Післямова



Сторінка1/28
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

БІБЛІОТЕКА ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО КОМІТЕТУ

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

ЛИСТИ


s

ПЕРЕДМОВА



ВОЛОДИМИРА ЯВОРІВСЬКОГО

ПІСЛЯМОВА

РОМАНА

Лувківського



КИЇВ

"УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК" 2008

ББК 84.4УКР6 Г65

Олесь Гончар Листи

ВИДАВНИЧА РАДА

«Бібліотеки Шевченківського комітету»

І.М. Дзюба P.M. Лубківський В.О. Базилевський (заступник голови ради) М.В. Матіос

С.А. Гальченко Я.П. Гоян Ф.М. Гуменюк В.Р. Коломієць І.А. Мельник Д.В. Павличко В.Є. Панченко Є.Ф. Станкович ~ Л.М,Талалай В.Г. Шевченко

ISBN 966579213Х
Це перше видання епістолярної спад­щини класика української літератури, дер­жавного діяча, лауреата Шевченківської премії — Олеся Гончара.

До книги увійшли листи, які зберіга­ються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України, в рукописних відділах Інституту літератури та НАНУ, в архівах Волинської, Дніпро­петровської, Львівської областей, в Росій­ському державному архіві літератури і мис­тецтв, у Слов'янській бібліотеці Чеської Республіки, а також у приватних архівах широкого кола людей, з якими ще змоло­ду листувався письменник.

Публікація охоплює довоєнний і пово­єнний час, роки хрущовської відлиги, за­стою, боротьби з тоталітарною системою, а також духовного відродження.

В книзі подається частина офіційного листування О. Гончара як керівника СПУ з 1959-го по 1970 рік та депутата Верхов­ної Ради СРСР і УРСР.

Як і в щоденникових записах, так і в листах відкриваються нові сторінки біо­графії і творчого життя письменника, його громадської, державної діяльності, широ­ких зв'язків із читачами в Україні та за її межами.

.Упорядники Валентина Гончар, Яків Оксюта Передмова Володимира Яворівського Вступне слово Якова Оксюти Післямова Романа Лубківського Редактор Галина Лукова

Видано на замовлення Державного комітету телебачення

і радіомовлення України за програмою «Українська книга»

і Видавництво «Український письменник», 2008
СПРАВА РУКА. ШВА СЕРЦЕ

Найбільшим збитком нашої новітньої цивілізації стало неба­жання, точніше відсутність потреби, писати листи. У кожній кишені чи жіночій сумочці мобілка. Вистрілює есемеска: «Зу­стріч переноситься, запізнююся на стількито, люблю, ненави­джу, готуй вечерю, не ночуватиму вдома, я для тебе вмер, купи к^тошГозовися^оддвГн^втебе. Померла мама, приїзди негайно»... А ще — Інтернет: три телеграфні фрази про біду чи радість. Чи просто інформація про те, що сталося.

Люди вчаться говорити символами, гаслами, сигналами, як колись казали у моїй Теклівці говорити на мигах.

Я не випадково про таке, бо щойно дочитав том листування мого вчителя Олеся Гончара, том, який іде до читачів України. Листи писалися у колоніальній Україні, а виходять у вже суве­ренній державі, без цензури, без політнагляду, без церберівредакторів. Епоха молодого і зрілого Олеся Гончара це останні дні листовного спілкування українського люду. Ось чому цей скромний томик листів Майстра такий цікавий і дорогий для читачів уже кількох поколінь українців, які виросли на творчо­сті автора «Прапороносців». Сказавши це, я розумію, що час уже дещо вимив із пафосу цього роману, але хочу наголосити, що покоління моєї старшої сестри Галини, народженої трагіч­ного, геноцидного 1933го, моє покоління повоєнних дітей, на­ших дітей і, зрештою, наших онуків формували свою людську суть на цьому гуманістичному пафосі. І такі ми, кілька поколінь українців, е, і ніхто у нас вже не замінить цього, не ампутує, братове.

А тепер про книжку, яку ви тримаєте в руках. Олесь Гон­чар прагнув спілкуватися з людьми. Природно, що в ранній мо­лодості коло таких людей дуже обмежене. Ти ще невідомий нікому, опріч найближчих друзів. Ви звернете увагу, що до та­ких належать Олесь Юренко та Леонід Лупан. Олесь Юренко особливо. І взагалі, у довоєнних листах до друзів Олесь Гончар

чара відкриває нам майбутнього великого Українця і знамени­

лоти й принади людинолюбства, збагатиться іншими барвами, бо місія Гончара державника, борця за нашу національну іден­тичність, мову, державність ні в кого не викликає сумніву.

Ще раз хочу наголосити в юнацьких листах до своїх побра­тимів О. Юренка, Л. Лупана, Д. Білоуса, М. Безхутрого, В. Бере­жного до і після війни Олесь Гончар принаймні для мене, для кого він був еталоном громадянської поведінки українця в раб­ських умовах, це жива, енергетична, доступна і зрозуміла для кожного людина. Із своїми природними сумнівами, ваганнями, осторогами. Прочитайте його студентські вагання, переїзд до Києва (провінціал вписується в столичну ситуацію).

І ще одне: вже сьогодні, за відсутності цензури, я читаю лис­ти Гончара і бачу, як він опускає деякі думки, деталі, позищйні висловлювання, знаючи, що їх читатимуть кадебешники в Дніпро­петровську чи Києві Я навіть фізично відчуваю, що мав на увазі Гончар, опускаючи ці місця, обходячи їх.

P.S. 1969 р. Я, двадцятишестилітиій автор двох книжок про­зи, член Спілки письменників, приїхав зі Львова до Києва здати до видавництва свою третю книжку. Зустрілися з моїм редакто­ром Євгеном Гуцалом. Я розповів йому, що в Москві перекладе, но мою книжку і вона вийде російською наступного року. Я по­просив Євгена написати передмову до неї. Він хитро усміхнувся (ми рідко розмовляли зЖенею серйозно, як правила доброду­шно кпили один з одного) і серйозно сказав, що йому Гончар дуже хвалив мене, а де з ним буває не част І тут же Євген на­брав квартиру Олеся Терентійовича. Я не чув, що він говорив йому, але через кілька годин я вже мав бути на квартирі Гончаг ра. Сам.

Я пригадую смачкющий борщ Валентини Данилівни, урив, ки нашої розмови, «Собор» з автографом Гончара. А через тиж­день отримав поштою у Львові приголомшливу (для менеі) пе­редмову Олеся Гончара до першої московської книжки у «Мо

Читайте листи Олеся Гончара він із тих, хто присвічує українцям дорогу.

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ

4

ВІД УПОРЯДНИКА



Цей том, що виходить на замовлення Комітету з На­ціональної премії України імені Тараса Шевченка, впер­ше і поки що у неповному обсязі знайомить читачів із уже зібраною епістолярною спадщиною видатного письмен­ника, державного і громадського діяча Олеся Гончара. В ньому подані його листи, які зберігаються в Центрально­му державному архівімузеї літератури і мистецтв Украї­ни, державних архівах Волинської, Дніпропетровської, Львівської областей, Полтавському краєзнавчому музеї, рукописному відділі Інституту літератури НАН України ім. Т.Г. Шевченка, Російському державному архіві літера­тури і мистецтв, Слов'янській бібліотеці Чеської Респуб­ліки, а також із архівів родини Олеся Гончара. Та най­більша частина листів із приватних архівів широкого кола людей, з якими з юнацьких років і до останніх днів життя листувався письменник.

Перші, ще учнівські та юнкорівські, проби пера викли­кали у Олеся Гончара життєву потребу в спілкуванні оч­ному і заочному з такими авторамипочатківцями, як і він, ділитися з ними своїми твосчиміг задумами, почути їхню думку про його вірші, прозові публікації в районній газеті, молодіжній республіканській пресі. Цьому спілку­ванню посприяв його ранній прихід на газетну роботу. Згадуючи ті роки, Олесь Гончар в листі до сина Олеся Юренка Юрія писав: «...Це була голодна весна 1933 ро­ку, половина нашого класу вимерла з голоду, і ми, що уціліли, приходили на уроки з пухлими ногами. Батько Ваш тоді саме підтримував мене у моїх школярських літера­турних спробах і коли дізнався, в якій скруті перебуваю, од­разу після 7 класу взяв мене на роботу в редакцію...»

А через рік здібного юнака редакція райгазети рекомен­дувала на навчання в технікум журналістики. В студент­ські роки Олесь Гончар веде активне листування з Олесем Юренком, Василем Тараненком, Михайлом Сичем, Пав­лом М'якушкою, з новими друзями із редакції харків­

ських газет, журналів, Кабінету молодого автора. Та з дово­єнного листування лише Юренко зберіг листа свого дру­га. Дивом врятувала листи Олеся Гончара родина студента КПУ, талановитого поета Леоніда Лупана, безпідставно звинуваченого в українському буржуазному націоналізмі і страченого тоталітарним режимом. Опубліковані в архіві листи і щоденники Леоніда Лупана засвідчують, якими щирими і змістовними були стосунки молодих авторів, як багато значили вони в їхньому творчому зростанні.

Саме довоєнне листування дало змогу зібрати бібліо­графію ранніх художніх, публіцистичних творів Олеся Гон­чара. Із тих іще довоєнних і повоєнних років листування з друзями, колегами по перу, а згодом і з широким колом читачів стало невід'ємною частиною творчого життя, пот­ребою душі Олеся Гончара. Навіть тоді, коли став відо­мим письменником, депутатом Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР і одержував від шанувальників твор­чості, від виборців десятки листів щотижня, Олесь Гон­чар взяв собі за правило: в першу чергу, і обов'язково, відповідати школярам, літгуртківцям, не лишати без ува­ги жодної скарги виборців. Доречно тут сказати, що, на відміну від нинішніх народних депутатів, кожен з яких має десятки помічників, Олесь Гончар міг надіятися тіль­ки на незмінну допомогу дружини Валентини Данилів­ни, якій диктував для машинопису відповіді на листи ви­борців та звернення до керівників партійних і радянських органів із проханням допомогти у вирішенні того чи іншо­го питання.

Навіть в останні роки, переживши три інфаркти й інсульт, Олесь Терентійович хоч кількома рядками, але власноручно відповідав на листа, вітав молодих авторів з виходом книжки, вважав за потрібне зробити людині, хай і незнайомій, хоч маленьке добро. «Ждуть від тебе люди підтримки, а сили тануть, — записав він у щоденнику. — Рядок написати і то дається нелегко. Але якщо вже тобі дано, якщо від тебе ждуть, ти мусиш давати підтримку, ма­єш нести іншим себе — до останнюю. Хоч слово, хоч крих­ту душі — роздай усе, в цьому смисл...»

На підтвердження цих слів варто навести такий прик­лад. Олесь Терентійович до останніх днів був головою Іноземкої комісії Спілки письменників. На прислані йому но­ворічні вітання старався відповідати сам, а мене (його зас­тупника по інкомісії) по телефону просив уточнити адреси

та нерідко доповнював список зарубіжних перекладачів, яким просив послати вітальні листівки і обов'язково з українським оформленням. («Живемо ж у незалежній Україні!»)

І ще про одне варто сказати. Як і в художніх творах, так і в листах Олесь Гончар був дуже вимогливим до влас­ного слова, дорожив словом і в листах знаходив найяс­кравіший вираз своєї думки. В домашньому архіві збере­глися чернетки деяких листів з кількаразовими правками. Серед них вітальний лист екологічній асоціації «Зеле­ний світ*, яка, до речі, була створена у 1987 р. за активної участі Олеся Гончара і якій він допоміг знайти притулок в одній із кімнат Марийського палацу. Остання редакція цьо­го листа публікується в книжці.

Епістолярій видатного письменника заслуговує ґрун­товних літературних досліджень. Першою і, на погляд науковців, вдалою роботою є дисертація на здобуття на­укового ступеня кандидата філологічних наук, викладача Луганського педагогічного університету імені Тараса Ше­вченка Людмили Курило. її тема: «Епістолярій Олеся Гон­чара і творча індивідуальність письменника. (Рукопис)». Джерелом для написання наукової праці послужили по­над 500 листів, що в різний час публікувалися в періодиці, та листи, надані Комісією з творчої спадщини Олеся Гон­чара. Авторка ставила своїм завданням крізь призму листу­вання розкрити особливості творчої індивідуальності пись­менника, простежити основні віхи його творчого життя, формування світоглядних позицій, а також дослідити жан­ровостильові особливості його епістолярію у взаємозв'яз­ку зі специфікою його індивідуальної творчої манери в художніх творах, мемуаристиці та публіцистиці.

Нині вже зібрано понад тисячу листів Олеся Терентійовича. Вони відкрили нові сторінки біографії і творчого життя письменника, його державної і громадської діяльно­сті, широких зв'язків із численними читачами в Україні та поза її межами. В цій книзі, як уже зазначалось, пода­ються далеко не всі зібрані листи, зокрема лише незначна частина офіційного листування Олеся Гончара як керів­ника Спілки письменників України в 19591970 pp. та депутата Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР. Ще належить опрацювати обласні архіви, зокрема Херсон­ської області, де має зберігатися листування Олеся Гон­чара з виборцями, колишніми партійними та державни

ми органами, громадськими організаціями в період його 30річної депутатської діяльності.

Упорядник щиро вдячний Валентині Данилівні Гон­чар за родинні листи, світлини до цієї книга, за надану мож­ливість ознайомитися з листами до Олеся Терентійовича (їх тисячі). Вони засвідчують сердечну вдячність авторів за щире, душевне слово письменника, за доброзичли­вість, підтримку, допомогу.

Хочеться сподіватися, що з допомогою читачів, пра­цівників архівних установ, шанувальників творчості Оле­ся Гончара, добрих душею людей із часом буде збагачена епістолярна спадщина видатного письменника, яка зна­йде своє місце в дванадцятитомному зібранні творів, що його має випустити видавництво «Наукова думка*.

Яків ОКСЮТА

4 січня 1933

Юренку О.С.1

Здоров, мій дорогий товаришу!

Перш за все (поки не забуду) зазначаю, що листи з Кам'янського я дуже швидко одержую. Ось і цей лист ти пи­сав 31 грудня, а я одержав 3 січня — 33 р.

Надсилаю тобі, Олесю, вирізку з №32 33 про Василя, прочитай уважно, і коли можеш, то й поверни, бо я теж хочу на пам'ять зберегти.

Ти, Олесю, не береш на себе цього обвинувачення («Це й кожен з нас робить»). Я ці слова писав на ось якій основі.

Влітку 1932 р. я якось одержав газету «Войовничий безвірник» і читаю на дві шпальти допис (напівнарис) про говтвянську церкву (що на горі, «горянську», оту ста­ровинну), ніби це вже з 1930 р. антирелігійний музей, де козаки писали на березовій корі і Райрада СВБ2 доручила керівництво білогвардійцю Орлову. І другий величний допис про «зелені свята» в Приліпськім колгоспі. І підпи­сано С. Терновий. Мене ці дописи зацікавили, бо я знаю, що в тій церкві нема ніякого антирелігійного му­зею, а й досі вигукує піп. Я зацікавився, хто ж це так смішно бреше.

Взяв вирізав і послав ці дописи Тараненку (а я з ним тоді листувався майже щодня). Я думав, що то він і писав (а воно дійсно, мабуть, так і є). Коли він мені пише, що то так бреше О. Юренко, а ти тоді ще, кажись, був у Загреблі, то я на тебе й подумав.

Дякую тобі, Олесю, за те, що ти написав мені відповідь на мої питання.

'Юренко Олесь Степанович (19121990) в той час (поетпочатківець,

ши туди з Хоріниж Василя Тараненка», юнкора райгазети. 2Слілка войовничих безвірників.

Ти знаєш, Олесю, ти пишеш повість «Василь Найда». Я не раджу тобі брати такий заголовок, а звичайно, й ос­новну дійову особу. Тому що у Сави Голованівського є поема «Василь Найда», а воно якось не так, коли у двох письменників два твори з однаковими заголовками. Змі­ни ім'я й прізвище.

Прохаю тебе, Олесю, напиши мені (у формі нарису) шлях, який пройде кожна збірка творів, поки попаде до читача. (Може, й мені колись прийдеться випускати свою збірку, а я не знаю, як це робити).

1) Який тираж ти, Олесю, думаєш, буде у вашої (з Пав­лом) збірки?

2) В яке видавництво здаватимете?

Обов'язково, коли вийде друкована збірка, щоб ти ме­ні надіслав 2 примірники. Бо я певний того, що вона в на­ші паскудні книгарні не попаде, бо в них книжки тільки за 278930 роки.

Ану напиши, Олесю, критику на мій нарис «На бук­сир», цікаво почитати та, мабуть (певно), корисно.

Цікаво, що ти послав М. Кравченку листа. Що він тобі напише? Вірша, мабуть, умісте в літ. сторінці №5. Я йому вже слав листи, а він ніяк відповіді не дає. Мого в літ. сто­рінці №5 нічого не буде. Микола Кравченко дума випус­кати свою збірку творів кажись, «Ритми буднів» чи «Рит­ми епохи».

Коли можеш, то вишли, Олесю, журнали, про які я то­бі писав. Коли можеш із своїми творами, бо я дійсно таки читав їх дуже мало.

Передай щирий, палкий привіт Павлові М'якушці.

Це дуже добре, Олесю, коли ти кажеш, що П. М'якуш­ка як Остап Вишня. Я таких людей дуже і дуже люблю. Це дійсно люди життєві.

Скажи йому, хай він мені напише листа. Я від нього кожний день жду. Скажи, хай обов'язково напише. Чи він одержував мого листа, що я слав на К. Потіцьке? Від­повідь на того листа, що він мені з «Зн. та праця» №11 на­діслав.

Передавай товариський привіт Павлуші (брату). Дуже вдячний, що ти, Олесю, пишеш по багато. Пиши й далі по стільки. Ти там попитай на своїм заводі, коли буде вільний час, там з нашого села багато хлопців є. Пиши

швидко мені листа. Я зараз мало пишу творів тому, що надзвичайно ніколи. Від Тараненка й Сича я теж давно одержував листи. Чогось не пишуть хлоп'ята. Пиши хоч ти, Олесю, частенько, будемо листуватись, держати міц­ний зв'язок.

Віршів П. М'якушки маю тільки один з «На зміну» за 7 листопада 1932 р. №98 (337), який зараз і надсилаю. Одержую відповідь з «Мол. більш.», а друкувати, пишуть, «ще рано». Газету з літ. сторінкою №5 (який вийде) на­дішлю.

Адреса стара. Пиши. Жду.

З палким товариським вітанням

Олесь.

4.01.33р., с. Суха



14 вересня 1934 Юренку ОС

Здрастуй, любий друже!

Не знаю, чи ждав ти цього листа, чи ні, але я всетаки написав. Не можу ж я забути про товариша по роботі, в значній мірі вчителя (не подумай, що гумор) і собрата по стремлінню.

Як же ж воно там діла й ділішки? Добре «душу» вимо­тується? Чи, може, ти вже у Ясінського розгорнув свою діяльність?

Очевидно, Шура, ти хочеш узнати про харківські но­вини. Я, «значиться», вчуся. Опановую всесвітню історію, історію народів, різні математики і т. подібні «граніти» науки.

Посідаю «посаду» редактора групової стінгазети «Мо­лодий журналіст».

Серед студентів є чимало таких, що знають нас по «Н.З.», «Піонерії» і т. д.

В одній групі зі мною Столяренко, пам'ятаєш, торік з «Комуніста» баба приїжджала, що в «Робселькор» орга­нізовувала лист пригарівських селькорів. Ні чорта не знає вона!

Ходив у «Ленінську зміну» з «дещим». Прийняли добре, а друкувати ні. Говорив з П. Вовком. Парняга нічого.

Коли дізнався, що я з Козельщини, питав за тебе. Гово­рить, «ми взнали,який він «піонер», і написали в рай­ком». Що там про це?

Ходив до Панча, але не застав його вдома, був якраз на з'їзді у Москві. А другий раз не хочеться таскатися, на­бридати.

Ходив і в «Піонерію». Там, крім одної «масовички» (очевидно, така, як у нас був Гирман), більш нікого не бу­ло. Не схотів з нею говорити. Видавництво «Піонерія» знаходиться в одній кімнаті з «Шонерією». Менша, оче­видно, чим у нас «Р.Ф.» (три столи). Ходив і в кабінет ро­бочого автора закритий чогось до 15.IX. Сьогодні вихід­ний. О 12й годині перші збори літгуртка технікуму (я вже записався). Керує цим літгуртком один здібний товариш (з Горьким листується). Говорив з початківцями Харкова. Особливо захоплюються Тичиною. Простяк говорять. Да, Сукачова й П. Стена нема в «Піонерії». Перший в інституті, другий в армії. Сосюра по слухам збоже­волів таки. В кіно не ходжу нема «фітіміті». При Будин­ку літератури ім. Блакитного є літстудія. Думаю затесатися.

Як там Чернявський? Дописи пописує? Привіт йому й Барабашеві. Подякуй останньому, що потурбувався за ме­не. А його таки не можуть прийняти в технікум пізно. Ну, бувай. Пиши, Шуро.

Твій Олесь Гончар.

14.09.34

19 жовтня 1934 Юрепку О.С.

Дорогий друже Шуро!

Багато пройшло часу відтоді, як я тобі послав листа. Та відповіді від тебе не одержав. Думав, що ти, Шуро, на ме­не чого сердишся та й не хочеш відповідати. Але побачив оце Василя (Тараненка) та Чернявського і вони передали мені трагічну вість про смерть твоєї матері. Я знаю, як ти її любив, тому зрозумів, ці дні були чорними сторінками у твоєму житті. Ти не міг писати листів. Тому вирішив ще одного написати, бо я ж не можу забути про людину, з якою провів сотні сумних і веселих днів.

Від Чернявського я дізнався, що Вонарх там скоро, ма­буть, кикне. Як ще на тебе впливає? Мабуть, непогано. Бо то ж через неї ти думав іти під поїзд (хоч то й жарти були).

Василя бачив оце. Ботинки в нього розлізлися, як їз­див у Чутово. Мотуззям позв'язував. Думає кудинебудь перелетіти, приміром, в одеську «Молоду гвардію».

Щодо літ. новин, то я бідний на це. Учоба забирає до чорта часу: ніколи піти ні в кабінет робочого автора, ні в літстудію. Проте я в Харкові вже встиг написати оповідан­ня «Бабуся» (або «Нагорода») про смерть пишу і «Казоч­ку про вогненного змія». Перше читав 24.Х на технікумському літгуртку. Добре критиканили. Буду переробляти.

Одного разу я зайшов у «Жовтеня* (там же пообіцяли видрукувати моє оповідання) і зустрів там... Вол. Сосюру. Це розвіяло всю ту смердючу фантазію, що накопилася в голові, ніби Сосюра збожеволів і т. д.

При «Піонерії» є літ. бригада з харківського дитячого літ. активу. Я готую доповідь на літ. бригаді «Як писати оповідання».

Написав я Павлові М'якушці листа, не відповідає. Не знаю, чи тобі пише він.

Пиши, Шуро, мені. Адреса трохи змінилася, така: м. Хар­ків, 24, Чайківська, 33, кім. 12.

Міцно тисну руку другові, з яким багато попомріяли по козельщинських луках, там, за полустанком...

Твій Олесь Гончар.

19.10.34


25 жовтня 1934 Юренку О.С.

Дорогий Олесю!

Схвилював мене твій лист. Шкода, признаюсь щиро, мені тебе, що ти зараз у Козельщині.

Я оце живу в Харкові та все думаю, як би ти тут зміг розгорнутися. Тут тобі все на допомогу: й літгуртки, й ка­бінет робочого автора, й літстудія, бібліотека... А я, крім літгуртка та «Піонерії», ще й не встиг нікуди сходити. Знаєш, математика, фізика... заїдають.

А тобі так нещастя за нещастям: там мати померла, а не, говориш, Леська хворіє.

Ну нічого, Шуро, переживемо все. Пройдемо крізь дні тернові, подряпаємо, може, й тіло, але й достигнемо ви­сот найкращих мрій.

А от чого це М'якушка знов на Дніпробуд ушився з Кре­менчука? Не хоче педагогом бути. Не дуже вдало зробив.

З Харкова вже більшість письменників виїхала. Оста­лись такі, як Доленго, Шеремет, Калянник...

Вже почалось готування до свята Революції. Червонополотні арки стоять перед прекрасним Палацом піонерів (колишнім будинком ВУЦВК).

Між іншим, бачив я вже контрольний номер 1011 «Піонерії» за жовтень листопад. Друковано там лише вірш Лупана «Слово про Морозова», а більше нікого «не впустили» з наших хлопців.

Ніяк не зберуться в «Піонерії» прочитати моїх опо­відань. Половину з них уже розгубили. А оце Бичко їде в відпуск (в Сухумі), то, мабуть, і зовсім діло замажуть.

Да. Дуже мені цікаво, Шуро, прочитати твою продук­цію останніх днів (вірші надруковані в «Соцшляхом»).

А робота як? Не така каторга, як при Вонарх? Гадаю, що трохи краще. Ясінський, здається, непогана людина.

Бачив оце позавчора Василя. Незадоволений «Лензміною». Дума в Чернігів перебратися.

А ти читав у «Черв, шляху» вірш Сліпка? Непоганий. Я б порадив тобі, Шуро, «підлататися» за зиму трохи, забу­ти чорні дні і передвинутись у якесь місто. Пора вже тобі серйозно в письменницьке «общество» просовуватись. А з Ганівки далеко не глянеш. Я як побачив, яка тут сімей­щина по редакціях... Треба знайомства.

«Кобзаря» ще не бачив, як знайду де, то обов'язково куплю й вишлю.

В Харкові холодно. Ну сплю хоч не на столі біля холод­ної груби (як у редакції), а таки на койці.

В газетнім технікумі я опинився через те, що в робфак не прийняли через брак достатньої кількості, років. І не жалкую. Бо, знаю, оце б здихав там на 60 крб. стипендії.

Пиши, Шуро.

Кріпко тисну руку.

, Твій друг Олесь Гончар.

P.S. Ага! Що Усенко пише?

О. Г.

18 листопада 1934



Юренку О.С.

Здрастуй, Шурко!

Листа твого одержав з таким трагічним повідомленням про смерть Леськи. Це вже хтознащо за злива горя лину­ла на тебе. Там мати померла, а це дочка.

Але будь кріпким, Шурко. Чого на світі не буває. Але моя «філософія» така: шлях до мети високої й ясної зав­жди тяжкий, колючий. Але коли людина має тверду віру в цю мету, вона переборе всі перешкоди. Я знаю, друже, що ти маєш мету і твердо віриш у неї. Тому ти робив би зло­чин перед собою, як роздмухував би штучно життьові не­щастя тобто падав би в розпач. Та я певний, Шурко, ти не впадеш у розпач. Шкода ну що ж...

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка