Післямова



Сторінка5/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Кажеш, в радіокомітеті питають новел? Незабаром я ■обі вишлю. Хай почекають: я їх більше чекав.

Для «Укрполітвидаву» мріємо зробити з Костем [Дро­ком] (в календар). Але боюсь, що це лишиться мріями. Кость чудовий парняга, але занадто поет, тобто ледар без­просвітний. Ділову кашу з ним дуже важко варити. Але Ґіудемо старатися щось утнути.

Від Миколи Безхутрого я одержав листа, пише, що гам їде в Київ, а перед ним туди поїхав Бакуменко [Да­нило] з трьома книгами. Напевно, ти зустрівся уже і з Миколою і Данилом Деркачівськими. Пиши, чи були муже п'яні.

Ми тебе чекаємо тут з Костем. Хоча, видно, на весілля ні й не попадеш (вірніш, воно не попаде на тебе відсу

вається, як міраж!), але можу присягнути, що нам буде ве­село. їдь!

Тирса, яка летить від В/журналу, до нас не дуже до­літає. Мабуть, її, коли мандрує, розносить по степах вітервітровіння, як чортове насіння. Але «Вітчизна», може тому, що її питома вага важча від тирси, доходить на втіху дніпроградцям.

Чи скоро буде читати Юрій Іванович [Яновський] «Аль­пи». Я тобі вже писав через Василя попросити його прой­тись по «Альпах» з наждаком, може, заблищать. Чи не краще буде ще написати йому йособисто листа. Як ти по­радиш, Митя?

Де ж це Саша [Єрмоленко]? Одержав від нього з бать­ківщини Каменяра телеграму, і знову тиша.

Надіюсь, що ти не підеш за його прикладом, не вартим наслідування, і знову сяйнеш мені білим крилом листа. Чекаю, як побачення. Привіт братові, Вашій колегії і всім колегамдрузям.

Над чим ти зараз працюєш? їхатимеш до нас захопи, почитаємо.

Бажаю найкращих успіхів у житті й творчості. Жду відповіді, друже. Сердечно тисну руку.

Твій Олесь.

25.08.46 Днтроград

P.S. Твій дотеп щодо «роману» несподівано наштовхнув мене на таку думку: чи не назвати всю цю низку романом. Чим далі окреслюється весь цикл в цілому, тим більш переконуюсь, що це буде справді роман. Спочатку я гадав, що буде всього три частини три повісті. Тепер уже бачу, що буде не мен­ше 4х або й п'ять. Коло героїв дедалі поширюється. Друга частина більш романічна, ніж перша. Далі буде так само. То, може, під «Альпами» дипломатично не ставити нічого? Бо що ж це буде за «повість» із 4х чи 5 повістей? Це роман таки, чорт візьми! Що ти скажеш?

P.S.2 Хто у видві читатиме «Альпи»? Дізнайся, будь ласка. А може, вже й відгук буде?

<

2 вересня 1946

Бережному В.П.

Здрастуй, друже!

Я був зворушений тим, як ти сприйняв критику на «Модри Камень». Ти «замахав руками», ти «голосно заго­ворив». І це не один ти. Чимало людей, які розуміються на справжній літературі, в цей день замахали руками. Але факт фактом. Я виходжу в світ з тавром на лобі. Вся біда в тому, що мої друзі махають руками в чотирьох стінах, а ворогинаклепники мають подвійні горлянка. їх чутніше. Чи не міг би ти був з журналом в руках піти в «Р. У.» до завлітвідділу? Дати йому хай прочитає. Я певен, що він не читав новели або читав та забув. Нічим іншим не можу пояснити того, що вони могли допустити таку фальси­фікацію: адже приписано прямо протилежне тому, що є в новелі.

Як би там не було, але я паралізований. Я хотів би од­ного: щоб література відчепилась від мене, не пересліду­вала мене, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б, уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я оперся. А далі відчуваю: не вистачить сил. Досить. Не пишу, звичайно, нічого, робити взагалі нічого не можу. Цей удар для мене був тим тяжчий, що він ізза спини, я його ніколи не сподівався. Очевидно, все це відіб'ється і на долі «Альп», і взагалі на долі. Підтримки чекати нізвід­кіль, кожний озирається.

Що ж? Запряжусь в університет і працюватиму, як віл. Живуть же люди без літератури, п'ють пиво і примовля­ють: будь ти проклята.

Пробач, Васильку, я навіть написати не можу до ладу.

Хотів би стати пастухом або морським рибалкою.

Пиши, якщо матимеш змогу.

Бажаю кращого, ніж сам маю. Щире вітання!

Твій Олесь.

2. IX. 46 Понеділок

З жовтня 1946

Білоусу Д.Г.

Здрастуй, Митя!

Хоч шматочок мені весни Надіслали твої Курмани!

Дякую! Одержав і листа, і листівку. За моїми розрахун­ками, ця епістола вже не застане тебе в Курманах, тому ад­ресую на Київ. Радий, що повість іде на зло всім ворогам. Цікаво, хто ж це ті редакційні обивателі, що навіть «Альп» злякалися? І чим вони це мотивували? Напиши, як мо­жеш, це буде, звичайно, між нами. Невже і Козаченко Брут? Цікаво дуже було б мені зараз докладніше почути, що там взагалі з нею робиться: чи в наборі? чи ріжуть? хто ріже і що ріже? Коли хоч приблизно появиться цей номер? Прошу тебе, Митя, пропиши все це мені. Я ду­же хотів би, щоб вона (повість) пройшла якомога більше суворих (але вмілих) рук. Про це я вже написав Юрію Іва­новичеві [Яновському]. Просив перетерти її з піском, оперувати, ампутувати нещадно, де треба. Не хочеться, щоб якийсь голодний песиголовець дістав хоч найменшу змогу, вчепившись за якесь місце, слинити всі «Альпи». Не знаю, скільки уваги вділить їй Юрій Іванович. Тебе, Митя, також прошу: прочитай свіжим оком після курманівських курортів і пострижи, де треба. Бо, знаєш, все ж це писалося до мамаєвого побоїща. Тепер я, звичайно, порозумнішав. Зараз працюю над «Будапештом», озбро­єний великим досвідом останніх місяців. Повість закінче­на, зараз чищу і переписую. Гадаю, що в кінці місяця зможу вже надіслати до вас, на суд праведний. Розраху­нок такий, щоб вона теж вискочила в цьому році. Бо ду­маю ж до ХХХріччя Жовтня написати ще принаймні дві частини. А тут уже мучить тема про Лялю Убийвовк. Зда­ється мені, що я про неї зміг би написати так, як хочеть­ся: ліричну, білу, яблуневу повість. Чи, може, вже хто пи­ше (з прозаїків)? Прозондуй, Митя, грунт, щоб я ні в кого , не відбивав хліба.

«Альпи» прошу тебе, друже, ткни Башмакові. Хай хоч вони залежують чергу. Бо «Будапешт», надіюсь, швид­ше піде. Сучасніший.

Да, можеш мене вітати: член ВКП(б). Приймали вже після тих пасквілів у «Р. У.». Дуже було мені приємно, що люди найшли в собі досить партійної і громадської муж­ності побачити, що біле таки біле, а не чорне.

Після цього урочистого акту я, між іншим, почав був переговори з Сашею про перебазування в Київ. Тепер, коли я тут з усіма справами все оформив, я міг би ризик­нути. Хочеться перевестися в київську асистентуру. Але Саша чогось мовчить.

Не мовчи ж хоч ти, Дмитрику. Інформуй про всі нюан­си. Привіт друзям. Бажаю тобі особистих успіхів у житті й творчості. Читав твій фейлетон в «Мол. Укр.», Вася при­силав. Фейлетон чудесний. Пиши.

Твій Олесь.

З.Х.46


P.S. Може, побачиш брата передавай йому привіт і запитай, чи конче потрібна їм для календаря ота стаття. Бо не хо­четься даремно вбивати час.

9 жовтня 1946 Юренку О.С

Да, друже. Довго ти мовчав. І далеко опинився. Боюся, коли б ти гам і не застряв. Одпустиш вуси, станеш кубан­ським козаком. Так як я оце причалив до Дніпра, при­швартувався, а тепер уже й з місця важко знятися. Заму­лило якір. Але по весні намагатимусь знятися.

Новини? Не знаю, що тобі й писати. Невже ти жодної української газети не одержуєш? Вийшла постанова ЦК КП(б)У про журнал «Вітчизну». Редакцію всю змінили, ііагато матеріалів із запасу, кажуть, полетіло. Проте мої «Лльпи» нібито витримали іспит, залишились.

Допомогти тобі дістати ті журнали, про які ти пишеш, пс можу. Я теж їх не одержую. А піти так, як ми ходили з Ніїсилем у Козельщині, на пошту і потягти освіта не дошоляє. Хоч одна користь з університету.

Значить, ти на Україні будеш нескоро. А дружина де? У Накулівці? Що це за адреса якоїсь Ольги Іванівни? Чи ш не в прийми пристав? Пиши, як взагалі там життя.

Мені дядько пише з Сухої безхліб'я, неврожай жахли­вий. Не знаю, що робити. Треба ж якось зарятовувати. Тому працювати доведеться особливо напружено. Пиши, Олесю. Привіт братам.

Міцно тисну руку —

Твій Олесь.

Дніпропетровськ

21 жовтня 1946 Білоусу Д.Г.

Дорогий друже!

Якщо це правда, що ти в Києві. Що прочитав мого листа. Що знаєш, як я чекаю від тебе з останньою пош­тою... То чим пояснити твою мовчанку, Митя? У Вас же там стільки нового! Стільки нового, що я навіть не знаю, чи йдуть «Альпи» вперед чи назад. Одержав листа від Юрія Івановича [Яновського], який мене пригрів, але пев­ного про «Альпи» Ю. Ів. нічого не знає в новій ситуації. Вчора одержав листа від Л. Новиченка про «Модри Ка­мені. Щкавий, хороший лист.

Прошу: якщо «Альпи» йдуть, то в підзаголовку поста­вити не «повість», а «роман». Бо тепер, коли закінчено «Будапешт», тобто зроблено половину того, на що я за­мірився, то бачу, що це ніяка не повість, а таки роман, хоч я всіляко й хотів уникнути цього гучного слова. Чи, може, просто під «Альпами» нічого не ставити, хай читач сам розбере, що воно за трясця? Але якщо стоятиме «по­вість», то тоді мені важко буде виплутатися. Говорю про все це тобі, а не знаю ще ж напевно, чи йдуть «Альпи» чи ні. Прошу, Митя, розбуркай в собі хоч колишню любов до телеграфу. Стукни.

А лист само собою, коли ти поважаєш свої присяги. Бо я майже дезорієнтований.

Чекаю. Привіт друзям.

Міцно тисну руку —

Твій Олесь Гончар.

Дніпропетровськ

; листопада 1946

Юренку о. а

Добридень, друже!

Надсилаю тобі обіцяне колись фото.

Читаю твого листа і дуже шкодую, що ти забився в те кубанське безводдя. Тобі треба було їхати в Київ і влаш­товуватись хоч у якійсь газеті. Демобілізованому це, зви­чайно, легко було б зробити. Я тут від столиці палицею кинути, а й то відчуваю себе пустельником. «Альпи» ніби­то скоро вийдуть у «Вітчизні». Буря, що пронеслася над Парнасом, не змогла похитнути їх.

Листуюся з Ю. Яновським. Нарешті знайшов людину, в якої можна багато чому повчитись. Кращого майстра поетичної прози у нас зараз, звичайно, нема.

Не падай, друже, духом. Вибирайся на Україну. Розво­дити поросят та курей завжди встигнеш. Вони ж луплять­ся швидко. Чому ти не береш азимут на золотоверхий Ки­їв? Я, наприклад, думаю з часом напнути паруси... Товариський привіт!

Твій Олесь.

1.ХІ.46p., Дніпроград

P.S. Пише тобі Петро Йосипович [Панч]?

15 листопада 1946 Білоусу Д.Г.

Здрастуй, Митя!

Що за чортовиння? Чи ви там справді змовилися мов­чати? Вже ось два тижні як моя підстанція виключена з київської мережі. Чи у вас там перестали ворочатися тур­біни та редакційні жорна? Дуже я зараз сердитий... Якби міг до Києва докинути палицею, то кинув би.

За «Вітчизною», звичайно, не лише я, а і всі мої при­ятелі тутешні очі видивилися. Теж нічого не розумію. Неиже «Альпи» не влізають в ротацію? А що ж буде з «ГолуПим Дунаєм»? Да!

«Будапешт» потонув же в голубому Дунаї. Повінь!.. За­їм } цілими днями не вилізаю зі своєї добровільної галери. Нібито окреслюються далекі хороші береги. Думаю, що в

кінці листопада перших днях грудня «Голубий Дунай» буде у вас на столі.

Думаю приїхати з ним і сам. Затримка в тому, що пере­писую втретє і ще хочеться переписувати. За кожним ра­зом стає голубішим. Крім того, треба передрукувати, а це зв'язано з деякими тр^ощами прозагчного характеру. Не знаю, чи не нарікатимуть ваші господарі, якщо буде від руки? Крім того, мушу дочекатися тут гонорару. Які там види на врожай?

Пиши, друже, побійся Бога, бо покарає. Передавай привіт Саші [Єрмоленку], Василеві [Бережному], хоча вони до мене також ні пари з уст.

Чи не можеш там дістати мені «Ярославну»? Говорять, багата наречена.

Привіт В. Козаченкові і всім друзям, якщо не забули мене, смертного. Чекаю.

Міцно тисну руку.

Твій Олесь.

15.ХІ.46


31 грудня 1946 Панчу ПЖ

Дорогий Петре Йосиповичу!

Дуже втішив мене Ваш лист. Я радий, що Вам сподо­балась моя новела, яку я, признатись, посилав з деяким острахом. Мені чомусь здавалося, що за роки війни розу­чився навіть звичайну фразу будувати як слід. Адже, хай це Вас не здивує, за чотири роки я не написав жодного прозового рядка. На фронті чомусь потягло до поезії. Са­ме горе заставило стати поетом: думки, які хотілося запи­сати і не було часу, мимоволі довелось конденсувати в строфи. Це було зручно тим, що можна було обдумувати скрізь і всюди, де неможливо, фізично неможливо зано­сити їх на папір у вигляді прози.

Так у мене назбиралося чимато поезій, і дещо з них навіть уже надрукували. Але я думаю більше того, хочу видати їх окремо. Вони становлять собою і тематично, й іцейно єдиний цикл, який можна назвати «В чужих портах»

чи якось подібно. В зв'язку з цим я знову б'ю Вам чолом: чи не допомогли б Ви мені у справі видання цієї збірки (хочу видати в цьому році, бо на той рік збирається про­за!)? Коли це для Вас особисто морочливо буде тягатися з поезією, то чи не могли б Ви допомогти мені ткнутися з нею до Тичини або Рильського. Вони, здається, люблятьредагувати перші збірки. Прошу Вас, шановний Пе­тре Йосиповичу, одверто сказати мені, що Ви зможете тут зробити і що не в змозі. Я, звичайно, в претензії не буду, бо й так розумію, скільки Ви для мене робите корисного, не шкодуючи ні свого часу, ні зусиль.

Прошу, напишіть мені про це, а також будьте ласкаві повідомити, в який номер журналу піде моя новела. Там, кажуть, у Вас довжелезні черги до журналів? Коли б знав, був би з ночі застоював місце.

Вітайте Ільченка, вождя нашої «Піонерії». З щирим до Вас поважанням

Ваш Олесь.

14 січня 1947 Вершигорі ПЖ

м. Київ


Дорогий Петре Петровичу!

Сьогодні мені передали Вашого листа. Весь день ходжу під його враженням. Такі свята, правду кажучи, нам дуже рідко випадають в житті. Бо не уявляю собі зараз людн­ії иписьменника, думку якого я ставив би вище Вашої. Повірте, що це не перебільшення. Гаряча приязнь до Вас живе в мені від часу, коли я прочитав перші сторінки «Людей з чистою совістю». Скільки разів, читаючи їх, я зривався на ноги, і тиснув Вам руку, і обіймав Вас. Не ме­ні хвалити Вашу книгу, для мене це було більше ніж книга, це був живий, фізично чутий мною благородний і мужній голос, якого так довго ждалось, якого так палко хотілось. Коли деякі критики, риючись у трухлявих лі­тературних словниках, шукали прецедентів, шукали руб­рик, під які можна було б втиснути «Людей з чистою соиістю», то це викликало в мене тільки обурення. Адже і рсба бути бездушним і сліпим, щоб не бачити того, що

1 О Гончар

65

такі явища не вкладуться ні в яке прокрустове1 ложе. Тут затріщить усяке ложе. Глибоко переконаний, що це непо­вторимо, безприкладно і вічно. Горджуся землею, яка да­рує, родить нам велетнів.



Не маю сумніву, що Ви зрозумієте мої слова не як компліменти я їх не терплю, а як те, що мені говорить саме серце.

Зізнаюсь, що за «Альпи» мені соромно перед Вами. Там стільки недоробленостей і промахів! Згодом я на­діюся їх усунути. Це перша книга роману. Здав до друку другу «Голубий Дунай». Працюю над третьою. Всього буде 4 книги. Зараз київська перекладачка Т. Стах пере­кладає «Альпи» на російську мову. Хоче дати їх до журна­лу «Знамя». Якби Ви, Петре Петровичу, сказали там своє слово, був би щиро Вам вдячний. Бо хоча вже є тут купа похвальних газетних рецензій, але я їх не можу прирівня­ти до єдиного слова творця «Людей з чистою совістю». Між іншим, я мрію одержати від Вас примірник Вашої книги. Гадаю, що не залишуся в боргу і коли з Божою по­міччю видам свою тетралогію, то Ви одержите мій поси­льний віддарунок.

Чув, що Ви збираєтеся до нас, тішусь надіями, що Ва­ші плани увінчаються успіхом. Це гаряче врадувало б всіх наших правдивих і безкомпромісних письменників і окри­лювало б їх. Бо тут ще стільки рутини, яку можуть злама­ти лише такі могутні плечі, як Ваші. Вірю, що з часом цього досягнемо, бо цього треба для літератури, для наро­ду, для Батьківщини.

їдьте, ждемо, виглядаємо Вас! Матимете час і бажан­ня, прошу написати. Я зараз вступив до аспірантури Ін­ституту літератури Академії наук УРСР.

Моя адреса: Київ, бульвар Шевченка, 14, Інститут літератури Академії наук.

Зичу Вам радості і невгомонного щастя. З глибокою пошаною.

Олесь Гончар.

1В давньогрецькій міфології ліжко велетнярозбійника Прокруста, на якому він довгим одрубував ноги, коротким витягував.

16 січня 1947

Дроку К.Л.

Добрий день, друже!

Пишу, хоча, власне, що й писати як слід ні про що. Не встиг оговтатися, не встиг побувати скрізь, де треба було б, не був ще ні в «Дніпрі», ні в Спілці. Але казали вже де­які люди, що цими днями буде засідання президії. 14.01, як писав Дмитро [Білоус], нічого не було. В Літфонді та­кож не був, бо гасаю тут, щоб одержати хлібну картку, а для цього треба тисячу і один підпис. Трохи піджену свої академсправи, а тоді вже візьмуся за спілчанські.

«Голубий Дунай» нібито йтиме в 23 номерах.

Одержав листа від Вершигори. Дуже хороший.

З «Молоддю Укр.» в перший же день зв'язався і повів переговори про твою роботу. Але, на жаль, Кость, ми за­пізнилися. Вони вже беруть П. Сліпчука з «Рад. України», байкаря. Та не сумуй. Думаю, щонебудь знайдеться кра­ще. Ти там ще сидиш міцно?

Дмитро [Білоус] досі не приїхав.

Пиши. Вибач, що коротко: набереться новин напи­шу більше. Дай мені вгору глянути.

Привіт Лізі, Гаркавенку (і спасибі), Опрятному, Колеснику і всім друзям.

Всього кращого. Міцно тисну руку.

Олесь.


16.01.47 м. Київ

20 січня 1947 Убийвовку К.Г.*

Вельмишановний Кость Григорович!

...Ще працюючи над «Альпами», я почув деякі перека­зи про Лялю. Пізніше виявилось, що ми навіть вчилися з нею в одному університеті (хоча я був на іншому факуль­теті). Я вирішив написати про неї книгу до 30річчя Жовт­

1 Костянтин Григорович Убийвовк заслужений лікар республіки, батько Лялі Убийвовк, Героїні Рад.Союзу, керівника підпільної opr. «Нескорена полтавчанка».

*

ня. Відклав убік усю роботу, нічого не можу думати іншо­го. Благородний, наскрізь чистий, ніби зітканий із самого сонця, образ Лялі весь час стоїть перед очима.



Вона заслуговує того, щоб про неї писати не так, як було написано досі деякими журналістами. Про неї мож­на писати лише живою гарячою кров'ю, як написана «Молода гвардія». Я довго не зважувався писати про те, що є і для мене, і для моїх ровесників святинею. А зараз таки упевнився, що можу і мушу сплести цей вінок.

...Я вирішив негайно їхати до Вас. Бо того, що маю, недостатньо. Хочу скрізь побути, все почути, побачити все бачене Лялею. Отже, якщо не відмовите мені, Костян­тине Григоровичу, у Вашій ласці, то я, можливо, і зупи­нюсь у Вас на кілька днів. Думаю виїхати числа 2526 цьо­го місяця, а як зможу, то й раніше.

ЦГнаміри, якими я оце тут поділився з Вами, хай поки що будуть тільки між нами.

Передчасний шум, який може знятися, тільки заважа­тиме в роботі. Буде зроблено, тоді вже хай народ судить.

Отже, надіюсь, що ми незабаром зустрінемось з Вами «Полтаві.

З глибокою пошаною Ваш Олесь Гончар.

14 лютого 1947 Штейну М. О.

Здрастуй, Міша!

Одержав твого листа. Жаль, що «Солдати» досі не по­бачили світу. Якби знав, що їх так довго «читатимуть», то не посилав би й «Весни». Тепер і тут кругом вимагають давай. Не подумай, що перебільшення або рисовка. Ти ж мене, здається, знаєш. Між іншим, ті, що кидали в мене каменем за «Модри Камень», ідуть на мирову. Зараз ве­дуться переговори, через «посередників», звичайно.

Тільки що повернувся із засідання президії. Першим питанням стояв мій творчий звіт. Не знаю, як уже я звіту­вав, але руки тиснули всі, починаючи від О. Євд. [Кор, нійчука] і кінчаючи Старинкевич. Працювати майже ні­коли. В академії взагалі нічого не починав, надіючись, що скоро виженуть. Та, здається, й справді не в ті двері по­пав Може, якби вигнали, то й краще було б.

Подивлюся ще трохи та, мабуть, махну на Ломівку пи­сати. Втомлююсь, «пожинаючи плоди». Незабаром надіюсь побачити тут Ашкіназі і Завгороднього. їх Спілка викличе на творчий вечір, якщо ще не викликала. Я тут уже чима­ло наговорив приємностей про наших дніпропетровців.

Дізнавався про твого Прістлі. Запевняють, що йде в №1011. Сам не бачив.

Від Шури [Бейлінова] листа нема. Егеге, друзі! А чому грошей не висилають мені за переклад? Вельми цікав­люсь презренним металом.

Прошу, надішли мені статтю Сойфера. Бо я тут захи­щаю Шуру [Бейлінова] авансом, лише приблизно знаючи зміст писань нашого метра.

«Вітчизну» я тобі послав. Повість Ашкіназі читав Ко­заченко. Непоганої думки. Про долю не знаю.

Як там Костя?

Пиши про все, Міша. Всім дніпроградським цікав­люсь. Хочеться вже побути гам.

Привіт Сені, Шурі, Завгсродньому, Ашкіназі всім друзям.

Міцно тисну руку.

Олесь.


27 березня 1947 Дроку КЛ.

Добридень, Костюшко!

А тепер я в Ірпіні Пропадаю цілі дні.

Ху! Насилу вирвався на волю. Живемо тут як пустель­ники, відключилися від усього світу. Про Київ знаю, що він живий і здоровий, тільки по тому, що тричі на день туди гуркочуть поїзди через ірпінський міст. Умови для роботи тут ідеальні. В кімнаті, в якій я окопався, жив до того Павло Григорович [Тичина]. Вишукую по кутках, чи не лишилося після нього натхнення, щоб потайки похо­пити й собі. Сусідом у мене Григорій Плоткін. Вечорами ми сходимося розважити душі, часто згадуємо тебе, він хвалить твої вірші, а я підтримую.

12й номеї «Вітчизни» ти вже, мабуть, одержав із сво­їм циклом.

Республіканська нарада відбудеться десь на початку травня, я переглядав списки — тебе занесено в списки де­легатів. Науменка нема, і мені втиснути не вдалося.

Над чим зараз працюєш, друже? Чи й досі пишеш навле­жки, чи вже сидячки? Говорив з хлопцями у видві, вони готові зустріти твою книгу в обійми надсилай, не барися, то, може, ще проскочить у цьому році. Це було б здорово.

Пиши про дніпропетровський Парнас, про універси­тет, при згадці про який мені хочеться випити соди.

Привіт Лізі і всім друзям.

Чекаю листа.

Міцно тисну руку.

Твій Олесь.

27.111.47 Ірпінь

4 квітня 1947 Денисову Г.І.'

Шановний товаришу Денисові Ваш лист мене глибоко схвилював. Я почув про свій твір думку офіцерафронтовика, безпосереднього учасни­ка подій, про які йде мова в «Альпах» і «Голубому Дунаї». І я дуже радий, що Ви побачили в них найголовніше правду. Фальш непростима ніякому художникові, а тим паче такому, який хоче писати про радянського бійцяфронтовика, про його благородний подвижницький труд в ім'я Батьківщини, про його священну кров, чесно про­литу за неї. Про це мусять писатись твори, продиктовані тільки суворою совістю, тільки гарячою кров'ю серця. Хай на могили наших загиблих товаришів ляжуть вінками тільки чисті, правдиві книги про них!..

Вас, тов. Денисов, я добре пам'ятаю. Коли ще там, в трансільванських горах, мене прийняли до лав більшови­цької партії, Ви вручили мені кандидатську картку, стверд

іДенисов Георгій Іванович нач. Політвідділу 72ї гвардійської стрі­лецької дивізії в 194345 pp.

жену Вашим підписом. Це було у важку гірську спеку, після бою і знов перед боєм. Парткомісія засідала під від­критим небом, і за столи їй правили глиби дикого камін­ня. Нас вступало багато, рядових і сержантів з різних під­розділів, і не дивно, що Ви не запам'ятали кожного з нас. Але я назавжди запам'ятав слова, сказані Вами при вру­ченні:

Будь гідним...

1 ви показали рукою на наш бойовий прапор, що його охороняли два автоматники.

Для мене це лишилось незабутнім.

З Вашого листа, тов. Денисов, я бачу, що ви вірно зро­зуміли «Альпи» і «Голубий Дунай» не як документальну історію одної нашої частини, а як синтезоване, узагальне­не зображення нашого походу. Саме тому описані в книзі люди і події не можуть цілком співпадати з людьми нашої частини. Хоч природно, що прообраз Самієва Ви бачите в Хаджаєві і що епізод бою в оточеному замку може Вам нагадати бій в угорськім маєтку Фаї.

Але те, що і в усьому домисленому мною Ви побачили правду про наших радянських людей, сповнює мене пев­ністю, що, бодай якоюсь мірою, я впорався з поставле­ним перед собою завданням, і водночас зобов'язує мене домагатися на цьому шляху набагато кращих наслідків, аніж ці.

Сердечно дякую за Вашого листа. З глибокою пошаною

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка