Пропозиції стосовно реформування



Скачати 357.39 Kb.
Дата конвертації15.12.2016
Розмір357.39 Kb.

Пропозиції стосовно реформування



Ю. І. Лелюх, канд. фіз.-мат. наук, співроб. Інституту теорії механіки НАН України:

Науково-освітній комплекс України не відповідає сьогоднішнім потребам як практичного застосування, так і внутрішнього саморозвитку. Існує стійка тенденція відставання рівня вищої освіти і рівня академічних досліджень від досягнутого світового. Подальше зволікання з реформуванням може призвести до колапсу всієї науково-освітньої системи нашого суспільства. Практичних результатів не дасть і стабілізація ситуації на нинішньому рівні. Втрачений на стабілізацію час тільки поглибить відставання рівня наукових робіт від передових досягнень науки, від реальних потреб суспільства і науки в цілому. Тому проведення реформи слід визнати нагальним і конче необхідним. Залишається вибрати організаційну модель, яка б відповідала потребам як розвитку самої науки, так і забезпечила б вирішення завдань, поставлених перед наукою і освітою в нашому суспільстві.

Найбільш відповідає цим вимогам, на мою думку, американська модель, яка органічно поєднує академічну науку з вищою освітою. Непрямим доказом її ефективності є процес реформування науково-освітньої системи в європейських країнах, який знайшов своє вираження в Болонському протоколі. Успішний та прискорений розвиток наукових досліджень ставить вимогу тісної взаємодії наукового і освітнього комплексів для забезпечення неперервного зв’язку та практичного застосування теорії і практики навіть у межах самої наукової роботи. Слід визнати, що відрив фундаментальної науки від освіти застарів морально і практично недоцільний. У наших умовах подібне об’єднання має й інші позитивні моменти, а саме концентрація коштів на вирішення нагальних завдань як науки, так і освіти. Як уже зазначалося вище, вузівська система за рахунок оберненого зв’язку з практичними потребами сьогодення більш сприйнятна до освоєння новітніх досягнень науки і до їх розвитку. На сьогодні процес становлення фундаментальних досліджень в університетському середовищі гальмується давно застарілою схемою надмірної спеціалізації, яка в переважній більшості не відповідає реальним потребам, та «конвеєрного» типу праці викладачів. Та, на жаль, необхідно констатувати, що у нас ні вища освіта включно з вузівськими науковими підрозділами, ні академічні наукові заклади не готові до подібного синтезу. Навіть більше, майже столітнє самостійне існування в специфічних умовах радянської системи зробили їх практично несумісними і організаційно, і за видами діяльності, незважаючи на широку практику поєднання наукової та викладацької діяльності на рівні окремих наукових працівників. Таким чином процес об’єднання не може бути одномоментним. Його необхідно розбити на декілька етапів, чітко визначивши цілі реформи та механізми її проведення.

Для розробки і реалізації поетапного реформування науково-освітньої галузі нашого суспільства необхідно чітко уявити кінцевий результат даної реформи, визначити критерії, яким повинні відповідати реформовані структури. Як було зазначено вище, американська модель передбачає існування тріади наукових закладів: університетів, державних науково-дослідних центрів та прикладних наукових організацій. Таким чином, для проведення реформи необхідно створити умови для становлення і розвитку подібної тріади в Україні. Сучасні академічні інститути не можуть бути відповідником науково-дослідних центрів як за кількісним складом наукових працівників, так і завдяки відсутності комплексності досліджень і їх вузькою направленістю в межах кожного з них. Критерієм для вибору відповідного інституту як бази для формування науково-дослідного центру, поряд, безперечно, з існуванням державної програми розвитку досліджень у певній галузі науки, має стати відповідність структури інституту сукупності підтем даної програми. Інакше кажучи, інститут можна вважати базою для створення центру тільки за умов, коли принаймні половина штатних підрозділів можуть працювати за тематикою державної програми. Не слід обмежувати створення таких центрів одним інститутом, навіть більше, буде корисно залучення інших академічних наукових закладів, які розташовані в інших регіонах. Недоліки управління подібним екстериторіальним центром компенсуються значним потенціалом, що залучається до дослідження, наявністю чіткої державної програми наукового розвитку у відповідній галузі науки, ефективного контролю ззовні. Інша частина академічних інститутів, практично ті, що займаються фундаментальними дослідженнями у сфері прикладних дисциплін, повинні бути інтегровані до сфери вищої школи, а саме до університетів нового зразка. Тому реформа академічної науки невід’ємна від реформи вищої освіти. Вони повинні стати частинами однієї програми – створення науково-освітнього комплексу України.

На підготовчому етапі потрібно провести докорінні зміни самих принципів функціонування системи вищої освіти в нашій державі, починаючи з визначення державного замовлення на спеціалістів з вищою освітою. Така докорінна зміна приведе до визначення необхідної кількості вищих навчальних закладів університетського типу та невеликої кількості спеціалізованих освітніх закладів, які отримають державне замовлення і як результат державне фінансування в необхідних обсягах. Причому спеціалізовану підготовку студентів на рівні спеціаліста та магістра необхідно позбавити формальності та по можливості наблизити її до наукової роботи з відповідними науковими керівниками. Для цього необхідно забезпечити відповідну наукову базу у вищих освітніх закладах, а саме дозволити підготовку магістрів і, можливо, спеціалістів тільки освітнім закладам, які мають спеціалізовану вчену раду за відповідною спеціальністю. Це, по-перше, створить умови для більш ґрунтовної підготовки випускників, особливо рівня магістра, по-друге, сприятиме залученню академічних кадрів в університети. Не секрет, що на сьогодні більшість спецрад перебуває в академічних наукових закладах. Подібне реформування сприятиме синтезу не тільки окремих науковців, але, що бажано, цілих академічних наукових колективів до університетів. Ми наблизимо підготовку принаймні магістрів до наукової роботи з висококваліфікованими науковими академічними кадрами за темами, затвердженими на спеціалізованих радах. Як результат ми отримаємо підготовлені наукові кадри, виключивши потребу перепідготовки в наукових закладах, і таким чином зможемо виключити проміжну наукову ступінь кандидата наук. Бажано, щоб подібна підготовка проводилась на базі академічних наукових закладів. Принаймні вимога існування спеціалізованих вчених рад має зацікавити університети до залучення академічних закладів, як структурних наукових підрозділів. До того ж, індивідуальна підготовка наукових працівників є одним з основних видів діяльності академічних інститутів, це дасть змогу академічним колективам більш швидко і, наскільки це можливо, безболісно адаптуватися до нових реалій, зберігши науковий потенціал та переважно дослідницький напрям діяльності. Безперечно, подібні зміни приведуть до перегляду навчальних програм і зміни викладацької роботи в цілому, позбавивши її «валового» підходу до погодинного завантаження викладачів і наблизивши їх працю до наукової. Принципово необхідно підійти і до формування спеціалізованих вчених рад із захисту магістерських робіт, які повинні відповідати вимогам кандидатських спецрад. Відсутність подібних рад у навчальному закладі виключає можливість надання останньому державного замовлення. Централізоване фінансування інших освітніх закладів, які не пройшли атестацію на підготовку державного замовлення, недоцільно. Слід звернути особливу увагу на створення регіональних науково-освітніх центрів за принципом класичних університетів.

Наступним кроком реформи має стати забезпечення умов проведення власне наукових досліджень. Сьогодні ми витрачаємо кошти переважно на фінансування академічних закладів у цілому, не враховуючи реальної необхідності в конкретних наукових дослідженнях. Наявна система фундаментальних та пошукових тем, що практикується в академії наук, не відповідає потребам ні суспільства, ні самої науки. Подібна схема, незважаючи на наявність квазіконкурсу, стала різновидом затвердження напрямів діяльності визначених керівництвом безпосередніх виконавців. Практично теми затверджуються для наукової установи та її структурних підрозділів. У результаті виникає практика фінансування не наукового дослідження, а відповідної академічної установи, поглиблюється відрив наукової роботи не тільки від практичних потреб суспільства, але і від потреб внутрішнього розвитку науки. Виникає феномен самодостатності та самовизначеності наукової роботи в науковому закладі і навіть в їх структурних підрозділах, про що вже було сказано вище.

До сказаного слід додати необхідність забезпечення розвитку, власне, наукового процесу у вищих навчальних закладах після можливого їх реформування. Структурні зміни економіки України ще далеко не закінчені, тому сподіватися на надходження інвестицій та навіть відчуття потреби фінансувати наукові дослідження, з боку виробництва поки що не доводиться. Крім того, необхідно забезпечити і фінансування фундаментальних досліджень, практична потреба в яких стане зрозуміла лише через певний проміжок часу. Тому доцільно створити відповідний державний фонд грантів або декілька фондів за різними науковими напрямами (за рахунок коштів, що виділяються на фінансування академії) для фінансування наукових розробок. Подібна практика фінансування дослідження, а не наукового закладу приведе до подолання самодетермінованості та «натуральності» нашої академічної науки. Особливу увагу потрібно приділити заохоченню науковців, визначивши оплату праці за роботу за подібними грантами в межах 15–25 у.о. за робочий день понад посадовий оклад. Результати роботи за грантами слід обов’язково включити до звітності відповідних наукових і освітніх закладів, зробивши їх одним із основних показників. Особливу увагу слід приділити фінансуванню міжгалузевих робіт, участь в яких братимуть виконавці з різних наукових та науково-освітніх закладів.

Слід зауважити на одному істотному моменті. Система фондів повинна передбачати як конкурс на виконання суспільно необхідних досліджень (своєрідний тендер), так і конкурс перспективних проектів, що висуваються самими виконавцями. Можливо необхідно розділити відповідні фонди фінансування і експертні ради.

Для попереднього відбору проектів слід сформувати експертні ради та комісії з обов’язковим залученням до їх складу представників провідних вищих навчальних закладів. Фонди та експертні ради повинні бути підпорядковані відповідним урядовим установам, що має унеможливити практику самофінансування інституцій за кошти державного бюджету. Перехід від фінансування наукових закладів до фінансування досліджень приведе до концентрації коштів та засобів на визначальних напрямах. Сама процедура конкурсного відбору з відкритою та прозорою системою експертиз поверне сенс наукового дослідження, відродить не тільки фінансову, але і внутрішню мотивацію наукової роботи. Такий підхід не тільки забезпечить розвиток наукової бази та зробить її потрібною суспільству, але і дасть змогу науці перебороти розпад цілісності наукового процесу, забезпечить науковий матеріал для подальшого розвитку.

Наступним кроком повинно стати створення на базі окремих академічних установ державних науково-дослідних центрів згідно з державними програмами розвитку та наукового забезпечення відповідних суспільно та науково значимих напрямів наукової діяльності. Безперечно, існування сучасного суспільства не можливе без забезпечення випереджаючого розвитку наукових досліджень у найважливіших сферах економічної та суспільної діяльності, як-от: енергетика, медичні та біологічні технології, транспорт, військово-промислового комплекс, освоєння космосу та інші. Крім того, існує необхідність проведення фундаментальних досліджень для розвитку самої науки в цілому, розвитку наукового світогляду. Існує і нагальна потреба в науковому супроводі високотехнологічних виробництв та експлуатації складних технічних об’єктів. Сучасні академічні заклади зі штатом максимум дві сотні наукових співробітників пенсійного віку неспроможні ефективно виконувати подібні завдання. Тому доцільно створити на базі деяких академічних інститутів потужні науково-дослідні центри з прямим підпорядкуванням окремій урядовій установі. Їх перелік повинен відповідати кількості затверджених державних програм проведення науково-технологічних досліджень. Причому їх діяльність необхідно чітко визначити завданнями відповідної програми. Фінансувати науково-дослідні центри необхідно в межах коштів, виділених на відповідні державні програми, з відповідною звітністю. Подібні центри не тільки забезпечать розвиток прикладних і фундаментальних досліджень, але і забезпечать експертний науковий супровід виробничого процесу, сприятимуть створенню не тільки нових знань, але і готового технологічного продукту.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що виконання трьох етапів, а саме: реформи вищої школи та наближення її до рівня університетської освіти з відповідною науковою базою і технічною, і структурною, створення фондів фінансування наукових досліджень та державних науково-дослідних центрів, слугуватиме базою для інститутизації і подальшого розвитку науково-освітнього комплексу нашої держави. Сучасні академічні інститути після реформування у своїй більшості разом з капітальними фондами повинні стати структурними науковими підрозділами новітніх вищих навчальних закладів університетського типу. Менша їх частина стане основою для формування державних науково-дослідних центрів відповідно до затверджених програм розвитку наукових досліджень.

Наприкінці слід зауважити, що можливе злиття академічних інститутів та вищих навчальних закладів буде найбільш болісним та неоднозначним процесом. Головна небезпека подібного процесу полягає в можливому поглинанні вузами академічних установ з їх невеликими колективами і значним середнім віком наукових працівників без збереження наукової направленості їх діяльності. Виходячи з реальних можливостей, бажано зробити цей процес синтезу освіти і науки максимально «добровільним». Принаймні самі наукові колективи повинні визначити, як форми і принципи об’єднання, так і питання власності на основні фонди академічних наукових закладів. Крім того, необхідно зробити відповідні адміністративні обмеження для забезпечення існування та цілісності наукових підрозділів університетів, якими мають стати більшість академічних інститутів, як переважно наукових закладів, а не відповідних педагогічних підрозділів, забезпечивши відповідне розмежування в середині вузів методично-організаційної та, власне, науково-освітньої роботи.

Коротко зупинимось на долі академії наук. Після проведення реформи академія наук втратить значення адміністративного органу управління. Науково-дослідні центри перейдуть до управління відповідної державної установи, інша частина академічних закладів буде інтегрована до університетів. Тому академія перетвориться на представницький орган наукової спільноти України та консультативний загальнонауковий центр нашої держави.
***

І. Сергієнко, академік НАН України:

Світ увійшов у нову стадію розвитку, що визначається як інформаційна епоха. Проблеми побудови інформаційного суспільства диктують основні пріоритети в державній і науково-технічній політиці передових країн світового співтовариства. За даними світової статистики, глобальні витрати на інформатизацію до 2007 р. мають досягти 1,1 трлн. дол., щорічно зростаючи на 5,4%.

Україна нині налаштована на докорінні перетворення, зміцнення державності, входження в європейське та світове співтовариство, здійснення радикальних змін в усіх сферах суспільного життя. Зробити це без інформатизації практично нереально.

Наша країна має всі підстави для успішного розвитку в цьому напрямі. Інформатика як наука має у нас істотні загальновизнані теоретичні та практичні досягнення. Водночас існує ряд важливих практичних проблем, яких без участі держави не вирішити.

В Україні створюється сучасна телекомунікаційна інфраструктура: багатофункціональні цифрові мережі телерадіомовлення, телекомунікаційні системи державного і відомчого значення, корпоративні мережі – і здійснюється їх інтеграція.

Наша країна – активний учасник впровадження глобальних супутникових телекомунікаційних систем. Будуються регіональні волоконно-оптичні канали широкого призначення. Ми беремо участь у реалізації низки міжнародних проектів будівництва магістральних волоконно-оптичних міжнародних ліній зв’язку, що створює сприятливі умови входження у світовий інформаційний простір.

З початку року операторами всіх форм власності на розвиток засобів зв’язку спрямовано близько 1,5 млрд гривень, що на 18 відсотків перевищує обсяги за аналогічний період минулого року. Обсяг прямих іноземних інвестицій у галузь зв’язку та сфери інформатизації становить 140,9 млн доларів або 2 відсотки загального обсягу іноземних інвестицій, залучених у вітчизняну економіку.

Введено в експлуатацію ряд важливих баз даних і знань, здійснюється інформатизація державних структур, удосконалюється використання інформаційних технологій, створення порталів. З великими труднощами і значним відставанням від країн Європи створюється комп’ютерна мережа для освіти і науки.

Позитивні зрушення помітні в регіональній інформатизації. На ці потреби з місцевих бюджетів залучається понад 25 млн грн щороку. Незважаючи на величезні труднощі впровадження сучасних офісних систем і технологій, тут починають проводитися роботи, спрямовані на реалізацію системних технологій для вирішення завдань комплексного розвитку регіонів.

Особливого значення набуває інформатизація у розвитку самої науки і, зокрема, тих її галузей, що стосуються природи життя, життєдіяльності та здоров’я людини. Ідеться про такі сфери науки, як молекулярна біологія, медицина. Відзначимо, що українські медики давно оцінили комп’ютерні технології й освоїли їх практичне застосування.

У Національній академії наук останніми роками виконано комплекс робіт, які можуть значною мірою стати проривом у розвитку процесів інформатизації в країні. Серед них, зокрема, системні технології, моделі та інструментальні засоби для вирішення широкого кола інформаційно-аналітичних і макроекономічних задач. Створено інформаційні технології розподіленої обробки інформації, використання яких відкриває великі можливості в інформатизації державних, адміністративних і виробничо-технологічних структур. Сформульовано ідеологію розвитку збалансованих високодинамічних інформаційних просторів на національному і світовому рівнях, принципи формування, функціонування та взаємодії з пріоритетними проблемно-орієнтованими просторами, такими як фінансово-економічний інформаційний простір, науково-освітній, правоохоронний та інші.

Одержано результати для розвитку і практичного застосування криптографічних та програмно-технічних засобів і систем захисту інформації й інформаційної безпеки.

Створено також законодавчу базу для проведення програмних робіт. Наявні, отже, майже всі необхідні передумови для того, щоб Україна посіла гідне місце на світовому ринку інформаційних технологій.

Однак з різних причин основні напрями інформатизації та пріоритетні проекти, пов’язані з основною концептуальною ідеєю інформатизації, так і не одержали належного розвитку. Назвемо деякі з них.

Було допущено порушення діючих базових законів і нормативно-правових актів у частині інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, що істотно знижувало темпи інформатизації, уповільнювало впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій в економіку і бізнес. З величезними труднощами розвивається інформатизація в науці. За оснащенням сучасними обчислювальними машинами наука України значно відстає від країн Європи.

Незбалансовано розвивалося комп’ютерно-телекомунікаційне середовище – основа інформаційного суспільства. Монополізація каналів зв’язку і передачі даних, велика кількість провайдерів (різної кваліфікації) стимулювали розвиток обмежених корпоративних мереж. Наслідок – розрив у рівнях інформатизації регіонів, неможливість системно розв’язувати завдання державного управління, освіти і науки тощо.

Очевидні прогалини пов’язані з розвитком ринку інформаційно-комунікаційних технологій. Незбалансованість ринку за експортом і можливостями національного виробництва, зволікання з вирішенням питань, пов’язаних із товарообігом програмних продуктів, істотно ускладнили реалізацію проектів інформатизації.

Немає належної збалансованості розвитку фундаментальних досліджень та прикладних розробок, що врешті-решт позначилося на створенні економічних вітчизняних інформаційних технологій. НАН України не була державним замовником виконання національної та відомчої програм інформатизації.

Ще однією вадою є брак структурованої системи навчання і перепідготовки широких верств населення з інформаційно-комунікаційних технологій, пов’язаної з розвитком основних напрямів інформатизації в країні. Національна академія наук має значний досвід у здійсненні такої діяльності на базі своїх установ та установ подвійного підпорядкування (з МОН України).

Відхід від вироблених принципів державного регулювання процесів інформатизації, недоліки в координації формування і корегування Національної програми інформатизації не сприяли консолідації зусиль у суспільстві й раціональному використанн ресурсів. Через серйозні недоліки в системі фінансування проектів інформатизації окремі галузі, які потребують особливої уваги та вивчення, опинилися за межами Національної програми інформатизації. В результаті – низька ефективність використання фінансових, матеріальних і кадрових ресурсів.

Особливо важлива проблема – створення сучасного інформаційного забезпечення діяльності наукових закладів та університетів України.

Створення загальнодержавної інформаційно-телекомунікаційної системи освіти і науки України (наприклад, на базі мережі URAN) з потужними інформаційними ресурсами за розділами знань у рамках Державної програми «Інформаційно-комунікаційні технології в освіті і науці на 2006–2010 роки», що формується нині згідно з рішенням уряду поза сумнівом пріоритетне для країни. Так само на державному рівні треба вирішувати питання інтеграції національної науково-освітньої мережі в європейські – типу GEANT, CEENET.

Зазначимо, що експортна орієнтація індустрії програмного забезпечення разом зі збільшенням валютних надходжень до держави істотно впливає на створення нових високооплачуваних робочих місць, що стримає масовий відплив фахівців за кордон; доступ до сучасних засобів та технологій в інформаційній і телекомунікаційній сферах, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності держави на світовому ринку; підвищення рівня диверсифікації експорту в державі; збільшення іноземних інвестицій на побудову вітчизняної комп’ютерної та телекомунікаційної інфраструктур.

У нас є все потрібне для розвитку експортноорієнтованої індустрії програмного забезпечення: високий кадровий науково-технічний потенціал у сфері інформаційних та телекомунікаційних технологій, високі темпи економічного розвитку країни в цілому, зручне географічне розташування.

За різними оцінками, у сфері програмного забезпечення України працює від 15 до 25 тис. фахівців (у Росії – до 100 тис., в Індії понад 800 тис.). За кількістю сертифікованих спеціалістів Україна посідає четверте місце у світі (після США, Індії та Росії). Значна частина українських спеціалістів працює за кордоном.

Оцінюючи в цілому стан справ в індустрії програмного забезпечення України, слід відзначити, що ринок програмного забезпечення формується і має останнім часом позитивну динаміку як кількісного, так і якісного зростання. Але цього замало, щоб стати конкурентоспроможним експортером програмного забезпечення. Незважаючи на високий рівень спеціалістів у галузі програмування, вони, як правило, ще погано орієнтуються в умовах ринку. Щоб освоїти виробничий процес, випускникові потрібно півтора-два роки додаткової підготовки на місці праці. Треба на державному рівні розробити механізми забезпечення підготовки спеціалістів у системі «освіта-виробництво». Потрібні також цільові заходи зі спрощення та стимулювання у створенні нових підприємств, у першу чергу малих та середніх, з розробки програмного забезпечення: спрощення митних правил, поліпшення податкових умов, кредитної підтримки тощо.

Експортна орієнтація індустрії програмного забезпечення потребує сприятливих умов для надходження інвестицій з-за кордону у вигляді замовлень на розробку програмної продукції. На сьогодні в державі, на жаль, інвестиційні ризики ще високі. Це й непрогнозованість та непрозорість реформ, недосконалість законодавства (зокрема, стосовно захисту та страхування інвестицій). До специфічних для сфери програмного забезпечення ризиків належать високий рівень використання неліцензійованого програмного забезпечення (близько 90%), високий рівень нелегального бізнесу, високі адміністративні бар’єри у здійсненні експортних операцій тощо.

Вирішення названих проблемних питань потребує чіткої державної політики, а також відповідної програми розвитку цієї галузі. Для забезпечення прискорення підготовки такої програми, на наш погляд, варто створити цільову міжвідомчу робочу групу, в якій науковці та фахівці установ НАН України готові активно працювати.

Попередні розрахунки свідчать, що при збереженні темпів зростання обсягів експорту програмного забезпечення та при істотному (вдвічі) зменшенні обсягів тіньового експорту за п’ять-шість років можна досягти річного обсягу експорту у мільярд доларів та збільшення кількості спеціалістів цього сектору до 100 тисяч.

Для прискорення темпів інформатизації в Україні вкрай важливо вирішити ряд першочергових пріоритетних проблем.

1. Виробити комплексний план спільних дій уряду, регіонів, міністерств, відомств, фондів, суспільних та інших організацій з усунення головних недоліків і прогалин у розвитку процесів інформатизації в Україні.

2. Уточнити пріоритетні напрями інформатизації з урахуванням фундаментальних положень базових законів «Про концепцію Національної програми інформатизації» та «Про Національну програму інформатизації».

3. Створити гармонізовану нормативно-правову базу й систему національних стандартів, що зумовлюють реалізацію основної концептуальної ідеї інформатизації в Україні та економне використання фінансових і людських ресурсів.

4. Прискорити роботи, пов’язані із забезпеченням застосування суперкомп’ютерних систем для вирішення найважливіших (трансобчислювальної складності) завдань економіки, науки, безпеки, екології та оборони України.

5. Створити національну комп’ютерно-телекомунікаційну платформу інформатизації, що дасть можливість здійснювати високодинамічний пошук інформації в глобальних і розподілених структурах, інформаційно-аналітичний аналіз, прогноз та інші найважливіші функції інформаційного суспільства.

Вкрай важливо, щоб особливий напрям науково-технічного прогресу, яким є інформатизація, становлення та розвиток інформаційного суспільства, був визнаний найважливішим стратегічним пріоритетом державної політики. Відповідно до програми уряду «Назустріч людям», НАН України пропонує в першу чергу реалізувати ряд інформаційних проектів загальнодержавного значення, створити:

– державну інформаційну систему проведення електронних державних закупівель;

– інформаційно-аналітичну систему державного реєстру виборців;

– державний реєстр інвалідів;

– єдину систему комунальних розрахунків населення за комунальні послуги;

– українську транспортну клірингову палату, впровадити єдину інформаційну технологію взаєморозрахунків з перевезень;

– єдину розподілену інформаційну технологію підтримки діяльності судових установ України;

– систему колективного використання високопродуктивних інтелектуальних ЕОМ з кластерною архітектурою, розроблених в Інституті кібернетики ім. В. Глушкова НАНУ для розв’язання надскладних задач в галузі науки, економіки, захисту навколишнього середовища, космосу, безпеки тощо.

У перші роки нашої незалежності проблемами державної підтримки інформатизації опікувалося Національне агентство з інформатизації при Президентові України. Згодом, після низки реформувань, ці функції були передані Міністерству транспорту та зв’язку. Це не поліпшило справи. Доцільніше було б створити окрему самостійну державну структуру, для якої інформатизація стала б головною і єдиною справою, яка могла б системно відстежувати роботи з цієї галузі в усіх сферах діяльності та регулювати ефективність використання коштів, передбачених у бюджеті на ці потреби.

Робота такої структури мала б контролюватися безпосередньо Президентом чи Прем’єр-міністром. З огляду на необхідність наукового супроводу всіх аспектів інформатизації, роль базової наукової організації тут міг би виконувати Кібернетичний центр Національної академії наук України (Сергієнко І. Не данина моді, а ідеологія розвитку // Дзеркало тижня. – 2005. – 4–10.06. – С. 14).
***

Пропозиції науковців до програми

«Науці – громадська ініціатива»
Л. М. Шульман, д-р фіз.-мат. наук, голов. наук. співроб. Головної астрономічної обсерваторії НАН України:

Визначення пріоритетних напрямів з метою концентрації на них зусиль науковців шкідливе. Воно є проявом невизнання творчого характеру праці вченого і гальмом для висунення нових ідей. Хто б і як би не визначав ці пріоритети, можна сформулювати таке твердження:



У будь-якій фундаментальній науці будь-яка процедура визначення пріоритетів оголосить пріоритетними напрями директорів інститутів, членів академії та рідше деяких їх висуванців.

Шкідливість і безглуздість цього правила випливає з того, що напрями чиновних науковців були пріоритетними за часи їх молодості, коли за законами природи людина найбільш здатна до ґенерації нових ідей. Далі ці вчені зробили кар’єру, здобули чини і звання, але напрями їх праці практично вичерпалися. Залишилися деякі непринципові поліпшення та уточнення. Саме в цей момент ці напрями будуть визнані пріоритетними і на них адміністративним чином концентруватимуться сили.



Альтернативна пропозиція. Відмовитися взагалі від адміністративного визначення пріоритетів у фундаментальних науках, визнати творчий характер праці вченого і створити умови для реалізації творчих задумів науковців (переважно молодих).

Розподіл фінансування на конкурсній основі

Законодавство США стимулює виникнення різноманітних благодійних фондів за допомогою конкурсів проектів та їх експертизи. В Україні також існує Державний фонд фундаментальних досліджень, який також провадить конкурси.

У прикладних галузях конкурси (тендери) – стандартна процедура ринкової економіки. Замовник, тобто виробнича фірма, шукає найкращого розробника продукції певного призначення. А чи можна знайти замовника на фундаментальне дослідження.

У фундаментальних науках замовник дослідження принципово не існує, оскільки ніхто, крім автора, не знайомий зі змістом дослідження і ніхто, у тому числі дуже часто і автор, не здатний оцінити практичну користь від очікуваних чи вже отриманих результатів.

Наслідок. Держава в особі своїх чиновників не є і принципово не може бути замовником фундаментальних досліджень, а відтак конкурс фундаментальних проектів не має реального сенсу.

Попри цей висновок конкурси фундаментальних проектів систематично проводяться в Європі, США, Росії та Україні. Конкурсність цих дійств доволі віртуальна, оскільки «підсудні» є водночас суддями. Фактично на конкурсах змагаються не наукові ідеї, а авторитетність конкурсантів та їх особисті стосунки з потенційними експертами. Звідси випливає ще одна теорема.



Об’єктивна і неупереджена експертиза фундаментальних наукових проектів принципово неможлива.

Неможливість ця випливає не тільки з того, що експертами є самі конкурсанти, але й з того, що розгалуженість сучасної науки унеможливлює пошук експерта, який би знав предмет проекту на професійному рівні. Якщо такий експерт знайдеться, то він виявиться конкурентом свого «підсудного». Виникне, таким чином, конфлікт інтересів. Чим вище інноваційний рівень проекту, тим менше шансів, що колеги його зрозуміють, тим він більш ризикований і тим менше шансів на його позитивну оцінку з боку експертів. Отже, найбільші шанси на схвалення мають не нові оригінальні ідеї, а тривіальні пропозиції, цілком зрозумілі більшості експертів.



Висновок. Конкурсний відбір наукових пропозицій для фінансування принципово хибний і шкідливий, бо гальмує висунення принципово нових ідей, а також відвертає увагу вчених від тривалих пошуків розв’язку складних проблем, заохочуючи до виконання ординарних та короткотривалих проектів.

Альтернативна пропозиція. Усвідомити, що фінансування науки органічно поєднане з певним ризиком, що не більше як 5–10% наукових задумів втіляться у щось справді важливе. Щоб не загубити ці 5–10%, які мають найменші шанси пройти крізь фільтр конкурсів, треба замість конкурсного впровадити нормативний принцип фінансування науки, за яким на кожного науковця припадало би певне фінансування залежно від його наукового ступеня та класу науки, в якій він працює.

Слід також мати на увазі, що решта 90–95% фінансування також не вся буде витрачена дарма. Це – рутинні роботи, результати яких теж корисні, а іноді й необхідні. Деякий незначний відсоток профінансованих робіт виявиться бросовим, але фінансування тривіальних та бросових робіт – неминуча плата за успіх геніїв. Спроба поставити справу так, щоб фінансувати тільки геніальні проекти, – утопія. Запропонований нормативний принцип має ще одну перевагу. Психологічний комфорт науковця, відсутність стресу, викликаного необхідністю боротися за існування кожні 2–3 роки, – могутній стимул творчої активності. Згадаємо, що бурхливий злет науки в СРСР мав місце у 1947–1967 рр., коли наука практично не обмежувалася у фінансуванні.


***

Ф. Т. Васько, д-р фіз.-мат. наук, провідний наук. співроб. ІФП НАНУ
Реанімація фундаментальної науки
Мета перетворень. Згідно з недавньою класифікацією на країни, що створюють нові технології (I), що здатні до використання таких технологій (II), та інші країни (III), Україна була включена до останньої категорії – III. Діагноз про коматозний стан науки і занепад технологічної та інноваційної діяльності, що зумовлені багаторічним остаточним рівнем фінансувания та інформаційною блокадою, загалом не заперечується. А от питання про можливість та шляхи реанімації є відкритим. Реалізація повномаштабного циклу науково-інноваційної діяльності хочаб на деяких напрямах (категорія I) зараз неможлива, зважаючи на наш економічний рівень, що відповідає слабко розвинутим країнам. Але, на відміну від цих країн, ми все ще маємо досить пристойний загальний рівень освіти та залишки спеціалістів з високим рівнем фундаментальної підготовки. Тому необхідні реанімаційні заходи, що переведуть нашу науково-технологічну сферу до категорії II, коли в країні існує сучасний науковий потенціал в обсягах, достатніх для розуміння та самостійного використання нових технологій. Починати потрібно негайно, незважаючи на складні коротко- і середньотермінові задачі. Інакше в історичній перспективі Україна залишиться нездатною навіть розуміти майбутні технологічні досягнення, тобто буде, як і зараз, серед країн третього світу (що потребують не лише імпорту новітніх технологій, але й фахівців для їх обслуговувания).

Пріоритети. При таких реанімаційних заходах галузі фундаментальних (природничих) наук є пріоритетними, тому що їх створення з нульового рівня (де ми опинимося вже років за 10) потребує декількох додаткових десятиріч порівнянно з гуманітарними науками чи інноваційною діяльністю. Сучасні прикладні дослідження також можуть бути розгорнуті в коротші терміни і повинні спиратися на фундаментальні результати; крім того, рівень таких досліджень має узгоджуватися зі станом економіки. Історично склалося так, що у нас немає ні фінансового, ні організаційного розподілу між різними частинами науково-технологічної сфери (science, social science та engineering), тому потрібно виокремити найбільш приорітетну галузь – природничі науки. Характер перетворень в інших галузях може бути частково подібним, але заходи у вузькому секторі природничих наук мають дуже жорсткі часові обмеження. При цьому поточна наукова діяльність у НАНУ та провідних університетах повинна на перших етапах продовжуватися, зберігаючи наявні схеми управління та фінансування за залишковим принципом. Навіть відмираюча наука здатна сприяти розвитку освіти та підтримувати прикладні дослідження. Важливо лише не плутати цю діяльність з науковим відродженням. Головне в тому, щоб сконцентруватися на реалізації стратегічної мети: якнайшвидше приєднатися до сучасних досліджень та створити науковий потенціал, спроможний розуміти й самостійно використовувати технології майбутнього.

Що маємо? Сьогодні в Україні існує лише провінційна наука позавчорашнього дня, що не відіграє якоїсь суспільної ролі і не впливає на наше майбутнє. Помітна частина результатів отримується співробітниками пенсійного віку, причому найбільше занепокоєння викликає дуже застаріла тематика досліджень. Істотна частина отриманих в Україні результатів тут же й публікується, але ці результаті (за винятком регіонально-орієнтованих досліджень) майже не цитуються у світі. Оскільки є лише декілька наукових журналів, відомих науковому співтовариству, то наша наука опинилася в ізоляції. Вона лише створює у суспільства ілюзію прилучення до прогресу, хоча її реальний внесок до світового наукового процесу близький до нуля.

Не можна вирішити й задачу кваліфікованого управління наукою. Це питання неістотне, поки діє залишковий принцип фінансування, що дає змогу лише зберегти (та, по змозі, використати) наявний науковий потенціал. Але при появі додаткових коштів необхідне перспективне планування, що вже не можливо через відсутність наукової інформації та експертів (зарубіжні фахівці малоефективні, бо не знайомі з нашою ситуацією). Задачі визначення пріоритетів та експертизи результатів можуть бути розв’язані лише інформованим науковим співтовариством.



Інформаційна ізоляція. Найбільш негативним є факт 10–15-річної відсутності професійної інформації про поточні результати. Така інформація забезпечується лише за допомогою баз даних, пошукових систем та електронних версій журналів. Лише швидкий Інтернет, доступ до бібліографії (системи типу Web of Science, розповсюджувані Institute of Scientific Information) та до электронної періодики надає можливість досліднику за лічені хвилини найти потрібні работи серед міліонів публікацій та ознайомитися з ними прямо на рабочому місті. Як правило, в Україні є по одному примірнику провідних фахових журналів, з яким повинні були б працювати декілька сотень дослідників. Ці крихти інформації неможливо систематизувати без доступу до бібліографії, тому ніякої користі від них немає. Наявний інформаційний сурогат дає змогу проводити лише неактуальні дослідження, результати яких невідомі у світі.

Основна проблема при спробах розпочати якісь сучасні дослідження полягає не в обмежених ресурсах, а в повній відсутності інформації. Нічого оригінального не можна отримати навіть у сучасній лабораторії, якщо працюєш наосліп. При цьому частковий доступ до журналів не допомагає, необхідно мати можливість пошуку та самостійної оцінки інформації, тобто потрібен доступ до бібліографічних баз даних. Оскільки такої можливості немає, можна займатися лише тематикою, де існує якась узагальнена інформація, напр. огляди. Як правило, така діяльність є вторинною.



Кадри. Якщо кваліфікований (тобто досвідчений та фундаментально освідчений) дослідник протягом понад 10-ти років не орієнтується в поточній літературі, то він не є сучасним науковим співробітником. Таким чином, українське «наукове співтовариство» складається з осіб різних академічних рангів, які щось досліджують, але професійно не знають реального стану своїх наук. За 10–15 років, коли відійде старша генерація, що у 70-х роках сформувалася у відносно прийнятних умовах пізнього СРСР, науковців залишаться лічені одиниці – середнє покоління формувалося у гірших умовах і майже повністю залишило науку (перекваліфікація або еміграція). Рівень підготовки молоді дуже низький, бо до сучасної науки у нас можна прилучитися лише на науково-популярному (а не на професійному) рівні.

Стан освіти щодо фундаментальних наукових дисциплін також поганий. Можна вивчитися до рівня бакалавра, але далі починаються проблеми: немає ні лабораторного обладнання, ні професорів, що систематично ведуть сучасні дослідження. Небезпечною є й деградація у викладанні базових курсів, які часто читають викладачі-методисти, а не активні дослідники. Нині вже сформоване замкнене коло, коли відсутність активно працюючих дослідників не дає змогу підготувати і наукову зміну, причому цей висновок стає універсальним, а ще років 10 тому він торкався лише окремих проблемних спеціальностей.

Через інформаційну ізоляцію стан наукової атестації, від кандидатського захисту до виборів у НАНУ, виглядає комічно: базове твердження «я відкрив щось нове (або зробив важливий внесок)», потім підтверджене опонентами, радою та ВАК (або оцінене зборами АН), не має твердої основи. Ніхто в цьому ланцюгу, від пошукача-аспіранта до академіка, не знає професійно сучасні результати. Сьогодні складно відслідкувати навіть наукові результати колег по інституту. Але при закордонних відрядженнях вдається швидко розібратися з науковим багажом колег, використовуючи бібліографічні бази, які мають предметний, авторський та географічний покажчики, а також надають змогу знайти цитовані статті. Саме неінформованість не дає можливість реалізувати ефективну кадрову політику.

Лише незначна частина наших вчених (можливо, 10–20%) має реальний досвід міжнародного співробітництва. В цих проектах ми, звичайно, виступаємо на третіх ролях через несучасність тематики та неінформованість. Такий рівень міжнародних зв’язків не дає змоги нам хоч якось приєднатися до європейської наукової спільноти, тобто українська наука не готова до участі в проголошених інтеграційних процесах.


Першочергові кроки

На думку автора, забезпечення сучасною інформацією та налагодження міжнародних зв’язків абсолютно необхідне для відродження фундаментальної науки. Програма реанімації потребує цільового фінансування та менеджменту, які б проводились через незалежну агенцію (далі ННА – Незалежна наукова агенція), а першими кроками повинні бути:



А. Приєднання до міжнародної системи інформаційного забезпечення шляхом колективної передплати на бібліографічні бази даних (Web of Science) та електронні версії головних журналів (для здешевлення можна обмежитися варіантом з лімітованим доступом). Така передплата, а також організація мережі швидкого Інтернету для декількох центральних бібліотек та провідних університетів і академічних інститутів, могла б бути проведена ННА протягом 0,5–1 року. При цьому локальні мережі, доведені до робочого місця дослідника (або хоча б до кожної лабораторії на першому етапі), мають організувати включені до мережі університети та інститути. ННА має також провести навчально-пропагандистську компанію стосовно можливості та використання такої інформаційної мережі.

Б. Закриття всіх наукових вісників та більшості українських журналів (підтримувати слід лише декілька видань, що мають хоть якусь світову аудиторію), адже своєї наукової періодики немає в Німеччині чи Франції. Оскільки публікація фундаментальних досліджень у зарубіжних виданнях безкоштовна, то частина української науки, що має реальну цінність, ніяк не постраждає. Крім економії, ми отримуємо можливість експертної оцінки наших результатів через систему рецензування, існуючу в усіх міжнародних журналах. Без спеціальних зусиль з нашого боку через короткий час стане зрозуміло, що з нашого доробку є істотним для світової науки, а що цікавості не викликає.

В. Пряма фінансова підтримка вже отриманих результатів за фактом їх публікації в міжнародних журналах також повинна проводитися через ННА, оскільки протягом найближчих років (до хоча б часткового подолання деінформатизації наукової спільноти) не буде можливості проводити осмислену наукову політику. Можливе використання механізму, аналогічного першим крокам фонду Сороса у СНД, коли кожний вчений, що мав публікації в журналах з високим імпакт-фактором, отримував фінансування. Ці кошти повинні бути пропорційні кількості та якості результатів і скеровуватися на подальший розвиток робіт (недороге обладнання, наукові відрядження, розширення та матеріальне стимулювання групи), що мають міжнародний резонанс.

Належне фінансування пункту А є необхідною умовою будь якої програми розвитку науки, тоді як додаткове фінансування пункту В повинно мати лише стимулюючий характер на фоні стабільного залишкового фінансування НАНУ та університетів. Разом з організаційним пунктом Б ці заходи дозволять відібрати, сформувати, та підтримати ті незалежні групи, що зможуть працювати на сучасному науковому рівні.

У перспективі за декілька років діяльності ННА в інститутах НАНУ та провідних університетах з’являться умови для більш системного впливу на фундаментальну науку. При цьому ННА могла б підтримувати міжнародні контакти та організаційно забезпечувати реформування наукового процесу.

Г. Підтримати (передусім фінансово) участь наших дослідників у міжнародних грантах, а також започаткувати (чи прийняти участь у організації) нові міжнародні програми за актуальними для нас напрямами. Головними при цьому є зовнішній менеджмент та експертиза, що буде проводитися партнерами (паритетні начала тут неможливі – свої експерти із сучасних напрямів за декілька років не з’являться), які будуть гарантувати високий рівень робіт. Механізм фінансування «по факту», запропонований у п. В, має деякий час діяти паралельно з розвитком грантової системи. Ще одним аспектом діяльності ННА могли б стати контакти з нашою науковою еміграцією (включаючи молодих учених, що лише отримували у нас базову освіту), для інформування якої потрібно мати якісні Web-портали наукових установ.

ДПочати видання українських перекладів тих зарубіжних монографій та оглядів останнього часу, які були б актуальними для достатньо широкої аудиторії. Така програма не тільки була б доступним та недорогим каналом інформації для наших учених (та колег по СНД), але й слугувала б реальному розвитку української наукової термінології.

Е. Організувати розробку проектів структурного реформування фундаментальної науки, включаючи розбудову грантової підтримки та визначення пріоритетних напрямів. Підкреслимо, що просте адаптування будь-якої з апробованих у світі схем управління наукою не буде ефективним, оскільки не враховує базової особливості: Україна є (і ще немалий час буде) бідною країною з непропорційно освідченим населенням. Саме через обмеженість ресурсів і значну кількість варіантів розвитку (більшість з яких неможливо релізувати через брак ресурсів) будь-яку структурну перебудову не можна починати на окреслених вище перших етапах.

Якщо на етапі реанімаційних дій до різних галузей науково-технологічної сфери потрібні незалежні підходи, то подальше реформування потрібно координувати з перетвореннями, що будуть відбуватися в галузях прикладних досліджень та вищої освіти. Оскільки інформаційне забезпечення гуманітарних чи прикладних наук не краще за описане вище (електронні бази даних типу Social Science Index чи бази патентів провідних країн у нас відсутні), то подібна програма могла б застосовуватися і в цих галузях. Пріоритетність природничих наук випливає з дуже великого часу їх відтворення, якщо методи та традиції фундаментальних досліджень будуть цілковито втрачені.

Завершуючи, підкреслимо ряд особливостей пропонованого підходу:

– Заходи першочергової (реанімаційної) стадії не потребують ніяких експертних рішень, див. пп. А–В. Фінансування інформаційного забезпечення не має альтернатив, а фінансова підтримка п. В повинна проводитися «за результатом»;

– На наступному етапі витрати по п. Г будуть проводитися при міжнародній експертизі, а витрати по п. Д частково відповідають реалізації загальної гуманітарної політики;

– Починати більш глибоке реформування «науково-технологічної сфери» (п. Е) пропонується лише після хоча б часткового відновлення сучасної наукової спільноти;

– При перетвореннях недопустимі як різкі «хірургічні» кроки, так і «вдосконалення» існуючої системи (напр., створення декількох центрів з сучасними приладами, але без доступу до інформації): якщо нинішній стан обумовлений злочинною бездіяльністю, то така «наукова політика» була б помилковою, що значно гірше;

– Центральне питання у тому, чи можна реанімувати кваліфіковані наукові кадри після богаторічного інформаційного голоду. Відповідь незрозуміла, але якщо це можливо, то відносно швидко і недорого буде розв’язане визначальне питання про вихід нашої країни з групи аутсайдерів.


***

В. І. Жданов, доктор фіз. мат. наук, зав. відділу Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

В інтернет-обговореннях проблем науки в Україні домінує технологічна спрямованість. Безумовно, треба підтримувати прикладні дослідження, хоча ці галузі науки можуть заробляти гроші і самостійно. Однак, як правило, це не ті напрями, що визначають рівень освіти та науки в цілому.



Треба відокремити базові наукові галузі, що, в принципі, не можуть бути прибутковими. Прикладом є дослідження з теоретичної фізики, практично уся астрономія (можливо, за винятком досліджень ближнього космосу). Ці напрями відіграють важливу світоглядну роль при мізерних потребах на утримання в масштабі держави. І критерії оцінки для фундаментальних (з урахуванням девальвації цього терміну) і прикладних досліджень повинні відрізнятися; та й джерела фінансування також мають бути прописані окремо. Адже коли від "фундаментальників" вимагають на кожні 100 тис. бюджетних коштів дати ще стільки ж позабюджетних, це фактично виглядає як вимога перепрофілювання.

Фундаментальна наука є вихідним елементом у системі знань, від якого залежать і прикладні дослідження, і освіта, і рівень культури в суспільстві.

Декілька слів про кадрові проблеми. Фундаментальна наука, попри економічні негаразди, все ще привертає увагу здібної української молоді після закінчення вузів. Але тут для молодої людини, що йде в аспірантуру і не має грошовитих спонсорів, часто єдина перспектива – поїхати працювати за кордон. Наукова міграція – загальна світова тенденція, її навряд чи можна переломити. Але можливо її хоча б частково послабити й контролювати. Було б доцільно стимулювати офіційні договори українських установ із західними інститутами та університетами. Потрібна зв’язка: університет – академічна установа – закордонний інститут чи університет. Аспірант має бути впевнений: якщо він буде самовіддано працювати в науці, то зможе не тільки прогодувати сім’ю, але й раз у два-три роки підвищувати кваліфікацію у провідних міжнародних центрах. А потім, коли відпрацював за кордоном – два-три роки читай лекції та готуй своїх наступників.

Фактично така схема вже діє, але, так би мовити, на індивідуальному рівні. Іноземних колег шукає сам аспірант за допомогою наукового керівника. Адміністрації вузів не є, як правило, ініціаторами таких договорів. Усе сприяння обмежено підписом та печаткою, дозволом укласти договір чи поїхати у відрядження за чужі кошти.

Зрозуміло, що тут сказано лише про окремі півзаходи. Основна проблема – нестача коштів. Їх і не буде, якщо не ввести додатковий податок з бізнесових структур на освіту та науку (наприклад, підвищити ціни на рекламу), кошти з якого цільовим чином треба направити на наукові дослідження, просвітницько-видавничу діяльність, конкурси, олімпіади, іменні стипендії для здібних студентів та аспірантів тощо.

Можна подумати й про непряму підтримку. Наприклад, про можливість для провідних українських університетів самостійно визначати відсоток студентів-контрактників, а також педагогічне навантаження для своїх працівників, що зараз в декілька разів більше, ніж в аналогічних закладах Західної Європі чи США. Якщо не можна довести рівень заробітної платні до західного – треба хоча б поліпшувати умови праці, вимагаючи взамін більш активної участі в науковій роботі. Вивільнення додаткових годин можна було б використати з метою залучення провідних учених для навчального процесу.



Є чимало рецептів, як оцінювати результати і перспективи наукових розробок. Але вирішувати, чим і як займатися, повинні вчені, а не бюрократи. Потрібна відповідна координуюча структура типу Державного комітету з питань науки.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка