Розділ II окремі види зобов'язань Глава 5 Договори купівлі-продажу, міни, дарування



Скачати 434.64 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації13.12.2016
Розмір434.64 Kb.
  1   2   3
Розділ II Окремі види зобов'язань

Глава 5 Договори купівлі-продажу, міни, дарування

§ І. Поняття 1 значеиня договору кушшіі-продажу

Функціонування економічного механізму будь-якого суспільства, в якому продукти виробництва виступають товаром, а взаємний обмін ними здійснюється за законом вартості, потребує використання відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від виробників до споживачів.



Договір купівлі-продажу це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).

Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набувати майно у власність. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (1991 р.) майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України, а майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, — на праві оперативного управління (ст.ст-37, 39).1

Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній зобов'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консесуальнии договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління2 покупця, і, отже, є юридичною підста-
----------------------------------------------------------

1 Такий правовий режим майна може бути встановлений таком підприємствам інших форм власності, наприклад, рішенням власника приватного підприємства.

2 Надалі, коли йтиметься про виникнення чи припинення права власності, матиметься на увазі також право повного господарського відання і право оперативного управління.
47
вою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює появу в покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав і обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу відповідним правам і обов'язкам продавця кореспондуються відповідні права і обов'язки покупця і навпаки.

Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обов'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.

Договір купівлі-продажу, безумовно, є одним з найефективніших засобів взаємозв'язку виробництва і споживання, регулятором нормального функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між громадянами, між організаціями (підприємствами, установами), а також між організаціями і громадянами, що свідчить про його універсальність. Однак у період існування СРСР застосування такого універсального регулятора товарообігу було значно обмеженим. Найбільшого поширення купівля-продаж набула у внутрішньому товарообігу в сфері державної і кооперативної роздрібної торговельної мережі, за допомогою якої задовольнялася основна частина матеріальних і культурних потреб громадян у товарах особистого споживання. Договір купівлі-продажу забезпечував також деякі потреби матеріально-технічного постачання державних, кооперативних та інших організацій, не набувши тут належного розвитку. Більше того, впродовж кількох десятиліть під впливом організа-
48
ційно-правових обмежень обсяг торгівлі з використанням дого-рору купівлі-продажу за участю організацій був зведений до мінімуму. Такі угоди могли укладатися, як правило, на продукцію (товари), яка не розподілялася в плановому порядку (зокрема предметів канцелярського, культурно-побутового, спортивного призначення). У цей період товарообіг між господарюючими суб'єктами (юридичними особами) здійснювався за допомогою договору поставки, що укладався на підставі обов'язкового для сторін планово-адміністративного акту розподілу продукції (товарів). В умовах планової економіки, централізованого розподілу матеріальних ресурсів, панування адміністративно-командних методів управління економічними відносинами договір поставки став домінуючим у товарообігу між господарюючими суб'єктами і сформувався в самостійний договір.

Перебудовні процеси в СРСР, започатковані в 1985 р., сприяли реформуванню планової економіки і певному розширенню вільного товарообігу. Розпад СРСР і проголошення Україною та іншими колишніми союзними республіками незалежності, усвідомлення необхідності докорінних змін прискорили прийняття нових економічних законів України («Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» тощо), направлених на зміну відносин власності, на розвиток підприємництва. Відтак разом з поступовим зародженням в Україні елементів ринкової економіки істотно зросла роль договору купівлі-продажу. В умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу і перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється Цивільним кодексом України (ст.ст.224—240), Законами України «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», численними підзаконними нормативними актами.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання договору існує кілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній торгівлі; договори, які укладаються на біржах і аукціонах;
49
б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому і в зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;

г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації; е) форвардні і ф'ючерсні угоди купівлі-продажу. Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов'язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

§ 2. Сторони в договорі купівлі-продажу

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин.'

Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими сло-

----------------------------------------------------------

1 Раніше чинним законодавством встановлювався ряд обмежень щодо права суб'єктів цивільних правовідносин укладати певні договори купівлі-продажу. Наприклад, громадяни не могли набувати у власність засоби виробництва (за незначними винятками), юридичні особи мали право набувати майно лише з урахуванням своєї статутної діяльності, а також позбавлялися можливості безпосередньо брати участь у зовнішній торгівлі.

50
вами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише дого власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець дов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать продаж описаного у боржника майна з метою задоволення вимог кредиторів (СТ.388 Цивільного процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про банкрутство», реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст. 315 Кодексу України про адміністративні правопорушення), тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено статтею 225 ЦК України.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень вщ умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем че-
51
рез свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.

У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних повноважень на здійснення дій по відчуженую майна. Якщо продавець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст. 145 ЦК України).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.ст.ІІ—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними укладаються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах.

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприклад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами народних депутатів. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно-до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (ст. 8). Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними приватизаційних паперів).


§ 3. Предмет договору. Ціна в договорі. Форма договору

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (про строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст. 153 ЦК України). Наприклад, у разі продажу товарів у


52
кредит з наступним погашенням платежів встановлення в договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У статті 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором передається майно. Проте, як відомо, термін «майно» у законодавстві і цивільно-правовій науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально визначені або визначені родовими ознаками речі, а також певні зобов'язальні права, в інших — сукупність прав і обов'язків.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, які пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» (1991 р.) цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. В юридичній літературі називаються й інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони). Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено зазначеним Законом або в них самих спеціально не передбачена заборона обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

За чинним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відносини переуступки чи переходу їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.


53
Визначаючи конкретний склад майна, яке може бути предметом купівлі-продажу, необхідно враховувати динаміку суспільно-економічних процесів. Як відомо, законодавство СРСР містило ряд обмежень щодо майнового обігу. З нього повністю виключалися земля, її надра, води, ліси, оскільки вони становили виключну власність держави і надавалися лише в користування. Заборонялася купівля-продаж основних засобів виробництва (будинків, споруд тощо) соціалістичних державних підприємств; встановлювався спеціальний порядок переходу їх від одних підприємств до інших. Громадяни, як правило, не могли набувати за договором купівлі-продажу засоби виробництва. У зв'язку з проголошеним Україною курсом на здійснення економічних перетворень ринкової орієнтації ситуація змінилася. Законом України «Про власність» передбачені рівні умови для розвитку усіх форм власності (приватної, колективної, державної) та їх захисту. Відтепер предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу.

30 січня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про форми власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо передбачена можливість виникнення у громадян права власності за договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст.б). Однак введення до Земельного кодексу норм про право колективної та приватної власності на землю поки що не призвело до появи нових власників землі і створення реального ринку землі, а самі норми набули переважно декларативного характеру. Не дали також відчутних результатів заходи щодо реформування земельних відносин, передбачені в Декреті Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок».

Певне пожвавлення у реформування земельних відносин внесли Укази Президента України від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» та від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», які так чи інакше сприяють включенню землі в товарообіг.

Кожна держава вправі визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на


54
окремі види майна» (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2 (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №35. — Ст.517). До Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8.Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ. Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. У період існування СРСР валютні цінності (зокрема іноземна валюта, певні платіжні документи і фондові цінності, певні дорогоцінні метали та природні дорогоцінні ка-
55
мені) могли бути предметом угод лише в обмежених випадках. В 1976 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про операції з валютними цінностями на території СРСР», суть якого зводилася до фактичної заборони угод з валютними цінностями, а також до суворої відповідальності за порушення встановлених Указом правил. Сьогодні ці заборони частково знято і валютні цінності можуть бути предметом купівлі-продажу або інших угод. Учасники цих угод мають дотримуватися спеціальних вимог законодавства України.

Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та деякими іншими законодавчими актами. За згаданим Декретом до валютних цінностей належать:

— грошові знаки у вигладі банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України; — відповідна іноземна валюта;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

— монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів).

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засобом, а в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів. На наш погляд, такі угоди мають одночасно ознаки і договору купівлі-продажу, і договору міни.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких
56
придбана річ повинна виконувати своє функціональне призначення (друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зображення із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торговельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України).

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди. За командно-адміністративної системи сформувалася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму можливості сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну більшість видів продукції і товарів ціни визначалися державними органами в централізованому порядку. Зокрема, передбачалося, що продаж товарів державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями повинен здійснюватися за встановленими державними цінами, крім випадків, передбачених законодавством. За погодженням сторін могли встановлюватися ціни у випадках продажу колгоспами лишків сільгосппродукції, що не купується державою, а також продажу громадянами свого майна, якщо інше не було передбачено законодавством.

Централізований порядок ціноутворення сприяв певній стабілізації цін. Однак нерідко встановлені таким чином ціни не відповідали фактично понесеним виробниками витратам на виготовлену продукцію, вступали в суперечність із законами товарного виробництва. Такий порядок ціноутворення не спонукав виробників до збільшення кількості товарів, підвищення їх якості, він став однією з причин створення дефіциту багатьох видів товарів, розбалансованості відносин між виробниками і споживачами, а також зловживань у сфері розподілу матеріальних благ.

В останні роки існування СРСР на підставі урядових рішень державним підприємствам було надано право реалізовувати за договірними і тимчасовими договірними цінами окремі товари народного споживання, впроваджувалася торгівля товарами підвищеного попиту за комерційними цінами, кооперативи отримали право реалізовувати продукцію за домовленістю із споживачами або самостійно, за окремими винятками. Більш радикальні заходи щодо реформування ціноутворення передбачалися в постановах Ради Міністрів СРСР від 12 листопада 1990 р. «Про перехід до застосування договірних роздрібних цін на окремі види товарів народного споживання» і від 25 жовтня 1990 р.


57
«Про перехід на нову систему оптових цін і тарифів», у Постанові Кабінету Міністрів СРСР від 19 березня 1991 р. «Про реформу роздрібних цін і соціальний захист населення», в постановах Ради Міністрів УРСР від 28 березня 1991 р. «Про нові роздрібні ціни на товари народного споживання і тарифи на послуги, що надаються населенню» і «Про соціальний захист населення у зв'язку з реформою роздрібних цін». Нормативними актами передбачалися кілька категорій товарів народного споживання для регулювання цін, а саме: товари, щодо яких не підвищуються діючі державні роздрібні ціни; товари, щодо яких встановлюються нові (підвищені) державні фіксовані роздрібні ціни; товари, щодо яких діють договірні (вільні) роздрібні ціни; товари, що реалізуються населенню за регульованими роздрібними цінами, які мали визначатися введенням граничних рівнів чи розмірів у порядку, встановленому органами ціноутворення. Перелічені та інші заходи щодо реформування ціноутворення не призвели та й не могли призвести до стабілізації товарообігу, стабілізації споживчого ринку, оскільки з економіко-правової точки зору вони далеко не повною мірою відповідали законам суспільних ринкових відносин, міцно зберігаючи принципи соціалістичного ціноутворення. При цьому подібне «реформування» зводилося переважно до чергового адміністративного підвищення цін.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим Законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку. Однак втілення цих правильних у принципі положень проходило із значними труднощами навіть після проголошення Україною незалежності. Невпинно розвивалися інфляційні процеси в народному господарстві, неконтрольовано зростали ціни, падала платоспроможність населення. З метою подолання цих та інших кризових явищ 23 грудня 1992 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову «Про регулювання цін» (із змінами від 3 червня 1993 р.). Одночасно цією самою постановою було затверджено Тимчасове положення про державне регулювання цін і тарифів. Відповідно до згаданої постанови встановлювалися граничні розміри підвищення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг, що мають важливе соціальне значення (наприклад, енергоносії,


58
царські засоби і вироби медичного призначення), визначалися повноваження органів державної виконавчої влади щодо встановлення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг. У додатках №1 і №2 до вищезгаданого Тимчасового положення визначено відповідно перелік продукції, товарів і послуг, на які може запроваджуватися державне регулювання цін і тарифів, і перелік продукції, товарів і послуг, за якими підприємства-виготовлювачі здійснюють декларування зміни цін і тарифів.

Істотний вплив на формування розміру цін мало введення спеціальних торговельних надбавок (націнок). Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1993 р. «Про обмеження торговельних і постачальницько-збутових надбавок (націнок)» для всіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності, що займаються торговельною і постачальницько-збутовою діяльністю, встановлено граничний рівень надбавки (націнки) реалізації товару (продукції) кінцевому споживачеві незалежно від кількості його перепродажу в розмірі 50 відсотків ціни вітчизняного виготовлювача. Відповідно до Указу Президента України від 3 листопада 1993 р. «Про заходи щодо стримування темпів зростання цін» цей граничний рівень надбавки (націнки) підвищено на 55 відсотків, а її розмір у межах граничного рівня надано право визначити кожному продавцю з урахуванням п'ятивідсоткового граничного нормативу рентабельності до товарообороту. Цим самим Указом підприємствам і організаціям усіх форм власності дозволялося змінювати оптові ціни (тарифи) на продукцію (товари, послуги), як правило, тільки у разі зростання витрат на виробництво, яке не залежить від їхньої господарської діяльності.

Політика ціноутворення періоду 1991—1993 рр. була спрямована на поступовий перехід від тотального державного регулювання цін до максимально вільного ціноутворення. У цей період вводилися граничні (фіксовані) ціни, обмеження рівня рентабельності, розміру торговельних і постачальницько-збутових надбавок та обов'язкове декларування цін. Однак перелічені та інші заходи щодо становлення системи ціноутворення не відзначалися послідовністю і стабільністю, зберігали практику державних дотацій на широкий перелік товарів і послуг, а відтак не сприяли подоланню кризових явищ у країні.

21 жовтня 1994 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про ціноутворення в умовах реформування економіки», яка фактично ознаменувала зародження нового етапу державної політики цін. Постановою, зокрема, передбачено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки


59
природними та окремими штучними монопольними утвореннями. Започатковане поетапне скорочення державних дотацій на паливо, енергоносії, житлово-комунальні послуги тощо. Все це сприятиме наближенню роздрібних цін і тарифів до реальної вартості. У зв'язку з прийняттям зазначеної Постанови значну частину раніше прийнятих нормативних актів щодо формування цін було визнано такими, що втратили чинність. В умовах прискорення ринкових економічних реформ, приватизації державної власності триває процес вдосконалення механізму ціноутворення, який має бути адекватним змісту здійснюваних реформ. Однак з певністю можна передбачити, що домінуючими будуть методи вільного ціноутворення.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, наприклад, на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України усіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення валютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі вони фіксуються в прейскурантах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національним банком України закупівельні ціни встановлюються також на дорогоцінні метали.

Звичайно ж у договорі купівлі-продажу, крім предмета й ціни, сторони можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б безпосередньо визначалася форма для усіх різновидів договору купівлі-продажу. Однак цей Кодекс та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо


60
спеціальними правовими нормами не визначена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то необхідно керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто, договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42—43 ЦК України.

У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли необхідне спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Зокрема, за статтею 227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст.47 ЦК України).

Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. Реєстрація договору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністративно-правове значення, а її відсутність не тягне за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу.

Як відомо, об'єктами права власності громадян з недавнього часу можуть бути також квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. «Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду» було вперше за період існування СРСР дозволено громадянам набувати за договором купівлі-продажу в особисту власність квартири в будинках державного і громадського фонду. На такі договори Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 р. «Про затвердження Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт» (втратила чинність. — Авт.) було поширене правило про їх нотаріальне посвідчення. Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прийнятого 19 червня 1992 р., одержання громадянами державного житла в порядку приватизації, безоплатно чи з доплатою, оформляється Свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок) яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (п.5 ст.8).

Згідно із статтею 15 Закону України «Про власність» кожному наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи громадського фонду та членам його сім'ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством. Не-
61
зважаючи на застосування в Законі терміну «викуп», фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах договору купівлі-продажу, для якого необхідне відповідне нотаріальне посвідчення. Нині у зв'язку із здійсненням в Україні приватизації державного та громадського житлового фонду викуп втратив своє первісне значення.

За Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств» і «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договори купівлі-продажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступною реєстрацією виконкомом Ради народних депутатів гіротя-гом місяця з дня його укладення (за першим Законом) або місцевою Радою народних депутатів (за другим Законом).

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України земельні ділянки також можуть бути у приватній або колективній власності. Так, громадянам надаються з державного земельного фонду ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства у встановлених межах безоплатно, а понад ці межі — за договором купівлі-продажу з посвідченням у нотаріальному порядку. Однак для укладення такого договору повинно бути прийняте відповідною Радою народних депутатів рішення з цього питання. Придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, проводиться лише за нотаріально посвідчуваним договором купівлі-продажу. В обох випадках договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про сплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі і видачі державного акта на право власності.

Необхідно враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути передбачені особливі умови та порядок оформлення окремих різновидів купівлі-продажу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньоекономічній діяльності тощо) або для окремих видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо).

Недодержання форми договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.


Каталог: Електронна%20бібліотека -> База%20ел%20підруч%20посіб%20та%20навч-метод%20літератури -> Навч-методич%20забезпеч%20соціально-гуманітарних%20дисциплін -> АА%20Підручники%20посібники -> Основи%20%20правознавства -> Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> Розділ III позадоговірні зобов'язання
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> З припинення зобов'язань
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> Зобов'язання по страхуванню
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> Кредитно-розрахункові відносини § Поняття кредитної системи України Кредитна система України
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> Поставка. Постачання енергією та газом § І. Поняття і значення договору поставки
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> Майновий кайм. Оренда. Прокат. Безоплатне користування майном у господарському обороті значне поширення мають відносини майновому найму І такі його різновиди, як оренда та прокат
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> Найм жилого приміщення
Цивильне%20право%20Пидопригора%20ч 2 -> Право на науково-технічну інформацію


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка