Роман Іваничук Мальви Розділ перший



Сторінка6/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Розділ десятий


...і коли чуєте спів півнів,

просіть милості в аллаха,

бо півні співають тоді,

коли бачать бога.

З хадісів
...До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нічого не говорив їй про шлюб. А може, оте незрозуміле «укум-букум-джарим-барим», що він завжди бомборосив, коли вони грали «в ашики»105, то і є ті слова... Видно, що так, бо весілля за місяць. Біля неї, на самому шпилі Екзілі-буруну106, сидять ще дві незнайомі дівчинки, такі, як вона. І в них та сама доля, всі троє квапляться шити придане.

Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі, Бабуганом і Чатирда-гом, дівчата разом вгледілися в далечінь і побачили, як кам'яний ідол, що завжди непорушне бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось він уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив у сивому серпанку до них.

Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам'яна фігура, до якої щодня придивлялися здалеку, це якийсь дід-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Він був високий, білобородий, і добрі були в нього очі, дід дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали від Мураха-баби. А може, це той самий?

Мальва хотіла спитати, та її випередила сусідка:

— Ти Хизр107, який знайшов джерело живої води і став безсмертним?

— Ні, дівчино, — усміхнувся дід, — я звичайний чарівник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаємніше

бажання?

— Хотілось би швидше дошити своє придане, — відповіла та, — бо ж тільки місяць залишився до весілля.

— Встигнеш, дитино, — сказав чарівник і звернувся до другої: — А ти чого бажаєш?

— У мене лиха харт-ана108. Я хочу, щоб вона на мене! не кричала, коли вийду заміж, і сорому перед коханим не робила.

— Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрієш? — звернувся до Мальви.

Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля теж не хотіла, їй добре було біля мами і Стратона, весело служилось підпасичем у Ахмета, того самого, який колись напоїв її цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі й жорстокі, і трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо, що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубий, вічно усміхнений Ахмет, і суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що гомонять під шум лісів у колибі підпасичів перед сном. Де так добре вміють лікувати від злих очей, як тут: ось притулить хтось тобі до чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тоді й відьма не владна над тобою. Де, в якому краю розкажуть про ангелів, що стоять на сторожі неба і кидають в Ібліса109 вогненними кулями — зорепадом, або про півня, який співає хвалу творцеві світу? Ні, не хоче вона йти звідси нікуди.

Але чого попросити в чарівника? Він не йде, чекає.

Чи то від нерішучості, сама не знає чому — відчула Мальва, як їй стає дивно гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їй нестерпно захотілося скинути з себе одяг і кинутися в річку — мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий від спеки.

— Ну, скажи своє бажання, дитино, — знову почула голос чарівника.

— Я хочу, — відповіла Мальва, — щоб у цій горі забурхало джерело, і в села побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в найлютішу спеку.

— Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?

— А мені нічого не треба, — розвела Мальва руками, — в мене все є.

Тоді дід повернувся до скелі і вдарив по ній києм. Почувся тріск, голосніший від грому, темною хмарою окутався Еклізі-бурун, а коли хмара розійшлася, дівчата побачили, як із ущелини падав униз гірський потік. Мальва стояла по коліна в холодній воді, вода підступала все вище й вище, приємно обмивала незвично гаряче тіло, і дівчина вперше відчула, що в неї є стегна, груди...

Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим підпасичам, запіяли півні в уруш-коші110. Мальва схопилася — хлопці витягувались, не квапилися вставати — і чимдуж побігла до коша, щоб першою стати при вигоні овець. Не ласки запобігала — хотілося чимось добрим віддячити Ахметові: коли Мальва першою прибігала, він щасливо усміхався, пришпорював коня і весь день потім носився вітром навколо стада. То чому ж би їй не зробити Ахметові приємність? Хіба Мальва не бачить, як він пісні є перед п'ятницею, коли вона йде до матері в жіночий курінь на долину Шумаї, де жінки доять верблюдиць?

— Укум-букум-джарим-барим! — проскандувала Мальва, підскакуючи на одній нозі, і приємні їй були ці ворожбливі слова, і хотілося тепер більше, ніж будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в горах саме на Ахмета і його батька, Юсу-фа, — отамана чабанів!

Чудно було в Мальви на душі. З пам'яті ще не зіслиз дивний сон — і як то їй могло таке приснитися, що до весілля залишився тільки місяць, чей же ніколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще... А воно взяло та й приснилося! Ха-ха... Укум-букум... А прозора чиста вода полоще їй литки, стегна, вона вперше в житті відчула, що в неї є тіло, таке туге, що об нього розприскуються хвилі і холодять-холодять...

Мальва сповільнила крок, наче обважніла, знову розбіглися по тілу незнайомі струмені тепла, забивало віддих. Зупинилася, притулила руки до грудей, осміхнулася і сама не могла зрозуміти, чому враз стало радісно.

Займався світанок. Рання зірка Чалпан упала на голову кам'яного ідола, що уві сні сходив із гори Демер-джі, впала і розбилася на друзки: розсипалися міріади іскорок по чаїрах і яйлах, і до ніг Мальві упали — на оксамитовий дрок, у переповнені келихи крокусів.

— Танг атар! Танг атар111! — заспівала Мальва і почула, що співає на мотив Ахметових пісень, вона побігла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м'якого повзучого ялівцю, ковзаючись на слизькому дроку.

Чистим був нині вічно забандюрений Бабуган, трави переливались перламутрове, гори на мить замліли, чекаючи першого променя сонця, і отаман Юсуф не був сьогодні понурий, як завжди.

Він переганяв кобилиць із місячними жеребцями до окремої загорожі, прив'язував на мордочки лошаткам дерев'яні рогатки.

— Прискакала, кізко? Якши. Нині залишишся зі мною, доїтимемо кобил на кумис. — Юсуф випростався і пильно приглянувся до розпаленої дівчини. — Гм... А втім, не тільки нині... Ось що: чорбу варитимеш для пастухів, на мої руки легше буде. Ахмет якось обійдеться без тебе.

Звісила голову Мальва, жаль стало Ахмета і пастушої волі. І ще соромно було: їй здалося, що Юсуф знає її сон і тому не пускає більше з Ахметом на яйли.

Парубок саме виганяв овець із кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що трапилося, чому баба затримує підпасичку?

— Чого стоїш? — зиркнув на Мальву спідлоба отаман, зникла доброта з його лиця. — Виганяй жеребців на пашу, хай вчаться самі добувати їжу. Кожному на все своя пора. А потім я навчу тебе, як доїти кобил.

Мабуть, так має бути, що радість дозрівання йде в парі з тугою за волею. Тому потускнів день, що почався для Мальви так чарівно. До обіду стерпли пучки від втомливого циркання, і сліз накапало чимало у дійниці.

Перед вечором, після другого удою, Юсуф заправляв молоко дріжджами, ячменем, чаклував з корінцями якихось рослин над повним казаном. Коли стемніло, зайшов до шатра Ахмет. Він мовчки поклав футляр із кораном на килимок біля входу, скинув із шиї вервицю з шкаралуп лісових горіхів — амулет від уроків для худоби, але не присів, як завжди, біля батька. Стояв понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрімала на тапчані, буркнув батькові:

— Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.

— Не треба вина, — відповів Юсуф, не підводячи голови.- — Наплакала в молоко, хмільний будеш мати кумис.

Ахмет промовчав. У сутінках він не розгледів Мальвиного обличчя, може, вона вже спала.

— Кого даєш у підпасичі замість неї? — спитав по хвилині.

— Якось даси собі раду з тими підпасичами, що маєш, — отаман був незворушний. — Де багато пастухів, там вовк овець ріже... А ти мусиш знати, Ахмете, про три погибелі, які чигають на чоловіка, коли він стає дорослим. Треба вже тобі це знати. Які погибелі? Коли закипає кров у тілі — тоді вино і жінка. Як висохне душа, і кволим стане тіло — тоді золото. Шайтан знає, як кому угодити, щоб потім ліпше посміятися.

— Без золота я обійдуся, баба, — процідив крізь зуби Ахмет. — Ти незабаром розбагатієш, мої брати привезуть з-під Азова повні міхи. До вина мене не тягне. Ну, а про інше ти мені не розказ! Як же ти міг подумати про... Вона ж дитина.

— Коли людина молода, очі її краще дивляться, ніж думає голова, — Юсуф завзято вимішував молоко в казані. — Мальві вже пора бути між жінками, і ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собі, сам навчу жіночої роботи. Завтра вона зварить нам каурму. Ну, підливай вина, чого стоїш?

...А втім, Мальві не було так погано біля Юсуфа, як здавалося спочатку.

З Ахметом, правда, інша річ. Біжать вівці, а їм упину нема, і не знати, хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранців, ті хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронців, буяє Ахмет на своєму коні. Добре якось при ньому, при тому Ахметові: вишкірить він свої білі зуби — і туман розпогіднюється, і моросичка не така вже дошкульно холодна. Вівці бредуть і бредуть — ніхто, мабуть, не ходив би зі своєї охоти аж до Еклізі-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вівці доведуть.

За Еклізі-буруном, о, за ним зовсім новий світ. Там у скелях — три великі печери, в яких зі стелі звисають бурульками льоду діаманти. Одна називається Сніговою, бо іній морозиться на стінах навіть тоді, коли гори мліють від спеки; друга — Холодною, в ній завжди опівдні ховаються пастухи з вівцями; третя печера називається Бінь-башкоба — Тисячоголова. Печера якихось тисячі голів, які живуть там і дихають джаханнамом112 смерті. В неї ніхто не заходить.

Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, і за цим. Але найлюбіше було з Ахметом. Він зіскакував з коня, коли спинялися вівці на попас, і підходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирізьблені баранячі кості і називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим.

— Я собі загадав. Вибирай.

— Букум...

— Тепер мені.

— Тобі барим...

— Ай, єлдиз113! — скрикував Ахмет. — Відгадала!

Він був тоді якийсь дивний і смішний, схоплювався з місця, притьмом злітав на коня, жорстоко бив його чариками під живіт, і кінь мчав у провалля.

Ніч пізно приходила на Чатирдаг. Із гір можна було бачити сонце й тоді, коли в степу вже западала темрява, та вічно похмурий Бабуган таки вкутував гори імлою і вкладав їх спати, як дітей. А коли гори міцно засинали, підпаски сідали довкола Ахмета, і він розповідав. Мальва добре запам'ятала його пісню про красуню, яка жде не діждеться .джигіта зі степу, — він співав їх рік тому, коли вони з мамою їхали у Юсуфовій кантарі, — і просила розповісти про неї. Ой, скільки він знав казок про ту дівчину, та все різні...

...Затужив молодий пастух, виганяючи корів на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Мангу-хана...

— Чорнооку, — поправляють підпаски.

— Ні, синьооку, — чомусь впирається Ахмет і дивиться на Мальву. — І більше не втішали його квіти. Краса квітів дивує, але якби .то вони мали сині очі, усмішку, ласку — все те, що дає смертним на землі рай пророка...

— ...Дочка Мангу-хана була вродливою, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але він усім говорив, що Гюляш-ханим схожа на нього. Найрозумніші люди часто помиляються. І зустріла Гюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, сміливого, як барс. Перемінилась дівчина червінцем і впала до його ніг. Але пастух чесний був. Тому віддав червінець у ханську скарбницю. А вночі напав на хана балаклавський князь і забрав скарбницю...

— А далі, далі що?

— Ахме-е-ет!

Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни...

В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби і людей, він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і вперто називав її гяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла і навіть дивно було, коли Юсуф кликав її іноді по імені.

Зате Ахмет став понурий. Приходив увечері, скидав із себе малахай і доломан, робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому зараз тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав... А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитись? Але вона мовчала. «Укум-букум-джарим-барим», — шепотіла часом уночі, та слова ці не мали тієї таємничості, що колись.

Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдагу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:

— Чого стоїш, вогонь пора розкладати!

Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі...

— У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, яка тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше від другого, на півночі степ обнімається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.

Пішов якось старий Газі Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:

«Якщо хочеш, залишайся в нас».

Подумав Газі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:

«Не хочу вмирати в чужому краю».

Глянув на небо і почав просити в аллаха, щоб допоміг йому вернутися в Крим. «Якщо помру по дорозі, хай хоч мої кості відвезуть додому».

Відстав Газі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось надійшов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях дорогою. «О слава аллаху, люди йдуть», — подумав старий. І коли до нього підбіг араб із ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами:

«Спасибі тобі, ти остання людина, яку аллах послав мені перед смертю. Як умру, відвези мої кості в Крим і закопай у саду... «Під горіхом», — думала голова, коли скотилася додолу».

Минув байрам, усі ходжі повернулися з Мекки, лише Газі Мансур не повернувся. «Певно, вмер по дорозі», — сказали сусіди. Прийшла осінь. Один хлопчик, зриваючи горіхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був чоловік, завжди давав йому горіхів. Коли бачить, хтось іде по саду без голови, а голову тримає під пахвою. Пізнав хлопчик Газі Мансура по одежі, скрикнув і впав без тями на землю. Збіглися сусіди, дивляться — мезарташ114 стоїть.

Таке розповідають старі люди, коли в п'ятницю йдуть на могилу Газі Мансура біля Чуфут-кале. Може, й правду говорять, бо коли людина любить свій край, неодмінно вернеться додому. Тільки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову під пахвою. А в нас був такий...

— І мама в мене така, — мовила тихо Мальва. — Вона так само несла б свою голову на Україну... Отаман із болем глянув на засмучену дівчину.

— А ти... ти не хочеш у свій край?

— Я... А де він? У мене нема рідного краю...

— Гм... Буває й таке — міцно приростеш до чужого. А буває й інакше. Несподівано, хто зна й звідки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, і рай тоді стає немилий, і рідна ворона краще співає, ніж чужий соловей... Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак-батир у руський полон. Пошанували руси його мужність і красу, дали землі й золота і найкращу дівчину за дружину. Зачарували юного богатиря руські ліси, і красуня, і багатство — забув він про рідний край. Десять років прожив Орак-батир, захмелений щастям, п'ятеро діток народилося в нього, і доживав би він, певно, віку на чужині, якби не... Ні з того ні з сього почав прислухатися до шуму вітру, і все йому в тому шумі вчувався знайомий шелест ковили... А потім чув його всюди: в диханні дітей, в шепоті коханої, в плюскоті річок.

Сохнути став Орак-батир, туга висмоктувала душу, признався дружині, що йому долягає. Побачила жінка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а що розумною була, то провела його аж до степів. Обіцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була сильнішою...

Щось дивне сталося з Мальвою після цієї казки. Ходила засмучена, не по-дитячому задумана, і не міг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак-батир, чи карається від того, що та туга д' ній не приходить.

А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собі голову отаман, що могло трапитися, і вирішив почекати до вечора. Ввечері пошле Ахмета до Марії — куди ж іще могла дітися дівчина?

Мальва не йшла — бігла знайомими стежками до Еклізі-буруну. Всі ці дні наслуховувала, чи не шепче їй щось вітер, але що нашепче, коли вона не може нічого пригадати — що там було, на тій Україні. А хотілося затужити, заздрила матері, Орак-батиреві, Газі Мансурову і почувалася в чомусь гіршою від них, в чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з Еклізі-буруну, певно, видно весь світ, шпиль же такий високий! І тоді прийде бажана туга...

Задихаючись від утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала коліна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки добралась до вершини.

Вглядалась у далечінь до болю в очах, та не було видно ніде ніякої України. Довкола — тільки гори, і в долині жовтий татарський степ. Нема її ніде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак-батира.

Розчарована, наче обкрадена, верталась Мальва до уруш-коша і тремтіла від страху перед гнівом отамана. Обережно підходила, серце калатало в грудях: сидить біля вогнища Юсуф і — слава аллаху — ще якийсь чоловік біля нього. Може, при чужому не сваритиме. Підступила і сторопіла: поруч із отаманом сидів той самий довгобородий чоловік, що зустрівся їм у Кафі, той самий-чарівник, який недавно приходив до неї уві сні. На Мальву ніхто не звертав увагу.

— Я покидаю Крим, Юсуфе, — вів меддах Омар. — За цей рік я сходив його вздовж і впоперек. Благодатний твій край, хоч і посуха нині його мучить. Не загине він, якщо матиме доброго керманича. Хай розквітає з калямом... Вертаюся в Туреччину. Вона сьогодні вмирає з канчуком в руках. Правителі роз'їдають її, мов плющ пишну, чинару. Та дізнався я, що знову заворушилися кизилбаші, тож затеплилась надія в моєму серці. А може, таки не пропаде мій народ, їх, червоноголових лицарів, називають злодіями, проклинають у мечетях, звинувачують у змові з персами, щоб знецінити в очах людей, їм нині дають притулок тільки вільні кочові юрюки, і туди тягнуться з книгами софти, вигнані з медресе. Дух Кара-Язиджі, Календер-оглу115 не вмер. Я повинен бути там.

Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на Мальву і не сказав нічого. Омар повернув голову і побачив дівчину. А Мальві здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але яке, яке?..

Просвітліли Омарові очі, він упізнав злиденну колись дівчинку, тепер розквітлу, розкішну, тільки стурбовану чимось.

— Кажу ще раз: воістину великий аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вірив, що.ви знайдете добрих людей. А вам із мамою пощастило. Слухай мого друга Юсуфа, він тебе добра навчить. — Омар пригорнув до себе Мальву і вже по-дитячому заговорив до неї: — І не ходи понад урвища і не заглядай в Бінь-баш-кобу, бо там витають душі тих, хто прагне праведної помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже світ, дитино.

— Чиї ж там душі, дідусю? — тривожно запитала Мальва.

— Хіба Юсуф не розповідав тобі? Це сталося не так давно, ніхто ще й добрехати не встиг. Років з п'ятнадцять тому козаки допомагали татарам воювати проти турків. Козацький гетьман Дорош вивів на Альму шість тисяч степових лицарів проти татарського зрадника Кантемира-мурзи. Та нерівні були сили. П'ять тисяч козаків полягли разом із гетьманом над рікою, а одна тисяча відступила в гори і заховалася в цій просторій печері. Догнав їх тут Кантемир-мурза, оточив печеру і наказав виходити. Та не вийшли козаки. Тоді мурза сказав закласти вхід до печери хмизом і запалити, щоб викурити їх, як борсуків. Але і цього не злякалися. Всі до останнього загинули, а не здалися, в неволю.

Широко розплющені сині очі Мальви палали здивуванням і захопленням. Спитала:

— Вони такі відважні — оті козаки?

— Мужній той, хто знає, за що бореться. Тільки зрадники стають боягузами, дитино... Але ти не ходи до тієї печери. Там гори кісток, там страшно.

Меддах Омар попрощався і подався вниз. Юсуф і Мальва мовчки посиділи за вогнищем до вечора.

Минало літо. Марія з Мальвою заробили в Юсуфа стільки сиру і масла, що донести його не змогли б. Ахмет нав'ючив їхнім добром коня, і подались вони утрьох до Мангуша. Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.

Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на дівчину. Ба, отой невловимий дівочий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала бога, щоб допоміг швидше заробити гроші, бо відтак може бути пізно.

Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного погейкування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не видряпається на Еклізі-бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи більше не посидить біля входу до страшної печери, де загинуло тисячу козаків з тої маминої України, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити в неволю. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.

Над рікою Бодраком Ахмет розв'ючив коня, подав Марії її зароблене добро.

— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.

Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в його кулаці, Ахмет скочив на коня і закопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.



Розділ одинадцятий


Цей світ — корабель, в якому розум —

вітрило, а думка — кермо.

Східна приказка
Шляхом від Бахчисарая до Ак-мечеті гнав вершник шаленим галопом. Кінь збивав куряву некованими копитами, піна клоччям вилітала з-під вудил і хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершникові. Бараняча кучма зсунулася на очі, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осінній вітер шарпав її, намагаючись зірвати з петлі. Вже недалеко: попереду показалися пологі хребти, що набігли один на одного, наче випущені в череду бики, під лисими хребтами забіліли будинки резиденції калги-султана. Враз гонець різко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледівся в далину: по дорозі неквапно наближався невеликий кінний відділ. Два вершники — один на буланому, другий на білому в яблуках арабському коні — їхали попереду, за ними йшов слідом загін сейменів.

Гонець зрозумів: калга-султан Іслам-Гірей вирушив до столиці на засідання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустріч калзі. Спинив змиленого коня на краю дороги, спішився і підійшов до найвищого тепер у краю сановника.

— Що скажеш? — спитав Іслам-Гірей.

Гонець підвів очі, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людей: калга з суворим поглядом чорних очей і не менш могутній від нього — вузькоокий, з приплюснутим і схованим у рідку бороду обличчям аталик116 Іслам-Гірея Сефер Газі.

— Хай милує мене аллах від твого гніву, високий ханський достойнику, за чорну вість, яку я тобі приніс. Сонце сонць, уста аллаха, могутній хан Бегадир-Гірей учора вранці в Гезлеві...

Іслам-Гірей не зрушив ні одним мускулом лиця, тільки сіпнулася гостра з роздвоїною борода; повіки Сефера Газі звузилися, і крізь щілини, схожі на сліди від прорізу осокою, блиснули бистрі зіниці. Він повільно повернув голову до Іслама, калга-султан притиснув руку до грудей і процідив крізь стиснуті губи:

— Могутній наш предок Чінгіз на горло карав вістунів горя. Геть з дороги! — гукнув на переляканого гінця і вперіщив нагайкою коня.

Іслам-Гірей намагався весь час триматися попереду Сефера Газі, не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Знав, старий хитрий учитель дивиться тепер в його потилицю і вгадує всі мислі, що рояться в голові калги, — першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що поділиться своїми думками з аталиком як не сьогодні, то завтра, — але тепер, коли кожна секунда важила не більше і не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тільки: «Нарешті, нарешті, нарешті!», коли очі жаріли жадобою і тривогою, він не хотів заглядати у вузькі прорізи повік Сефера Газі, які завжди відкривалися тоді, коли Іслам потребував поради.

Що — «нарешті»? Він чекав смерті свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б Бегадир не помер учора, Іслам сьогодні на банкеті сам відправив би його у той дивний світ, де цвітуть сади і течуть ріки... Бездарний слинявий віршомаз і боягуз — скільки лицарів погубив марно під Азовом, і все лише для того, щоб ні на штрих не зрушитися з компасного кола послуху султанові.

«Не зрушитися з компасного кола послуху султанові, — вистукували копита по каміннях, — не зрушитися з компасного кола послуху Ібрагімові, придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Іслам-Гірей, присягну, присягну, присягну, це добре, що в Стамбулі Ібрагім, Ібрагім, Ібрагім...»

Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить — це трон, аби тільки не спіткнувся кінь...

Сефер Газі витримав час, поки вгамується буря в душі шаленого Іслама, потім порівнявся з ним, сказав:

— Гарячий розум — виграш у бою. Холодний розум — перемога в політиці. Сповільни свій крок, Ісламе. Там, попереду, не ворожі обози і не жерла гармат. Там снується павутина змов та інтриг, там уже закишіли змії підступності й злоби. Мечем не візьмеш їх, а тільки гнучкою мислю.

Сефер Газі розтулив повіки.

— Що ти вирішив робити, Ісламе?

— Сьогодні їду в Стамбул.

— Не гоже думаєш. Чи слід вождеві йти попереду війська й першому приймати на себе ворожі стріли? А якщо він прийме тебе за посланця від твого брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав смерті хана?

Сефер повернув коня вліво, і подався почет калги-султана понад Бодраком землями яшлавського бея.

— Не потрібен нам сьогодні парадний в'їзд, — продовжував з незворушним спокоєм Сефер Газі. — Ще маємо час. Нам краще непомітно, ущелиною зайти в Ашлама-сарай і почекати там вірного тобі молодшого брата нурредина Крим-Гірея. Шли гінця в Качу і подумай про подарунки Ібрагімові.

За хвилину один з сейменів скакав через біасальські верхи до резиденції нурредина, а Іслам з Сефером Газі поволі їхали попри вапнякові скелі Бакла.

Ми на землях Яшлава, — порушив мовчанку аталик. — Приказка каже, що там, де ступить копито ханського коня, — те ханське. Та це далеко не так. Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансури, Шіріни. Ті сильні. Позаду тебе ступає сотня капику-лу — дверних рабів твоїх, сейменів. Ханові треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над цим, Ісламе?

Іслам-Гірей оглянувся назад. Його улюбленець — хоробрий білочубий Селім, якого він купив у старої циганки в Салачику, їхав на коні в першому ряді воїнів і не зводив відданих очей з калги-султана.

— Зрадливі беї не будуть моєю опорою, — шорстко відповів Іслам. — Маю здесятковане під Азовом військо, та його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарі будуть моїми обома руками!

Помовчав Сефер Газі. Йому сподобалась відповідь, бо сам вів свій рід з капи-кулу і ненавидів беїв. Але знав: без них ханові не обійтися. Не прихилить до себе — при першій нагоді зрадять хана. Тому промовчав.

Обігнули білу скелю Бакла, в'їхали в довгу ущелину Ашлама-дере, стиснуту з обох боків прямовисними кручами. В долині, біля Салачика, червоніли дахи літнього ханського палацу.

— Ти був тут не раз, Ісламе, — заговорив Сефер Газі, — а, напевно, ніколи не придивлявся до отої дивовижної скелі, що височить справа. Ану приглянься добре, що бачиш?

Іслам-Гірей підвів голову. Справді, дотепер не помічав: із урвища звисав велетенський камінь, обмитий вітрами, він уже надколовся зверху і погрожував загородити вузький прохід. Іслам зупинився здивований. Зі скелі дивилась на степовий Крим кам'яна подоба володаря. Груди і руки заковані латами, жорстоке монгольське обличчя владно і грізно вип'ялося вперед, поривчастість, гордість і сміливість рисувалися на кам'яній статуї. Здавалося — ось зараз простягнеться рука і тисячі сонних номадів помчать туди, куди вкаже жест вождя.

— Це ти, Ісламе, — такий, як є.

Вдоволена усмішка пробігла по костистому обличчі калги-султана, блиснула двома пучками світла в темних очах. Коні йшли, Іслам не відривав погляду від кам'яної подоби володаря, а вона що крок, то міняла свій вигляд, лагіднішала, розпливалась і, врешті, злилася з пласкою скелею.

— Тепер оглянься, — мовив Сефер, коли минули скалу. — Подивися з цього боку на той самий камінь. Що бачиш?

Іслам оглянувся. Над урвище виповз велетенський тритон із хитрою головою сфінкса, причаївшись перед хижим стрибком.

— Це ти, Ісламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однієї й тієї ж суті — влади. Сміливість і владність у тебе є, хитрості повинен навчитися. А коли ні, то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неї дивитися спереду. Або ж — як твій нефортунний брат Бегадир-хан. Тільки пам'ятай, сфінкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тоді перехитриш сам себе.

— Мудрий єси, мій учителю, — промовив зворушено Іслам-Гірей. — Ти є моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собі. І дай нам аллах удачі — будеш моїм першим візиром.

Стулились повіки розумного старця, знову його обличчя закрилося зморшками, Іслам не міг би вгадати: радий аталик із такої перспективи чи в душі іронічно насміхається з недосвідченого ханича?

І тут згадалася Ісламові красуня-циганка, яку він мав покликати тоді, коли почне вирішувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер настав той час. Нині в літньому ханському палаці єгипетська чарівниця ощасливить його.

— Селім! — збуджено вигукнув Іслам, і синьоокий сеймен вихором прискочив до калги. — Ти не хочеш завітати до своїх у Салачик?

Юнак звісив голову, не відповів. Нахмурився Іслам. Це вперше Селім не виявляє бажання виконати наказ.

— Ти в мене батько і родина, — сказав Селім. — А більше нікого я не знаю.

— Справжній капи-кулу! — Іслам вдоволено плеснув Селіма по широкому плечі. — То слухай, що я тобі наказую: скачи в Салачик і знайди мені ту циганку-красуню, в якої очі світяться вогнем, а стан гнучкіший від лози... — Калга-султан раптом замовк, він помітив струнку дівочу постать у червоному сарафані, що вийшла з-за гори на стежку. — Постій, може, це вона. Добрі джини самі ведуть до мене віщунів мого щастя. Їдь їй назустріч і привези сюди! Тільки негайно!

Сефер Газі поблажливо всміхнувся.

За хвилину Селім повернувся, тримаючи в сідлі на смерть перелякану дівчину.

Це не була циганка. Зовсім юна красуня, ще дитина, дивилася на Іслама великими синіми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом до лицаря в голубому кафтані, наче впізнавала його; в Іслама дивно, по-юнацьки, стиснулося серце — він ще не зустрічав такої свіжої краси, і вмить забув про єгипетську чарівницю, з якою тільки що бажав провести ніч.

— Хто ти така, дівчино? — тихо мовив Іслам, під'їжджаючи ближче. — Не бійся, зла тобі ніхто не заподіє. Хто ти і звідки йдеш?

— Я — Мальва з Мангуша. Мама послала в Салачик за...

То й видно, що ти не циганка: очі в тебе голубі, як у мого Селіма, і сказав би я — брат із сестрою зустрілися, якби не твоє чорне, мов гебан, волосся. Скільки років тобі?

— Дванадцятий...

— Красива ти, — блиснули очі в Іслам-Гірея. Від цього погляду обдало Мальву спекою, і їй стало так гаряче, як тоді, уві сні, коли вода чарівника обмивала її тіло. Мов заворожена, вона сповзла з Селімового коня і підступила до Іслама.

— Ти знаєш, хто я, дівчино?

— Знаю... Ти — хан.

Широко відкрились в Сефера Газі очі, рвучко нагнувся Іслам-Гірей, підхопив рукою дівчину за стан і поцілував її в щоку.

— Устами дитини глаголе правда, — сказав аталик. — Не гайся, Ісламе, вдержати ворожбу платою. Бо сказано: до котла розуму потрібен ще й черпак щастя.

— О, плата буде тобі, дівчино, велика, якщо ти захочеш її колись узяти. — Іслам підвів обидві руки до неба. — Свідком аллах, якщо я стану ханом, то ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам-Гірея. Я знайду тебе в Мангуші, Селіме, відвези її до самого села.

В цю мить почувся густий стукіт копит в ущелині. З Бахчисарая мчали чотири вершники, і серед них упізнав Іслам нурредина Крим-Гірея.

Юний ханич зупинив коня, крикнув:

— Мухаммед ще вчора відправив послання в Стамбул!

— Прокляття!

Заскреготали вудила по кінських зубах, здибився рисак на задні ноги, закричав Іслам:

— В Ашлама-сарай! — І перший рвонув галопом по вузькій стежці ущелини.

У Золотому Розі щодня розвантажувались галери. З Європи і Африки привозили дівчат-полонянок для розпусного султана, купці з різних країн постачали гарем парчею, шовками, кисеею117, набивали золотом табівки і верталися додому, задоволені щедрістю падишаха.

Ібрагім сьомий день пиячив на радощах: черкеска Тургана народила йому сина Магомета.

З-під Азова поверталися розбиті полки.

Великий візир Аззем-паша чекав султанського гніву: Азов вистояв. Він сам не міг збагнути, як могла втриматися невелика фортеця перед такою незліченною турецько-татарською силою. Донецькі козаки під командою отамана Наума Васильєва поклали під Азовом майже сімдесят тисяч турків і татар.

Захмелений султан не викликав візира, він почувався в безпеці: утроів охорону палацу, тисячі найманих шпигунів розіслав по столиці, Азов же десь надто далеко.

Аззем-паша сам попросився до султана на прийом. Адже війну програно, треба вирішити, що діяти далі — воювати чи миритися.

Ібрагім блаженно посміхався, він поманив до себе пальцем візира і показав йому списаний якимись чудернацькими кривими лініями пергамент.

— Дивися сюди, безголовий візирю, — тицяв султан пальцем на малюнок. — Яке це щастя, що великий аллах послав вам мудрого падишаха. Ви рік стояли під Азовом, і ні одна бараняча голова не могла додуматися, з якого боку його брати. Дивись добре: це карта Прикаспію і Приазов'я. Бачиш — Каспійське море. Сюди увійде наш флот і піде Волгою вгору аж до того місця, де Дон впирається у Волгу, наче ти ось ліктем об поруччя крісла. Там перекопаємо широкий рів, через той рів флот вийде на Дон і попливе вниз. З тилу, несподівано, вдаримо на Азов, і з нього залишиться купа попелу. А тебе призначу адміралом. Та це ще половина діла. Велику битву розпочнемо тут, у Туреччині. Я виріжу... — Ібрагім оскалив зуби, — виріжу, виріжу всіх християн...

Султан п'яно зареготав і хльоснув пергаментом по лиці великого візира.

«О аллах! — шепотів сам до себе Аззем-паша і виривав жмутами волосся з бороди, повертаючись із султанського прийому. — Я не хочу, я не можу більше жити! — Проходячи кімнату катів, він шукав очима капиджіїв, і якби вони були, просив би, щоб йому відтяли голову. — Я не хочу жити. Божевільний султан, божевільний уряд, і я, розумний блазень, виконую волю безумних злочинців!»

Зігнутий, пониклий, заходив великий візир у двері паша-каписи118. Біля входу його чекали зігнуті в пояс татарські посли. Вони просили благословити Іслам-Гі-рея на кримський престол. Візир довго придивлявся до облич посланців і сказав їм таке, що вони знизали плечима, не знаючи, чи при своєму розумі султанський достойник.

— До кизляр-аги Замбула йдіть. Так, так. Він відає справами Криму, а я ж Азовом. — І пішов, дивно посміхаючись.

Замбул насправді вже встиг прийняти послів від Мухаммед-Гірея. Скарбниця кизляр-аги поповнилась ще одним мішком золота, і тепер він чекав лише, коли прокинеться п'яний султан.

Вранці Ібрагім довго не міг второпати, чого хоче від нього Замбул. Стоїть на колінах і клянчить про якийсь Крим. Крим? Ну, то що? Помер хан? Помер один, другого призначимо.

Ібрагімові хотілося пити. Це ж так добре — випити і знову впасти в рожевий хаос марень, а потім до самого ранку блукати по кімнатах гарему і насичуватись, насичуватись, впоювати спраглу плоть любов'ю, несиліти від неї і знову пити. Чого він так колись боявся, що не зможе керувати державою? Ось уже третій рік вона існує при ньому, як існувала, і він тримає її в руках.

Плесне в долоні — і є золото, і є одаліски, і потроєна охорона палацу, і ціла армія шпигунів, які за добру плату доносять, хто бунтує проти султана. А тоді тільки голови — чах, чах, чах!

— Чого ти хочеш, Замбуле? — спитав роздратовано.

— Султане, до твоєї високості прибув із Криму ниций раб нурредин Крим-Гірей. Він хоче просити в тебе, володаря слави і величності, щоб ти затвердив його брата Іслама на кримський престол.

— Я прийму його, коли бог просвітить мій розум непомильним рішенням, — відповів Ібрагім улюбленою фразою і дав знак Замбулові, що розмову закінчено.

Але кизляр-ага не підводився з колін.

— Воля твоя, султане, та хай буде тобі відомо, що Іслам-Прей ще при ханові Джанібеку потрапив до гяурів і сім років перебував у почесному полоні в найзапеклішого ворога Порти — польського короля, де навчився зміїної хитрості і лукавства.

— Він боягуз?

— О ні, він сміливий, як барс, це...

— То хай буде Іслам-Прей ханом, — несподівано для Замбула вирішив султан. — Я пошлю його на Азов, коли спорядять флот, — через Каспій, Волгу і Дон.

— Азов буде твоїм і без нього, — переконував Замбул. — Твій неосяжний розум змішає з чорною землею гяурську фортецю. А Іслам, хай буде тобі відомо, готує бунт проти тебе.

Ібрагім схопився на ноги.

— Негайно, зараз запроторити в Дарданелльську фортецю Іслам-Гірея! — крикнув Ібрагім. — І на Крим вислати військо, сто тисяч, двісті тисяч!

— Не треба війська, — заспокоював султана Зам-бул. — А коли повелиш призначити ханом Мухаммеда, боягузливі татари стануть смиреннішими, ніж при Бегадирові.

— Повеліваю, — рік султан.

За білим островом Мармара бушує море. А в Дарданеллах тихо, тільки сивими ребрами біжать хвилі і тихо хлюпаються об берег.

Фортеця Султаніє — над самою протокою. Біля фортеці стоять дві поіржавілі велетенські гармати. Ядра, вистрілені колись із цих гармат, пробили віковічні мури Константинополя, і крізь пробоїни увійшов до міста Магомет II Завойовник, щоб стяти голову останньому візантійському імператорові Костянтину Палеологу і погрозити всьому світові своїм мечем.

Тепер грізні жерла цих гармат уже не страшні нікому. Але вони є. їх ще не скинули в море, вони свідчать про колишню войовничу могутність Порти, хоч нині стережуть тюрму.

Заходить сонце. Море щедро кидає на берег червоні шалеві хустки, та враз кається за свою щедрість і швидко хапає їх із ріні, залишаючи тільки черлені тороки на піску. Ніч западає раптом, сонно дихає вода, як людина в трудному сні — поривчасто, зрідка.

І так без кінця: тижні, місяці, роки... І тільки, як сон, згадуються Іслам-Гіреєві ворожба старої циганки і дитяче пророцтво дівчинки Мальви. Немає нічого...

А молода сила нуртує і біль визолює душу.

Крим. Ісламові зрідка приносять вісті з батьківщини. Іноді запливе в затоку якась рибацька байдарка — то, гляди, вірні переодягнені капикулу.

...Яничарський гарнізон роз'їхався з Кафи по півострову забирати татарських юнаків у аджем-оглани.

...У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у відчаї йдуть за Перекоп і не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Все більше й більше людей купують грамоти в хана, а він радо дає, бо хоче бахчисарайський палац уподібнити до стамбульського Біюк-сарая. Крим пустіє.

...Від розкладених трупів людей, які загинули голодною смертю, шаліють пошесті.

...Турецькі мубашири забирають на ринках у татар усю здобич. Стамбульський двір вимагає золота. Азов здався, та від цього султанська скарбниця не збагатіла. Російський цар, наляканий Ібрагімовою погрозою вирізати християн у Туреччині, наказав донцям і запорожцям залишити Азов. Збратані кількамісячним азовським сидінням російські та українські козаки підпалили порохові льохи і віддали туркам купу каміння.

А що робить Мухаммед?

Він, як і Ібрагім, не виходить із гарему і щотижня висилає в Стамбул чауша з листом, в якому присягається на вірність.

Іслам-Гірей у Дарданелльській фортеці — мов загнаний у клітку лев. Сефер Газі ще не здавався. Він знає всі таємниці державного ладу Порти і вже кілька місяців сидить у Стамбулі, сподіваючись зустрітися з Азем-пашею.

Та небагато сподівань покладає Іслам на старання аталика. Він пробує діяти інакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед-Гірея з трону, листи розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечі. З дня на день чекає Іслам торгової паштарди, якою він пробереться через Дарданелли і Босфор у Чорне море.

Заснула сторожа. Ледь-ледь хлюпочуть хвилі, та не чути, щоб хтось полохав веслами затихлі води Дарданеллів. Чому ж не йдуть? Затримали, пронюхали?

Неподалік тихо стукнулася об берег байдарка. Хтось іде... Один... При місяці сріблиться бородата голова. Сефер!..

Сефер Газі підійшов близько до Іслама, плескате обличчя надималось від стримуваного віддиху, повіки зійшлися так тісно, що не видно крізь щілини чорних зіниць. Аталик сердитий, Іслам бачить, як він насилу стримує лють. Намагається вгадати, що могло трапитися.

Розплющилися очі, гнівним поглядом проштрикнув Сефер свого вихованця, схопив його, мов хлопчика, за барки, потряс.

Зів'яв старий. Опустив руки і пішов до берега, спотикаючись об каміння. Сів, звісив ноги у воду. Мовчки присів біля нього збентежений Іслам. Знав, що гнів аталика недаремний. Видно, все викрито.

— Коли мало сили, — мовив несподівано спокійно Сефер Газі, — треба розв'язувати міх із хитрощами, Ісламе. Я колись тобі показував кам'яну подобу в Ашлама-дере, яку природа створила наче вмисне тобі для науки. Але ти не послухався... Я ще раз терпеливо роз'яснюю тобі, Ісламе: вождь повинен поєднати в собі геройство чесне з геройством хитрощів. А якщо ні, то ти тільки воїн — тоді іди на герць і не берися за кермо.

— Що трапилося, Сефер-баба? — спитав Іслам-Гі-рей, коли аталик закінчив своє довге повчання.

Ти мусив би вже здогадатися, що... Коли твій ворог навіть мурашка, то вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся попід воротами сарая, багато терпіння і грошей коштувало мені, коли я добився зустрічі зі всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на кафському ринку за тридцять піастрів. І таки зустрівся з ним, і він влаштував мені аудієнцію у великого візира. А тоді, коли вже мала вирішитися твоя доля, чауш Мухаммед-Гірея прискакав із доносом, що ти розсилаєш бунтарські листи по Криму. Зляканий заєць іноді стає левом. Ти розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, і він тепер тебе зжере. Ти забув, що пес, який хоче вкусити, зубів не вишкірює... Я пробував заперечити, але візир показав мені листа, писаного твоєю рукою. Сьогодні ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в Золотому Розі, твоїх друзів завтра повісять, а ми з тобою помандруємо на острів Родос.

Немов підтята, впала Ісламова голова на груди.

— Звідти не повертається ніхто...

— Навіть тоді, коли стоїш під ешафотом і холодний шнурок дотикається кадика, — вузькі очі Сефера Газі були бадьорі, і не тьмяніла в них безнадія, — навіть тоді не кажи, що все пропало...

Наступного дня Іслам-Гірей і його вірний наставник Сефер Газі пливли турецькою каторгою під вартою двадцяти яничарів Егейським морем на південь.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка