Розділ ІІІ здійснення І захист цивільних прав глава 12 здійснення суб'єктивних цивільних прав поняття здійснення



Скачати 216.31 Kb.
Дата конвертації08.05.2016
Розмір216.31 Kb.
Розділ ІІІ

ЗДІЙСНЕННЯ І ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Глава 12

ЗДІЙСНЕННЯ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

§1. Поняття здійснення

Суб'єктивне цивільне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки уповноваженої особи. Воно створюється вольовими цілеспрямованими діями суб'єкта (громадянина, юридичної особи тощо) цивільних правовідносин для задово­лення своїх потреб та інтересів. Кожне суб'єктивне право — це сфера інтересів уповноваженої особи. Суб'єктивні цивільні права забезпечують його носієві майнову і особисту неза­лежність, виступають формою соціального його вираження.

Сказаним вище соціальна цінність суб'єктивного цивільного права не вичерпується. Вона набирає повного змісту лише тоді, коли суб'єктивне право можна здійснити, реалізувати його можливості. Так, якщо суб'єктивне право — правова форма свободи, то його здійснення — реалізація набутої свободи.

Під здійсненням суб'єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту шляхом вчинення уповноваженим дій, які охоплю­ються можливістю певної поведінки. Уповноважуючий, здійснюючи своє суб'єктивне право, реалізує можливості, які складають зміст його суб'єктивного права. Так, суб'єктивне право власності на будинок, як і на будь-яку іншу річ, надає його носієві права володіння, користування і розпорядження будинком своєю владою і у своїх інтересах. Проживаючи у будинку, власник здійснює права володіння і користування ним. Власник, який передав частину будинку за договором найму жилого приміщення, здійснив право розпорядження. Таке саме повноваження здійснюється при продажу будинку, його даруванні, міні. Не виключеною є ситуація, коли набут­тя і здійснення суб'єктивного права співпадають.

Суб'єктивне право завжди зв'язане із суб'єктивним юри­дичним обов'язком, покладеним на зобов'язану особу право-відношення. Не може існувати суб'єктивного права без кореспондуючого йому юридичного обов'язку, а останній без суб'єктивного права. Тому виконання юридичного обов'язку є правовою гарантією здійснення суб'єктивного права.



138

В абсолютних правовідносинах носій права здійснює його власними діями, тому на зобов'язану особу покладається обо­в'язок пасивного характеру — не вчиняти дій, які б порушували право носія дотримуватись його. Бездіяльність зобов'я­заної особи є правомірною, вона забезпечує можливість здійснення уповноваженим суб'єктивного права своїми дія­ми.

У зобов'язальних правовідносинах, де суб'єктивне право полягає в одержанні виконання від боржника, носій права не може своїми діями його здійснити. Здійснення суб'єктивного права задовольняється шляхом вчинення зобов'язаною осо­бою певних дій: передачею майна, сплатою боргу, наданням послуг, здачею готового побудованого об'єкта тощо. Здійснен­ня суб'єктивного права і виконання обов'язку за своєю суттю є ніщо інше, як реалізація цивільних правовідносин.

Однак здійснення суб'єктивного права не можна зводити лише до задоволення інтересу його носія. У здійсненні суб'­єктивного права реалізується суспільна корисність даної по­ведінки. Тому держава заінтересована у здійсненні права упов­новаженою особою. Наскільки це важливо, свідчить той факт, що Конституція зобов'язує державні та громадські організації, їхніх службових осіб сприяти громадянам у використанні ними своїх прав та виконанні обов'язків. Це стосується і здіснення прав юридичними особами та іншими суб'єктами цивільних відносин.

З погляду закону здійснення права — правомірна поведін­ка. Гарантією свободи прийняття уповноваженим вибору:

здійснювати чи не здійснювати своє право є визнання зако­ном правомірності будь-якого вибору.



§2. Принципи здійснення цивільних прав

Принципи права — це основні засади, для яких характер­ними є універсальність, імперативність та загальнозначимість. Принципи, виражені у правових нормах, є обов'язковими і повинні враховуватись у будь-якій правовій ситуації.

1. Принципом здійснення цивільних прав є загальноправовий принцип, закріплений в діючому законодавстві. Здійснен­ня цивільних прав не повинно порушувати прав, інтересів інших осіб, і при їх здійсненні необхідно поважати моральні принципи суспільства і правила етики. За юридичною приро­дою даний принцип є законодавчим встановленням загаль­ного обов'язку для кожного громадянина України викорис-

139


товувати свої права і свободи, у тому числі й цивільні, так, щоб виключити можливість заподіяння шкоди інтересам сус­пільства, державі та правам інших громадян.

Вимога, виражена у вищеназваних юридичних нормах, відпо­відає міжнародним угодам.

Слід зазначити, що вимога подібного змісту пред'являється і підприємствам. Закон України про підприємства передба­чає, що підприємство зобов'язане: охороняти навколишнє середовище від забруднення, забезпечувати безпеку виробниц­тва, санітарно-гігієнічні норми щодо здоров'я населення і споживачів продукції (ст.31). За цим принципом на підпри­ємство при здійсненні будь-якої діяльності, особливо у галузі реалізації своєї продукції, виконанні робіт, наданні послуг відповідно до господарських договорів із споживачами, по­кладається юридичний обов'язок не порушувати нормальної діяльності своїх контрагентів. Погіршення умов життя грома­дян може викликатись також різного роду діяльністю і, пере­дусім, забрудненням навколишнього середовища та іншими шкідливими впливами. Тому закон, покладаючи обов'язок на підприємство не погіршувати умови життя громадян, не ви­значає виду діяльності, а забороняє будь-яку, що може вик­ликати негативні наслідки.

Законодавчий принцип здійснення прав також відображе­ний у Законі про власність: здійснення права власності не повинно шкодити правам та охоронюваним інтересам грома­дян, підприємств, установ та інших осіб. Характерним для даного принципу є те, що він поширюється лише на здійснення суб'єктивного права власності, забороняє шкодити не тільки Правам, а й охоронюваним інтересам. Серед суб'єктів, яким забороняється наносити шкоду, на першому місці названі гро­мадяни.

2. Здійснення права, як і його набуття, грунтується на прин­ципі: “Дозволяється все, що не заборонено законом”. Це загальноправний принцип. Він особливо важливий для цивіль­ного права. Загальнодозволеність як метод впливу на суспільні відносини властивий цивільному праву, що предметом всього регулювання має майнові відносини у вартісній формі. Ши­роке своє втілення він знайшов в інститутах цивільної право­здатності, права власності, договорах, підставах виникнення цивільних прав і обов'язків.

ЦК України (ст.4), передбачаючи підстави виникнення ци­вільних прав і обов'язків, не замикає кола цих підстав. Вони можуть виникати “також з дій громадян і організацій, які хоч

140

і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'­язки”. На підставі цієї загальної норми суб'єкти цивільного права одержують можливість проявити у своїх взаємовідно­синах ініціативу, активність, вступати у різного роду суспільні відносини, за якими визнається юридичне значення, хоч вони і не передбачені законом. Такі дії суб'єктів впливають на фор­мування правової дійсності.

Принцип “дозволяється все, що не заборонено законом” знайшов широке втілення у законах про підприємства, про кооперацію, про індивідуальну трудову діяльність, у норма­тивних актах про аренду та підрядні форми праці, самофінан­сування тощо.

§3. Межі здійсненння цивільних прав

Наділяючи суб'єктів цивільних прав широким діапазоном можливої поведінки, свободою вибору у здійсненні права, закон пред'являє до них певні вимоги. Вони закріплені у законодавстві і кваліфікуються як межі здійснення прав. Вста­новлення таких вимог зумовлено суттю суб'єктивного права. Будь-яке суб'єктивне право — міра можливої поведінки, а тому саме суб'єктивне право має свої межі (міру), без яких перетворюється у свавілля. Не може бути і абсолютної свобо­ди — вона завжди нормована відповідними соціальними нор­мами і знаходить вираження у правах та обов'язках. Оскільки саме суб'єктивне право має межі, то його здійснення також не може бути безмежним. Носій права у процесі його здійснен­ня має бути підвладним вимогам закону, що встановлює межі:

в яких суб'єктивне право тільки й може бути здійсненим.

Межі здійснення суб'єктивних цивільних прав передбачені у ч.2 ст.5 ЦК України, відповідно до якої цивільні права охо­роняються законом, за винятком випадків, коли вони здійсню­ються у суперечності з призначенням цих прав.

У силу даної норми здійснення суб'єктивних прав не по­винно передусім виходити за межі їх призначення (мети, цілі з приводу якої права надаються учасникам цивільних право відносин). Призначення цивільних суб'єктивних прав визначає цивільне законодавство. Однак, це не означає, що суб'єкт права, здійснюючи своє право, не визначає його мети своєю волею, він не може лише виходити за межі закону.

Так, Закон про власність передбачає, що власність громадян є їхнім особистим надбанням і використовується ними на



141

свій розсуд для задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб або самостійного ведення господарської діяль­ності. Призначенням особистого права власності є: а) здійснен­ня різноманітних матеріальних і духовних потреб; б) ведення господарської діяльності. У цих межах власник здійснює своє право своєю владою і у своїх інтересах. Наділяючи державні підприємства майном на праві повного господарського відан­ня, Закон про власність передбачає, що здійснюючи це пра­во, підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном і на свій розсуд вчиняє щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємств.

Відповідно до даних повноважень Закон наділяє підприєм­ство правом передавати іншим підприємствам і організаціям, обмінювати, здавати в оренду, надавати безплатно у тимчасо­ве користування і володіння будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу, якщо вони зношені або морально застаріли. Підприємство також вправі переда­вати матеріальні і грошові ресурси (у тому числі за згодою трудового колективу, кошти фондів економічного стимулю­вання) іншим підприємствам і організаціям, які виконують роботи або послуги для підприємства. Вчинення будь-якої дії із перерахованих вважається правомірним, оскільки здійсню­ється відповідно до призначення.

В окремих випадках спеціальне призначення права не ви­значено у законі, але його зміст є очевидним. Так, призна­чення житлових прав у тексті Житлового кодексу України безпосередньо не визначено, але із змісту закону можна зробити висновок, що жиле приміщення надається громадянину для проживання в ньому. Це означає, що використання житла не для проживання або тривале непроживання у квартирі (за винятком випадків, коли останнє викликано поважними при­чинами) суперечить призначенню житлових прав. Ситуація не зміниться, якщо інші умови найму жилого приміщення виконуються. Жилий будинок, який належить громадянину на праві власності, відповідно до ст. 150 Житлового кодексу України призначений для особистого проживання громадя­нина і членів його сім'ї. Якщо у нормі, що передбачає зміст суб'єктивного права, визначено його призначення, як у наве­дених вище прикладах, то кваліфікація поведінки уповнова­женої особи здійснюється на підставі даної норми.

У законодавстві можуть зустрічатися норми, які визначають зміст суб'єктивного права, не вказуючи на його призначення.

142


У таких випадках необхідно керуватися ч.І ст.5 ЦК України, яка визначає загальне правило здійснення прав. Відповідно до цього припису уповноважений зобов'язаний використову­вати своє право для мети, яка б забезпечувала його інтереси, але останні мають співпадати з інтересами громадян, їхніх колективів та суспільства в цілому.

Межі права можуть визначатися шляхом заборони певних дій носієм права. При визначенні меж здійснення права, вка­зівкою на призначення права або шляхом заборони вчиняти відповідні дії, закон покладає на уповноваженого юридичний обов'язок, порушення якого визнається протиправною пове­дінкою.

ЦК України (ч.2 ст.5) зобов'язує громадян і організації при здійсненні прав і виконанні обов'язків дотримуватись закону і поважати моральні принципи. Із тексту вказаної норми можна зробити висновок, що правовій оцінці підлягає не лише мета, якої намагаються досягти суб'єкти правовідносин, а й спосо­би, що використовуються для її досягнення. Протиправним вважається невиконання не тільки юридичного обов'язку, а й моральних принципів, конкретних моральних вимог. Здійснен­ня права без порушення вимог закону, але з порушенням ви­мог моралі означає, що право здійснюється у суперечності із його призначенням.

Серед основних напрямків розвитку нашої правової рефор­ми є подальша демократизація та гуманізація законодавства. Це забезпечується багатьма факторами, однак головним є постійне поєднання права і моралі в усіх сферах правової дійсності при збереженні самостійності права і моралі. Мо­ральний критерій повинен стати мірою права.

Здійснення права всупереч його призначенню є зловживан­ням права, коли уповноважений суб'єкт діє у межах належно­го йому суб'єктивного права, але користується недозволеними формами його реалізації. Якщо особа виходить за меж змісту належного їй права, такі дії не можуть вважатись здійсненням права, вони перебувають поза правом. Носій праві виступає не в якості уповноваженої особи. Здійснення праві всупереч його призначенню є неправомірною поведінкою тягне за собою застосування санкцій. Коли зловживання правом прямо підпадає під дію конкретної норми, яка регулкх дані суспільні відносини, застосовується санкція, передбачена відповідною нормою.

Санкції, застосовувані до особи, що зловживає суб'єктивним цивільним правом, дістали назву “відмова у захисті пра-



143

ва” і виражаються у відмові у задоволенні позову, стягненні у доход держави незаконно одержаного при здійсненні права;

відшкодуванні збитків, заподіяних таким здійсненням тощо. Вказаний вираз є досить умовним.

Нормативне визначення меж здійснення суб'єктивного ци­вільного права не вичерпується лише вказівкою на вимогу реалізації права відповідно до його призначення. Визначаю­чи межі, закон пред'являє також ряд інших вимог, зокрема щодо обсягу дієздатності носія права. Кожен суб'єкт права для його здійснення повинен мати певний обсяг дієздатності. Так, для неповнолітнього віком до 15 років — це можливість лише розпоряджатися вкладом, внесеним ним на своє ім'я до ощадного банку, здійснити дрібну побутову угоду, а для не­повнолітнього від 15 до 18 років — можливість лише само­стійно розпоряджатись заробітною платою, стипендією, вкла­дом, внесеним ним до ощадного банку, здійснювати свої ав­торські та винахідницькі права.

Угода, укладена з порушенням обсягу дієздатності непов­нолітнього до 15 років, вважається недійсною. Що ж стосується порушення обсягу дієздатності неповнолітнього віком від 15 до 18 років при укладенні угоди, то вона може бути визнана судом недійсною. Вимога здійснення права відповідно до об­сягу дієздатності носія права є юридичною гарантією його прав.

Важливе значення для здійснення суб'єктивного цивільно­го права мають строки. Цивільне законодавство, передбачає строки, збіг яких тягне за собою втрату суб'єктивного цивіль­ного права (ст.ст.61, 69, 114, 137, 138, 139, 557 та інші ЦК України). Так, ст.557 встановлює, що кредитор спадкодавця вправі протягом 6 місяців від дня відкриття спадщини пред'­явити свої претензії до спадкоємців, які прийняли спадщину. Якщо кредитор пропустив цей строк, він втрачає право на вимогу. Пред'явлення вимоги після збігу строку є дією, яка не грунтується на праві. Дії, які вчинив представник після спливу строку довіреності, про що він знав, ніяких правових наслідків для особи, яку він представляє, не породжують (ст.70 ЦК України). У наведених випадках збіг строку припиняє суб'єктивне цивільне право, тобто його межею є строки, які називаються перетинальнцми (преклюзивними).



§4. Способи здійснення прав

Суб'єктивне цивільне право здійснюється певним способом. Межі свободи вибору способу залежать від характеру право-

144

вої норми. Якщо такі способи визначені імперативною нор­мою, то уповноважена особа повинна їм слідувати. Так, у силу ст.227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. Недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору.



По-іншому вирішується питання щодо виборів способів здійснення, якщо вони містяться у диспозитивній нормі. Тоді сторони самі обирають спосіб здійснення права, а передбаче­ний нормою спосіб діє лише у тому разі, якщо сторони не обрали іншого. Наприклад, ст.128 ЦК України наділяє сторо­ни правом самим визначати момент переходу права власності за договором. Якщо вони не скористались з цього права і закон не визначає іншого, то діє правило, відповідно до яко­го право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі.

У виняткових випадках здійснення права уповноваженим можливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути порушені. Наприклад, за договором довічного утримання пра­цездатна особа, що бяре на себе обов'язок довічного утри­мання непрацездатної, набуває право власності на будинок. Однак відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не допускається. Якщо здійснення права зв'язане з необхідніс­тю визначення його порядку, то суб'єкти права вправі самі визначити такий порядок (ст.118 ЦК України). Носій права може передати свої права повністю або частково. Таким по­вноваженням уповноважений наділяється відносно майнових прав. Що ж до особистих немайнових прав, то вони невіддільні від його носія, а тому не можуть відчужуватись.

Вибір способу здійснення права виявляється також у вирі­шенні носієм права питання: реалізувати свої права особисто чи через інших осіб. Однак окремі права за своїм характером або в силу вимог закону можуть здійснюватися тільки осо­бисто носієм права: складання заповіту, видача довіреності, договори довічного утримання та інші.

Кожний правосуб'єктний громадянин чи юридична особа заінтересовані в особистому здійсненні прав незалежно від їх характеру. Разом з цим закон дозволяє громадянам і юридич­ним особам здійснювати свої права через представника. Такі повноваження зумовлені тим, що громадянин у зв'язку з відсут­ністю необхідного обсягу дієздатності або фізичної можли­вості змушений вчиняти юридичні дії через інших осіб. У силу певних обставин правосуб'єктний громадянин може доручи-

145

ти здійснення своїх прав також іншим особам. Таким правом користуються і юридичні особи. Правовою формою здійснення прав через інших осіб є представництво (ст.62 ЦК України).



§5. Представництво і довіреність

Поняття представництва. В цивільному праві представницт­во розглядається як одна із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних їм прав і обов'язків через представників. Представництво може мати місце не тільки за власною волею суб'єкта цивільного права, а також у зв'язку з відсутністю у нього юридичної здатності чи фізичної можли­вості вчиняти юридичні дії.

Виходячи із змісту ст.62 ЦК України можна дати таке ви­значення представництва. Представництвом звуться такі відно­сини, при яких угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють), створює права і обов'язки безпосередньо для особи, яку представляють.

Представництво є складним правовідношенням за своїм суб'­єктним складом. В ньому беруть участь: представник, особа, яку представляють, і третя особа, з якою представник укладає угоди або чинить інші юридичні дії.

Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юри­дичні дії представника викликають (породжують) юридичні наслідки (права і обов'язки) для особи, яку представляють. Отже, внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обов'язки виникають між особою, яку представляють, і третіми особами. Представник своїми діями неначе зв'язує особу, яку представляє з третьою особою. У представника нія­ких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не вини­кає.

Сфера представництва досить широка. Вона має місце між громадянами, між організаціями і громадянами, а також між самими організаціями (наприклад, за договором експедиції).

Розкриваючи суть представництва, важливо наголосити, що не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Так, ст.62 ЦК України застерігає, що не допускається до укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст.541 ЦК України зазначається, що за­повіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріаль­но посвідчений. Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні

146

у відношенні другої особи, представником якої він одночас­но є.

Представниками можуть бути дієздатні громадяни (ст.11 ЦК України), а як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто 16-річного віку.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юри­дичну особу, тобто юридична особа вправі бути представни­ком у межах спеціальної правоздатності (ч.І ст.26, ч.2 ст.64 ЦК України; ст.20 Закону України “Про об'єднання грома­дян”).

Як вже вказувалось, за угодою, шо здійснена представни­ком, суб'єктом прав і обов'язків визначається той, кого пред­ставляють. Але ці наслідки настають лише в тому випадку, коли представник укладає угоду на основі і в межах представ­ництва, тобто коли представник діє в межах повноважень.

В силу ст.62 ЦК України повноваження можуть визначати­ся довіреністю, законом або адміністративним актом, а також випливати з обстановки, в якій діє представник. Це, наприк­лад, стосується продавця магазину, касира, працівника пош­ти тощо.



Види представництва. У залежності від того, ким визначається представник і на чому грунтуються його повноваження, розріз­няють обов'язкове і добровільне представництво.

Характерними ознаками обов'язкового представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлю­ються нормативними актами (цивільними, сімейними, адмі­ністративними). Наприклад, батьки, усиновителі, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, неповнолітніх дітей до 15 років, в силу прямої вказівки закону (ст.ст.14, 16 ЦК України, ст.144 КпШС України). По-друге, особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представни­ка, і вона не може особисто відмінити чи змінити повнова­ження представника, бо ці повноваження визначаються зако­ном.

Різновидністю обов'язкового (законного) представництва є так зване статутне представництво. За статутним представ­ництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представ­ляти інтереси членів цих організацій.

Добровільне, або, як його ще називають, договірне, пред­ставництво — це представництво, що грунтується на волі осо­би, яку представляють і яка особисто визначає повноваження

147

представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладання договору доручення.



Поняття повноважень представника і іх особливості. Повно­важення представника — це те коло прав і обов'язків, які по­кладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Повноваження представника можуть визначатися самою осо­бою, яку представляють, при добровільному представництві, а при обов'язковому представництві повноваження визнача­ються законом чи адміністративним актом. ' Повноваження представника — це особливе право. Цьому. праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небудь осо­би — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.

Право представника має деяку подібність до правоздатності. Але суттєва відмінність цього права від правоздатності полягає в тому, що таке право у представника виникає переважно на підставі певних фактів: видачі довіреності, укладання договору доручення, призначення продавцем, касиром, юрисконсуль­том. Що стосується правоздатності, то вона завжди визначається законом. Характерною ознакою повноважень представника є те, що вони завжди звернені до третьої особи, а не до особи, яку представляють. Особа, яку представляють, не є зобов'яза­ною особою перед представником, тому що нерідко особа, яку представляють, є недієздатною, наприклад, при обов'язковім (законнім) представництві батьків, усиновителів, опікунів. За­кон, адміністративний акт або договір лежать в основі виник­нення внутрішніх відносин по представництву — між пред­ставником і особою, яку представляють. Зовнішній ефект пред­ставництва, тобто здійснення представником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю зацікавленою особою.

Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому по­вноважень. Існування такого обов'язку випливає із змісту ст.63 ЦК України, яка передбачає, що угода, укладена від імені іншої особи особою, не уповноваженою на укладання угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припи­няє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Отже, без подальшого схвалення таких угод у особи, яку представляють без належних повноважень, не виникає прав і обов'язків щодо представника і третіх осіб. Негативні наслідки цих угод покладатимуться на самих представників або на третіх осіб, які не перевірили повноважень представника.

148

Довіреність. Відповідно до ст.64 ЦК України довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією осо­бою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність є одностороннім юридичним актом, в якому ви­значаються повноваження представника. Це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють.

Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.

Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому довіреності бувають разові, спеціальні і генеральні. Ра­зова довіреність видається на вчинення певної юридичної дії або однієї угоди, наприклад, довіреність на одержання заро­бітної плати за місяць або посилки на пошті. Спеціальна довіреність видається на здійснення багатьох однорідних юри­дичних дій, наприклад, довіреність експедитору на одержан­ня від залізниці вантажів, що поступають в адрес підприєм­ства. Генеральні довіреності видаються на здійснення багатьох і різних угод в необмеженій кількості, наприклад, довіреність на управління майном і його збереження.

Форма довіреності. Саме визначення довіреності вказує на те, що вона повинна бути укладена тільки в письмовій формі (ст.64 ЦК України). В окремих випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідче­ною в нотаріуса. По-перше, це довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку). По-друге, довіреність на вчи­нення дій щодо державних, кооперативних та інших-громадсь­ких організацій, за винятком випадків, передбачених зако­ном (ч.І ст.65 ЦК України). Довіреність, за якою повнова­ження передаються в порядку передоручення, також повинна бути нотаріально посвідчена (ч.2 ст.68 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст.65 ЦК України до нотаріально посвідче­них довіреностей прирівнюються: довіреності військовослуж­бовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіта­лях, санаторіях ті інших військово-лікувальних закладах, по­свідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; довіреності військово­службовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань,

149

установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нота­ріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені ко­мандирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів; довіреності осіб, які перебувають у місцях позбав­лення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.



Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, винагороди авторів і ви­нахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіри­тель працює або навчається, житлово-експлуатаційною орга­нізацією за місцем його проживання, також адміністрацією ста­ціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні (ч.3 ст.65 ЦК України).

Довіреності організацій, крім тих, що видаються в порядку передоручення нотаріального посвідчення не вимагають (ст.66 ЦК України). Вони видаються за підписом її керівника (в кооперативних і в громадських організаціях — за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладанням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи видачу-грошей та інших майнових цінностей підписуються також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.



Строк довіреності. Строк дії довіреності не може перевищу­вати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, недійсна. (ст.67 ЦК України).

Передоручення. Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Передору­чення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, і строк дії такої довіреності не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана. Особа, яка передала повноваження іншій особі, повинна сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відо­мості про особу, якій передані повноваження. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, що передала повноважен­ня, відповідальність за дії особи, якій вона передала повнова­ження, як за свої власні (ст.68 ЦК України).

150


Припинення довіреності. Чинність довіреності припиняєть­ся внаслідок закінчення її строку, припинення юридичної осо­би, від імені якої видана довіреність і юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність.

Довіреність припиняється у випадку смерті громадянина, який видав довіреність і якому видано довіреність, а також визнання їх недієздатними, обмежено дієздатними або без­вісно відсутніми.

Особа, яка видала довіреність, вправі в будь-який час її ска­сувати, а особа, якій довіреність видана, вправі відмовитись від неї, що теж призводить до припинення довіреності. Угода про відмову від цього права недійсна. З припиненням довіре­ності втрачає силу передоручення (ст.69 ЦК. України).

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих Їй третіх осіб, для представництва перед якими видана дові­реність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність. У разі визнання особи, яка ви­дала довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною та­кий обов'язок покладається на опікуна або піклувальника.



Права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилася.

При припиненні довіреності особа, якій вона видана, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК України).


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка