Післямова



Сторінка19/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28

факт вмхода книги, которая, надеюсь, послужит в какойта мере укреплению наших культурних индийскосоветских взаимоотношений, развитию дружбы и взаимопонимания наших народов.

Свидетельствую Вам своє уважение.

Олесь Гончар.

14.08.1987

24 серпня 1987 До Президії Верховної Ради

Української РСР, голові Президії тов. Шевченко B.C.

Вельмишановна Валентино Семенівно!

Під загрозою відомчого браконьєрства опинилася КиєвоМотилянська академія. Зайвим буде навіть говорити, про яку величезну історичну цінність зараз ідеться. КиєвоМогилянська академія була фактично одним із найславетніших університетів, це пам'ятник культури світової ваги, дорогий він не тільки Україні та Росії, але і всьому слов'янству, звідси йшло світло знань і культури в найда­льші краї нашої держави. Вихідці з КиєвоМогилянської були засновниками всіх учбових закладів (навіть колегіу­мів) аж до Тобольська і далі, вони брали участь у засну­ванні університетів Москви, Петербурга, зі стін академії вийшли найвидатніші наші вчені, сюди приходив поглиб­лювати знання Ломоносов.

КиєвоМошлянська академія повинна б повністю на­лежати Академії наук республіки, фактично ж на терито­рії історичного зшовідника порядкує військове відом­ство, яке, цілком ігноруючи Закон про охорону пам'ятни­ків історії та культури, розпоряджається скарбом народу на свій розсуд. На території академії зараз розташоване ВійськовоМорське політичне училище (чому таке училише, якому б годилося бути біля моря, осіло в Києві на Подолі це залишається загадкою). Громадськість неод­норазово порушувала питання про передислокацію учи­лища з тим, щоб КиєвоМогилянський комплекс пере­йшов повністю у відання Академії наук. Була нібито на­віть згода та різні обіцянки з боку відповідного відомства. Та, виявляється, ці обіцянки були тільки відмовкою, бо

2.

тараз училище посилено, блискавичними темпами розбу­довується, при підтримці Держбуду (тов. Лихий) риють котловани, поставили потужний баштовий кран, а ще ра­ніше могутнє відомство вийшло навіть за межі заповідни­ка і забудувало один із кварталів поміж комплексом Іллінської церкви і колишньої бурси, яка теж належала ака­демії. Вживаються заходи, щоб вижити з цієї території лікарню 15 і розгорнути тут будівництво інших споруд... Одне слово, грубо порушується Закон про охорону пам'ят­ників, нехтується думка громадськості, нехтуються права Української Академії наук, тимто потрібне Ваше тер­мінове втручання, щоб припинити відомчу сваволю і збе­регти для вітчизняної і світової культури неоціненний на­буток BОKОB.



З щирою пошаною

Академік АН Української РСР Олесь Гончар.

26 листопада 1987 До президента Академії Наук Української РСР Б.Є. Патона від Гончара О.Т. академіка АН УРСР

Дорогий Борисе Євгеновичу]

Одеський університет звернувся до мене з проханням підтримати кандидатуру поета Бориса Олійника, якого філологи університету пропонують обрати в дійсні члени Академії наук УРСР.

Борис Олійник визначний діяч нашої культури, ко­ристується заслуженим авторитетом на Україні і в братніх республіках Радянського Союзу. Його високоталановита поетична творчість, пристрасна публіцистика, глибокі літе­ратурознавчі дослідження сучасного літературного про­цесу даютьпідстави й мені приєднатися до думки науко­вців Одеського університету. Обрання Бориса Олійника до складу академії відчутно посилило б наше відділення іуманітарних наук.

З глибокою пошаною

Олесь Гончар.

26.Х1.1987

20 грудня 1987

Білограду М.Т.

Шановний Миколо Трохимовичу!

Одержав Вашого листа про становище в Сухій. Сумна картина. Зокрема і те, що гончарівська хата стоїть пусткою. Не знаю, чим і зарадити. Розмови про музей зайві (при живих музеїв не роблять), а от якби відкрити там бібліоте­ку... Звичайно, якщо дасть на це згоду тітка Саня і Ніна, її дочка, та брат Мишко (адже хата належить їм). А я з свого боку готовий — у подарунок Сухій укомплектувати пов­ноцінну бібліотеку. Якщо, звісно, книжками там ще є ко­му цікавитись... Бо навіть не певен, чи уціліла в Сухій ота маленька з 9ти учнів школа, яку свого часу тт. Моргун та Тронько врятували від закриття (за недостачею учнів).

З приводу сухівських справ ще раз звертаюсь до пер­шого секретаря обкому. Дорога збудована, і будиночки з'явилися теж, а от цікаво, хто в них живе?

Вітаю з Новим 1988м славне і таке щире подружжя Білоградів, шлю найкращі побажання.

Шановний Григорію Дем'яновичу!

Дякую Вам за книжку і. Цікаве дослідження. Хочеться сподіватись, що надалі й до української класики поси­литься увага дослідників. Адже такі постаті, як Аркас, Руданський, Куїнджі, Чернявський та інші діячі культури нашого Півдня, заслуговують того, щоб їх повніше було відкрито для сучасного читача, особливо молодого.

Бажаю Вам нових творчих звершень.

Ол. Гончар.

20.ХІІ.1987 Київ

ЗО січня 1988

Зленку Г.Д.

Ол. Гончар.

30.1.1988 Київ

премією України ім. Павла Тичини.

16 січня 1988

Коротшу В.О.

Дорогий Віталію!

(Звертаюсь до Вас так, як упродовж років звертався на Україні).

Бажання написати Вам виникло після прочитання Ва­шого інтерв'ю в республіканській комсомольській газеті від 7 січня цього року.

Дивне це інтерв'ю. Звідки цей холод зверхності, без­апеляційність суджень, звідки ця ледь прихована зневага до літератури, в якій Ви так довго працювали? Сталося так, що Ви змінили місце проживання і свій службовий кабінет. Різні цьому можна чути пояснення, але, зреш­тою, це Ваше право. Ви, скажімо, лишите, що відчували в республіці «нерозтраченість, незреалізованість свою». Мо­же, й так. Хоча чи так уже й справедливо бути ображеним на Україну, яка, зрештою, увінчала Вас високими премія­ми, обрала до Парламенту республіки, надавала Вам мож­ливість широко друкуватись і з'являтися на екранах час­тіше за багатьох інших.

Звісно, що працювати в «українській словесності дер­жави» нелегко, надто ж тому, хто має свої принципи, хто здатен вболівати, для кого щось важать поняття правди й справедливості, усвідомлення приналежності до свого на­роду. Ви знаєте, чого коштували нашій культурі ці так звані «застійні роки», позначені чиновницькою сваволею й жорстоким цькуванням багатьох творчих людей.

Звичайно, є і вияви знедуховлення й національного нігілізму, є й міщанська українофобія в шульгінському дусі, і драматична ситуація з національними школами Вам добре відома (хоча «Огонек» уперто обходить цю тему), одначе, як несправедливо було б перекреслити працю творчої інтелігенції республіки, яка звершує свій труд у найскладніших умовах. Тільки холодна упередженість та недоброзичливість могла б сказати, що «в Україні впро­довж багатьох літ не з'явилося жодного твору, який би привернув до себе всенародну увагу»... Ви ж знаєте, хоч як важко було пробиватись до читача правдивому й тала­новитому слову, але ж таки почула Україна і «Марусю Чурай» Ліни Костенко, і виболені новели Григора Тютюн­ника, і чесні твори Бориса Олійника, Івана Драча, Воло­

димира Дрозда, Євгена Гуцала, Романа Іваничука та й ще багатьох. Ви тепер співчутливо називаєте декотрі з цих імен, хоч могли б це зробити, до речі, й раніше, і, вже зо­всім нічим не ризикуючи, могли б сьогодні, в епоху глас­ності, виявити якусь увагу до «української теми» (чи вона, може, у Вашому новому середовищі заборонена?) Кому вже, як не Вам, знати багатостраждальну історію одного українського роману, що його на Ваших очах розтерзува­ло озлоблене чиновництво, і ось коли після двадцяти ро­ків цькувань і замовчувань цей твір саме завдяки атмо­сфері оновлення нарешті виходить у Москві в «Романгазеті», дістає вихід до всесоюзного читача, то Ваш «Огонек» тільки на те й спромігся, щоб уже вдруге! взятися під­раховувати «романгазетні» видання цього автора, які з'яв­лялися упродовж сорока років його праці в літературі і які, до речі, ніколи не залежуються по кіосках, всупереч «інтелігентним» твердженням Вашого журналу...

Українська література в роки застою справді зазнала величезних труднощів і втрат, вона, як і вся наша культу­ра, справді потребує сьогодні уваги й підтримки, такої природної в епоху оздоровлення й перебудови, і хіба ж не природно було б нам ждати, що український письменник, редагуючи всесоюзний журнал, бодай не збайдужіє до своєї культури, докладе й до неї принцип рівноправ'я, згадавши, як часто вона потерпала від кривотлумачень, тенденційності та замовчувань. Ні, ми не потребуємо яки­хось «земляцьких» переваг, ми тільки вважаємо, що всі — і більші, й менші культури народів багатонаціональної нашої країни мають бути в полі зору журналу, який іде до читача з познакою видавництва «Правда». Не тільки ж бо Гумільов та Булгаков, з'являючись ледве що не в кож­ному номері, цікавлять сучасного читача, є в житті наро­дів нашої країни багато чого непересічного, прекрасного, що досі так і не діждалось «огоньковської» уваги. Ось то­рік відзначала Україна великі ювілеї Маркіяна Шашкевича, Леся Курбаса, Миколи Куліша ви їх навіть не по­мітили. Колись Ви чи не першим писали в нас про Олек­сандра Архипенка, то чому ж тепер, поряд із Шагалом, журнал Ваш не познайомив читачів із цією геніальною постаттю, хоч би зваживши на сторічний ювілей скульп­тора? Систематично друкує «Огонек» антологію російсь­кої поезії XX віку, вишукує забуте й напівзабуте, і це доб­

pe, але чому ж не поширюється цікавість журналу на те воістину унікальне явище в сучасній світовій культурі, яким є багатоцвіття тих ста націй і народностей країни, що складають нашу творчу співдружність.

«Огонек» журнал не приватний, він не може дозво­лити собі бути тенденційним, свій інтернаціоналізм і свою широту душі він має виявляти на ділі, тобто в справедли­вому ставленні до всіх братніх культур.

Українська література не криклива, не розрахована на сенсації, її «не балує», як декотрих інших, всесоюзна рек­лама. Однак розумний, не озлиднілий душею читач зна­ходить і в ній духовні цінності справжні, неперехідні.

Ми з Вами знаємо, як у минулому, десь і далеко від от­чих порогів берегли в собі синівське почуття такі люди, як Сошенко, Гребінка, Костомаров, не кажучи вже про Тараса Шевченка... А славетні наші Вернадський, Іван Се­менович Козловськии, Довженко, Поповичкосмонавт? Не стали ж вони перекотиполем епохи, не порвали духов­ного зв'язку з своїм першокоренем, тисячі й тисячі синів та дочок України, які працюють нині на морях, на дале­кій Півночі, на цілині чи на БАМі, в листах додому за­свідчують, що вони є, не відцурались, не зреклися рідно­го слова, не відступились рідного кореня.

Ваше інтерв'ю багатьом завдало гіркоти. Зловтішно потиратиме руки хіба що який недруг нашої культури, той, хто тільки й жде ворожнечі та чвар і для кого само­зневага стала нормою. І водночас вчулось у Вашій пуб­лікації й те, що при всіх зовнішніх успіхах та благополуччях авторові інтерв'ю теж сьогодні буває нелегко. І ми не такі тут глухі, щоб не відчути чиюсь задуму, чийсь біль, адже доки людина здатна це відчувати, доки живе в ній відкличність, дух товариськості, доти вона й людина.

Не належу до тих маловірів, яким здається, що Україна вже творчо вичерпала себе. І не треба спішити з вистав­лянням оцінок цілій літературі. Краще за інших це зроб­лять суворий справедливець Час та сама Україна ни­нішня і майбутня.

Мабуть, не раз і Вам спадали на думку відомі слова про позитивні імпульси, які так необхідні для творчості. І українські письменники не можуть поскаржитись на відсутність народної уваги свідчать про це тисячі відгу­ків на правдиве письменницьке слово. Вдумливий читач

вміє відрізнити, де говорить необ'єктивність, тенденцій­ність, яка методично працює «на подавление личности й подавление ллерагудо, а де озивається до нас сама істи­на, чистота справедливості, щира братерська підтримка. Як і в кожній літературі, не все у нас ідеальне, повновартісне, не всім наша література задоволена, але не відібра­ти від неї й того, що це література чесна, вірна своєму на­родові і що день у день література ця хай скромно, але по­слідовно й сумлінно, з чорнобильською самопожертвою звершує свою нічим не замінну працю в ім'я оздоровлен­ня, очищення й збереження життя.

І хоч як би там кому здавалося, але далеко не всі книги лежать у нас без руху, і тисячі людей, піднявшись, стоячи виконують на Співочому полі «Заповіт», бо слово Тарасо­ве й сьогодні живе, діє, воно «знову оживає і сміється знову».

Такто, Віталію.

Бажаю добра Вам і Вашій родині.

Ол. Гончар.

16.1.1988 Київ

P.S. І ще одне. Оскільки читачі з різних республік звертаються до мене з проханням надіслати той чи той TBipj оо в книгар­нях їх нема, то чи не могла б Ваша Ілдіна вказати коорди­нати тих кіосків «Союздруку», де нібито лежать мільйонни

та отим загадковим доїшсувачем явну бре^ю?озлоблїн^

Ол. Гончар.

13 лютого 1988 Пушину С.Г.

Дорогий Степане!

Щойно дивились і слухали Вас на екрані. Такий бага­тющий вечір! Таке буяння поезії, мислі, повноквітної творчої снаги... Вітаю Вас і Ваших друзів, чиє слово було доречним, бо допомагало осягнути глибину того, що від

Гадаю, багато хто сьогодні зробив для себе відкриття посправжньому відкрив собі поета й громадянина Сте­пана Пушика.

Певен, що Україна може пишатись, гордитись, що має такого сина.

Ваш Ол. Гончар.

13.02.1988

13 березня 1988 Кравченку А.І.

Дорогий Анатолію Івановичу!

Дякую Вам за книжку і. Глибоко торкнули мою душу Ваші поезії, зокрема трансільванського циклу. Враження таке, ніби через багато літ в дивних видозмінах, в інших людських сприйманнях озвалось до тебе щось із твоєї мо­лодості, фронтове, пережите...

Розумію тепер, чому привернули Вашу увагу й мої дав­ні фронтові кострубаті поезії. Ви їх переклали дуже чут­ливо, проникливо, і я Вам від усієї душі вдячний за це!

Ваш Ол. Гончар.

13.03.1988

12 квітня 1988 Параскевичу П.К.

Вельмишановний Павле Кіндратовичу!

Щиро вдячний Вам, редакторові і всім філологам Хе­рсонського

педінституту за увагу, виявлену мені в ці ве­сняні дні. Як видно з програми, конференція була змісто­вною, відкрився неабиякий науковий потенціал, і щед­рість душі теж.

Всього Вам світлого!

Ваш Олесь Гончар.

'Йдеться про збірку віршів «Любить и верить». Донецьк, 1988.

10 О. Гончар

7 травня 1988 М. Кобеляки,

Музей літератури і мистецтв, Кулику 0.1.

Шановний Олексію Івановичу!

Виконую Ваше прохання надсилаю «Собор», щопра­вда, не окреме видання (окремим він вийде в наступному році у Києві і в Москві), надсилаю Вам «Вітчизну» з пер­шою публікацією «Собору» (цей номер журналу вже став бібліографічною рідкістю). Журнал можна взяти й для експозиції в ньому хороше художнє оформлення. А ра­зом із «Собором» надсилаю й публікацію про його долю (в журналі «Дніпро» № 34, 1988), шлю ще «Далекі вог­нища», бо вони ж переважно про полтавські краї...

Вітаю зі Святом Перемоги!

Олесь Гончар.

07.05.88 Київ

23 червня 1988 Новосельцеві» 1.3.

Дорога Ізідо!

Вже, здається, я Вам говорив, що «Молодая гвардия» готує до видання збірник моїх повістей та оповідань об­сягом ЗО аркушів. Іван Федотович [Карабутенко] уже готує свою частину перекладів, оскільки ж діло термінове, то й Вам треба подати те, що стосується Вас. Підготуйте до цьо­го збірника «Бригантину», «За мить щастя» та «На косі».

Повторюю, справа невідкладна, щойно одержав про це листа від видавництва за підписом редактора В. Крав­ченка та 3. Яхонтової. Сконтактуйтеся, будь ласка, з ни­ми і домовтеся про всі деталі.

На все Вам добре.

23 червня 1983 Київ

Олесь Гончар.

Серпень 1988 Канада, Онтаріо,

професору політології п. Потічному Петру

Вельмишановний пане Потічний!

Пробачте за деяке запізнення з відповіддю, обумовле­не рядом поважних причин. Особисто я знайомий з ря­дом китайських письменників, літературознавців та пере­кладачів, але роботою наших українських китаєзнавців цікавився мало. І лише тепер з'ясував, що українськоки­тайські зв'язки установилися вже давно, але переважно з науковими закладами китайської столиці, і вони з року в рік ширяться й поліпшуються. Спілка письменників Укра­їни також неодноразово приймала делегації китайських письменників, літературознавців та перекладачів. Гостю­вали на Україні також і фахівці з багатьох галузей народ­ного господарства КНР.

В Києві уже понад тридцять років ведеться вивчення китайської мови в одній із шкілінтернатів, а також на ку­рсах іноземних мов. Подібні групи також працюють в ряді інших міст нашої республіки. Працівники деяких вузів та наукових закладів плідно працюють над вивченням пи­тань економіки та політики Китаю, його історії, літерату­ри, мов народів Китаю. Відбувся захист кількох кандидат­ських дисертацій з цих питань.

Як бачите, на Україні китаєзнавство розвивається до­сить бурхливо. Свідченням цього може бути хоча б те, що тут працює досить численна за складом українська філія Всесоюзної асоціації китаєзнавців. В той же час в київсь­ких вузах та науководослідних установах навчається кіль­ка десятків китайських аспірантів, студентів, стажерів.

Вам, певно, відомо також, що на Україні досить широ­ко перекладаються безпосередньо з китайської мови тво­ри багатьох китайських письменників. Наші читачі мали нагоду познайомитись з романами, повістями та опо­віданнями Лу Сіня, Мао Дуня, Лао Ше, Ба Цзіня, Пу Сунліна, Лю Ціна, Чжоу Лібо та інших.

У Києві, а також у кількох інших містах республіки ор­ганізовано переклад наукової та технічної літератури ки­тайських авторів, які своїм змістом зацікавили радянсь­ких вчених та фахівців.

ю*

291


Ваші пропозиції щодо організації наукової конферен­ції з участю українських та китайських вчених я передав на розгляд української філії Всесоюзної асоціації китаєзнав­ців, де зосереджені наші основні китаєзнавчі сили. Вони уже встановлюють безпосередні зв'язки з Уханьським уні­верситетом через Товариство украшськокитайської друж­би. Сподіваюсь, що їхні зусилля в цьому напрямку прине­суть плідні наслідки в найближчі роки.

Щиро вдячний Вам за Вашого листа та за Ваші турботи.

З пошаною Ол. Гончар.

11 грудня 1988 Хаврусю С.Л.

Вельмишановний Сергію Левковичу!

Отримав Вашого листа. Сумно було дізнатися про Ва­ше горе, втрату дружини уявляю, який це біль. Прийміть моє хоч запізніле, але щире співчуття.

Разом з тим розповідають товариші, як оновився музей стеблівський, як збагатився він, я певен, що дякуватиме Вам вся Україна за працю невсипущу, за подвиг любові.

Складається враження, що після сьогорічних всенарод­них вшанувань старий благородний НечуйЛевицький почуватиметься значно певніше на рідній землі, і це є свідченням, що всі ми стаємо людяніші, моральніші, про­кидається в нас діяльне, активне почуття синівське. Росте в своєму значенні духовність народу, його історична па­м'ять, і як наслідок нація воскресає відчутно! Вдивля­ючись в нашу обдаровану молодь, що теж дорожить свя­тинями, можна сподіватись: а може, й справді жде нас у майбутньому новий соціалістичний нерозстріляний Ре­несанс?.. Тож честь праці!

Ваш

Олесь Гончар.



11 грудня 1988 СІІІА, Філадельфія,

Університет Ля Салль, професору, дру Леоніду Рудницькому

Вельмишановний пане професоре!

Одержав Ваше запрошення взяти участь у науковій конференції, яку університетська громадськість має про­вести ь НьюЙорку.

Щиро вдячний Вам за увагу, за надіслане запрошення, та, на жаль, скористатися ним не зможу, оскільки після тя­жкої недуги на лікуванні доведеться перебувати тривалий час, тож лікарі не дозволяють мені далеких подорожей.

Якби Ви хотіли знати мою думку, кого я міг би поре­комендувати для участі в майбутній конференції, то я на­звав би ім'я, можливо, відоме і Вам. Це професор Київсь­кого університету, доктор філології Анатолій Погрібний, автор багатьох праць з класичної і сучасної української літератури, автор, зокрема, щойно виданої і добре зу­стрінутої громадськістю України монографії про Бориса Грінченка. Це дослідник і вчений молодшої генерації, шанована в нас людина, і його участь в такій міжнародній зустрічі, гадаю, була б обопільно цікавою й доцільною.

Якщо буде Ваша згода запросити професора Анатолія Погрібного, відповідного листа можна йому надіслати на Київський університет чи на його домашню адресу: 252100, м. Київ, вул. Будівельників, 32/2, кв. 4.

З пошаною і найкращими побажаннями

Олесь Гончар.

11 грудня 1988 Київ

23 грудня 1988 Дніпропетровськ,

вул.Наб. Перемоги, Левенцю СЯ.1

Шановний Станіславе Яковичу! Прикро мені про це писати, але доводиться: інсценіза­ції не вийшло.

'СЯ. Левенець режисер Дніпропетровського театру.

Спроба перенести образи роману і всю поетику твору в рамки іншого жанру, на жаль, обернулася значними ідей­нохудожніми втратами. Авторські думки, переведені в діалоги, звучать дуже неприродно, створюють враження штучності. При скороченні твору мимо Вашої волі пору­шилась композиція, змістились акценти в змалюванні ха­рактерів, і вже не кажу про стилістичну неохайність мови. Переробляти? Доробляти? Не бачу в цьому сенсу. Ще раз доводиться переконатись, що драматургія має свої суворі закони, які далеко не завжди збігаються з законами худож­ньої прози, з архітектонікою романного жанру.

Шкода, що Ви затратили свій час на інсценізацію, але було б необачно схиляти театр до роботи, яка не принесла б йому творчого успіху. Тимто дозволу на постановку я, на жаль, дати не можу.

Прошу на це моє вирішення не ображатись, але ж, сподіваюсь, Ви зі мною згодитесь: мистецтво понад усе, і ніяких компромісів воно не визнає.

Бажаю Вам всього доброго.

Ол. Гончар.

23.12.88 Київ

14 січня 1989 Юрківу А. Ф.

Шановний Ананію Федоровичу!

Одержав Вашого листа і Ваше слово в газеті про «Со­бор». Дякую Вам від душі. «Собор» (і його автор) змогли витримати всі ті роки найжахливіших цькувань тільки за­вдяки тому, що почували підтримку народу. Ця книга во­істину належить народові, бо він її боронив.

Щодо знаків на місці, де солдатом була пролита кров. О, як нас багато було і як всі ті місця позначити? Хіба що для Вашого відома скажу, що був я двічі поранений. Упе­рше на річці Рось у містечку Рокитному неподалік Білої Церкви, а вивозили нас на правий берег через переправу біля Канева. По р. Рось проходив зовнішній рубіж оборо­ни Києва, отже, ми, студбатівці, обороняли тоді (в липні

1941го) Київ. Про все це можна прочитати в романі «Лю­дина і зброя».

Після лікування в госпіталі на ст. Дружківка (Донбас) та в Маріуполі восени то ж 1941го я був знову на фронті, і вдруге мене поранено було десь у полі, на стернях між Полтавою і Харковом. Санітарним поїздом з Харкова від­правлений був у Сибір, у Красноярськ, де й пробув у гос­піталі (тяжке виявилося поранення) аж до березня 1942 ро­ку. А тоді знову на фронт... І «Циклон»»... Оце те, що можу відповісти на Ваше запитання. На все добре!

Олесь Гончар.

14 січня 1989 Київ

23 січня 1989 Політуку Б. Т.

Шановний Володимире Трохимовичу!

Виконую Ваше прохання надсилаю для «Літератур­ної Черкащини» книгу?, яка в числі перших була відзна­чена Шевченківською премією. Та й події, про які йдеть­ся в творі, торкаються Вашого краю.

Надсилаю також чернетку вступного слова на ювілей­ному вечорі НечуяЛевицького може, це буде цікаво для Вашого музею. Повний текст виступу надрукований в «Літ. Україні» під назвою «Змінюються часи Нечуй зо­стається». Номер цієї газети, певне, у Вас є, так само як і моя передмова до «Кобзаря» й до творів В.Симоненка.

Думка створити літературний музей в інституті заслу­говує підтримки, я Вас і Вашу ініціативу вітаю від душі. Сподіваюсь, що Ваш почин поглиблюватиме в студентів почуття любові до рідного красного письменства.

Всього найкращого Вам і Вашим вихованцям. З пошаною

Ол. Гончар.

23.І.І989 Київ

1 Мається на увазі полон, про який розповідається в «Циклоні». 2Це роман «Людина і зброя».

24 січня 1989

Баруздину CO.

Дорогой Сережа!

Письмецо твоє получил, спасибо.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка