Післямова



Сторінка23/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Газети віц Вас одержав', дякую. Як видно з Вашої статті в університетській газеті, Ваші колеги, ота «вчена братія», не спішать переходити на українську мову. Невже вони сподіваються, що університет і далі буде розсадником ру­сифікації, а не центром української культури, центром духовності степового краю? А ректор, що собі мислить? Невже не ясно, що мовний закон Незалежної України це не формальність, його треба ж реалізувати... Доведеться!

Дуже приємне враження справляє Ваш часопис «Віль

srassssir?ввданні 6агаго ^ * ^

Вітаю Вас від душі

Ол. Гончар.

6.03.1992

12 березня 1992 Кириченку CM.

Дорогий Степане Маркевичу!

До2о=^^

високої думки. Подвижник. Один із них...



Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, бо серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову,

би. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру мож­ливостей захищала себе як націю і що рух Опору як і свого часу у Франції чи Польщі був усенаціональшм'.Ш кажучи вже про Галичину, бачимо, що й наше Подніпро

ками. В цьому я пересвідчився під час «соборної» історії,

'Йдеться про газету Дніпропетровського держуніверситету «Вільна думка».

коли тисячі й тисячі людей стали на захист книги й під­тримали автора своїми безстрашними листами. До найак­тивніших учасників українського Опору належав і наш з Нами друг Микола Петрович. Можна тільки пошкодува­ти, що він знищив щоденник... Яка це втрата! Бунін свої написи зберіг, ризикуючи життям, і ми тепер маємо змогу читати його «Окаянные дни» свідчення неоціненне.:. Вітаю від душі!

Ол. Гончар.

25 березня 1992

Глибокошановний архієпископе Антонію!

До Вас зверталось Українське товариство охорони па­м'яток історії та культури з проханням: не допустити варкарського будівництва на некрополі біля козацької Пречистенської церкви в селі Гоголів Броварського району Київської області, не допустити остаточного знищення унікального іконостасу поч. XIX століття в Пречистенській церкві.

Церква стоїть на козацьких поселеннях, вона єдина в околицях Києва. Старовинний цвинтар під виглядом бла­гоустрою руйнується. Фахівці наполягають, щоб надгроб­ні плити повернути на свої місця, а спорудження при„іщення (залізоГгонноп, монета) перенести.

«Реставрація» декору іконостаса та іконотримачів ве­деться з грубим порушенням: проводиться заміна втраче­них деталей, що були виконані з дерева та позолочені, на гіпсові відливки низької якості; унікальна позолота зчи­тається до грунту, замість неї клеїться фольга.

Велике прохання до Вас втрутитись в цю так звану «ре­ставрацію», що веде до безповоротних втрат в унікальній історичній споруді.

Прошу Вас, глибокошановний отче, допомогти церко­вній громаді села Гоголів, а також усім, кому дорога наша історія і культура.

З повагою

Ол. Гончар.

Офіс Канцлера Сенді Мактеггарта

Дорогий містере Сенді Мактеггарт!

З великою приємністю дізнався з Вашого листа, що Сенат Альбертського університету вшанував мене почес­ним званням Доктора літератури 1992 року.

Вважаю для себе це високою честю, а також визнай

"аЖйЖош в* такого престижного все­світньо відомого наукового закладу, без сумніву, сприяти­ме зближенню і розвитку духовних зв'язків між Вашою прекрасною країною та нашою багатостраждальною Укра­їною, нині воскресаючою до конструктивного національ­ного життя у світовому співтоваристві.

Сподіваюсь, що разом зі своєю дружиною зможемо у визначений Вами час зустрітися з Вами і особисто подя­кувати Вам і університетові за виявлену мені увагу і ви

Щиро Ваш


письменник, академік Академії наук України,

Олесь Гончар.

31 березня 1992 року, Київ, Україна

23 квітня 1992 Дніпропетровськ,

Марії Зобенко

cnoSoS


Вітаю Вас із Великоднем.

Ол. Гончар.

23 квітня 1992

15 травня 1992

Подолинному AM

Шановний Анатолію Мусійовичу!

Дякую Вам за привітання, за увагу. Прошу також при­плати від мене юну поетесу Оксану Бернацьку й подякунати за ту зворушливу посвяту.

А Вашому інститутові, звичайно, слід би надати ім'я Коцюбинського! (це я на підримку думки, висловленої в газеті «Педагог»).

Вітаю Вас і Вашу літстудію.

Ол. Гончар.

15.05.1992

Червень 1992 Філадельфія,

Проф. Л. Рудницькому

Дорогий пане Професоре!

Від Лесі ми дізналися, що дніпропетровський Заремба запросив Вас відвідати наш Січеслав і Ви нібито дали на це згоду. Це ж буде чудово! Там зустрінете багато змістов­них і порядних людей, самі зможете в цьому перекона­тись...

льної Асамблеї ООН. Оскільки наш спільний московсь­кий бос Молотов літати не міг, то всім нашим делегаціям дісталася можливість перетнути Атлантику на унікально­му лайнері «Куїн Елізабет», враження тих днів до пев­ної міри відтворені в моїй повісті «Спогад про океан». За­вдяки тому ж босові і його неспроможності літати, ми до­бувалися з НьюЙорка до СанФранциско ( там відбува­лася ювілейна сесія) не літаком, а залізницею, тобто мали

тією різницею, що перед нами мав постати Захід не ди

1 Інституту присвоєно ім'я М. Коцюбинського.

кий, а цивілізований. Так воно й було. Тоді відкрились мені американські простори, велич хмарочосів і велич прерій...

Вдруге довелось бути в Америці в складі письменниць­кої делегації разом з Леоновим та Ауезовим в році 1955му.

жественну могуть... Тоді ж випало мені познайомитись і заприязнитись з Робертом Фростом та Карлом Сендбергом, про це йдеться в моєму короткому ессе, де також розповідається про нашу зустріч із Джоном Стейнбеком під час його перебування з дружиною в Києві і в нашому домі. Цей етюд додаю до цього листа, бо не певен, що книжка «Чим живемо», де ця річ опублікована, потрапля­ла Вам на очі.

пам'яталась мені. І, звичайно, враження з тих останніх відвідин, що тривали всю осінь, можна знайти у моїй «Твоїй зорі».

Ясна річ, що й заочні контакти і живі зустрічі з заоке­анськими друзями дають мені дуже багато дня розуміння

ному оптимізмі.

Вітайте пані Ірену і всю свою родину, бажаємо, щоб Ваші наміри зреалізувались на радість усім нам. Лесина хата на Вас чекає. А щодо Січеслава, то Ваше прибуття в місто Яворницького стало б, сподіваємось, неабиякою подією. Так що відваги Вам, дорогий наш Друже!

Щиро Ваші кияни.

2 липня 1992

Глибокошановне панство Саваринів! Дорогі пані Олю і пане Петре!

Ми оце вже майже два тижні як дома, а здається, всьо­го кілька днів, бо по приїзді життя нас тут завертіло до­сить таки інтенсивно, так що про відпочинок можемо тільки помріяти у вільний час від клопотів, як говориться, «нам спокій тільки сниться».

Загартовані інтенсивною програмою, яку мали в Кана­ді, ми змогли витримати й посадку до літака у Франкфур­ті, бо довелося здолати такий марафон, який важко було б витримати і молодшому поколінню. Літак на летовищі в Торонто простояв більше двох годин зайвих і тому прибув із запізненням у Франкфурт, до літака на Київ нам зали­шалося всього хвилин з двадцять, так що можете уявити, яку фізичну й нервову напругу нам довелося здолати, з якою швидкістю бігти по тих неосяжних терміналах, щоб встигнути на літак. Якби не Ваша записка і такий неза* мінний візок, Ваш дарунок, то чи й встигли б. Та все обійшлося гаразд. Витримали і наші серця, і наші нерви. Пакунків не перевіряли, нічого не доплачували, всі роди­чі ближчі і дальші були вдоволені сувенірами з далекого Едмонтона, але тепер такого близького нашим серцям.

І все це, вся радість нашого перебування в Канаді, по

Р^^ noS6™^

шановний пане Петре тут сприйнято дуже добре, так що його почула не тільки Альберта, а стало воно відоме і тут, в Україні. Хотілось би також знати, чи одержана подяка від Міністерства освіти України, яку вони повинні були б надіслати містерові Сенді Мактеггарту і Вам, пане Петре, при нагоді повідомте. Жаль, що ми не знали Вашого фак­су, бо обидві подяки Міністерство надсилало на Канадсь­кий інститут українських студій.

Поїздку в Едмонтон, а надто ж у Скелясті гори, ми зга­дуємо як подорож у казку, а подібних казок не так уже й багато трапляється в житті. Єдиний «цвяшок», який си­

дать у душі, це датки для «Літ. України». Ми й досі не

ром. Та хай, якось то воно буде.

Два пакети фотознімків одержали: від пані Тамари і від пані Михайлини. Щиро вам вдячні за них, оце вже справ­ді даю собі і Вам слово, що альбом таки мушу зробити не­одмінно.

Радіємо, що книжку читаєте. Сподіваємось, що й доб­ре слово про Альберту прочитаєте ближчим часом.

Якось випало, що з п. Тотман ми розминулися під кінець і не змогли їй подякувати за ту увагу, яку вона ви­являла за весь час підготовки до цієї урочистої події, бо її ретельність і пунктуальність у листуванні були справді на найвищому рівні. А щодо ставлення містера Сенді і його дружини, то вже й говорити нічого: надзвичайно інтелі­гентні й славні люди. Сподіваємось, що зустрінемось в Києві і з ними, і з Вами, дороге панство.

Якнайкраще згадуємо Вашу гостинність, доброту і не­втомність пані Олі. Дай Бог Вам обом здоров'я і всього найкращого. Вітання Вашим дітям, і онукам, і всім зна­йомим, з ким зустрічались у славному Едмонтоні.

Олесь, Валя.

ШЛ992


5 липня 1992 Стеценку Г.П.

Вельмишановний Григорію Панасовичу!

Складається враження, що від мене Ви ждете беззасте­режної хвали на адресу Юрія Шевельова. Так, я захоплю­вався ним у Харкові, слухаючи його блискучі лекції. Коли він опинився за океаном, я не сказав про нього жодного слова осуду, хоч від мене цього й вимагалось неодноразо­во. Більше того, за нових часів я був у числі тих, хто на­стійливо рекомендував його до обрання в члени академії за мовознавчі праці, які я високо ціную.

І тільки згодом я дізнався про те, що Ю Шевельов, крім праць мовознавчих, писав під псевдонімом Юрій Шерех ще дещо автобіографічне (уривки читайте в жур­

наді «Слово і час», № 5, 1992). В цих публікаціях у до

він, Ю.Ш., восени 1941го написав «гімн чи то марш німецьким воякам» і як тоді ж Микола Оглоблин повер­нув авторові ці колабораційні писання з порадою «нехай німецькі перемога оспівують німецькі поети». Я в той час уже після другого поранення лежав у сибірському гос­піталі, ми слухали по радіо в палаті, які звірства чинять

саме тоді писав оди катам, що вішали харків'ян на всіх ліхтарних стовпах... Ви були на фронті і, гадаю, зрозу

I ще ОДНЄ.ВИ з своїми дружківськими друзями колись мужньо захищали «Собор», і я Вам вдячний за це: і твір, і автора, власне, і врятувала всенародна підтримка. Так от тоді, коли партократи саме з усіх сил шельмували книгу і вимагали репресій щодо автора («Сажать! Сажать!» як

я не зважати на такі моральні (чи, скорше, неморальні) вчинки людини, колись мені близької?

Я й зараз не бажаю йому зла. Хай живе довго і в добрім здоров'ї та з користю працює на мовознавчій ниві. А літе­ратура це народне життя, якого він, як мені тепер зда­ється, ніколи посправжньому не знав, отже, й не міг гли­боко за нього вболівати.

ня видадуться достатньо переконливими.

Бажаю Вам доброго здоров'я і зовсім не закликаю до розчарувань.

З пошаною

Олесь Гончар.

Київ

5 липня 1992



Рудницькому Л.

Дорогий пане Леоніде! Листа Вашого нам передано, дякую від душі.

ВоТча~^

людей, дорогих нашому серцю?



Про хвилюючі враження від Альберти пишу до «Літ. України», невдовзі мають надрукувати.

А щодо Вашого подання на премію миру, то я просто зворушений Вашою увагою, послідовністю й лицаревою вірністю до потерпілого торік від суворих шведів... Хоча наші друзі в Україні вважають, що подання від НТШ, від La Salle варто би повторити, бо Москва свого часу, ка­жуть, разів десять подавала, доки таки сталося... Та й Україна сьогодні ж в іншій ситуації, ніж була торік чи по­заторік. І хіба не ясно тим шведам, що заборгували вони Україні давно і за Франка, і за Коцюбинського, і за Винниченка, й за Тичину... Мали б таки совість!

А сам об'єкт не надто тішить себе ілюзіями, дивиться на перебіг подій більшменш пофілософськи, бо тільки хоч такий захисний імунітет, певне, й може якось обе

сподшаємось на зустріч.

Наші Валя й Леся вітають усіх Ваших та пані Надю землячку січеславську, а мудрого великодушного Пана

Світлого настрою та доброго здоров'я усімусім!

Ваш Олесь Гончар.

5 липня 1992



Козельщина, редакція газета "Розгорнутим фронтом", '.ліва направо: Михайло Сич, Олесь Гончар, Олесь Юренко, Насидь Тараненка 1933 р.









R годину роздумів...





()лесь Гончар із В. Батюком, В. Врублевським, Онищенком сеспООН. НьюЙорк, 1973 р.



Добре сааремаальське пиво. П. Тронько, С. Чорношей (акомпаніатор), Олесь Гончар під час Декади української літератури в Естонії. Червень, 1974 р. Світлина Валентини Гончар.



Дні української культури в Естонії.

О. Гончар та П. Тронько з українськими співачками. 1974 р.

В Музеї Юхана Смуула. Естонія, 1974 р.









На VII з'їзді письменників у Москві. Чингіз Айтматов, Михайло Шолохов, Олесь Гончар, Сергій Михалков, 1981 р.



На зустрічі з викладачами та студентами Білоцерківського сільгоспінституту. В президії: Олесь Гончар, Данило Бакуменко. 1982 р.



Олесь Гончар із Петром Дорошком.

З онукою Лесею біля будинку А. Кримського. Звенигородка, 1982р.





Олесь Гончар біля Троїцького собору (прообразу в романі "Собор"). Новомосковськ, 1984 р. Світлина Валентини Гончар.



Олесь Гончар з дружиною Валентиною Данилівною серед земляків на Полтавщині. Дрижина Гребля, 1984 р.



Валентина та Олесь Гончарі з подружжям Лубківських. Львівщина, 1986 р.



В столиці Австрії. 1987 р



Книга на згадку студентці із Вашингтона Орисі Пимишенко.

Зліва направо: Роман Лубківський, Олесь Гончар, Ростислав Братунь.

Львів, 1988 р.



Зліва направо: А. Погрібний, П. Кононенко, Іко Лабунька, Олесь Гончар, Л. Рудницький. 1990 р.



Подружжя Гончарів із Петром Саварином (колишнім канцлером Альбертського університету) біля пам'ятника Писанці. Канада, 1992 р.



Віталій Коваль, Валентина та Олесь Гончарі. КончаОзерна, 6 травня 1995р.



На подвір'ї Олеся Гончара в КончіОзерній. Сидять: народний художник України Микола Максименко, Валентина і Олесь Гончарі. Стоять: лікар Валентина Байда іа журналіст Валентина Забродська. 28 червня 1995 р.



Валентина Гончар біля пам'ятника Олесю Гончару. 2001 р.

12шпня 1992 НьюЙорк,

Шкільна Рада УККА

Вельмишановний Пане Докторе, Вельмишановна Пані Секретар!

Прошу пробачення, що із запізненням відповідаю на Вашого ласкавого листа. Мені приємно було дізнатись, що «Собор» включений до шкільних програм та введений у «Хрестоматію з української літератури XX ст.»

Як мені стало відомо, цю «Хрестоматію...» Міністерст­во освіти України має намір видати і для наших шкіл. Та про це міністерство, очевидно, ще буде радитись в Вами.

А я щиро бажаю Вам нових успіхів на великій і прекрас­ній ниві українського шкільництва. Якщо ж би колись мені довелось бути в НьюЙорку, то, ясна річ, завітав би неодмінно до Вас.

Вітання Вам з України, вітання від душі!

Олесь Гончар.

12 липня 1992 року, Київ

21 липня 1992 Лупейку В.Ю.

Шановний Вікторе Юхимовичу!

Книжкуі від Вас отримав, читаю. Вона багата змістом, схиляє на роздуми. Хочеться думати, що читач до таких творів не залишиться байдужим. Щось викличе в нього емоційну підтримку, а щось, можливо, й полеміку. Та головне, що є тут реальний відгомін того, чим сьогодні всі живемо. Процес народного прозріння, духовного відродження дається нелегко, але він всюди відчутний. Красне письменство має допомагати Україні своїм прав

1 Йдеться про поетичну збірку «Осягнення сущого» (вид. «Хрещатик», 1989).

О. Гончар

давим пером. Гадаю, що саме на це спрямовані Ваші твор­чі плани.

Хай замислене збудеться. Вітаю Вас!

Ол. Гончар.

21.07.1992

26 липня 1992 Патріарша Канцелярія

Укравшої Православної Церкви в США С Бавнд Брук, Нью Джерсі, СІЛА пані Славі Павловеькт

Вельмишановна пані Славо!

Одержав Вашого листа, написаного за дорученням Свя­тійшого Патріарха Мстислава. Зворушений його вітан­ням, та Патріаршим благословенням, щиро вдячний за це. Я теж шкодую, що нам не вдалося зустрітися цього разу з Святійшим Владикою в Києві. Ми раді, що дві україн

земляк.

Щодо календаряальманаху на 1993 рік. Під час пере



ховне Відродження, мої роздуми на цю тему, і, гадаю, що саме з цієї книжки можна б щось вибрати для календаря. Тож полишаю це на Ваш упорядницький розсуд, а мене прошу повідомити про Ваше вирішення. Зі щирою пошаною до Вас

Олесь Гончар.

4 серпня 1992 В Сеул

Глибокошановний мр Янг!

Вельми зворушений Вашим подарунком сувеніром від Вашої родини.

Щиро вдячний. В мене залишились найкращі спогади

підтримку співробітництва між творчими людьми усього світу для досягнення кращого майбутнього усіх народів

Радий, що Ви так близько сприймаєте до серця майбу­тнє незалежної України та його народу, за що хочу висло

інтересах людства.

Голова Української Ради Миру Олесь Гончар.

Серпень 1992 КоротичуВ.О.

Не так усе було, дорогий Віталію, як це Вам уявилось з подачі Вашого київського жалюгідного донощика. І як могли Ви, знаючи мене багато літ, припустити навіть у думці, що ця ідіотська фраза: «хто дозволив?» нібито мог­ла б з'явитись у моєму лексиконі?

Той доморощений Ваш стукач збурив Вас тим, що нібито був мій дзвінок до редакції «Молоді України» і це перша брехня. Телефонував не я телефонували мені. Подзвонив редактор, і йшлося зовсім про інші речі, бо ж не треба думати, що тільки Вашим інтерв'ю заклопотана сьогодні Україна. Але оскільки опубліковане в ці дні Ва­ше інтерв'ю все ж не пройшло непоміченим (правда, я його тоді ще не читав), то природно, що в розмові з реда

зкове і нічим не сприяло консолідації творчих національ­

12*

них сил, що нині є для нас найважливішим. І не вірте «ін­формації» свого дезінформатора, не думайте, що Ваше ін­терв'ю викликало суцільне захоплення серед читачів. До­водилось чути від людей, що за своєю нестримною похва­льбою, набридлим зведенням рахунків з опонентами ав­тор інтерв'ю перестає бачити Україну, її пекучі проблеми і що, втрачаючи чуття реальності, він явно перебільшує роль власної особи в житті України і людства, весь час за­комплексовано замикається на собі. Мовилося також і те, що це ж не Україна «виштовхнула» його до Москви, а скоріше він сам, заваблений кар'єрою, утік від Чорноби­ля, хоча більше ніхто з української інтелігенції до втечі не вдався, бо ж годиться творчій людині бути зі своїм наро­дом навіть і в трагічні часи, совість велить розділити з ним хай і найтяжчу його судьбу. Чути було й голоси про те, що, очоливши «Огонек» і навіть добувши від хар­ків'ян депутатський мандат, цей обранець не особливо старався допомогти Україні виборювати незалежність, що давалось їй так нелегко, а коли перемогу було таки здобу­то, свободу й незалежність проголошено, то наш земляк



антиукраїнськими, не назвеш... почутогояп^

Вам, що над такими, як тепер мовиться, «неоднозначни­ми» відгуками на Ваше інтерв'ю все ж таки варто було б замислитись.

Питаєте, чому Юрко Щербак не дістав Шевченківсь­кої премії. Вчувається в цьому якийсь недобрий натяк. Тож хай буде Вам відомо: я був за те, щоб він був відзна­чений, бо високо ставлю його чорнобильський подвиг Юрій Миколайович знає про це, і, сподіваюсь, він у цьо­му переконається ще не раз...

Тепер, після того, як я уже ознайомився із Вашим ін­терв'ю, можу сказати: не додало воно слави ні Вам, ні га­зеті. Перемішане в ньому грішне з праведним. Забуто,

забуто й те, що не Ваші, а чиїсь інші книжки злочинна

система люто цькувала, вилучала з бібліотек і навіть па­лила на майданах при мовчанні деяких членів спілчансь­кого Секретаріату, хоча могло б і в них вистачити духу сказати слово на захист цькованих творів... Даючи інтер­в'ю, не слід забувати, що Україна все пам'ятає: хто що ро­бив, хто як поводився в тій чи іншій ситуації. Надто ж не­приємно вражає в цьому газетному многоглаголанії хва­льковитий, самовпевнении тон, якийсь нарцисизм, крик­лива, раніше ніби й не властива Вам нав'язлива самозако­ханість. А надто ж оце впивання своїми заробітчанськими успіхами: «заробляю більше від президента» та зароб­ляйте ви хоч і більше за того грека Онасіса ну й що? Не

В^под?ваюсь, Ви не забули нашу розмову в Кремлівсь­кому залі, коли я кликав, умовляв Вас повернутись на Україну, щоб працювати для неї, адже все, що вона нам дала, нині є змога віддарувати їй повністю, посинівськи..; Те, що було сказано Вам тоді, то ж було сказано від душі, зі всією товариською довірою й приязню.

Певен і тепер: робити людям добро ніколи не пізно.

Ол. Гончар.

sr т2р


26 серпня 1992 Захарченку В.І.

Дорогий Василю Захарченко!

Перебував я саме в лікарні, коли добрі люди подзвони­ли в палату й прочитали мені по телефону фрагмент із Ва­шого виступу в «ЛУ». Подумадось, чому молодший коле­га в цей час національного сум'яття, розгубленості та по­всюдно навіть у літературі наростаючого хижацтва раптом звернувся до молодої моєї трилогії і так безпоми­

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка