Передмова



Сторінка9/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.49 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Розділ XXII
СВЯТЕ ДЖЕРЕЛО

Прочани — люди. Якби вони не були людьми, то зробили б інакше. За плечима в них була довга й стомлива подорож, і тепер, майже дійшовши до своєї мети й дізнавшись, що того головного, заради чого вони мандрували, більше не існує, вони вчинили не так, як на їхньому місці вчинили б коні, чи коти, чи хробаки, котрі за таких обставин повернули б назад і зайнялися б чимось кориснішим, — ні, їхнє бажання побачити якщо не святе джерело, то принаймні те місце, де воно колись було, збільшилося в сорок разів. Справді поведінка людська незбагненна!


Їдучи досить швидко, ми вже надвечір вибралися на один з високих пагорбів, що оточують Святу Долину, і побачили найголовніші її пам’ятки. В усякому разі, найбільші. Це були три окремі скупчення будинків. Здалеку вони здавались якимись тимчасовими іграшковими спорудами, що стояли в безлюдному безмежжі пустелі, — бо долина й справді являла собою пустелю. Таке видовище завжди сумне — тиша й нерухомість навіюють думки про смерть. А втім, тишу порушував, долинаючи з поривами вітру, далекий передзвін, такий тихий і слабкий, що важко було зрозуміти, чи ми його чуємо насправді, чи він нам тільки вчувається.
Ще завидна ми дісталися до чоловічого монастиря; чоловікам дали притулок у ньому, а жінок відіслали далі, в жіночий монастир. Дзвони були тепер у нас над головами й калатали так урочисто й оглушливо, наче вістували про страшний суд. Забобонний розпач опанував серця ченців, печать його лежала на їхніх помертвілих обличчях. Вони совгалися скрізь, ці привиди в чорних сутанах, у мотузяних сандалях, з восковими лицями, то з’являючись, то зникаючи, химерні, моторошні, мов видіння страшного сну.
Старий абат, побачивши мене, ладен був кинутись мені на шию. В нього аж сльози бризнули з очей. Та що я його розчулення не поділяв, він одразу перейшов до діла
— Прошу тебе, сину мій, не гаяти й хвилини. Порятуй нас! Якщо вода найближчим часом не з’явиться, ми пропали й усі плоди двохсотрічної праці підуть прахом. Та дивися; вдаючись до чарів, стеж, будь ласка, щоб вони були святі, бо допомоги нечистої сили церква не прийме, навіть в ім’я богоугодного діла.
— Будьте певні, панотче, я працюю чисто, послугами диявола не користуюсь і вживаю матеріали тільки божественного походження. Та чи певні ви, що Мерлін теж дотримується правил гри й не послуговується гріховними прийомами?
— Так, сину мій, він обіцяв мені обходитися без чортовиння й богом заприсягся, що до сатани не вдаватиметься.
— Що ж, у такому разі побажаймо йому успіху.
— Але сподіваюсь, ти не сидітимеш згорнувши руки, а допомагатимеш йому?
— Розумієте, панотче, методи у нас зовсім різні, і змішувати їх не можна; крім того, я не хочу порушувати професійну етику. Колегам по ремеслу не слід перебігати один одному дорогу — зрештою це знецінює їхні послуги. Ви найняли Мерліна, і жоден інший чарівник не втрутиться в його роботу, поки він сам від неї не відмовиться.
— Та я його прожену звідси! Становище наше вкрай скрутне, і я маю на це законне право! А якби й не мав, то хто може диктувати закони церкві? Церква сама всім диктує свої закони, і що їй заманеться робити, те вона й робитиме, ні в кого не питаючись! Я зараз же вижену звідси Мерліна. А ти приступай негайно!
— Ні, так не годиться, панотче. Ви, звісно, маєте рацію за ким сила, за тим і право. Але ми, бідні чарівники, не можемо дозволити собі неповагу до інших. Мерлін — майстер малої форми й має непогану репутацію в провінції. У свої виступи він вкладає душу, не халтурить. Тож, по-моєму, непристойно відбирати в нього роботу, поки він сам від неї не відмовиться.
Абатове обличчя розпогодилося.
— Ну, це нам простіше простого. Скажу йому пару слів — ураз відмовиться.
— Е, ні, панотче. Як у нас кажуть, такий номер не пройде. Якщо ви усунете його силоміць, він зачарує джерело так, що я потім хтозна-скільки битимуся, перше ніж подолаю його чари. Може, навіть цілий місяць. Я сам знаю одну таку невеличку магію, яка зветься телефон, — Мерлін і за сто років не розкрив би її таємниці. Атож, він може затримати мою роботу на цілий місяць. Невже вас не лякає можливість чекати ще цілий місяць за такої посухи?
— Місяць?! Забудь це слово, мене від нього кидає в дрож. Гаразд, сину мій, хай буде по-твоєму. Але на серці мені лягла тяжка гіркота. Облиш мене, й нехай муки чекання й далі крають мою душу, яка не знає сну і спокою ось уже десять днів. Бо навіть коли тіло розпластане й хропе, душа все одно не спочиває, якщо вона не на місці.
Звісно, і для Мерліна, і для всіх довкола було б набагато краще, якби він пожертвував професійною гордістю й кинув це діло, бо йому б однаково не пощастило пустити воду. Адже він був справжнім чародієм своєї доби, тобто всі великі дива, на яких ґрунтувалась його слава, творив тільки тоді, коли ніхто за ним не стежив. Він не міг пустити воду на очах у всього цього збіговиська. Юрба заважала тодішньому чаклунові не менше, ніж вона заважає сьогоднішньому спіритові в ній завжди знаходиться скептик, що в найвідповідальнішу мить вмикає світло й псує весь сеанс. Але я не хотів, щоб Мерлін передав мені роботу перш, ніж я буду сам готовий до неї взятись; а щоб узятись до неї по-справжньому, я мав перечекати два-три дні — до прибуття обладнання з Камелота.
Мій приїзд, однак, повернув ченцям надію й так підбадьорив їх, що вони вперше за ці десять днів як слід повечеряли. Напхавши черева їжею, вони повеселішали, а коли по колу пустили чашу з медом, і зовсім розгулялись, дали обітницю не розходитися до ранку, й ми просиділи за столом цілу ніч. Було дуже весело. В хід пішли добрі старі історії сумнівного змісту, від реготу в святої братії потекли по щоках сльози, розверзлися чорними проваллями роти, затрусилися круглі черева, залунали й сороміцькі пісні, виконувані могутнім, злагодженим хором, що заглушував жалобне бамкання дзвонів.
Врешті і я наважився дещо розповісти й мав величезний успіх. Не відразу, звичайно, бо до жителів тих островів дотеп доходить вельми повільно; та коли я вп’яте повторив своє оповідання, стіна дала тріщину; коли я розповів його у восьмий раз, вона почала розсідатись; після дванадцятого — вже розвалювалася; а після п’ятнадцятого — розсипалася на порох, і я взяв мітлу й вимів її геть. Звісно, я висловлююся фігурально. Ті остров’яни спершу озиваються на ваші зусилля не дуже вдячно; та коли вони нарешті входять у смак і починають сміятися, то стає ясно небагато знайдеться в світі народів, здатних отак цінувати гумор.
Наступного дня, тільки-но благословилося на світ, я був біля джерела. Я вже застав там Мерліна, який трудився в поті чола, проте вологою і не пахло. Старий був у кепському настрої, і у відповідь на мої скромні натяки мовляв, як чоловік не надто дужий, він даремно береться за гуж, він розв’язав свого язика й почав лаятись, як єпископ, — як французький єпископ доби Регентства[50].
Що ж до джерела, то воно жодних несподіванок для мене не таїло. “Джерело” виявилося звичайнісіньким колодязем, викопаним у звичайнісінький спосіб і викладеним звичайнісіньким камінням. Ні в тому колодязі, ні навіть у брехні, що створила йому славу, нічого дивовижного, а тим більше чудесного, не було; я таку брехню міг би придумати, рано-вранці спросоння, ще не розплющивши очей. Колодязь знаходився посеред темної кам’яної каплиці; капличні мури були прикрашені картинами релігійного змісту, в порівнянні з якими наші рекламні кольорові літографії — справжні шедеври; на них були зображені славнозвісні випадки чудесного зцілення водою, що відбувались якраз тоді, коли ніхто цього не бачив, — ніхто, крім ангелів. Ангели завжди з’являються на палубі, коли в морі має відбутися” чудо, — певно, для того, щоб потрапити на картину. Вони полюбляють це не менше за пожежників — якщо не вірите, перегляньте полотна давніх майстрів.
Каплицю, де знаходився колодязь, тьмяно, освітлювало кілька лампадок. Коли була вода, ченці витягали її за допомогою корби й цебра на залізному ланцюзі й виливали в кам’яні жолоби, якими вона витікала в кам’яні водоймища назовні. Ніхто, крім ченців, не мав права заходити до тієї каплиці. Але я ввійшов — з люб’язного дозволу мого побратима по ремеслу й підлеглого. Сам він до каплиці й не потикався, бо працював не головою, а заклинаннями. Якби він увійшов до того приміщення і скористався із своїх очей, а не з розладнаної психіки, то зміг би полагодити колодязь за допомогою звичайних засобів, а потім, як водиться, заявити, що сотворив чудо. Але цей старий бовдур належав до тих недоумкуватих чаклунів, які вірять у власне чаклування; а жоден чаклун, що дурить себе такими забобонами, ніколи не доможеться успіху.
Я гадав, що в колодязі відкрилася теча, що кілька каменів десь біля самого дна вивалилося й вода пішла в утворену діру. Змірявши ланцюг — він виявився дев’яносто вісім футів завдовжки, — я покликав двох ченців, замкнув двері, взяв свічку і звелів їм спустити мене у цебрі. Коли весь ланцюг розмотався, світло свічки підтвердило слушність мого припущення частина мурування завалилась, утворивши велику провалину.
Я майже шкодував, що саме цей мій здогад підтвердився, бо в мене було ще одне припущення, більш придатне для чуда. Я пригадав, що в Америці, за багато століть по тому, раптово затихлий нафтовий фонтан оживляли за допомогою динамітних шашок. Якби виявилося, що колодязь висох із якихось інших причин, що не мали видимого пояснення, я міг би неабияк здивувати всіх, доручивши якійсь не дуже цінній особі кинути туди динамітну бомбу. Можливо, навіть Мерлінові. Але потреба в бомбі явно відпала. Що ж, не завжди все складається, як гадається. Та для ділової людини розчарування — спонука до пошуків нових шляхів. Я сказав собі, що поспішати нема куди, треба зачекати, а бомба ще може знадобиться. І вона знадобилась.
Коли мене витягли нагору, я вигнав з каплиці ченців і зміряв глибину колодязя волосінню. Колодязь був сто п’ятдесят футів завглибшки, а вода в ньому стояла зараз на рівні сорока одного фута. Я покликав ченця і спитав
— Яка глибина колодязя?
— Не знаю, сер, мені цього ніхто не казав.
— А на якому рівні звичайно стояла в ньому вода?
— Майже до цямрин протягом усіх цих двохсот років так свідчить переказ, успадкований нами від наших попередників.
Так воно, певно, й було, — принаймні до останнього часу. Це підтвердив свідок, якому я вірив куди більше, ніж ченцеві, — ланцюг на корбі лише кінець його впродовж двадцяти-тридцяти футів блищав, а решта була заіржавлена і, певно, ніколи не опускалась у воду. А що ж відбулося тут того першого разу? Безперечно, якийсь практичний чолов’яга спустився в колодязь і замурував місце течі, а потім прийшов до абата й сказав, що з навіяння божого дізнався якщо гріховну купальню буде зруйновано, свята волога повернеться. А тепер стіна колодязя знову завалилась, і ці йолопи знову молилися б, і влаштовували б процесії, і гатили б у дзвони, чекаючи небесної помочі, поки самі не висохли б і вітер не розвіяв би їхній прах, — і нікому з них не спало б на думку опустити в колодязь волосінь чи залізти в нього й подивитися, що, власне, сталося. Ох і важко ж це — відучитись від звичного способу мислення! Адже ми успадковуємо його як будову тіла та риси обличчя; якщо в людини за тих часів з’являлася думка, якої не було в її предків, починали підозрювати, що вона незаконнонароджена. Я сказав ченцеві
— Наповнити водою висохлий колодязь — нелегке чудо, але ми спробуємо сотворити його, якщо у брата Мерліна нічого не вийде. Брат Мерлін дуже вправний чародій, але тільки для родинного кола за межами вітальні його фокуси не варті ламаного цента, а в такій справі, як оця, — і поготів. Але тут немає нічого ганебного зрештою, чарівник, здатний відживити колодязь, може навіть відкрити готель.
— Готель? Щось я, здається, не чув…
— Про готелі? Це те, що ви звете заїздами чи корчмами. Людині, яка вміє упоратися з таким чудом, під силу й керівництво готелем. Я можу зробити таке чудо, воно мені до снаги, але не буду від вас приховувати щоб сотворити його, треба напружити всі свої надприродні сили — геть усі до останку.
— Вже хто-хто, а ми, ченці, знаємо це минулого разу, кажуть, на чудодійне лагодження пішов цілий рік. Та хоч би як там було, ми молитимемо бога, щоб він послав вам успіх.
З погляду ділового, це була вдала ідея — пустити чутку, ніби відновлення джерела справа надзвичайно важка. Скільки нікчемних дрібниць реклама роздуває до велетенських розмірів! Цей чернець запам’ятає, які труднощі чекають на мене, рознесе таку чутку якнайдалі, й через кілька днів я стану героєм дня.
Повертаючись опівдні додому, я зустрів Сенді. Вона щойно відвідала самітників.
— Я б теж хотів їх оглянути, — сказав я. — Сьогодні середа. У них бувають денні спектаклі?
— Що саме, сер? Я, даруйте, не зрозуміла.
— Денні спектаклі. Вони працюють після обіду?
— Хто?
— Самітники, хто ж іще.
— Працюють?
— Еге ж, працюють! Невже незрозуміло? Я хочу знати, чи не зачиняються вони після обіду?
— Зачиняються?
— Атож! Атож! Зачиняються! Що тут неясного? Зроду не бачив такої недотепи з першого разу нізащо не второпає, що їй кажуть! По-людськи тебе питаю, чи після обіду вони замикають крамницю, підводять риску, ставлять крапку, припиняють прийом…
— Підводять риску, припиняють…
— Ну, все, годі, край. Прощавай, бо я втомився. Від тебе однаково слова путнього не доб’єшся.
— Ви могли б добитися від мене чого завгодно, сер, і мені гірко й боляче, що я не можу догодити вам, будучи всього тільки простою дівою, не охрещеною з колиски у глибоких водах мудрощів, що надають такої блискучої довершеності й могутності тому, хто прилучається до найблагороднішого з таїнств — ученості, викликаючи до себе найглибшу шану в душах простих смертних, які через відсутність і брак таких високих здобутків убачають у своєму власному неуцтві лише ознаку інших вад і, оплакуючи їх, надягають волосяницю й посипають попелом скорботи свої голови; коли ж у сповиту темрявою свідомість невігласа проникають такі золоті, сповнені глибокого прихованого змісту слова, як “зачиняють крамницю”, “підводять риску” і “ставлять крапку”, то тільки ласка божа не дає йому луснути від заздрощів до того, чий розум може ці величні, милозвучні й чудесні слова створити, а язик — вимовити; що ж до труднощів, які виникають у вбогому розумі неука, то неспроможність його осягти значення цих мовних чудес спричинена не пихою, — вона природна і зрозуміла, в ній також виявляється безмежна шаноблива повага до вас, — і для вас це, власне, не новина, бо, добре знаючи й чудово розуміючи напрям моїх думок і склад моєї душі, ви збагнули вже, що я не те що не хочу, а не можу; а позаяк я не можу, то все моє хотіння виявляється безпорадним, розбиваючись об невміння, тож якби я хоч трохи могла, то неодмінно домоглася б, а тому благаю згляньтеся на мою провину й даруйте її мені, мій добрий хазяїне й найдорожчий лорде.
До мене дійшло далеко не все з того, що Сенді наторохкотіла, — я маю на увазі деталі, — але загальний зміст я уловив, і то в достатній мірі, щоб відчути пекучий сором. Негарно було задурювати голову неосвіченій дівчині шостого століття технічними термінами дев’ятнадцятого, та ще й ганити її за те, що вона їх не втне; вона щиро прагнула зрозуміти все, що я їй кажу, і не її провина, коли дещо було їй понад силу; тож я вибачився. Потім ми разом рушили звивистою стежкою до самітницьких нір, любенько розмовляючи й відчуваючи, що стали ще більшими друзями, ніж були доти.
Я поступово проймався таємничою і шанобливою повагою до цієї дівчини, бо тепер щоразу, коли вона розганяла свої фрази, мов вагони довжелезного експреса, що, набираючи швидкості, від’їздить від станції в безмежний трансконтинентальний простір, мені здавалося, що до мене промовляє сама грізна праматір германських мов. Іноді враження було таке сильне, що, коли вона відкривала шлюзи свого красномовства, я мимоволі знімав шолома й ставав струнко; якби її слова були водою, я, безперечно, втонув би! Фрази свої вона будувала, як німці; хоч би про що йшлося, — якесь зауваження, чи напучення, чи ґрунтовне наукове висвітлення якогось питання, чи історію якоїсь війни, — Сенді мала вбгати все, від початку до кінця, в одне речення або вмерти. Так, між іншим, заведено нині в кожного німецького письменника; коли він пірнає сторч головою в якусь фразу, то ви вже не побачите його, поки він не вирине по той бік Атлантики з дієсловом у зубах.
Увесь день аж до вечора ми переходили від одного святого до іншого. Це був дивовижний звіринець! Здавалося, самітники змагались між собою передусім у тому, хто перевершить інших неохайністю і багатством годованих ним різновидів усіляких паразитів. Поведінка й пози їхні свідчили про надзвичайне самовдоволення. Один анахорет, наприклад, пишався тим, що лежить голий у багнюці, дозволяючи комахам їсти себе поїдом; другий — тим, що стовбичить цілоденно у чому мати народила під скелею і невпинно молиться на втіху прочанам; третій, також голісінький, розважав публіку, повзаючи навкарачки; четвертий — тим, що вже котрий рік поспіль тягає за собою вісімдесятифунтову гирю; п’ятий ніколи не спав лежма, а тільки стоячи в колючому чагарнику, причому починав гучно хропіти, тільки-но десь поряд з’являлися прочани. Одна жінка, що прикривала свою голизну лише сивим волоссям, була чорна з голови до п’ят завдяки тому, що протягом сорока семи років виявляла особливу святість — не милася. Прочани стояли купками й заздрісно витріщалися на цих диваків, захоплюючись благодаттю, яку ті здобували на небесах своїми побожними подвигами.
Помалу добралися ми й до одного з найбільших праведників — знаменитості, уславленої в усьому християнському світі. Найблискучіша, найвельможніша публіка з’їжджалася сюди з найвіддаленіших країн, щоб віддати йому шану. Він обрав собі місце в найширшому місці долини, і весь простір довкола нього був завжди заповнений юрбою. ’ Праведник стояв на широкому помості, на стовпі шістдесят футів заввишки. Там він ось уже протягом двадцяти років день у день робив одне й те саме — безнастанно Я дуже швидко нахиляв голову мало не до колін і випростувався. Так він молився. З хронометром у руці я підрахував на 1244 поклони він витратив 24 хвилини 46 секунд. Мені стало шкода стільки енергії гайнувалося марно! А тим часом рухи його — за моїх часів вони звалися педальними — в механіці вважались особливо цінними. Тож я занотував це в своєму записнику, вирішивши в майбутньому приладнати до нього систему м’яких пасів з тим, щоб він крутив колесо швацької машини. Згодом я здійснив свій план, і самітник цілих п’ять років сумлінно крутив нам машину. Він виготовив вісімнадцять тисяч першосортних полотняних сорочок — по десять штук на день, — працюючи і по неділях, і по святах (в ці дні він кланявся не менше, ніж у будні, й не було ніякого сенсу марнувати стільки енергії). Сорочки не коштували мені нічого, якщо не рахувати якоїсь мізерії на матеріал — сировину я купував сам, вважаючи, що перекладати ці витрати на самітника було б несправедливо; а прочани розхапували сорочки, мов гарячі пиріжки, по півтора долара за штуку — тобто за суму, яку в Артуровім королівстві правили за півсотні корів чи за породистого коня. Сорочки вважалися найкращим запобіжним засобом від будь-якого гріха, тож так і рекламувалися моїми лицарями за допомогою фарб і трафарету. Незабаром у всій Англії не залишилося скелі, чи великого валуна, чи глухої стіни, на якій не було 6 написано літерами, що впадали в око за милю

Стовпотворіння! Остовпіння
викликають у найвибагливіших вельмож
сорочки святого Стовпника.
Патент зареєстровано.

На сорочках ми заробляли стільки грошей, що я не знав, куди їх дівати. Розширюючи виробництво, я почав виготовляти сорочки виключно для королів, а також щось запаморочливе для герцогинь та інших знатних дам, з мережаними оборочками, що сходилися десь аж під машинним відділенням і розходилися в кільовій частині, із прозорою смугастою запоною на прогулянковій палубі, великими зборками на бортах над колесами й трьома канатними бухтами із золотих галунів на кормі. Так, то було, скажу вам, фантастично!


Але десь о цій порі я помітив, що мій двигун узяв собі за звичку стояти на одній нозі — видно з другою було щось негаразд. Тоді я скоротив виробництво і запросив у компаньйони сера Борса де Ганса та деяких його друзів. А через рік підприємство і зовсім закрилося, і наш роботящий праведник пішов на спочинок. Він заслужив його — можете повірити мені на слово.
Та коли я побачив його вперше, змалювати, яке видовище він являв собою, тут неможливо. Коли хочете, прочитайте про нього в Житії святих[51].


Розділ XXIII
ОЖИВЛЕННЯ ДЖЕРЕЛА

Опівдні в суботу я знову зайшов до каплиці, де був колодязь, — подивитися, що робить Мерлін. Він і досі палив пахучі порошки, вимахував руками й ревно бурмотів якусь нісенітницю, але вигляд мав досить-таки прибитий, бо жодної крапельки, води в колодязі, ясна річ, не додалося. Врешті я спитав


— Ну, як, друже-приятелю, чи є якісь зрушення?
— Подивляй, я саме випробовую наймогутніші з чарів, відомих тільки велемудрим знавцям таємних наук Сходу; якщо і це не зарадить, то вже не зарадить ніщо. Помовч, поки я скінчу.
Цього разу він напустив стільки диму, що всю Святу Долину оповила темрява. Самітникам, певно, було непереливки, бо вітер дув у їхній бік, і густі, чадні хвилі котилися просто в їхні нори. Мерлін не тільки чадив, а й без кінця горлав заклинання, сіпався всім тілом і несамовито розмахував руками. Через двадцять хвилин він упав на землю, захеканий і знеможений. Прибули абат, кількасот ченців та черниць, сила-силенна прочан та безліч підкидьків, приваблені чудодійним димом і страшенно збуджені. Абат тремтячим голосом спитав, чи пощастило чогось домогтися. Мерлін відповів
— Якби комусь із смертних до снаги було розвіяти чари, що сковують ці води, тим смертним став би сьогодні я. Але чари не знято; отже, сталося те, чого я найдужче боявся невдача моя підтверджує, що джерело зачарував наймогутніший із духів, відомих магам Сходу, дух такий всемогутній, що кожен, хто вимовить його ім’я, помре. Не було і не буде смертного, якому дано відкрити таємниці тих чарів, а не відкривши “їхньої таємниці, зняти їх неможливо. Води ніколи більше тут не тектимуть, добрий отче. Я зробив усе, що може зробити людина. Дозволь мені піти.
Ясна річ, абат страшенно зажурився, почувши таку звістку.
Геть засмучений, він обернувся до мене й мовив
— Ти чув його. Чи це правда?
— Частково.
— Ага, отже, частково і брехня! Що ж у його словах — правда?
— Те, що колодязь справді зачарував дух із російським ім’ям.
— О, рани господні! То ми пропали]
— Можливо.
— Але не напевно? Ти хочеш сказати, не напевно?
— Тобто ти хочеш сказати, що його слова, нібито нікому не під силу зняти чари…
— Так, що щ його слова можуть виявитися і неправдивими. За певних умов є підстави, — щоправда, досить малі, навіть мізерні, — розраховувати на успіх.
— За певних умов…
— О, ці умови зовсім не складні. Вони зводяться ось до чого колодязь і весь простір на півмилі довкола потрібно передати повністю в моє розпорядження від сьогоднішнього вечора й доти, доки я зніму заборону. Ніхто не повинен заходити сюди без мого дозволу.
— Це все?
— Все.
— І ти не боїшся спробувати?
— О, нітрохи. Звісно, я можу зазнати невдачі. Та можу домогтись і успіху. Коротше кажучи, я ладен спробувати. Чи пристаєте ви на мої умови?
— Ми пристаємо на будь-які умови! Я зараз же звелю. Щоб їх було виконано.
— Стривайте, — мовив Мерлій і злобно посміхнувся. — Чи відомо тобі, що той, хто хоче зняти ці чари, повинен знати ім’я того духа?
— Атож, я знаю його ім’я.
— А чи відомо тобі, що знати це ім’я не досить, потрібно ще й вимовити його? Ха-ха! Чи це тобі відомо?
— Так, відомо!
— Відомо?! То невже ти божевільний? Невже хочеш вимовити його ім’я й померти?
— Вимовити його ім’я? Ну, звісно! Я б вимовив його, навіть якби воно було валлійське[52]!
— Тоді вважай, що ти — покійник. Я так і скажу Артурові.
— От і домовились. А тепер забирай свої манатки й катай звідси. Твоє діло — сидіти вдома й завбачувати погоду, Джоне Як-Тебе-Там-Іще Мерлін.
Це я йому як в око вліпив, і Мерлін аж скривився з досади, бо він був найгірший завбачите погоди в усьому королівстві. Коли він наказував вивісити на узбережжі штормові сигнали, на морі щонайменше тиждень панував мертвий штиль, коли провіщав погожу днину, дощ лив як з цебра. Та я й далі тримав його в бюро передбачень погоди, бажаючи підірвати його репутацію. Мій натяк розлютив старого, і він, замість того щоб їхати додому із звісткою про мою смерть, заявив, що має намір залишитися тут і одержати втіху від цієї радісної події.
Мої фахівці прибули надвечір, страшенно втомлені, бо в дорозі майже не відпочивали. З ними були в’ючні мули, на яких вони привезли все, що могло мені знадобитися інструменти, — насоси, свинцеву трубу, грецький вогонь, в’язки великих ракет, різноколірні феєрверки, петарди, електричну батарею та іншу піротехніку — все необхідне для найпишнішого дива. Вони повечеряли, трохи перепочили, і близько півночі ми втрьох рушили до колодязя, оточеного таким безлюдним, таким мертвим простором, якого я навіть не вимагав.
Ми отаборилися навколо колодязя. Мої хлопці були майстри на всі руки — могли і стіну обличкувати камінням, і точний прилад виготовити. За годину до світанку дірку було замуровано, й вода в колодязі почала підніматись. Тоді ми перенесли все причандалля до каплиці, замкнули її на замок і пішли спати.
Обідня ще тривала, коли ми знову прийшли до колодязя. Роботи було ще багато, а я хотів сотворити своє чудо неодмінно до півночі, виходячи з такого практичного міркування чудо, влаштоване на користь церкви в неділю, цінується в шість разів більше, ніж таке саме чудо, лаштоване в будень. Через дев’ять годин вода піднялася до свого звичайного рівня, тобто стояла за двадцять три фути від верхніх цямрин. Ми встановили в колодязі малий залізний насос, один із перших, виготовлених на моєму заводі поблизу столиці; потім просвердлили кам’яний резервуар, що стояв за капличним муром, вставили в отвір шматок свинцевої труби, досить довгий, щоб кінець його дістав до дверей каплиці і міг викинути за поріг струмінь води, добре видний юрбі, що мала, за моїми розрахунками, заповнити двісті п’ятдесят акрів рівнини навколо горбка із священною спорудою.
Ми вибили днище великої порожньої бочки, закріпили її сторч на пласкому даху каплиці, насипали в бочку на добрий дюйм пороху і начинили ракетами всіх видів, — а мали ми їх, скажу вам, чимало. До пороху провели дроти від нашої кишенькової електричної батареї, розклали по кутках даху весь запас грецького вогню— в одному кутку синього кольору, в другому зеленого, у третьому червоного, у четвертому фіолетового — і також з’єднали всі заряди з батареєю.
Потім ярдів за двісті від каплиці спорудили дерев’яний поміст заввишки чотири фути, вкрили його позиченими для такої нагоди яскравими килимами й поставили зверху трон самого абата. Готуючи диво для темного люду, треба приділити особливу увагу дрібницям — кожна з них має справити належне враження на публіку; крім того, слід подбати про всі можливі вигоди для почесних гостей; коли цих двох умов додержано, здіймай якнайбільший гармидер, і успіх тобі забезпечено. Я знаю, чого варті дрібниці й комфорт, бо знаю людську природу. Дива пишнотою не зіпсуєш. Пишнота вимагає додаткової мороки, праці, іноді й грошей, але врешті-решт вона окупається. Отже, ми провели підземну проводку від каплиці до помосту, сховали під ним батареї й наостанку відгородили поміст з усіх боків канатною загорожею, щоб не підпускати натовп ближче як на п’ятдесят футів. На цьому підготовчі роботи було завершено. Я розпланував усе так допуск публіки з 22.30; початок вистави о 23.25. Я б залюбки організував продаж квитків, але, самі розумієте, — не випадало! Наказавши своїм хлопцям з’явитися до каплиці рівно о десятій, поки довкола ще нікого не буде, і приготуватися витиснути з насоса все, на що він здатний, я пішов разом з ними вечеряти.
На цей час чутки про нещастя із джерелом поширилися по всій країні, і протягом останніх двох-трьох днів народ плавом плив до долини, отаборюючись у нижньому її кінці. Глянувши на той табір, я зрозумів, що вільних місць на виставі не буде. Коли посутеніло, герольди, обійшовши всю долину, оповістили, що сьогодні відбудеться спроба оживити джерело, і посіяли в народі гарячкове нетерпіння. Герольди попереджали також, що абат і його офіційний почет урочисто зійдуть на трибуну о 22.30, а доти доступу на заборонену мною територію не буде. Як тільки абат зі своїм почтом повсідаються, дзвони замовкнуть, і це буде знаком, що й народ може підійти ближче.
Я вже стояв на помості, готовий до зустрічі гостей. Ніч була темна, беззоряна, запалювати смолоскипи я не дозволив, а тому помітив урочисту процесію на чолі з абатом тільки тоді, коли вони підійшли до канатів. Мерлін цього разу не збрехав з’явився разом з абатом і. сів на помості в першому ряді. Натовпу за канатами не було видно, але відчувалося, що глядачів зібралася сила-силенна. Тільки-но дзвони замовкли, всі ті маси народу величезною чорною хвилею ринули вперед і розлилися по всьому вільному просторі; вони прибували ще протягом півгодини, потім очікувально завмерли; по людських головах, мов по бруку, можна було б пройти, мабуть, аж до… Ну, не знаю, але кілька миль пройти можна було.
Я зволікав ще хвилин двадцять для більшого ефекту завжди корисно помучити публіку чеканням. Аж ось тишу порушив чудовий латинський гімн, виконуваний хором чоловічих голосів; розпочавшись ледь чутно в нічній темряві, мелодія зазвучала дедалі голосніше й величніше. Це був найкращий з усіх винайдених мною ефектів. Коли гімн відлунав, я випростався на весь зріст, широко розвів руки, закинув голову, зо дві хвилини простояв нерухомо, — нема кращого способу домогтися цілковитої тиші, — а тоді голосом таким моторошним, що натовп здригнувся, а багато хто з жінок знепритомнів, повільно вимовив страшне слово
— Константінополітанішердудельзакспфайфенмахерсгезельшафт!
Коли з уст моїх із стогоном вихопився останній склад цього слова, я торкнувся одного з електричних проводів, і всю занурену в непроглядний морок юрбу освітило мертвотно-синє світло. Ефект був надзвичайний!
Залунало безліч криків, жінки, ввібравши голову в плечі, кинулися врозтіч, підкидьки зомлівали цілими загонами. Абат і ченці квапливо хрестились і перелякано бурмотіли молитви. Мерлін ще сяк-так тримався, але видно було, що його здивуванню немає меж він ще ніколи нічого схожого не бачив. Що ж, треба було нагнітати обстановку далі. Я підніс руки й, немов конаючи, простогнав
— Нігілістендінаміттеатеркестхенсшпренгунгсаттентатсферзухунген!
І ввімкнув червоне світло. Послухали б ви, як застогнав і завив той людський Атлантичний океан, коли пекельне яскраво-червоне полум’я приєдналося до синього! Через шістдесят секунд я загорлав
— Трансваальтруппентропентранспорттрампельтіртранбертрауунгстренентрагеді!
І запалив зелене світло. Переждавши цього разу лише сорок секунд, я широко розпростер руки й громовим голосом вигукнув усі вбивчі склади цього слова над слова
— Меккамузельманненмассенменшенмердерморенмуттермармормонументенмахер!
І спалахнуло фіолетове сяйво. Всі чотири вогні горіли разом — червоний, синій, зелений, фіолетовий! Чотири шалені вулкани викидали високо вгору клубки яскравого диму, осяваючи, мов удень, сліпучим веселковим світлом найвіддаленіші закутки долини. Віддалік на тлі неба бовваніла на стовпі закам’яніла постать самітника, який уперше за двадцять років перестав кланятися. Я знав, що мої хлопці вже біля насоса й тільки чекають знака. І я сказав абатові
— Час настав, отче. Зараз я вимовлю жахливе ім’я і звелю чарам розвіятись. Будьте напоготові. Вхопіться за що-небудь руками. — Потім закричав до народу — Дивіться. Через хвилину чари буде знято, — або ніколи жоден смертний не зніме їх! Якщо чари розвіються, ви зразу довідаєтеся про це, бо свята вода рине з дверей каплиці!
Перечекавши кілька секунд, щоб ті, хто почув, переказав мої слова тим, хто, стоячи надто далеко, не міг їх почути, я прибрав якнайбундючнішу позу й, несамовито розмахуючи руками, вигукнув
— Наказую злому духові, що вселився в святе джерело, негайно вивергнути в небеса всі сатанинські вогні, які ще перебувають у ньому, зняти свої чари й забратися звідси до пекла, де й пролежати зв’язаному тисячу років. Його власним жахливим ім’ям заклинаю

БГВДЖДЖІЛЛІГККК!

Я ввімкнув провід, що вів до бочки з ракетами, і цілий фонтан сліпучо-яскравих вогняних стріл злетів до зеніту із шипінням та свистом, розсипаючись у небі зливою блискучих діамантів! Зойк жаху вихопився з грудей глядачів, але відразу ж перейшов у крики несамовитої радості, бо при неземному освітленні всі ясно й виразно побачили, як із дверей каплиці вихлюпнулася визволена вода! Старий абат не міг вимовити й слова; ковтаючи сльози, він мовчки стиснув мене в своїх обіймах, красномовніших за будь-які слова. І, до речі, значно небезпечніших за будь-які слова в тій країні, де жоден лікар невартий був ламаного шеляга.


Бачили б ви, як юрби людей кинулися до води, як вони цілували її, пестили й голубили як говорили з нею, мов з живою, й називали її найласкавішими словами, мов друга, що довго блукав десь, уже вважався загиблим і раптом повернувся додому. Так, на це було втішно дивитись, і я перейнявся до них теплішим, ніж доти, почуттям.
Мерліна я відправив додому на ношах. Коли я вимовив страшне ім’я духа, Мерлін знепритомнів і досі не міг прийти до тями. Раніше він, звісно, ніколи не чув цього імені — як і я, — але відразу вирішив, що воно справжнє, будь-яке безглузде ім’я, видалося б йому справжнім. Згодом він визнав, що навіть рідна мати того духа не вимовила б це ім’я краще за мене. Він ніяк не міг зрозуміти, яким дивом я залишився живий, а я не відкривав йому цієї таємниці. Тільки чарівники-початківці виказують такі таємниці. Мерлін витратив три місяці на всілякі чари й заклинання, силкуючись розгадати трюк, який дає змогу вимовити це ім’я і не провалитися крізь землю. Та в нього нічого не вийшло.
Коли я рушив до каплиці, люди скидали капелюхи й широко розступалися, даючи мені дорогу, немов якійсь вищій істоті, — а втім, я справді був вищою істотою і сам усвідомлював це. З собою до каплиці я взяв кількох ченців, втаємничив їх у священнодійство з насосом і звелів їм помпувати в поті чола, адже багато людей, певна річ, захочуть перебути коло води цілу ніч, і треба, щоб її вистачило на всіх. Ченцям насос уже сам по собі видався неабияким чудом, вони не могли надивуватися вволю й захоплювалися, як він бездоганно працює.
То була велика ніч, надзвичайна ніч. Ця ніч уславила мене. Радіючи й пишаючись, я довго не міг заснути.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка