Післямова



Сторінка2/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Одержав я листа твого, прочитав і думав над ним цілий вечір. Мені пригадався такий факт. Колись ми сиділи в редакції і ти розповідав про свого полтавського друга Пав­ла Білецького1. Ти говорив, що в нього є поема, яку він написав про те, як їздив у Карлівку додому. В нього по­мер тоді батько сум. Але поряд Білецький електротехнікстудент радіє: щось справив на електростанції, дав струм. Радістю перемагається родинне нещастя — ось ідея поеми.

Так і з тобою. Померла люба Леська і лист від академікапоета Павла Тичини. Це різкі контрасти. Цей лист говорить тобі, Шуро: «не сумуй, не маєш права на це». Лист Тичини хай стане символом відкриття цілком для тебе дверей у прекрасне майбутнє. А до цього ти тільки в щілини цих дверей заглядав (я й у щілини як слід не по­дививсь).

Тримайсь, Шурко, Павла Григоровича! Я говорив тут раніш з деякими хлопцями про нього. Вони ходили до нього на квартиру. Говорять, дуже привітний і добрий, аж ніяково себе перед початківцями почуває.

Шукав я адреси Тичини. Бачив останній номер 10 «Чер­воного шляху». Він виходить ще в Харкові. Тому пиши на таку адресу: Харків, вул. Карла Лібкнехта, 11, 2й поверх, 13 кімната. Тичина теж, очевидно, ще в Харкові (недавно звітував як депутат міськради). А в крайнім разі, хоч і не застане твій лист «Ч. ш.» в Харкові, то його переправлять

'Треба читати: Михайла Білецького.

в Київ (бо не ти ж один тільки слатимеш в цю редакцію). А листа надсилай рекомендованого.

З «Пожежею» нічого не чути. З П. Панчем не зустріча­вся і не листуюсь. «Піонерія» зараз переїхала, і адреса її та­ка: Харків, Держпром, 4й під'їзд, 6й поверх, Дитвидав, «Піонерія». Ти пишеш, чи не можна тобі туди написати. Чого ж? Тільки пораджу тобі одно: не пиши диткором. Це неймовірно. Ти напиши Бичкові або Розіну і щиро по­проси, що, мов, я вже переріс і хочу друкуватись вже як початківець вони зважуть. Ти вже досить добретаки пишеш.

Ходив сьогодні до Василя. Веселий. Спить у редакції. Говорить, писав тобі, а ти не відповідаєш.

Напиши докладніше, Шурко, про маршрут твоєї май­бутньої подорожі.

Пиши. Давай новини.

Кріпко тисну руку.

Твій Олесь Гончар.

13 лютого 1935 Юренку О. С.

Дорогий Шурко!

Одержав від тебе листа, налитого новинами, як стиг­лий колос зерном.

Ти, друже, упрікаєш мене в тому, що давно я тобі не писав. Так, Шурко, давненько. Бо писати ні про що, та й настрій невеселий. А я невеселих листів не люблю писати.

Невесело тому, що з дому (з Сухої) погані вісті. Дядь­кова дочка Вєрочка (ти, мабуть, не знаєш її) обпеклася і померла. Дуже шкода. Хоч не рідна, але ж сестра, хороша була дівчина. Пишуть з дому, що й з хлібом важко. Чорт­знащо! Коли вже дома житимуть полюдськи...

Написав я був новелу «Шрам». Послав Панчеві. Лає мене здорово за неї. Говорить, що це літературщина. Да, це серйозний сигнал. Я його зрозумів. Буду перебудо­вуватись грунтовно.

Зараз нічого не пишу. Вирішив краще читати. Прочи­тав оце «Палю Париж» Бруно Ясенського, зараз читаю «Цусіму» НовиковаПрибоя.

Ходжу потроху по театрах і кіно. Бачив «Ой не ходи, Гри­цю, та й на вечорниці» в театрі Революції. Хороша річ, проста до неможливості 3 кінокартин бачив «Степан Халтурін», «Че­ревички» (по Гоголю), «Мать» за романом Горького.

Учоба йде також не погано. Поки що квитка ударника не відібрали. І я «задовільні» ні по чому не маю (все вище).

Я радію за тебе, Шурко, що ти пішов вчителювати, а ще й викладати такі дисципліни, звичайно, ти щохвилинно зростатимеш!

Цікаво, що ти тепер пишеш? Я тобі хотів порадити дати «Пісню» Омельченкові хай переведе на ноти. Знаєш, яка в мене незавидна пам'ять, а цього куплета забути не можу:

Що за громи такі, що за громи? Що за вітер такий і звідкіль? Та кому, та кому ж невідомо, Що «інтерн» вже ріжуть суціль.

Часто співаю. А те, що в голові довго тримається, хо­роше (це я не про все життя, лише про пісню говорю).

Да, Василь оскандалився. Йшов вверх, як тісто на дрі­жджах, а потім лопнув, як мильний пухир, й зник у Васи­лівні. Повість «Весна»? Ти віриш, що він її напише? Я ні. А хоч і напише, то, очевидно, спалить.

Про Сича нічого не чув? Пиши, Шурко, більше новин про район. Що в «Роз.фр.»? Яка редакція? Жду нового листа. З палким вітанням!

Твій друг Олесь Гончар.

12 березня 1935 Юренку О.С.

Дорогий Шуро!

З якою радістю читав я твого листа, а тим паче — роз­глядав фотокартки.

Знаєш, фотокартки завжди викликають багато дум і згадок. Хоч, правда, я оце вчора в одної дівчини підгля­дів, на фотокартці було написано: «Краще згадай та поди­вись, ніж подивись та згадай». Мудрий афоризм!

Так оце й я довго вдивлявся у твою фотокартку та ду­мав. Якось ти помітно постарів. Як кажуть, суворий різь­бяр життя невблаганно відкладає свої сліди. Але ця «постарілість» якось личить тобі ти змужнів.

Дуже дивуюсь, як це міг пропасти твій попередній лист? Адже ж до мене ще ні один лист ні від кого не про­падав. Хіба, може, ти писав не на 4ту кімнату?

Сьогодні оце мало бути відкрито пам'ятник Шевчен­кові. Але, здається, не відкриють, бо вчора ввечері я там був, так ще лише канатами ув'язували шеститонного Та­раса. Сьогодні дехто з хлопців ходив — уже, говорять, під­нято. Ну, звичайно, цього мало для відкриття, бо багато ще недоробленого на землі.

Позавчора був у Ільченка в «Піонерії». Носив йому пе­рероблену «Пожежу» (вже й заголовок не цей). Обіцяв помістити.

Одержав листа від Лупана. Говорить, що одержав від те­бе листа і вірша, що ти його прохав передати до «На зміну». За вірш не певний, що помістять, бо він ніби запізнився.

Нехода ж уже не в «На зміні», а в секції дитячої літера­тури — секретарює. У «Жовтеняті» моє «На пасовиську» помістять ніби аж у червні.

Сірий здав до друку збірку.

Мене захоплюють, Шуро, твої перспективи. Уявляєш, що б було, якби ти видав свої «Сталеві колоски»? Ти проби­вайсь сильніше. Коли в двері не пускають, ломись у вікно.

А я, друже, «вителився» — тем нема. Правда, я вино­шую одну з студентського життя. Лякає те, що тут треба мені буде розробляти «проблеми» кохання. Малий досвід у цьому. Але все ж таки візьмусь. Буде під заголовком хоч «Повість про хорошого хлопця», або «Голос із Москви», або «Мій друг». Напишу обов'язково.

Щодо твоєї оцінки Василя, я згоден. Він може зійти з літературного «кону» (хоч і зараз у нього цей кон = 0). За­порука вірності цього міркування те, що він не хоче вчи­тись, халатний, нетерплячий.

Бачив «Східний батальйон» хороша річ. Також ходив оце на кінокартину «Тихий Дон» по роману Шолохова.

Читав у «Лензміні» про ваші диспути. Це ти все там крутиш, Шуро? Напиши докладніше. Напиши також у фор­мі оповіданнячка про Омельченка. Адже це так цікаво.

Напиши також про Чернявського, Лобатого. Де Жук, Карабаш? Що чув про Польку (Косяченко)? 'Прошу, Шурко, пиши пошвидше. Міцно тисну твою руку.

Твій друг Олесь Гончар.

31 березня 1935

Юренку О.С.

Дорогий Шуро!

Вчора одержав твого листа. Сьогодні ж і відповідаю. Хочу поділитись з тобою враженнями про відкриття па­м'ятника Т.Шевченку. Це було справді щось величне. Людей було, мабуть, до 300 тисяч. Всі вулиці й провулки, що підходять до саду Постишева, здалеку ще були пере­різані цамуюгами з міліції, військ ДПУ, дворників. До па­м'ятника пропускали тільки організовані делегації. Я був виділений в делегацію, тому прийшов до пам'ятника. Па­м'ятник також окільцьований військами і прапорами.

На трибуні повно людей. Зпоміж них ясно виріжняються бородаті колгоспники з Кирилівки. Я колгоспників зараз впізнав.

Сонце щедро сипле проміння. Жарко. Небо чисте.

Раптом залопотіли сотнями пташиних крил руки. На трибуну зійшла урядова комісія на чолі з Затонським. Він відкриває пам'ятник. Могутня бронзова фігура поета ви­ходить зпід багряного покривала. З неба хмари лис­тівок. Кількасотенний хор виконує «Заповіт*.

За Затонським говорить Демченко. Здоровий ростом, в шинелі. Довго вишукує слів.

Кулик. В пристаркуватій кожанці, невеличкий, сухе­нький, з невеличкою рижуватою борідкою.

Всеволод Іванов — у великих рогових окулярах.

Янка Купала. Скинув шляпу. Втяг голову в сухі плечі. Відкотив воротник пальта. Читає свій вірш. Гарний вірш, але голос Купали тонкий, не такий твердий, як у поперед­ніх промовців.

Іван Микитенко. Він говорить прекрасно. Він оратор. Його слухають не шевелясь — тисячі, він запалив своєю образною, палкою промовою всіх. Микитенко говорив найкраще на мітингу. Оце дещо про відкриття пам'ят­ника.

18/ПІ я був у будинку Літератури на лекції Коряка. Ба­чив Кириленка, Куземіча, Муратова.

Написав оце оповідання «Народження дружби». Тема стара — про шефство над конем.

Тепер про той вірш, що я тобі послав. Звичайно, то комплімент, що ти написав. Це ти зза ввічливості. Ну, а

коли він хоч трохи кращий від моїх ранішніх віршів то я з цього задоволений. Ти, Шуро, всетаки більш конкрет­но напиши про хиби, зроби найбільше своїх поміток на віршеві і надішли мені. Дуже дякуватиму. «Похвал» уже не треба.

Навчання в мене йде непогано. Випускаю і свою гру­пову газету. Міщан трощу скільки є сили. А в нашій групі їх є декілька. Наша група позавчора взяла перехідний прапор технікуму. Це здорово. Адже ж в нас три курси і одинадцять груп.

Прочитав «93й рік» Гюго. Цікава річ.

Передавай, Шуро, привіт всім знайомим у редакції і, зокрема, Липці. Скажи, що я їй дякую за листа. Передай мій привіт і Івану Матвійовичу. Чи він не сердиться на мене? Передавай привіт Галі (дружині Олеся Юренка. Я. О.). їй тепер, мабуть, скучно без Лесі. Пиши. Міцно ти­сну руку.

Твій друг Олесь Гончар.

9 травня 1935 Юренку О. С.

Дорогий Олесю!

Ти мене настирливо запитуєш про те, який настрій на мене справила твоя гостра критика вірша «Першотравневий похід».

По правді сказати, я не хотів про це писати, і не тому, що «злякався» критики, а тому, що ти тут виявив себе не­щирим. В першому листі ти написав, що вірш хорош, мов­ляв, як у Тичини або Первомайського. Звичайно, я ніскіль­ки цьому не повірив і почав від тебе вимагати докладної критики. Ти розщедрився і дав критику. Гостра, але вір­на. Така, що не посуперечиш, бо вона не загальна, а на прикладах. Такої критики я й хотів. Признатись, залоско­тало трохи в носі, але, тверезо подумавши, похвалив тебе. Звичайно, я розумів, що вірш не блеще ні розумом, ні красотою. От чому я не хотів тобі про це писати, хотів твої двозначні вислови (у двох листах) зам'яти, бо зрозу­мів, який з цих висловів вірний (критика).

Оце й усе щодо того клопіткого вірша. Не подумай, що я тому віршеві надав такого серйозного значення, щоб зза нього розсердитись на хорошого друга.

Страшне враження на мене справило твоє повідомлен­ня про хворобу Василя. Та це ж чорт його знає: квіти сох­нуть в паркові соціалізму.

Да, Павло справді блиснув на обрії і тепер десь загаса, пишучи безграмотні пісні: звичайно, перед ним ще жит­тя, гей скільки життя! Може, все зміниться і на вершині Тичини (тичини) сяде М'якушка.

Між іншим, Лупан писав мені, що Бичко як був у Ки­єві, то говорив йому, ніби з М'якушчиного села в «Піонерію» прийшло офіціальне повідомлення про те, що М'яку­шка — син розкуркуленого, і просили не поміщати в жур­налі його віршів. Про це мені Бичко нічого не говорив.

Адреса «Піонерії» така: м. Харків, Держпром, 4й під'­їзд, 10 поверх. Дитвидав «Шонерія».

Ось скоро буду в «Туктук», поговорю про тебе, будь певен.

Все. Пиши, друже.

Твій Олесь Гончар.

14липня 1935 Юренку О.С.

Дорогий Шурко.'

Пробач, що довгенько не писав. В мене оце різні їзди та переїзди забрали увесь час.

Кінчив перший курс технікуму на красоту. 80% «дд» і 20% «д». Другим по всьому технікуму.

А тепер оце вдома, в Сухій, відпочиваю. Поки що до­бре. Читаю «Петро І», пишу оповідання, новели. З 5 серп­ня їду в Будинок відпочинку путівка вже в кишені.

Справи йдуть «на сто». Погано тільки, що дівчат у нас майже нема, повиходили заміж, то повиїжджали в Кам'янське (твоє). Таце, нарешті, питання другорядне. А от що написав новелу «Золоті літери» це першорядне пи­тання. Добряча новела («каждий кулик своє болото хва­лить», або «сові свої діти найкращі»). Тільки я не хочу бу­ти совою.

А як у тебе там діла й ділішки? Пиши про вее.

Наша ж сільрада тепер належить до Кобеляцького ра­йону. Ну за Козельщиною я скучаю просто чортзнаяк. Так би й полетів оце туди. Але до кого? Головне, тебе не­ма. Коли ми, Шуро, побачимось? А чи взагаліто колись, побачимось?

Тобі пише щонебудь Лупан? Я не знаю його адреси. Коли знаєш ти, то напиши мені обов'язково.

Пиши швидко відповідь. Другим разом напишу біль­ше, надішлю фото пам'ятника Шевченкові у Харкові.

Будь здоров, добре опановуй техніку, Шуро.

Твій Олесь Гончар.

14.VII.35

P.S. Моя адреса: Харківщина, Кобеляцький район, с. Суха, О.Т. Гончару.

З листопада 1935 Лупану Леоніду

Найдорожчий мій друже!

Дуже ти перебільшуєш своє заблудження на шлях «сти­лізації» народних пісень. Правда, я в цьому не особливо кумекаю, але все ти добре пишеш. А з заблудження швид­ко вийдеш, коли вже зрозумів, у чому «собака зарита». Ти досить розумний, щоб перебудуватися.

Хочу тобі сказати, що я остаточно порвав із «Піонерією». Ґрунт до розриву підготовлювався протягом усього часу, коли я досліджував «китів», на яких тримається ре­дакція. Це все пси, в яких зуби повиростали, очевидно, тільки для того, щоб рвати товсті гонорари. Коли б ти ближче вивчив цих людей, ти, безперечно, зі мною пого­дився б. Конкретним' місцем розриву стало ось що. Зу­стрівши мене цей рік (осінню вже), Ільченко попросив дати щось до журналу. Я без особливої охоти дав йому «Легенду». Він пообіцяв на другий день сказати мені свою думку про «Легенду». Я прийшов. Ільченко говорить: «При­ходь завтра...» Так було разів три. І от приходжу я п'ятий день, готовий зустріти вбивчу критику Ільченка. Але він,

замість говорити, витяг з кишені пом'яту мою новелу і го­ворить: «Я ще не прочитав...»

Тобі це може здатися смішним і дріб'язковим. А для мене це образа і навіть більше це знущання. Я сумлінно працюю над річчю і за це маю ж я право вимагати чесно, уважно віднестись до моєї роботи?

Я, стримуючи матюки, вийшов з «Піонерії», покляв­шись ніколи туди не зайти.

Пробач, що так розписався. Ця трагедія, звичайно, то­бі повинна бути мало цікавою.

Дуже я задоволений твоєю критикою на «Легенду». Над­звичайно цінні вказівки! Я обов'язково реалізую всі твої за­уваження. От тільки до цього в мене буде ще прохання:

1) ти, звичайно, дуже знайомий з фольклором, отже, міг би підібрати або хоч вказати на якусь пісню, що я міг би пришити їй дідові з моєї легенди;

2) чиї це слова, якого поета, що «смиряй себя, становясь на горло собственной песне». Може, це й соромно, але я не знаю.

І третє, я не розумію, чого тобі не подобається порів­няння «... і грали жовна, як думи». Невже незрозуміло? Прийми до уваги, що тут «романтичні» порівняння.

Дуже цінне твоє зауваження, щоб парторгові «вручи­ти» скрипку. Я це зроблю. Вона «тремтітиме у нього на грудях, благородна й легка, як морська чайка» (речення з перероблюваної вже «Легенди»).

Я тільки ще раз попрошу тебе завжди строго, відверто говорити про мої речі. Бо я твою думку ставлю високо. А то ти говориш «Легенда» хороша, а мені не віриться, здається, тут за цим словом ховається ввічливість друга. Цього не треба.

Тепер про назву до твоєї збірки. З десятка проектів, які ти підносиш мені, я б вибрав «Березень» або «Співанки» (можна ще «Співанки мого покоління»).

Твій вірш «Буду трактористом» читав і я, і читали всі хлопці. Думка єдина: прекрасний. Читаєш запоєм. Дих­нути навіть ніколи.

Пиши, Льоню, про київські новини. Там таки більше «світил» та, здається, й «рух» у літературі більший; пішо­ходи кишать «пішаками», мабуть, так, як у Харкові. Тут є

Арон Конштейн. Я його аачив кілька разів у ДитвидавЬ Його гонять звідти, а він огашається й ричить:

Гонараррруу!..

Ось які тут лвди.

Прощай, мій найдорожчий друже.

Твій Олесь Гончар.

24 травня 1936 Юрешсу а С.

Здоров, дорогий друже!

Оце зітхнув полегшено і взявся писати тобі листа. Зітхнув тому, що кінчив писати «Над країною спав*. Дуже втомила мене ця робота, ще ніяка таж не втомлювала. Бо на мої масштаби це велетенський твір: 2 частини, 16 роз­ділів. Поки иеречита» сьогодні півдня минуло. Днів на л'жгь відкладу, хай вилежиться, а тоді сам буду й друкува­ти на машинці. Повість слизька, я зовсім не певний, що її надрукують, але все ж праця не згине марно: робота над повістю дуже навчила мене збирати матеріал, працювати над словом, будувати міцний сюжет. Що не буде, а ця на­ука не пропаде.

Читав твої вірші і тільки здвигував незрозуміло плечи­ма: чого ти збірки не видаєш? Такі вірші, що Рильський позаздрив би. Особливо сподобалася «Балада про вечір». Така вона проста, щира.

Дуже дякую тобі, Олесю, що ти так «подовбав» мої ди­летантські спроби в поезії. Іменно дилетантські; бо я ніколи серйозно не думав змінити прозу на поезію. Там я як риба у воді, там клопітлива праця, а тут вона не така. Все ж бувають «хвилини захоплення», що й почнеш бри­нькати на лірі, яку покинув десь як негідну вже справж­ній співець. Знаєш, оті вірші я всі писав тільки під впли­вом дівчини (Галини). Як погуляю вечір, так і спечу вірш. Ото, брат, дівчина, коли може давати таку зарядку.

От «Зорі» ти моєї зовсім не зрозумів. Вигадав, ніби па­рубок її викликає, ніби я дівчину зву зорею. Одним сло' вам, ти не повірив, що воно таке примітивне і злиденне ідейно, що почав підшукувати оправдання і сам себе ускладнив.

А вірш, дуже простиме

Висота зоря ї неба

Мови — на часину». Виходиш* ванау Орден на грудях, Як тая зоря Ясная, горить. «Зоре моя, Чого ти прийшла,

Ти мене прости, Я хочу поряд, На твоїх грудк

Перекажу прозою: з неба сходить зоря, буквально, тільки персоніфіковано. Підійшла (зоря) до хати Марусі й каже: випливай лебедем мови, на часину. Маруся вихо­дить, у неї орден на грудях. Маруся питає зорю (там лап­ки ж): чого ти прийшла?1 Далі другі лапки, зоря знову від­повідає Марусі: хочу поряд з орденом цвісти.

Ідея, як ти бачиш, цієї маленької «Зорі» полягає в то­му, щоб показати, яке велике діло орден. Навіть зоря з неба хоче бути поряд з ним. Словом, оспівати нагороду (а Марусю лише побіжно).

Ну, звичайно, я рад твоїй критиці. Бо те, що ти не ро­зумів, це найбільша критика. Коли поет не зрозумів «поета», то як же читач зрозуміє.

А «Яблуню» я помістив у літ. сторінці своєї райгазети.

Присилаю тобі ще віршування. Тільки прошу, будь безпощадний, інакше я помітю твоє лукавство т більш ніколи нічого не пришлю на читання.

А влітку якщо вдасться побачитись, то над Пслом про­читаємо і повістьсировину «Над країною спів».

Да, мені оце з Харкова пишуть, що у ВУКІЖі була зу­стріч з українськими письменниками. Виступав і Панч. Згадував про мене. Нібито говорив, що хлопець подає Ha­zlii. Слава тобі, Господи, хоч надії подає.

А я тут читаю день і ніч. Всетаки скучно. А моя співуча Галина десь аж у Гадячі А тут дівчат хороших чортма.

Льонька [Лупані вже на другий лист не відповідає, чо­го, і сам не зваюі. Так що з Києвом немає ніяких зносин.

«Молодий письменник» віддав Богу душу надто молодим, просто з ще лона не вилізши. Так «Мій друг», мабуть, і не побачить світу. А як жаль.' Ну нічого, напишу ще з студент­ського життя полуповість «Хлопці, я пророк» і автобіо­графічну «Я не зайвий». І це всі плани на це літо. А часу нема. Ну оце хоч «Спів» кінчив, це найважче і, здається, найбільше. От такі діла.

Да, це ми з тобою два роки не бачились. Два роки! А ніби й недавно. Пішов од тебе сміялася Леся, а тепер прийду вже Олег сміятиметься, такий, мабуть, як Леська. Як швидко йде час! Просто трагічно. Я оглянусь назад і лякаюсь. Пам'ятаєш, прийшов у редакцію я: мені почав­ся тоді 16й рік. А тепер ось уже 19й, бритву купив вуси голити. Уявляєш, бритву! Вона мені не вуси, а серце ріже. І як виїздили з Харкова на практику, так я 5 днів (травневі свята й післятравневі до 5 травня) тільки й знав вино та дівчата. Одержав порядочно грошей, премію на 100 крб. (на бібліотеку, але я книжок тільки на 50 крб. купив). Ой і попогуляли ж. І дівчину п'яну з вечоринки візьмеш, виве­деш у парк, а воно кругом ні душі, самі кущі, а дівчина п'яна, знаєш яка: сама пазуху розстіба. І відчув, що доро­слий, відчув, що й поведінка, і мислі, і все інше. І ніби жаль минулого. Та разом і радісно, бо дорослий.

Пиши, друже, пробач, що я так розварнякався, як п'я­ниця.

Обнімаю тебе.

Твій старий друг

Олесь Гончар.

24.05.36


м. Семенівка, редакція *Р.Фр.»

ЗО грудня 1936 Юренку О. С.

Здоров, Олесь!

, Оце тільки що повернувся з Москви. їздив на похоро­ни Миколи Олексійовича [Островського]. Стояв у почес­ній варті біля його тіла в Будинку письменника. Ввечері 25 їздив за місто на кремацію. На другий день 26 хоро­

нили на кладовищі старовинного, похмурого Новодівицького монастиря.

В Москві бачив усіх задаючих тон письменників: розжи­рілого багатиря Бєдного з ціпком у руці й у рижому шкіря­ному кожусі; Ставського бритоголового велетня із злими очима; красивого, чорнявого, рум'янощокого Кіршона; напівпосивілого Фадєєва і зовсім сивого, маленького, змор­щеного Абульгасема Лахуті; не дуже сумуючого моряка Вс. Вишневського; Кірпотіна, Слонімського, Семенова (челюскінця), Прокоф'єва, Березовського та інших.

Там же зустрів нашу харківську делегацію: Вараву, Семе­нова (колишн. мого редактора, тепер секретар парткому Сп. письм.) та Ігоря Муратова. Бачив і київських Копиленка та Первомайського Леоніда, який крутив діла з Варто.

Після похорон три дні розвідував велику країну Моск­ву. Був у Третьяковці, де зібрані кращі картини Левицького, Брюллова, Сурікова, Рєпіна, Маковського, Айвазовського, Ге, Клодта, Герасимова, Бродського. Особливо справили велике враження відомі картини «Бояриня Мо­розова», «Іван Грозний вбиває свого сина Олексія» (зна­єш, вона була порізана глядачем) і «Перша кінна» Гера­симова. Остання це щось надзвичайне. Сонцем просякнена наскрізь, і воно не засліплює її, а іскриться на ній, легко колишеться, ну справді все як у житті.

Був потім на виставці Рембрандта. Ці суворі чорні по­лотна, освітлені звнутрі геніальним рембрандтовським ос­вітленням, це те найцікавіше, що я побачив у Москві. Його «Даная», «Повернення блудного сина», «Невір'я апо­стола Фоми», «Автопортрет» («Пирующий с чашей в руке и женой на коленях») — не втомлюють глядача, хоч би ди­вився на них по кілька годин підряд.

Був у Мавзолеї, де лежить сухенький, білий, з золотою борідкою Ленін з застиглим на лиці вічним величним спокоєм.

Був у Музеї Леніна, де, крім безлічі найцінніших доку­ментів, бачив пальто Леніна, сюртук, кімнату його, брау­нінг, яким стріляла Каплан. Пройдеш, оглянешся і даєш­ся диву: скільки може створити людина за 50 років! Істин­но, що геній це максимум працездатності.

Був і в планетарії та московських кіно, де джаз на ест­раді дає справжню музичну халтуру, в чому я солідарний з «Известиями».

їздив по метро. Це якась казка, фантастичне підземне царство. Такого дива, я думаю, нема ніде більш у світі. Я гадаю, що метро зроблено геніально, воно далеко заско­чило вперед. Думаю, що з таким смаком, з такою чисто­тою і красотою при комунізмі будуть збудовані всі міста. Оце й усе. 2й номер «Літературного журналу» уже й я ба­чив. Від Панча одержав листа. Всетаки обіцянкицяцянки помістити десь «Мого друга» і «Січневі шкіци».

Привіт.


Твій Олесь Гончар.

30/XU.36p., м. Харків

21 жовтня 1938 Юренку О.С.

Здрастуй, Шурко!

Написане одержав. Ти розписався про черешню. Я теж на неї замахнувся. Оце вже в університеті написав новелу «Черешні цвітуть». Посилав Панчеві. Одержав екстраор­динарну відповідь: «Цю річ я читав залюбки і переживав. Я відчув весну, цвітіння. Я думав, заглиблювався. Ви дали тонку акварельну картинку» і т. д. Одним словом, розво­рушив старого. Та й самому здається — новела нічого. Десь видрукую, де зараз ще не знаю.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка