Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка1/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Annotation


Головна особливість творчості видатного французького письменника Робера Мерля (нар. 1908 р.), за словами Андре Вюрмсера, полягає в тому, що він «сучасник не тільки наш, а й своїх героїв. Цей романіст не з тих, хто споглядає власну долю». У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією». Робер Мерль

Робер Мерль

ЧОЛОВІКИ ПІД ОХОРОНОЮРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п ’ ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п’ятнадцятийРозділ шістнадцятий

notes1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435363738394041

Робер Мерль
ЧОЛОВІКИ ПІД ОХОРОНОЮ
Роман

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК [1] Перекладено за виданням: Robert Merle. Les hommes proteges. Editions Gallimard, Paris, 1974.  



Робер Мерль

 



 

Головна особливість творчості видатного французького письменника Робера Мерля (нар. 1908 р.), за словами Андре Вюрмсера, полягає в тому, що він «сучасник не тільки наш, а й своїх героїв. Цей романіст не з тих, хто споглядає власну долю». Р. Мерль брав участь у другій світовій війні, був очевидцем катастрофи під Дюнкерком, де в травні-червні 19ЧО року англійські та французькі війська, опинившись у «мішку», разом з бойовою технікою потрапили в полон до гітлерівської армії. Про пережите під Дюнкерком він згодом розповів у своєму першому романі «Уїкенд на південному березі» (1949; український переклад «Всесвіт», 1966, № 4), за який дістав Гонкурівську премію. Три роки майбутній письменник був в’язнем концтабору, після війни виступав як свідок обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, потім багато розмірковував над суттю фашизму, внаслідок чого з-під його пера вийшов роман «Смерть — моє ремесло» (1952; укр. переклад «Всесвіт», 1962, № 1–2), де письменник змалював портрет і дослідив психологію ката, прообразом якого став комендант Освенціма Рудольф Гесс. У роки розпаду колоніальних імперій Р. Мерль замислився над першопричинами колоніалізму й виклав свої думки з цього приводу в романі «Острів» (1962; укр. переклад 1965). Письменникові не байдужа доля миру на планеті, і він пише роман-застереження «Тварина, обдарована розумом» (1967; укр. переклад 1971), в якому викриває злочини, що їх здатна чинити наука під тиском реакційних сил сучасного капіталістичного суспільства. Бувши викладачем англійської літератури Нантерського університету, Мерль стає свідком студентських бунтів 1968 року — і через два роки видає книжку «За склом» (укр. переклад 1978), присвячену цим подіям. Розмірковуючи над можливими наслідками атомної війни, він створює роман «Мальвіль» (1972; укр. переклад «Всесвіт», 1974, № 2–4), в якому знов застерігає людство від ядерної катастрофи. Протягом 1977–1985 рр. Робер Мерль опублікував серію з шести романів під загальною назвою «Доля Франції», присвячених релігійним війнам у Франції другої половини XVI ст., потім знову повернувся до антивоєнної теми в романі «Світанки не для нас» (1986), а в останньому своєму творі «Ідол» (1987) змалював події, що відбувалися в середньовічній Італії. Його перу належать також філософські драми «Сізіф і смерть» (1950) та «Новий Сізіф» (1957), нарис «Монкада — перша битва Фіделя Кастро» (1956), кілька наукових праць та низка перекладів французькою мовою романів англійських та американських письменників. У романах «Чоловіки під охороною» (1974) та «Мадрапур» (1976), з якими ще не знайомий український читач, Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».  

ЧОЛОВІКИ ПІД ОХОРОНОЮ

 



 

Розділ перший


 

Кімната без вікон, з кондиційованим повітрям. Стіни знизу до половини обшиті дубовими панелями. Вгорі вони білі, на одній з них — єдина гравюра із зображенням сцени щеплення проти віспи на Кубі 1900 року. На підлозі — товстий палас, у який я, ступивши до кімнати, вгрузаю по самі щиколотки. Мені показують на великий стілець, у якому я, сівши, втопаю по стегна. У кімнаті надовго западає мовчанка. Я прийшов сюди поговорити, але в моїх співрозмовників такий вигляд, ніби вони запросили мене не дуже охоче. Можновладці не люблять відмовляти собі в слові: вони воліють, щоб слухали їх, а не слухати когось самим. Навіть більше, мені цілком зрозуміло, що я тут не зовсім персона ґрата. Ні я, ні те, що я маю сказати. Мені дають змогу понудитися. Щоб я спершу збагнув усю свою малість. Вони всі троє мовчки сидять за овальним столом, надмірна ширина якого, гадаю, символізує ту відстань, що відділяє Владу від простого громадянина. У мене таке враження, ніби я, раптом помолодшавши, хоч від цього й не відчуваю ніякого задоволення, складаю іспит. А втім, дарма що я досвідчений і відомий невропатолог — усе одно запитую себе, чи зараз не провалюся. Найсмішніше те, що тут не ставиться на карту моя кар’єра: я прийшов сюди захищати загальні інтереси перед людьми, які за них відповідають. Переді мною три чоловіки. Посередині — такий самий масивний і вугластий, як зведена у «федерально-фашистському» стилі будівля ХЕВ[2], державний секретар Метьюз. Праворуч від Метьюза — Скелтон, директор департаменту охорони здоров’я — здоров’я, якого, коли судити з його худющої постаті, нема і в нього самого. Ліворуч від державного секретаря — Кресбі, один із блискучих президентових радників. І Аніта, звісно ж, має рацію. Сказати про Аніту, що вона просто «компетентна», — це однаково, що принизити її. Вона володіє величезними знаннями, за її гарненьким чолом, пишним, кольору червоного дерева волоссям і зеленими очима ховається крихітна обчислювальна машина, яка працює на вельми високому рівні. Я заявляю це з цілковитою об’єктивністю. Було б неправильно сказати, ніби Аніта самолюбна. В неї така робота, що ми не можемо жити разом. Вона провідує мене в моєму будинку на Уеслі-Хейтс вечорами двічі або тричі на тиждень і зовсім не приходить, коли в Білому домі починається криза. Мушу не без прикрості зауважити, що високі дружинині справи не дуже добре позначаються на частоті моїх любощів. Саме через Аніту я й попередив президента про небезпеку енцефаліту-16, і президент зреагував: обминувши ХЕВ, він зобов’язав Кресбі довірити мені створення комісії для вивчення цієї недуги. Моя конфіденційна доповідна записка лежить на величезному столі між волохатими ручиськами Метьюза. Він гортає аркуші, щоб показати всім, що не читав її, і водночас дати мені відчути своє зневажливе ставлення до мого байдикування. Хоч його мовчанка дедалі дужче гнітить мене, я Метьюзові зовсім не докоряю. Спершу президент чомусь діяв навпростець, а коли настав час уживати конкретних заходів, усе пішло в обхід. Це для мене прикро. Навіть гірше — образливо. Досі я тільки один раз бачив Метьюза по телевізору; тоді в око мені впав його оптимістичний погляд політика й квадратне, випнуте вперед підборіддя, що загалом має заспокоювати кожного щодо майбутнього Сполучених Штатів. Підборіддя не змінилося й тепер, а от в очах під густими чорними бровами привітності вже анітрохи нема — принаймні тоді, коли він дивиться на мене. Я добре знаю, за кого він мене має: за жалюгідного чужинця, якого президент, на радість своїй секретарці, вирішив призначити без відома ХЕВ головою медичної комісії. Що ж до молодого лисого генія Кресбі, то Метьюз любить його ще менше. Кресбі — небезкорисливий учасник усіх справ, які веде президент за спиною державного секретаря, головна пружина в тому, що Метьюз та його колеги з прикрістю називають «паралельною адміністрацією». Метьюз сподівається, за словами Аніти, лише на те, що Кресбі, зарозумілий у стосунках з усіма, інколи навіть і з самим президентом, упаде в його неласку. Аніта теж плекає цю надію. Щодо директора департаменту охорони здоров’я, худющого й жовтуватого Скелтона, то в нього такий вигляд, ніби його зсередини роз’їдає власна жовч. З усього видно, що він ненавидить нас усіх — Метьюза, Кресбі й мене. З усіх трьох я знаю тільки Кресбі. Це молодий лисань. Жвавий, низенький, щуплявий, з агатовими очима. «Він має славу генія», — не без іронії каже моя друга дружина Аніта, бо відчуває, що якби не теперішня жінконенависницька культурна політика, то вона теж була б у президента радницею, а не просто секретаркою. Є в кімнаті ще й п’ята особа, хоч її майже не видно. Це жінка. Коли я входив, то почув, як хтось назвав її місіс Уайт. Прізвище досить іронічне: місіс Уайт[3] з ніг до голови сіра. Сіре в неї все — сукня, обличчя, волосся. Навіть усмішка має сірий відтінок. Це жінка непевного віку й неприваблива. Вона в навушниках і порається біля магнітофона. У мене таке враження, що місіс Уайт, як і всі невиразні люди, сама собі підсолила життя. — Докторе Мартінеллі, вам слово, — нарешті озивається Метьюз з таким виглядом, ніби не надає мені те слово, а позичає. — І говоріть якомога коротше. Ні, я не стану ніяковіти. В усякому разі, я не винен, що президент щодо своєї посади дотримується автократичної концепції і вирішує справи, не вдаючись до послуг міністрів. Не винен я і в тому, що останні воліють радше ковтати найгіркіші пілюлі, ніж подати у відставку. За міністерську владу треба чимось платити. Я дивлюся Метьюзові в очі й рішуче починаю: — Комісію я створив на прохання президента двадцять сьомого липня. Її мета — вивчити вже відомі дані про енцефаліт-шістнадцять. — Звідки така назва? — грубо питає Метьюз. Мені хочеться відповісти, що він знав би це, коли б прочитав мою доповідну записку. Проте я спокійно, хоч і не надто люб’язно, кажу: — Вперше я помітив цю хворобу в палаті номер шістнадцять Джорджтаунської університетської лікарні. — Розповідайте далі, — каже Метьюз. — Річ у тім, що ми мали обмаль часу, і поки що нам пощастило провести обстеження тільки у великих містах Сполучених Штатів та зарубіжних країн. — Облиште зарубіжні країни, — кидає Метьюз. — Одначе ця частина доповідної записки має неабиякий інтерес з політичного погляду. — І що ж то за інтерес? — питає Метьюз з погордою, ніби я не досить освічений, щоб порушувати таку тему. — Як відомо, усі великі пошесті досі поширювалися зі сходу на захід. А ця становить виняток: вона поширюється із заходу на схід. Ось чому в Західній Європі захворювань багато менше, ніж у нас. У СРСР, судячи з усього, ще менше, ніж у Західній Європі, а в Азії спостерігаються тільки поодинокі випадки. Крім того, ми дізналися, що Японія й Китай тепер якомога обмежують контакти свого населення з вихідцями із західних країн. Я влучаю в ціль. Метьюз зацікавлено зводить густі чорні брови й збирається поставити нове запитання, коли це Кресбі ввічливо, але швидко й напрочуд різко каже: — Пане секретарю, ми могли б не зупинятися на цьому. Я спромігся прочитати доповідну записку доктора Мартінеллі (коротка й підступна посмішка) й уже порадив президентові, яких політичних заходів треба вжити щодо Азії. І хоч Метьюз до мене й не дуже прихильний, але цієї миті стає його шкода. Коли щось важливе робиться без його участі, вислухати когось у нього не вистачає терпіння. Метьюз зціплює зуби. Після гірких пілюль йому ще мовби підсипали й перцю. Але він ковтає і це. — Розповідайте далі, докторе Мартінеллі, — каже державний секретар, кинувши на мене сердитий погляд. Ну звісно, зі мною можна так поводитись: я ж не якась там поважна особа! — Внаслідок розслідування ми з’ясували, — веду я далі, — що сімдесят три відсотки невропатологів зіткнулися з хворобою у великих містах Сполучених Штатів і вона їх дуже стурбувала. Двоє з них — доктор Пірс із Лос-Анджелеса та доктор Сміт із Бостона — почали, як і я, вивчати сам вірус. Але поки що марно. — Чому марно? — питає Метьюз якось обурено й здивовано водночас, і це видається мені трохи наївним. Мабуть, він гадає, що американська наука не знає поразок. — Щодо мене особисто, то я взяв пункції з ураженого головного мозку й намагаюся виростити вірус. Метьюз, який не почуває себе певним у цій галузі, мовчки дивиться на мене з-під кошлатих чорних брів, і я веду далі: — Мета цього досліду — виокремити й визначити вірус. Але висівання досі не дало ніяких наслідків — очевидно, тому, що засіяне середовище не було адекватне. Я замовкаю і дивлюсь на Метьюза. Він розуміє, наскільки серйозне те, що я сказав, і хоче поставити ще якесь запитання. Одначе, побоюючись виказати свою необізнаність, поводиться досить мудро: поважно підводить плечі та підборіддя з тим виглядом відповідальної особи, який, певне, й допоміг йому зробити політичну кар’єру. Потім усім тілом, так наче його шия вгвинчена в тулуб, повертається до Скелтона й питає: — Містере Скелтон, чи не бажаєте поставити докторові Мартінеллі запитання? Не знаю, на чому виростав Скелтон, але, звісно, тільки не на молоці людської доброти. Він мовчки дивиться на мене. На його маленькому обличчі морщиться жовтувата шкіра й вищирюються зуби. То посміхається обличчя мерця. Посмішка холодна. Я й собі дивлюся на нього. У Скелтона такі вузькі груди, що мимоволі запитуєш себе, як природі вдалося вкласти в них легені й серце. І тримається все це на самій злості. А які очі в цього чоловіка! Жовті, як у кота. Зі своєю шкірою він схожий на кам’яну статую. Скелтона всередині пече природна жовч, і він теж ненавидить мене. Його також обминули. Адже Скелтон обіймає таку посаду, що доручати мені місію мав би саме він, а не Кресбі. І тепер я переконуюсь, що він страшенно ображений і його вже мало цікавить моя розповідь про стан здоров’я народу в країні. — Докторе Мартінеллі, — каже він слабким, надтріснутим, якимсь свистючим голосом, — я хотів би поставити вам кілька запитань. Сподіваюся, вони допоможуть скоротити вашу розповідь. Цікаво! Я ще тільки почав, а моя розповідь уже видалась йому надто довгою. — Судячи з ваших слів, — провадить Скелтон, — у Сполучених Штатах не пощастило виробити вакцину проти енцефаліту-шістнадцять. — Ні в Сполученні Штатах, ні, наскільки нам відомо, за рубежем. — А чи дають якийсь результат при лікуванні хворих на енцефаліт-шістнадцять випробувані терапевтичні засоби? — Ні. Принаймні в тих випадках, коли ми їх застосовували. — Чому ви робите це застереження? — Інкубаційний період хвороби триває близько тижня. Протягом цього часу вона виявляє себе лише розладом центру природних потреб, зору, мови та руху. Але цей розлад зовсім незначний. Його не супроводжує гарячка, він не змушує хворого облишити звичну діяльність. Найчастіше хворий навіть не звертається до лікаря. А коли недуга виказує себе, то вже нічого не можна вдіяти! — І як же вона себе виказує? — Дуже жахливо. Хворий непритомніє і впадає у коматозний стан. До речі, саме на цій підставі ми дійшли висновку, що маємо справу з новою недугою. Жоден відомий вид енцефаліту не розвивається так блискавично. — Скажіть, чи вдавалося зупинити розвиток хвороби антибіотиками або кортизоном у тих випадках, коли її починали лікувати відразу після появи незначного розладу, про який ви згадували? — Наскільки нам відомо, ні. — Ви можете допомогти хворому, коли він упадає в коматозний стан? — Ні. — Чи були випадки самоодужання? — Якщо й були, то це ставалося до того, як хворий впадав у коматозний стан, і нам не доводилося вивчати таке одужання. — Якщо я правильно зрозумів, в усіх випадках захворювання, які ви спостерігали самі або про які вам розповідали, наслідок завжди був летальний? — Так. Скелтон облизує губи й провадить: — Як поширюється енцефаліт-шістнадцять? — Хворий стає носієм вірусу вже з перших днів інкубаційного періоду. — Потім я додаю: — А що хворий навіть не підозрює, що заражений, і період інкубації триває тиждень, то за цей час він може заразити багато людей довкола. Я знаю, навіщо це кажу. Преса ще не пише про енцефаліт-16. Їй навіть невідома назва, яку ми дали хворобі. І це мовчання мені здається згубним. Я хотів би, щоб уряд опублікував мою доповідну записку і якнайшвидше вжив необхідних профілактичних заходів. Уже цілком очевидно, що слід обмежити пересування людей, хоч би якої шкоди це завдало економіці, коли ми не хочемо, щоб пошесть розпливлася, як розпливається на воді олійна пляма. — Я хотів би доповісти про один важливий факт, — веду далі я. — На перший погляд, захворювань ще не багато. Тисяча двісті сімдесят п’ять випадків за два місяці в такому величезному місті, як Нью-Йорк, — число нібито незначне. Хочу застерегти вас від такого оптимізму. Тривогу викликає не сама кількість захворювань, а її стрімке зростання в усіх містах, де проведено обстеження. Зростає вона скрізь з однаковою швидкістю, і слід побоюватися, що може спалахнути справжня епідемія. Я сказав усе, як є. Я виклав свої думки з усією відповідальністю й аж тепер помітив, що мені таки пощастило пробити товсту стіну, яка відгороджувала від мене державного секретаря Метьюза. Хоч він і ховає очі під волохатими бровами, я помічаю в них певну стурбованість. Трохи перегодя Метьюз простягає вперед руки з розтуленими долонями, розводить їх і каже розгублено й водночас недовірливо: — Хіба в наш час можливі великі пошесті? Я вирішую повторити те саме ще раз, щоб нарешті переконати його. — Пане державний секретарю, з вашого дозволу я буду відвертий і скажу, що у вашому запитанні є певний оптимізм. Ви вважаєте, що сучасна медицина не забариться зупинити цю пошесть. — Хіба я не маю рації? — Ні, не маєте. Припустімо, що йдеться про вірус, який не вдається виокремити й дати йому визначення. — Наприклад? — озивається Скелтон кволим скрипучим голосом. — Азіатський грип тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. — Докторе Мартінеллі, — каже Скелтон з таким виглядом, ніби захопив мене зненацька, — хотів би вам зауважити, що після тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року дослідження у вірусології досягли величезного прогресу. — Ваша правда, — жваво відповідаю я. — Але це не означає, що найближчим часом ми винайдемо вакцину проти енцефаліту-шістнадцять. На жаль, азіатському грипу вистачило кількох місяців, щоб звести зі світу двадцять два мільйони чоловік. — Скільки, скільки? — перепитує Метьюз. — Двадцять два мільйони чоловік. — Набагато більше, ніж; втратили у першій світовій війні всі країни, що воювали, — докидає Кресбі. Кресбі сказав правду, та коли судити з його тріумфального тону, то всі ці жертви для нього нічого не важать: вони тільки дають йому привід ще раз кинути камінця у Метьюзів город. — Прошу вас, докторе Мартінеллі, розповідайте далі, — каже державний секретар і махає рукою, наче проганяючи осу. — Я хотів би наголосити ще на одному факті. Це — вік хворих. Зі статистики, яку ми маємо, випливає… — Прошу вас, докторе, постривайте, — озивається місіс Уайт. — У мене тут заминка з магнітофоном… Він перестав записувати. Очі всіх трьох моїх співрозмовників одночасно втуплюються в місіс Уайт. Вона не молода й не вродлива, тому досі не привертала їхньої уваги. Ця жінка середнього віку виконує другорядні обов’язки, тож вона для них — не більше, ніж стіл. Різниця тільки в тому, що стіл не підводить у роботі, а місіс Уайт підводить! Звісно, це тому, що вона жінка! Вона не вміє як слід працювати з технікою! Всі троє хоч цього разу доходять згоди між собою; я читаю це в їхніх очах — так само, як і вловлюю в них зверхню поблажливість, що з нею вони одностайно вирішують: жіноча нездарність стала на перешкоді великій справі. Коли б не їхнє високе становище, вони підвелися б і за виграшки полагодили той проклятущий магнітофон. Я певен, місіс Уайт здогадується про те, що ці панове думають про неї. Вона знає, що вони помиляються, але все одно дуже хвилюється і, як я бачу, й справді не може дати собі ради. Розчервонівшись, місіс Уайт зі сльозами на очах насилу опановує себе і запускає магнітофон, раз у раз клацаючи клавішею й витрачаючи вдвічі більше часу, ніж треба. — Я готова, — нарешті заявляє вона й випростується; очі в неї блищать, обличчя пашить. Западає мовчанка. Троє моїх співрозмовників знову звертають погляди до мене. А що магнітофон знову запрацював, то місіс Уайт перестає для них існувати. — Я говорив про вік хворих, — кажу я. — Тут є одна річ, на якій я хотів би наголосити окремо. В усіх двадцяти дев’яти містах, де ми провели обстеження, захворювання охоплюють людей віком від дванадцяти до сімдесяти п’яти років. Ці слова нічого не означають для моїх співрозмовників, крім хіба що для Кресбі — адже той прочитав мою доповідну записку. — Хотів би зробити уточнення: це спостереження викликає подив. На підставі обстежень можемо сказати: ні в США, ні в зарубіжних країнах не виявлено зараженим цією недугою жодного хлопчика, який не досяг статевої зрілості. З другого боку, ми натрапили на дуже мало випадків захворювання чоловіків віком понад сімдесят років. Виняток становлять міцні дідугани, що зберегли здатність до активного статевого життя. На довгастому виснаженому обличчі Скелтона промайнула глузлива посмішка, і він кволе, але дуже ущипливо каже: — Докторе Мартінеллі, здається ви виявили зв’язок між енцефалітом-шістнадцять і статевою спроможністю. Чи не стали ви жертвою моди? В нього такий агресивний тон, що мені кортить відповісти йому грубістю. Наприклад, сказати: «Якщо статева спроможність — мода, то ви, мабуть, не часто ставали її жертвою». Одначе я кладу обидві долоні на стіл і байдужно промовляю: — Не слід заперечувати зв’язок між сім’яутворенням і недугами, які, на перший погляд, не вражають статевих органів. Адже ви знаєте, згідно з даними досліджень у Сірак’юзькому медичному центрі, чоловіки, які зробили собі розтин сім’яного каналу, щоб від них не вагітніли жінки, особливо схильні до захворювань на артрит, суглобовий ревматизм і атеросклероз. — Я знаю про сірак’юзькі дослідження, — відповідає Скелтон. — Одначе тамтешні лікарі вивчили дуже мало випадків і не вважають свої висновки незаперечними. — Я також цього не вважаю, — кажу я сухо. — У всякому разі, — озивається Метьюз уже не так різко, за що я йому вдячний, — для нас мало важить природа зв’язку між цими двома явищами. Факти є факти. Докторе Мартінеллі, ви сказали, що, згідно з вашою статистикою, жертвою енцефаліту-шістнадцять не став жоден хлопчик, який не досяг статевої зрілості. Чи можна сказати це саме й про дівчаток? У цю мить Кресбі повертається до Метьюза й усміхається так зарозуміло, що я аж ніяковію. Кресбі, либонь, не поставив би такого запитання: він же прочитав мою доповідну записку. Я зиркаю на нього. Він почуває себе на сьомому небі. Цьому хлопцеві зверхності не бракує. Йому замало про щось тільки знати. Він прагне перемагати інших і зневажати їх. Коли врахувати, яка серйозна ця проблема, то поводиться Кресбі не зовсім гарно. Зрештою, ми зібралися тут не для того, щоб глумитися з Метьюза, а щоб переконати його вжити необхідних заходів. Я дивлюсь на державного секретаря і звертаюся до нього ввічливим тоном, про який сам він, розмовляючи зі мною, забував: — Я радий, що ви порушили це питання. Воно вельми важливе. Ні в США, ні за рубежем серед жертв енцефаліту-шістнадцять не виявлено жодної жінки. Скелтон і Метьюз ціпеніють, особливо, певна річ, державний секретар. Плечистий і огрядний, він притискує одну до одної свої величезні волохаті руки, потім спирається ліктями на стіл, випинає вперед хижу щелепу й, зиркнувши на мене з-під густих брів, зачіпливо питає: — Енцефаліт-шістнадцять не пристає до жінок? Хіба таке можливе? Хоч його формулювання видається мені не дуже науковим, я терпляче відповідаю: — Це не єдина відома нам недуга, яка вражає чоловіків і від якої жінок захищає імунітет. Ось, скажімо, гемофілія. — Що, що? — розгублено перепитує Метьюз. — А який зв’язок між гемофілією і енцефалітом-шістнадцять? — Ніякого, — докидає Кресбі вбивчим тоном. — Просто доктор Мартінеллі порівнює два імунітети. Жінки мають імунітет і проти гемофілії, і проти енцефаліту-шістнадцять. — І як ви поясните цей імунітет? — запитує Метьюз із тією самою приголомшливою наївністю, яку я ще раніш помітив у нього. — Я не можу його пояснити, — відповідаю я. — Це дані досліджень. Западає мовчанка, довга й гнітюча. І вона навіть до речі. Потрібен час, щоб перетравити цей факт. Мене дивує не мовчанка, а місіс Уайт чи, точніше сказати, те, як ми на неї дивимося. Вона аж тетеріє, побачивши, як раптом усі чоловіки прикипають поглядами до неї. О ні, місіс Уайт не плекає ілюзій! Ця п’ятдесятирічна жінка, з ніг до голови сіра, позбавлена будь-яких ознак колишньої вроди. Вона не звикла, щоб на неї дивились, та ще й так пильно, стільки чоловіків водночас. Місіс Уайт багровіє, почуваючи себе винною за свій імунітет, і сором’язливо всміхається державному секретареві, мовби вибачаючись перед ним. Але Метьюз і цього разу не всміхається до неї своєю сліпучою білозубою усмішкою професіонального політика. Він тільки злобливо, довго й пильно дивиться на неї. Насправді все це триває, я певен, лише дві-три секунди, але потім, коли я згадуватиму нашу розмову, саме ця сцена щоразу спливатиме в моїй пам’яті.  

Моя зустріч із Метьюзом нічого не дала. Навіть через три тижні після нашої розмови він не вдарив на сполох і не вжив жодних профілактичних заходів, яких я домагався. Але найбільше мене дивує те, що й досі мовчить преса. У ній, як це часто буває, закордонні справи заступають внутрішні. Тепер засоби масової інформації спрямували свої вуха й очі на Таїланд і на ті важливі ініціативи щодо цієї країни, які щойно висунув президент. Газети навіть не замовчують енцефаліту-16. Він їх просто не цікавить. Зрідка з’являються невеличкі замітки про цю недугу, але в жодній із них не говориться про те, яке серйозне становище склалося. Однак на таке становище вже звернули увагу невропатологи. Про це свідчить моя пошта й телефонні дзвінки. Але ті лікарі, як і я три тижні тому, надто шанобливо ставляться до адміністрації, довіряють їй і покладаються на очолювану мною комісію, яка має виробити необхідні рекомендації. Що ж до громадської думки, то я доходжу жахливого висновку: число смертельних випадків ще не досягло такого рівня, щоб її хвилювала ця проблема. Навіть більше, багатьом людям здається, ніби в такій пошесті «немає нічого особливого», вона може спалахнути в Африці, в Азії, у крайньому разі, в Латинській Америці, але тільки не в Сполучених Штатах. Коли я сказав про своє занепокоєння одному з редакторів газети «Вашингтон пост», то наштовхнувся на ввічливий скептицизм. Я відкрив у тому чоловікові, як і в багатьох інших, дві віри, що, злившись водно, таки справляють враження: це — сліпа віра в медицину США і ще одна, не менш сліпа віра в здатність адміністрації мобілізуватися проти національної небезпеки. Мене, мушу сказати, приголомшує й жахає відповідальність, яка лягає на мої плечі й до якої я зовсім не готовий. Я такий занепокоєний, що втратив сон і щоночі розмірковую про те, що повинен робити. Я з тривогою помічаю, що Аніта помалу перестає бути мені опорою. В міру того, як наближаються президентські вибори, я бачу її все рідше й рідше, і коли ми зустрічаємося з нею, вона говорить зі мною тільки про вибори та про Таїланд. А коли я нарешті нагадую про енцефаліт-16 і про потребу негайно вжити профілактичних заходів, вона намагається ухилитись від цієї розмови. «ХЕВ не забариться вжити рекомендованих тобою заходів, — каже вона. — Май же терпіння, Ральфе. Крім твоєї пошесті, є й інші справи». І я кінець кінцем переконуюся, що моя комісія та й сам я правлю за алібі для адміністрації, яка з невідомих мені причин не може або не хоче нічого робити. 28 вересня, не сказавши жодного слова Аніті, яка зустріла б це в багнети, я приймаю ухвалу. Я ділюся своїм наміром із членами комісії і прошусь на прийом до Кресбі, щоб доповісти йому про все як є. Сьогодні молодий лисань не такий неугавний, як звичайно. О, звісно, його маленькі й чорні, мов смола, очі і тепер такі самі жваві. Але обличчя в нього змарніле, заклопотане, на губах заліг смуток. Я одразу ж кажу йому, що більше не хочу бути співучасником мовчання й бездіяльності ХЕВ: я подаю у відставку з посади голови комісії. Дивна річ, Кресбі навіть не намагається мене відмовити. Навпаки, він схвалює мій намір. Навіть більше, спонукає мене до цього. Досить байдужно Кресбі розповідає про таке, що мені аж не віриться. Виявляється, в бездіяльності ХЕВ винен не Метьюз, як я гадав, а сам президент. Той упіймався в пастку власної спритності. Насамперед президент скористався з того, що преса не виявила ніякої цікавості до енцефаліту-16: він замовчав мої статистичні дані й поклав доповідну записку під сукно. Чому? Та тому, що коли президент її опублікує, то змушений буде вжити заходів, які зроблять його непопулярним. А президент уже й так досить непопулярний через Таїланд і свою брудну війну там, якої ні від кого не приховаєш. А з іншого боку, якщо президент опублікує мою доповідну записку тепер, то це викличе страшенний галас. Йому всіляко докорятимуть за такий запізнілий крок, його звинуватять у смерті багатьох людей, і він програє президентські вибори сенаторові Шерману. Я слухаю Кресбі й аж рота роззявляю. Мене дивує те, що бажання залишитися в своєму кріслі президент ставить вище за людські життя, які він міг би врятувати, коли б терміново вжив необхідних заходів. Кресбі сміється: — Докторе! Ви несправедливі до президента. Гадаєте, він особисто зацікавлений у перевиборах? Анітрохи! Ви ж не знаєте про ту високу місію, яку на президента поклав господь: зберегти американський вплив у Південно-Східній Азії. Справа тут дуже проста: якщо Таїланд лусне, тоді там усе піде шкереберть. Таїланд може врятувати тільки президент. Принаймні так він гадає. Отже, самі розумієте, що означає проти цього невеличка пошесть, яка навіть тут, у США, вкоротила віку сорока тисячам чоловік. Це куди менше, ніж гине за рік у дорожніх катастрофах… Дивна політична філософія. Виходить, для нас важливе не те, що ми оплакуємо у себе вдома, а те, що відбувається на краю світу! З іншого боку, мені не подобається цинізм, з яким цей молодик говорить про свого хазяїна. Кресбі дивиться трохи спогорда на все, в тім числі й на енцефаліт-16. Він помиляється. Може, сам він народивсь і в сорочці, але недуга — не злидні, вона не обминає і таких, як він. Я йому так і кажу. Наголошую, що важить не кількість захворювань, а швидкість, з якою вона зростає. Тоді Кресбі ділиться зі мною, — щоправда, він робить це натяками, — своїм міркуванням, яке мене спантеличує. Мовляв, якщо я збираюся подавати у відставку, то що може завадити мені обнародувати оту конфіденційну доповідну записку? Зрештою, записка моя, я ж бо її написав. Я ставлюся до цієї дивної пропозиції холодно. Доповідна записка — не мій власний витвір, це колективна праця комісії, від якої зажадали тримати все в таємниці. Коли б я цю таємницю виказав, переді мною постала б серйозна етична проблема. По цих словах я, ні про що більше не розводячись, весь насторожений, покидаю Кресбі. Я починаю підозрювати, що цей геніальний молодик посварився з президентом і намагається водити мене за носа. Мета ясна: він хоче скористатися з моїх докорів сумління і зле пожартувати з колишнім своїм шефом. А потім вийде з води сухим, намочивши мене з голови до ніг. Я телефоную Аніті й прошу її прийти до мене. Вона починає відмовлятися — каже, що багато роботи. Тоді я натякаю їй про свою зустріч із Кресбі, й Аніта одразу ж відповідає: «О’кей, Ральфе, я буду в тебе о десятій». Звісно, о десятій вечора. До цього побачення у мене ще чимало часу. Я вкладаю в ліжко свого десятирічного сина Дейва — тобто обережно перевіряю, чи він уже ліг спати. Дейва народила не Аніта, в кар’єристських планах якої не залишається місця для дітей, а моя перша дружина Елін, — вона померла від сепсису в тридцятидворічному віці, коли Дейв мав чотири роки. Потім приймаю душ і надягаю піжаму — одну з тих, що викликають в Аніти сміх, бо я їх ушиваю. Марно я пояснюю Аніті, що в таких, як я, приземкуватих чоловіків не повинна звисати матня. О пів на десяту входжу до кімнати Дейва і вмовляю його погасити світло. Сусідчин ердельтер’єр Батц, який тимчасово живе в нас, розлігся в ногах ліжка, поклавши морду на лапи. Він уже задрімав і тепер тільки розплющує одне око й б’є хвостом по килиму на стіні. Дейв не ворушиться. Спершись спиною на згорнену вдвоє подушку, він читає. Його чорні вії відкидають на щоки густу тінь. Я сідаю в ногах ліжка й дивлюсь на хлопця. Як на свій вік він дуже малий, але добре збудований, з округлим обличчям, матовою шкірою й хвилястим темно-русявим чубом. Стан, риси обличчя й вії в нього від мене. А очі від Елін. Ось уже шість років я щовечора згадую її погляд. Влаштовувати життя мені було нелегко. Я маю одну добру сусідку, яка згодилася водити вранці Дейва до школи, а ввечері забирати додому, і другу сусідку, яка не має своїх дітей і тому рада наглядати за моїм сином, поки я повернуся з лікарні. Оскільки вже мова зайшла про сусідів, то мені приємно сказати, що в перші дні після нашого переїзду на Уеслі-Хейтс вони, готуючись приймати гостей, запитували себе: «Чи не запросити й подружжя Мартінеллі?» Та вагалися сусіди не довго і досить скоро заприятелювали з нами. Завдяки Елін. Та ще, як вони самі казали, завдяки моєму «латинському чару». Це означає, що зрештою вони більше полюбили того, кого любили менше до знайомства зі мною. Звісно, в цьому є певний присмак расизму, та нехай і так. Поки вони ставляться до мене приязно, я не вередуватиму. Іноді мої сусіди трохи переоцінюють мене й шанують у моїй особі більше італійця, ніж саму Італію. Вони зачаровані мною. Особливо жінки. — Вимикаю, Ральфе, — каже Дейв так само тактовно, як я від нього й сподівався. Я встаю, проводжу рукою по синовій чуприні і, переборюючи бажання поцілувати його (хлопцеві це не подобається), повертаюся до своєї кімнати чекати на ту половину, яку так рідко бачу. Моїм друзям, особливо тим, хто знав Елін, друге моє одруження, та ще на таких умовах, здається невиправданим. І вони мають слушність. Але мене виправдує те, що мені не залишалося нічого іншого. Я одружився тому, що моя колишня теща, яка провідує Дейва, дізнавшись про мій зв’язок з Анітою, звинуватила мене в аморальності. Тепер від цього звинувачення мене захищає свідоцтво про одруження. Спільно ми живемо далеко не щодня. Я, як каже Аніта, нагадую їй квочку, бо успадкував від своїх італійських предків любов до родини, тому хвицаюсь і форкаю перед дружиною, яку надто рідко бачу. Але Аніта цілком задоволена таким становищем. А чом би їй і не бути ним задоволеною, коли вона довела до нього сама? Десята година. Ось і Аніта. Тридцятирічна тілиста жінка з волоссям кольору червоного дерева, зеленими очима й «тонко відточеним» носом. Принаймні так вона описує його сама в хвилини, коли на неї находить марнолюбство. Аніта влітає вихором і, дуже збуджена, накидається на мене. Їй страшенно хочеться вислухати мене. Моя розповідь приголомшує її.. Вона ще ладна змиритися з моєю відставкою. Але передавати доповідну записку пресі… Ні, я не повинен цього робити! Це було б жахливо! За кілька тижнів до президентських виборів!.. Навіть і з морального погляду я не маю на це права! Доповідна записка не належить мені. Я даю їй виговоритися, хоча й дивуюсь, що Аніта залучає мораль на службу адміністрації, яка й пальцем не ворухне, щоб захистити здоров’я народу. Коли дружина вичерпує свої аргументи, я зауважую їй, що в даному разі йдеться не про один, а про два обов’язки: формальний, який вона так добре визначила, — той самий, до речі, що його я відкинув, коли на нього натякнув мені Кресбі, — і реальний обов’язок щодо населення країни — будь-що попередити людей про небезпеку, яка їм загрожує. Сказавши це, я заспокоююсь. Я надрукував тільки один примірник доповідної записки, яка належить комісії, але зберігається в моєму сейфі у банку. Я в жодному разі її не опублікую, бо дуже боюся, що людей охопить паніка. Однак якщо ХЕВ і далі не вживатиме ніяких заходів, то я звернуся до преси як лікар і приватна особа, а не як колишній голова комісії. Аніта дивиться на мене. Мої слова її заспокоюють. Вона сідає на канапу поряд зі мною, її зелені очі добрішають. Треба віддати Аніті належне: найбільші прикрощі, політичні чи особисті, ніколи надовго не відбивають у неї бажання кохатися чи добре попоїсти. Як тільки напруження в неї спадає, кожна з цих двох її жадоб посилює одна одну, і тоді Аніта спустошує мій холодильник і радо лягає в моє ліжко. Я анітрохи не дивуюсь, коли через кілька хвилин застаю Аніту в своїй кухоньці. Вона жадібно їсть яєчню з шинкою, яку щойно підсмажила. Користуючись із того, що в неї повний рот і вона змушена мене слухати, я знову серйозно й гаряче наполягаю на потребі вжити невідкладних заходів, яких я домагався. Коли Аніта доїдає вечерю, я, не замовкаючи, йду разом з нею до спальні. — Любий Ральфе, — каже Аніта, лежачи долілиць з наповненим шлунком упоперек мого ліжка, — ти ж знаєш останні новини з Таїланду: ми стоїмо на порозі другої війни в Південно-Східній Азії. Висновок: за кілька тижнів до президентських виборів шанси в батька (так вона, боячись, що її підслухають, називає навіть у мене вдома президента) дуже впали. Звісно, я батькові доповім. Хай знає, яку роль у всьому цьому відіграє Кресбі. Але, на мою думку, батько не повинен позбуватися Кресбі до виборів. Цей плазун надто багато знає. Ральфе, прошу тебе, не гнівайся! Ти повинен зрозуміти! У політиці доводиться робити вибір. Бувають невідкладні справи. Передусім треба рятувати Таїланд, а щоб урятувати Таїланд, треба виграти вибори. На жаль, тепер не можна заводити розмову про твій енцефаліт, надто довго з ним зволікали, і це стало б жахливим звинуваченням. Нам би сказали: «І оце аж тепер ви б’єте на сполох?!» Усі накинуться на нас, і Шерман здобуде на виборах перемогу. Я й далі наполягаю на своєму, але даремно. Аніта чемно, — мабуть, для того, щоб змінити тему, — починає розпитувати мене про Дейва. Тут теж нічого втішного нема. У хлопця виявлено ознаки анемії. І тепер, коли я подам у відставку й стану безробітним, то, либонь, повезу його на тиждень десь на свіже повітря. Аніта всміхається, але її усмішка мене дратує (я чудово знаю, що вона думає про мої взаємини з Дейвом), і я зухвало питаю в неї, чи нормально для жінки, на її думку, не мати дітей. — Чи нормально? — перепитує Аніта зневажливо. — А я не знаю, що таке нормально. І не розумію, чому мої яєчники повинні диктувати мені, як жити. В мене всім розпоряджається голова. На цих словах Аніта засинає. Вона засинає враз, так само, як ото перекривається кран. Аніта не тільки талановита людина, а й непохитна натура. Щоправда, може, позбавлена гострої чутливості. Коли я розповів їй, як швидко поширюється енцефаліт-16, і сказав, що помер доктор Морлі (він керував центром реанімації в лікарні, де колись працював і я), вона не дуже засмутилася. Хоч і знала його й іноді разом зі мною обідала в нього. Цілком ясно, що з цього погляду ми з нею люди різні. Смерть Морлі схвилювала мене до глибини душі, до того ж я — чому не сказати й про це? — міг би поділити його долю, якби залишився в тій лікарні, а не очолив комісію. Я Дивлюсь на Аніту. Її гарне волосся кольору червоного дерева розсипалось ореолом; вона заснула так, як лягла, — впоперек ліжка. Я не хочу її будити, отож піду ляжу на канапі у вітальні. Аніта спить спокійно, вираз обличчя в неї рішучий навіть уві сні. Вона не помре від енцефаліту-16. Ця думка не хвилює її ні наяву, ні вві сні. З цього погляду Аніта тривоги не відчуває. Ні за себе, ні, боюся, за мене. Наступного дня я надсилаю листа із заявою про відставку, а ополудні мені телефонує Аніта. Вона не хоче говорити відверто (знову боїться, щоб її не підслухали). — Ральфе, я все розповіла батькові. Про опублікування доповідної записки не може бути й мови, але Метьюз міг би виступити по телебаченню, попередити людей і дати їм деякі рекомендації. Я кладу трубку. Це напівобіцянка вжити напівзаходів. Гаразд. Я, як і збирався, на тиждень кудись подамсь, а потім, якщо до мого повернення вони нічого не зроблять, почну діяти. Я наймаю в глухому куточку у горах Блу-Маунтін на Ямайці селянський будиночок. Тут немає ні вигод, ні радіоприймача, ні телевізора, ні навіть електрики. Зате звідси відкривається чудовий краєвид на південно-східну частину острова. Після цього «дикого» відпочинку я з Дейвом, трохи підкріпивши здоров’я, прилітаю літаком у Вашингтон, отримую в аеропорту багаж і, пройшовши через митницю, купую газету «Вашингтон пост». І заціпеніло читаю на другій сторінці великі витяги з моєї доповідної записки. Тоді гарячково скуповую всі свіжі газети й швидко переглядаю їх. Як дивно все змінилося! Ще тиждень тому в них ішлося лише про Таїланд та президентські вибори. А сьогодні на їх сторінках запанувала одна тема, одна-єдина — енцефаліт-16. Усі газети подають довгі цитати з моєї конфіденційної доповідної записки й звинувачують, відверто або приховано, Білий дім у замовчуванні фактів, бездіяльності й неспроможності. Отже, інформація все ж таки «просочилась», і преса, яка не могла зі мною зв’язатися, не має в цьому сумніву: я, мовляв, інформацію розголосив, а сам утік. Звичайно, ніхто з журналістів саме таких слів не вживає. Їм досить написати, що я подав у відставку, а сам «зник». Повернувшись о дев’ятій вечора додому, я телефоную своєму адвокатові Луїджі Фабрелло. В трубці лунає пронизливий крик: — Де ж ти був?! Не встигаю я навіть рота розтулити, а Луїджі вже знову викрикує: — Мовчи! Я зараз приїду. Через годину адвокат переступає мій поріг, брови в нього насуплені, чуб розкуйовджений, а на щоках — та цупка чорна щетина, яка справляє враження, ніби він ніколи по-справжньому не голиться. — Тебе з хвилини на хвилину мають заарештувати, — каже Луїджі. Розігравши цю сцену, він замовкає, вислуховує мене, а тоді разом зі мною пише, виважуючи кожне слово, заяву до газети «Нью-Йорк таймс». Потім він радить мені не телефонувати до завтра, поки з’явиться в газеті моя виправдувальна заява, Аніті і з серйозним виглядом виходить, прихопивши з собою текст заяви. Але наступного дня, в суботу, я не встигаю повідомити Аніту про своє повернення. О восьмій ранку до мене приходять двоє полісменів, — добре, хоч Дейв іще спить, — і старший з них (він більше скидається на університетського професора, ніж на фараона) чемно запитує: — Докторе Мартінеллі, я маю до вас тільки одне запитання. Чи правда, що ви, подаючи у відставку, зробили фотокопію своєї доповідної записки? — Правда. — Ви б не показали мені цю фотокопію? — Сьогодні зробити цього не можна. Вона лежить у моєму сейфі в банку. А банк зачинений. — Коли ви поклали фотокопію в сейф? — Того дня, коли подав у відставку, — двадцять восьмого вересня. — Відтоді ви хоч раз заходили до свого банку? — Ні. Двадцять дев’ятого вересня я поїхав на Ямайку й повернувся звідти вчора ввечері. Він поштиво хитає головою. Дивний фараон. Йому років п’ятдесят, очі за великими окулярами задумливі, чоло високе, обличчя добродушне, а манери просто-таки галантні. — Гаразд, — каже він, — якщо ваша ласка, то в понеділок уранці ми приїдемо по вас і разом вирушимо до банку, щоб відімкнути ваш сейф. А поки що, докторе Мартінеллі, прошу вас залишатися до понеділка у Вашингтоні й не пускати до себе журналістів. Вони виходять. Моєму обуренню немає меж. Цілком очевидно, що вони хочуть звинуватити мене в тому, нібито я, подаючи у відставку, зробив фотокопію своєї доповідної записки. Я розмовляв про це тільки з Анітою. Тепер стає ясно, що то вона зрадила мене. Я знімаю трубку й набираю її номер. — Аніта? — Це ти, Ральфе? Її радісний голос викликає в моєму серці щем. Та я похоплююсь і сухо, не підвищуючи голосу, заявляю: — Я хочу сказати тобі тільки одне. Після доносу, який ти зробила на мене, я більше не бажаю ні бачити тебе, ні чути, ні розмовляти з тобою. І кладу трубку. Ноги в мене тремтять, по щоках котиться піт.  

Я проводжу суботу й неділю дуже погано. Прихід до мого дому того галантного фараона нічого доброго мені не обіцяє. Я майже певен, що в понеділок мене заарештують, і якби не порада Луїджі, то, мабуть, спробував би втекти з Дейвом із міста й десь сховатися. Я бачу жахливу несправедливість у тому, що сам-один намагався виконати свій обов’язок перед народом, і тепер жорстока рука закону загрожує мені розправою. Не менш ошелешила мене й поведінка Аніти, а також те, як швидко й грубо я порвав з нею, не давши їй змоги щось пояснити. Ніяк не можу повірити, що вона зрадила мене, і дуже боляче переконувати себе в цьому. Крім того, проїжджаючи на таксі в суботу пополудні центром міста, я побачив, як один чоловік раптом упав на тротуар. Цілком імовірно, що він був хворий на щось зовсім інше, а не на енцефаліт-16. Але я не попросив таксиста зупинитись. Рефлекс самозбереження переважив професійний обов’язок. Відтоді з думок мені не йде ця моя слабкість, і я не можу собі цього вибачити. Нарешті настає понеділок, і о дев’ятій годині приходить старший віком фараон. Він люб’язно нагадує мені своє прізвище — Мур, — але потім мовчки сидить біля мене в автомобілі всю дорогу, поки ми їдемо до банку. Відімкнувши сейф, я подаю йому фотокопію своєї доповідної записки. Полісмен гортає її, але не абияк. На клаптику паперу в нього зазначені певні сторінки, і саме ці сторінки він старанно роздивляється. На це йде хвилин п’ять, не більше. Потім він згортає теку й з привітною усмішкою повертає її мені. — Докторе Мартінеллі, це знімає з вас підозру. І я радий. Я й не вірив у вашу провину. Ваш психологічний профіль, який ми добре вивчили, свідчить про те, що ви не здатні на злочин. До побачення, докторе Мартінеллі! Потім полісмен швидко біжить від мене. Та сказати «біжить» буде, мабуть, не достатньо: він просто зникає, наче провалюється крізь землю, і я лишаюся сам біля відчиненого сейфа, здивований, що мене не заарештували. Мур не сказав мені, чому моя фотокопія знімає з мене провину, а що він так швидко зник, то я не встиг у нього про це спитати. Одначе мене дивує не тільки це. Коли я повертаюсь додому, мені телефонує секретарка з Білого дому: місіс Мартінеллі чекає на мене о тринадцятій годині в китайському ресторані. І не встигаю я сказати «так» або «ні», як секретарка кладе трубку. Ця невимушеність, з якою Аніта призначила мені в такий спосіб побачення, розчулює мене, і я вирішую піти до ресторану. Навіть починаю шкодувати, що в суботу так грубо розмовляв з нею по телефону. Колись ми з Анітою частенько ходили по «Йєнчінг-Паласу», та потім там стали майже постійно обідати китайці, які приїздять з Пекіна, і Аніта — а вона страждає на підозру, що за нею шпигують, — почала тягати мене до містера Твана. Цей, крім своєї гарної кухні, має ще одну перевагу: він щоразу пропонує нам на перше щось дуже смачне. І ось я застаю тут вишукано вбрану Аніту, що поважно сидить на червоному оксамитовому стільці; чоло її освітлює розмальований золотавими смужками ліхтарик. Я вибачаюся за спізнення, сідаю біля неї і починаю хвалити її шати. Але марно. Не знаю, хто це сказав, нібито комплімент завжди викликає зніяковіння у чоловіка й ніколи — в жінки. Аніта мовчки дивиться на мене своїми зеленими очима. Невдовзі приходить узяти замовлення місіс Тван. Вона в чорній шовковій сукні з розрізом унизу, в якому видно литку її правої ноги. З губів місіс Тван не сходить усмішка. Місіс Тван незворушно записує наше замовлення на аркушику паперу. Потім згортає його, вклоняється нам і йде. Я не спускаю очей з розрізу на її сукні. — Тебе знову зачарувала її литка? — питає Аніта. Вона йде в наступ стримано, її зелені очі безжальні. Я мовчу. Я не збираюся схрещувати шпаги за литку місіс Тван. — Яка несподіванка! — вигукує Аніта. — Звісно, я вже й не сподівалася тебе побачити. Думала, помру самотньою. — Послухай, Аніто… — Як, ти розмовляєш? А я вирішила, що ти більше не бажаєш ні бачити мене, ні чути, ні розмовляти зі мною! Чи я правильно повторюю твої слова? — Аніто, прошу тебе… — Ти просиш мене? Яке досягнення! Ось мене знову бачать, чують і навіть розмовляють зі мною! — Та годі тобі! — Звісно, я можу помовчати, якщо в тебе псується настрій, коли я розтуляю рота. — Ні. Навпаки, я вважаю, що нам конче треба поговорити. — Поговорити! З донощицею! — Я маю тобі щось сказати. — Ти викрив ще один донос? — Угамуйся, прошу тебе, це дуже важливо. — Для кого? — Аніто, є. одна нова деталь. — Я знаю твою нову деталь. Це — твоя брудна манера поводитись зі мною! — Ця нова деталь тебе не стосується. — О боже! Якийсь суперник!.. — Угамуйся, Аніто! — Забудь про перевагу чоловіка над жінкою, докторе! Хоч ти й зневажаєш мене, а право висловитись я маю! — Аніто, це ти сказала Мурові, що я зробив фотокопію з доповідної записки? Ти чи ні? — Я, ваша честь! І в такий спосіб зняла з вас вину. — Ти вже знаєш про це? — Ну звісно. Мур повернувся з твого банку й подзвонив мені. — І моєї фотокопії вистачило, щоб мене виправдати? — Стривайте, шановний. Спершу вибачтесь! — Вибачитись ще до того, як ти все поясниш? — Еге ж. Бо яка користь із твого вибачення буде потім? — Вибачаюсь. Зелені очі втуплюються в мене. Вони анітрохи не заспокоїлись. — Ральфе, — із запалом каже Аніта, — ти гидко розмовляв зі мною по телефону, страшенно гидко! — Я вже вибачився перед тобою. — О, як це легко! Сказав «вибачаюсь», і ми вже квити. Все залагоджено! — О ні! — відповідаю я роздратовано. — Вибачаєш ти мені чи не вибачаєш, а тепер ми часто говоритимемо про цей телефонний дзвінок! Приходить усміхнена місіс Тван, приносить тацю з чашками й тарілочками і розставляє їх на столі. Рухи в неї такі самі, як і усмішка: коректні, швидкі, легкі й витончено плавні, вони просто зачаровують відвідувачів ресторану. Місіс Тван відходить. Моє вибачення не розвіяло остаточно Анітиного гніву, і тепер це роблять пиріжечки з креветками. Аніта жадібно їсть, і настрій у неї поліпшується. — Звичайно, — каже вона з повним ротом, — я ні на хвилину не повірила, що то від тебе просочилася інформація. — Чому? — Через Дейва. — Як це через Дейва? — Хіба б ти ризикнув опинитись у в’язниці й залишити Дейва на свою тещу? — Я про це не подумав. —. Ти свідомо про це не подумав. Аніта наштрикує на палички ще одного пиріжечка і жадібно його відкушує. Я ще й не починав їсти. Я дивлюся на неї. Вона зачаровує мене своїм апетитом і тим, як розуміє мою поведінку. — По-друге, на фотокопії, яка потрапила до газети «Нью-Йорк таймс», друкарські помилки виправлено від руки. — То й що? — Ти ж ледар. — Я ледар? — Еге ж, коли ти передруковуєш доповідну записку чи статтю, то ніколи не виправляєш на своєму примірнику друкарських помилок. Тож я була певна, що послана до редакції «Нью-Йорк таймс» фотокопія знята не з твого примірника, і попросила Мура це перевірити. Я почуваю себе трохи ошелешеним. Аніта все Помічає, все пам’ятає, а коли настає час, діє. А я саме тоді, коли вона рятувала мою ставку в цій грі, обкачав її в багнюці. — Аніто, — кажу я, — тепер, коли я все знаю, що мені робити? Кинутись тобі в ноги? Стати перед тобою навколішки? Аніта кладе ліву руку на мою праву й досить поблажливо каже: — Любий Ральфе, тільки ти вмієш так вибачатись! По цих словах вона ковтає ще один пиріжечок. Я, не дуже задоволений, мовчу. Її поблажливість мене ображає. — Хто послав ту фотокопію до «Нью-Йорк таймс»? — питаю я. — Кресбі? — А хто ж іще! — Мур має докази? — Ні. Та й що це дасть? У всякому разі, батько пішов на дно. Дивна річ, але оце «у всякому разі» її не дуже засмучує. Навпаки, вона навіть трохи пожвавішала, повеселішала… Я дивлюся на дружину і все не наважуюсь узятися до їжі. Хоч мені й слід було б із цим поспішити. Упоравшись зі своїми пиріжками, Аніта накидається на мої. І це заважає їй водночас розмовляти. — Тебе не було десять днів, Ральфе. І ти не знаєш останніх статистичних даних про енцефаліт-шістнадцять. Вони жахливі! (Сама Аніта, правда, не дуже нажахана.) До того ж є ще одне, Ральфе, куди гірше. Ми довідалися, що великі страхувальні компанії збираються розірвати угоди про страхування життя. — Хіба вони мають право це робити? — Вони його собі привласнять. Батько втонув, Ральфе. Його шанси, за останнім опитуванням Геллапа, впали до тридцяти двох відсотків. — Але ж у сенатора Шермана теж неприємності. Я прочитав у суботніх газетах, що в його напарника інфаркт. Шерманові треба якнайшвидше знайти іншого кандидата на віце-президента. А це нелегко. — Все позаду, — відповідає Аніта. — Він уже знайшов. — Звідки ти знаєш? — Вона мені телефонувала. Я вражено втуплююся в Аніту. — Вона? Це жінка? Жінка буде віце-президентом? — Я гадаю, — каже Аніта, роздивляючись мене й піднявши вгору свої палички, — що за нинішніх обставин (вона робить на цих словах наголос) Шерман зарекомендував себе неабияким реалістом і спритним політиком, вибравши кандидатом на віце-президента жінку. — Вона бере двома паличками пиріжечок і ковтає його. — Хто вона? — Сара Бедфорд. Я надуваю губи. У США багато всіляких РВЖ[4], і Сара Бедфорд належить до найрадикальнішого з них. — І що вона сказала тобі по телефону? — Сара добре розуміє, що я мушу поки лишатися з батьком, аби в хвилину його поразки подати йому руку, але після виборів вона розраховує на мене. — Як на секретарку? — Як на радницю. Западає коротка мовчанка. — Ти ростеш, — мимоволі кажу я досить сухо. Але Аніта не звертає уваги на мій тон. Вона мене не слухає. І навряд чи бачить. Її зелені очі горять вогнем, вона з переможним виглядом закидає назад волосся кольору червоного дерева й захоплено каже: — Це буде чудове підвищення, Ральфе! І не тільки для Сари й для мене. Для жінки! Поміркуй сам, Ральфе! Якщо Шерман помре, то Сара стане першою жінкою-президентом Сполучених Штатів! Я, як того й хоче Аніта, міркую. До Шермана особливої симпатії я не відчуваю. Я бачив його двічі-тричі по телевізору, це чоловік років сорока, атлетичної будови, на вигляд молодший свого віку. Якби, за Анітиними словами, не «обставини», ніхто й не подумав би, що найближчим часом Шерману загрожує смерть. І я можу заприсягтися, що не тільки Аніта вже уявляє собі цю смерть і навіть її бажає. Отож нещастя — не таке вже й велике лихо, адже воно відкриває дорогу — якими точними бувають слова! — «чудовому підвищенню». — Залиш мені бодай один-два пиріжечки, — кажу я перегодя. Аніта перестає жувати, зиркає на тарілку й сміється. Я теж сміюсь — трохи запізно й без особливої радості. Анітине бажання здійснюється. Її пророцтво збувається. Через місяць після виборів президент Шерман занедужує на енцефаліт, і Сара Бедфорд захоплює в свої тверді рученята долю Сполучених Штатів. Мене в ті дні у Вашингтоні вже не було, і свідком сходження на вершину Сари Бедфорд, а заразом і Аніти, я не став. Я найнявся на роботу до фірми «Гельсінгфорс» і тепер керую в Блувіллі, штат Вермонт, лабораторією, що досліджує вірус енцефаліту-16. Дейв теж зі мною.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка