Планета людей



Сторінка8/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Серед уламків Прево знайшов чудовий апельсин. Ділимо його. Я безмежно радий, а тим часом один апельсин - це так мало, коли нам потрібно було б двадцять літрів води.

Лежу біля нашого нічного вогника і думаю: "Люди не знають, що таке апельсин..." І ще думаю: "Ми приречені, але й зараз це не заважає мені радіти. Оця половинка апельсина, яку я тримаю в руці, дає мені величезну - одну з найбільших в моєму житті - радість... " Лягаю на спину, смочку апельсин, дивлюсь на мандрівні зорі. В цю хвилину я безмежно щасливий! І ще я думаю: "Будь-яка ситуація в житті - це особливий світ, закони якого можна пізнати лише зсередини того світу". Тільки сьогодні я зрозумів, навіщо засудженому до страти - цигарка і склянка рому. Раніше я не міг збагнути, я приречений приймає цю милостиню. А вона ж дає йому стільки втіхи. І коли він усміхається, всі думають, що то дуже мужня людина. А він усміхається від того, що п'є ром. Ніхто не знає, що в нього інша міра перспективи і що в цій останній годині для нього - ціле людське життя.
Ми зібрали величезну кількість води - мабуть, зо два літри. Зі спрагою покінчено! Ми врятовані, ми будемо пити!

Олов'яною чашечкою набираю з бака води, але вона така жовто-зелена і гидка на смак, що хоч як мене вимучила спрага, а, ковтнувши раз, я ледве переводжу подих. Я пив би й з калюжі, але цей отруйний присмак металу дужчий за спрагу.

Стежу за Прево, який ходить по колу, дивлячись собі під ноги, мовби щось пильно шукає. Раптом, не перестаючи кружляти, він нахиляється і починає блювати. За півхвилини надходить моя черга. В конвульсіях падаю на коліна, впиваюся пальцями в пісок. Неспроможні вимовити ні слова, ми чверть години мучимося в тих судорогах, вибльовуючи під кінець уже тільки жовч.
Пройшло. Мене ще трохи нудить та й годі. Але ми втратили останню надію. Не знаю, що викликало таку невдачу - може, речовина, якою був просочений парашут, а може, чотирихлористий вуглець, що осів на стінках бака. Треба було знайти іншу посудину або іншу тканину.

Отож, поспішаймо! Вже видно. В дорогу! Геть од цього проклятого плоскогір'я, щодуху вперед, куди очі дивляться, доки не впадемо. За прикладом Гійоме, який ішов так в Андах: з учорашнього дня я все думаю про нього. Порушую суворий наказ: лишатись біля розбитого літака. Тут нас більше не шукатимуть. Ще раз пересвідчуємось, що це не ми зазнали катастрофи. Її зазнали ті, хто жде нас. Ті, кому загрожує наше мовчання. Ті, кого вже мучить усвідомлення страшної помилки. Хіба можна не поспішати до них! Гійоме, повернувшись з Анд, розповідав мені, що він теж поспішав до тих, хто зазнав катастрофи. Це загальна істина.

- Коли б я був на світі один, - каже Прево, - я б ліг і вже не вставав.

І ми йдемо прямо на східно-північний схід. Якщо ми перелетіли Ніл, то тепер з кожним кроком ми заглиблюємось далі й далі в Аравійську пустелю.


Того дня я більше не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що дуже поспішав. Мені було байдуже, куди поспішати, хоч до смерті. І ще пригадую що йшов, дивлячись на землю, бо мені остогидли міражі. Час від часу ми перевіряли напрям по компасу. Іноді лягали, щоб трохи спочити. І ще я десь покинув плащ, який взяв на ніч. Більше нічого не знаю. Не пам'ятаю, що було до вечора, доки не стало прохолодніше. В пам'яті все стерлося, як сліди на піску.

З заходом сонця вирішуємо спинитися на ніч. Я знаю, що нам треба б іти далі: ця ніч без води доконає нас. Але ми взяли з собою полотнища парашутного шовку. Якщо ми отруїлися не через нього, то завтра вранці, може, нап'ємося. Спробуємо знову розіслати під зорями наші пастки для роси.

Але вечірнє небо на півночі ясне, жодної хмаринки. І вітер змінив свій смак. Дме з іншого боку. Нас уже торкнувся гарячий подув пустелі. Хижий звір прокидається! Я уже відчуваю, як він лиже нам руки й обличчя...

Проте, якщо ми підемо далі, то я зараз не пройду й десяти кілометрів. А за три дні, не пивши, я пройшов понад сто вісімдесят...

Ми вже хочемо зупинитись, коли раптом Прево каже:

- Озеро! Їй-богу, озеро!

- Ти збожеволів!

- Уже смеркає, звідки в цей час візьметься міраж?

Я не відповідаю. Я давно вже перестав вірити власним очам. Якщо це не міраж, то вигадка хворої уяви. І як Прево ще може вірити?

А він наполягає на своєму:

- До нього йти хвилин двадцять, піду подивлюся...

Ця впертість мене дратує:

- Іди подивись, подихай повітрям... це чудово для здоров'я. Тільки знай: якщо там і є озеро, то воно солоне. А втім, солоне воно чи ні, воно ж у чорта на рогах. Його просто немає.

Але Прево, втупивши десь погляд, уже йде. Мені знайома ця владна сила притягання! І я думаю: "Бувають же такі безумці, що кидаються прямо під паровоз". Я знаю, що Прево не повернеться. Ця безкрая широчінь затягне його, і він уже не зможе повернутися назад. Відійде трохи далі і впаде. І помре там, а я помру тут. Одначе, це так мало важить!..

Не думаю, що то дуже гарна прикмета, оця байдужість, яка охопила мене. Такий же спокій відчував я, коли потопав. Але тепер я користаюся ним і, улігшись просто на камінні, пишу свій передсмертний лист. Чудовий лист. Дуже гідний. Щедро наділяю всіх мудрими порадами. Перечитуючи його, відчуваю якусь марнославну втіху. Про нього скажуть: "Чудове посмертне послання! Як жаль, що він загинув!"

Хотілось би знати, чи довго я ще продержусь. Пробую зібрати слину - скільки годин я не плював? Та слини вже нема. Коли довго не відкриваєш рота, губи склеює щось липке. Воно засихає, утворюючи коло рота тверду кірку. Але ковтати я ще можу. І в очах ще не спалахує світло. Коли появиться це сяюче видиво - за дві години буде кінець.

Вже темно. З учорашньої ночі місяць став більший. Прево не повернеться. Я лежу на спині і перебираю в думці ті очевидні істини. Якесь давнє почуття ворушиться в мені. Хочу розібратися в ньому. Я... Я... Я на кораблі! Я плив у Південну Америку і лежав отак на горішній палубі. І верхівка щогли повільно гойдалася серед зірок то в один бік то в другий. Щогли тут немає, але все одно я пливу у невідоме, до того, що мені судилось і що не залежить від моїх зусиль. Работорговці кинули мене зв'язаного на палубу.

Я думаю про Прево - він не повернеться. Я жодного разу не чув, щоб він жалівся. Це дуже добре. Я просто не стерпів би скиглення. Прево - це людина.

А-а! Он він, розмахує ліхтариком метрів за п'ятсот від мене. Загубив свій слід! А в мене немає ліхтарика, щоб йому відповісти, кричу, але він не чує...

За якихось двісті метрів од нього спалахує ще один ліхтарик, потім ще. Боже мій, це ж допомога, мене шукають!

Кричу:

- Ге-ей!



Але мене не чують.

Три ліхтарі сигналять знову і знову, кличуть.

Я не збожеволів. Сьогодні мені непогано. І я спокійний. Дивлюся пильно. За п'ятсот метрів од мене світять три ліхтарики.

- Ге-ей!

Та мене все не чують.

І тоді мене охоплює страх. Єдиний раз, що я пам'ятаю. А! Я ж можу ще бігти! "Почекайте... Почекайте..." Зараз вони повернуть назад. Підуть шукати в іншому місці, а я загину! Загину на порозі життя, коли вже розкрилися обійми, щоб зустріти мене!

- Ге-ей! Еге-ей!

- Ге-ей!

Вони почули мене. Я задихаюсь, задихаюсь, але ще біжу. Біжу на голос, на вигук "ге-ей!". Бачу Прево і падаю.

- Ох! Коли я побачив всі ці ліхтарі...

- Які ліхтарі?

Справді, він сам.

Цього разу мене охоплює не розпач а глуха лють.

- Ну, як твоє озеро?

- Я йшов до нього а воно все віддалялося. Я йшов півгодини. Але воно все одно було дуже далеко. І я вернувся. Однак тепер я певен, що то таки озеро...

- Ти збожеволів, ти просто збожеволів. Ну навіщо ти так зробив?.. Навіщо?

Що він зробив? Що навіщо? Я ладен заплакати з люті і сам не знаю, чого лютую. А Прево пояснює, і голос його зривається:

- Я так хотів знайти воду... У вас зовсім білі губи!

А-а! Мій гнів спадає... Проводжу руккою по лобі, наче прокидаюсь і мені стає сумно. Розповідаю стиха:

- Я бачив три вогники, бачив зовсім ясно, як оце бачу тебе, помилитись було неможливо... Кажу тобі, Прево, я їх бачив!

Прево спершу мовчить. І нарешті визнає:

- Та-ак... Кепські справи.

У пустелі, де повітря позбавлене водяної пари, земля швидко віддає денне тепло. Вже дуже холодно. Встаю, ходжу. Але невдовзі мене кидає в нестерпний дрож. Кров без води стала густіша, вона ледве тече по жилах, мене проймає крижаний холод, і це не просто нічний холод. Мене всього тіпає, зуб на зуб не попадає. Руки трусяться так, що я навіть ліхтарика не можу втримати. Я ніколи не боявся холоду, а помру від холоду - дивно, що тільки робить з людиною спрага!

Вдень я покинув свій плащ - стомився його нести при такій спекоті. А вітер помалу дужчає. І я бачу, що в пустелі ніде сховатися. Вона вся гладенька, як мармур. Вдень не знайдеш затінку, а вночі - захисту од вітру. Ні дерева, ні кущика, ані каменя, де можна було б прихиститися. Вітер налітає на мене, ніби кіннота в чистому полі. Повертаюся на всі боки, щоб не так задувало. Лягаю, знову встаю. Але стій чи лежи - крижаний батіг все одно періщить. Бігти не можу, немає вже сили, втекти не здолаю, і я, схопивши голову в руки, падаю на коліна, під меч убивці!

Трохи згодом помічаю, що я підвівся, і, весь тремтячи, йду сам не знаю куди! Де я? А-а! Я пішов, і Прево мене кличе. Від того я й прокинувся...

Повертаючись до нього, тремчу всім тілом, гарячково здригаюсь. І кажу собі: "Це не від холоду. Це щось інше. Це кінець". Моє тіло надто обезводжене. Я стільки ходив позавчора і вчора, коли йшов сам.

Жаль умирати від холоду. Я волів би краще свої міражі. Отой хрест, араби, ліхтарі... Це навіть починало цікавити мене. Я не люблю, коли мене шмагають батогами, як раба...

І ось я знову на колінах...

Ми захопили дещо з нашої аптечки. Сто грамів чистого ефіру, сто грамів дев'яностоградусного спирту і пляшечку йоду. Пробую пити ефір, ковтаю раз, другий. Це все одно, що ковтати ножі. Ковтнув трошки спирту, але мені здушило горло.

Вигрібаю в піску яму, лягаю, загортаю себе піском. Виступає тільки обличчя. Прево знайшов якісь кущики і розпалює вогонь, але він одразу ж гасне. У піску Прево не хоче ховатися. Воліє пританцьовувати од холоду. І даремно.

В горлі в мене все ще душить - це поганий знак - а проте я почуваю себе ліпше. Я спокійний. Надії більше нема і я спокійний. Зв'язаний, я лежу на палубі невільничого корабля, він мчить мене під зорями, і я нічого не можу вдіяти. Проте, можливо, я не такий уже й нещасний...

Якщо я зовсім не ворушусь, то вже не відчуваю холоду. І тоді я забуваю про своє оніміле в піску тіло. Я більше не ворушитимусь і ніколи вже не страждатиму. А втім, правду кажучи, страждання невелике... За всіма цими муками я бачу покладені на музику втому і марення. І все обертається на книжку з малюнками, на трохи жорстоку чарівну казку... Зовсім недавно мене переслідував вітер, і, рятуючись від нього, я кружляв, як загнаний звір. Потім стало важко дихати: чиєсь коліно душило мені груди. Чиєсь коліно. І я намагався скинути його, я відбивався від ангела смерті. Я ніколи не був у пустелі сам. Тепер я більше не вірю в реальність довколишнього, я залишаюся в собі, заплющую очі, я більше й пальцем не поворухну. Відчуваю, що потік образів несе мене в сонний спокій: ріки, впадаючи в море, знаходять спокій.

Прощайте, всі, кого я любив. Не моя вина, що людське тіло не може три дні боротись із спрагою. Не гадав я, що ми - полонені джерел. Не підозрював, що наша воля така обмежена. Думають, що людина може йти куди заманеться. Думають, що людина вільна... І не бачать припони, якою ми прив'язані до колодязів, прив'язані, мов пуповиною, до лона землі. Ступиш зайвий крок - і помираєш.

Мені болить ваше горе, а більше я за нічим не шкодую. Мені, зрештою, випала краща доля. Якщо я б повернувся - все почалося б з початку. Я хочу жити. А у містах немає людського життя.

Справа зовсім не в авіації. Літак - це не мета, це тільки засіб. Життям ризикуєш не заради літака. Селянин оре не заради плуга. Але літак допомагає вирватися з міста, від його бухгалтерів, допомагає віднайти істину, якою живе селянин.

Повертаєшся до людської праці і розумієш людські турботи. Стикаєшся з вітром, із зорями, з ніччю, з піском, із морем. Намагаєшся перехитрити стихію. Ждеш світанку, як садівник жде весни. Ждеш аеродрому, як землі обітованої, і шукаєш свою істину в зорях.

Я не нарікатиму. Три дні я йшов, мучився спрагою, йшов по слідах на піску, покладаючи надію на росу. Я забув, де жив на землі мій рід, і намагався відшукати його. Такі там турботи живих. Але я думаю, що це далеко важливіше, ніж вибирати, в якому мюзик-холі провести вечір.

Я не розумію пасажирів приміських поїздів, ці люди думають, що вони люди, а самі придушені звичним примусом, якого, мов ті мурашки, навіть не відчувають. Чим вони заповнюють своє дозвілля, свої жалюгідні безглузді неділі?

У Росії одного разу я чув, як на заводі грали Моцарта. Я написав про це. І одержав дві сотні лайливих листів. Мене не обурюють ті, хто воліє слухати музику поганенького кафе-шантана. Мене обурює хазяїн того кафе-шантана. Не люблю, коли калічать людей.

Я щасливий у своїй роботі. Почуваю себе селянином, аеродром - моє поле. У приміському поїзді мене вбила б задуха, куди важча ніж тут! Тут зрештою, чудово!..

Ні за чим я не шкодую. Я грав - і програв. У моїй роботі це звична річ. Але ж я дихав вільним вітром, вітром безмежного моря.

Хто хоч раз ковтнув його, той не забуде, що то за трунок. Правда ж, друзі мої? І річ не в тому, щоб жити серед небезпек. Тореадори мені зовсім не подобаються. Я люблю не небезпеки. Я знаю, що я люблю. Життя.


Здається, небо світлішає. Витягаю руку з піску, обмацую розстелене поряд полотнище - воно сухе. Почекаємо ще. Роса випадає на світанку. Але ось уже світає, а парашутні полотнища так само сухі. Думки трохи плутаться і ч чую свій власний голос: "Серце висохло... серце висохло... серце сухе, воно не видушить ані сльозинки!.."

- В дорогу, Прево! Поки ще не спеклась горлянка, треба йти.

7
Дме західний вітер, той самий, що висушує людину за дев'ятнадцять годин. Горлянка в мене ще не спеклась, але пересохла і болить. Усередині вже щось дряпає. Незабаром почнеться кашель - мені про нього розповідали,і я жду його. Язик заважає. А найгірше те, що перед очима вже миготять іскорки. Коли вони перетворяться на полум'я, я ляжу.

Йдемо швидко. Користуємось з ранкової прохолоди. Ми ж знаємо, що коли сонце підніметься вище, то вже не зможемо йти. Коли сонце підніметься вище...

Ми не маємо права потіти. Не маємо права ждати. У цьому прохолодному повітрі тільки вісімнадцять процентів вологи. Вітер дме з глибини пустелі. І від його тихої, підступної ласки у мене випаровується кров.

Першого дня ми з'їли трошки винограду. За три дні - півапельсина і половину виноградного грона. Їсти ми все одно не змогли б - у нас пропала слина. Але мені зовсім не хочеться їсти, хочеться тільки пити. І здається, мучить не так сама спрага, як її наслідки. Пересохла горлянка. Язик став наче з гіпсу. У роті страшенно дере, смак якийсь огидний. Ці відчуття нові для мене. Коли б у нас була вода, вони зникли б, але я не пригадую, що спільного між ними і цими чудовими ліками. Спрага дедалі менше стає бажанням і дедалі більше - хворобою.

Мені все ще ввижаються струмки і фрукти, але ті видива мене вже не так мучать. Забуваю сяйво чудового апельсина, як забув, здається, все, що було мені любе. Можливо, я вже все забуваю.

Ми сидимо, але треба знову йти. Довго йти ми вже не можемо. Через кожні п'ятсот метрів падаємо на пісок від утоми. Яка це радість - полежати, витягнувшись на піску. Але треба рушати далі.

Пейзаж поволі змінюється. Каміння тепер менше. Під ногами пісок. Попереду, за якихось два кілометри - дюни. На них подекуди видніються низенькі кущики. Як на мене, краще вже ці піски, ніж крицевий панцир. Тут пустеля світла. Це Сахара. Я, здається, пізнаю її...

Тепер нам вистачає сил тільки на двісті метрів.

- Треба дійти хоч до тих кущиків.

Це крайня межа. Через тиждень, коли ми на машині повернемось шукати рештки свого літака, з'ясується, що в цей останній похід ми пройшли вісімдесят кілометрів. А я вже пройшов близько двохсот кілометрів. Як би я йшов далі?

Вчора я йшов, ні на що не сподіваючись. Сьогодні ці слова втратили сенс. Сьогодні ми йдемо тому, що йдемо. Так, як воли в плузі. Вчора мені ввижався апельсиновий рай. Але сьогодні для мене вже немає раю. Я більше не вірю, що на світі є апельсиновий рай.

Я вже нічого не відчуваю, окрім того, що серце в мене геть висохло. Ось-ось я впаду, але розпачу немає. Нема навіть гіркоти. А шкода, сум видавався б мені солодким, як вода. Можна пожаліти себе, і побиватися за собою, мов за другом. Але в мене вже немає на світі друга.

Коли мене знайдуть, побачать мої обпечені очі, подумають, що я дуже довго кликав на допомогу і дуже мучився. Але поривання душі, прикрощі, ніжні страждання - це теж багатство. А в мене вже немає цих багатств. Юні дівчата в першу ніч кохання пізнають смуток і плачуть. Смуток тісно зв'язаний з трепетом життя. А в мене вже немає смутку...

Я став пустелею. В роті вже немає слини, а в душі немає більше любих образів, які я міг би оплакувати. Сонце висушило в мені джерело сліз.

Але що це? Подих надії пробіг по мені, як по морю пробігають ледь помітні брижі. Що стривожило мій інстинкт, не дійшовши ще до свідомості? Ніщо не змінилось, а проте все стало іншим. Піщана гладінь, невисокі пагорки, легенькі мазки зелені - все це вже не ландшафт, а сцена. Вона ще порожня, але жде чогось. Дивлюся на Прево. Він теж здивований і сам не розуміє того, що відчуває.

Їй-богу, зараз щось станеться...

Їй-богу, пустеля ожила. Безлюддя й тиша раптом змінилися, захвилювалися, завирували ще дужче, ніж велелюдний, гамірний майдан...
Ми врятовані: на піску - чиїсь сліди!..

Ми загубили слід роду людського, ми були відрізані від людського племені, ми опинилися самі у всьому світі, немов забуті в час великого переселення, - і ось ми знаходимо на піску чудесний відбиток ноги людини.

- Прево, тут розійшлися двоє...

- А тут став на коліна верблюд...

- А тут...

Проте ми ще не врятовані. Нам не можна чекати. Через кілька годин нам уже не допоможуть. Коли починається кашель, спрага вбиває дуже швидко. А горло у нас...

Але я вірю в цей караван, що розмірено посувається десь у пустелі.
Отож ми рушили далі, і раптом я почув, як десь заспівав півень. Гійоме казав: "Наприкінці я чув, як в Андах співали півні. І поїзди чув..."

Почувши півня, я вмить пригадав розповідь Гійоме і подумав: "Спочатку мене обманювали очі. Звісно, це все від спраги. Ось тепер мене зраджує слух..." Але Прево схопив мене за руку:

- Чули?

- Що?


- Півень!

- Отже... отже...

Отже, це життя, дурнику, певне ж, це - життя...

У мене з'явилась остання галюцинація: я бачив трьох собак, бігли один за одним. Прево нічого не бачив, хоч і дивився туди ж. А бедуїна бачимо обидва і простягаємо до нього руки. Обидва кличемо його щодуху. Обидва сміємося од щастя!

Але наших голосів за тридцять метрів уже не чути. Голосові зв'язки висохли. Ми говоримо між собою зовсім тихо і навіть не помітили цього!

І ось бедуїн з верблюдом, показавшись із-за останнього пагорка, повільно, повільно віддаляється. Можливо, цей чоловік тут сам. Злий демон показав нам його і веде геть...

І ми не можемо бігти!

На дюні появився ще один араб, ми ледве бачимо його в профіль. Репетуємо щосили, але нас ледве чутно. Махаємо руками, і нам здається, що наші сигнали сповнюють ціле небо. А бедуїн усе так же дивиться перед собою.

Та ось помаленьку, не поспішаючи, він трошки обертається. У ту мить, коли він повернеться до нас обличчям, усе збудеться. У ту мить, коли він гляне в нашу сторону - зникне спрага, смерть, міражі. Він ще тільки трошки повернув голову, а світ уже змінився. Самим поворотом голови, самим поглядом своїм він творить життя, і мені здається, що він - як бог...

Це диво... Він іде до нас по піску, мов який бог - по морю...


Араб просто подивився на нас. Поклавши руки нам на плечі, легенько натиснув - і ми скорилися йому. Лежимо на піску. Нема більше ні рас, ні мов, ні каст... Є тільки цей бідний кочовик, що поклав нам на плечі долоні архангела.

Ми чекали, лежачи ниць на піску. І ось ми п'ємо, так само уткнувшись головами в таз, мов телята. Бедуїна лякає наша пожадливість, і він раз у раз відриває нас. Та тільки відпустить - ми знову всім обличчям припадаємо до води.

Вода!

Ти не маєш ні смаку ні кольору ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе. Ти не просто необхідна для життя : ти і є життя. З тобою в нас розливається таке блаженство, яке не пояснити почуттями. Ти повертаєш нам сили, на які ми вже й не сподівалися. Твоя милість відкриває в нас пересохлі джерела серця.

Ти - найбільше в світі і найменш тривке багатство, ти, така чиста в надрах землі. Можна вмерти біля джерела, якщо в ньому є домішки магнію. Можна вмерти за крок від солоного озера. Можна вмерти і від двох літрів роси, якщо в неї попали якісь солі. Ти не приймаєш домішок, ти не терпиш коли тебе псують, ти - божество, яке так легко наполохати...

Але ти даєш нам безмежно просте щастя


Що ж до тебе, лівійський бедуїне, то хоч ти і урятував нас, але риси твої навічно зітруться в моїй пам'яті. Я не згадаю твого обличчя. Ти - людина, і я бачитиму в тобі всіх людей зразу. Ти ніколи раніше не бачив, але визнав нас. Ти - улюблений брат мій. І тебе я теж впізнаю у кожній людині.

Ти постав переді мною в сяйві шляхетності і доброти, могутній Володар, який може напоїти спраглих. У тобі всі мої друзі і всі вороги йдуть до мене, і в усьому світі в мене вже немає жодного ворога.


VII
ЛЮДИ


1
Знову я торкнувся істини, якої так і не зрозумів. Я думав, що вже пропав, думав, що дійшов межі розпачу, і, не прийнявши його, пізнав спокій. Мені здається, що якраз в такі години і відкриваєш самого себе, знаходиш у собі свого друга. Ніщо не може переважити відчуття душевної повноти, якої ми, самі того не усвідомлюючи, так прагнемо. Бонафу, цей вічний мандрівець, я думаю, знав ту душевну ясність. І Гійоме, загублений в снігах. То як же мені забути, як я лежав, до голови засипаний піском, як мене повільно душила спрага і як раптом під тим зоряним шатром щось зігріло мені душу?

Як розвивати в собі оту, внутрішню свободу? Людина сповнена суперечностей, це відомо. Одному дається певний шматок хліба, щоб ніщо не заважало йому творити, а він засинає; завойовник, здобувши перемогу, стає легкодухим; щедрий, розбагатівши, перетворюється на скнару. Нащо нам політичні вчення, котрі обіцяють розквіт людини, якщо ми не знаємо, яку саме людину вони виростять. Кого вони породять? Ми ж не худоба для відгодівлі, і коли появляється один бідний Паскаль, це куди важливіше, ніж народження кількох благополучних нікчем.

Ми не вміємо передбачити головного. Кожен знає, якою палкою буває радість, коли її не ждеш. Її не забудеш, за нею тужиш так, що ладен пошкодувати і за нещастям, якщо тільки з ним прийшла та радість. Всім нам траплялося, зустрівши товаришів, з насолодою згадувати про тяжкі випробування.

Що ж ми знаємо, окрім того, що є якісь невідомі умови, котрі викликають до життя всі сили душі? У чому ж істина людини?

Істина - це не те, що всі бачать. Якщо саме на цьому ґрунті, а не на якомусь іншому, апельсинові дерева пускають міцне коріння і щедро родять, то цей ґрунт і є істина для апельсинових дерев. Якщо саме ця, а не якась інша релігія, саме ця культура, ця міра вартості, саме ця форма діяльності дає людині відчути душевну повноту, вивільняє в ній володаря, про якого вона й не підозрювала, то саме ця міра вартостей, саме ця культура, ця форма діяльності і є істиною людини. А логіка? Хай викручується, щоб якось пояснити життя.
В цій книжці я згадав про тих людей, які йшли, підкоряючись, здавалося, непереборному покликанню, які обрали пустелю чи авіацію, як інші обирають монастир; але я не ставлю перед собою мету викликати у вас захоплення насамперед цими людьми. Захоплюватись треба насамперед ґрунтом, що їх виростив.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка