Післямова



Сторінка22/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28

А безпосереднім поштовхом до написання цієї заяви, тим емоційним чинником, що спонукає мене вдатися до

цього крайнього кроку, є поведінка депутатської групи «239ти», тобто представників компартії у Верховній Раді України і, зокрема, те, як вони реагували на інформацію про голодування студентів на Хрещатику. Ще й раніш бу­ло помітно, що група «239» послідовно й уперто гальмує процеси демократизації в республіці, блокує, користую­чись своєю формальною більшістю, на догоду Центрові та його могутній відомчій бюрократії, кожну живу конс­труктивну думку, з неприхованим цинізмом саботує прий­няття республіканських законів, необхідних для реально­го утвердження державного суверенітету України, продекларованого 16 липня 1990 року. Але чашу терпіння пере­повнило вчорашнє засідання, де йшлося про стан здоро­в'я голодуючих студентів...

До КПРС я вступив на фронті, в Альпах, перед боєм, який для багатьох із нас міг бути останнім. Комуністифронтовики, як, звичайно ж, і фронтовики безпартійні, були для мене справжніми побратимами, і пам'ять про них зостанеться зі мною до кінця днів. їхні подвиги не змеркнуть для мене, я вважав своїм обов'язком честі роз­повісти про них у своїх творах, і щоразу робив це за по­кликом серця, за голосом сумління.

Упродовж років, перебуваючи в письменницькій орга­нізації, я бачив поруч себе багато чесних принципових комуністів, однодумців, справжніх друзів разом з вами, товариші, боронили ми від наступу збюрократизованого продажного чиновництва рідну мову, захищали кожну національну школу, друкований орган, кожен плацдарм і плацдармик української культури. Я вдячний моїм літера­турним побратимам за це, за дружбу, і мої дружні почуття до них будуть незмінними й надалі.

Але ось сталося, зрештою, те кричущо антигуманне, дике, нестерпне, що продиктувало мені ці рядки.

Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на са­мопожертву юнаках я впізнавав нашу молодість. Я почув від них: ми виховувались на Ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового, часу. Нас привело сюди вбо­лівання за долю свого народу ось наші вимоги... Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими.

Однак ці вимоги, ця самопожертва юних синів і дочок нашого народу в Парламенті республіки були зустрінуті...

реготом! Жорстоким, бездушним реготом отієї самої партократичної більшості, яка претендує на те, щоб керувати життям нашого народу. Саме ця нечувана бездушність потрясла мене до глибини душі. Студенти з Омська, Ір­кутська, Тбілісі знайшли в собі почуття солідарності з українськими студентами, почули їхній біль, виявили під­тримку їхнім слушним вимогам, і лише ці парламентські реготуни з партквитками, з депутатськими мандатами не спромоглися на співчуття до голодуючих, котрі навіть го­тові вдатися до виняткових, крайніх заходів в ім'я демок­ратії, в ім'я кращої долі свого народу.

Тож я з тими, хто здатен на співчуття і милосердя, хто разом зі студентами, разом зі всією свідомою громадськіс­тю республіки виступає за справжній суверенітет України, а не з тими, хто чинить лютий опір радикальним змінам у житті, виявляючи свій апаратнодогматичний консерва­тизм, свою антинародну суть. З такими, з безмежно жорс­токими, що глумливим реготом зустрічають трагедію вла­сного народу, страждання дітей України, я не хочу мати нічого спільного. Оцим і пояснюється мій вихід з КПРС.

Гадаю, товариші, що ви візьмете до уваги мої мотиви, мої почуття і конечну необхідність саме такого, хоча й нелегкого для мене, виршіення.

Олесь Гончар.

9 жовтня 1990року

11 жовтня 1990 Лупейку В.Ю.

Шановний Вікторе Юхимовичу!1

Газети одержав, дякую Вам за увагу, а також за достой­ну відповідь великодержавникові.

Доброго здоров'я Вам, снага Вашому перу.

Олесь Гончар.

Київ

1 Йдеться про відповідь на статтю О. Солженіцина «Как нам обустроить Россию».



11 жовтня 1990 Редакції газети Рад

народних депутатів Дніпропетровської області «Собор»

Дорогі друзі!

Від душі вітаю Ваш молодий «Собор»! Віриться, що далеко буде видно його, далеко чути. Мужнє, слово жур­налістів трудового Подніпров'я, славетного козацького краю сьогодні так потрібне для утвердження реального, справжнього суверенітету України, для участі в нелегкій боротьбі за крашу долю нашого народу і всіх живущих в Україні.

Маю певність, що стане січеславський «Собор» надій­ним пристанищем свободи, правдивим голосом вільної демократичної думки.

Честь Вам і шана!

Ваш Олесь Гончар.

11.1090 Київ

12 жовтня 1990

Редакція «ЛУ» звернулась з проханням до Олеся Гончара прокоментувати листзаяву.

Заява не означає відмову від світоглядних основ, від гуманістичних устремлінь сучасного світу.

Крок вимушений. Бо всі інші можливості вичерпались.

Заява це для мене справді єдино можлива форма протесту проти зумисної глухоти й безвідповідальності тих, хто мав би почути, але вперто й цинічно не хоче по­чути голос студентів, справедливий, зболений голос са­мого народу. Душа моя всі ці дні з голодуючими студента­ми. Я не міг в інший спосіб виявити їм почуття своєї со­лідарності. Інші несуть термоси з окропом, з настоями трав, квіти несуть, а моя підтримка ось така...

Що ж далі?

Далі творча праця. Амбіціям не схильний піддавати­ся, перескакувати кудись не збираюся, решту відміряного долею шляху хочу пройти вільним, незаангажованим. Бу­ти вільною людиною, вільним художником — про це ж мріялося завжди.

Олесь Гончар.

18 жовтня 1990 Київ,

площа Жовтневої революції, наметове містечко, голодуючим студентам

ТЕЛЕГРАМА

Гордість народу України наше героїчне студентство з перемогою вітаю від душі Вашій самопожертві вашій солідарності слава і честь.

Олесь Гончар

23 жовтня 1990 Лесі Богуславець

на край Світа

Шановна пані Лесю!

Надіслані книжки одержав, дякую Вам щиро. Читаю­чи, і я, й дружина, з приємністю відкриваємо для себе досі не знану, таку дотепну й талановиту українську пи­сьменницю. Гадаю, що наш незабутній Павло Михайло­вич (Остап Вишня) теж порадувався б, що його весела на­ука ось так несподівано виявляє свою життєву енергію і в наші дні. Сучасні люди рідко сміються, і тим цінніше, що Ваші репортажі так часто виблискують гумором, жартом, притаманним українській вдачі, і все це природно єдна­ється з авторським роздумом, з проникливим і гуманним поглядом на світ.

Вітаю Вашу творчість, Ваше талановите слово, що, збагачене мудрістю народною, світиться й там, десь да­леко... (В Австралії. Я. О.)

Бажаю всього найкращого Вам і Вашим близьким. З пошаною

Ол. Гончар.

23.10.1990 Київ

4 листопада 1990 Крикуненку В.Г.

Дорогий Віталію,

дякую Вам за книжку, за такі речі, як «не забуду зелену неділю» та за інші пахощі поетичні. Приємно усвідомити, що і в наш час ще є люди, що віддуаться поезії, а не лише знемагають у тяжких дискусіях про ринок та купони... Отже, хай живе товариш Дух!

Ваш намір віддатись пошукам кубанських та інший українських діаспорних Атлантид намір безумовно бла­городний і Ваші відкриття в цьому напрямі на Україні бу­дуть зустрінуті з вдячністю неабиякою.

Щодо вступу в СП СРСР. Я, правду кажучи, давно Вас уже вважав членом Спілки, аж воно бач!.. Про це пора­дьтесь з Ю.Мушкетиком (він має бути на пленумі), бо, пригадується, на президії він якось застерігав, що тут в подібних випадках доведетеся ще долати якісь форма­льні перепони. А як дійде до діла, то, ясна річ, я голосува­тиму за Вас без вагань. Вітайте Івана Федотовича Карабутенка і Вам всього найкращого від душі.

Ол. Гончар.

4 листопада 1990 Київ

2 листопада 1990 Рудницькому Л.

Дорогий пане Леоніде!

Живемо серед хаосу, серед несосвітенної безладі, в то­му числі й аерофлотної...

І все ж таки Леся іде! Вірніше летить!..

3 почуттям неспокійним відпускаємо в далеку дорогу, відпускаємо в заобрійне крайсвігтя цей росточок Украї­

ни, це найдорожче, що в нас є. Втішаємо себе тільки тим, що опиниться це юне життя серед добрих і прихильних людей, чия життєва мудрість, певне ж, зуміє розпізнати чиюсь недосвідченість, а розпізнавши й прощати.

Отже, будьте ласкаві прийняти «наш скарб», як мо­виться в одному польському фільмі.

Решту все, сподіваємось, Леся сама Вам розповість і про себе, й про нас.

Від усієї душі вітаємо Вас, веселий пане Леоніде, і про­симо передати наше вітання Вашій дружині, усій родині Рудницьких і всім друзям також.

Доброго здоров'я, всього Вам світлого в житті!

Зі щирою приязню до Вас, з безмежною довірою Ваші оці, мабуть, найсентиментальніші люди у Києві

Олесь та Валентина Гончарі.

2 листопада 1990

29 грудня 1990 Однополчанину

гвардії капітану Прасолу Івану Антоновичу (с. Обмачеве Бахмацького рну)

Шановний Іване Антоновичу! Кажете, Вас питають районні пропагандисти, що ста­лося з автором «Прапороносців»? В листі, опублікованім в «Літ. Україні», я все пояснив. Світогляду свого не міняю. Не відділяю себе від мільйонів чесних рядових комуніс­тів, зокрема фронтовиків, які не причетні до вчинених злодіянь, до репресій і терору тоталітарного режиму. Про комуністівфронтовиків, зображених у «Прапороносцях», я був і залишаюсь найвищої думки. Але з номенклатурою, з тими, хто дав нам Чорнобиль, хто призвів країну До нечуваної кризи, хто гальмує перебудову, хто у Верховній Раді республіки знущається над прагненнями українсько­го народу до суверенітету, всіляко стримує демократиза­цію життя і глузує над голодуючими студентами, — ні, з такими жорстокими й безчесними «діячами» автор «Пра­пороносців» не хоче мати нічого спільного! Отак і ска­

жіть, дорогий Іване Антоновичу, отим підісланим до Вас районним «пропагандистам».

Вітаю Вас з Новим, 1991м, роком, і доброго Вам здо­ров'я.

Олесь Гончар.

ЗО січня 1991 Білограду М.Т.

Добрий день, Миколо, дорогий друже дитячих літ!

Не міг привітати Вас з Новим, 1991м роком, бо саме нездужалось, то роблю це хоч зараз бажаю доброго здо­ров'я тобі й твоїй дружиш Галині і всім добрим людям.

Як поживає Суха?

Може, здобула вже собі суверенітет? Чи не закрили школу? Чи діє церква і клуб?

У Москві на з'їзді депутатів у грудні мав я розмову з полтавським першим секретарем обкому, просив допо­могти Сухій, він сказав: «Подумаємо...»

То, може, й подумали? Прошу написати детально про сухівське життя.

Щиро вітаю Вас і всіх земляків.

Ол. Гончар.

ЗО січня 1991 Київ

12 лютого 1991 Дру CM. Фостуну

в Лондон

Високошановний Пане Докторе!

Ми з дружиною щиро вдячні Вам і Вашій дружині за новорічне вітання, за такий гарний різдвяний дарунок і за календар, що буде цікавим не лише для українців Вели­кобританії. Оскільки календар вийшов за Вашою редак­цією, пане Докторе, то дозволю собі висловити жаль, що видання це не досить повне, пропущено чимало дат, ве­льми для України дорогих. Ось, скажімо, за 27 січня не вказано дату народження геніального нашого поета Пав­ла Тичини (щойно Україна широко відзначала 100річчя

від дня його народження), не позначено також, що 27 серп­ня народився наш чудовий романіст Юрій Яновський, пропущено і ще ряд вельми істотних дат, важливих для української культури. Треба єднатися! мовилося на Кон­гресі україністів у Києві у вересні минулого року, на цьо­му всі учасники Конгресу зійшлися, і ми цим дорожимо, намагаємось реалізувати в ділах конкретних. До речі, ска­жу, що Ваша повість про Полуботка в нас належно оціне­на, бо гетьман Полуботок та його спадщина зацікавили й наш український Парламент, мабуть, із преси Вам відо­мо про це.

Доброго здоров'я Вам і всього світлого! З пошаною

Ол. Гончар.

10.02.1991

Київ


21 лютого 1991 Большакову Л.Н.

Дорогий Леоніде Наумовичу!

Дякую Вам за книжкуі, за Вашу вірність великій темі, повість про Тараса, про його вічне життя належно, я пе­вен, оцінять читачі України.

Вітання від нас обох Вам та Вашій достойній дружині. Всього світлого!

Олесь Гончар.

2102 91


21 лютого 1991 Житомир, Комсомольська, 25,

Спілка письменників, Опанасюку

З нагоди ювілею нашої геніальної Лесі Українки від луші вітаю Вас, людей Лесиного краю, який живив її сво­єю красою і якому поетеса нині віддячує своєю безсмерт­

1 Йдеться про книжку «Все он изведал. Тарас Шевченко: Поиски и находки», 1989.

ною славою. Разом уклонімося їй, вірній дочці українсь­кого народу, її життєвому подвигу.

Ваш Олесь Гончар.

Лютий, 1991

5 березня 1991 Львів, університет

І. О. Вакурчуку —ректору

Вельмишановний Іване Олександровичу!

Дякую Вам і ректоратові за Ваше ласкаве запрошення. Дивовижно збіглося воно з моїм бажанням. Відвідати славетний Франків університет, ще раз побачити Львів, до якого я дуже й дуже прихильний, це якраз те, чого бажає душа.

Тож десь там по весняних (можливо, травневих) доро­гах нашої вишневої України, сподіваюсь, ми й вирушимо з дружиною в західному напрямі і теж сподіваюсь! що ніщо нам не стане на перепоні.

Вітаю Вас з обранням Головою Львівського Комітету миру. Ждемо Вас на республіканській конференції 21го березня, добре буде, якщо Ви й слово на цьому форумі скажете.

Зі щирою пошаною

Ол. Гончар.

5.03.1991

11 липня 1991 Стриженюку С.С.

Дорогий Станіславе!

Дякую за книжку. Дякую за «Інтермецо» («Ніч Кордови»), і за Тараса, і за «Ольвійські краєвиди», і за «Орден Слави», ясна річ, і ще багато за що. Коли поезії нагадують людині молодість і життя хіба це мало? Але дивно: все прекрасне несе в собі смуток, як писав колись один автор...

Тільки бентежать останнім часом нас, киян, одеські сіробурі завихрення. Що це воно таке «Новоросія»? І чо­

му наші лицарі не притамують тих печерних, волохатих, замшілих, котрі досі не второпають, яке надворі сторіччя? Одеса це ж не губернатори та купці, це ж Довженко та Яновський, Микола Куліш та Василь Земляк розтлума­чте це тим позавчорашнім, сліпородним... І є ж кому сло­во сказати «за всю Одесу», не перевелися ж козаки! Є ж там, де «в платанах п'ють свободу солов'ї», і Стриженюк, і Колісниченко, і Гайдаєнко, і Гетьман цілий чорномор­ський кіш. І Україна прислухається до Вашого слова, і ми всі любимо Вас!

Олесь Гончар.

11.07.1991

P.S. Зі святом, дорогий Станіславе, і прихильності Вам від усіх муз.

10 листопада 1991 Зленку Г.Д.

Шановний Григорію Дем'яновичу!

Статті Ваші*, звичайно, одержав, почитав, полемізуєте з українофобами добре, але треба б іще гостріше! І на до­помогу Вам тут не лише Аксаков, а й Герцен, і Шевченко, і Леся, і Боже мій!.. Скільки їх, блискучих захисників честі нашого народу.

Мужності Вам і снаги!

Ол. Гончар.

10.ХІ.1991

•Мова йде про статті Г. Зленка «Послухаймо Олександра де Рібаса...» («Чорноморські новини», 1991, 23 серпня) та «Перекликаясь с Михай­лом Катковым...» («Вечерняя Одесса», 1991, 29 жовтня), в яких автор дає гостру оцінку випадам українофобів, котрі твердили, що Одеса не є українським містом, шо українська мова для неї чужа.

17 грудня 1991

Журавському А Ф.

Шановний Анатолію Федоровичу!

Листа й газети я одержав, дякую Вам за увагу, за Вашу творчу невтомність.

Прошу пробачення, що затримався з відповіддю.

«Народний лікар» видання унікальне. Газета при­ваблює читача розмаїттям, багатством спостережень, най­цінніших порад, що йдуть із глибин народного досвіду. Почувається, що газета робиться з любов'ю. Ви залучаєте до співпраці людей знаючих, рідкісних, справді обдарова­них від природи.

Приємно, що «Народний лікар» надалі буде всеукраїн­ським виданням. Від щирого серця бажаю Вам успіху. Гур­туйте чародіївзнавців народної медицини, зцілюйте неду­жих, даруйте здоров'я людям незалежної соборної Украї­ни. Честь і хвала Вашій благородній праці!

Олесь Гончар.

17.ХІ1.1991

8 січня 1992 Лесі Гопчарзаокеанськтй

Дорога наша Студентко!

В тобі прокидається гумористка, це добре видно з твого веселого дотепного листа (маю на увазі той, що лю­ди передали, бо пошта через океан ніяк не допливе). Сло­во твоє й гарні листівки від тебе та пана професора встиг­ли якраз до Нового року та Різдва, так що ми були з то­бою разом у наш кончійський Святвечір...

Тебе звідусіль вітають (деякі вітання бабуня перешле), тільки прошу тебе не спокушай бабуню мандрівкою на край світу: вона не уявляє всіх труднощів такого при її здоров'ї вояжу і мені без неї просто неможливо. Якщо здійсняться всі твої розкішні плани та наміри і після на­шої травневої КончоОзерної ти захочеш ще вшанувати своєю присутністю і оте західноєвропейське університет­

ське місто, то, може, вдалось би нам тоді, зміцнілим, провідати тебе в європейській твоїй резиденції?.. Та ще маємо час подумати.

З Москви повернулись дуже втомлені, а вдома теж по­хмуро, як писав один автор: «то дощ зі снігом, то сніг із дощем...»

Дякую тобі за передані ліки. Коли Валя подзвонила, що ти виявила таку турботу, меш одразу, від самої звістки полегшало! Ходжу вже в наклеєних пластирках...

В Новоріччя довелось виступити по радіо (записали з Кончі по телефону) буде «Різдвяне слово вразливого автора» і в «Літ. Україні», щойно заходив редактор, за­брав...

В мене враження, що ти там успішно адаптуєшся, тож найбільше мені сподобалось твоє побажання: «будьте ве­селі й здорові, як я!»

Отака й будь! Хай планета тобі сприяє, хай наші кончійські, тобто вкраїнські біоструми досягнуть тебе і там, бо якийсь заїжджий пастор оце нас по нашій телевізії за­певняв, що біострумна енергетика з України найсильніша, бо вона сповнена Любові...

Вітай від нас професорів, їхні родини і всіх тамтешніх добрих людей.

Ол. Гончар вечірній.

P.S. Вчора, на Різдво, були у нас Гнатюки, гарно погомонілось. Всі цікавляться твоєю долею. Всі бажають, щоб Лесина до­ля була щаслива...

11 січня 1992 Кравчуку В.І.

Дорогий Василю Івановичу!

Одержав Вашого такого щирого листа. Переживаємо воістину історичні дні. Адже наш тріумфальний Референ­дум це Великдень нації. Це дарунок від Бога нашій Україні за всі її страждання...

Але багато що болить, і я Ваш біль розумію. Таке пере­жити в ті чорні роки! Тоталітарний зараз принишкли, але як Вам подобаються оці атаки на літературу «зліва», від т.зв. «авангардистів». Звісно, є серед них справжні та­

ланти, одначе і нечисті скільки присмокталося під мар­кою «молодих». Стає модним нападати на Тичину, Риль­ського, Малишка або кинути багнюкою і в бік автора «Собору»... Оце наша зміна? Хіба про таких ми мріяли, коли робили все для їх захисту, щоб їх у зародку не пере­душила система тоталітаризму? Де ви Симоненки, Тю­тюнники, Стуси? Замість вас рветься в літру бездар ву­льгарна, криклива, циніки безсоромні, ті, що, крім влас­ного егоїзму, нічим не дорожать, не здатні мати в собі хоч якесь почуття пошани до старших майстрів. Скандаліст, рвач, літературний мафіозі рветься до того храму, де має панувати чистота! Даруйте за цей гнівний пасаж, може, й недоречний у ці святкові дні...

Вітаю Вас і родину з Різдвом та з Новим, 1992м, хай він несе Вам здоров'я та творчу снагу!

Олесь Гончар.

11.01.1992 Київ

29 січня 1992 Брилінському Д.М.

Вельмишановний Дмитре Михайловичу!

Одержав від Вас «словник подільських говірок», своєю працею ви допомагаєте відтворити один із найколоритніших діалектів нашої прекрасної мови. Дякую Вам сер­дечно.

Олесь Гончар.

29.01.1992

2 лютого 1992 Ребру П.П.

Шановний Петре Павловичу!

Одержав газету з продовженням Вашої Запорізької «Соборіади», дякую щиро.

Звісно, з відстані часу якісь речі постають у світлі гу­мористичному, бо ж взагалі в тодішньому нашому житті

чимало було анекдотизму. Але гріх було б принижувати і всю драматичність ситуації, і це дуже важливо, що факти Ви досліджуєте майже з науковою суворістю. Гадаїс, що буде знайдено належне слово і про нашого друга Ющен­ка1, власне, замордованого партократами, певне ж, ска­жете слово і про того героїчного Степана (нач. управління культури), який за відмову іти проти совісті втратив тоді навіть свою престижну посаду... Так що й тоді, в ті чорні часи, були люди мужні, чесні, достойні зватися людьми! А що козацький дух живе й воскресає, цьому сьогодні свід­ком Україна Соборна, Незалежна, тож працюймо для неї. Вітаю Вас від душі!

Олесь Гончар.

2.02.1992

28 лютого 1992 Ребру П.П.

Дорогий Петре Павловичу!

Порадували Ви мене свідченням про мій запорізький родовід (мені цей козацький «Реєстр», виданий Бодянським, ніколи на очі не попадався). Ніби й не що, а все ж приємно дізнатись хоч щонебудь про своїх можливих пращурів. Бо, скажімо, Дм. Косарик, досліджуючи мій родовід, далі прадіда не сягнув, бо ми ж не Ісландія, де кожна сім'я пам'ятає всіх своїх предків поіменно! до XII століття.

Від душі вітаю Ваш письменницький Кіш з творчим ювілеєм. Люди у Вас достойні, вели себе достойно і в найлихіші часи, тож бажаю кожному з Вас, щоб і надалі в грудях козацький дух нуртував! Бережіть Хортицю і Запо­ріжжя, бережіть свої сонячні степи, їхню чистоту й плодороддя. Бо це наснажуватиме і Вас теж. Усім Вам радостей творчості.

Ваш Олесь Гончар.

28.02.1992

Описка. Йдеться про Кириченка Степана Маркевича (Я.О.)

1 березня 1992 На Кубань,

Краснодар, Веленгурину Н.Ф.

Уважаемый Николай Федорович!

Получил Ваше письмо. На все вопросы мне трудно ответить, позтому вьщелю те, которые мне кажутся наиболее существенными.

Что для меня Кубань? С детских лет в моем представ­лений зто край, населенньш потомками запорожцев, т.е. нашими родньши братьями. Естественно входилов сознание, что верным другом Тараса Шевченко бмл Яков Куха­ренко, наказной атаман Черноморского войска, автор пьесы «Чорноморський побит на Кубані», которую стави­ли чуть ли не в каждом украинском селе. Зтническое родство Украины с Кубанью и в годи студенческие никогда не внзнвало у меня сомнений. И всегда помнилось, что Тарасу в годи солдатчини помогал именно Яков Кухарен­ко, хотя зто и било делом рискованннм. Их побратимская дружба, верная, чистая, всегда озаряла мои представ­лення о людях Кубани. Позтому и трагедию Кубани в годн тоталитаризма ми на Украине воспринимали как свою собственную. Да ведь так оно и било: геноцид, курс на

наковой мере охватнвали и Украйну, и Кубань. Докатывалось и до нас, какие зверства учинял Каганович и другие сатрапи над хлеборобами Кубани, как закривались украинские школи, газети, как целне станиць! подвергались

ПІследствия сталинского геноцида сказнваются и до­нине, — думаю, Ви с зтим согласитесь.

После войнн ми, писатели Украины, питались вос

Ми замечали, что порой украинци еще боятся признать­

ся в том, что они украинцы...Что запомнилось? Музей казацкой истории, пожалуй, один из богатейших в своем роде, недаром его так ценили и Репин, и его друг, наш знаменитий Яворницкий. Из поездок запомнился не сколько Новороссийск (обычньш город), столько поездка в коневодческий совхоз (я собирался тогда писать о лю­дях коневодческих хозяйств, зтих подлинных — и зачастую гонимнх подвижниках и мастерах своего труда). Именно в зтой поездке мне открывалась земля Кубани в ее раздольной неповторимой красоте, я представлял себе когдато цветущие здесь хутора и станицы, которнх уже не бьшо на свете, их снесло волной дикого, бесчеловечного всеразрушаюшего варварства...

Книги Капельгородского, Добровольского, разумеется, мне известны, дала Кубань и еще многих деятелей

с7=


Украины с Кубанью мог бы Вам сообщить Виталий Крикуненко, молодой литератор (он работает в Москве, в Со­юзе писателей), который исследует зту проблему.

Прозу Лихоносова я весьма ценю и даже способствовал переводу его книги на укр. язык.

Радуют нас признаки возрождения украинской жизни

ветствовали побратски. Думаєм, что зто только начало. Вот и все. Желаю Вам всего доброго, с искренним уваже­нием

Олесь Гончар.

б березня 1992

Поповському AM

Вельмишановний Анатолію Михайловичу!

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка