Приватна власність громадян



Скачати 497.73 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації04.11.2016
Розмір497.73 Kb.
  1   2   3
Глава 18 ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ ГРОМАДЯН

§1. Загальні поняття права приватної власності громадян

Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу нової соціалістичної суспільно-економічної формації, основною метою якої стало знищення насильницькими ме­тодами зароджуваних в Росії та в інших республіках колиш­нього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної влас­ності і розповсюдження режиму соціалістичної власності на знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основ­ною індивідуальною формою привласнення певних матері­альних благ стала особиста власність громадян.

Примусова ліквідація капіталістичної приватної власності розпочалася після проголошення на II Всеросійському з'їзді

230

Рад (25—26 жовтня 1917 р.) Радянської влади (в Україні -11—12 грудня 1917 р.).1 Процес фактичної ліквідації приват­ної власності і утвердження особистої власності продовжу­вався майже до кінця 30-х років. Відповідно ж юридичного оформлення право особистої власності громадян набуло в Конституції СРСР 1936 р. і в Конституції УРСР 1937 р. Найбільш повне і детальне врегулювання відносини особис­тої власності одержали в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і Цивільному ко­дексі Української РСР (1963 р.). Норми про особисту власність громадян зберігали своє значення і дію до прийняття в Ук­раїні нового законодавства про власність (1991 р.) та інших законів ринкової орієнтації.

Норми цивільного законодавства про особисту власність базувалися на відповідних ідеологічних постулатах марксист­сько-ленінського вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в соціалістичній економіці, розглядаючи таку власність як індивідуальну фор­му присвоєння результатів своєї праці лише з метою задово­лення особистих потреб. При цьому К.Маркс і Ф.Енгельс осо­бисту власність визначали як особисто придбану своєю пра­цею, що створює основу особистої свободи. Отже, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціа­лістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудо­ве походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знахо­дили своє адекватне юридичне оформлення у всіх законодав­чих актах. Так, у ст. 13 Конституції СРСР 1977 р. (у редакції до 14 березня 1990 р.) вказувалося, що основу особистої влас­ності громадян СРСР складають трудові доходи (аналогічна норма містилася і в Конституції УРСР 1978 р.). Відповідно дозволялось мати в особистій власності предмети вжитку осо­бистого споживання, комфорту і підсобного домашнього гос­подарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Наведений перелік хоч і не є вичерпним, але свідчить про те, що за законом громадянам дозволялось мати в особистій власності лише майно споживчого характеру, за деякими не­значними винятками. Так, громадяни мали право набувати в особисту власність певне майно виробиичо-господарського при-



1В 1922—1928 рр. цей процес був тимчасово перерваний у зв'язку з переходом до нової економічної політики (непу).

231


значення для ведення підсобного господарства, заняття інди­відуальною трудовою діяльністю. В особистій власності не могли знаходитись об'єкти виключної державної власності — земля, її надра, води, ліси, основні засоби виробництва, засо­би транспорту, зв'язку, банки (ст. 21, 22 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст. 90 ЦК УРСР 1963 р.).

На окремі об'єкти права особистої власності громадян в за­конодавстві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоч для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень, можливості громадян у створенні осо­бистої власності знаходилися у безпосередній залежності від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, яка в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і споживання.

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особис­то-споживчому призначенню такої власності. Формальна на відносини власності громадян поширювалося загальне пра­вило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що “власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, установлених законом”. Тобто, діяло правило: власник вправі вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, ок­реслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, перерахованими в законодав­чих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності.

Особливу роль в недопущенні “збагачення” громадян відігра­вала норма про те, що особиста власність не повинна “служи­ти для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства” (ч. ІІІ ст. 88 ЦК УРСР 1963 р.). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємниць­кою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, пере­вищуваних граничні межі, встановлені законодавчими акта­ми. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для визначення дійсного змісту понять “нетрудовий доход” і “використання майна на шкоду інтересам суспільства”. Не знаходили вони однозначного тлумачення ні в судовій прак­тиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла за­стосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінюва-



232

лась залежно від коливань в ідейно-політичному курсі керів­ництва СРСР і союзних республік і, що в кінцевому резуль­таті призводило до істотних порушень майнових прав грома­дян (наприклад, в період так званої кампанії “боротьби з не­трудовими доходами”, проведеної відповідно до Постанови ЦК КПРС від 15 травня 1986 р. “Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами” і прийнятих в її розвиток законодавчих актів1). Громадянам дозволялося лише займа­тися визначеними в законодавстві окремими видами індиві­дуальної трудової діяльності. Основним же джерелом форму­вання особистої власності для переважної більшості грома­дян слугувала праця в соціалістичному громадському секторі економіки.

Наступною важливою ознакою особистої власності грома­дян був її похідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо відзначалося в Преамбулі ЦК УРСР 1963 р. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було обумовлене пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології.2.

Однак, в кінці 80-х на початку 90-х років стали відбуватися такі соціально-економічні і політичні процеси, які засвідчи­ли подальшу безперспективність соціалістичного шляху роз­витку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і в УРСР. В надрах соціалістичної економічної системи на базі окремих, нових, відносно прогресивних законодавчих актів (законів СРСР “Про індивідуальну трудову діяльність”, “Про кооперацію в СРСР”, “Про оренду і орендні відносини в СРСР”) фактично розпочав утворюватися новий сектор еко­номіки. В зазначений період невдачами закінчувалися неод­норазові спроби реформування економіки і створення так званого “соціалістичного ринку”, що в свою чергу спричини­ло прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, а відтак і його розпаду. На основі Декларації про державний суверені-


_____________________________________

1СП СССР.-1986-ті.-С.119-121.

2Детально про зміст права особистої власності див.: Халфина Р.0. Право личной собственности.—М., 1964; Маслов В.Ф. Основные про­блеми права личной собственности в период строительства коммунизма в СССР.-Харьков, 1968, Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве. М., 1973; та ін.

233

тет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийня­ла Закон “Про економічну самостійність Української РСР”,1 в ст. 4 якого передбачалося три форми власності: державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова). Де­тальну правову регламентацію власність громадян одержала в Законі України “Про власність”. При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розташуван­ням стала передувати іншим формам власності.2

Індивідуальна власність громадян як одна з форм власності в Україні проіснувала досить недовго. 7 липня 1992 р. Вер­ховна Рада України прийняла Закон “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України*,3 яким взамін права індивідуальної власності була введена нова фор­ма власності — “право приватної власності”, що ознаменува­ло собою перемогу прихильників ринкових реформ. Введен­ня приватної власності, однак, не призвело до істотних змін в переліку об'єктів права власності, визначеного Законом Ук­раїни “Про власність” (в первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчило притаманність ос­танній всіх ознак приватної власності.

Таким чином, в 1992 р. завершилося остаточно юридичне визнання приватної власності в Україні, що, однак, не зняло гостроту проблеми подальшого врегулювання відносин влас­ності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України 1963 р. не зазнавали змін, адекватних суспільно-економічним відно­синам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично всту­пила в суперечність з новим законодавством про власність, що породжувало небажаний правовий вакуум в регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін в Цивільний кодекс і деякі інші законодавчі акти.4 Зокрема, з ЦК України були виключені глави 7, 8, 9, статті 87, 871, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Ст. 86 була викладена в

____________________________________________-

1Відомості Верховної Ради УРСР.—1990—№34—С.499.

2Порівняно з Законом СРСР “Про власність в СРСР” від б березня 1990р., в якому передбачалася “власність громадян СРСР” безвідносно до її внутрішнього змісту, такий підхід до вирішення проблеми ви­значення правової форми індивідуального привласнення матеріальних благ був значно прогресивнішим.

3Відомості Верховної Раду України.—1992.— №38.—С. 562.

4Голос України.—1994.—6 січня.

234

редакції ст. 2 Закону України “Про власність” з введенням до неї нової частини шостої, в якій зазначається, що відносини власності регулюються Законом України “Про власність”. Цивільним кодексом, іншими законодавчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом правового регулювання відносин власності громадян став Закон України “Про власність”, а інші законодавчі акти набули значення субсідіарних. Їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приват­ної власності в сучасний період.

Найнеобхіднішими економіко-правовими ознаками для ви­значення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст.13 Закону України “Про власність” об'єкта­ми права приватної власності (в первісній редакції — індивіду­альної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особис­того користування, дачі, садові будинки, предмети домашньо­го господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п.1). Окрім того об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці (п.2).

З правової точки зору особливої необхідності в законодав­чому закріпленні такого деталізованого орієнтовного пере­ліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Введення його в Закон України “Про власність” все ж таки мало певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскіль­ки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об'єктів права приватної власності громадян має бути сформульований за узагальнюючими критеріями, а саме: об'єк­ти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробничо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці.1 В принципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

___________________________________________

1Подібний перелік може бути сформульований також щодо усіх форм власності.

235

Важливою є норма п.3 ст.13 Закону України “Про власність” про те, що склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передба­чених законом. Тобто проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх об­межень. Зрозуміло, що такі обмеження мають носити винят­ковий характер, обумовлений відповідними загальнодержав­ними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умо­вами підприємницької діяльності. Формально подібний прин­цип певною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як вже зазначалося, було переважно майно особисто-споживчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній еко­номіці жорсткою системою оплати праці і споживання. Без­перечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки ма­ють діяти певні регулятори джерел достатку громадян з ме­тою недопущення різкої диференціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, наприклад, норми фінансово-податкового законодавства.

Відповідно до Закону України “Про власність” суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадя­нами України, якщо інше не передбачено законодавчими ак­тами України (ст.11).

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закону “Про власність”. Що ж до юридичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб'­єктами права колективної власності. В юридичній літературі, однак, було піддано надзвичайно гострій критиці поняття “колективна власність”. Багато українських вчених прямо висловилося проти подальшого збереження в законодавстві про власність конструкції колективної власності (0-А.Пушкін, Я.М.Шевченко, А.М.Бандурка та ін.), які аргументовано до­вели недоцільність подальшого існування колективної фор­ми власності. Так чи інакше, але дискусії щодо форм влас­ності сприяли відповідному формуванню громадсько-політич-

236

них поглядів на власність і мали певний вплив на хід законо­творчих процесів в Україні. Зокрема, в проект нової Консти­туції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. була запропоно­вана інша концепція форм власності. Відповідно до ст.65 про­екту Конституції власність в Україні є приватною і суспіль­ною (приватна — власність громадян і їх об'єднань, суспільна — державна і комунальна). Не передбачено право колектив­ної власності і в проекті нового Цивільного кодексу України, в ст.144 якого записано, що “приватною власністю визнаєть­ся власність громадян, власність корпорацій, об'єднань гро­мадян, професійних спілок, релігійних та інших громадських організацій, які є юридичними особами”. Отже, простежуєть­ся досить чітка тенденція до розширення кола суб'єктів права приватної власності.1

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень в придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства окремих видів майна або його використан­ня (наприклад, стосовно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права влас­ності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному суспільстві, як вже нами відзначалося, влас­ник здійснює правомочності володіння, користування і роз­порядження майном у межах, установлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням чис­ленних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання “сво­боди” власнику неприйнятне для суспільства з ринковою еко­номікою і приватною власністю. Тому в Законі України “Про власність” було закладено принципово нові визначальні підхо­ди, відповідно з якими власник на свій розсуд володіє, корис­тується і розпоряджається належним йому майном і має пра­во вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі влас­ники, в тому числі й громадяни, що додатково підтверджено



______________________________________

1В Законі Про власність в РРСФР від 24 грудня 7990 р. була визначена приватна власність громадян і приватна власність юри­дичних осіб (ст. 9-16).

237

в ст.19 Закону України “Про власність”, в якій прямо обумов­лене право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяль­ності. Нове законодавство про власність встановило юридичну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від со­ціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

В кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян зокрема набувають відповідного правово­го регулювання, яке здійснюється переважно нормами ци­вільного права. У такому разі слід говорити про право влас­ності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прий­нято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'­єктивному значенні.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпо­ряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.



Право приватної власності громадян в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-грома­дянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст.2 Закону України “Про власність”, в якому сформульоване за­гальне (фактично науково-теоретичне) визначення права влас­ності, відповідно до якого “право власності — це врегульо­вані законом суспільні відносини щодо володіння, користу­вання і розпорядження майном”. Подібного визначення по­няття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивільного законодавства 1961 р. та Ци­вільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законо­давства 1991 р. Наведеному визначенню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи коректно ототожнювати право власності з суспільними відносинами. Суспільні еко­номічні відносини, дійсно, можуть бути врегульовані норма­ми права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права



238

власності як юридичної категорії. Досліджувана норма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б ука­зували на приналежність певних правомочностей конкретно­му носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом. Тому не випад­ково в проекті нового ЦК України запропоноване інше по­няття права власності, яке визначається як “право володіння, користування і розпорядження майном на свій розсуд і са­мим абсолютним чином” (ст.139). Звичайно, порівняно з по­переднім останнє визначення є юридичне більш виваженим, хоча також не позбавлене вад, оскільки не містить ознаки привласнення майна особою. Взагалі ж, нагальної необхід­ності в законодавчому визначенні права власності не існує. Це проблема юридичної науки. На наш погляд, з урахуван­ням усього сказаного право власності можна визначити як “визнане законом право, яке закріплює абсолютну прина­лежність майна особі (власнику) та визначає її права і обов'­язки щодо цього майна”.



§2. Об'єкти права приватної власності громадян

В ст.145 Проекту нового ЦК України передбачений орієн­товний перелік об'єктів права приватної власності громадян, який співпадає з переліком, сформульованим в Законі “Про власність” з тією, однак, різницею, що в Проекті перелік об'єктів стосується одночасно і юридичних осіб та окрім всього передбачені земельні ділянки. Це означає, що за законом у власності громадян і юридичних осіб можуть бути, як прави­ло, одні і ті ж об'єкти. Тобто, громадяни вправі мати у при­ватній власності будь-яке майно споживчого або виробничо­го призначення, склад і кількість якого можуть бути обмеже­ні лише законом.

Як випливає із змісту ст.9 Закону України “Про власність”, не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава вправі визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або інших підстав, не повинні знаходити­ся у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або ма­ють набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому по-



239

становою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. “Про право власності на окремі види майна”1 (з наступними зміна­ми і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено “Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України” та “Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна”, викладених відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються гро­мадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комп­лекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за. призначен­ням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інфор­мації (зазначені засоби не можуть також перебувати у влас­ності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що засто­совуються правоохоронними органами, крім газових пісто­летів і револьверів та патронів до них, заряджених речовина­ми сльозоточивої та дратівної дії”.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї;

пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, дер­жавних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).



_______________________________________________

1Відомості Верховної Ради України.—1992—№35.—С.517.

240


Вилучення перерахованих видів майна з числа об'єктів пра­ва приватної власності громадян аж ніяк не можна розгляда­ти як обмеження прав власника, оскільки перебування тако­го майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.

Як вже відзначалося цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на кварти­ру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101-102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жи­лий будинок або частина його, розмір якого не повинен пе­ревищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв.м). Оскіль­ки ж Законом України “Про власність” ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що “склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян не обме­жується крім випадків, передбачених законом” (ст.13), то ви­никли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України” від 17 жовтня 1990 р., в ст.11 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарсь­ких споруд на селі не регламентуються. Норма ст.11 зберігла свою чинність і після прийняття Закону України “Про власність”, а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду Ук­раїни в своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індиві­дуальної власності на жилий будинок”1 рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.1). І лише після вилучення з ЦК Ук-



_____________________________________

1Право України.—1992—№2.—С.79. Водночас в нотаріальній прак­тиці при посвідченні договорів купівлі-продажу вже після прийняття Закону СРСР “Про власність в СРСР” від покупців не вимагалось по­дання довідки про наявність у них житла на праві власності.

241


раїни ст.ст. 100-104 та інших відповідно до Закону від 16 грудням 1993 р. зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний гро­мадянин може мати у власності кілька квартир (кілька бу­динків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а по-друге, у переваж­ної більшості громадян відсутні необхідні кошти для прид­бання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що обумов­люватиметься наявністю земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існу­вання СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В Дек­ларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України “Про власність” сформувався новий право­вий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від 30 січня 1992 р. поряд з державною — колективної і приватної форми власності на землю.1 Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили по­вноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на зе­мельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особли­востями такого об'єкту права власності та його значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть зни­щувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися

___________________________________

1Відомості Верховної Ради України.—1992.—Ло 25.—С.354.

242

лише відповідно до її цільового призначення (для сільсько­господарського виробництва, забудови тощо), власник не по винен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під стра­хом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України законода­вець передбачив певні розміри земельних ділянок, що мо­жуть перебувати у приватній власності громадян. Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст.52 Земельного кодексу України). Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадянам України надано право одержати безоплатно у власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населе­них пунктів; до 0,25 га в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членам колективних сільгосппід­приємств — до 0,25 га, а в містах — до 0,1 га) — для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських бу­дівель і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1 га — для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництва індивідуальних гаражів.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності зе­мельні ділянки понад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати у місцевих Рад народних депу­татів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст.18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних діля­нок. Не встановлені вони і щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.

В сучасних умовах широкого розповсюдження набув обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної еко­номіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” цінними паперами є грошові доку­менти, що засвідчують право володіння або відносини пози­ки, визначають взаємовідносини між особою, що їх випусти­ла, та їх власником і передбачають, як правило, виплату дохо­ду у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих доку­ментів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними папера­ми, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції,

243

облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, векселі. Між тим в юридичній літературі називаються інші документи, які мають ознаки цінних па­перів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти.1 На наш погляд, однак, не всі з перерахованих документів є пов­ноцінними цінними паперами (наприклад, накладні, страхові поліси, іменні ощадкнижки, не розіграні і програшні лотереї). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання відносин по придбанню окремих цінних паперів, наприклад, акцій з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-пра­вових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержан­ня прибутку. В законі “Про підприємства в Україні”, інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття “підприємст­во” вживається в розумінні суб'єкта права, а інколи — об'­єкта права.2 Наприклад, п.5 ст.10 зазначеного Закону підпри­ємству як суб'єкту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст.14 визначаються по­вноваження власника по управлінню підприємством як об'­єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття “власник майна підприємства”, що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадя­нин, який заснував приватне підприємство, не є його власни-

_______________________________

1Детальніше про поняття і види цінних паперів див.: Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко 1-М. Власник і право власності.— К., 1994— С.105-117.

2Див.: Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. та ін. Вказ. праця-С.76-82.

244

ком як об'єкту права, а стає лише власником майна підприємст­ва. Подібна позиція законодавця на практиці може призводи­ти і до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спад­коємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної осо­би. Однак такий висновок був би позбавлений правової логіч­ності й економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовий режим майна підприємст­ва безперечно перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону “Про власність” володіння май­ном вважається правомірним, якщо інше не буде встановле­но судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими ви­нятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоц­твом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу).

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка