Післямова



Сторінка27/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Бели бы тогда, в 1986м, ответственные люди всерьез восприняли Вашу предупреждаюшую статью в «Лит. Ук­раине», Чернобыля можно бьшо бы избежать.

Об зтом в ЦК КПСС я говорил М. С. Горбачеву, и он, соглашаясь, одобрительно кивал головой.

кие книги.

P.S. За книжку дякую. 18.VI.95

Ол. Гончар.

21 червня 1995 Ребру П.П.

Дорогий Петре Павловичу!

Вибачайте, що не відповів Вам колись... Була скрута. Добре вже й те, що хоч зараз не в палаті, козакує Ваш ре­єстровець на хуторі, що зветься КончаОзерна... Тут весе

Скучила душа за степами, за просторами степови­ми, тож уявляєте, як доречно було тут одержати і «Весе­лий курінь», і «Козацькі жарти». Дякую, що не забуваєте. А ще вітаю Вашу творчу невсипущість і той справді коза­цький дух, що нуртує в цих виданнях.

Вам і Вашим колегам

мій братній потиск руки.

Ваш Олесь Гончар.

21. VI. 1995

«А Я НАПИШУ УКРАЇНІ!»

повторному гончарівському ліричному ладу, вишуканій стиліс­тиці, добірному слові...

Тритомне зібрання щоденникових записів Гончара вразило всіх, хто мав щастя спілкуватися з ним хоча б епізодично: яка могутня і вразлива душа, яка безкомпромісна лінія поведінки, яке глибоке бачення і розуміння наших одвічних трагедій, про

ві, Симоненкові, Стусу...

Звісно, щоденник то монолог, у певному сенсі обмежений, бо прив'язаний до факту, події, дати, того чи іншого (власного або суспільного) настрою.

І ось спроба представити Олеся Терентійовича в діалозі зі свої­ми сучасниками, з рідними людьми, а то й зі супротивниками, явними чи прихованими ворогами його святая святих України.

Епістолярій Олеся Гончара важливий для нашої культури з багатьох причин. Насамперед він є живим свідченням люди­ни, біографічна канва життя якої співпадає з найважливішими вузловими етапами новітньої української історії.

Олеся співпадає з приходом більшовицького режиму в Україну, останніми повстанськими спалахами боротьби з радянською окупацією.

Дитячі враження доля «підсилила» тим, що довелося побачи­ти й пережити в ранній юності (19331937 pp.). Масовий анти

юнак у столичному Харкові, вже тільки цих пекельних колізій

Хлопчина, чиє серце відкрилося для творчості, опинився в самісінькому пеклі голодомору, організованому Сталіним і його клікою.

Через чотири десятки літ (19.09.1966 р.) Гончар зробить щоденниковий запис: «Читаю листи Горького до Роллана. Неприємне враження фальші, лакування, відірваності від реального життя. Йдеться про 19321933 роки, коли мільйони гинули з голоду. Коли Сталін не пустив до Новоросійська кораблі з хлібом, по­слані Міжнародним Червоним Хрестом, а цей дачний гуманіст, лідер інтелігенції, який мав змогу і перед Сталіним слово за лю­дей сказати, заспокоює Роллана пісеньками про будівництво оперети в Свердловську та про ентузіазм будівників БіломороБалтійського каналу. Наче невідомо, хто той канал будував. Звідси і тон листів нещирий, награний. А благородний автор

за їжййки —

ність на болісних особистих враженнях. Короткі передвоєнні літа, все ж осяяні непереборними настроями юності, були по­тьмарені роками воєнними: мобілізація, студентський баталь­йон, поранення, табори військовополонених (тут у пекельних умовах приниження, болю, оборони людської гідності виношу­валися в серці «Листи з ночей огоченських»), і знову діюча ар

*іітайїК5Жййг^ лис™,

хіба окрім утраченої записки до Юрія Шевельова, переданої з в'язниці на харківській Холодній Горі. Але саме тоді написалися рядки про найголовніше, найдорожче:

Як пишуть листи солдати, Тужливо стає мені. Кому ж мені написати,

Сонцю її і степам...

«Я напишу Україні!» Чи думав двадцятишестилітній юнак, що цей скрик пораненої душі переміститься і на подальше його життя, бо листування Гончара, приватне, родинне, ділове, офіційне, його звертання до людей знайомих і незнайомих, його відповіді на численні клопотання, його підписи під особистими й колективними зверненнями до владних інстанцій, резонува­тимуть отим чітким, високопосвятним імперативом самому со­бі: «Напишу Україні»!

Тисяча листів Олеся Гончара символічна (хоч дуже і дуже

ків», у короткі проміжки «перебудовних» і «перехідних проце­сів», які по суті були ідеологічним камуфляжем тоталітарної си­стеми, бо майже нічого не міняли в головному активно діючій антиукраїнській доктрині тоталітарного режиму.

Вже наприкінці 50х років минулого століття Гончар як ново­обраний голова президії СПУ звертає увагу на налагодження роботи державних видавництв України. Його цікавлять тиражі

на довоєнному рівні». Отож накреслюється цілий комплекс заходів, аби українське книговидання й книгорозповсюдження не було дискримінованим, витісненим з усіх сфер життя. Вже через рік, 6 листопада 1960го, керівник Спілки звертає увагу сумнозвісного ідеолога А. Скаби на те, що «тиражі падають ка­тастрофічно. Яка ж причина? І не одна!

У Києві відкрито магазин обласних видань. Ідею створення цього закладу працівники книготоргу зрозуміли досить оригіналь­но. Вони завозять сюди книжки майже з усіх обласних видав­ництв Російської Федерації, книжки, які не знаходять збуту в РРФСР, і майже зовсім ігнорують книги, що виходять в облас­них видавництвах УРСР».

Далі йде перелік проблем від «лімітів» і заздалегідь обмеже­них тиражів до «браку культури»: продавці «частогусто не ма­ють відповідної підготовки й елементарного такту». Але це пів­біди. Ось вона, причина політична, що випливає з усієї практи­ки «творення нової історичної спільності радянського народу», спільності, в якій, за офіційними установками, українська мова не має перспективи. Отож «трапляються непоодинокі випадки, коли вони (продавці. Р.Л.) намагаються відштовхнути покуп­ця попередженням: це, мовляв, книжка українською мовою»... Цікаво, що категоричний тон Гончара від болю й тривоги, на­віяних численними до нього листами. Саме в той час до Гончара

нтові українського населення... Енергійніше треба натискати на бібколектори, хоч би й пришлося навіть і в Москві жалітися...» Свята «києвогалицька» наївність!

Звертається Гончар і до Москви просить дирекцію об'єд­нання «Международная книга»: «Учитывая мировое значение творчества Йвана Франко, большой интерес зарубежньгх писа­телей... просим Вас помочь осуществить издание избранных произведений И.Франко на английском, французском и немецком язнках».

«В Москві жалітися» довелося Олесеві Гончару секретареві ЦК КПРС І. Демичеву про невиправдане скорочення тиражів українських видань редакцією «Литератур народов СССР» видав­

ництва «Художественная литература», де порівняно з 1950 р. кіль­кість українських видань (у перекладах) в 1960 р. різко знизилась, а «план випуску в 1970 р. порівняно з 1968 р. скорочено на 50%»...

Масована атака на українську книгу, українське слово наби­рали шаленого темпу. Кремлівські старці, взявши «лінію» на жорстокий антиукраїнський курс, дозволяли собі в присутності П. Шелеста (його книжку, хай і вірнопіддану але неугодну за назвою «Україно наша радянська», було вилучено з продажу і розкритиковано в партійних офіціозах) знущання із самих по­нять: українець, українська мова. Очевидно, Гончар тоді не знав усіх таємниць шовіністичної кремлівської ідеологічної кухні, але серцем розумів: в боротьбі за Україну, за її мову й культуру годиться найрізноманітніший інструментарій: від промови на ювілейному вечорі, виступу в пресі до підготовки «посполито­го рушення» з числа своїх побратимів, молодих письменників, численних дописувачівчитачів.

У житті й творчості Олеся Гончара були періоди важкі й три­вожні і це теж знайшло відображення в його листах.

Після тріумфального письменницького з'їзду (листопад 1966 ро­ку), коли Гончар на повен зріст постав перед Україною як духов­ний лідер нації, а через два роки підтвердив свою високу місію романом «Собор», правлячий режим намагається ізолювати пись­менника, відторгнути його від громадського й культурного жит­тя. Владою всіляко заохочувалися дотеперішні Олесеві «шанува­льники»: ще вчора лестячи на кожному кроці, користуючись із його опікунства, вони взялися «викривати», «наставляти на путь істини» вразливу й довірливу людину. В такі хвилини Гончар міг би й повторити гірке Шевченкове зізнання: «Хіба самому напи­сать /таки посланіє до себе». «Посланіє до себе» Гончар заното­вував на клаптиках паперу, в записних книжках, а послань до найширшого кола адресатів не припиняв, підтримуючи їх у кло­потаннях, негайно реагуючи на повідомлення про системну руйнацію культури. Як міг допомагав у шляхетних зусиллях пат­ріотів захистити власну гідність, національні святині, упосліджу­вану в усіх сферах буття рідну мову. Цей листовний тягар Олесь Гончар узяв на себе добровільно. Він не дозволяв собі «відмах­нутися» від жодного з численних кореспондентів, вів широке листування зі школярами, вчителями, словесниками, членами культурологічних гуртків, аматорамикраєзнавцями. Словом, на кожного листа відповідав особисто і в цьому неповторність Гончаревої людяності, працездатності, діяльного патріотизму.

Тисячі живих контактів, сотні найрізноманітніших проблем, безліч глибоких душевних порухів ось що таке листування Олеся Гончара. Але, безперечно, часова амплітуда від після­воєнного до «застійного, періоду, а потім «перебудовного» сьогодні постає в чіткій послідовності. Та найголовніше для нас діапазон від Украіни Соборної (духовно) до України соборної, державної. Громадянська позиція Гончара виразно виявляється у фактах звернень до численних високопосадовців від Москви

до Києва, до чиновників обласного та районного рівнів. Про що ці звернення, клопотання, прохання? Про справедливість! Про людяність! Про захист упосліджених! Якщо треба виступити «на захист істини», Гончар не вагається ані на мить.

...Грудень 1964 року. Голова правління СПУ О. Гончар та го­лова президії СЖУ Ю. Лазебник звертаються до керівників Чер­каського обкому та облвиконкому з проханням про встановлен­ня персональних пенсій матері Василя Симоненка та його ма­лолітньому синові, виходячи з того, що «Василь Симоненко

що саме в цей час компартійні ідеологи «розкручували» антисимоненйвську кампанію і єдиний, хто міг протистояти цьому шалові і як автор передмови до книжки В. Симоненка, і як громадський діяч, Олесь Гончар.

Восени 1965 року репресивні органи республіки провели ма­сові арешти української інтелігенції у Львові та в Києві. Цеківські ідеолога України «втілювали в життя» багатоступеневу кон­цепцію Кремля щодо «нейтралізації» дисидентського руху в Україні. Посилилися намагання створити відповідну «громад­ську думку» через роботу комісій, колективних виступів у пресі, індивідуальні покаяння тощо. 20 січня 1966 року Гончар зверта­ється з листом до Петра Шелеста (тодішнього першого секрета­ря ЦК КПУ), в якому категорично заявляє: «Я не зможу брати участь в роботі Комісії. Не зможу тому, що смисл її роботи мені неясний. Далі автор листа запитує: «Яке призначення підгоговлюваних матеріалів? Чи мають вони якусь стосовність до проце­су над Світличним?» І тут же зауважує: «Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв'язання ідеологічних питань. Більше того, вважаю, що проведені арешти завдали шкоди ідейновиховній роботі, посіяли серед інтеліген

п^ГГдГга^

=іс=^


певних дипломатичних ходів, — зазначаючи, що «автор явно

ських шкіл по містах, видань, тиражів, підготовки спеціалістів у вищих школах республіки тощо. З листа видно, що ідейно не­здорові настрої серед молоді виникають здебільшого як відпо­відь на прояви великодержавництва, на факти зневажання укра­їнської мови та ігнорування п в установах, у вищій школі... Од­ним із таких проявів великодержавництва, пише Гончар, вважаю т.зв. «Письмо семи», адресоване в ЦК КПРС». Гончар вважає цей «документ» писаниною, наскрізь пройнятою шо­віністичним духом, злобою і зневагою до української культури».

ласка, спосіб втрутитись, поки не пізно!»

Писано немовби сьогодні, коли вже не через «бюрократичну сваволю» влади, а з вини «богослухняних» церковників та криміналітету одна за одною горять старовинні церкви Львівщини.

Привертає увагу лист на ім'я пізнішого заступника Голови Ради Міністрів України Марії Орлик з проханням підтримати проект пам'ятника Тарасу Шевченкові, виконаний Іваном Гон­чарем. Цей проект не допущено до виконання в матеріалі й встановлення в Умані. «Уманці широко обговорили і схвалили тільки один проект І. Гончара, а про те, що його тихцем відхи­лено і замінено іншим проектом, ніхто й не знає. Все це була обурлива історія застійних часів. Нині автор проекту відчув дух

EЈS22Z5SЈUОST Д° Ю—В 4X10

Пригадується літо 1987 року, наша зустріч з Олесем Терентійовичем у Москві після чергового спілчанського пленуму. До­сить довга мандрівка московськими вулицями завершилася біля готелю «Росія». Вказавши на непримітну будівлю, що виходила на Стару площу, Олесь Терентійович скупо зауважив:

Написав йому листа про наше становище. Відверто виклав, що думаю. Відповіді поки що немає...

Може, була «реакція», бо, як нині відомо, на листі до Генсека КПРС М. Горбачова було «височайше» покладено резолюцію: «Т.т. Яковлеву А.Н., Щербицкому В. В. К письму т. Гончара я питаю большое доверие. Но он просит реальних шагов. Об­думайте, что надо сделать. Нужен совет с общественностью. М. Горбачев. 1. 07. 1987 г.».

«Но он просит реальних шагов...» Отже, була то не «чолобит­на», не вияв «глибокого довір'я» до «архітектора перебудови», а вимога щодо реальних, конкретних дш стосовно ситуації в Укра­їні. «Несколько соображений о делах в Украине, в частности о том, в каком положений находятся наш национальньш язнк, школа республики, да и вся сфера нашей классической совре

роду, глумління над національною культурою. О. Гончар під

Кавказа, крайнє зто необходимо и на Украине». «Продовження

417

Стосовно цього анонімного доносу: в ньому висловлювалося обурення виступом Олеся Гончара на ювілеї Шолохова україн­ською мовою (це було зроблено з пошани до матері класика, ко­тра була українкою), отже, і особистий момент дав право заяви­ти: «Коли ж настає потреба розібратися в пекучих питаннях, по­слухати думку інтелігенції про складні сьогочасні процеси іде­ологічної роботи, то для цього можна знайти відповідні форми, послухати живих людей у відкритій розмові, вдатися до вільного обміну думок, а не вивчати ці питання по анонімках».



...Грудень 1966 року. Депутат Верховної Ради СРСР О. Гон­чар пише листа міністрові охорони громадського порядку СРСР М. Щолокову про порушення прав людини «у таборі П/С 385/11» у Мордовії, посилаючися на звернення в'язня Степана Сороки: «Він скаржиться на свавілля адміністрації табору, яка, порушуючи встановлені правила табірного режиму, знущається над відомим українським художником Заливахою, художником Дужинським, над іншими в'язнями. Художнику Заливасі відмо­влено в отриманні бандеролі з фарбами, портрет Дужинського, за розпорядженням адміністрації, порізано (про що складено акт), їм оголошено, що «малювати в таборі заборонено», хоча, за правилами табірного режиму, подібні заборони не передбачені. Все це схоже на перевищення влади і порушення законів.

Прошу Вас, товаришу міністре, дати розпорядження відпо­відним органам перевірити ці скарги і вжити відповідних захо­дів».

В іншому випадку О. Гончар звертається вже до міністра культури України (С. Безклубенка) з вимогою захистити від пе­реслідувань бандуриста Олексія Чуприну бо «цей кобзарфронтовик, безкорислива людина, зустрічає з боку службових осіб таке до себе ставлення...» І відчайдушний заклик: «Сподіваюсь, що Ви отямите тих, кого слід отямити» (8 серпня 1982 p.). Немає сумніву, що цим листом О. Гончар намагався сам «отямити тих, кого слід отямити», добре знаючи, що «недремне око» компар­тійної влади пильно спостерігає за всім, що відбувається навко­ло Шевченкової могили в Каневі.

На самому початку 1984 року Гончар адресує два листикло

ttzsZEsssz asssюss:

Кобеляк» Михайла Черненка, «щедро обдарована людина, не­втомний трудівник, він, на жаль, через свою скромність досі жи­ве невлаштованим. Після армії ось уже який рік тулиться в добрих людей, чекаючи, що нарешті дійде черга й до нього і він дістане якусь кімнатину для прожиття і праці... Добре було б, якби Ви, Федоре Трохимовичу, сказали слово новому секрета­реві, хай би поцікавилися долею цієї людини...»

Другий лист до заступника Голови Ради Міністрів у тоні вже категоричному й суворішому: «Дорогий Петре ТимофШовичу! Прошу розглянути листаскаргу, якого при цьому надсилаю. І справа, здається, така, що потребує негайного втручання. Йдеть­

416


теми» відбулося під час зустрічі М. Горбачова з українськими письменниками в Києві 24 лютого 1989 року. Зустріч виникла спонтанно.

Звичайно ж, жодних змін після від'їзду Горбачова до Москви не відбулося...

Але надії (ілюзії?) щодо заступництва Горбачова в українсь­ких справах жили ще якийсь час принаймні до 1990 р. Саме цим роком (20 квітня) датується колективний лист до Президен­та СРСР М. Горбачова про необхідність надання громадянської юридичної реабілітації українським дисидентам. У листі явно відчувається «рука Гончара».

«...сами опальные писатели были не так давно досрочно освобождени из заключения (кто остался в живых) и ныне ак­тивно включились в литературную и общественную жизнь республики.

Но, как ни странно, когда ставится вопрос об их гражданской лЮо=оТеТ^

оказались наши ходатайства по зтому поводу в Верховини Суд ченко.

Убедительно просим Вас найти возможность как можно скорее устранить продолжающуюся несправедливость, вернуть известным, составляющим гордость нашего народа писателям до

О. Гончар, Ю. Мушкетик, Б. Олейшк, И. Драч, Д. Павлнчісо, В. Яворивский, П. Мовчан, Р. Лубкивский».

Поставити свій автограф поряд із Олесем Гончарем було ви­сокою честю для співавторів звернення... А невдовзі разом із Д. Павличком та І. Драчем Гончар чи не єдиний із «старій­шин» СПУ підтримав рухівську лінію на суверенізацію Украї­ни, зробив дуже вагомий внесок в ідеологію Руху, Товариства рідної мови (згодом «Просвіти»). Під час протестного голоду­вання студентів О. Гончар прийняв рішення про вихіц із КПРС. Цим він значно підсилив національний фронт, що діяв у Верхов

Листи Олеся Гончара, такі багаті на глибокі оцінки літератур­ного процесу (українського та світового), як це не дивно, дають

дуже мало «поживи» літературознавцям, та й читацькому зага­лові, про його власну творчість, «секрети» майстерності класи­ка, його творчий досвід.

Якщо таке трапляється, то дуже лаконічно й стримано. Ілюс­трацією саме такого ставлення до себе і власного творчого «я» мо­же слугувати листвідповідь Василеві Фащенку (5 травня 1985 p.).

Єдиний твір, про який найбільше пише чи згадує Гончар, це «Собор». Та й то переважно у зв'язку з репресивними санк­ціями, ідеологічними колізіями, з твором пов'язаними. Зате з якою радістю відшукує Гончар нове, цікаве, небуденне в твор­чості своїх старших і молодших колег.

Ось лист Дмитрові Онковичу від 24. 03. 1985 р. «Дякую Вам за посмішку, за «Пам'ять» багато щирості й чистоти. А це ж і є

ва о полку Ігоревім», Гончар зауважує: «Звичайно, тут пахне від­криттям, і якби це сталося, я був би одним із тих, хто від душі порадувався б такій події в науці». Далі він закликає дослідника об'єднати свої зусилля з пошуками інших словознавців, бо «тут конче потрібна єдність поглядів, якою, на жаль, не відзначалися

письменницькому з'їзді 1966 року закінчувався покликом: «Ду­маймо про високе!»

Самому ж Олесеві Теоентійовичу духовна височінь діставала­ся дуже важкою ціною. У листі до молодої дослідниці М. Зобенко О. Гончар розповідає про нелегку долю роману «Тронка» ко­трий, згідно із задумом автора, мав називатися «Полігон». Але,

лігон», адже ця «Історія...» та «Залізний острів» є серцевиною всього твору. Пригадується, яке потрясіння автор пережив після відвідин полігону. І весь твір мав би називатися «Полігон», якби ж писався та друкувався він за нормальних умов, а не в наскрізь мілітаризованій державі. Саму ж полігонну новелу вдалося, як

сказала приблизно так: «Ніж губити художній твір, нам же прос­тіше перенести таврійський полігон в інше місце». Так і було зроблено. Отже, є чудеса на світі... Неймовірна історія! Перене­сення полігону на іншу територію рідкісне диво! Але подібне траплялося не часто. Як не бився Олесь Терентійович, щоб не

допустити затоплення старих славнозвісних сіл Андрушів та

Берестечко (ці заповідні місця комусь і чомусь дуже «підходили» для «програми» насадження нових атомних станцій та гідротех­нічних споруд!) письменник рішуче відкидає в листахклопо

формувалася нація, складалися її соціальнопобутові устої, роз­вивалася самобутня культура.

Так само уважно ставився письменник до збереження чис­ленних архітектурних та історичних пам'яток: приміщень колиш­ньої КиєвоМогилянської академії (у цьому випадку цілий «роман» у листах), будинку Івана Котляревського в Полтаві, встановлення пам'ятної таблиці на будинку в СанРемо (Італія), де жила Леся Українка. Пригадується, як у середині 80х pp. ми­нулого століття Гончар не раз звертався до львівських владоможців, аби порятувати садибу класиків нашої літератури Маркіяна Шашкевича та Івана Франка.

Українська писемність, наша мова, книговидання і книгорозповсюдження ця тематика листів Гончара, його офіційних по­дань, громадських апеляції!, особистих звернень вимагає ве­ликої окремої розмови.

Характерно, що не раз доводилося «наступати на горло» не лише відомим украшожерам, власним ворогам, але и поборюва­ти особисте, для того, щоб урятувати, відстояти загальнонарод­не, загальнонаціональне.

Без прямої участі впливу, домагання, переконування і спри­яння своїм іменем та авторитетом Україна не мала б Музеївсадиб Івана Котляревського в Полтаві, Маркіяна Шашкевича в Підлиссі, меморіального Музею Максима Рильського в Голосієві, Музеюархіву літератури й мистецтва в столиці! І цей да­леко неповний перелік незвичне, нечуване доповнення до зібрання власних творів, домінантою яких є роман «Собор».

І що характерно наприкінці свого життєвого й творчого шляху, 20 травня 1995 р. (за два місяці до смерті...), О. Гончар підписує Президентові Л. Кучмі листа, як видно з тексту, ви­стражданого: «Вважаю своїм громадянським обов'язком ще раз звернутися до Вас як до Глави нашої держави з важливою про­блемою, яка конче потребує свого вирішення... Особливу націо­нальну щнність для України становить брат Святої Софії КиєвоЗолотоверхий монастир, архітектурний шедевр світової ваги...»

Уже цей своєрідний епічний вступ показує маштабність заду­му письменника. І не лише в сенсі вчинити можливе з немож­ливого: адже собор і монастир знищувалися в «рамках» ціле­спрямованої програми, перед руйнуванням його фрески і мозаї­ки було демонтовано і вивезено за межі України. Отже, думаючи

про відновлення храму, Гончар заторкував питання не лише ор­ганізаційнотехнічні та архітектурномистецькі, а ширші гу­манітарні, далекосяжні, важливі для нашого природного євро­пейського контексту. Цим зболеним листом, написаним за два місяці до смерті, Гончар зробив героїчний крок повернув без­смертя національній святині, узаконив саму доконечність і мож­ливість відновити кровний зв'язок нашого народу із минувши­ною, очистити національну Пам'ять од загарбницької скверни.

І сталося! З душевного поклику однієї лише людини Україні повернуто собори: і Михайлівський, і КиєвоПечерської лаври,

позначений життям і подвижництвом Маркіяна Шашкевича і його послідовників, а далі митрополитів Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого...

Українська історія XX століття, сучасником і учасником якої випало бути Олесю Гончареві, за своїми колізіями, перебігом подій, психологічними внутрішніми зламами є дійством драма­тичним. Можливо, наше осягнення її сутності в цьому вимірі є далеко неповним, отже, й недосконалим.

Олесь Гончар, як і Олександр Довженко та Павло Тичина, зробили все можливе, аби вмістити в своїй творчості золотий гомін державності та соборності України, який торжествує над жахом комуністичних репресалій. Підтримуючи проект Джеймса Мейса в його дослідженні геноциду, Олесь Гончар 12 червня 1994 року звернувся до президії СПУ з листомзаповітом.

принаймні перебільшеним. Адже злодіянь такого масштабу іс­торія людства не знала.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка