Розділ I. Джерела та історіографія проблеми



Сторінка1/5
Дата конвертації08.05.2016
Розмір0.99 Mb.
  1   2   3   4   5
Зміст
Вступ

Розділ I. Джерела та історіографія проблеми

1.1 Джерела

1.2 Історіографія проблеми

Розділ II. Русь на зламі I – II тисячоліть

2.1 Поширення християнства на Русі

2.2 Утвердження християнства в Київській державі. Формування церковної організації

Розділ III. Зміна світобачення та соціального сприйняття

3.1 Світобачення та світосприйняття

3.2 Розуміння поняття "християнські цінності" в давньоруському суспільстві

3.3 Трансформація ціннісних орієнтацій особистості після запровадження християнства

Висновки


Список використаної літератури

Методичний додаток


Вступ
Світогляд людини напряму залежить від умов її існування, причому як матеріального середовища, так і ідеологічного. І зміни умов цього існування безпосередньо впливають – прямо чи опосередковано – на трансформацію цього світогляду і світосприймання в цілому. І чим глобальнішими були ці зміни, тим все глибші світоглядні пласти зазнавали трансформації.

Однією з таких переламних епох була доба формування Давньоруської держави, що супроводжувалась докорінними змінами в суспільному, політичному та економічному житті, що, врешті – решт, не могло не призвести і до повної зміни ідеологічної надбудови суспільства. Історично це вилилось у заміну язичницьких вірувань на християнські, що відбувалось за часів правління Володимира Великого.

Від тих подій минуло багато століть. Проблемі християнізації Русі присвячено сотні і тисячі наукових публікацій. Проте, на жаль, дослідники не приділяли цій проблемі належної уваги, обмежуючись, здебільшого, абстрактними міркуваннями або ж розробкою другорядних питань.

Причинами були прагнення уникати релігійних тем, малозрозумілий страх перед клерикалізмом, неподільне панування марксистсько-ленінської матеріалістичної ідеології.

Проблема ж трансформації – під впливом зміни релігії – світоглядних орієнтирів та світосприймання людиною доби Київської Русі так і залишилась практично не розробленою, що дозволяє вважати обрану тему актуальною та своєчасною.

Мета роботи: прослідкувати основні етапи трансформації світогляду населення Давньої Русі.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:



  • визначити рівень дослідженості даної проблеми в науковій літературі;

  • проаналізувати політичну ситуацію на Русі на зламі І-ІІ тисячоліть;

  • розглянути зміни у світобаченні та світосприйнятті.

Об’єктом дослідження є світогляд населення Русі.

Предметом дослідження – трансформація цього світогляду після прийняття християнства.

Територіальні рамки даної дипломної роботи охоплюють всю територію Давньоруської держави з особливою увагою до земель Південної Русі. Хронологічні рамки роботи - від VIII – ІХ до середини ХІІІ ст.

Практичне значення результатів роботи полягає у можливості їх використання на уроках з історії України, археології, філософії, психології та при викладанні історії України у вищих навчальних закладах.

Структура роботи: вона складається з вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаної літератури та методичного додатку.

У першому розділі аналізується джерельна база та історіографія проблеми. Другий розділ присвячений аналізу політичної ситуації на Русі на зламі І-ІІ тисячоліть, зокрема:



  1. що являло собою давньоруське суспільство в період запровадження християнства;

  2. як відбувалось поширення християнства на Русі;

  3. процес утвердження християнства в Київській державі та формування церковної організації

Третій розділ є основним; у ньому послідовно розглядаються зміни світобачення та світосприйняття людини доби Київської Русі:

  • в язичницькому суспільстві;

  • в ортодоксальному християнстві, що в чистому вигляді існувало на Русі практично тільки в монастирях;

  • зміни у світобаченні та світосприйнятті широких верств давньоруського суспільства, що відбулися під впливом прийняття християнства.



    1. . Джерела та історіографія проблеми

Дана тема на сьогоднішній день має тривалу історіографічну традицію і з точки зору сучасного розвитку процесу вимагає додаткового розгляду, бо не зважаючи на те, що на цю тему написано багато праць і зібрано безліч матеріалів, але нажаль немає чіткої систематизації даних та узагальнюючої роботи на цю тему.


1.1 Джерела

Письмові


Взагалі джерельна база забезпечена великою кількістю джерел до яких входять: письмові, археологічні, етнографічні, фольклорні та інші.

Перш ніж почати перелік письмових джерел слід зауважити, що ми маємо справу з двома групами джерел це вітчизняні джерела та іноземні. До вітчизняних належать літописи, повчання, "Повість минулих літ", "Слово о полку Ігоревім", церковні джерела та інші, до іноземних – свідчення іноземних священнослужителів, твори іноземних авторів та інші.

Взагалі окремі свідоцтва, що торкаються згаданої теми розкидані в багатьох творах починаючи ще з тисячолітньої давнини.

Пам’ятка історіографії "Повість минулих літ" є видатним явищем не лише давньоруської, а й світової культури. Вона увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. У вступі до "Повісті" Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’янської Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Для "Повісті" характерне постійне звернення до Біблії, що була вищим авторитетом історичних знань середньовіччя, візантійських хронік, давньоруських сказань. Особливо помітний вплив на Нестора справила візантійська "хроніка" Георгія Амартола; факти руської історії він розподілив на основі хронологічної канви грецького літочислення від створення світу. Свій літопис монах Нестор довів до 1117 р. І в якому описується, зокрема, вся картина хрещення Русі.

Також деякі матеріали можна отримати з творів попередників Нестора та його наступників – укладачів літописних зведень доби Київської Русі; із виступів, проповідей та творів інших давньоруських церковних діячів (Іакова Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даніїла, автора "Слова якогось христолюбця" та інших). Велику допомогу також надають поеми світських авторів насамперед, - "Слово о полку Ігоревім", у якому автор підіймає ряд проблем Руської землі, насамперед в геніальній поемі звучить проблема єдності Руської землі, також автора непокоїть доля Південної Русі, але він вміло і тонко поєднує обидва поняття Руської землі. Оригінальним історичним джерелом є "Києво-Печерський патерик", в основі якого лежить листування єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця того ж монастиря Полікарпом. Як вважають дослідники, "Киево-Печерський патерик" включав витяги з "Літописця старого Ростовського", Іпатіївського, очевидно, Ніконовського літописів. [1, 36; 31, 773].

Окрім перелічених письмових джерел, слід згадати " Слово о законі і благодаті " Митрополита Іларіона в якому згадуються культові споруди: капища, святилища, – де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів східних слов’ян. Слід також згадати не менш важливі літературні твори як "Повчання Володимира Мономаха" та "Житіє і ходіння ігумена Даниїла" ці твори ідейно близькі до літописів і також містять важливу інформацію стосовно вивчаємого періоду.

Неодмінно потрібно згадати про твір Іакова Мніха "Пам’ять і похвала князю Руському Володимиру" в якому є повідомлення про те, що "... храми ідольські і требища скрізь розкопав і посік, а ідолів розтрощив".

Про те, що ідоли містилися в будівлях, свідчить, "Сага про Олава Трюгвасона" (вікінга, який перебував на службі в руського князя) : "Олав ніколи не шанував ідолів і завжди старався так робити. Все – таки він часто супроводжував конунга в храм, але ніколи не входив туди, а стояв знадвору біля дверей".

Також не слід забувати і про свідчення іноземних церковнослужителів (патріарха константинопольського Фотія, Єпископа краківського Матвія та ін.) було б складно розібратись в цьому складному питанні. Окрім письмових джерел: літописів, творів церковних діячів, поем світських авторів та інших, існують також етнографічні добірки, а також елементи розпису храмів та деталі самих архітектурних споруд.

Таким чином, можна побачити, що проблему хрещення Русі висвітлює досить велика кількість джерел, що мають різноманітний характер та походження.


Археологічні


Археологічні джерела є найбільш чисельними з тих, що дійшли до наших часів та торкаються вивчення, і розгляду даної теми. Серед них слід виділити дві групи, це поховальні комплекси та культові споруди.

Поховальні пам’ятки – матеріальне відбиття тісно пов’язаного з ідеологічними поглядами ритуалу, що є одним з важливих джерел для реконструкції релігійних поглядів слов’ян у дохристиянські часи.

Еволюція поховальної обрядовості і різні, часом дуже відмінні, форми поховальної обрядовості відмічають суттєві зміни в розумінні світу.

Різкий перелом в світогляді слов’янина пройшов, ще в прослов’янські часи, коли в рамках тшинецько-комарівської археологічної культури від (Дніпра до Одера) скорчених трупів в землі стало замінюватися спаленням покійників і похованням спаленого праху в урнах.[32, 267-284]. Обряд кремації, який для пам’яток кінця І тисячоліття н. е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для всієї громади вогнищі. Таку еволюцію обрядовості можна пояснити зміною ідеологічних поглядів у цей період класоутворення, яку спричинював процес індивідуалізації окремих членів суспільства, заснований на дедалі зростаючій господарській самостійності невеликих колективів найближчих родичів (батьки й неодружені діти).

В могилу до небіжчика клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатьох похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено – то були меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Одним з прикладів поховальних пам’яток є чернігівський курган Чорна Могила, насипаний, імовірно, за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам’ятку дослідив Д. А. Самоквасов. Крім князя, тут поховано ще підлітка та жінку. Б. О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії.

На південноруській території поховальні пам'ятки IX – XII ст. вивчаються вже більше століття. За цей час розкопано значну кількість підкурганних та ґрунтових поховань, зрубних гробниць, що дозволило багато в чому по-новому поглянути на ряд проблем нашої історії, привернуло увагу до них численних вітчизняних і зарубіжних істориків. Чимало робіт присвячено результатам досліджень окремих могильників, а також систематизації відкритих поховань в різних мікрорегіонах вказаної території.

На жаль, до цього часу не здійснювалася спроба вивчення південноруських поховальних комплексів з погляду на проблему жіночих поховань, що дозволило б отримати нові джерела для розробки питань етнічного і соціального складу жіночої частини населення Південної Русі. Тому, треба зазначити, що на часі постала проблема написання роботи, яка б ліквідувала цю прогалину, об'єднала та доповнила різнобічні матеріали попередніх дослідників.

Роль жінки в історії людства на сьогодні вже практично ні у кого не викликає сумнівів. Проте, у більшості випадків (особливо в радянській та пострадянській історіографії) вона швидше декларується чи й взагалі просто згадується, тоді як дослідження, присвячені розгляду різноманітних аспектів цієї багатогранної теми, і досі поодинокі.

Ми розглянемо матеріали жіночих поховань лише трьох курганних некрополів, найбільш досліджених на території Чернігово-Сіверської землі і розташованих компактною групою на правому березі річки Десни, а саме: Чернігівського, Шестовицького та Седнівського. Це найбільші дружинні центри, які складали ядро Чернігівського князівства. Загальне датування всіх вищезгаданих курганних некрополів – кінець IX – початок XI ст.

Курганні могильники Подесення відображають важливий період в історії Давньої Русі. Поховання цього часу, здійснені ще за язичницьким обрядом, містили багатий і різноманітний матеріал, що відображає соціальне розшарування та етнічне розмаїття у давньоруському суспільстві.

Протягом понад століття археологічних досліджень в різних могильниках Чернігова, Шестовиці та Седнєва досліджено багато курганних поховань, близько 1/5 з яких, за різними ознаками можуть бути віднесені до жіночих.

Отримані результати дозволяють розподілити досліджені жіночі курганні поховання IX – XI ст. за кількома параметрами, а саме: соціальний стан та майновий статус похованих, поховальна обрядовість комплексів.

За соціальним станом похованих у розглянутих жіночих курганах можна умовно поділити на дві групи: поховання вільних і залежних жінок. Причому, головним критерієм визначення залежності похованої жінки, було захоронення останньої разом із чоловіком. Відтак, з'ясовується, що в розглянутих жіночих курганах відомо 52,5 % поховання вільних жінок та 47,5 % – залежних, з чого можна зробити висновок, що на той час залежність жінок була досить розповсюдженим явищем.

Значним чином розрізняються поховання жінок і за обрядовістю. За обрядом жіночі поховання можна поділити на дві великі групи: трупоспалення та трупопокладення. Обряд трупоспалення зафіксований у 62,4 % досліджених жіночих курганів. Цей обряд, в свою чергу, можна поділити на трупоспалення на стороні – 69,8% поховання і трупоспалення на місці – 30,2%. Із них у 34,9% випадках зафіксовано трупоспалення в зрубних гробницях. В 37,6 % випадках жінки були поховані за обрядом трупопокладення. Із них у простих ґрунтових ямах здійснено 76,3 % жіночих поховань і у 23,7 % випадках жінки були поховані в зрубних гробницях. Розмаїття поховальної обрядовості серед жіночих курганних поховань даного періоду на території Подесення свідчить як про значну строкатість етнічного і соціального складу населення дружинних центрів Подесення, так і про те, що якраз в цей час відбувався поступовий перехід від язичництва до християнства.

Зрозуміло, що отримані висновки далеко ще не вичерпують всіх інформаційних можливостей поховальних пам'яток. Подальші дослідження, за умови залучення методів точних наук та різноманітних суміжних дисциплін (зокрема, антропології), безсумнівно, дозволять значно розширити і поглибити наші знання і уявлення про життя жінок за доби Київської Русі.

Поховальні комплекси дозволяють нам прослідкувати темпи зміни світоглядів, тому що вже після Х століття є помітним перехід до нових поховальних обрядів.

Також важливе місце в житті східних слов’ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Одна з таких споруд знаходиться на Старокиївський горі і котра в 1908 року закопана відомим археологом В. В. Хвойком.

А в 1975 року за межами найдавнішого городища "матері міст руських" експедицією під керівництвом П. Т. Толочко були досліджені залишки ще одного культового об’єкта. Виявлені фундаментні рови споруди засипані кам’яними фрагментами будівлі середини Х ст. Та валунами. Підмурки святилища завтовшки близько 1 м Були скріплені глиняним розчином. Його конфігурація наближена до прямокутника, з шістьма заокругленими симетричними виступами. На відстані 1м містилася велика чашоподібна яма- жертовник. Тут знайдено велику кількість кісток жертовних тварин, фрагменти ранньогончарної кераміки, бойову залізну сокиру- символ язичницького бога Перуна.

В пошані у слов’ян були також священні дерева і дики тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани. Існує припущення, що щелепи з іклами кабана встановлювалися в священні дерева після якихось важливих жертовних церемоній.

Переконливим підтвердженням такої реконструкції вірувань служать знахідки в Десні та Дніпрі в 1909 і 1975 рр. Двох величезних дубових стовбурів зі встромленими в них іклами диких кабанів.

Ще одну з культових споруд було знайдено на річці Гнилоп’ять під Житомиром, 1966 року дослідила І. П. Русанова. Вона займала майданчик виступу правого виступу річки. Залишки споруди, заглиблені в материковий шар, заповнені чорно- гнилістою землею. Сама споруда мала складну конфігурацію хрестоподібної форми і була зорієнтована за сторонами світу. В центрі містився великий стовп - певно, основа язичницького ідола, а перед ним велике згарище, в якому знайдено кістки бика і птахів.

З- поміж кам’яних статуй, що відкриті в новітні часи, вирізняється знаменитий збруцький ідол, знайдений 1848 року в річці біля Гусятина на Тернопільщині, ця скульптурна композиція являє собою чотирикутний стовп із розміщеними на кожному з чотирьох боків площинними зображеннями, розділеними на три яруси. На нижньому з них висічено фігуру вусатого чоловіка в трьох зображеннях, який підтримує середній ярус. Цей середній, тобто другий ярус заповнений фігурами чоловіків і жінок, що взялися за руки. На горішньому третьому ярусі розміщено фігури чотирьох божеств, увінчаних спільною шапкою, що можливо, відбиває розвиток у слов’янській міфології ідеї пошуку єдиного верховного бога. Вся статуя, яка в цілому символізує собою ще одного бога, якого після тривалих дискусій було названо- Святовитом.

Святовитом знахідку назвав видатний чеський дослідник слов’янства Л.Нідерле, наводячи як аргумент опис Саксоном Граматиком божества західних слов’ян з Аркони (острів Гюген), що також мало чотири зображення. Але польський історик В. Гензель, і це для нас особливо важливо, ще раз проаналізувавши згадане писемне джерело, дійшов висновку, що зображення прибалтійського бога дивилось у два боки, а не в чотири, як у збруцької знахідки. Вчений навів численні знахідки зображень Святовита- на західнослов’янських землях і аргументовано дійшов висновку- над Збручем стояв Род.

Загально визнано, що три горизонтальні яруси ідола символізують три зони Всесвіту: горішній ярус - небо, середній- землю, нижній ярус посідає підземний бог, який тримає на своїх плечах Землю. Важливим у цьому розташуванні є те, що підземний світ не ворожий людству - адже він тримає його на собі. Це стає особливо зрозумілим, під час реконструкції слов’ян- землеробів, котрі протягом багатьох століть споглядали за появою основи їх існування - хліба- саме з-під землі. Єдине божество- Род об’єднало по вертикалі не лише всі світи, а й найважливіші для людини функції незримих сил: світло, добробут, родючість, безпеку й заступництво предків.

Слід також зазначити, що після прийняття християнства замість капищ і святилищ почали зводити храми, які у великій кількості дійшли до нашого часу і представляють собою важливу археологічну цінність. Деякі з храмів досліджено, а деякі ще знаходяться в процесі дослідження.


Історіографія проблеми
Взагалі стародавніми віруваннями східних слов’ян вчені почали цікавитись, починаючи з кінця ХVІІІ ст. Проте в роботах того часу, як і наступного століття, було більше романтики і фантастичних уявлень, ніж історичних фактів. На базі перших досліджень сформувалась так звана " міфологічна школа", прихильниками якої не вдалося уникнути певних помилок своїх попередників.
ХІХ – ХХ ст.

Даному питанню присвячена велика кількість наукової літератури- яка є результатом праці багатьох відомих істориків, які досліджували історичні матеріалі та шукали нові історичні відомості про ті чи інші події давнини.

Пошуки нових відомостей проводились відомим вченим ХVІІІ ст. В.М. Татіщевим. Він знайшов, наприклад, і включив до складу "Истории Российской" відомий Іоакімівський літопис, що має відомості про звернення руського народу в християнство[38, 101-113]. Подібні пошуки велись М. В. Ломоносовим і М. М. Карамзіним. Ідея єдності Русі ХІІІ ст. знайшла обгрунтування у працях В. Й. Ключевського і М. І. Костомарова. Одна з найкращих робіт другої половини ХІХ ст. – тритомник О. М. Афанасьєва "Поетичні погляди слов’ян на природу" (М.,1865-1869). У ній зібрано і систематизовано великий фактичний матеріал, проте в своєму аналізі автор не завжди спирався на наявні дані, тому подекуди робив необгрунтовані висновки.

В ХІХ – на початку ХХ ст. надрукована велика кількість праць з ранньої історії руської церкви і по проблемі , пов’язаної з хрещенням руського народу. Найбільше значення серед них мають роботи митрополита Мокарія (М. П. Булгакова), Є. Є. Голубинського, О. О. Шахматова, М. Д. Присельникова, В.А. Пархоменка, Н. Полонської-Василенко.

Ще історикам ХІХ ст. зі всією очевидністю довелось довести, що християнство почало прокладати собі шлях на Русь задовго до офіційного хрещення мешканців Київської держави за часів князювання Володимира. Та це, крім вузьких спеціалістів, мало кому відомо. В підручниках та навчальних посібниках, як правило не згадується про звернення русів у християнство в ІХ ст. Їх автори відносять початок поширення християнства в Київській державі до часів Володимира Святого.

С.М. Соловйов ніяк не відреагував на точку зору про те, що ІХ ст. були масові хрещення русів. Хрещення Ольги в Константинополі він трактує як випадковість: "Очень много вероятности в том, что Ольга отправилась в Царь- город язычницей, без твердого еще намерения принять новую веру, но была поражена в Константинополе величием греческой религии и возвратилась домой христианкой". [35, 158].

За княжіння Володимира християнство, на думку С. М. Соловйова, поширилось по Русі ".преимущественно по узкой полосе, прилегающей к великому водному пути из Новгорода в Киев; к востоку же от Днепра, по Оке и верхней Волге даже в самом Ростове, не смотря на то, что проповедь доходила до этих мест, христианство распостранялось очень слабо…"[35, 187].


Радянський період

В 20-30 рр. ХХ ст. після перемоги Жовтневої революції пануючою ідеологією стає марксизм. Релігія розглядається як соціальне зло, тому дана тема практично не досліджувалась, а ті дослідження які були - зазнавали великого впливу марксистсько-ленінської ідеології.

Відомий радянський історик та вчений Н.М.Нікольський навіть написав в 1930 р. слідуюче: "Еще церковный историк Голубинский нашел в себе мужество признать, что все рассказы, как летописи, так и "жития" Владимира об обстоятельствах принятия Владимира христианства, является благочестивыми вымыслами …" [23, 21].

Є.Є.Голубинський дійсно вельми критично підійшов до ряду письмових джерел, в яких говориться про хрещення Русі, але він не віднісся до факту хрещення так негативно, як це хотів представити Н. М.Нікольський. Голубинський вважав, що в кінці Х - на початку ХІ ст. прийняли християнство не тільки князь Володимир Святославич та його дружинники, була охрещена й більша частина руського населення, окрім в’ятичів і родимичів, а також не руські народи, що входили до складу Київської держави [7, 173-178].

Н.М. Нікольським звернення жителів Русі в християнство зведено до незначних масштабів і пояснювалось з однієї сторони, "тиском" на князя Володимира дружинників, зацікавлених в торгових зносинах з Візантією, а з іншої – впливом грецьких царів, на сестрі яких він оженився.

У статті, що побачила світ у 1937 році С.В. Бахрушина [2, 17] основна увага була направлена на позитивні зрушення, що мали місце на Русі після християнізації держави.

Більш обережно до проблеми християнізації Русі підійшов Б.Д. Греков. "Принятие христианства, - писал он, - это факт несомненно первостепенной важности, а летописец со своей особой точки зрения считал это обстоятельство грандиозным" [9, 379]. В той же час дослідник відмічав, що "заплутаний процес хрещення Русі ще не вирішений в усіх подробицях істориками". Початок християнізації русів Греков відніс до ІХ ст., а в епоху Ігоря, по його словам, "християнство на Русі було вже широко відомо".

Велику увагу процесу християнізації Русі уділив М.Н. Тихоміров. Він писав: "Официальной датой установления христианства на Руси считается "крещение Руси" в 989 году при князе Владимире Святославиче. Но эта дата, в сущности обозначает лишь наиболее заметный исторический факт: признание христианства официальной религией Киевской Руси. Этому предшествовал длительный период утверждения христианства на Руси..." [39, 261].

На точку зору Тихомірова, християнство отримало поширення в ІХ ст. серед слов’янського населення Крима та Північної Русі; вже в 944 році воно було "якщо і не основою, то терпимою релігією в Києві"; княжіння Ольги воно "остаточно закріпилось і затвердилось в Київській державі" [36, 261].

І.У. Будовниц розглядав хрещення Русі як "длительный процесс распостранения христианства среди населения Древнерусского государства, начавшийся задолго до Владимира и не завершившийся при нем" [6, 81].

Багато цікавих думок що до християнізації Русі говорив Б.О. Рибаков. Він вважав, що християнство не можна жорстко протиставляти язичництву, оскільки й те, і інше віровчення є лише різними формами прояву первісної ідеології. "Клерикальные историки, - писав він, - резко противопоставляют христианство язычеству и обычно делят историю каждого народа на два периода, считая рубежом принятие христианства; дохристианские времена они называют веками мрака, когда народы пребывали в невежестве, христианство же будто бы пролило свет на их жизнь" [30, 389-390]. Рыбаков вказував на те, що християнство відрізнялось від язичництва "не своей религиозной сущностью, а только классовой идеологией "[29, 390].


Сучасна історіографія

Дана тема була також не залишена по за увагою сучасних істориків. Великою фундовністю, насамперед археологічними джерелами, характеризуються праці, присвячені соціально-економічному і культурно-історичному розвитку Русі, М. Ю. Брайчевського, П. П. Толочко, А. М. Кирпичникова, П. О. Раппопорта, В. Л. Яніна, М. П. Кучери, О. П. Моці, А. В. Кузи, А. О. Мединцевої, П. Ф. Лисенка, Г. В. Штихова та інших археологів.

Також існує багато авторів які займалися тією чи іншою проблемою яка тим чи іншим чином стосується даної теми. Це: В.П. Коваленко, Л.А.Коваленко,Є. Харьковщенко,Є. Кабанець, Ю.В. Беляев,Р.Г. Скринников, І.С. Хміль та інші.

Таким чином в продовж даного періоду було створено чимало оригінальних праць і висунуто безліч ідей, було проаналізовано різні аспекти та розглянуто безліч проблем стосовно вивчаємої теми. Але водночас узагальнюючої праці з проблеми трансформації світогляду після хрещення Русі на сьогоднішній день не має, що дозволяє вважати дану тему актуальною і своєчасною.

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка