Післямова



Сторінка3/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Твоя черешня мені теж подобається. Лише підозріло я ставлюсь до таких «новшеств», як: «холодна ринь» і «цвіть її перлин». Чомусь певний, що й авторитетніша критика, ніж моя, наскубе тобі за них чуба. Невдало, помоєму, і «літа минали». Хоча це й символічний вірш, але все одно кін повинен передавати точно і своє ближче пряме зна­чення.

Ти тягни Павла в Приліпку, підшукай йому ще щось, крім бібліотеки (може, фізкультуру), щоб не відчував він матеріальної недостачі, і наляж, хай занімається. Бо я бачу ось на живім прикладі, як мої технікумівські друзі поза­стрявали, не пішли вчитись і тепер кленуть і Бога, і чорта. Один учора написав: «Заздрю тобі, аж шкура тремтить». А барбос заніматись себе не примусить. Що з того, що шкура тремтить!

Вийшов оце альманах у Києві «Літературна молодь». Хороше видання, перепльот. Там якось опинилися дві мої гиденькі новелки: «Майстер щита» і «Чорт в колгос­пі». Зі знайомих більш нема нікого.

Від Демченка знову листмногоглаголаніє.

Цікаво, що зринув Орисіо.

Пиши. Надсилай по кілька віршів. Буду вдячний. Щирий привіт!

Твій Олесь.

21/Х.38p., Харків P.S. Як Лісні?

28жовтня 1938 Юренку О.С.

Здрастуй, друже!

Я бачу, ти розприндився на мене за критику твоєї «Че­решні» і починаєш вигадувати казнащо про те, що я «рев­нуватиму» і т. д. Що ж тут такого, що ми взяли одну тему? Та навіть не тему, а одне тільки спільне слово «черешня». Все ж інше тема, її розв'язання, ідея все це порізному подано в наших «творіннях». Отже, будьщо закидати ко­мусь із нас було б в меншій мірі наївно.

Тепер, незважаючи на те, що ти між рядками лаєш ме­не за критику, критикуватиму твоє «Бажання», бо ти зна­єш, що я в таких речах як і взагалі одвертай.

Перші шість, навіть вісім рядків мені дуже сподобали­ся. Дивлячись по заголовку, я думав, що це буде якийсь ліричний, філософський малюнок переживань автора. Але від «Ліля сіла...» курс різко міняється, і, до речі, неприєм­но. Все ж, прочитавши до кінця, враження читач віднов­лює те, що було спочатку, тобто знову позитивне.

Як вірш для дітей, він написаний хорошо, плавно і, помоєму, без зривів. Я чомусь переконаний, що вірш у «Жовтеняті» візьмуть.

Демченко говорнв, що ти, взагалі, взявся посилено за дитячу тематику. Це добре. Може, ти тут себе знайдеш, як знайшов себе Квітко. До того ж у Дитвидаві є шанси вида­ти збірку швидше, ніж §удьде. Петльованого «Голубнеінайомець» (може, читав?) видають окремою книжечкою.

Новели «Черешні цвітуть» (а не «Цвіт черешні») висла­ти, на жаль, не можу, бо часу в обріз; учоба, перевибо­ри, стінгазета і т. д., т. д. Солодка каторга, чесне слово!

Коли на Жовтневі до мене не приїде один гість, тоді буду в Хорішках.

Вітаю тебе з нашим чудесним, хвилюючим святом — двадцятиріччям комсомолу!

Якнеяк і я ось уже 7 рік в комсомолі. Є на що огля­нутись, чорт візьми!

Пиши.

Тисну руку.



Твій Олесь.

28/Х.38р., м.Харків P.S. Тягни Павла!

ЗО березня 1940 Юренку О. С.

Здоров, Олесю!

Одержав твого листа і «Скраклі». Оповідання проти мо­їх сподівань мені сподобалося. Чому проти моїх сподівань? Тому що я знав твої ранішні прозові спроби, наскрізь пройняті літературщиною і фальшю. «Скраклі» збудовано вдало і сюжетно, і дія розгортається логічно, вмотивовано (особливо хорош епізод, коли Горький носить Омелька на плечах). І все ж мушу відзначити ті щілини, в яких ще си­дить справжнісінька літературщина. «За духмяним лісом, за рутвяними левадами...» Як красиво і як неправдиво! Хіба ліс духмяний? Це лише в ідиліях. І взагалі, навіщо на­копичувати біля кожного іменника по кільканадцять епіте­тів. Так само в однім абзаці ти двічі підкреслюєш, що «Го­рький темнорусий» підв'язав «русоволосі пасма».

Крім того, Горький говорить дуже прямолінійно, пря­молінійно до наївності. Ніколи б він не став робити на скраклях вензелі Миколи II і розбивати перед цілим се­лом, коли урядник за тином. Горький умів говорити про цосаме і вести пропаганду тонше. В оповіданні, напри­клад, досить того, що вони розбивають ярмо. На цьому ярмі і треба сконцентрувати увагу, а М. II зовсім викину­ти. Буде переконливіше. От такі мої зауваження.

Я вже одержав №10 «Піонерії» з Києва. Вчора був у Спілці на літоб'єднанні. Обговорювали заумні вірші од­ного молодого інженера Россінського. Виступав і я, гово­рять, вдало.

Про Панча нічого не чуть?

Да! Де зараз Теодор Орисіо і, взагалі, чим він заробляє на хліб?

У нас весна, на річці вчора цілий день вибухи, зрива­ють амоналом кригу, летить до самого сонця. Хорошо! Пиши.

Тов. вітання.

Твій Олесь.

ЗО/І І 1.40

24 грудня 1945 Редакції журналу

«Українська літра»і

Шановні товариші!

Надсилаю Вам кілька поезій, написаних мною під час перебування на фронті в Угорщині і Трансільванії. Про­шу Вашої ласки поставитись до них з відповідною увагою і, поперше, прочитати, а подруге надрукувати в жур­налі, якщо Ви визнаєте їх вартими такої шани.

Я недавно демобілізувався з армії для закінчення навчан­ня і вступаю до Дніпропетр. університету. Моя адреса така:

м. Дніпропетровськ, АмурНижньодніпровський рн, Домівка, вул. Клубна, 17 Гончару Олесю Терентійовичу.

Тішусь надією, що принаймні хоч відповіді Ви не зму­сите мене довго чекати.

З щирою пошаною до Вас

Олесь Гончар.

24.ХІІ.45 с. Домівка

'Журнал «Українська література» щомісячний літературний і гро­мадський журнал, заснований в 1933 р. в Харкові під назвою «Радянська література», з листопада 1941 р. під назвою «Українська література», з 1946 р. «Вітчизна».

2 О. Гончар

33

24 січня 1946



Білоусу Д.Г.

Дмитре! Та чи це ти вже на Парнасі? Одержав оце твою телеграму. Правда, дійшла вона до мене уже на єгипетськопочтовій мові, яку я не в силі й розшифрувати. Зрозумів лише кінець, що ти єси і засів у журнальному кріслі. Дуже радий і дуже вдячний, друже, за твою увагу.

Я студент. Кінчились мої мандри по Європах, де я кінчав свої університети. На початку цього року вступив на 4й курс ДДУ (не наш золотий ХДУ) і оце здавав зимо­ві екзамени. Здав на відмінно, по цьому можеш судити не про мої знання, які досить грунтовно вивітрились за чо­тири роки, а про стан наук в тутешньому університеті. Та й науки ці мене зараз не ваблять, як колись, я просто хочу мати диплом. Сиджу цілими днями один в своїй мансарді та розмовляю з прекрасними привидами.

Був же я у Харкові. Бачив Гриця Тютюнника і Миколу Безхутрого. Згадали за чаркою те, що давно минуло. Зга­дали і тебе незлим, тихим словом. Вони говорили, що ти з успіхом перекладав байки Крилова, але я їх не бачив. Якщо можеш, друже, вишли, будь ласкав, на пам'ять. Хлопці мене трохи поінформували про сучасне літератур­не життя, бо я за ці роки не мав ніякого уявлення про нього. Жодного журналу не читав, крім журналів бойо­вих дій.

Та й тепер ще не ввійшов «у курс». Дніпропетровськ це не Харків з його вечорами, дискусіями, з його моло­дою кипучістю. Тут якесь зелене болото з дзеркальними коропами. А мусів я засісти тут, бо тут у мене сестра, а в Харкові, знаєш, тільки небо моє над головою.

Тепер я рад, що хоч тебе надибав. Надіюсь, Митя, що ти мене повністю освідомиш, що там і як там. Напишеш про журнали, про богему і ін. Напевно, тобі відома адресаП.Й. Панча, прошу, надішли, а побачиш його від мене щире вітання.

Напиши, що з моїми віршами. Скоро я, можливо, на­дішлю вам щось із новел. Тепер я певен, що ти не даси їм лежати під сукном.

■Парнас гірський масив у Греції, за давньогрецькою міфологією, одне з місць перебування Аіюллона Бога Мудрості і муз. Переносно світ поезії й поетів. Зійти на парнас стати поетом.

Над чим ти працюєш? Як особисте? Пиши, Митя, про всевсе, буду радий від серця.

Бажаю успіхів і щастя.

Твій Олесь Гончар.

24.1.46


Дніпропетровськ

31 січня 1946 Безхутрому М.М.

Здрастуй, Коля!

Тільки що одержав катехізисі. Не знаю, як тобі й дяку­вать. Я й давно знав, друже, що ти добрий хлопець, а за­раз зайвий раз переконався в цьому.

Щиро, щиро дякую! Я просто не сподівався, що ти до­кладеш стільки турбот і звільниш мене від багатьох нуд­них і нікому непотрібних робіт. Зможу тепер свій час по­вернути на щонебудь хоч трохи краще.

Сесії зимові здав на відмінно, залишалась історія укра­їнської мови, але тепер ти мене викупив, як того Тараса.

Позавчора, здається, я писав тобі листа, писав що від Білоуса телеграма, більш не було нічого.

Рибалку побачиш, передавай привіт. От сухар, він жи­вий!

Я писав тобі про профсправу, якщо небагато мороки буде для тебе зроби ще й це діло.

Пробач, що так пишу — стоячи, на почті, бо дуже ра­дий. Ми таки зустрінемось, я думаю, пити могорич.

Привіт дружині.

Бажаю всього найкращого

Твій Олесь.

31.1.46


•«...одержав катехізис» тобто матрикул про здані екзамени і заліки за три курси філологічного факультету Харківського держуніверситету, в якому до війни вчився О. Гончар.

2* 35


24 лютого 1946

Безхутрому MM.

Добридень, друже!

Одержав одразу два листа від тебе (за 8.ІІ. і 11.11). Лис­ти ідуть стільки, що можна подумати, ніби ти їх пишеш по меншій мірі з СанФранціско. Очевидно, наші пош­тарі думають, що війна ще й досі продовжується.

Не знаю, чи ти вже одержав мій катехізис, який я тобі послав для внесення деяких біжучих питань до порядку денного. Якщо да, то висилай швидше, бо пече!

З Києва ніяких вісток. Днями, правда, хтось викликав відтіля мене на міжміську телефонну станцію, але пові­домили з запізненням. Тепер ворожу: хто б це Дмитро чи Сашка Єрмоленко? Мабуть, останній, бо, як не кажи, я ж у нього був адвокатом проти першого. Пам'ятаєш, знаменитий процес під назвою «За блискучою зовнішніс­тю»? Але тепер, мабуть, і їх війна помирила, як Івана Іванича з Ів.НР

Да, ти згадуєш про «рідний блат» Дмитрів. Де ж пра­цює його блат Олекса? чи не в Наркомосі?

Сьогодні думаю написати і дещо послати П.Панчу, моєму хрещеному батькові. Правда, й адреси не знаю, але ж писав Ванька Жуков2 «на деревню дедушке»? А я в Київ П. Панчу. Повинні нарешті поштарі знати адре­си знаменитих людей нашого часу, га? Як думаєш, Ми­коло?

Як там Гриць? Що в Спілці? Пиши про всі новини. Якнеяк, а дідусь Харків мене цікавить дуже: колись по­казував світ хлопчиськові.

Привіт дружині. Пиши. Жду.

Твій Олесь.

24.11.46


1 Йдеться про персонажі повісті М. Гоголя «Как поссорились Йван Иванович с Йваном Никифоровичем». 2Герой оповідання А. Чехова «Ванька».

і

25 лютого 1946



ПанчуП.Й.

Здрастуйте, дорогий Петре Йосиповичу!

Ось я знову став перед похмурою брамою нашої літе­ратури. «Хто в мене є там, усередині?» — подумав і сів пи­сати Вам листа. На фронті я дуже часто згадував Вас, Ва­ше чутливе серце, Ваші турботи про мене, коли я пам'я­таєте? був у Вас у Києві. І мені було боляче думати, що, може, й пропаду, нічим не змігши віддячити Вам за все, за все... Бо тоді, на фронті, мені, звичайно, було не до літера­тури. Мої напівдитячі дебюти здавались мені золотим сно­виддям, гарячим маревом, яке прошуміло і ніколи не по­вернеться. Якби мені тоді хто сказав, що я знову візьмусь за перо, знову звертатимусь до Вас, я нізащо не повірив би.

Пам'ятаю, в 1942 р. втретє після госпіталю я знову по­пав на передову і випадково десь допав газету з повідом­ленням, що Ви з іншими нашими письменниками висту­пали в Куйбишеві. Я написав Вам в Куйбишев, майже як «на деревню дедушке» писав Ванька Жуков. Очевидно, Ви не одержували?

Кілька разів намагався зза кордону написати, але не мав адреси, та й не хотілось, правду кажучи, роз'ятрювати давні рани в обстанові, коли Будапешт валився на мене, як чорне небо.

Зараз, після майже дворічних галопів по Європах, я знову повернувся на Україну. Демобілізувався для закін­чення навчання. В Харкові не вдалося влаштуватись че­рез надто вже «фронтові» умови студентських гуртожит­ків; вступив до Дніпропетровського держуніверситету на 4й курс, який закінчу в цьому році. Живу в сестри. Хо­джу «возле да около» тої височенної гори вражінь, що ви­росла за ці роки. Нібито руда багата, починаю плавити. На перший раз посилаю Вам один з епізодів «Модри Камень». Якщо сподобається Вам ця, дещо романтична, мелодія, прошу надрукувати її в «Україні». Не можу з епічним спокоєм писати про такі речі, хоч, можливо, це й на шкоду моїй новелі. Сам я її не можу оцінити, бо тут надто багато суб'єктивного, яке я не знаю як буде сприй­матись безпристрасним стороннім читачем.

Надіюсь, Петре Йосиповичу, скоро одержати від Вас відповідь. Ви самі знаєте, як я її чекаю.

Привіт Вашій дружині, яка так щиро піклувалася про мене, коли я гостив у Вас у Києві. Як це було давно! Тоді я був рожевий мрійник, посол студентської держави, а зараз? Суворий реаліст, гвардії старший сержант «у відставці», з ногами, повними осколків, з серцем, повним осколків.

Що ж робити: Боже поможи, в дорогу!

Бажаю Вам, дорогий Петре Йосиповичу, всього най­кращого в житті. Жду листа.

З глибокою пошаною

завжди Ваш Олесь.

25 лютого 1946

Моя адреса:

м. Дніпропетровськ, АмурНижньодніпровський район, виселок Домівка, Клубна, 17

Олесю Терентійовичу Гончару.

або:

Дніпропетровськ, головпоштамт, до вимоги.



З березня 1946 Бережному В.П,

Здрастуй, Васильок!

Коли мені дали листа і я з першого слова адреси впіз­нав твій почерк, то ти воскрес із мертвих. Мені чомусь здавалось, що ти загинув на початку війни. І коли на фро­нті часом заходила розмова про дружбу і я оглядався в минуле, звідки до мене виходили дві постаті (ти і Л1.), з якими я тільки й був одвертий до найодвертішого, то я говорив:

Да, був у мене один друг.

Якось я зустрів одного вчителя з Бакинського рну, питав, чи не знав такого в Бахмачі, то казав, що знав. Але намалював мені портрет зовсім не твій, а якогось дирек­тора школи.

і Л. Леонід Лупан, поет з Поділля, студент літфаку Київського держ­університету, з яким Гончар познайомився заочно, а в 1936 р. зустрівся в Києві. В 1937 р. Лулан із групою студентів був заарештований і загинув у гулагівських катівнях. Лише в 1995 р. у Хмельницькому вийшла упоряд­кована друзями збірка поезіґ: Л. Лупана «Дорога у вічність».

Тепер, коли ти ожив, мені здається, що й моє життя стає повнішим і осмисленішим. Адже, як це не дивно, після тебе і Л. ось п'ятий рік я ішов, зустрічаючи тисячі, десятки тисяч людей, простих і попів, але ні перед жод­ним не сповідався. Голі дерева, крижаний вітер холод­но, правда? Питаєш:

Чи ще є мрії?

Чи є хоча тінь романтики?

Дивні питання! Хіба вони можуть не бути? Невже й ти не розумів, що то було не хвилинне й минуще, не вичита­не лише з книг, а навіки впущене в кров. Мрії? Може, тих нема, але є інші, і не гірші. Романтика? Вона, навпаки, росте й росте, чим більше узнаєш те, що зветься життям. А на нього я, здається, роздивився нарешті як слід. Бачив його і голим, і в лахмітті, і в шовках, і воно давалось мені ощупувати себе, як сліпому.

Живу пошевельовськи'. Тільки не маю ні бібліоте­ки, ні матері. Якась хижина дяді Тома на подніпровських пісках, на глухій робітничій околиці. На кухні сестра з дітьми, в кімнаті я з піснями далекій іноземці. За вікном співають п'яні дівчата на вулиці, ті самі, що жа­хаються мене, як юродивого, коли я йду вранці на за­няття.

Що я думаю?

Думаю про Григорія Сковороду, що з палицею ходив по селах, думаючи про Спінозин світ. Про ге, що колись ми були дуже наївні й честолюбиві. Про те, що Людмила вийшла заміж з мого благословення, бо я не міг би ство­рити їй щастя через те, що «непристосований...». Про тих, що я похоронив у Карпатах, в угорських степах і яким зараз непогано. Про те, що колишній друг Білоус не відповідає на листи, бо він у Києві, а я на околиці. Про те, що не можу тобі зараз послати новелу, бо вона занадто стікає кров'ю. Про все, про все...

Мої перспективи. В цьому році кінчаю університет. Питали куди маєш намір їхати. Сказав куди хочте. В моєму човні обламався руль. Звичайно, було б добре, якби кудись недалеко від Києва. Тоді ми змогли б бачи­

Чобто noхолостяцькому, як жив Юрій Шевельов, чиї лекції з укр. мови слухав О. Гончар в газетному технікумі (193437 pp.), а потім в Харківському університеті, а також не раз гостював у нього.

тись і говорити Нам би ставало легше. Чи тобі легко і м'яко?

Пишу. Для серця і з вірності присязі, даній тим шине­лям, що, впавши, не підводились. А я стояв над ними і присягався: вирізьблю на камені. А калічити не дам хай хоч пропаде.

Викликали мене до телефону. З запізненням. Бився в хурделиці 9 км та ще й не знав хто. Думав, Білоус. Але він, здається, не багато про мене думає. Говорив він тобі про мої вірші? Ні? Посилаю дещо тобі не для друку, а для власного твого читання. Бо ти, здається, там не багато ма­єш хороших поезій, щоб читати. Такі вірші, як оці, що посилаю, зараз на Україні ніхто не здатний написати, хіба що я та Малишко. Ні Рильський, ні Сосюра. Ти бачиш, який я самовпевнений?

Попробуй мене переконати, що це не так (щодо моїх поезій). Якщо будуть переконливі докази про їх нікчем­ність — ти виростеш в моїх очах.

Хай тебе не вражає вся ця моя парадоксальна логіка. Взагалі, я помічаю за собою, що я став або дуже дурним, або справді мудрим. Весь світ відображається в моїх очах, як дерева в воді.

Пишу повість про мандри. Здається, ти теж скептично ставишся до моїх писань? Пора. Лишаюсь сам, в однині, поклонником самого себе. Впевнений, як Галілей. Взага­лі, переконуюсь, що «жизнь — славное занятие», набагато цікавіше, ніж ми уявляли в епоху чайківщини1.

Василю, друже мій! Пиши, пиши. Адже, власне, ти нічого не пишеш про себе. Де був? Що чув? Де Катерина? Чим живе Київ, які журнали виходять, що в видавницт­вах? Адже й ти ж, знаю, щось пишеш. Думаю про видання збірки, узнай, будь ласка, всю практичну сторону цієї справи. Може б, ти й за редактора взявся? Адже від секре­таря вже там тільки через тин перелізти.

Чекаю швидко. .Побачиш Білоуса вилай, що не пи­ше, а листа читати цього не давай. Це все лише тобі.

Мрію, що ти якось, може, вирвешся і приїдеш до мене. Бо мене в Київ не пустять: диплом і взагалі не знають, що я/іоет, а значить, не цінять. «Затискують!» як сказав би

'Тобто в студентськ. роки, проживаючи в гуртожитку по вулиці Чайковській.

Я ша1. Читав його колесо в якомусь журналі. Бідне геге­лівське колесо! Від Рязані доїхало до Луцька і все скри­пить.

Бажаю щастя.

Твій Олесь.

P.S. Пиши на главпоштамт, швидше одержу.

20 березня 1946 Бережному В.П.

Здрастуй, Васильок!

Одержав учора від тебе газету з сюрпризом (я її не ба­чив, доки ти не прислав), а сьогодні і листа маю.

Отже, для мене подвійна радість.

Жаль тільки того рядка, що ви замінили в «Палаці»2. Палац від цього дуже втрачає, і навіть виходить деяка кривобока нісенітниця. Адже герой виступає в такому ви­гляді дуже страшний (а може, й смішний). Глянь, чим він озброєний: 1) «друг» кулемет; 2) граната в руці; 3) авто­мат, який появляється в кінці так несподівано, ніби для рифми. Ще б йому кинжала в зуби. А насправді він мав лише в руці гранату і автомат на грудях — так простіше і пластичніше він виступає і правдивіше. Не кажучи вже про те, що «людина з другої планети» вказувала на його приголомшуючу появу, новизну, свіжість. Я певний, що все це ти відчував і коли вже пішов на такі ампутації, то інакше, значить, не можна було.

Послав я тобі цими днями поезію «Генерал Лукач»3, яка мені подобається. Якщо можна дати так, як є, дай, а коли примушуватимуть каструвати не треба. Мені було б боляче побачити, замість красунярицаря, яким мені являється Лукач, — якогось кастрата.

Дуже вдячний тобі за турботи про мене, щирий мій друже.

' Йдеться про Чернявського Якова Панасовича, однокурсника О. Гон­чара по газетному технікуму, згодом редактора волинської обласної га

2 Йдеться про вірш «В королівському палаці», опублікований в газеті.

з«Генерал Лукач» цей вірш згодом надруковано під заголовком .Слово про Мате Залку», угорського письменника, що під ім'ям генера­ла Лукача воював і загинув в Іспанії у 1937 р.

Ти пропонуєш приїхати до тебе по виклику! Зараз не можу, та й не знаю, чи зможу до червня, тобто до держав­них екзаменів. Проте побачу по обставинах. Звичайно, що хотілось би побувати, тим паче що поезії маю намір тиснути у видво цього року. Невже не маю права? їйбо­гу, мені здається, що друкують гірше.

Ти пишеш, що Малишко в тебе за стіною. Прошу, дай йому «Лукача», може, підійде в «Дніпрі» втопитись. Вза­галі, мені дуже хотілось би почути думку Малишка про мої вірші. Я в Угорщині якось посилав у фронтову газету кілька поезій, адресуючи їх йому (мені казали, що він там працює), але відповіді не одержав. І мене й досі морочить думка: невже він поставився до них негативно? Більше я йому не писав, не бажаючи набридати й нав'язуватись, але слово його цікаво було б почути, бо я його дуже пова­жаю як поета.

Так Білоус буває в тебе? Ти його вилаяв? Листа від нього і досі не маю, а «Літгазету» він мені прислав. І за те спасибі (хоч жодного слова приписки). І я так і не знаю, що з тими поезіями, що я послав до їхнього журналу. Прошу, узнай дипломатично про їх долю. Мені здається, що від тамошніх церберів їм не буде пощади. Бо щось ту­го просуваються вони.

Від Панча лист. Справді йому сподобалась моя нове­ла (перша післявоєнна, яку я йому послав). Нібито на­друкують в «Україні», та ще, кажуть, і... без поправок. Не доки ж!

А чому ти говориш, що для видання збірки я мушу по­бувати в Києві сам? Невже через посередників не вийде? Адже моя персона тут нічим не допоможе, навіть може наробити гірш: я не вмію досить вштиво поводитися з людьми, і мене щоразу в таких випадках зраджують очі: якийсь редактор одразу прочитає в них, як я до нього ста­влюся. А Павло Григорович [Тичина], певно, не захоче прийняти мене: адже він міністр, а я студент, та ще й по його міністерству. Скаже киш в Закарпатщину! Бо це ж лише ти мене можеш зрівнювати з Франком та Коцюбин­ським. Я розумію твої наміри: ти мені впускаєш у кров 'наркотики для посиленої діяльності серця і підтримання духовного здоров'я. Дякую, друже, але я тверезий: я знаю, що я ні той, ні другий, а тільки Олесь.

Так кажеш одружений холостяк? Де вона, що вона? Щось і я зазнав подібне не зрозумію, чи правда, чи снилосьверзлося. Отже:

Ми все женились понемногу, Когданибудь и какнибудь?

Да! Познайомся через Білоуса або сам з моїм чудесним другом Шурою Єрмоленком, аспірантом. Я певен, що ви здружитесь на все життя, як і зі мною. Дружба, Васильок, у нас зараз єдина втіха наша, єдиний скарб. Пиши. Чекаю.

Обіймаю тебе Твій Олесь.

P.S. Вишли хоч фото! Бо я все бачу тебе в синім піджачку.

10 квітня 1946 Безхутрому М.М.

Здрастуй, Коляї

Давненько вже не чути від тебе листогана, чи здоров ти там, чи дисертацію пишеш? А я своєї ще й не починав. Вчора лише одержав від Дмитра [Білоуса] мого Стефаника з таким епіграфом:

Певен я, що про Стефаника Втнеш ти краще за Степаншсаі.

За Крижанівського тобто. Але бачу, що, мабуть, таки не втну, бо був зайнятий тут одною річчю, а зараз уже ек­замени на носі. Доведеться халтурити.

Налагодив же я зв'язки з Панчем, Єрмоленком, О. Юренком і іншим нашим братом. Попробував друкувати свої вірші. В «Літгазеті» ти, певно, читав, крім того, були ще в «Молоді України» за 6.ІІІ і 29. III. Але вірші, мабуть, за­кину, бо, кажуть, проза виходить вдаліше В № 4 «Украї­ни» дивитимешся, буде моя перша післявоєнна новела. Панч похвалив. Каже «добре, синку».

З роботою ще нічого не вирішив, здається, таки дове­деться посуватися «вперед на захід». Зрештою, я ставлюся

•Про творчість письменника Стефаника Василя Семеновича (1871­1936) О. Гончар писав дипломну роботу. Д.Білоус прислав йому твори Стефаника і брошуру Степана Крижанівського «Василь Стефаник».

до цього майже байдуже. Може, правда, потім буду кая­тись ізза цієї своєї безтурботності.

Як там Гриша Тютюнник? Що він пише, чим дише? Передай йому мої найкращі побажання. Мені просто шко­да, що йому все якось не везе. Може й, не везе тому, що хорошо пише. Він хлопець із справжнім серцем. Вітай йо­го і всіх наших, «последних из могикан».

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка