Пропозиції стосовно реформування



Скачати 397.9 Kb.
Дата конвертації14.12.2016
Розмір397.9 Kb.

Пропозиції стосовно реформування



Україна могла б розпочати рух до економіки, побудованої на знаннях. За необхідності можуть бути швидко відроджені «острівці» конкурентоспроможної науки і освіти. Перейшовши у приватні руки, головні сектори промисловості вже відчувають необхідність взаємодії з передовою наукою та освітою. Без швидкої переорієнтації на інноваційний і високотехнологічний характер розвитку вони можуть бути швидко витіснені із зовнішніх та внутрішніх ринків агресивними конкурентами, переважно з Китаю, Індії, країн Південно-Східної Азії.

З іншого боку, сприятливе інноваційне середовище не можна створити без чіткої і послідовної політики держави (започаткування власної стратегії), яку в Україні поки що здійснювати нікому. Неготовність усіх гілок влади пояснюється відсутністю відповідної європейської освіченості в переважної більшості її представників. Мовні та ментальні бар’єри ускладнюють розуміння ними тенденцій розвитку цивілізованого світу. Заанґажованість більшості політиків на вузькопартійні, вузькогрупові і комерційні інтереси не дає можливості їм піднятися на рівень державних діячів.

За таких умов складові «трикутника знань» – освіта, наука й інновації – в Україні залишаються принципово розділеними між собою. Вони функціонують незалежно одна від одної, без будь-якої координації і спільних цілей. Вищим навчальним закладам відводиться другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, які є основою елітної університетської підготовки. Відповідно до цього вибудувалися система державних пріоритетів і ставлення до університетської освіти як до просвітянської, допоміжної сфери, а не як до продуктивної та інноваційної. Такий стан справ шкодить і науці, і освіті. По-перше, тому, що підготовка якісного людського капіталу неможлива без розвиненої науки і без його занурення в реальні процеси розбудови економіки. По-друге, сама академічна наука, ізолювавшись від освіти, економіки та бізнесу, приречена на подальшу стагнацію, насамперед через відмежування від студентської молоді.

Багаторазові спроби реформувати вищу освіту залишалися і залишатимуться «косметичними», оскільки вони ніколи не мали цілісного міжгалузевого характеру. Вони жодним чином не пов’язували в єдиному комплексі сектори, які виробляють суспільні блага, товари та послуги – і які готують для цього фахівців та проводять наукові дослідження, тобто ринок праці та зміст і методи навчання. Неможливо примусити сучасного студента ефективно засвоювати складні знання, не відкриваючи перед ним можливостей їх використання у його професійній діяльності. Щоб мотивувати студента до якісної освіти, необхідно створити високотехнологічну економіку (економіку знань), яка робитиме запит на кваліфіковані кадри задля своєї конкурентоспроможності, переважно – на зовнішніх ринках. А це завдання виходить за рамки власне системи освіти.

Сьогодні українські ВНЗ на порівняно низькому рівні забезпечують надання масової вищої освіти. Це, звичайно, є важливою соціальною функцією. Але вона не має жодного стосунку до інноваційного, проривного розвитку вітчизняної економіки.

Щоб змінити стан речей, можна було б виділити з масової вищої освіти мережу провідних університетів, надавши їм статус дослідницьких (для України їх об’єктивно існує не більше десяти). Перед ними потрібно поставити завдання готувати кадри й проводити наукові дослідження для «проривного» розвитку економіки України за групою пріоритетних напрямів. Держава має висувати до таких університетів підвищені вимоги, але й закріпити за ними відповідний статус на інституціональному рівні. Цим статусом мали б гарантуватися відповідні графіки роботи викладачів, які б давали змогу їм проводити наукові дослідження, адекватна оплата праці, необхідний соціальний пакет, можливо – підвищена стипендія студентам тощо. Фінансове забезпечення цих університетів мало б бути достатнім, щоб уникнути платного навчання, яке призводить до зниження якості підготовки та застосування подвійних стандартів в оцінюванні знань студентів.

Навколо дослідницьких університетів у різних регіонах України могли б формуватися інтелектуально наповнені інноваційні середовища у формі наукових парків чи технополісів. У цих середовищах, на основі поєднання інтересів, співпрацювали б високотехнологічні компанії, що успішно конкурують зі своєю продукцією на внутрішніх і зовнішніх ринках, наукові колективи, що створюють конкурентоспроможні ноу-хау, факультети й кафедри університетів, що готують якісний людський капітал для роботи в конкурентному середовищі, інвестиційні та венчурні фонди, що фінансово підживлюють інноваційний процес. Синергетичний ефект від взаємодії зазначених учасників приводив би до створення якісно нової високотехнологічної продукції, трансферу технологій і прискореного економічного розвитку відповідного регіону та країни в цілому. Такі інноваційні середовища дуже чутливі до швидкого сприйняття кращого світового досвіду. Вони були б «проривними острівцями» для піднесення економіки України та її входження в міжнародну систему освіти, науки та інновацій.

На жаль, для України така стратегія може бути досяжною лише у віддаленому майбутньому. Нинішнє покоління українських політиків та управлінців ще не готове до сприйняття кращого європейського і світового досвіду. Навпаки, його практичні дії спрямовані на подальше роз’єднання трикутника знань – освіти, науки та інновацій, навіть порівняно з радянськими часами. На державному рівні відбуваються нехтування передовою університетською освітою, послаблення університетської науки, протидія створенню єдиного освітньо-наукового інформаційного простору та інтегрування його в європейський, звуження університетської автономії й академічних свобод тощо. Низькою якістю державного управління, відмовою від дійового використання вищої освіти і професійної підготовки кадрів, уповільненням інноваційного розвитку бізнесу та, власне, інновацій можна пояснити «сповзання» України у 2006 році з 68-го на 78-го місце в рейтингу глобальної конкуренто- спроможності (Згуровський М. Дослідницькі університети: шанс для Європи // Дзеркало тижня. – 2006. – 14–20.10. – С. 14).


***

Як відомо, вісім українських університетів – Національний університет «Києво-Могилянська академія», Львівський національний університет ім. Івана Франка, Харківський національний університет ім. В. Каразіна, Донецький національний Університет, Дніпропетровський національний університет, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, університет економіки і права «Крок», Український католицький університет – виступили з ініціативою впровадження університетської автономії, розробили програму експерименту і звернулися до Президента країни з проханням видати відповідний указ.



Вимоги щодо захисту наукових звань

Положення перше. Запропонована «добре продумана, детальна і логічна програма докторської підготовки за типом PhD, що робить неможливою «купівлю» кандидатської дисертації…» Запитання: на чому грунтована така висока оцінка новації? Чи не логічним було дочекатися, коли «уже з нинішнього навчального року програма прийме перших докторантів», і тільки після завершення їхнього навчання на «експериментальному майданчику консорціуму» зробити аргументований висновок?

Положення друге. У системі вищої освіти потрібна система «4+2» замість «4+1» (бакалавр, магістр). Запитання: якими конкретними даними підтверджений настільки відповідальний висновок, так само як і твердження, що кандидатські дисертації «…стають дедалі більше схожими на магістерські роботи, хоч якими вони були б».

Положення третє. Докторська підготовка за типом PhD – третій освітній цикл у вітчизняній вищій школі, який нині полягає в проходженні аспірантури та докторантури – має передбачити «цілий ряд» науково-навчальних форм», оскільки без «…спецкурсів, спецсемінарів, колоквіумів, тестувань і фахових іспитів виховати сучасного науковця та викладача неможливо». При цьому має діяти жорстка процедура планування роботи докторантів і не менш жорсткі форми контролю та звітності, система двох керівників, анонімне рецензування тощо. Запитання: у чому конкретно згадане планування, контроль, звітність відрізнятимуться від існуючої практики та на що має поширюватися «анонімне рецензування»?

Положення четверте. Програмою передбачається, що за підготовку докторанта відповідальність нестимуть два наукових керівники: один – з України, другий із зарубіжжя. А за високий рівень докторської програми відповідальність покладається на два постійні комітети – комітет з присвоєння ступеня і рада докторської програми. Після публічного захисту на вченій раді університету здобувачу присвоюється ступінь PhD даного університету. Таким чином, «саме університет, а не деперсоніфікований державний інститут нестиме повну відповідальність за присвоєння ступеня. Запитання: що собою являють ці «два комітети», які їх статус і призначення? Та найголовніше – як сполучатиметься дана практика, що давно укоренилася в зарубіжних університетах, із нашими реаліями, де в такому разі виникне проблема існування в одному науковому та освітньому просторі трьох учених ступенів? І чи можна погодитися з ректором Харківського національного університету В. Бакіровим, що замість перейменування кандидатів наук на докторів філософії та збереження при цьому ступеня доктора наук «тим, хто готовий підніматися на найвищу сходинку (як це слід розуміти? – Авт.)… доцільніше, хоча й набагато складніше, трансформувати аспірантуру, збільшити її термін, наповнити її новим змістом, істотно ускладнити й підвищити вимоги до дисертацій і процесу їхньої підготовки». Чим аргументовано таке твердження?

ВАК – благо чи лихо?

Питання про діяльність Вищої атестаційної комісії давно та активно дискутується в пресі. Безперечно, це установа, абревіатура якої зазвичай приводить у трепет здобувача, практично не має аналогів у світі. Сама по собі структура непроста, із сформованими стереотипами й традиціями. У ній працюють кваліфіковані співробітники, в експертних радах засідають авторитетні вчені. Водночас ВАК уже не перший рік гостро критикують. У багатьох публікаціях зверталася увага на домінування у ВАК бюрократичних тенденцій, наявність безлічі адміністративно-командних директив, указівок, інструкцій, відсутність належної уваги до аналітичних узагальнень. Йдеться про аналіз пріоритетів у тематиці дисертацій, оцінку впровадження результатів у практику, планування перспективних досліджень, прогноз подальших розробок.



Реформуючи, не зашкодь!

Чи виправданий ажіотаж, розгорнутий з цього приводу? З одного боку, домінує спокуса стати частиною європейського наукового та освітнього простору, з другого – переважає сумнів, скепсис. Україна має у своєму розпорядженні науковий потенціал, потужний людський капітал, великі ресурсні можливості. А це означає не копіювання західних стандартів, а гармонізацію, адаптацію тих принципів Болонської декларації, які для нас прийнятні. Іншими словами, у системі перетворень, що ми їх проводимо у сфері науки та освіти в Україні, важливо не втратити свою самобутність, не загубити надбання і потенціал, накопичені попередніми десятиліттями й визнані світовим науковим співтовариством. Інакше замість розумного реформування науки та освіти, що безсумнівно виправдано (хто ж може заперечити проти доцільності подальшого їх удосконалення?), справді може відбутися сліпе копіювання.

... Було б помилковим вважати входження в болонський процес панацеєю від усіх бід у сфері науки та освіти. А тим, хто виражає впевненість і оптимізм із приводу беззастережного приєднання до декларації, слід прислухатися до сумнівів і порад громадськості. Як свідчать виступи на форумах і в пресі багатьох небайдужих до доль освіти та науки вчених, реформування цієї найважливішої сфери потребує спільних конструктивних рішень, під час розробки та впровадження яких неприпустимі безоглядне адміністрування, заклик ламати те, що успішно працює, легковажність суджень.

Тому має бути створена і, по можливості, швидше введена в дію науково обгрунтована державна програма необхідних перетворень. Хотілося б сподіватися, що ця програма, до реалізації якої повинна бути залучена Національна академія наук, галузеві академії, спеціалісти вузів, науково-дослідних інститутів, широка наукова громадськість, буде наповнена конкретним і обгрунтованим змістом. У цьому – запорука очікуваного результату (Трахтенберг І. «Еквівалент» можливий, та чи потрібний він? // Дзеркало тижня. – 2006. – 7–13.10).


***

Рішуче прискорення інвестиційних процесів, спрямованих на істотне оновлення основних фондів і впровадження інновацій, оголошено одним із ключових завдань нинішнього уряду. Автори проекту бюджету–2007, який нині розглядається, стверджують, що його розроблено з урахуванням необхідності переходу від споживчої моделі розвитку економіки до інвестиційно-інноваційної.

В. Новицький (Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАНУ):

«У конкурентній глобальній економіці не можна розраховувати на спеціалізацію. Жодна з успішних країн не використовує модель факторних переваг. Ідеться лише про переваги, пов’язані з формуванням інвестиційного потенціалу на базі програмно-цільової стратегії держави. І коли ми говоримо, що слід розвивати конкурентну економіку, то повинні розуміти, які ресурси, власне, в цій конкурентній економіці є.

Умовно кажучи, у сучасній конкурентній економіці є три базових ресурси: інвестиції (мобільні гроші), люди (кадри) та інформація, яка теж є мобільним ресурсом, спроможним за лічені секунди перетнути весь глобальний простір. Ми бачимо, що, на відміну від колишніх базових ресурсів (землі, праці та капіталу), головна складова ВВП провідних країн сьогодні – це передусім інтелектуальний продукт. Стверджується, що 60% інтелектуального продукту міститься не на вінчестерах чи дискетах, а в головах людей; це – кваліфікація. І коли йдеться про формування конкурентної переваги, то повинні розуміти, що бідна країна не може бути соціально успішною.

Ми повинні переглянути зміст самого поняття «інновація». Це достатньо композитна категорія. Перший поверх – це фундаментальні базові інновації, пов’язані із впровадженням таких винаходів, технологічних досягнень, які радикально поліпшують міжнародні позиції держави. Однак існує й другий поверх – інновації ситуативні, які пов’язані з адаптацією економіки певної країни до вимог світового ринку. Так, певною мірою вони підвищують ефективність господарювання, але йдеться про вирішення тільки локальних завдань.

Інноваційний процес можна також розглядати як систему інновацій різних рівнів, що реалізуються за принципом різношвидкісного руху. І справді, спочатку передові технології з’являються в країні-лідері інноваційного процесу, потім, у міру технологічного поступу країн другого ешелону, освоюються і впроваджуються там. І так далі, за участю країн наступних ешелонів».

О. Ноговіцин, директор департаменту Мінпромполітики:

«Обговорюючи тему інноваційно-інвестиційного шляху розвитку України, не можу не торкнутися тих бюджетних асигнувань, що плануються для Міністерства промислової політики України на 2007 рік. До сфери регулювання міністерства входять понад 10 тис. промислових підприємств, які забезпечують 25% валового продукту та близько 10% бюджету. І нас насторожує, що задекларована урядом політика інноваційно-інвестиційного розвитку України не підкріплюється фінансово: у наступному році для Мінпромполітики передбачено 213 млн грн проти 340 млн у поточному.

Втрат зазнали деякі дуже важливі статті. Так, у 2006 році на Державну програму підтримки інновацій та інвестицій передбачено 70 млн грн, у наступному – нуль. Із 12 державних цільових програм, серед яких дві прийняті законами України, Мінекономіки запропонувало нам залишити лише чотири. Запропоновано ліквідувати державні програми розвитку машинобудування, НВЧ-техніки, легкої та деревообробної промисловості. Під загрозою відсутності фінансування програми ВПК.

На сьогодні ми маємо ще досить значний науковий потенціал: близько 300 наукових організацій, КБ, які пристосувалися до ринкових умов, виробляють продукції на 1,3 млрд грн щорічно. Але з наукового пирога обсягом 2 млрд грн щороку нам дістається лише 25 млн. Тобто організації, покликані генерувати інновації для промисловості, не одержують державної підтримки. І ту армію фахівців, яка за чисельністю переважає НАН України, ми сьогодні намагаємося якось підтримати, незважаючи на те, що нинішні закони, на жаль, знищують галузеву науку.

Чому? Галузева наука сплачує пенсії своїм ученим, які колись працювали в інституті, з власного бюджету. Державні галузеві інститути сплачують податки на землю, 50% дивідендів і загалом усе, що тільки можна платити. Вони навантажені більше, ніж промислові підприємства. Галузева наука законодавством задавлена, але, незважаючи на всі негаразди, вона вижила. І сьогодні, коли, наприклад, металургія розвивається, наші інститути завантажені вище своїх можливостей.

Хоч як прикро, але днями Верховна Рада знову не прийняла закон, що передбачав скасування виплати з бюджету інститутів пенсій науковцям, які колись працювали в них.

Тепер щодо інвестицій. Всі ви знаєте, що Європейський інвестиційний банк за згодою ЄС запропонував 500 млн євро під низький відсоток, але жодне промислове підприємство в Україні не зажадало цих кредитів.

У нас є цікавий приклад реалізації Загальнодержавної комплексної програми розвитку високих наукомістких технологій. Коли ми її складали, до нас надійшло 1300 проектів на 8 млрд грн. На підставі цього ми розробили програму і висунули умову: будемо фінансувати проекти на 30% з бюджету, інші 70% фінансує замовник-інвестор. Надійшло лише 40 проектів. На сьогодні 20 з них фінансуються.

Це свідчить про те, що вітчизняний потенціал іще не сформовано, він – на словах, він – на поличці, він не готовий реалізуватися на нормальних комерційних засадах. Для нас це проблема, хоча, як я вже говорив, галузеві проектні інститути, що під ключ проектують промислові підприємства, сьогодні затребувані і перевантажені.

Ми говоримо про інноваційно-інвестиційну спрямованість бюджету на наступний рік і водночас на прикладі Міністерства промислової політики бачимо, що із 190 млрд грн консолідованого бюджету йому на всі галузі виділено лише 200 млн грн. Зіставте. Це проблема».



В. Гайдук, президент консорціуму «Індустріальна група», член Ради конкурентоспроможності України:

«… Чи є потреба в інноваціях? Безперечно, особливо якщо враховувати, що, за останньою інформацією, Україна знову відкотилася на 10 пунктів за конкурентоспроможністю. Однак спочатку треба вирішити, що робити з країною.

Тепер порахуємо вартість інвестицій в Україні. Амортизації нема, отже, інвестиції доводиться здійснювати за рахунок прибутку. Це вже попередньо треба віддати 25% податку на прибуток. Якщо ви ввозите устаткування – адже в Україні такого не виробляють, слід сплатити 20% ввізного ПДВ. Це вже фактично ціна інвестицій зростає щонайменше на 45%. Такі реалії.

На жаль, наші урядовці не розуміють, в якому стані перебуває реальний сектор. Навіть уявити не кожен може. Чому не взяли нічого з тих 500 млн дол., які давав уже згадуваний Європейський інвестиційний банк? А тому що він одразу поставив дві прості умови: скласти баланс за міжнародними стандартами бухгалтерської звітності і додати міжнародний аудит цього балансу хоча б за два роки. Після цього він оцінив би ризики і визначив частку участі сторін у проекті.

… Мене найменше турбує, скільки грошей буде закладено в бюджеті на інвестиції. Вже ніхто не просить від бюджету грошей! Питання в одному – чи будуть створені умови для того, щоб країна зробила прорив? Створіть прості умови – і грошей від бюджету не потрібно.

І тим, що колись не дозволили приватизувати галузеві інститути, закріпивши їх у державній власності, ми їх практично втратили. Сьогодні у більшості випадків – це будівля та печатка: людей нема, технологій нема, нічого нема. Інститути не перетворилися на повноцінні інжинірингові компанії.

Так, ми можемо вести мову про те, чи багато у нас докторів наук, чи є у нас галузева наука. А реально... Патентів практично немає, нових технологій, готових до впровадження, теж немає, фундаментальні дослідження є, але між ними і виробництвом відстань, як до космосу. Що робить бізнес? Їде у світ, проводить тендер і залучає інші мізки або мізки, які вже колись виїхали або купили в нас ліцензію, створили там додаткову вартість і тепер нам продають».

C. Комісаренко (Інститут біохімії ім. О. Палладіна НАНУ):

«Наш інститут запропонував сучасну технологію отримання восьмого-дев’ятого факторів переливання крові. Широковідоме таке спадкове захворювання, як гемофілія, але попередній лікувальний препарат забезпечував 0,2–0,5% потрібної активності. До того ж він часто призводив до інвалідності, особливо в дітей. Наш препарат має 99,8% активності.

Завдяки особистим знайомствам мені вдалося домовитися про впровадження нашої технології. Ця пропозиція потрапила до закону України про бюджет; нам мали виділити 8–9 млн грн. Це копійки, бо такий завод коштує 120–140 млн дол. Але потрапити до закону – ще не означає одержати хоч би одну гривню…

Сьогодні у нас багато талановитої молоді. Ми могли б налагодити виробництво, але практично нікого з впливових людей не можна переконати, що це потрібно. Колись в Україні були технопарки. Ще й досі жива ідея їх відновлення. Але вони мають працювати так, як, наприклад, технопарки за кордоном. А в нас деякі технопарки займалися стороннім бізнесом і просто ганьбили саму ідею».



М. Ільченко (Національний технічний університет України «КПІ»):

«Треба створити умови, щоб фахівці не виїжджали назавжди за кордон. Причин багато, і це не тільки нікчемна заробітна плата вчених, а й відсутність сучасного обладнання, особливо у сфері біо- та інформативно-комунікаційних технологій. Щоб у країні залишалися молоді фахівці, завтрашні доценти, професори університетів, їм треба надати можливість отримати житло.

Другий аспект – університет як джерело інновацій. Найбільш високий рівень підготовки фахівців – в умовах так званого дослідницького університету. Саме він органічно поєднує викладацьку та наукову роботу на актуальних напрямах діяльності. Чи є у нас такі вузи? Є, але небагато.

Дуже вагомі цифри, щоб на них не звертати уваги. Аналогів такого у світі немає. Тому не хотілося б, щоб міністерства фінансів і економіки України продовжували згубну для університетів практику. Так, у бюджеті 2007 року із «наукових» 2 млрд грн на університетську науку виділено 170 млн – менше 10%. Хоча це серйозна наука, яка доповнює академічну.

Однією з форм інноваційної інфраструктури є поєднання інтересів учасників інноваційного циклу. Це високотехнологічні компанії, які виводять свою продукцію на внутрішній і зовнішній ринки, це наукові колективи, які створюють ноу-хау і підживлюють їх, це кафедри університетів, які готують висококваліфікованих викладачів, інвестиційні компанії, венчурні фонди, поєднання яких може створити технополіс чи наукове місто.

У Київському політехнічному ми почали інноваційну діяльність у рамках створення технополісу відповідно до указу Президента. Нині до другого читання готується законопроект про технополіс «Київська політехніка», до складу якого входять основні учасники інноваційного циклу – загалом близько десяти високотехнологічних компаній.

… На першому місці має бути підготовка узагальнюючого закону про інноваційну діяльність в Україні, в якому повинні фігурувати всі учасники процесу (споживачі, інвестори, розробники), визначатися порядок їх взаємодії, складові інфраструктури.

Кілька слів про малі наукові підприємства. Сьогодні далеко не всі традиційні наукові інститути можуть працювати на належному рівні. Але в нашому інноваційному бізнес-інкубаторі є багато малих підприємств – справжніх носіїв інноваційного циклу. Переконаний, що настав час започаткувати Фонд розвитку і підтримки малих підприємств, які працюють у сфері інновацій. Вивчивши досвід наших колег за кордоном, ми переконалися, що там держава пішла на підтримку малих підприємств інноваційного спрямування. Спочатку це було нібито витрачання бюджетних коштів, але за 5–10 років така ініціатива обертається істотними надходженнями до бюджету».



А. Максюта, перший заступник міністра економіки України:

«Коли ми говоримо про те, що робити, яким чином знайти ресурси і стимули для інноваційно-інвестиційного розвитку, то слід мати на увазі, що за останні роки в Україні практично втрачено систему економічного планування. Є непогана система економічного прогнозування, але системи економічного планування як такої немає.

Сьогодні проблема – куди витрачати кошти, що з’являються у держави внаслідок економічного зростання. І тут постає питання про систему визначення пріоритетів.

Ми постійно дискутували з Мінфіном з приводу податкових стимулів для інвестицій. Я їх розумію, їм треба фінансувати зарплати, енергоносії, пільги і субсидії. Надавши пільги на ввезення важливих для модернізації підприємств основних фондів, ми отримаємо втрату надходжень у нинішньому році, але при цьому не враховується, що це дасть нам через п’ять років. По суті, у нас поки що немає такого довгострокового бачення».



Е. Лібанова (Інститут демографії та соціальних проблем НАНУ):

«Хочу звернути увагу на те, що з незрозумілих причин політичне керівництво нашої країни протягом багатьох років сповідує зовсім неправильний догмат. Говорячи це, я розумію, що наражаюся на критику з багатьох боків, зокрема й учених. Моє зауваження зводиться до того, що досі конкурентоспроможність України забезпечується насамперед її дешевою робочою силою. Дозволю собі стверджувати, що це принципово неправильно. Дотримуючись таких настанов, ми прирікаємо себе на відставання та програш у конкурентній боротьбі.

Нескладно підрахувати співвідношення продуктивності праці і заробітної плати в Україні та інших країнах. За цими розрахунками ми, безумовно, програємо в продуктивності праці, але значно більше програємо в заробітній платі, що призводить до дуже негативної тенденції: наша молодь залишає Україну. Перший український перепис населення зафіксував – уперше за весь повоєнний період! – зниження питомої ваги осіб з вищою освітою серед молоді. Це при тому, що обсяги підготовки фахівців з вищою освітою зросли більш як на 60%.

Але ж молодь не вимирає, вона виїжджає, повірте мені як демографу. І виїжджає через те, що ми не можемо забезпечити гідну заробітну плату. Що відбувається? Ми витрачаємо мільярди гривень на розвиток освіти, ми справді готуємо кваліфіковану робочу силу, але ця робоча сила виїжджає через те, що ми не погоджуємося змінити свою доктрину. Виходить, що за рахунок багатомільйонних вливань ми розвиваємо економіку інших країн. Я зовсім не впевнена, що це те, чого треба прагнути. Це перше.

По-друге, оскільки ми не займаємося політикою оплати праці, яка потребує передусім на політичному рівні зміни підходу до моделі конкурентної України, ми змушені дедалі більше коштів витрачати на соціальні трансферти. І це не від гарного життя, це вимушений захід. Але захід тупиковий. Якщо врахувати, що навантаження на працездатне населення в нас у перспективі буде лише зростати, то альтернативи, крім переходу від економічної моделі з дешевою робочою силою до моделі з дорогою робочою силою, я, відверто кажучи, не бачу.

Абсолютно переконана, що слід змінювати всю систему управління економікою, а соціальної сфери й поготів. І справа не лише в тому, щоб просто від бюджетного утримування установ переходити до фінансування державних замовлень. Тут потрібні істотні зміни, які зачеплять саме єство цієї сфери» (Рожен О., Сколотяний Ю., Яценко Н. Бюджетні новації: приціл на інновації? Вчені та чиновники сперечаються про те, наскільки наповнені реальним змістом інвестиційно-інноваційні декларації уряду // Дзеркало тижня. – 2006. – 7–13.10).


***

... Нельзя считать отъезд украинских специалистов в США исключительно негативным явлением. Талантливые люди должны иметь возможность проявить себя на избранном поприще. В Украине такие возможности по сравнению с Соединёнными Штатами невелики. Эмиграцию украинских ученых в сложившихся обстоятельствах можно рассматривать как форму сохранения интеллектуального потенциала в интересах развития мировой науки.

Отъезд для многих специалистов стал почти единственной возможностью продолжения профессиональной деятельности на фоне фактического исчезновения некоторых секторов отечественной промышленности, таких, например, как электроника.

Тем не менее, нельзя не признать, что эрозия кадрового потенциала украинской науки, среди причин которой важное место занимает эмиграция, существенно усложняет переход страны на инновационный путь развития. Безусловно, запретительные меры – это не лучший способ сдерживания оттока наиболее квалифицированных специалистов за рубеж.

Очевидно государство должно разработать четкую концепцию развития высокотехнологичных секторов экономики для обозначения хотя бы перспективы возможного использования отечественных ученых и инженеров на родине. Ускоренное развитие таких отраслей, как компьютерная техника, электроника, телекоммуникации, биотехнологии и другие – ключевой фактор сокращения «утечки мозгов».

При этом не следует забывать и о локальных мерах по сохранению и развитию интеллектуального потенциала Украины. В первую очередь это должно касаться привлечения в научно-исследовательскую сферу молодёжи. Не обязательно, чтобы молодые люди шли в традиционные научно-исследовательские учреждения. Малый бизнес и работа в лабораториях ведущих транснациональных компаний в Украине вполне могут быть достойной целью для продолжения карьеры молодого ученого или инженера.

Одним из направлений, способных обеспечить приток хорошо подготовленной молодежи в украинскую науку, может быть создание и дальнейшее развитие совместных программ обучения украинских и зарубежных специалистов в университетах на территории Украины. Этот путь имеет ряд преимуществ по сравнению с традиционным обучением лучших студентов за рубежом. Участники таких программ могли бы получить диплом, признанный в других странах (и – что важнее – в филиалах иностранных компаний, действующих в Украине).

В условиях благоприятной конъюнктуры на рынке труда выпускники украинских вузов менее склонны к эмиграции, чем те, кто учится за рубежом. Следовательно инициативу Президента Украины по направлению пяти тысяч студентов для обучения в США нельзя оценить однозначно. По всей вероятности, многие из этих молодых людей не вернутся в Украину, особенно специализирующиеся в областях естественных и технических наук.

США, будучи самой богатой страной в мире, могут, безусловно, позволить себе выбирать стратегию обеспечения научными кадрами. Автор считает, что массированное привлечение в Америку иностранных ученых и инженеров несколько рискованно: в случае возникновения кризисных явлений быстрый отток высококвалифицированных кадров, имеющих крепкие связи со страной своего происхождения, может усугубить ситуацию. Но, в конце концов, это – дело Соединенных Штатов.

Правительству Украины следует разработать собственную стратегию развития страны в соответствии с национальными интересами. В этой стратегии науке и инновациям необходимо отвести центральное место. Она ни в коем случае не должна ограничивать молодого человека в праве выбора научной карьеры и свободного перемещения в поиске лучших условий для самореализации.

Такую стратегию нужно реализовывать с пониманием того, что интересы других стран, даже являющихся стратегическими партнерами Украины, не тождественны украинским. Хорошо продуманные меры по привлечению наиболее талантливых людей к реализации проектов развития украинской науки и созданию новых технологий дадут возможность Украине перейти на более эффективную траекторию экономического развития (Егоров И. Динамика кадрового потенциала американской науки: новые тенденции // Проблеми науки. – 2006. – № 6).


***

Ю. Шемшученко, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України, голова спеціалізованої вченої ради, директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України:

«Україна на сьогодні не є конкурентоспроможною на світовому просторі ні в галузі економіки, ні в галузі культури. Спостерігається занепад цілих сфер духовного життя – українського театру і кіно, книгодрукування тощо. На межі виживання перебуває й українська наука.

Щодо державно-владних інститутів, то тут ми за роки незалежності чимало запозичили з європейського досвіду. Але ці інститути в нас часто працюють менш ефективно, ніж на Заході. Певною мірою це пов’язано з недоліками в теоретичному обґрунтуванні нововведень, запровадженні наукових засад у сферу державотворення і правотворення в Україні.

На жаль, у нас за досить значної кількості фахівців, які захищають дисертації з конституційного й адміністративного права, обмаль високо- кваліфікованих науковців у цих галузях наукових знань. Неоднозначна практика конституційного будівництва потребує подальшого розвитку теорії конституційного права, формування відповідних наукових шкіл, розширення й підвищення якості наукових досліджень проблем побудови правової держави.

... Попри всі недоліки ВАК України, на мій погляд, нині завчасно відмовлятися від цього державного органу. Спеціалізовані вчені ради, які є громадськими інституціями, далеко не завжди можуть запобігти захистові неякісних докторських і кандидатських дисертацій. Адже значна кількість цих рад здійснює свої функції формально, без необхідної вимогливості до дисертантів. Ці ради нерідко перебувають під зовнішнім впливом і тиском різних структур і посадових осіб. Є проблема й фінансового забезпечення роботи рад.

ВАК, звичайно, треба реформувати. Він не повинен займатися дріб’язковою регламентацією процесу захисту докторських і кандидатських дисертацій. Водночас за ним слід залишити певні контрольні функції, зокрема щодо запобігання плагіату. Адже нині збільшилося «запозичення» текстів дисертаційних робіт, особливо з російських джерел.

Не слід допускати утворення спеціалізованих учених рад при неспеціалізованих науково-дослідних установах чи вищих навчальних закладах. Це, по-перше. По-друге, слід удосконалити перелік наукових спеціальностей, за якими можуть захищатися докторські та кандидатські дисертації. По-третє, необхідно упорядкувати питання фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих рад. Ці та інші питання мають знайти відображення в законах України «Про науку і наукову діяльність» та «Про вищу освіту», інших нормативно-правових актах».

Ю. Яковенко, доктор соціологічних наук, професор, голова спеціалізованої вченої ради при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка:

«Кожну науку можна поділити на три сегменти: 1) методологія та методи науки; 2) історія та теорія науки і 3) решта. Маю підстави стверджувати, що вітчизняні фахівці здатні конкурувати саме в сегментах у зазначеному порядку, а не інакше, попри те, що методи та методологія дослідження вже достатньо стандартизовані.

Не розкриваючи зараз змісту того, що названо як «решта», вважаю саме цей сегмент найслабкішою ланкою в справі і підготовки соціологів, і їхньої наступної діяльності. Тому домінантою на шляху виправлення ситуації є утворення в кожному ВНЗ і НДІ кафедри чи відділу прикладної соціології. Вважаю, саме так можна подолати розрив між рівнем розвитку знань і навичок у зазначених сегментах соціології. Отже, чинна система забезпечує конкурентоспроможність підготовки соціологів тільки за окремими напрямами. Звісно, ситуація в різних ВНЗ і НДІ заслуговує на окрему розмову.

... Здатність спеціалізованих учених рад при ВНЗ і НДІ реалізувати контроль за дослідницькою діяльністю здобувачів наукових ступенів не може бути скрізь однаково високою. Очевидно, ця здатність залежить від наукової галузі, бо в кожній своя специфіка. Але і в одній галузі, навіть за однією спеціальністю в межах низки спецрад, наприклад, із соціології, ця здатність різна. Звісно, вона нібито залежить передусім від здібностей осіб, яким доручено контроль, але не тільки і не стільки від цього.

Тобто нині за погану роботу у сфері підготовки й захисту дисертацій покарання є, швидше, символічним, а нагородження за гарну роботу – маловідомим. Слід зберегти і двоступеневу ієрархію вчених ступенів, бо вона спонукає подальший рух до альпійських вершин наукової творчості.

Поки що повністю скасовувати ВАК України недоречно. Передача права самостійно видавати дипломи спецрадам усіх ВНЗ і НДІ призведе тільки до зростання кількості власників дипломів. А це катастрофа для, наприклад, Пенсійного фонду України та інших секторів навколонаукової інфраструктури.

Обговорення в спецраді ВАК України факту плагіату – взагалі випадок унікальний. Неважко уявити, що за умов наявності Інтернету, зі скасуванням ВАК звернення до плагіату стане провідною технологією виготовлення тексту дисертації. Адже текст перед захистом уважно вивчають не більш ніж 10 осіб. Система судочинства в Україні теж постійно вдосконалюється, але про скасування апеляційних інстанцій мову ніхто не веде, бо інакше волюнтаризм суддів на місцях не вгамувати.

… Про вплив владних структур, зокрема Верховної Ради України, на зазначені процеси говорити слід обережно, бо спочатку треба обговорити на наукових зібраннях коло відповідних питань, а тільки згодом – пропозиції щодо їх нормативного врегулювання».



І. Пилипенко, доктор економічних наук, професор, голова спеціалізованої вченої ради, ректор Державної академії статистики, обліку та аудиту Держкомстату України:

З одного боку Україна реально володіє новітнім досвідом виконання досліджень в окремих галузях науки на рівні світових вимог.

А з іншого – ще не є цілком конкурентоспроможною. Але ж вона цілком спроможна стати самодостатньою, мобілізуючи унікальні інтелектуальні здобутки, надбані нацією впродовж століть і тисячоліть.

... Поряд із посадою керівника навчального закладу, який очолюю 18 років, вже 10 років я є президентом професійної громадської організації – Спілки аудиторів України. Як фахівець, стверджую: всякий контроль ґрунтується на принципі самодостатності, а починається із самоконтролю.

Внутрішній контроль створює каркас управління кожною системою, у нашому випадку – системою підготовки наукових кадрів. Зовнішній контроль існує для того, щоб підсилити внутрішній, зробити його дієвішим. Контроль за науковою діяльністю здобувачів наукових ступенів не може бути винятком із цих постулатів, які є загальноосяжними.

Відтак сподівання на те, ніби проблему ефективності підготовки наукових кадрів вирішить створення з ВАКу своєрідної «поліції», вважаю некоректними. Розв’язання проблеми треба розпочинати з удосконалення контролю, здійснюваного самими спеціалізованими вченими радами.

Щодо подальшої долі ВАК, то її роль повинна зрости. На моє переконання, це зростання має відбуватися за напрямами, які нині в діяльності ВАК недостатньо розвинені, а то й відсутні. Це насамперед планування, координація та аналіз проблематики дисертаційних досліджень здобувачів наукових ступенів.

ВАК повинен здійснювати відсутній досі глибокий аналіз результатів дисертаційних досліджень: на предмет не так їх відповідності формальним вимогам (що є само собою зрозумілим), як наявності в них новацій, спроможних зацікавити європейську та світову наукову спільноту. Із наслідків поглибленого аналізу дисертаційних досліджень мають випливати напрями їх подальшого планування на загальнодержавному рівні».



С. Ніколаєнко, кандидат педагогічних наук, професор, міністр освіти і науки України:

«Я не виключаю такої можливості, що може нині насправді йтися про перетворення ВАКу на один із підрозділів міністерства, адже не секрет: у кабінетах відомства виношуються плани перебрати повноваження ВАКу України. Утім, я запевняю, що схвалюю ініціативу ВАКу з розширення повноважень спецрад» (Євроінтеграція та підготовка наукових кадрів // Науковий світ. – 2006. – № 7).


***

О. Попович, завідувач міжгалузевої лабораторії МОН України та НАН України з проблем формування та реалізації науково-технічної політики, створеної у структурі Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України:

«… Якщо в Україні на наукові дослідження виділяється вкрай мало коштів, то на розроблення та інновації – ще менше. Як наслідок: науково-технологічна й інноваційна сфери не без підстав розглядаються творцями нашого бюджету як чисто витратні – мабуть, саме через цю причину вони трактують бюджетні витрати на науку як частину соціальних витрат.

... Ми маємо парадоксальну ситуацію: авторитет наукових регалій зовсім не падає, навпаки, мода на наукові ступені та звання серед політиків і керівників у промисловості навіть прогресує, водночас престижність роботи в науці, самої професії науковця – зменшується. Загальна кількість докторів і кандидатів наук в Україні за роки незалежності навіть зросла, незважаючи на скорочення обсягів і масштабів досліджень.

Адекватною відповіддю на моду щодо набуття наукових ступенів водночас із болісною деградацією науки можна вважати й таке вкрай негативне явище, як відрив підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації від науки. Нині аспірантуру й докторантуру мають чимало установ, які взагалі не ведуть ніяких серйозних досліджень. Це неминуче спричинює зниження вимог до дисертаційних робіт, а отже, і девальвацію наукових ступенів і вчених звань.

Втрати наукового потенціалу української науки вже призвели до того, що ми відстаємо не тільки від розвинутих країн світу, а й від Росії, де чисельність зайнятих у науці в розрахунку на 10 тисяч населення, річні витрати на одного науковця, частка ВВП, що витрачається на наукові дослідження, істотно вищі, ніж в Україні. А це означає, що попри численні заяви про перехід на інноваційний алгоритм розвитку економіки, Україна стрімко втрачає свою інноваційну конкурентоспроможність у нинішньому світі, і якщо не буде вжито кардинальних заходів щодо збереження й нарощування її наукового потенціалу, то такий варіант розвитку стане для неї практично нереальним.

Власне, ми вже тепер маємо суворі реалії, які підтверджують, що кількість промислових підприємств, котрі займалися інноваційною діяльністю, зменшується і становить нині всього 12–13%; а за випуском продукції третій технологічний уклад становить майже 58%, 4-й – 38%, 5-й – лише 4–5%.

Водночас державна підтримка зорієнтована в основному на галузі низької технологічної укладності, конкурентоспроможність яких підтримується за рахунок низької заробітної плати: до 75% інвестицій вкладається в третій технологічний уклад, тобто робиться все для того, щоб антиінноваційна структура економіки прогресувала. Наука ж і високі технології, попри всі декларації, насправді витісняються з пріоритетів держави. Цим зумовлені й непослідовність дій законодавчої та виконавчої влад у цій сфері, невідповідність реальних дій владних структур проголошеним, і навіть законодавчо визначеним, засадам інноваційної політики. Логічним продовженням економічних реформ за «перерозподільною», а не інноваційною моделлю є зниження попиту на наукові дослідження та розроблення.

Я пропоную перш за все, що потрібно повніше задіяти інтелектуальний ресурс країни для формування державної політики. Не сподіватися на прихід отого єдиного генія, який «все знає і все бачить», а тому виведе нашу країну в казкове ельдорадо якимось тільки йому одному відомим шляхом, а залучити до аналізу ситуації та пошуку оптимальних шляхів розвитку держави сотні й тисячі наших учених, фахівців промисловості, просто розумних людей. Заходи організації цього досить широко використовуються у світі – понад 40 країн реалізують потужні державні програми прогнозування науково-технологічного й інноваційного розвитку, до виконання яких залучаються тисячі експертів. Започаткована така програма і в нас. ЇЇ затвердив Кабінет Міністрів України у серпні 2004 року. Попри всі труднощі, пов’язані зі зміною урядів, із нерозумінням багатьох урядовців її значення й можливостей, вона все ж реалізується. Кілька сот фахівців уже працюють над її виконанням. Багатьом із них до душі сама ідея вивчити світові тенденції науково-технологічного й інноваційного розвитку, зіставити їх з реальними можливостями науково-технологічного й інноваційного потенціалу України і на цій суто науковій основі сформувати пріоритети, назвати й довести до відома широкого загалу найперспективніші для нас напрями реальних дій. Нашому інституту доручено здійснювати організаційно-методичний супровід Державної програми прогнозування науково-технологічного й інноваційного розвитку нашої держави. Вже перший етап, підсумки якого ми щойно узагальнили, дає підстави для оптимізму: ми побачили, що вітчизняна наука може запропонувати набагато більше, ніж дехто думає. Проблема тільки в тому, щоб до неї прислухались» (О. Попович: «Інтелектуальний потенціал України: як ми його використовуємо?» / Розмову вела О. Сільченкова // Науковий світ. – 2006. – № 8).


***

І. Шевченко, член координаційної ради Всеукраїнської асоціації «За європейські цінності в науці»:

«Пропоную обговорити конкретні рецепти трансформації НАНУ, аби зробити її реальним інструментом розвитку науки в Україні. В основу поданих пропозицій покладено багаторічний досвід роботи автора цієї публікації в різних наукових лабораторіях світу.

1. Діяльність української Національної академії наук малоефективна. Основна причина цього – надміру централізована структура управління і непрозорий характер розподілу коштів, які виділяються державою на розвиток науки. Членами НАНУ, відповідно до статуту, можуть бути лише академіки та члени-кореспонденти, які самі себе оцінюють, самі себе призначають, вони ж займаються розподілом коштів, виділених на наукові дослідження. Переважна більшість учених позбавлені певного впливу. Тим самим верхівка академії поставила себе над науковим співтовариством.

Основна концепція реформи НАНУ полягає в децентралізації управління й розподілу коштів. Для цього необхідно змінити структуру інститутів, а також центрального органу – президії, що має бути відзначено у новому статуті академії.

2. Основною структурною одиницею НДІ повинна стати лабораторія, очолювана кваліфікованим фахівцем (професором). У його підпорядкуванні можуть перебувати аспіранти, співробітники, які мають учений ступінь PhD, і технічні помічники (інженери). Діяльність аспірантів обмежена терміном аспірантури. Співробітники зі ступенем та інженери працюють на контрактній основі (термін контракту – не більше п’яти років).

3. Обіймання вакантної посади завідуючого науковою лабораторією здійснюється на конкурсній основі з участю як українських, так й іноземних претендентів. Конкурс проводить учена рада інституту, що оцінює наукові біографії претендентів, досвід роботи в галузі гаданих досліджень, кількість і якість публікацій, а також викладацькі здібності (у разі залучення до процесу викладання). На проведення конкурсу зі спеціального фонду при НАНУ виділяється цільовий грант.

4. Переможець конкурсу отримує статус професора з випробувальним терміном на шість років. Після того як цей час мине, вчена рада інституту на підставі досягнутих результатів таємним голосуванням вирішує питання адекватності обійманій посаді. У разі позитивного рішення претендент одержує посаду асоційованого професора й переходить у постійний штат інституту. Якщо рішення негативне – оголошується новий конкурс.

5. Вчена рада формується з професорів інституту і приймає рішення з усіх стратегічних питань. Професори, які проходять випробувальний термін, мають дорадчий голос.

6. Директор інституту обирається вченою радою з числа асоційованих професорів на термін не більше п’яти років. Директор інституту в такий спосіб представляє інтереси наукового співтовариства інституту. Він керує службами інституту, підписує фінансові документи загального призначення, а також представляє інститут у центральній раді директорів.

7. Рада директорів замінює теперішню президію НАНУ. Вона обговорює питання, які мають відношення до академії в цілому, і представляє інтереси наукового співтовариства як самокерованої організації перед виконавчою та законодавчою гілками державної влади.

8. Незалежним і самостійним одержувачем наукового фінансування є керівник наукової лабораторії. Персональна заробітна плата нараховується керівникові лабораторії як постійному співробітнику інституту. Для реалізації наукової діяльності, до якої входить оплата наукового персоналу і витратних матеріалів, керівник лабораторії отримує фінансування двох видів – базове та грантове.

Базове фінансування становить певну стандартну для всіх лабораторій суму, достатню для оплати діяльності певної кількості співробітників. Базове фінансування перераховується прямо в розпорядження завідуючого за однаковою для всіх лабораторій процедурою, що не залежить від суб’єктивного впливу будь-кого. Для наукових дисциплін, які потребують використання матеріалів та устаткування, ця сума має бути адекватно відкоригована.

Грантове фінансування розподіляється через Фонд фундаментальних досліджень (ФФД) для реалізації індивідуальних наукових програм.

Лабораторії можуть мати й інші джерела фінансування, наприклад міжнародні гранти або кошти на проведення досліджень із конкретного державного замовлення.

9. Для стимулювання молодих учених необхідно впровадити іменні гранти на проведення наукових досліджень для випускників вузів, із якими вони могли б приходити в ту чи іншу лабораторію для роботи над дисертацією.

На початковому етапі максимально можливій кількості вчених, які здатні генерувати наукові ідеї і хочуть проводити самостійні дослідження, необхідно дати можливість очолити лабораторії. Сюди повинні входити й ті, хто тепер намагається реалізувати себе в науковому плані за кордоном. Очевидно, для цього знадобиться певне розукрупнення наявних структурних підрозділів. Претендувати на самостійні дослідження можуть люди, які мають ступінь PhD і стаж роботи після захисту не менше п’яти років. Оцінка претендентів має здійснюватися на підставі досягнутих наукових результатів, за публікаціями, участю в наукових конференціях, індексами цитованості тощо.

Завідуючим лабораторіями необхідно дати можливість самим ввести до складу своїх груп інших співробітників.

Запропоновані структурні зміни не потребуватимуть істотного додаткового фінансування, бо всіх учасників трансформації вже включено в обсяг фінансування. З огляду на організаційну неефективність теперішніх інститутів і фінансову непрозорість верхівки теперішньої НАНУ, можна розраховувати на вивільнення коштів та ефективніше їх використання.

Таким чином, для децентралізації НАНУ її необхідно побудувати за принципом «знизу догори». Наукове співтовариство має бути організоване в самостійні й рівноправно фінансовані наукові лабораторії. Інтереси, проблеми і потреби цього співтовариства представлені в державі через систему дворівневого делегування прав. На нижньому рівні професори в межах рівних наукових дисциплін вибирають директорів інститутів на обмежений термін. На вищому рівні директори інститутів організовані в міждисциплінарну раду директорів, у рамках якої можуть обговорюватися проблеми всієї академії з винесенням їх на розгляд і затвердження виконавчою й законодавчою гілками влади. За такої організації академія репрезентуватиме все наукове співтовариство, а не його окрему привілейовану частину.

Запропоновані зміни дадуть змогу інтенсифікувати також кооперацію з університетами. Частина професорів може бути залучена у процес викладання, а студенти – до наукових досліджень» (Шевченко І. НАНУ за принципом «знизу догори» // Дзеркало тижня (http://www.zn.kiev.ua). – 2006. – 28.10–3.11).


***

О. Одушкін, доктор політології (PhD), Польська академія наук:

«Сьогодні вузи, які об’єднались у консорціум із впровадження університетської автономії, хочуть запропонувати альтернативу (наголошую – не «заміну») сучасній моделі аспірантури, яку побудують на базі старої інфраструктури, залучаючи кращі західні напрацювання й українських науковців. І якщо ми справді зацікавлені у покращанні як нашої освіти, так і розвитку науки, варто дати їм таку можливість. Адже в сучасній аспірантурі вони бачать не «негатив», а лише модель, яка потребує вдосконалення у зв’язку з потребами реагувати на трансформації, що відбуваються у політичній, культурній та економічній сферах нашої країни. А вже час і результати експерименту – наукові здобутки випускників аспірантури-докторантури – дадуть нам можливість оцінити його успішність. Поки що через консервативність української аспірантури кращі випускники наших вузів залишають рідну країну і їдуть навчатися за кордон. Знаючи ж ситуацію з наукою та освітою в Україні, нерідко залишаються там і працювати. Можливо, експериментальна PhD програма з гуманітарних і соціальних наук, яка розпочинає свою роботу нинішнього року на базі Львівського національного університету ім. І. Франка за підтримки Консорціуму українських університетів, запропонує випускникам наших вузів альтернативу виїздові за кордон і дасть їм можливість реалізуватися в Україні» (О. Одушкін. PhD чи кандидат «ікс»-наук (к. х. н.)? // Дзеркало тижня ( http://www.zn.kiev.ua). – 2006. – 28.10–3.11).


***

Пропозиції щодо подолання корупції в українській науці, які звучали на IX щорічній Фулбрайтівській конференції:

«Створення незалежних наукових шкіл із незалежними правами; ініціювання масштабного соціологічного і антропологічного дослідження причин і передумов корупції в українських освіті та науці.

Крім того, однією з головних на конференції була ідея щодо розробки етичного кодексу (стандартів науковця та викладача), який би стимулював боротьбу з корупцією.

Враховуючи закордонний досвід, висловлювалися пропозиції з удосконалення процедури захисту дисертацій чи, точніше, зміни цієї процедури. Зокрема пропонувалося замість теперішніх спеціалізованих рад створити вузькоспеціалізовані ради зі значно меншою кількістю членів, до складу кожної з яких обов’язково входив би науковий керівник. Здобувач повинен мати право висловити недовіру і відхилити голову ради без мотивації. Рецензенти мають нести особисту відповідальність за дисертації. Пропонувалося залучати до захисту дисертацій професійні асоціації, хоча б як рецензентів» (Антонович М. Мережко О. Як подолати корупцію // Дзеркало тижня (http://www.zn.kiev.ua). – 2006. – 28.10–3.11).


***

З рекомендацій міжнародної наукової конференції «Роль бібліотек у формуванні єдиного науково-інформаційного простору України» (10-11 жовтня 2006 р., м. Київ):

Визначення ролі бібліотек у формуванні єдиного науково-інформаційного простору країни в умовах переходу до суспільства знань, їх трансформації в системоутворюючу ланку інформаційної сфери суспільства, центри накопичення, використання і розповсюдження інтелектуальних інформаційних технологій, вирішення завдань забезпечення інтеграції бібліотек України у світову інформаційну інфраструктуру та посилення їх ролі в реалізації державної інформаційної політики в інтересах сталого розвитку суспільства потребує:

– удосконалення нормативно-правової бази щодо коооперативних технологій формування та використання науково-інформаційних ресурсів у електронному середовищі;

– організації державного депозитарію електронних видань і електронних версій друкованих видань, а також розгортання робіт з архівування наявної в глобальних інформаційних мережах наукової та суспільно значущої інформації;

– наповнення корпоративних сховищ електронної інформації як засобу інтеграції інформаційних ресурсів бібліотек та інших центрів документальних комунікацій і формування єдиного науково-інформаційного простору України;

– формування документальних масивів (енциклопедичних, науково-оглядових, фактографічних, довідкових тощо) для підготовки інформаційно-аналітичних і прогностичних продуктів;

– активізації створення страхового фонду першоджерел української духовності (рукописів, стародруків, рідкісних і цінних видань) і електронних інформаційних масивів української біографістики та розміщення їх у глобальних інформаційних мережах;

– розробки програмних засобів нового покоління для реалізації інтегрованого технологічного циклу, що передбачає каталогізацію, реферування, підготовку інформаційно-аналітичних і прогностичних матеріалів, проведення бібліо-, інформо- та наукометричних досліджень як передумови екстракції нового знання;

– розвитку корпоративних комп’ютерних мереж, що інтегрують територіально-розподілені бібліотечні структури та інформаційні ресурси;

– спрямування наукових досліджень на створення теоретичної бази формування в Україні єдиного науково-інформаційного простору;

– урахування тенденцій розвитку науково-інформаційної сфери при підготовці фахівців нової генерації.

Пропозиції секції «Інформаційно-аналітичні структури бібліотек в умовах демократичних перетворень» до заключного документа конференції:

1. Постійно організовувати опитування різних категорій користувачів бібліотек стосовно змісту запитів та якості їх задоволення в бібліотеці. На базі результатів цих досліджень програмувати роботу з вдосконалення бібліотечної діяльності.

2. Враховуючи швидке зростання масивів інформації, забезпечувати вихід на якісно новий рівень інформаційної функції бібліотек, що проявлятиметься в посиленні такої її складової, як підготовка вторинної інформаційно-аналітичної продукції.

3. Вдосконалювати процес виготовлення інформаційної та аналітичної продукції в бібліотечних закладах у напрямі поліпшення її оперативності, актуальності, підвищення прогнозно-аналітичного значення. Сприяти покращанню інформаційно-аналітичного забезпечення регіональних користувачів і оперативному забезпеченню регіональною інформацією органів державної влади всіх рівнів.

4. Розвивати, урізноманітнювати форми електронних інформаційних продуктів, розглядаючи цей напрям діяльності як важливий засіб введення в суспільний обіг інформаційних ресурсів бібліотек.

5. Активно розвивати корпоративну комп’ютерну мережу бібліотек України (Інтранет), сприяти інтегруванню її як повноцінного сегмента Інтернет у міжнародну бібліотечну комп’ютерну мережу.



6. З огляду на багатофакторність і різноманітність соціальних проблем, що потребують вирішення, розробити модель єдиного інформаційного простору соціальної сфери, єдиної інформаційної системи, яка дасть змогу інтегрувати інформаційні ресурси і отримувати дані про стан соціальної сфери України і окремих регіонів (Міжнародна наукова конференція «Роль бібліотек у формуванні єдиного науково-інформаційного простору України» // (http://192.168.2.2/new/06_Kiev). – 2006. – 9.10).


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка