Поезія І доля Вибране Вірші різних років 1983-2008 “словом вишию день ”



Скачати 442.23 Kb.
Сторінка1/5
Дата конвертації03.11.2016
Розмір442.23 Kb.
  1   2   3   4   5
Борис Сидоренко


поезія і доля

Вибране
Вірші різних років

1983-2008


СЛОВОМ ВИШИЮ ДЕНЬ...”
Будучи навдивовижу скромною людиною, Борис Сидоренко професійним поетом себе не вважає. Хтозна, можливо, й помиляється. Але що це – не пихате позування перед друзями і знайо­мими, перед сотнями своїх вихованців, яких благословив у широкий світ, працюючи впродовж більше п’ятдесяти років педагогом у погоринському краї, тридцять п’ять з яких – завідувачем Рівненсь­кого консультпункту Міжобласної спецшколи для сліпих і слабозорих, – істинно так. Невтомно збираючи слово до слова, вірш до вірша, Борис Гаврилович видав збірки поезій “Камертон” (1992 р.), “Акор­ди серця” (1997 р.), “Осінні сонати” (1998 р.), “Надвечір’я” (2001 р.), дві книжечки для дітей: “Сонечко” і “Новорічне свято в лісі у звіряток” (1999 р.). А року 2007-го, до свого 80-ліття, досвідчений педагог і літератор подарував читачам нову книгу лірики з такою, на перший погляд, несподіваною, але, як на мене, промо­вистою назвою – “Самотні вітрила” (видавництво “Волинські обереги”) і надіслав її землякові з Полтавщини (Борис Сидоренко народився 20 жовтня 1927 року в селі Росошинці поблизу Полта­ви) видатному українському поетові, лауреатові Шевченківської премії Борисові Олійнику. І яким же було щастя рівнянина, коли надійшла відповідь (та ще – книга з автографом!) визнаного майстра поетичного слова:

Дорогий Борисе Гавриловичу!



Славний старший побратиме! Земляче!

Доземно кланяюсь Вашій мужності, яка перемогла темінь і подвигла Вас на життєвий подвиг, на поезію.

Прочитав Вашу збірку поезій “Самотні вітри­ла”, яка засвідчує незаперечний професіона­лізм автора. Особливо ж: прихиляють вірші відкри­тістю, життєвою правдою, коли поет не обминає ні влас­них страждань на межі розпачу, ні його стоїчну впев­неність у подоланні, здавалось би, неподола­ного! Мужністю, наступальністю огранені поезії, присвячені Україні, рідному слову, за яке ще треба і треба боротися усім нам!

Будьте здорові ще на многая і многая літа! Розкрилюйтесь у польоті!

Од серця – Борис Олійник”.

Ось такий лист поета-академіка своєму землякові!

Скажу відверто: знаючи Бориса Сидоренка уже таки давненько, ще з року 1991-го, коли зазна­йомився з ним в дружному колі незабутніх Олександра Богачука і Григорія Дем’янчука, я зауважив, що він, незрячий фізично, але духовно чутливий і дивовижно спостережливий серцем літе­ра­тор, не вельми полюбляє читати власні вірші най­ближчим друзям. Борис Гаврилович як дорогоцінні реліквії зберігає в своєму затишному помешканні доброзичливі листи від Шевченківських лауреатів Дмитра Павлич­ка, Володимира Яворівського... А ще – ні-ні, та й намислить потішитися переді мною, що чув теплі слова про своє віршування з вуст Юрія Мушке­ти­ка, Юрія Кругляка, волинянина Івана Чернець­кого, рівненських письменників Любові Пшеничної, Лідії Рибенко, молодої поетеси Юлії Бондючної (перелік можна продовжувати).

Книга вибраного з творчого доробку Бориса Сидоренка – це, безперечно, певний підсумок прожитого й пережитого, дбайливо пов’язаний ліричним перевеслом у сніп художнього слова. А пережити судилося справді-таки багато: і голодомор, і другу світову, затим – роки боротьби з важкою недугою, втратою зору... Все воно відлунилося в зболеному слові. Ось лише кілька рядків з вірша про жахливий 1933-й:



На підвіконні крізь подвійні рами

До мене хлопчик стукав у вікно.

А я не міг дверей відкрить без мами...

О, Боже мій, було це так давно.

О, краще б я не бачив, як він плаче

(Тоді ридало в муках все село).

І він пішов – його я більш не бачив,

Бо в нього теж нікого не було.

І назавжди згубився слід між нами.

В гірких сльозах втонув тодішній світ.

У ту весну не стало й в мене мами,

Мені було тоді всього шість літ...

Взагалі, якщо казати про лейтмотиви віршів Бори­са Сидоренка, то варто зазначити, що обшир їх різ­но­плановий: від спогадів про важке дитинст­во, лихо­ліття Другої світової війни, роздуми про журавли­ний лет над атомним Чорнобилем – аж до світлих освідчень у вірності своїй чарівній дру­жи­ні, порадниці й надійній помічниці Мирославі Григорівні... Поет глибоко усвідомлює, що “в кож­ної долі є свої закони”, і що “хочеться золотом рідної мови слово про слово сказати...”, і що його не полишає прагнення “братом рідним стати бурі-блискавиці”, аби “вичерпать, дістати дна в живій криниці”... А ще – Борис Сидоренко, освідчуючись у любові до краю, де живе, не соромиться зізна­тися, що не забуваються і стежки до незамулених джерел на приворсклянських луках. Бо ж усе це – рідна Україна:



Люблю Волинь, Полісся, місто Рівне,

Але Полтаву рідну – над усе...

То, певно, так зробила Чураївна,

Споївши душу чарами пісень...

А підставою того, що написані ці ліричні рядки щиро й відверто, може слугувати такий факт: свого часу, готуючи до ефіру одну з літературно-мис­тець­ких передач “Перевесло” радіо “Край” Рів­ненсь­кої обласної державної телерадіокомпанії, де я маю велике щастя працювати уже багато років, на заспів до програми про творчість Бориса Си­до­ренка “за­верстав” пісню “Материнська мова” у виконанні Олександра Гаркавого з відомим прис­півом: “Словом вишию день, простелю рушники...” Борис Гаврилович, послухавши передачу, по-бать­ківськи мені сказав: “Дякую, Миколо! Цією піснею – наче вгадано, що я і насправді намагаюся саме словом вишити день, простелити людям рушники на щастя. Чогось іншого доля мені не подарувала...” На це я щиро відповів: “Крім слова, Борисе Гаври­ловичу, доля вам подарувала й щедре на добро серце. А чесного серця без правдивого слова не буває!..”



Микола Береза, член Національної спілки письменників України


Ти одна на світі
Ти одна на світі, наче сонце,

Наче перша квітка навесні.

У житті моїм на кожнім кроці

День і ніч живеш, гориш в мені.


Ти мій дивний сон, моя зірниця,

Спів пташиний, чарівна верба.

Ти мій спокій, буря, блискавиця,

Безкінечна радість і журба.


Знаю, небо в безкінечних зорях,

Спалах метеорів золотих.

Та усі світила, у просторах,

Бліднуть, гаснуть в променях твоїх…


І якщо, зненацька, серед ночі

Спалах злий дорогу засліпить,

Я відкрию знов до тебе очі,

Щоб знайти ясну твою блакить.




Вій, вітерець
Вій, повівай вітерець мій крилатий,

Вій, щоб садами шумів рідний край.

Я тобі пісню буду співати,

А ти послухай, запам’ятай.


Є в мене, вітре, дівчина мила,

Тільки далеко. Знаєш Волинь?

Візьми цю пісню на легкі крила

І швидше птаха туди полинь.


Може, в цей час вона вийшла в садочок,

Одна у мріях, як я, стою?

Зірви від мене їй вишні листочок,

Торкни стострунну арфу свою.


Скажи, що тяжко мені тут без друга,

Нестерпно тяжко, душа болить.

Скажи, що серце стискає туга,

Що рвусь до неї щодня, щомить.


Якщо про іншого тче вона мрії,

Зганьбивши слово, то, вітре, знай:

Промчись над нею злим буревієм

І повернися в мій рідний край.



Земна краса

Доньці Світлані
Тебе, стривожену, одну

Я зочу серцем запитати.

Навіщо гору кам’яну

Плечем силкуєшся підняти?


Навіщо ширмою дрібниць

Ти світ затьмарила прекрасний?

Полуду скинь, щоб до зіниць

Лилося щастям сонце ясне.


В пекельну спеку і в росу,

Хай буде буря, град і злива,

Зумій знайти земну красу,

Тоді ти скажеш: – Я щаслива!




Скажи, чому…
Скажи, чому ти виросла з журбою?

Струмком до низу коси потекли.

Чому тебе плакучою вербою

На віки вічні люди нарекли?


Ані тумани, ні вітри, ні грози

Не в силі надломить твою красу.

Чому твої листочки, наче сльози?

Завжди у душу навівають сум.


Чому так гірко, кучерява, плачеш,

Кого чекаєш вдень ти і вночі?

Здійми голівку в небо і побачиш,

Як в небі журавлів летять ключі.



Сяяли б очі ясні

Ліні Кіндратишин
Буває вродить жито в полі,

А потім град усе зіб’є.

Ось так трапляється і в долі,

Та треба жати те, що є.


Надійде мить або хвилина,

Ударить блискавка згори,

Струнка тополя, як билина,

Впаде на землю і згорить.


Аби я мав цілющу воду,

Ту, що лікує долі біль,

Я б не вагавсь ніколи зроду –

Подарував би всю тобі.


І ти б прокинулася рано,

Як перша квітка навесні:

І не боліли б в тебе рани,

І очі сяяли б ясні.



***

С.
Вітре, вітре, обминай мене, не вій,

Я – жарина, ти – холодний буревій.

Не роздмухуй марно полум’я в мені –

Я згоріти можу швидко в тім вогні.


Вітре, вітре, стороною обійди,

Відверни мене від лиха, від біди.

Ти погрітись хочеш тільки, от і все,

Потім знов тебе по світу понесе.


Не чіпай, не рви душі живу струну,

Ти зламав уже берізку не одну.

Стороною так як віяв, так і вій,

Я – жарина, ти – холодний буревій.




Багряний клен
Багряний клен – мов свіжа рана,

Кружляє лист, а в серці біль.

Пробач мені, моя кохана,

Що я журбу приніс тобі.


Обох крилом торкнула осінь,

Мов дід, в долині дуб дріма.

Берізонька згубила коси,

В гаю пісень дзвінких нема.


Ходжу, шукаю юність давню –

В діброві – літепло заграв.

Відщебетали весни ранні,

Якби я знав… Якби я знав!



Навіщо я тебе поранив
Відчахнув я гілку від калини –

Кучеряву, ніжну, молоду.

Відчахнув, потішивсь і покинув…

Вже її ніколи не знайду.


Заридала жалісно калина,

Трепет болю по листках пробіг:

“Не ламай, не треба, я не винна.

Що зробила я в житті тобі?”


Я стояв. Мовчав. Пливли тумани.

Зойк отой в душі рвонув струну…

Тож навіщо я тебе поранив,

І в собі приховую вину?



ВЕСНА

Мирославі
Коли у квітах абрикоси –

Завжди здіймаються вітри,

Бува, мороз цвітіння косить,

На листях, часом, сніг тремтить.


Коли бузок цвіте, яка то

Прекрасна сонячна пора,

Душа не може не співати –

Чи то надворі дощ, чи град.


Бо то весна. Надійдуть хмари,

Впаде на землю неба тінь,

А потім знову сонця чари,

Пісні пташині і теплінь.


Я виберу і подарую

Тобі весни найкращу мить,

Нехай в житті вона вирує,

Аж доки промінь не згорить.



***

Давай припинимо розмову,

Така важка вона була.

Скажи мені єдине слово, –

Що не згоріло все дотла.
І я візьму оту жарину,

І розведу багаття знов.

І мовчки думами порину

У нашу юність, у любов.



Стояла осінь золота
Я парком йшла. Не парк, а чудо.

Стояла осінь золота.

Розкішний клен багряночубий

Всміхнувсь мені в свої вуста.


Чомусь під ним я зупинилась.

Ми говорили з ним без слів.

Мене він тішив, розумів,

І я в душі йому вклонилась.


Повз мене йшли юрбою люди,

Та клен не бачив їх, не знав.

Лише мені, мов дар, на груди

Так щедро й ніжно лист поклав.



То я все прощав
Тобі прощаю до краплини все,

Тяжкі слова, образи і докори.

Душі вітрило хай тебе несе

У безкінечне, неспокійне море.


Повір мені, усі, що є світи,

За чудом-полем облітали крила,

І кольорів, що я не зміг знайти –

Недоля клята хмарою закрила.


Тепер між нас розведені мости.

Останньою хвилиною благаю:

За все, за все, пробач мені, прости,

А я тебе, як і раніш, кохаю.



Твої очі
Чи то у небі сонце сяє,

Чи то – шалений буревій, –

Мене журба гірка не крає,

Коли зі мною погляд твій.


Він, мов життя, завжди зі мною –

Не розлучаюсь ні на мить.

Звучить цілющою струною,

Багаттям праведним горить.


В нім соловейка щебетання,

Барвінком вквітчані гаї,

І наша зустріч, і кохання,

І мрії сподівань мої.


Ті очі – ніби два озерця,

У них бездонна глибина.

Один лиш я гарячим серцем

Їх можу випити до дна.


Нічого в світі не захочу

В останній час – в прощальний сум…

Візьму одні твої лиш очі

І їх у вічність понесу.



Ти до мене іди
Ти до мене, іди, поспішай,

Глянь у вічі мої, обійми,

Серце серцем зігрій, приласкай,

Камінь туги болючий зніми.


Я чекаю тебе! Кожна мить –

Наче вічності скеля крута.

Чую звуки мелодій сумних,

Я без тебе між них – сирота.


Із твоєї душі глибини

Дай краплину цілющу води:

Томить спрага, нестерпно мені.

Ти до мене чим швидше прийди!



У кожній долі
У позолоті осінь, мов ікона,

Багряний лист упав мені до ніг.

У кожній долі є свої закони,

І я, на жаль, здолати їх не зміг.


Нелегко нам було іти на гору.

Тепер в обох на скронях сивина.

Якби я знав, якби я міг – в ту пору

Із весен тих не випив би вина.


Тож не дивися сумно так на мене.

Не докоряй, не пий душі до дна.

Заходить сонце, догоряють клени,

А в променях осінніх ти одна.



Покохала навесні
Покохала, покохала навесні,

Ой, ви ночі, соловейкові пісні!

Покохала, загубила сонце-світ,

Обнесли вітри на вишні білий цвіт.


Покохала, покохала без надій,

Ой, ви роки необачні, молоді.

Скільки літ брожу одна, не чую ніг,

У душі моїй вогонь, у нього – сніг.


Ой, не раз в садочку вишня та цвіла,

Не одну я в коси весну заплела.

Я ходжу, шукаю щастя, як тоді,

Опадають сумно роки молоді.



Не буди кохану
Не буди, не клич її так рано.

Затамуй і подих, і слова.

Мов калини цвіт, твоя кохана

На світанку тихо спочива.


Глянь, як грає на устах зірниця.

Відійди від неї, не чіпай.

Може, їй у цю хвилину сниться

Солов’їний незабутній гай.


І п’янкі в цвітінні вишень ночі,

І стежина та, що ти ходив…

І твої палкі, мов сонце, очі,

Верби ті, що ти колись любив.


Їх давно немає… Повсихали…

І літа розвіялись, мов дим.

Дивні сни так солодко приспали.

Не буди кохану, не буди…




В’яне дівоча краса
Небу судилися хмари,

Море без хвиль не бува.

Лебедю тяжко без пари,

Пісні потрібні слова.


Юність, мов зіронька рання,

Вийде, загра і згаса,

В муках розлук, без кохання

В’яне дівоча краса.



***

Стояла ти на березі Дніпра,

Накинувши на плечі небо синє,

Гілками-струнами верба стара

Бриніла тихо маревом осіннім.
Летіли над тобою журавлі,

До ніг листок багряний впав із клена…

Прожитих разом буйних 30 літ

Промчались миттю в пам’яті у мене.


Дивився я на тебе й милувавсь.

Моя ти, зоре! Перший промінь вранці…

Повір душі моїй, моїм словам:

Сьогодні ти така, як в дев’ятнадцять.


Нехай струмком весняним час тече,

Ми путь продовжим вдвох, моя надіє.

Блакить шовкову не знімай з плечей,

Носи її, аж доки не стемніє…



***

Мирославі
Сорок п’ять – це ще не півстоліття,

(Як недавно вже було мені),

Сорок п’ять – це ще зелене віття,

Це ясні, налиті сонцем дні.


В сорок п’ять бадьоро носять крила

І тече гаряча в жилах кров,

В сорок п’ять ще є снага і сила

І палає полум’ям любов.


То нічого, що морщин є трішки

І злегка туман торкнувся скронь,

Розцвітали б на вустах усмішки

І в очах горів життя вогонь.


От коли настане дев’яносто, –

А літа не йдуть, літа летять,

Я й тоді прийду до тебе з тостом

І промовлю: “Будь, як в сорок п’ять!”


А якщо в той день я не з’явлюся,

Знай – то буде не моя вина,

Все одно я в келих твій віллюся

Краплями іскристого вина.


Ти піднімеш чару й прошепочеш:

“Це його прислав до мене Бог”.

Щоб не сталось – хочеш, чи не хочеш –

Нам судилось завжди бути вдвох.



Хай квітне жито
Хай світить сонце, пахне рута-м’ята,

Хай квітне жито і шумить трава,

Хай в серці твоїм буде радість свята,

Тобі дарую, брате, ці слова.


Дитячі роки згадуємо й нині –

Найкращі і найтяжчі наші дні.

Той рай земний, що в нас на Полтавщині,

Нам сниться й досі у тривожнім сні:


Блукали ми з тобою там по полю,

Волошки рвали в житі золотім,

Стрічали весни, виглядали долю,

А нам стеливсь тернистий шлях в житті.


У старші класи ми ходили пішки

За три версти, в болоті і снігу.

Веселий гомін, радісні усмішки

Ношу в душі як пам’ять дорогу.


Ти вже забув? А може, в згадці мріють,

За хутором старого вітряка

І добрі очі дядька Тимофія,

Бувальщини Матхея-старика…


Павла Тигипка в клубі за баяном,

Летіла глина в танцях з-під підків;

З музик троїстих – скрипка Купріяна,

Пісні і гумор рідних земляків.


Всього не можна словом передати:

Той струм життя, що бив, як з джерела.

А потім… Страшно згадувати, брате,

Що стало влітку з нашого села.


Спалили німці клуба і баяна,

Хліба палили у степах на пні;

Згоріли школа, скрипка Купріяна

І хати білі зникли у вогні.


Що не згоріло – били і топтали,

Тріщали черги пострілів селом,

Дівчат ловили, підлітків хапали

І, мов скотину, гнали у полон.


А потім… Ранок… Небо ледь сіріло,

Прийшли герої – і зітхнули ми,

І сонце встало, усміхалось, гріло.

Нестримна радість бризнула слізьми

У сорок п’ятому…
Хай молодь зна! Хай слуха!

Щоб не роз’їли їх міщанство й тлінь.

З війни прийшли в село Петро Білуха

Та інвалід Фанасій Білокінь,


Та дехто ще… Лишилось дуже мало:

Батьки, кохані, друзі і сини

За Батьківщину голови поклали.

У сорок третім, грізнім, восени


Нам довелося кинуть попелище.

Жили ж ми в школі, хати не було;

У Мачухи, що до Полтави ближче,

До тітки Олександри у село,


Мов ті цигани, перекочували.

І зачепились. Хто б подумать міг?

Село те Зачепилівкою звали,

Від нього шлях в майбутнє нам проліг.


Старенька хата з горобцями в стрісі,

Долівка з глини, стіни в рушниках.

Долина поруч, соловейки в лісі

І хмари білі плавали в ставках.


Я полюбив його, як міг, навіки.

Любов’ю невичерпних почуттів.

Воно й тепер мені, як біль, як ліки,

З ним найдорожче зв’язане в житті.


В нім розквітала наша юність, сила,

Там час застиг в прожитих днях й ночах,

Там образ батька, там його могила,

Там кожен долю виніс на плечах.


Село люблю і з радістю, й печаллю,

Без нього я, як в спеку без води,

По ньому роки пройдені читаю,

Мов свіжі рани, там живі сліди.


З тих пір пройшло багато років, брате,

Все пережите бачим, наче в сні…

Давай всміхатись, годі сумувати,

Бо вже на скроні густо випав сніг.

Не той і зір, не так вже й серце б’ється,

То поперек болить, щодень – нове.

Та кажуть люди: хто щодня сміється –

Одужа швидше, довше проживе.


Жили ми дружно в ту найтяжчу пору,

На дружбі нашій батькова печать.

Як сонечко сховається за гору,

Ми всі його ходили зустрічать.


Він працював за вісім кілометрів;

Чи дощ, чи сніг, чи повінь, чи гроза –

Додому йшов, ногами ледве плентав

І ніс у торбі хліб чи гарбуза.


Любов до нього проливалась в зливі,

Сіяло щастя на його чолі,

Він нам всміхався – ми були щасливі,

Любили піт його і мозолі.


А вдома мати пора біля печі,

Снують по хаті віник, рогачі,

Біля порога тітка миє глечик.

Сім душ в кімнаті спало уночі.


Було не тісно, кожен мав куточок,

Один другому віддавав тепло,

І душу, й хліб ділили по шматочку –

Ось так-то, брате, в нас тоді було.


У нас тоді були свої музики:

Дві скрипки, бубен і старенький бас.

Під зорями в дворі, біля осики –

Найвеселіше там було для нас.


Не знавши втоми, з’ївши хліба з сіллю,

Прийшовши з поля хутко, залюбки,

А ще частіше ввечері, в неділю,

Збиралися дівчата й парубки.


Товмач Іван свистів, мов соловейко,

Щипали душу струни з-під смичка,

Струнка дівчина, з личком чепурненьким,

Із хлопцем вибивали гопачка.


А бубен дріботів, цвіли усмішки,

І так було до пізньої пори,

І ноги не боліли анітрішки,

І місяць нам всміхався ізгори.


А старики сиділи на колоді,

Розмову про бувальщину вели.

Жили ми дуже просто, не по моді,

І все-таки не тліли, а жили.


Тепер у нас два інженери в хаті

І ми з тобою, брате, вчителі.

Лишилася в живих старенька мати,

А батько наш лежить в сирій землі.


Мене спіткала доля на Волині,

Тужу за вами і скучаю вкрай.

Як і тоді, я бачу й чую нині

Дитинство, юність, серцю рідний край.



Шляхи Софії Трифонівни
Та жінка – з нашого села,

Нічим, як інші, не примітна,

Проста, душевна і привітна,

Але які шляхи пройшла!


У молоді свої літа,

Коли вирує буйна сила,

Увись нестримно рвуться крила –

У неї теж була мета.

Хотілось піснею літати,

Любити, вчитись, працювати,

Щоб на землі цвіли жита.
Вона не тліла, а жила.

Як тільки вдарили гармати –

Пішла Вітчизну захищати

Та жінка з нашого села.


Із ворогів ніхто не зміг

Її поставить на коліна.

Від Сталінграда до Берліна

Для неї шлях тяжкий проліг.

В солдатських чоботах дороги,

Пройшла вона до Перемоги

Крізь бурі, полум’я і сніг.
Незабутнє

Анастасії Єльченко,

Григорієві Пасічному,

Ірині Рой
Люблю тебе, мій краю, Полтавщино,

Люблю душею, всім своїм життям.

Де найдорожче слово “Батьківщина”

Я вперше-вперше вимовив дитям.

Куди б мене не вабили вітрила,

І де б далеко в світі не літав,

До тебе, рідна, простягаю крила,

Бо там лишились юності літа.

Душа співає в радісній напрузі

І кров у жилах повінню тече…

О, як прекрасно бачить знову друзів!

Яке то щастя відчувать плече.

Спішу до них, навколо жито, жито,

Давно не був у їхній стороні,

Життя моє далеке, пережите

Встає в думках на здибленім коні.

Над обрієм всміхається зірниця,

Волошки грають краплями роси,

У серці радість буйно колоситься

Від весняної дивної краси.

Он шлях Полтавський, там – Санжари Нові.

А поруч села: Пасічне, Рої.

У солов’їній пісні світанковій

Втонули зачаровані гаї.

Тоді пісні над степом не звучали,

Звивалися шляхами бур’яни.

І довгими тривожними ночами

Бродив по наших селах жах війни.

Мов хмари, дим здіймавсь у небо чисте,

Жорстокий бій над степом клекотів

І де ступали чоботи фашистів –

Не висихав кривавий слід катів.

Та волі не здолати, не убити –

Вона безсмертна. Тут, на цій землі,

Здіймали патріоти на бандитів

Священний гнів у кожному селі.

Їх клич, мов сурми, в темряві ворожій

Вселяв надію у людські серця,

І кожен вірив – правда переможе,

У них палав незгасний дух борця.

Не раз було: вони таємно в хату,

Рятуючи від смерті, звідусіль

Приводили поранених солдатів,

Ділили з ними душу, хліб і сіль.

А потім зброю їм давали в руки

І проводжали у далеку путь.

Вночі, через байраки, через луки,

Туди, де друзі їх в окопах ждуть.

Літа буремні згадувать нелегко,

Про все не скажеш, знаю лиш: тоді,

У пору ту тривожну і далеку

Вони були ще зовсім молоді.

Такими, в праці, їх зустрів і нині,

Лише у зморшках пережите снить.

О, весни, весни – крила журавлині,

Ваш лет ніщо не може зупинить.




Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка