Реферат студентки стоматологічного факультету Воркун Ірини Тернопіль 2007 План



Скачати 103.94 Kb.
Дата конвертації06.05.2016
Розмір103.94 Kb.
Тернопільський державний медичний університет

ім. І.Я.Горбачевського




Голодомор 1932 – 1933 рр.:

трагедія українського народу

Реферат студентки

стоматологічного факультету

Воркун Ірини

Тернопіль - 2007

План:


  1. Проблема визнання голодомору світовою громадськістю.

  2. Виникнення голоду як наслідок сталінської політики в Україні.

  3. Наслідки голодомору для українського села.

  4. Завуальована політика радянського уряду щодо трагедії українців.



  1. Проблема визнання голодомору світовою громадськістю.

Голодомор 1932 – 1933 років – найбільша трагедія в історії українського народу. До цієї події прикута увага не лише усіх громадян України, але й міжнародної спільноти.

В Україні вперше голод 1932 – 1933 рр. почали визнавати у 1988 р.: письменник Олекса Мусієнко вжив слово «Голодомор».

Справжнє вивчення Голодомору почалося після 1991 р., коли стали доступними архіви і свідчення очевидців. Ще з кінця 40-х — початку 50-х рр.. ХХ ст. стали з'являтись наукові дослідження про голодомор в діаспорі (зокрема роботи Дмитра Соловея). Особливу роль в приверненні уваги до цієї однієї з найбільших трагедій сторіччя відіграла робота Р. Конквеста «Жнива скорботи», а також діяльність Спеціальної комісії Конгресу США, яку очолював Дж. Мейс. Звіти цієї комісії почали виходити з 1987 р. У 1989 р. вийшла брошура С. Кульчицького «1933: трагедія голоду», а в 1991 р - його ж монографія «Ціна великого перелому». В 1990 р. з'явилась збірка документів «Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів». Лише у 1991 р. з'явилась перша збірка свідчень людей, які пережили Голодомор: «1933 Голод: Народна книга-меморіал» упорядники В. Маняк, Л. Коваленко.

В Україні діє Асоціація дослідників Голодоморів в Україні. Видано низку збірок свідчень свідків Голодомору. Найбільш ґрунтовні з них: «Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали у двох книгах. - Видавництво М.П.Коць.: Київ - Нью-Йорк, 1999, «Український Голокост 1932—1933. Свідчення тих, хто вижив. Том 1 - 4». - 2003-2007 рр.

Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня...
Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про мільйони безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей. Причиною голодомору стала політика сталінського режиму щодо українців як нації і, зокрема, щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти української нації. На вересень 2003 р. офіційні документи з приводу голодомору прийняли у Бельгії, США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія). Проблема визнання голодомору 1932-33 рр. в Україні злочином проти людства розглядається на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33 рр. актом геноциду.

Восени 2008 року ООН розглядатиме подання України про визнання Голодомору геноцидом. Минулого 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України про Голодомор як геноцид. Слід сподіватися, що міжнародна громадськість солідаризується із висновком українського парламенту, оскільки він повністю збігається із суспільною думкою.

2. Виникнення голоду як наслідок сталінської політики в Україні.

Оголошений сталінським керівництвом наприкінці 20-х рр. перехід до індустріалізації поставив питання про поставку ресурсів для її здійснення. Передбачалося, що їх можна буде взяти за рахунок скуповування за зниженими цінами хліба у селян і продаж його за кордон. Але селяни не бажали продавати хліб за безцінь. Після хлібозаготівельної кризи 1927 – 28 рр. радянське керівництво перейшло у наступ на економічну самостійність села. Було оголошено курс на суцільну колективізацію. Україна як «житниця Союзу» підлягала колективізації в першу чергу. Але і опір колективізації тут був надзвичайно сильний. До кінця 1932 року 70% селянських господарств, які володіли 80% посівних площ були колективізовані.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні акти­вісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціа­лістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» ка­ралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгос­пи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

В Україні у якості особистого сталінського посланця було надіслано П.Постишева. Було замінено більшість місцевих керівників. Особливу роль відіграла хлібозаготівельна комісія на чолі із В. Молотовим та Л. Кагановичем, яку було надіслано з Москви наприкінці 1932 року.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали під­логи, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли ли­шати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояс­нював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології».
3. Наслідки голодомору для українського села.

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на почат­ку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоло­вік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг зерна на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору дерев, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь чле­нів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянсько­го автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство». Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обо­в'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства».

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздра­тований результатами перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). ”Изъять из сельсоветов книги смертей за 1933 год по всем без исключения сельсоветам, а за 1932 г. по списку, сообщенному Управлением Народно-Хозяйственного Учета. Изъятые от сельсоветов книги передать на хранение в секретном порядке при райисполкомах”. Важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число жертв на Укра­їні коливається в межах 3 – 6 млн. чоловік.



4. Завуальована політика радянського уряду щодо трагедії українців.

У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-тех­нічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Прав­ди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна — вирішальний фактор зерно заготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірно великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зер­нових, проте, виконувала аж 38 % плану зерно заготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колек­тивізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колиш­ній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала про­ти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського на­ціоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пиль­ності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою, національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідо­мості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду.

Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замов­чувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допо­моги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Ста­ліна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Тайм» Уолтер Дуранті неодно­разово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах до­пускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік). «За глибину, об'єктив­ність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуран­ті нагородили премією.

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це б образило радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ними».

Отже, селянство, залишалося найбільш ущемленою верствою суспільства. Значною мірою на його становище впливало негативне ставлення влади до кооперативної власності, яка зображувалась як щось «другорядне» та зайве. Тиск на українське село та масовий голод призвів до знищення великої кількості українських селян. З метою колективізації уряд примінив найстрашніші засоби проти цілого народу, що призвело до катастрофічних наслідків.



Пам'ять про ті страшні роки залишиться у серцях кожного українця, а історія має ще одну сторінку страждань українського народу.


Список використаної літератури:

  1. Субтельний О. Україна: історія. К. 1991.

  2. Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали у двох книгах. - Видавництво М.П.Коць.: Київ - Нью-Йорк, 1999.

  3. Український Голокост 1932—1933. Свідчення тих, хто вижив. Том 1 - 4. - К.: Вид. Києво-Могилянська академія, 2003-2007 р.

  4. З таємної директиви Одеського виконкому до міських рад та районних виконкомів, райкомів ВКП(б) та інспекторів УНГО Одеської області, 13 квітня 1934 р. – Державний архів Одеської області, ф. Р-2009, оп. 1, спр. 4, арк. 91,  92.







База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка