Петрусенко Оксана Андріївна український соловейко Біобібліографічна довідка



Скачати 445.09 Kb.
Дата конвертації06.05.2016
Розмір445.09 Kb.



Ірпінська міська бібліотечна система

Центральна бібліотека
Наші славетні земляки


Петрусенко

Оксана Андріївна –

український соловейко
Біобібліографічна довідка

Ірпінь 2015



Петрусенко Оксана Андріївна -

український соловейко

(Біобібліографічна довідка)



Адреса : 08200, м.Ірпінь, вул. Шевченка, 3а

тел.: 56-5-21

Електронна адреса: biblioteka_irpin@mail.ru
Ірпінська централізована бібліотечна система

Центральна бібліотека



Наші славетні земляки


Петрусенко

Оксана Андріївна –

український соловейко
Біобібліографічна довідка

Ірпінь 2015


Серія «Наші славетні земляки» започаткована Ірпінською центральною міською бібліотекою в 2009 році.

Дане видання присвячене 115-річниці з дня народження легендарної української співачки Оксани Андріївни Петрусенко, яка в 1935-1940 роках проживала в Ірпені.

Для більш детального ознайомлення з життям та діяльністю О.Петрусенко подається список літератури.

Адресовано вчителям, бібліотекарям, краєзнавцям, широкому колу читачів.



Видання підготували:
Укладач Липська Яніна Леонтіївна

бібліограф по краєзнавчій роботі


Комп’ютерне макетування Сметанюк Інна Миколаївна

бібліограф Ірпінської МБС


Відповідальна за випуск Циганенко Олена Єгорівна

директор Ірпінської МБС





Оксана Андріївна Петрусенко - українська оперна співачка, народна артистка УРСР (1939), кавалер ордена «Знак пошани» (1936), найвидатніша представниця української вокальної школи (лірико-драматичне сопрано).

Її голос був  голосом-символом  України того часу. Величезного діапазону, соковитий, унікально виразний, сріблястого тембру, задушевний, теплий, що в нижньому регістрі рокотав віолончеллю, в середньому - нагадував звучання скрипки, а у верхньому – флейти, він мав магічну силу і чудодійний вплив на слухачів.

З особливим успіхом артистка виконувала партії в національних українських операх, а також в операх російських та зарубіжних класиків. Виступала як концертна співачка. Виконувала українські народні пісні, так блискуче, трепетно і проникливо, що зал спочатку ридав, а потім вибухав шаленими оплесками.

Оксану Петрусенко порівнювали із знаменитою італійською співачкою Амелітою Галлі-Курчі. Обидві були володарками рідкісного за красою й тембром голосу, до того ж наділені яскравим драматичним талантом. Творчість цих співачок стала важливим етапом у розвитку національних вокальних культур – української та італійської.

Природа щедро обдарувала Оксану Петрусенко - дала їй високу поставу, дивовижну вроду, заворожливу посмішку, лагідну вдачу, кмітливий розум, палке серце, м’який, світлий характер, здатний на всепрощення і самопожертву. Дала виняткову музикальність і не менш виняткову працездатність, що допомогло їй, малоосвіченій, піднятися до рівня сучасної культури. А також неабиякий акторський хист, який під опікою корифея української сцени П.Саксаганського заграв усіма барвами.

Мистецтво О.Петрусенко було сонячним і світлим. Один із шанувальників влучно назвав її сонячною людиною.

Життя легендарної співачки було яскравим, але коротким і нелегким. Прожила вона всього сорок років, упавши з найвищої вершини творчих звершень і планів. Згоріла, мов зоря…
Народилася Оксана Петрусенко 5 лютого 1900 року в бідній родині Андрія та Марії Бородавкіних.

Дослідник життя та творчості О.Петрусенко, письменник, літературознавець Микола Кагарлицький знайшов у севастопольському архіві таку довідку: «У книзі запису актів громадянського стану Кладовищенської церкви м.Севастополя за 1900 рік наявний запис №13 про народження 24 січня (за старим стилем) дочки Ксенії в селянина Балакліївської волості Зміївського повіту Харківської губернії Андрія Єлевферійовича Бородавкіна і його законної дружини Марії Іванівни (обоє православні)». Реєстраційна книга свідчить, що обряд хрещення Ксенії провів священик Андрій Григор’єв.

Однак, сама Оксана Андріївна називала інше місце свого народження, а саме - малу батьківщину батька. В 1936 році під час декади українського мистецтва в Москві на запитання кореспондента газети «Пролетарська правда» про місце народження співачка відповіла так: «Є таке село – Балаклея Харківської області. Нічого визначеного в цьому селі до революції не було. Село, як село, бідноти було повно, батраків….Але в моєму житті Балаклея відіграла величезну роль: там я народилася. Батько батракував, мати господарювала. Жилось, як і всім, погано…».

М.Кагарлицький вважає, що О.Петрусенко зумисне змінила місце свого народження, даючи інтерв’ю газеті, щоб підкреслити, що вона українська, а не російська співачка.

Дитячі та юнацькі роки Ксенія Бородавкіна провела в Севастополі.

Батько Ксенії помер на батьківщині, у Балаклеї, коли дівчинці щойно виповнився рік. Мати вийшла заміж вдруге, але чоловік пив і подружнє життя не склалося. Тож Марія Іванівна з Ксенією і молодшим сином Іваном повернулася до батьків.

Родина матері Ксенії, Кулешови, переїхала до Севастополя з Орловської губернії. Дід Іван працював теслею у порту. У роки революції 1905 року був заарештований за підозрою у зв’язку з більшовиками. Бабуся Євдокія вела просте домашнє господарство, мати, Марія Іванівна, працювала наймичкою. Родина жила нелегко.

Бідували та недоїдали, і єдиною відрадою в тяжкому дитинстві маленької Ксенії залишалася пісня. Дівчинка мала дуже гарний голос, залишений у спадок від батька. Родичі згадували, що він чудово співав українські пісні.

Військовий капельмейстер, з дочками якого подружилася Ксенія, неодноразово чув, як вона дзвінким чистим голосом співала разом з дівчатками. Його вразив абсолютний слух дівчинки і великий потяг до музики і співу. Саме він допоміг влаштувати обдаровану дівчинку в прогімназію.

Ксенія старанно вчилася, рано навчилася на слух грати на гітарі, з дитинства гарно малювала, писала вірші, але найбільше любила співати.

Її прийняли у шкільних хор і невдовзі почали доручати сольні партії. Одного разу старенький вчитель-українець, який раніше викладав у гімназії словесність та співи, почувши, як вона співає у хорі, запропонував безкоштовно навчати її нотної грамоти, давав їй уроки вокалу. Завдяки йому майбутня співачка на все життя полюбила українську пісню. Вчитель познайомив її не лише з творчістю російських письменників, а й з кращими зразками української літератури.

Справжнім відкриттям для неї стала поезія Т.Шевченка. З допомогою вчителя дівчинка почала вивчати українську мову, що давалося їй легко, вечорами читала бабусі і матері «Кобзаря». Незабутнє враження справили на Ксенію й українські народні пісні на Шевченкові слова, які, вже будучи співачкою, вона виконувала з особливою теплотою і щирістю, прагнула донести до слухача не лише чарівні мелодії, а й зміст, закладений у тому чи іншому Кобзаревому творі.

Учитель, прізвище якого залишилося невідомим, був першим на шляху майбутньої співачки, хто повернув її серце до української пісні і мови, до культури в цілому. За його порадою вона прочитала «Енеїду» і «Наталку-Полтавку» Івана Котляревського, поезії Лесі Українки та Івана Франка, дізналася про існування українського драматичного театру. Щоб допомогти дівчинці матеріально, вчитель влаштував її солісткою до церковного хору.

Однак родині жилося дуже сутужно, і Ксенії довелося залишити гімназію. З чотирнадцяти років вона стала вже годувальницею в сім’ї, влаштувавшись на роботу спочатку в Севастопольський порт, а потім на взуттєву фабрику.

Дівчина охоче брала участь у самодіяльних гуртках, згодом співала в аматорському українському хорі, яким керував Георгій Йосипович Загало.

Репертуар хору складали народні пісні, уривки з опер «Наталка-Полтавка» М.Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського. У роки революції хористи виспівували й революційних пісень. У Севастополі майбутня примадонна вивчила свій перший дует — дует Недди і Сільвіо з опери Р. Леонкавалло «Паяци». Її партнером був матрос Діма Головін, через роки - соліст Великого театру Дмитро Данилович Головін.

Чим більше Ксенія захоплювалася художньою самодіяльністю, тим сильніше ставало бажання присвятити себе сцені.

В 1918 році в Севастополі проходили концерти пересувної української трупи Степана Глазуненка, яка приїхала на гастролі. Його дружина, провідна актриса Наталія Лучинська, почула від місцевих меломанів про незвичайний голос Ксенії Бородавкіної і запропонувала їй місце у хорі. Н.Лучинська багато часу приділяла дівчині, навчала тонкощам акторського мистецтва.

Та ось гастролі закінчилися, наблизився день від’їзду трупи. Ксенія, боячись маминих сліз, докорів та умовлянь, вирішила таємно покинути батьківську хату. Та подивившись у вікно поїзда, що відходив, крізь сльози дівчина побачила маму, яка бігла слідом за поїздом. «Будь щаслива, дочко! Благословляю тебе!», - долетіли до Ксенії мамині слова.

Почалися гастролі трупи С.Глазуненка в різних містах Криму. Ксенія була щаслива — нарешті вона на професійній сцені! Але захворіла на тиф і в Ялті потрапила в лікарню, а трупа продовжила гастролі без неї.

Не очікувано для себе дівчина прочитала в газеті об’яву про набір хористів у Херсонський український музично-драматичний театр. Заснував його Юрій Васильович Шумський, а очолив досвідчений режисер Іван Лукич Сагатовський. Пізно восени 1918 року Ксенія Бородавкіна, виписавшись з лікарні, худорлява, у благенькій, сірій, підперезаній ременем військовій шинелі замість пальта, у завеликих кирзових чоботях, на чоловічу ногу пошитих, у вилинялій клітчатій хустці, з-під якої було видно ледве відросле після тифу волосся, із завмиранням серця увійшла до театру.

Дізнавшись, що штат вже набрано, дівчина зовсім розгубилася. Хтось порадив їй звернутися до завідувача музичної частини театру Петра Павлович Бойченка, диригента, композитора і хормейстра. Прослухавши декілька пісень у виконанні Ксенії, він був вражений її голосом, за мить радісно увірвався до кабінету директора театру Івана Сагатовського і закричав: «Знайшовся справжній скарб!». І Ксенія Бородавкіна була зарахована хористкою до театру.

Вона працювала, не знаючи відпочинку. Катерина Лучицька, учениця М.Заньковецької, яка вчила Оксану сценічного мистецтва, згадувала: «На мою долю випало велике щастя бути першим учителем Оксани на зорі її сценічної діяльності».

Співу молода артистка навчалася у диригента Бойченка, який за спогадами К.Лучицької «просто тремтів над своїм скарбом, як скупий лицар». Він допомагав молодій акторці готувати виступи і красиво залицявся. І хоча був на двадцять років старший за неї і зовсім не схожий на сценічного героя, про зустріч з яким мріяла дівчина, вмовив стати його дружиною. Він присвячував їй романси, обіцяв небаченй успіх у публіки, красиве подружнє життя, яке насправді обернулося для талановитої співачки важкими родинними путами.

Напередодні дебюту Ксенії, який відбувся у лютому 1919 року, коли вона виконала партію Одарки в опері С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», виникло питання немилозвучності прізвища «Бородавкіна». Бойченко запропонував їй сценічний псевдонім Оксана Петрусенко (його в дитинстві батько лагідно називав «Петрусь», «Петрусенко»), під яким молода артистка і увійшла в історію українського вокального мистецтва. Пізніше псевдонім став її прізвищем.

Дебют молодої артистки був блискучим. Її успіх з кожним виступом зростав. На херсонській сцені голос О.Петрусенко вперше почув Панас Карпович Саксаганський, видатний актор, режисер, драматург, який приїхав до Херсону на запрошення І.Сагатовського. Співачці випало щастя грати з ним у десяти виставах. Між ними одразу виникли дружні стосунки. П.Саксаганський зіграв важливу роль у становленні творчої особистості Оксани Петрусенко, познайомив її з геніальною Марією Заньковецькою, яка також підтримувала молоду співачку і пророкувала їй велике майбутнє.

В 1921 році Херсонський національний театр тимчасово розпався. Почалося майже семирічне мандрівне життя О.Петрусенко по пересувних периферійних театрах.

А для високого мистецтва О.Петрусенко відкрив Юрій Шумський, актор, театральний режисер і педагог, чарівник сцени і екрану. Завдяки його підтримці Оксана в 1923  році поступила до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, була улюбленою ученицею П.Саксаганського, який називав її дочкою, «обдарованим соловейком», а вона його - батьком і вчителем.

Однак, провчившись лише один рік, О.Петрусенко змушена була залишити навчання. Причиною перш за все стала матеріальна скрута. Петро Бойченко не хотів відпускати її до Києва на навчання, був дуже розлючений, коли вона не послухала його і вчинила на свій розсуд, і відмовий їй у фінансовій підтримці.

Та була й інша причина. В Києві Оксана зустріла і покохала молодого, вродливого артиста Київського оперного театру Мефодія Семенюту-Барило, завагітніла від нього. Однак, спільне життя не склалося, Мефодій не збирався одружуватися, а тим більше мати дітей.

Оксана Петрусенко повернулася до пересувної української трупи. А 16 січня 1925 року вона народила свого первістка - сина Володимира. Влітку того ж року артиска поїхала до Харкова, сподіваючись влаштуватися на роботу в Харківський оперний театр, адже заповітною мрією О,Петрусенко тепер була оперна сцена. Але спроба увійти до складу солістів Харківської опери закінчилась поразкою: Харків тоді був столицею України, і в опері працювало декілька зірок світового масштабу, тож вільних вакансій не було.

О.Петрусенко знову повернулася до пересувної трупи, яка гастролювала тоді в Росії, в Калузі. Актори трупи добре ставилися до Оксани, допомагали доглядати двохмісячного синочка, підтримували матеріально. Петро Бойченко, який завдав Оксані немало прикростей, умовив її повернутися до нього. Життя О.Петрусенко поступово налагоджувалося. Зростала і її майстерність. Співачка, фактично не маючи повноцінної музичної освіти, як і більшість акторів того часу, стала професійною артисткою, навчаючись лише на досвіді сценічної практики.

Окрасою репертуару О.Петрусенко були народні пісні, які вона виконувала завжди у власноруч зшитому національному костюмі. Вони викликали справжнє захоплення в Курську, Орлі, Тулі, Нижньому Новгороді, Астрахані та інших містах Росії. А місцеві газети писали про неабиякий акторський талант О.Петрусенко та її незвичайний голос, який глибоко западав у душу.

У вересні 1927 року на концерті української трупи в Казані були присутні артисти й адміністрація місцевого оперного театру, які багато чули про Оксану Петрусенко.

Після концерту, висловлюючи своє захоплення її голосом, дирекція театру запропонувала співачці стати солісткою оперної трупи театру. О.Петрусенко з радістю погодилася.

Українська трупа повернулася на батьківщину, а разом з тим зник з життя і перший її чоловік Петро Бойченко. Закінчилося мандрівне життя О.Петрусенко, вона назавжди попрощалась з музично-драматичними трупами і поринула в стихію класичної музики П.Чайковського, О.Бородіна, О.Даргомижського, М.Римського-Корсакова, М.Глінки, Дж.Верді, Ш.Гуно, Жд.Пуччіні, Ж.Оффенбаха, Р.Леонкавалло.

О.Петрусенко захоплено почала готуватися до дебюту - ролі Оксани в опері П.І.Чайковського «Черевички».

На роль Вакули, партнера Оксани, був запрошений із Свердловська драматичний тенор Василь Москаленко. Вони стали прекрасним сценічним дуетом, а згодом - чоловіком і дружиною.

Прем’єра опери «Черевички» у грудні 1937 року стала тріумфом Оксани Петрусенко.

В Казані О.Петрусенко багато займалася з професійними викладачами, вдосконалюючи свою майстерність. Співала вона не лише в театрі, а й в кінотеатрах перед фільмами, численних концертних програмах разом з чоловіком, Василем Москаленком.

Місцева публіка дуже полюбила О.Петрусенко. Саме в Казані її вперше назвали «український соловейко».

Восени 1929 року О.Петрусенко та В.Москаленка запросили до Свердловського оперного театру, професійний рівень співаків у якому був набагато вищим, ніж у Казані. Тут ще більше розкрився талант молодої співачки.

Під керівництвом професійних викладачів Петрусенко продовжувала працювати над репертуаром. Через три місяці вона чудово співала головні партії в усіх виставах. Свердловський період був недовгим, але дуже важливим для її вдосконалення як оперної співачки.

В 1931 році в Самарі була організована «Середньоволзька крайова державна опера» і Оксану Петрусенко разом з чоловіком В.Москаленком запросили у трупу, яка формувалася. Гарна собою, 30-річна солістка О.Петрусенко з першого ж виступу стала найяскравішою зіркою, улюбленицею самарської публіки. Чотири роки в Самарі стали для співачки роками справжнього творчого розквіту та піднесення. «Оксану у Самарі любили, на неї ходили, ми нею були просто зачаровані…», - згадувала літня самарянка Віра Григорівна Мельніченко.

Солістка Московського Великого театру Наталя Шпіллер, яка працювала разом з Оксаною Петрусенко в Самарскій опері, розповідала: «Мені випало слухати багато спектаклів «Аіда» з першокласними виконавцями і у нас в Союзі, і за кордоном, але такої насолоди, як від голосу Петрусенко…я не отримала більше ніде…».

В 1934 році О.Петрусенко запрошували до себе на вигідних умовах декілька провідних театрів СРСР, серед яких був і Ленінградський театр опери і балету.

Однак, співачка відмовилася, бо сумувала за Україною, мріяла повернутися на батьківщину. В 1934 році вона написала листа до Київської опери з проханням прослухати її та чоловіка. І хоч знала, що та той час там не було вільних вакансій, все ж не втрачала надії, чекала.

Нарешті, наприкінці червня 1934 року О.Петрусенко отримала телеграму з Києва - довгоочікуване запрошення на прослуховування: «Оксані Петрусенко, Василю Москаленку. Приїздіть у середині липня на прослуховування і переговори. Яновський». Радощам співачки не було меж: на 35 році життя її мрія могла стати реальністю!

14 липня 1934 року Оксана Андріївна з родиною приїхала до Києва і з вокзалу попрямувала до театру. В той же день співачка була прийнята солісткою театру, чим одразу розв’язала не лише творчу, а й житлову проблему. Директор театру Ян Янович Яновський власноручно вручив їй ключі від однокімнатної квартири на Печерську, докинувши жартома, щоб завтра не спізнювалась на роботу.

Так склався для О.Петрусенко перший день у Києві. А наступного дня, 15 серпня, вона разом з чоловіком уже давала шефський концерт у авіамістечку.

Але слава й визнання киян не далися їй так само легко, як в інших містах. У Києві у той час сяяли Зоя Гайдай, Олександра Ропська, Зоя Гончарова, Марія Литвиненко-Вольгемут. Тож київська публіка спершу полюбила і оцінила Оксану Петрусенко як виконавицю народних пісень та романсів. А в театрі успіх все ще змушував чекати на себе.

Паралельно з концертною роботою Петрусенко удосконалювала оперний репертуар. Допомагав їй у цій роботі Максим Рильський, який перекладав тексти українською, переглядав старі переклади, прагнув до гідного звучання української мови, а також композитори В.Йориш, М.Вериківський.

Перші три місяці в театрі співачка завойовувала публіку, виступаючи в «Аїді». Із запису в її щоденнику від 3 вересня 1934 року: «Проспівала «Аїду» добре. «Приятелі» насторожилися».

Із запису в тому ж щоденнику від 12 вересня 1934 року: «Уже два рази співала «Аїду». Преса мовчить — «не помітила».

Глядачі її любили, а ось колеги — не завжди. Провідні оперні співачки бачили в Оксані конкурентку і, за висловом М.Литвиненко-Вольгемут, «неосвічену провінціалку». Але доброзичливі колеги по театру - Сергій Дмитрович Іваненко, Віктор Петрович Борищенко - її підбадьорювали.

У березні 1935 року у своєму щоденнику Оксана Андріївна писала: «…Зненавиділа група нечестивих мене за мою сценічну і вокальну обдарованість - моя робота, мої успіхи спати їм не дають. Але якщо прогавили моє сходження і на виробництві, і в громадській роботі, то важко тому відтягнути - занадто яскрава я одиниця в очах громадськості. А копають яму під мене сильно…».

Зали під час виступів Оксани Петрусенко завжди були переповнені, а музичні критики замовчували її творчість аж до березня 1936 року. Вона була не академічною співачкою, а самобутньою. Тому багато фахівців погоджувалися, що вона неперевершено співає народні пісні, дуже вдало співає в українському репертуарі, але її виконання класичного оперного репертуару не визнавали.

Тріумф О.Петрусенко відбувся під час декади українського мистецтва і культури у Москві, в березні 1936 року.

Поряд з багатьма київськими творчими колективами готував серйозну програму і Київський театр опери і балету. Було заплановано показати опери «Наталка-Полтавка», «Снігуронька», «Запорожець за Дунаєм». І гостро стояло питання: кому ж співати у прем’єрних виставах?

Оксану Петрусенко взагалі не хотіли пускати на декаду в Великий театр. Казали, що в них «є кому співати і Наталку, і Одарку». Але на генеральній репетиції 26 лютого 1936 року вона настільки проникливо заспівала Наталку, що всіх зворушила. Тому в ЦК вирішили: тільки вона співатиме Наталку, а потім і Одарку.

Успіх київських артистів у Москві був незвичайним. Це були 10 днів тріумфу українського мистецтва і…Оксани Петрусенко. Вона потрясла, схвилювала, зачарувала москвичів. А столична преса була переповнена доброзичливими відгуками на адресу молодої вродливої співачки. Музичні критики пророкували їй блискуче майбутнє оперної зірки. Її голос кваліфікували як видатний і унікальний.

«Артистка Петрусенко, яка стала улюбленицею московської аудиторії, має не тільки надзвичайної краси голос, але й справжній сценічний талант, вогненний темперамент, багатющу експресію, жест і рух, уміє переборювати вокальні труднощі так, що публіка їх не чує і не помічає…», - писала московська газета «Комуніст».

Пізнього вечора після виступу в Колонному залі Будинку Спілок співачка занотувала до свого щоденника: «Пам’ятаю надзвичайно теплу зустріч, шум гарячих оплесків… Усе, як у сні, у чудесному сні… Але це не сон, це радісна дійсність: я досягла слави, про яку і мріяти не могла».

23 березня 1936 року О.Петрусенко отримала визнання, якого не можна було замовчувати – звання заслуженої артистки УРСР, орден «Знак пошани», а разом з тим і матеріальне забезпечення.

Декада закінчилася великим концертом. Учасник концерту, письменник Іван Микитенко, так передав своє враження: «…Всю залу залили гарячі й пристрасні хвилі голосу артистки Петрусенко. Слухачі не могли ніяк погодитися, щоб вона пішла зі сцени… Вони примушували її повторити свої пісні».

А після концерту відбулася зустріч з урядом в Кремлі і візит на дачу Сталіна, під час якого вождь подарував Оксані Андріївні своє фото з автографом: «От Сталина т-щу Оксане. 24.03.36 г.».

Була у О.Петрусенко й ще одна незабутня зустріч, з Семеном Будьонним та Климентом Ворошиловим. «Дирекція Великого театру сподівається бачити вас, Оксано Андріївно, на його сцені. Що ви на це скажете?», - звернувся до неї Ворошилов. Схвильована співачка відповіла йому: «Такому запрошенню я, звичайно, рада. Тільки… України я ніколи не покину. Вона дала мені і радість, і щастя, і славу…». І хоч обидва члени політбюро були вражені такою відповіддю О.Петрусенко, все ж схвалили її позицію і повідомили що уряд має намір відправити її і співака Михайла Гришка на стажування до Італії, в Мілан.

Безмежно щаслива і збентежена співачка зворушено подякувала за чудову новину і таку високу оцінку її таланту, а потім підійшла до роялю і заспівала. Залу заповнила прекрасна народна пісня «Ой не світи, місяченьку», зачарувавши всіх присутніх.

Чотири наступні роки були суцільним успіхом. Цей період в київській опері був епохою Оксани Петрусенко. Злет її був стрімким і запаморочливим, а слава і визнання були всенародними.

Однак, радість від визнання затьмарювалася напруженими стосунками з колегами в театрі, а також сімейними негараздами. Відносини з Москаленком вкрай погіршилися, він не зміг змиритися з успіхами Оксани, і вони розлучилися.

Але співачка не відчувала себе нещасною, адже у неї був син! Володя добре вчився, любив маму і дуже пишався нею. За успіхами Оксани Андріївни стежили всі Володині однокласники, особливо Аллочка Педченко, яка сиділа з ним за однією партою і

буквально обожнювала співачку. Оксана Андріївна навіть називала дівчинку «невісточкою».

А ще у О.Петрусенко була улюблена робота в театрі. Готувалися прем’єри «Тихий Дон», «Тарас Бульба», «Алеко», і в усіх виставах співала Оксана Петрусенко.

Однак, обставини життя і творчості в театрах швидко змінюються. В 1937 році в СРСР розпочалася тотальна «чистка» партійної та керівної верхівки, прокотилася хвиля репресій. Почалися масові арешти і в Києві. Були арештовані авторитетні партійні керівники, які опікувалися О.Петрусенко, Андрій Хвиля та Іона Якір, застрелився Панас Любченко. Був арештований директор оперного театру Я.Яновський. який, не витримавши допитів у НКВС, дав свідчення, що О.Петрусенко була добре знайома з Любченком, бувала у нього вдома, він підвозив її на машині, обіцяв подорож до Італії. Кажуть, що Яновський був чудовою людиною, всі його любили і поважали, але він практично зробив прямий донос на співачку, якій симпатизували і якою опікувались високі партійні діячі України. Та й примадонни опери заз­дрили їй чорною заздрістю. Нікому стало захистити Оксану від її «заклятих друзів».

У своїх спогадах акомпаніатор і подруга О.Петрусенко Ніна Скоробагатько натякнула, що під час антрактів у гримувальній Оксана Андріївна залишалася сама - партнери по виставі в ті чорні дні боялися з нею розмовляти. Їй доводилося самій себе гримувати, в антрактах до неї теж ніхто не підходив.

У липні 1937 року співачку звільнили з театру. А у вересні 1937-го О.Петрусенко перебувала на краю прірви.

Вона відчула, що кільце навколо неї туго стиснулося, її чекають арешт, допити, тож вирішила поквитатися з життям, як це вчинив Панас Любченко.

На щастя її врятувала подруга, московський режисер по звукозапису Алла Бегічева, яка на той час приїхала до Києва зробити записи видатних українських митців. Тієї ж ночі Бегічева умовила О.Петрусенко негайно поїхати до Москви до Климента Ворошилова за «підтримкою».

Незабаром співачку поновили в театрі. Ї знову публіка аплодувала їй стоячи.

Однак, О.Петрусенко, як і багато інших діячів мистецтва, зазнавала тиску з боку тогочасної системи. В 1938 році в листі до своєї доброї знайомої Надії Негель-Семенець вона жалілася, що її примушують вступити у партію. Співачка не збиралася цього робити, однак Михайло Донець, колега по театру, який дуже добре ставився до Оксани, порадив їй: «Не мені тебе переконувати, Оксано, що ми – давно вже на «мушці» чекістів, які за нами стежать, навколо нас існують інтриги, ми живемо в потворному світі, а попереду – взагалі морок і цинічна тріскотнява про щасливе майбутнє. Рятунку в нас немає – вступаймо в партію – двома порядними людьми в ній стане більше, інакше – нас знищать і чорні сліди по собі заметуть».

«Усе бачу, все розумію, Михайле Івановичу, цілком згодна з вами. Я щодня переступаю поріг театру і непевна, чи повернуся додому…», - відповіла йому Оксана Андріївна.

Полегшення вона знаходила у своїй роботі, яку виконувала з великою самовіддачею, отримуючи натомість безмежну любов слухачів.

В 1939 році талант співачки був належним чином оцінений: за видатні заслуги у розвитку українського радянського оперного мистецтва уряд надав їй почесне звання народної артистки УРСР.

Зі справжнім тріумфом проходили концерти О.Петрусенко у містах Західної України у вересні-жовтні 1939 року.

22 вересня співачка зробила запис у своєму щоденнику: «Сьогодні був перший концерт… для дружин комскладу. Зворушливо приймали. Не вірили, що я можу поїхати, оскільки склалася думка, що «Народні і заслужені» важкі на підйом…».

Саме тут, у Львові, О.Петрусенко зустріла своє найбільше і останнє кохання - Андрія Чеканюка, редактора відомої республіканської газети «Комуніст», на шість років молодшого від неї, одруженого, батька двох дітей. Однак, він над усе дорожив кар’єрою, тому нічого не збирався змінювати у своєму житті. А коли дізнався, що Оксана носить під серцем його дитину, злякався і втік, одцурався і її і дитини.



31 травня 1940 року Оксана Андріївна співала останню у своєму житті виставу — «Запорожець за Дунаєм». Цією оперою відкрилися гастролі колективу у Львові. Партнерами співачки були Михайло Донець, Наталя Захарченко, Іван Шведов. І хоч почувалася вона дуже зле, давалася взнаки пізня вагітність, зібрала в кулак усю волю і провела партію Одарки на піднесенні.

Коли повернулася в Київ, її поклали в лікарню на Пушкінській, а потім перевезли в ОХМАТДИТ, де хворих консультували медичні світила О.Лур’є, Л.Мельник, Д.Сегалов.

Особливо опікувався О.Петрусенко найавторитетніший в Україні акушер-гінеколог, професор, завідуючий кафедрою Київського медичного інституту Олександр Юдимович Лур’є, з яким О.Петрусенко познайомилася під час поїздки до Москви. Він поклав на себе добровільний обов’язок не спускати очей зі співачки під час другої вагітності, небезпечної для її здоров’я, бо розумів, що вокальний талант О.Петрусенко - унікальне явище.

8 липня 1940 року О.Петрусенко народила другого сина, якого назвала Олександром. Пологи пройшли нормально. 15 липня її мали виписати з лікарні. Вона почувалася добре, була радісною і щасливою, попросила подруг підготувати їй з сином зустріч на дачі в Ірпені, куди їх пообіцяв відвезти Михайло Донець. А о 14 годині раптово померла. Лікарі констатували – інфаркт.

Із власної чи чужої волі тромб нагально підступив до серця і зробив свою чорну справу? Чи справді це був передчасний вирок неба, чи, може, чиясь рука прискорила відхід української прими в інші світи?

Одразу з'явилися чутки, що 40-річна оперна зірка померла не власною смертю. Мовляв, і в одномісну палату її поклали невипадково - щоб не було зайвих свідків. І професора Олександра Лур'є, який опікувався породіллею, навмисне відрядили за межі Києва.

Люди не бажали вірити в якийсь там банальний тромб. Крім офіційної версії існувала інша – Оксану Петрусенко отруїли.

Микола Феодосійович Кагарлицький у книзі «Легендарна Оксана Петрусенко», де зібрані унікальні факти, сюжети й документи минулої епохи, все, що могло б пролити світло на долю української співачки, яка була справжнім дивом, писав: «У моїм письменницькім архіві є ряд серйозних документів-свідчень, що спонукають до серйозних роздумів над долею співачки, але немає жодного компромату, який би поклав край сумнівам і ваганням: потворна по суті своїй більшовицько-сталінська кровожерна система робила найбруднішу справу так, щоб слідів не лишалося».

Навіть через роки не вичерпалися підозри і припущення, що загибель молодої жінки в розквіті років і слави, на піку визнання, була підлаштованою. Але жодних тому свідоцтв немає до цього часу.

Смерть О.Петрусенко болем озвалася в серцях її палких шанувальників і приятелів П.Тичини, В.Сосюри, Є.Фоміна, І.Виргана, О.Довженка, О.Корнійчука, О.Копиленка, П.Панча.

Павло Тичина, який безтямно кохав Оксану Петрусенко, але не міг одружитися, бо мав родину, почувши, що вона померла, закляк біля робочого столу і зродив буквально вночі: «Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно! А голос був - із щирого срібла! Ой рано, рано, дуже рано, Оксано, ти від нас пішла…».

Пам'яті Оксани Петрусенко
Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно!

А голос був - із щирого срібла!

Ой рано, рано, дуже рано,

Оксано, ти від нас пішла…

Їй од природи стільки було дано!

Як велетень - вона росла й росла.

Ой рано, рано, дуже рано,

Оксано, ти від нас пішла…

У нас же літо зараз:

засміялась

Природа вся! Чудовий урожай!

А ти в далеку путь зібралась,

Не від’їжджай, не від’їжджай…

Тебе ще слухать хоче вся країна,-

Набратись сонячного почуття –

і Бессарабія, і Буковина,

що скресли до життя.

Ну глянь же синіми

очима…Слово

Почуй від нас: за те тобі хвала,

Що людям спів несла

чудово,


Народу вірною була!

Й народ, яким жила ти, - вічна сила, -

Носитиме твій образ на руках!

Що смерть? Сьогодні хай скосила,-

Але не скосить у віках!

Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно!

А голос був — із щирого срібла!

Ой рано, рано, дуже рано,

Оксано, ти від нас пішла…

П.Тичина (1940)

Вражений передчасною кончиною талановитої артистки, М.Рильський писав: «Її любили, її шанували всі…Відблиск чудесної майстерності Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, якого покійниця зворушливо називала татком своїм, - лежав на тій, хто вже першою, такою заспіваною і такою безсмертною піснею Наталки «Віють вітри» - брала в полон людські серця…Голос Оксана Петрусенко мала першорядний. Але та глибина, та задушевність, та теплота, з якими співала вона, з якими жила на сцені, - виділяли її з-поміж інших товаришок на сцені, вирізняли серед усіх, сіяли захват і ніжність…».

Похорон Оксани Петрусенко став небаченою для Києва траурною процесією, в якій взяли участь понад сто тисяч осіб не лише з Києва, а й з усієї України. Домовину з її тілом люди несли на руках через усе місто.

Подруга і незмінний концертмейстер співачки Ніна Іванівна Скоробагатько так згадувала про це: «Я стояла в почесній варті біля труни. А коли вийшла з театру, опинилася серед людського натовпу. Я йшла попереду жалобної процесії, несучи на оксамитовій подушечці орден Оксани Петрусенко, а на площі перед театром, на вулицях Володимирській і Леніна було море людей! Море вінків, квітів! Жалобна процесія йшла до самого цвинтаря!».

Поховали легендарну співачку 17 липня 1940 року у Києві на Байковому кладовищі. В 1948 році на могилі було встановлено надгробний пам’ятник (скульптори М.К.Вронський і О.П.Олійник, архітектор В.І.Куригіна; граніт, мармур).


Після смерті Оксани Петрусенко 15-річного Володю і новонародженого Олександра (Аліка) забрала до себе Ніна Скоробагатько. На початку війни оперний театр евакуювали до Уфи, а потім до Іркутська, і вона з дітьми виїхала туди ж. Час був важкий — холод, недоїдання, відсутність медикаментів. В 1944 році Володя помер від туберкульозу, похований в Іркутську.

Після війни Ніна Іванівна з маленьким Аліком повернулася до Києва. Тут вона зустріла 19-річну Аллу Педченко, Дізнавшись про смерть Володі, дівчина всиновила його молодшого брата Олександра. В її паспорті так і було вписано: син – Петрусенко Олександр Андрійович.

Аллі Георгіївні нелегко було ростити слабкого, хворобливого хлопчика - залишившись без матері, він хворів на туберкульоз хребта, до 9 років не ходив, а потім усе життя носив корсет.

Андрій Чеканюк сина визнавати не захотів. Коли в голодному 1946-му році Алла Педченко привела Олександра до його батька, той вигнав їх з кабінету. Алла на вулиці просила милостиню, щоб врятувати від голодної смерті сина партійного працівника і славетної співачки.

Олександр, незважаючи на хворобу, добре вчився, захоплювався біологією. Він закінчив університет, а потім аспірантуру, став біологом, захистив дисертацію.

В 1968 році до інституту Академії наук, де працював Олександр Петрусенко, приїхав на екскурсію Андрій Чеканюк, у той час - ректор Вищої партійної школи при ЦК КПУ, член-кореспондент Академії наук УРСР, депутат Верховної Ради. Провести для нього екскурсію доручили Олександру Андрійовичу. Відмовитися не можна було, тому він поставив умову - не називати прізвища. Він провів батька лабораторіями, розповів про наукові експерименти, але так і не сказав, що він його син, не пробачив голодного 1946-го року.

Помер Олександр Петрусенко у серпні 1998 року. Його поховали поряд з матір'ю на Байковому кладовищі.

У нього залишилося двоє дітей: син Володимир, названий у пам'ять про брата та донька Оксана, названа на честь матері, а також онуки Єлизавета та Андрій.

Алла Георгіївна Педченко померла в 2003-му році, переживши прийомного сина на п'ять років.
Оксана Петрусенко в Ірпені
Життя О.Петрусенко, як і багатьох інших діячів української культури і мистецтва, було пов’язане з Ірпенем.

5 вересня 1935 року співачка купила в нашому місті у власника Олексія Гольдуса за 1700 карбованців половину будинку, покритого залізною покрівлею. Це було дві кімнати, веранда і сіни. Дача займала кілька соток землі, де вирощували городину і квіти. Були тут ще сарайчик для палива, криниця та льох.

Знаходилася дача на розі вулиць Романівської, 27 (до лютого 2015 року - ІІІ Інтернаціоналу) та Ірпінської, 9 (нині Гагаріна).

Звичайно, з того часу в місті не раз змінювалася нумерація будинків, садиби ставали меншими. Тож змінювалася і адреса дачі. Колишній директор Ірпінської ЦБС, краєзнавець Синиціна Н.О., досліджуючи це питання, встановила теперішню адресу дачі легендарної співачки – вулиця ІІІ Інтернаціоналу, 81 (нині вулиця Соборна). Цей невеликий скромний будиночок зберігся до наших днів.

Ірпінську дачу О.Петрусенко доглядав і жив у ній практично цілорічно Олександр Веніамінович Архангельський з донькою Олександрою, дружина якого Ніна Олексіївна опікувалася київською квартирою співачки.

Квіти й городину садила і вирощувала служниця Віра Поцілуйко.

Дачу в Ірпені О.Петрусенко порадив купити Андрій Олексійович Іванов, її приятель і колега, соліст Київської опери, який уже мав тут будинок і був дуже задоволений своїм вибором.

Він згадував: «Дача їй була потрібна не для примхи, а для здоров’я, бо ж у неї були хворі легені… Вона таки придбала собі малесеньку дачку в Ірпені поблизу моєї, і там проводила все своє дозвілля…».

Відомо, що ще у двадцятирічному віці у О.Петрусенко лікарі виявили закриту форму туберкульозу легенів. Хворим на цю хворобу був і її син Володя, тому під час літніх канікул він постійно жив на ірпінській дачі.

Під час другої вагітності співачки в Ірпінь регулярно навідувався і контролював стан її здоров’я Олександр Лур’є.

Оксана Андріївна любила свою ірпінську дачу, розкішну природу, яка її заспокоювала і лікувала.

Микола Кагарлицький у своїй книзі «Легендарна Оксана Петрусенко» так писав про її перебування в Ірпені: «В ірпінському сосновому царстві співачка раювала – соснове повітря потрібне було їй, а ще більше синочкові Володі. Дуже любила вона росяними ранками та місячними вечорами блукати сосновим бором, наслухати птаство. Як свідчать сучасники, її часто бачили з квітами в руках».

Ось якою запам’ятав її Андрій Олексійович Іванов: «Часто прийшовши до нас по росяній траві (ходила завжди босоніж), вона й сама, задоволена прогулянкою, починала ніби випромінювати життєдайне світло…».

«Знаєте, Андрію Олексійовичу, оце йшла лісом і співала. А голос ллється так легко, привільно, що й на серці мені якось легко та просторно…», - ділилася Оксана Андріївна своїми відчуттями з приятелем.

На жаль, перевантаженій гастролями співачці не часто доводилося бувати на ірпінській дачі. А коли вона виривалася сюди, тут ставало людно: приїздили родичі, друзі, відомі митці, допізна лунали пісні, веселий сміх, проводилися жваві дискусії на мистецькі теми. Оксана Андріївна була дуже гостинною господинею, любила приймати гостей. А про її уміння готувати смачні страви, особливо української кухні, ходили справжні легенди.

Перебуваючи в Ірпені, Оксана Петрусенко на запрошення друзів та шанувальників – Ю.Яновського, П.Панча, А.Шияна, О.Копиленка, В.Сосюри, П.Тичини, М.Рильського та інших - гостювала в Ірпінському будинку творчості письменників. Тут відбувалися цікаві зустрічі, дискусії, розмови, в яких брала активну участь О.Петрусенко. На їх прохання Оксана Андріївна завжди співала, і всі присутні могли насолодитися її чудовим співом. З великим задоволенням співав з нею Павло Тичина, який мав теж гарний голос.

Незадовго до пологів, у липні 1940 року, перебуваючи на дачі, Оксана Андріївна проспівала сину Володі свою улюблену пісню:
Ой попливи, вутко

Проти води прутко,

Та й накажи моїй ненці,

Що умру хутко!

Ой полети, калко,

Де мій рідний батько,

Нехай мене відвідає,

Коли йому жалко.


На жаль, це була її остання пісня в Ірпені. Приємно усвідомлювати, що наше місто у свій час мало щасливу нагоду бачити на своїх вулицях цю легендарну жінку, «українського соловейка», і слухати її незвичайної краси голос.
Оксана Петрусенко у спогадах сучасників
Народний артист СРСР Михайло Степанович Гришко писав у спогадах: «Оксана Петрусенко не просто виходила на сцену співати: вона йшла сказати людям щось найзаповітніше, найдорожче, йшла віддати їм своє серце, свої палкі почуття. Вона жила піснею і вміла передати її первозданну красу і силу. Часом здавалося, що то не голос людський звучить, а вирує нездоланна стихія, яка заволодіває вашими думками, обіймає душу і кудись нестримно несе на своїх крилах…Нечуваний темперамент, високе творче горіння,натхнення великого художника – завжди полонили в ній. У її безмежному, чарівному голосі було стільки життя з усіма його барвами, стільки сили і мужності, що не піддатися його своєрідній красі було неможливо»
«З першою появою в нашому театрі 1934 року вона прихилила до себе серця багатьох простотою, чистотою душі, яскравістю натури й наполегливістю в праці. Я вже не кажу, що вона мала найпрекрасніший голос, який мені будь-коли доводилося чути. Цей голос западав у серця, викликав захоплення, подив, чарував, змушував хвилюватися й радіти. І нікого не полишав байдужим. І сьогодні Оксана Петрусенко – символ найдовершенішого співу», - так тепло згадував Петрусенко соліст Київського театру опери та балету, її партнер по багатьох виставах Сергій Іващенко.
«Вона була співачкою не лише на сцені, не лише на концертах. Уся її істота співала… Оксана Андріївна…кожного разу, коли була чимось схвильована або ж чимось подивована, мимоволі починала співати і обов’язково українську пісню. Поза цими піснями вона не існувала. Здавалося, вони були спеціально для неї створені і лише очікували її багато років. Українська народна пісня і голос Оксани Петрусенко – ось одна з найдивовижніших гармоній у світі!», - писав письменник Леонід Вишеславський.
«Я була вражена вмінням Оксани Андріївни проникати в саме серце української народної пісні, майстерністю передачі її колориту. Разом з її піснями я переносилася в розлогі степи українські», - згадувала велика шанувальниця таланту Оксани Петрусенко, народна артистка України Лідія Лобанова, яка в пору її тріумфу була ще студенткою Дніпропетровського музичного училища.
Співачка Зоя Гайдай писала про О.Петрусенко коротко і просто: «Слід сказати, що такого великого успіху, який мала Петрусенко, я не пам'ятаю ніде і ні в кого».
Оксану Петрусенко обожнювали слухачі не лише в Україні, а й за її межами. Сотні тисяч українських спецпереселенців до Сибіру слухали пісні Петрусенко, які звучали з репродукторів. Вони не лише будили сум за втраченою батьківщиною, але й подавали надію на повернення додому хоч у далекому майбутньому. В такі хвилини бараки завмирали. А після цього українці до пізньої ночі співали пісні своєї землі. Свідоцтвом цього є пісня без автора, ймовірно написана в далеких сибірських таборах:
Оксано, Оксано, я чую твій голос.

Мені рідний вітер з України приніс.

Я чую як стогне потоптаний колос

І бачу я очі твої, повні сліз.

Оксано, Оксано, давно ми розстались,

Та прийде ще час — ми зустрінемось знов.

Коханою була і нею зосталась,

Оксано, ти щастя моє і любов.

Коли ж на далекій, святій Україні

Засяє нам знову свободи зоря,

До вас я прилину на крилах орлиних,

Оксано моя, Україно моя.
За двадцять років Оксана Петрусенко створила на сцені понад 50 образів, серед яких були справжні шедеври.

В репертуарі співачки було 25 оперних партій. Найулюбленіші - Аїда, Тоска й Наталка-Полтавка з однойменних опер Джузеппе Верді, Джакомо Пуччіні та Миколи Лисенка, а також Одарка із опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.

Легендарна співачка залишила нам у спадок близько 45 записів, зроблених у Києві в 1935-39 рр. Дискографію Оксани Петрусенко уклав А.І.Желєзний.

В 1961 році всесоюзна фірма "Мелодія" випустила довгограючу платівку-гранд "Украинские песни в исполнении Оксаны Петрусенко".

В 1973 році було випущено другу довгограючу платівку "Співає Оксана Петрусенко".

Були створені документальні фільми про Оксану Петрусенко:



  • «Оксана Петрусенко» (1990)

  • «Оксана Петрусенко. Епізоди життя забутої зірки» (1996)

  • «Портрет. Український соловейко» (2006)

  • «Сонячна людина» з циклу «Гра долі» (2006)

Життя Оксани Петрусенко обірвалося в зеніті слави і унікального таланту. І хоч з того часу пройшло вже 75 років, її голос і зараз чарує всіх шанувальників оперного співу та народних пісень. А загадки її долі й досі хвилюють всіх небайдужих.

З метою увічнення пам'яті видатної співачки:


  • В Києві на будинку де вона жила по вулиці Богдана Хмельницького, 66 встановлено меморіальну дошку

  • Ім'ям Оксани Петрусенко були названі вулиці у Києві, Львові,  Краматорську. Кременчуку, Луганську, Балаклії Харківської області та селищі Борова на Київщині

  • У вересні 1962 року в Балаклії, в районному будинку культури було відкрито кімнату-музей О. Петрусенко, а 16 лютого 1991 року в Балаклійському краєзнавчому музеї створено експозицію «О.Петрусенко — видатна українська співачка»

  • У 2000  році була випущена поштова марка України, присвячена 100-річчю від дня народження співачки

  • У 2010 році Національним банком України була випущена в обіг пам’ятна срібна монета, присвячена О.Петрусенко, вагою 15, 55 грама, номінальною вартістю 5 гривень

  • В Севастополі, де співачка провела свої дитячі і юнацькі роки, з 2011 по 2013 рік проходив щорічний фестиваль оперного співу імені О.Петрусенко


Література


  1. Бернарський Б. На смерть Оксани Петрусенко: Вірш // Бернарський Б. Шляхетне серце.-К.: Видавництво ім.Олени Теліги, 1994.-С.42.

  2. Горлач Л. Оксана Петрусенко: Вірш // Горлач Л. Десент у квітень: Поезії.- К.: Дніпро, 1981.-С.34.

  3. Горбатюк В. А голос був із чистого срібла / Віра Горбатюк // Культура і життя.-2006.-№37.-13 вересня.-С.4.

  4. Грабовський В. Наша гордість і трагедія / Віктор Грабовський // Літературна Україна.-2007.-29 березня.-№12.-С.6.

  5. Данченко А. Оксана Петрусенко: Вірш / Андрій Данченко // Київ.-1989.-№1.-С.60-61.

  6. Заєць В. В її піснях оживав український степ / Василь Заєць // Культура і життя.-2009.-№26.-1 липня.-С.6.

  7. Затуливітер В. Оксана Петрусенко. Портрет на сльозі: Вірш / Володимир Затуливітер // Вітчизна.-2003.-№1-2.-С.124.

  8. Історія української музики. В 6-ти т. Т.4. 1917-1941.- К.: Наукова думка, 1992.-С.124, 125, 449, 479 (Петрусенко О.А.).

  9. Кагарлицький М. Виходила на кін віддати серце / Микола Кагарлицький // Урядовий кур’єр.-2000.-№32.-19 лютого.-С.8.

  10. Кагарлицький М. Життя-спалах легендарної Оксани / Микола Кагарлицький // Літературна Україна.-2000.-17 лютого.-С.7.

  11. Кагарлицький М. Оксана Петрусенко: Біографічна повість. – К.: Молодь, 1983.-256с.

  12. Кагарлицький М. Співачка величі й краси / Микола Кагарлицький // Дніпро.-1980.-№2.-С.143.-145.

  13. Петрусенко Оксана Андріївна // Провідники духовності в Україні: Довідник.- К.: Вища школа, 2003.-С.726-727.

  14. Петрусенко Оксана Андріївна // Митці України: Енцикл. довід.  К.: «Українська енциклопедія» ім. М.П.Бажана, 1992.  С. 455.

  15. Петрусенко Оксана Андріївна // Українська Радянська Енциклопедія. Т.8.- К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1982.- с.305.

  16. Савченко Є. Пам'ять Оксани Петрусенко вшановано в Татарстані / Євген Савченко // Урядовий кур’єр.-2008.-№107.-12 червня.-С.8, 9.

  17. Сікорська І. Пером небайдужим / Ірина Сікорська // Урядовий кур’єр.-2007.-№57.-30 березня.-С.8.

  18. Станішевський Ю. Оперний театр Радянської України: Історія і сучасність.- К.: Музична Україна, 1988.-247С.

  19. Тичина П. Пам'яті Оксани Петрусенко: Вірш.- Тичина П. Т.2.: Поезії 1938-1953.-С.131.


WEB-бібліографія


  1. Оксана Петрусенко (1900-1940): [Електронний ресурс]: [біогр.

довідка].- Режим доступу:

http://www.history.vn.ua/book/person/87.html.-

Назва з екрану.



  1. Оксана Петрусенко: [Електронний ресурс].- Режим доступу:

http://www.pisni.org.ua/persons/656.html.- Назва з екрану.

  1. Оксана Андріївна Петрусенко: [Електронний ресурс]: [біогр.

довідка].-Режим доступу:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Петрусенко_Оксана_Андріївна.-

Назва з екрану.



  1. Оксана Андріївна Петрусенко: [Електронний ресурс]: [біогр.

довідка] / авт.Л.О.Сашкова // Харківська обласна універсальна

наукова бібліотека: [веб-сайт].- Режим доступу:



http://opetrus.narod.ru.- Назва з екрану.

  1. Оксану Петрусенко отруїла дружина маршала Тимошенка:

[Електронний ресурс] / авт. С.Цалик.- Режим доступу:

http://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_oksanu-petrusenko-otruyila-druzhina-marshala-timoshenka/347488.- Назва з екрану.

  1. Памятная монета «Оксана Петрусенко»: [Електронний

ресурс].- Режим доступу:

http://monety.com.ua/ru/pamjatnaja-moneta-oksana-petrusenko-

serebro.- Назва з екрану.








База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка