Розділ І. Джерела та історіографія



Сторінка1/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.85 Mb.
  1   2   3   4   5   6
План
Вступ

Розділ І. Джерела та історіографія

1.1 Джерела

1.2 Історіографія

Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі

2.1 Язичництво та язичницький світогляд

2.2 Язичницькі святилища та святі місця

Розділ ІІІ. Християнізація Київської Русі

Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства

Висновки


Список використаних джерел та літератури

Методичний додаток


Вступ
Витоки української культури беруть свої початки з давньоруської держави, духовна та культурна спадщина якої стала першоосновою для сучасної національної культури. Світогляд середньовічної людини багато в чому спирався на релігійну основу. Вірування мали великий вплив на повсякденне життя людини, вони регулювали та конролювали всі сфери життя. Зміна язичницької релігії на християнство не змогла повністю викоренити язичницькі вірування зі світоглядної системи давньоруської людини. Законсервувавшись в народній культурі, пережитки язичництва проіснували достатньо довгий час та стали невід’ємною частиною культури українського народу. Тому актуальність теми досліджень пережитків язичництва не підлягає сумніву.

Мета роботи: дослідити феномен язичницьких пережитків в Київській Русі, з’ясувати процес християнізації язичницького суспільства та виникнення системи давньоруського двовір’я.

Для досягнення даної мети потрібно вирішити такі завдання:

– проаналізувати джерела та історіографію проблеми;

– розглянути язичницький світогляд та систему вірувань в Київській Русі напередодні хрещення;

– дослідити язичницькі святилища та язичницькі святі місця до хрещення Київської Русі;

– проаналізувати передумови християнізації Київської Русі, розглянути процес християнізації;

– висвітлити боротьбу християнства проти язичництва після прийняття християнства;

– з’ясувати причини збереження решток язичництва в культурі та розглянути основні пережитки язичництва у світогляді давньоруської людини.

Об’єктом дослідження є релігійне та культурне життя Давньої Русі.

Предметом дослідження. є язичницькі пережитки в релігійно-світоглядній системі Давньої Русі.

Хронологічні рамки охоплюють Х – середину ХІІІ ст. (з моменту виникнення Давньоруської держави до монголо-татарської навали).

Територіальні рамки обумовлюються територією Київської Русі Х –ХІІІ ст.

Структура бакалаврської роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, що розподіляються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, методичного додатку.

Перший розділ присвячено розгляду джерел та історіографії.

Другий – досліджує слов’янське язичництво, його систему релігійних вірувань, святилищ і святих місць.

У третьому розділі висвітлено передумови та процес християнізації Київської Русі.

У четвертому розділі проаналізовано стан релігійних вірувань після прийняття християнства у давньоруському суспільстві, здійснено огляд пережитків язичництва в Київській Русі.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання результатів та матеріалів роботи на уроках з історії, українознавства і культурології та в позакласній роботі.
Розділ І. Джерела та історіографія
1.1 Джерела
Джерельну базу дослідження складають: письмові, археологічні, етнографічні та фольклорні джерела.

Серед письмових джерел важливими є вітчизняні та зарубіжні літописи, хроніки, твори арабських та візантійських авторів.

Давньоруські автори не описували всіх обрядів язичників. Вони лише осуджували "поганські" вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добре відомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідувати язичництво.

Найяскравішим прикладом є "Повість минулих літ". Лiтописна традицiя на теренах Русi, очевидно, веде свiй початок з ХI ст. На зламi ХI-ХII ст. перші лiтописнi тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха Києво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом вiдредагованi ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром [9; с. 8]. Результатом їх діяльності і став лiтописний текст, вiдомий як "Повiсть минулих літ". У "Повісті минулих літ" записана згадка про релігійну реформу князя Володимира. Переліковуються боги княжого пантеону язичницької доби – дерев’яні Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош.

Методологiя літописів відзначалася провiденцiалiзмом. Їхнi автори вважали, що все i в людинi, i в кранi, i загалом у свiті передбачено i запрограмовано Богом. Людина у своїх змаганнях, суспільство, країна можуть зрозуміти передбачення. Тоді їх дії не перечать волі Бога. І тоді він веде їх та вони перемагають. Якщо ж Божий замисел не виконується, то дії людини та країни приречені на поразку [17; с. 365].

Крiм лiтописiв, значний масив iсторичної iнформацiї про релігійне життя давньоруської країни зберiгся на сторiнках пам’яток давньоруської літератури. Серед них перш за все слід згадати "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона. Мета цього невеличкого за обсягом твору — уславити дiяльнiсть великих київських князів, як фундаторів держави, опікунів церкви. Але водночас значну увагу придiлено iсторичним подiям [20; с. 49].

Особливу цінність для вивчення пережитків язичництва у давньоруському суспільстві становлять повчання проти язичництва.

Найбільша гордість давньоруської літератури, найвидатніша пам’ятка світової культури – "Слово о полку Ігоревім" містить у собі певні елементи язичницьких вірувань. Історичною основою поеми є невдалий похід князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава проти половецьких ворогів Руської землі, який закінчився поразкою русичів у битві на річці Калка. [27; с. 110].

Основою фольклорних джерел є усна народна творчість, міфи про походження Всесвіту, Сонця, Місяця, гір, морів, озер. Міфотворчість – найдавніший вияв колективної людської свідомості, більшість з яких виникли у дохристиянський період.

Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили формування календарно-обрядової творчості, що ґрунтувалися на особливостях природної циклічності, на різних етапах сільськогосподарської працію. Слов’яни намагалися задобрити сили природи. Яскравий приклад – календарно-обрядові пісні, відповідно до чотирьох пір року, періодів у хліборобстві. Кожний цикл має центральне свято, обрядові дійства та мають релігійне, поминальне, хліборобське та родинне значення. Наприклад, колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, маївки, Русальні та Купальські пісні; зажинкові, жнивні, обжинкові пісні [34; с. 475-477].

Сюди також входять казки, легенди, билини, що містять рештки язичницьких вірувань.

До археологічних джерел належать поховальні та культові споруди. Поховальні споруди найбільш яскраво показують процеси, що відбувалися у давньоруському суспільстві у релігійній та культурній сферах.

Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам’яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено – то були меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки [55; с. 259].

Яскравим прикладом поховання язичницького періоду є чернігівський курган Чорна могила. Пам'ятку дослідив Д. Самоквасов [24; с. 937-938]. Крім князя, тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів – рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії [44; с. 306].

З прийняттям християнства поховальний обряд докорінно змінюється, кремація замінюється на інгумацію, з могил починає зникати поховальний інвентар, зброя та їжа. Але пережитки язичницького обряду продовжують існувати вже на християнських кладовищах.

Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов’ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство. У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкования і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева" [54; с. 340]. У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

Також важливе місце в житті східних слов’ян посідали культові споруди: капища, святилища, – де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Такі святилища відкриті в Шумську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі.

Аналогічні культові пам’ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилище поблизу Новгорода, на Перині ("пагорбі Перуна"); Деякі з цих пам’яток перебували в центрі окремих східнослов’янських земель і відігравали роль племінних язичницьких культових місць [54; с. 339].

Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище – культовий центр полян, що датується V – VI ст. Від язичницького капища залишився, власне, фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині [44; с. 70].

В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу – печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа, притока р.Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достеменний час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ – ІХ ст. В. Даниленко ще 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VІІІ ст. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери [54; с. 340].

Через поодинокі згадки про слов’янські капища відтворити повну картину місць поклоніння давніх словян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов’янських святилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити, як же виглядали слов’янські святилища.

В 1975 році розкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме у цих виступах могли стояти ідоли літописних богів [4; с. 131].

Таким чином, досліджуючи дохристиянські уявлення і вірування доби Київської Русі, спираючись на письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемо відновити загальні риси язичницької системи вірувань та її пережитки після прийняття християнства.
1.2 Історіографія
З прийняттям та поширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжується поклоніння "отай" старим богам, а згодом відбувається процес присвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищих божеств[12; с. 182].

Досить довгий час церква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва як повної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючи цю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури з прийняттям християнства.

Увага до історії язичництва помітно зросла у XIX ст., у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів‘їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином.

В цей час з’являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов’ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста О. Афанасьєва [6; с. 1022-1024].

Демонологією та уявленнями слов’ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалкі, польовики та багато іншіх створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль [32; с. 58].

Інтерес суспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі. Найяскравішим прикладом використання язичницькіх вірувань є творчість М. Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про "Тіні забутих предків", де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянському середовищі, та Г. Квітки-Основ’яненка "Конотопська відьма" [34; с. 665, 536]. Також слід згадати твір "Лісова пісня" Лесі Українки, де яскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів.

Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до теми язичництва. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, у яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.

Дослідження Є. Анічкова ніби завершують та підбивають підсумки літописним пошукам дореволюційних авторів у сфері язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалися слов'яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитання щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. [2].

Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чи християнських своїх проявах – стала розглядатися як "опіум для народу". Тому тема історії релігії достатньо довго була не актуальною. В радянські часи особливо до середини ХХ ст. лише деякі дослідники торкалися проблеми язичницькіх вірувань та їх пережитків.

Найбільш широко досліджував проблему слов’янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков [43; 44]. Його роботи "Язичництво Древньої Русі" та "Язичництво давніх слов’ян" базувались на широкій джерельній базі, масово залучався археологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов’ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що у східнослов’янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.

Серед радянських дослідників ще потрібно відмітити праці В. Топорова та В. Іванова, Н. Велецької, В.Проппа. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичній науці припадає на час проведення святкування 1000-літнього ювілею прийняття християнства на території Русі, як державної релігії.

Сучасні дослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженні світоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячи витоки слов’янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування на теренах майбутньої Київської Русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічні джерела. Серед сучасних дослідників, котрі висвітлюють релігійне становище Давньої Русі, слід відзначити П. Толочка, О. Моцю, Н. Яковенко, М. Котляра та інших археологів, істориків та культурологів.

Досить лаконічно та змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудови Г. Лозко у праці "Коло Свароже" [28; с. 78, 115, 180]. Одна з найгрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруського суспільства – "Київська Русь: від язичництва до християнства" О. Моці та В. Рички [30].

Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, всежтаки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення.


Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі
2.1 Язичництво та язичницький світогляд
Язичництво (вiд давньослов. слова "язики" — народи) є досить невизначеним термiном, що свого часу виник у церковному середовищi для позначення всього нехристиянського. У релiгiєзнавствi пiд "язичництвом" розумiють рiзноманiтнi релiгiйно-мiфологiчнi уявлення, обряди та культи, що iснували в рiзних народів планети до прийняття ними вищих релiгiйних форм (як правило, світових релiгiй). Найчастiше цим поняттям позначають вiрування тих народiв, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну iз свiтових релiгiй, минаючи стадiю тривалого розвитку власно нацiонально-державної релiгiї. Тому хронологiчнi рамки слов’янського язичництва надзвичайно широкi — своїми коренями воно сягає в кам’яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатися до ХIХ — початку ХХ ст. [17; с. 347].

Язичництво давнiх слов’ян саме по собi не є унiкальним явищем у свiтовiй iсторiї релiгiй, це — слов’янський варiант загальнолюдського язичницького масиву, однак варiант неповторний. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов’ян додає перетинання в ньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно, власне кажучи, i сформувалося.

Перше релiгiйне нашарування в давньослов’янському язичництвi складають обряди i вiрування прадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра —Десна), що заселяло цю територiю ше з кам’яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цей шар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiв природи , першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступють упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувабть культи лісів та дерев тощо Мiцно зачепився в народнiй свiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницьких богiв.

Другий шар у язичництвi давнiх слов’ян, деякі дослідники, пов’язують iз впливом трипiльської культури кiнця IV—ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра — Днiстра, яку вважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбивав релiгiйнi вiрування i культи, пов’язанi з раннiм землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

Нарештi, центральним шаром язичництва є коло релiгiйних уявлень i практик iндоєвропейцiв ІІІ—ІІ тисячолiть до н.е., прабатькiвдиною яких були пiвденнi степовi регiони Росiї, Молдови, України. В iндоєвропейських народiв склалися загальнi погляди на свiт, його трискладову структуру; вiра в богiв — творцiв неба, землi, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предкiв i поховальна обрядовiсть [30; с. 4-6].

Таким чином, язичництво давнiх слов’ян має витоки з тисячолiтньої iсторiї, протягом якої воно перебувало в процесi постiйних видозмiн. В цьому і полягає головна особливiсть еволюцiї слов’янського язичництва — впродовж усього перiоду iснування якого рiзноякiснi релiгiйнi нашарування в ньому не асимiлювали, не замiнювали один одного, а спiвiснували, взаємодоповнюючись, змiшуючись один з одним. От чому в слов’янському язичництвi напередоднi хрещення Русi в один той самий час iснував пантеон богiв на рiвнi розвинутого полiїтезму при вiдсутностi сталого культу вшанування головних божеств i окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном — не менш популярний i шанований пантеон нижчих духiв на рiвнi первiсного полiдемонiзму.

Бiльш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тiльки в тому виглядi, в якому воно iснувало в схiднослов’янських племен другої половини І тисячолiття н.е. пiд час виникнення в них власної державності [17; с. 348].

Середньовічні автори знали слов'янське язичество в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свідчень [54; с. 338]. Тому для відтворення цього часу актуальним є звернення уваги на найдавнішу форму традиційної культури народу, що тісно пов’язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної творчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).

Язичество – це не просто релігія, це світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом і суспільні процеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов’янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первістні коріння та пройшли шлях різних перетворень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна та Сварога [54; с. 338].

Наразі, спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніх слов’ян, академіка Б.О.Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. "Слово про ідолів" можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов’янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) "упирям і берегиням", ставлення страв ("трапез") Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні ("отай") поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим [43; с. 5]

Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, у процесі часообігу осягали закономірність і взаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини.

Однією з найдавніших форм духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї це повсякденні, усталені правила поведінки, що складалися історично в контексті людських стосунків. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, стають звичаєвими, –традиційними.

Обряди це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят [37; с. 117]. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давне населення вело привласнюючу форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. І тільки з часом, коли людина вже приборкала деяких тварин та оволоділа початковими навичками рільництва починає зароджуватися і накопичуватися шляхом фільтрації набутої інформації, знання про відліки часу, пори року, міри та ваги тощо.

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка