі столиці, а якби хлюпнув? А якби зареготала Наддніпрянщина й Слобожанщина, Полісся і Поділля, Буковина й Волинь? А також великі наші міста — Харків, Донецьк, Львів? Та якби до їхньої спілки пристала Одеса, яка й так ніколи не перестає сміятися, є нагода чи немає нагоди? З Одеси сміх, що не визнає віз і кордонів, перекинувся б до болгарського Габрова, звідти до великих європейських столиць, далі через моря й океани гайнув би на далекі континенти... й засміялася б уся Земля!

Хтось годен уявити, як сміється Земля? Могли б вийти ріки з берегів, прокинутись вулкани, що задрімали ще в доісторичну епоху, спалахнути бурі, циклони, тайфуни, подужчали б землетруси, порушилася б екологічна рівновага на суші й на воді,— і, гляди, планета відхилилася б від своєї орбіти, й тоді вже ніхто не зміг би передбачити всіх можливих катаклізмів, був би геть безсилий запобігти їм.

Отож, як бачимо, добре, що той славнозвісний сміх, од котрого здригнулась була наша столиця в один із прекрасних днів останньої чверті двадцятого століття, у тяжких конвульсіях так і сконав на її околицях...

Про «Позиченого чоловіка» говорили ще до виходу в світ. Болільники на стадіонах забували про футбол, про витончені фінти Олега Блохіна, а тільки й теревенили про славнозвісного старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Майстри помазка, бритви і ножиць у перукарнях забували подеколи намилити своїх клієнтів, коли голили, або ж, навпаки, забували поголити клієнтів, коли вже намилили,— вони в запалі переказували один одному про химерні пригоди Хоми Прищепи в яблунівської спекулянтки Одарки Дармограїхи. Любителі жартів, дотепів, каламбурів умить позабували свої вже прибиті міллю, давно зготовлені ескпромти, а послугувались експромтами героя роману. На одному підприємстві — з багатими дореволюційними й пореволюційними традиціями — навіть створено комісію по організації клубу «Позичений чоловік» для пенсіонерів і престарілих, що прагнуть заслуженого затишку не біля своєї жінки, а біля чужої. Проте дуже швидко ця комісія припинила свою роботу, бо членами клубу раптом забажали стати не так пенсіонери й престарілі, як молоді ініціативні виробничники, котрим, звісно, ще рано було мріяти про заслужений відпочинок біля чужої, а не своєї жінки.

Надрукована книжка про химерника із Яблунівки так і не потрапила на прилавки магазинів — роман розлетівся ще по дорозі до книгарень. Не кожному бестселеру судилась така доля, навіть якщо той бестселер виходив із-під пера й грамотнішого письменника, ніж Хома Прищепа, навіть якщо той бестселер народився в тиші кабінету, а не в простій селянській хаті, або в комірчині, а то й на артільному корівнику.

Визнання роману стало планетарним і подеколи набирало патологічних форм. Так, наприклад, чи то з Сінгапура, чи то з Гонконгу до нашої країни було занесено моду на майки із зображенням на грудях Хоми Прищепи. Зарубіжні гангстери від легкої промисловості — до чого тільки вдасися задля живої копійки! — штампували парсуну яблунівського колгоспника такою, якою вона полюбилася всім у романі: грибок маслючок, який крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов. На деяких майках біля Хоми Прищепи можна впізнати рідну жінку Мартоху, на інших — неймовірно звабливу спокусницю-спекулянтку Одарку Дармограїху. Не дивно, що яблунівську ловкачку ідеалізували, адже в світі капіталу і визиску люблять звеличувати всяких пройдисвітів. А ще, розповідають, у торговельному обігу користувались попитом майки, що навіть бувалу уяву вражали малюнком: Одарка і Мартоха стоять у саду, намагаючись перемогти у фантастичному герці, і їхні пишні місяці сяють так, наче неонова реклама на нічному Бродвеї. Ці майки викликали в зарубіжних любителів усякої екзотики і деградованих хіпі страшенний ажіотаж і, звісно, до Києва чи до Яблунівки потрапити не могли.

В Копенгагені ще за життя Хоми Прищепи споруджено пам’ятник: колгоспник із артілі «Барвінок» веде на налигачі породисту телицю, що дивиться на захоплених датчан очима покійного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.

З’явилась численна література про Хому Прищепу, його життя і творчість. Особливо старались усякі писаки фрейдистського толку, що ввели в літературознавчий обіг терміни «комплекс Хоми» і «феномен колгоспника Прищепи». Вони дописались до того, що назвали роман «Позичений чоловік» першим абсурдним твором не просто в сучасній українській літературі, а за «залізною завісою». Спекулюючи на чистій любові Хоми до телиці, за яку його позичено ловкачці Одарці Дармограїсі, вони крізь свої чорні окуляри зуміли побачити в романі не просто любовний трикутник, як те здатен помітити неупереджений критик (Хома плюс рідна жінка Мартоха плюс пройдисвітка Одарка Дармограїха), а навіть чотирикутник (Хома плюс Мартоха плюс Одарка плюс телиця)!

Вітчизняна промисловість не захотіла відставати від закордонної. Шкіргалантерея налагодила випуск спортивних сумок, що називалися «хомками» і «прищепками». Набули популярності сувенірні значки: Хома Прищепа, схожий на біблійного Каїна, протикає вилами-трійчатами купу гною. У вечірніх барах на Хрещатику в Києві подавали коктейль, що називався «позичений чоловік»: бармен змішував у фужері на довгій тонкій ніжці двадцять п’ять грамів горілки «Екстра» з двадцятьма п’ятьма грамами горілки «Московської», доливав двадцять п’ять грамів горілки «Столичної», потім іще двадцять п'ять грамів горілки «Петрівської» — й топив у цій пекельній суміші ціленький жовток із курячого яйця.

Між деякими чоловіками-гульвісами були в ходу жаргонні вирази: «Як мені вже набридла моя рідна Мартоха», «Одвести душу в Одарки Дармограїхи», «Бігати за телицею».

А що на Україні, як відомо, є багато сіл, котрі пойменовані Яблунівками, то деякий час у повітрі пахло військовим порохом. Так, пахло порохом війни, бо кожне село вважало, що в романі «Позичений чоловік» ідеться саме про його жителів, про їхні вікопомні пригоди, а тому кожна Яблунівка на базарах, у поїздах і навіть на нарадах заявляла, що Хома Прищепа — їхній, що Одарка Дармограїха — їхня, тільки, може, називається Ганною чи Василиною, а червона телиця із зірочкою на лобі тим паче їхня! На щастя, ці суперечки за Хому Прищепу не переросли у виснажливу кровопролитну війну, бо ж матерям та ветеранам іще не забулась друга світова, яка накоїла такого лиха у світі.

На чорному книжковому ринку за роман брали такі гроші, за які сміливо можна купити породисту телицю.

В небачених розмірах зросли державні запаси паперової макулатури. Якщо раніше «Королеву Марго» можна було придбати за двадцять кілограмів макулатури, так тепер уже навіть дві королеви Марго не могли впоратися з одним «Позиченим чоловіком», доводилось підпрягатися зі своєю макулатурою ще третій королеві... Роман переклали на всі мови світу. Книжку читали й перечитували навіть ті племена й народності, котрі не мали не тільки своєї писемнбсті, а й взагалі були неграмотні. Сліпі в усіх країнах теж дістали своє унікальне видання твору. Нарешті, з оригіналу роман перекладено на мову есперанто — цей титанічний подвиг став до снаги видатній експерантистці нашого часу Надії Миколаївні Андріановій-Гордієнко... Текст роману вчені розписали по перфокартах для спеціального електронного обладнання, встановленого на радянському космічному апараті, запущеному від Землі в безмежні простори галактики. Космічний апарат, долаючи мільйони світлових років, мав нести позаземним цивілізаціям геній старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок», мав до скарбниці мистецтва позаземних цивілізацій щедро додати монументальні, колоритні образи героїв роману — й голови колгоспу Михайла Григоровича Дима, і бойового побратима Дмитра Волосюка, і буфетниці Насті, і яблунівських

дідів Бенері та Гапличка, і листоноші Федора Горбатюка, й директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського...

Бум наростав, як наростає смертельна снігова лавина в горах.



РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,


де мовиться про чорну заздрість, яка подеколи точить людську душу

Спершу роман «Позичений чоловік» видався мені анахронізмом. Доісторичним мамонтом, що несподівано появився серед колгоспної худоби, яка перебуває на прив’язному утриманні, споживає комбікорми, знає електродоїння, забувши про зелену волю весняних лугів і теплі пальці доярок на чутливому вимені. А цей мамонт заблукав у корівнику з безмежних просторів, од нього пахло полиновим вітром, гіркотою чебреців, віяло духом боліт, било густим дурманом пущі. Захоплюються писаниною Хоми Прищепи тільки сноби, гадалось мені. Оті, хто вчора верещав од захвату, вихваляючи нейлон, капрон, кримплен, оперу «Ісус- суперзірка». Тепер їм подавай не синтетичну ікру, а справжню червону, зодягни їх у полотно і в льон, встроми в руки сумку з натуральної шкіри, осели в хатині під солом’яною стріхою і з допотопним умеблюванням і тицьни в зуби натуральне чтиво, пойменоване «Позиченим чоловіком». Та в наш час поголовної грамотності і двірник, і сантехнік, і золотар напишуть змістовніше, якщо візьмуться вивертати свої життєві пригоди без хитрощів та прикрас. А хіба ж то література, коли ген на отому рядку бракує лаку, з іншого рядка дьоготь чорний так і капає, а годилося б додати трохи сиропу, а оту фразу не завадило б пофарбувати цвинтарним серебрином, щоб блищала... А чи можна Хому Прищепу назвати стилістом? Лишенько, та не було ще в нашому красному письменстві такого стиліста — й не буде. Порожня бочка голосніше дзвенить, ніж автор «Позиченого чоловіка», а він говорив, балакав, казав, та не зав’язав, але ж, як відомо, сорока теж любить нарозказувати торбу й трошки, та толку мало.

В душі я глузував із Хоми Прищепи, велемовно пойменованого Гомером із Яблунівки, кепкував із Мартохи та з її невиліковної хвороби позичати сусідам пучку солі, віхтик соломи чи віник-драпак, сміявся з потопу та інших епізодів роману — довгих, мов поділ старорежимної баби. Іронізував я також із несамовитих прихильників роману, з того всесвітнього ажіотажу, який зчинився навколо цієї мистецької «перлини». Сподівався, що бум, викликаний романом, скоро вляжеться, погасне, як падуча зірка в небесах. Проте бум наростав, і мою душу стала підточувати заздрість.

Адже Хома Прищепа не мав за плечима ні вищої освіти, ні ерудиції. Він не читав ні Геродота, ні Страбона. В руках не тримав писань Фрейда і Сартра. Поп-музика і поп- живопис для нього білі плями. У своїй Яблунівці не міг бачити жодного фільму Фелліні. Очі його ніколи не розкошували на інкському золоті, яким вихвалялась американська виставка по великих містах Союзу. Ніколи не ручкався з Джоном Стейнбеком і не пив із ним ні коньяку, ні кави на прогулянковому катері «Товариш», який туди- сюди сновигав по Дніпру понурого осіннього вечора. Та що там згадувати про Джона Стейнбека, якщо він і в вічі ніколи не бачив Олексія Коломійця, людину внутрішньої невимовної вроди, відомого драматурга, п’єсою якого «Голубі олені» так захоплювалась рідна жінка Мартоха та багато інших яблунівців!

І нате — його роман лунає з космічного апарата для позаземних цивілізацій!

Я ніколи й нікому не заздрив — ні тим, кому і в будень свято чи кому чорт дітей колише, не брав прикладу з тих, що пишаються, мов корова в хомуті. Ніколи не ввижалось, що в чужих руках завше більший шматок, усе чуже не здавалося смачніше, не заздрив худорбі, а тут... А тут заздрість стала точити і вдень, і вночі. Авжеж, роман той — сіреньке казна-що, перев’язане шовковим бантиком, але хіба оте чортійщо я сам не зміг би зварганити за місяць- другий? Хіба оте химороддя з кованим носом я теж не зумів би спекти на розпеченій пательні свого натхнення?! Почувався так, наче мене ошукано й окрадено, і злодій той — яблунівський колгоспник Хома Прищепа, який украв і кінці в воду сховав. І з природи своєї такий вдався, що підкує дядька, підкує й татка, і перейняв уміння в Дармограїхи, яка вухом веде, а очима пряде.

Треба ж було зловити Хому Прищепу за злодійську руку, а я раптом дивився — й нічого не бачив. Гава-роззявляка! Бо чи вартий грибок маслючок усіх почестей, які впали на голову його? Моя фізіономія, яку штампували б на модних майках, на спортивних сумках, на целофанових кульках та на сувенірах, зажила б значно більшої слави, ніж рядова фізіономія рядового колгоспника. Зрештою, роман «Позичений чоловік» міг бути закономірним етапом творчої еволюції людини, котра зустрічалася з Джоном Стейнбеком і пила з ним у помірних дозах коньяк та каву на прогулянковому катері «Товариш».

Заздрість пробудила найтемніші інстинкти, підняла на дні душі такий чорний мул, про який і говорити соромно. Почувався, наче був волом, а став козлом. Дружина допитувалась: «Ти не вчадів од газу?.. Десь не вдарився, що тобі вчорашній борщ вернувся?» Мені все марилось, що в цю хвилю лукавий Хома Прищепа, в далекій Яблунівці живучи і на колгоспному корівнику працюючи, своїми хитрими руками ось-ось знову обкраде мене, бо вже як пішов раз по кривій стежці, то так і водитиме його. Що саме намірився поцупити цей спритник не з лика в’язаний, я не відав, та, міркуючи логічно, припускав: коли присвоїв «Позиченого чоловіка», тепер намагатиметься присвоїти річ іще коштовнішу.

Якби знаття, що вкрадену в мене книжку він згодом видаватиме за свою, то я вчасно вдарив би по його злодійських руках, простягнутих від Яблунівки до Києва. Та чи зуміє той, хто колись хоч і зазнайомився з Джоном Стейнбеком, та все-таки подеколи буває ні нам, ні вам, ні добрим людям, бо не варт у такий мент і рожка табаки,— отож, чи зуміє той накрити мокрим рядном стару лисицю, яка хвостом і від собак захиститься?

Та коли я хочу, щоб моє ім'я стало відоме позаземним цивілізаціям, то мушу не сидіти склавши руки, бо пізно після літа йти в ліс по малину, а треба вже зараз крутитись, як сите порося крутиться, вже нині слід захиститись — і від великого питльованого калача слави нікому не поступитися своїм смачним шматочком.




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка