Передмова



Сторінка18/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.49 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Розділ ХLIІІ
БІЙ НА ПІЩАНІЙ СМУЗІ

Ми — в Мерліновій печері Кларенс, і я, і з нами п’ятдесят два здорових, тямовитих, добре вихованих, щиросердих юних британці. Ще вдосвіта я розіслав по фабриках, заводах і великих майстернях наказ припинити роботу і всьому живому відійти на безпечну відстань, щоб не постраждати від вибуху потаємних мін, “що може статися в будь-яку мить, тому негайно звільніть приміщення”. Ці люди знали мене і завжди звірялися на мої слова. Вони не гаятимуть часу, і ніяка сила не змусить їх повернутись на свої місця, поки над ними висить загроза вибуху, тож я міг призначити його на зручний для нас момент.


Ми чекали цілий тиждень. Я й незчувся, як він промайнув, бо весь час писав. За три перші дні я переробив свій щоденник, надавши йому вигляду оповіді; тепер лишалося написати розділ чи два, щоб довести розповідь до сьогодні. Решту тижня я писав листи дружині. У мене був звичай писати Сенді щодня, навіть коли ми розлучались ненадовго. І тепер я не відмовився від цього звичаю, — із любові до нього і до неї, хоч, звісно, й не мав змоги відсилати листи. Писання листів заповнювало час і було схоже на розмову; я ніби говорив з нею, ніби казав “Як добре було б нам, Сенді, якби замість ваших фотографій ви з Алло-Центральною були тут, у печері”. Я уявляв собі, як моя донька щось белькоче у відповідь, засунувши кулачки в ротик і лежачи горілиць на колінах у матері, а та сміється й лоскоче її під підборіддям, щоб вона засміялась, і водночас перемовляється зі мною і так далі, і так далі… Одне слово я міг годинами отак марити наяву. Мені здавалося, ніби ми справді знову разом.
Ясна річ, я щоночі посилав розвідників, щоб знати про все. їхні донесення ставали чимраз тривожніші. Ворог стягав докупи свої сили; всіма дорогами Англії з’їжджалися лицарі, а разом з ними їхали священики і надихали тих, сказати б, хрестоносців на війну на захист церкви. Все дворянство, титуловане й нетитуловане, піднялось на її боці. Цього й слід було сподіватися. Тепер ми мали виполоти весь той бур’ян, і тоді народові не лишиться нічого іншого, як пристати до республіки і…
Ох, який же я був йолоп! Уже на кінець тижня я збагнув усю марність своїх сподівань народ підкидав капелюхи на честь республіки лише один день, на більше його не вистачило? Досить було церкві й дворянству грізно насупити брови, як уся та маса обернулася на отару овець. І одразу ж вівці почали збиватися в кошари — тобто у військові табори — і пропонувати своє дешеве життя й свою дорогу шерсть на боротьбу за “праве діло”. Навіть ті, що зовсім недавно були рабами, теж виступили за “праве діло”, — вони вихваляли його, молились за його перемогу, розчулювались, коли говорили про нього, як і весь інший простолюд. Отакі недоумки! Якийсь гній, а не люди!
Атож, тепер вони знай горлали “Геть республіку!” і жодного голосу проти. Вся Англія йшла проти нас. Як по правді, то такого я не передбачав.
Я весь час придивлявся до своїх п’ятдесяти двох хлопців; стежив за виразом їхніх облич, їхньою ходою і мимовільними рухами, — бо все це мова, яка за надзвичайних обставин може виказати нас, хоч би як ми хотіли приховати свої потаємні помисли. Я знав, що їм не даватиме спокою думка
“Вся Англія проти нас!” — вона дедалі більше заполонюватиме їхню свідомість, дедалі глибше западатиме у душі, і навіть уві сні їм увижатимуться примари, які застерігатимуть “Вся Англія — вся Англія — йде проти вас!” Я знав, що саме так воно й буде; знав, що напруга зрештою стане нестерпною й прорветься назовні, і обмірковував відповідь — добре виважену відповідь, що могла б заспокоїти їх.
Я мав рацію. Такий час настав. Вони не змогли мовчати. Бідолашні хлопці, жаль було дивитися на них — такі вони стали бліді, замучені, стривожені. Спершу їхній делегат не міг добрати слів, голос його уривався; та нарешті він опанував себе. Ось що він сказав бездоганною сучасною англійською мовою, якої його навчили в моїй школі
— Ми хотіли забути, що ми — сини Англії. Ми намагалися дати перевагу розумові перед почуттям, обов’язкові перед любов’ю; розум ми собі підкорили, а серця наші відмовляються коритись. Поки проти нас було тільки дворянство, тільки двадцять п’ять чи тридцять тисяч лицарів, що вціліли в останніх війнах, ми були однодумцями, і нас не бентежили ніякі сумніви; кожен із цих п’ятдесяти двох хлопців, що стоять зараз перед тобою, казав собі “Вони самі того захотіли, так їм і треба”. Але ж, Хазяїне, зрозумій! — обставини змінилися — вся Англія йде проти нас! Поміркуй-но сам цей народ — наш народ, ми з ним єдина плоть і кров, ми його любимо, не примушуй нас нищити своїх братів.
Ось бачите, як важливо зазирнути в майбутнє й приготуватися до зустрічі з ним. Якби я не передбачив подій, цей хлопець захопив би мене зненацька, і я б не знайшов, що відповісти. Але в мене була напоготові відповідь. Я сказав
— Хлопці мої, ваші серця не обманули вас, ваші думки й поведінка гідні поваги. Ви — англійські хлопці, й ви залишитеся англійськими хлопцями, не заплямувавши цього імені. Не гризіться більше докорами сумління, заспокойтеся. Краще поміркуйте вся Англія йде проти нас, але хто попереду? Хто, за всіма правилами війни, у перших лавах? Відповідайте!
— Кінні загони закутих у панцирі лицарів.
— Ваша правда. А їх десь близько тридцяти тисяч. Для такого війська потрібна величезна площа. Виходить, тільки вони — і ніхто більше — ввійдуть на піщану смугу. Отоді й почнеться!.. Цивільні громадяни, які йдуть в ар’єргарді, негайно відступлять — у кожного з них знайдуться невідкладні справи десь-інде. Всі лицарі — дворяни, і тільки вони залишаться на полі бою танцювати під нашу музику. Запевняю вас, нам доведеться битися лише з цими тридцятьма тисячами лицарів. А тепер скажіть своє слово, і я вчиню по-вашому. Чи слід нам уникнути бою і здати свої позиції?
— Ні!!!
Вигук був одностайний і йшов із самих сердець.
— А може… може, ви боїтеся тих тридцяти тисяч лицарів?
Хлопці вибухнули реготом на цей жарт, їхні тривоги мов вітром здуло, і вони весело розійшлися по своїх постах. Та й славні ж то були хлоп’ята! І гарненькі, всі п’ятдесят два, як дівчата!
Тепер я міг зустріти ворога. Хай настає великий день — ми готові до нього.
І великий день настав. Ще на світанку вартовий, який стояв біля входу до печери, доповів, що на обрії комашиться якась чорна маса, і звідти долинають звуки нібито військової музики. На той час саме наспів сніданок, і ми сіли до столу.
Після сніданку я виголосив перед хлопцями невелику промову, а потім послав до кулеметів обслугу на чолі з Кларенсом.
Невдовзі зійшло сонце й осяяло все навкруги. І ми побачили неосяжну рать, що, мов хвиля морська, поступово накочувалася на нас. Вона підступала все ближче і ближче й дедалі грізнішою здавалася. Так, там і справді зібралася вся Англія. Незабаром ми вже бачили незчисленні прапори, що майоріли в повітрі, і раптом усе те море броні заяскріло на сонці. Там було-таки на що подивитися, нічого пишнішого я зроду не бачив.
Нарешті можна було розгледіти й деталі. У перших лавах, скільки сягало око, їхали кінні — прикрашені плюмажами лицарі в панцирах. Раптом засурмили сурми; і вершники перейшли зі ступи на чвал, а тоді… Дивне то було видовище! Величезна хвиля кінських копит дедалі наближалася — і ось уже підкотилась до піщаної смуги — я затамував віддих; ближче, ближче… пояс зеленої трави поза жовтою смугою все вужчав та вужчав… став лише стрічкою… і нарешті зник під копитами коней. Боже праведний! Щільні лави ворога з оглушливим гуркотом злетіли в небо, обернувшись на вир клаптів і уламків, а землю оповив густий дим, ховаючи од нашого зору те, що лишилося від того великого війська.
Настав час і для другого пункту мого воєнного плану. Я натиснув кнопку, й уся Англія здригнулась аж до самих своїх підвалин!
В повітря злетіли й зникли з лиця землі всі осередки нашої прекрасної цивілізації — всі фабрики й заводи. Шкода було їх, та нічого не вдієш. Адже ми не могли дозволити ворогові повернути нашу ж таки зброю проти нас.
А потім настала найнудніша в моєму житті чверть години. Ми мовчки чекали, оточені дротяними загорожами й кільцем густого диму. Неможливо було щось побачити крізь той дим. Нарешті він почав помалу розвіюватись, а ще за чверть години повітря проясніло, і ми змогли вдовольнити свою цікавість. Ніде ані душі живої! Придивившись, ми зрозуміли, що лінія нашої оборони стала ще міцнішою. Динаміт вирив навколо нас рів більш як у сто футів завширшки і накидав з обох боків земляний вал футів з двадцять п’ять заввишки. А скільки загинуло людей, то й не злічити! Та й як лічити мертвих, коли вони не існували у вигляді окремих трупів, а перетворилися на первісну протоплазму з домішкою заліза й ґудзиків.
Ознак життя не було видно, але ж десь у тилу ворога мали бути поранені, що їх винесли з поля бою під прикриттям диму; серед тих, що вціліли, неодмінно поширяться епідемії, — як завжди після таких подій. Ну, а підкріплень їм чекати нема звідки; то була остання ставка лицарства, то було все, що залишилось од лицарського ордену після минулих руйнівних воєн. Я мав усі підстави сподіватися, що сили ворога, якщо той коли-небудь наважиться знову виступити проти нас, будуть незначними. Принаймні лицарські сили. Тому я звернувся до своїх воїнів з вітальною відозвою такого змісту

Солдати, поборники людської волі й рівності! Ваш генерал вітає вас! Марнославно хизуючись своєю силою та вельможністю, зухвалий ворог напав на вас. Ви зустріли його, як належить. Бій був коротким, і ви перемогли. Ця велика перемога, здобута без жодного вбитого з нашого боку, не знає прикладу в історії. Поки планети ходитимуть своїми орбітами, бій на піщаній смузі не зітреться з пам’яті людей.


Хазяїн”.

Я сам прочитав її вголос, і оплески у відповідь були для мене винагородою. Я ще сказав


— Війну з англійським народом закінчено. Народ відступив а поля бою і вийшов із війни. Перш ніж хтось намовить його повернутись, усі воєнні дії скінчаться. Кампанія, яка чекає на нас, буде остання. Вона буде коротка — найкоротша з тих, які знає історія. І найбільш згубна з погляду співвідношення вбитих і поранених до загальної кількості учасників. З народом ми війну скінчили, віднині ми матимемо справу тільки з лицарями. Англійських лицарів можна вбити, але їх не можна перемогти. Ми знаємо, що нас чекає. Поки хоч один із лицарів живий, наша справа не закінчена, й війна неминуча. Ми мусимо знищити їх усіх. (Гучні й тривалі Оплески).
На валу, що утворився під час вибуху, я поставив пікети — по двоє-троє хлопців, які мали стежити, чи не з’явиться ворог знову.
Потім я послав на південь од лінії оборони інженера і з ним сорок хлопців, загадавши їм повернути в наш бік гірський струмок, що протікав там, — він міг стати нам у пригоді. Команду поділили на два загони, по двадцятеро в кожному, і вони змінювали один одного що дві години. За десять годин роботу було виконано.
Коли споночіло, я зняв свої пікети. Один з них помітив у північному напрямку табір, але так далеко, що його видно було тільки в підзорну трубу. Він доповів також, що кілька лицарів, намагаючись розвідати, як пробратися до нас, гнали за наші лінії худобу, але самі близько не підходили. Саме цього я й чекав. Вони, бачте, хотіли перевірити, чи не збираємося ми знову випустити на них червоне страхіття. Я подумав, що вночі вони, мабуть, посмілішають. Я здогадувався, яких заходів вони спробують вжити, бо на їхньому місці зробив би те саме, якби був такий же неук, як і вони. Своїми думками я поділився з Кларенсом.
— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився він, — адже нічого іншого їм не лишається.
— В такому разі, — сказав я, — вони приречуть себе на загибель.
— Безумовно.
— В них нема жодного шансу вижити.
— Ані найменшого.
— Це жахливо, Кларенсе. Мені шкода їх.
Думки про це так збентежили мене, що я не знаходив собі місця. Нарешті, щоб заспокоїти своє сумління, я склав лицарям таке послання

ВЕЛЬМИШАНОВНОМУ ПРОВОДИРЕВІ БУНТІВНОГО ЛИЦАРСТВА АНГЛІЇ



Ви воюєте даремно. Ми знаємо ваші сили, — якщо можна їх так назвати. Нам відомо, що проти нас ви можете виставити не більш як двадцять п’ять тисяч лицарів. Отже, у вас немає жодного шансу на перемогу. Розміркуйте ми добре озброїлись і добре укріпилися, нас п’ятдесят чотири. П ятдесят чотири кого? Людей? Ні — умів, найздібніших У світі, — а це сила, якої не подолати темній масі, як хвилям морським не розбити гранітних берегів Англії. Будьте розважливі. Ми даруємо вам життя; заради своїх дружин і дітей не відмовляйтеся від такого дарунку. Востаннє вам пропонуємо киньте зброю, беззастережно скоріться республіці, і все буде пробачено.
(Підпис) Хазяїн”.

Я прочитав послання Кларенсові й сказав, що хочу передати його з парламентером. Він розсміявся своїм саркастичним сміхом і сказав


— Ти так і не збагнеш до кінця, що таке дворянство. Не будемо марнувати сил і часу. Уяви собі, що я проводир отих лицарів, а ти — парламентер. Ось ти з’являєшся з білим прапором, наближаєшся до мене і вручаєш мені своє послання, а я даю тобі відповідь.
Я включився в гру — ступив наперед мовби у супроводі конвою з ворожих солдатів, дістав папір і прочитав його вголос. Замість відповіді Кларенс вихопив папір із моїх рук, бундючно закопилив губу й промовив із зневагою
— Четвертуйте це бидло й пошліть у кошику назад тому низькородному пройдисвіту, що прислав його. Іншої відповіді не буде!
Яка нікчемна теорія у порівнянні з дійсністю! А в дійсності саме такого кінця й слід чекати, і запобігти цьому неможливо. Я подер той папір і відкинув геть свої недоречні сентименти.
А тепер до діла. Я випробував електричну сигналізацію від платформи з кулеметами до печери й упевнився, що вона працює справно; ще і ще раз перевірив контакт із дротяними загорожами — з його допомогою я міг пустити струм у будь-яку з дванадцяти ліній. Наглядати за кабелем, що йшов до струмка, я послав трьох своїх найкращих хлопців, які мали вартувати цілу ніч, змінюючись кожні дві години, готові будь-якої миті виконати мій наказ, тільки-но почують умовний сигнал три револьверні постріли підряд, — якщо я встигну його дати. Решту варти я відпустив на ніч, і в таборі не лишилося ні душі; я звелів дотримувати в печері тиші й пригасити електричне світло так, щоб воно ледь блимало.
Коли зовсім споночіло, я вимкнув струм в усіх дротяних загорожах, а сам вибрався на вал з нашого боку рову, утвореного вибухом. Я виповз до самого гребеня й простягся на зеленому схилі, щоб спостерігати. Однак було надто темно, і нічого я не побачив. Та й не почув. Довкола стояла мертва тиша. Щоправда, час від часу долинали звичайні нічні звуки шурхіт пташиних крил, дзижчання комах, далекий гавкіт собак, мукання корів, — але вони не порушували тиші, а поглиблювали її і сповнювали лиховісним смутком.
Я вже й не намагався щось угледіти в тій чорній темряві, проте й далі пильно дослухався, чи не почую чогось підозрілого, — був певен, що таки дочекаюся свого. Та чекати довелося довгенько. Нарешті я вловив якийсь невиразний, ледь чутний звук, що скидався на брязкіт металу. Я насторожив вуха і затамував віддих, бо саме такого звуку я чекав. Звук наближався з півночі й дедалі гучнішав, аж поки я почув його на одному рівні з собою — на валу з протилежного боку рову, футів за сто від себе. Потім з-за валу рядком вигулькнули якісь чорні цятки — чи не людські голови? Важко сказати; а може, там нічого й не було, — хіба ж можна вірити очам, коли в тебе така збуджена уява? Та невдовзі мої сумніви розвіялись. Брязкіт металу почувся вже з рову. Він швидко наростав, розкочувався вшир, і я непомильно зрозумів рів займає озброєний загін. Атож, вороги готували нам невеличкий сюрприз. Вистави слід було чекати десь на світанку, а може, й раніш.
Я навпомацки повернувся назад у табір того, що я побачив, було цілком досить. Діставшись до помосту, я дав сигнал пустити струм у дві внутрішні загорожі. Тоді пішов у печеру й побачив, що там усе гаразд хлопці спали, чатувала тільки варта. Я розбудив Кларенса й сказав йому, що у великому рові повно воїнів — лицарі, як видно, хочуть ударити по нас усією масою. Нам слід бути готовими до того, що на світанку тисячі ворогів вилізуть з рову на вал і підуть на приступ, а одразу ж за ними посуне й решта війська.
Кларенс сказав
— Певно, вони вишлють одного-двох розвідників під покровом темряви. То, може, вимкнути струм із зовнішніх загорож і дати їм змогу пройти?
— Я вже зробив це, Кларенсе. Невже ти думаєш, що я такий негостинний?
— Та ні, ти добра душа. Я хотів би піти і…
— Гідно зустріти їх? Я піду з тобою.
Ми перейшли табір і залягли між двома внутрішніми загорожами. Навіть після тьмяного світла печери ми спершу майже нічого не бачили, але невдовзі наші очі призвичаїлись до темряви й почали розрізняти стовпи з дротами. Ми пошепки заговорили проміж себе, та раптом Кларенс урвав розмову і спитав
— Що це там таке?
— Що саме?
— Та онде воно.
— Що “воно”? Де?
— Отам за тобою, щось темне… Якась наче постать, біля другого ряду дротів.
Я вдивлявся, і він вдивлявся. Я сказав
— Чи то не людина, Кларенсе?
— Та ні, начебто ні… А втім, скидається на те… еге ж, таки людина! Схилилася на загорожу.
— Отож я й кажу. Ходім побачимо.
Ми порачкували вперед і, опинившись поруч, звели очі. Атож, і справді людина — велика постать у лицарському обладунку, випростана й сперта обома руками на дріт, і, певна річ, від неї тхнуло смаленим м’ясом. Бідолаха сконав на місці, навіть не збагнувши, що його вразило. Він стояв закляклий, наче статуя, і тільки пучок пір’я на його шоломі злегка хитався від нічного вітерцю. Ми підвелися й зазирнули йому під забороло, але так і не побачили, знайомий то чи ні, — було надто темно, щоб розпізнати риси обличчя.
Раптом ми почули приглушену ходу й миттю впали на землю. А тоді вгледіли невиразні обриси ще одного ворога він дуже сторожко, навпомацки наближався до нас. Ми вже бачили, як він простягає руку, намацує верхній дріт, як нахиляється і пролазить під ним, переступивши через нижній. Аж ось він помітив мертвого товариша й здригнувся від несподіванки. З хвилину постояв, не розуміючи, чому той спинився, потім тихо мовив
— Чого ти тут замріявся, добрий сер Мар… — А тоді поклав руку на плече мерця і — уривчасто скрикнувши, повалився мертвий. Убитий мерцем — атож, убитий своїм же загиблим товаришем. Було в цьому щось моторошне.
Наступні півгодини ці ранні птахи один по одному з’являлися поблизу кожні п’ять хвилин. Озброєні здебільшого тільки мечами, вони тримали їх напоготові, попереду, й намацували ними дроти. Ми не завжди бачили самих лицарів, але раз по раз помічали то там, то там голубий зблиск і однаково знали, що сталося черговий бідолаха торкався мечем зарядженого дроту і ту ж мить конав. На деякий час западала лиховісна тиша, а тоді знов і знов, з безжальною розміреністю, лунав гучний брязкіт — то падало закуте в залізо мертве тіло. Так тривало довго, і аж жах брав від тих звуків серед темряви й безлюддя.
Ми вирішили прогулятися між двома внутрішніми загорожами. Задля зручності пішли на повен зріст, розваживши так якщо нас і помітять, то скоріше визнають за своїх, аніж за супротивників, та й в усякому разі мечем до нас не дістати, а списів ці панове при собі не мають. Ну й прогулянка ж то була! Мало не на кожному кроці поза другою лінією лежали мерці — хоча видно їх було й невиразно, проте ми бачили; а ще ми нарахували п’ятнадцять отих скорботних статуй — мертвих лицарів, що стояли, спершись руками на дріт. Усе це досить переконливо свідчило, що наш струм дуже потужний і вбиває жертву миттю, не давши їй і скрикнути.
Незабаром ми почули глухе тупотіння і враз здогадалися, що воно таке. Це був отой сюрприз, якого ми мали чекати. Я пошепки звелів Кларенсові йти збудити наших воїнів і сказати, щоб ніхто не витикався з печери без мого розпорядження. Він скоро повернувся, і ми стали біля внутрішньої загорожі, спостерігаючи, як беззвучна блискавка чинить страшну розправу над ворожою навалою. Добачити деталі було неможливо, але темна купа за другою загорожею зростала на наших очах. І то все були мертві люди! Тепер наш табір оточувала суцільна стіна мерців — сказати б, оборонний вал, бастіон із трупів. І найстрашніше, що все те діялося в цілковитій тиші ні слова команди, ні бойового поклику, — бо, замисливши захопити нас зненацька, ті люди посувалися як могли тихіше, і щоразу, коли передній ряд наближався до мети й ось-ось мав з криком кинутись на приступ, він наражався на смертоносний дріт і падав додолу, не встигши й рота розтулити.
Мені вже довелося пустити струм у третій ряд і майже одразу по тому в четвертий і п’ятий — так швидко проміжки між загорожами заповнювалися трупами. Я вирішив, що надходить час завдати головного удару, — адже все вороже військо уже опинилося в нашій пастці. Так чи так, а слід було пересвідчитись у цьому. Я натиснув кнопку, і над нашим урвищем спалахнуло п’ятдесят електричних сонць.
О чорт, ото була картина! Нас оточували три стіни мертвих тіл! А в проміжках між рештою загорож юрмилися ще живі, обережно посуваючись уперед крізь дроти. Раптовий спалах світла приголомшив усю ту масу, і вона немов закам’яніла з несподіванки. Цим миттєвим замішанням слід було скористатись, і я не пропустив такої нагоди. Адже в наступну мить вони б отямились і з бойовим покликом навально кинулися вперед, трощачи мою проводку; але ця втрачена мить назавжди позбавила їх такої змоги, і в цю коротку, скороминущу частку секунди я встиг пустити струм по всіх лініях і знищити усе полчище на місці! От тепер уже крик таки почувся! То був передсмертний крик, що вихопився з одинадцяти тисяч грудей. Жахливим воланням розкотився він серед ночі.
Одного погляду було досить, щоб побачити решта ворожого війська — десь тисяч із десять — уже перейшла рів і готова до рішучого нападу. Отже, всі вони в наших руках, і ніщо їх уже не врятує! Настала завершальна дія трагедії. Я тричі вистрілив з револьвера, що означало “Пустити воду!”
Розлігся страшенний грім і гуркіт, і за хвилину гірський потік шалено ринув у рів і перетворив його на повноводу річку в сто футів завширшки і двадцять п’ять завглибшки.
— До зброї, хлопці! Вогонь!
Тринадцять кулеметів Ґетлінга почали вивергати смерть на ті приречені десять тисяч чоловік. Ворожі воїни спинилися, якусь хвилю постояли проти навальної зливи вогню, а тоді повернули назад і сипонули до рову, мов полова від подмуху буревію. Чверть їх не добігла й до гребеня внутрішнього валу, а три чверті таки подолали його — і потонули в рові.
Через десять хвилин після того, як ми відкрили вогонь, збройний опір ворога було остаточно зламано, воєнну кампанію закінчено, і ми, п’ятдесят чотири чоловіка, стали володарями Англії! Навколо нас лежало двадцять п’ять тисяч трупів.
Та яка зрадлива доля! Дуже скоро — скажімо, десь через годину — з моєї власної вини сталося таке, що… Але мені не стає духу писати про це. Отож кінчаю свою оповідь.


Розділ ХLIV
ПОСТСКРИПТУМ КЛАРЕНСА

Замість нього напишу про це я, Кларенс. Він запропонував мені разом з ним вийти з табору й подивитися, чи не можна допомогти пораненим. Я відраджував його як міг. Казав, що коли їх там багато, ми однаково нічого не зарадимо, та й хоч би як воно було, а отак ходити між них просто нерозумно. Та коли він уже щось собі постановляв, його рідко вдавалося переконати в іншому. Отож ми вимкнули з наших огорож електричний струм, узяли з собою охорону і, перелізши через вал із мертвих лицарів, пішли полем бою. Перший поранений, що попрохав допомоги, сидів, зіпершись спиною на вбитого товариша. Коли Хазяїн нахилився й заговорив до нього, поранений упізнав його і вдарив кинджалом. То був сер Меліагронс — я побачив це, знявши з нього шолом. Він уже ніколи не покличе когось на допомогу.


Ми віднесли Хазяїна до печери й заходилися коло його рани, на щастя, не дуже серйозної. В цьому ділі нам допомагав і Мерлін, але тоді ми ще не знали, що то він. Мерлін переодягся старою жінкою і з’явився в подобі добросердої селянки. Гладенько виголившись і намастивши обличчя коричневою фарбою, він прийшов до нас через кілька днів після того, як поранили Хазяїна, і сказав, що може для нас куховарити. Вдавана стара сказала нам, що всі її родичі подалися до нових таборів, які лаштує ворог, а вона лишилася сама і мало не помирає з голоду. Хазяїн уже швидко одужував і розважався тим, що дописував свою оповідь.
Ми зраділи цій жінці, бо людей мали обмаль. Ми опинилися в пастці, яку самі ж таки собі й наставили. Якщо ми залишимось тут, мертвяки вб’ють нас, а якщо подамося геть від своїх оборонних споруд, перестанемо бути невразливими для ворога. Ми перемогли й самі були переможені. Хазяїн розумів це; всі ми це розуміли. Якби вирушити в один з нових таборів і спробувати дійти якоїсь згоди з ворогом… Але Хазяїн піти не міг, і я не міг, бо один з перших занедужав, отруєний смородом багатьох тисяч трупів. Слідом за мною злягли інші, потім ще і ще. А взавтра…
Завтра. Ось воно й настало. А з ним — кінець. Десь близько півночі я прокинувся й побачив, що та відьма виробляє якісь чудернацькі паси над головою Хазяїна, і страшенно здивувався. Усі, крім варти при динамо-машині, міцно спали, і в печері не чути було ні звуку. Нарешті стара облишила свої таємничі химери й рушила до дверей.
— Ану стій! Ти що це робила?
Вона зупинилась і сповненим зловтіхи голосом промовила.
— Ви були переможцями — тепер ви переможені! Всі оці — приречені, і ти також. Ви всі сконаєте в цій печері, всі, крім нього. Він тепер спить і спатиме тринадцять віків. Я — Мерлін!
І він зайшовся таким невтримним, божевільним сміхом, що аж заточився, наче п’яний, і вхопився за один з наших електричних дротів. Так він і лишився стояти з роззявленим ротом і досі сміється. І, певно, той закам’янілий сміх зостанеться на його обличчі аж доти, доки тіло його розсиплеться на порох.
А Хазяїн і не зворухнеться — спить, наче мертвий. Якщо він сьогодні не прокинеться, ми вже знатимем, що то за сон, і тоді покладемо його тіло в найдальшому закутку печери, де ніхто його не знайде і не зможе наглумитися з нього. А ми, решта, умовилися так якщо хоч одному з нас пощастить вийти звідси живим, він сумлінно опише все, що тут сталося, і сховає рукопис разом із Хазяїном, нашим любим, добрим проводирем, якому цей рукопис належить — живому чи мертвому.

Кінець рукопису



ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО АВТОРА

Коли я відклав рукопис, надворі вже розвидніло. Дощ майже перестав, усе довкола було сіре й сумне, і знесилена буря, вщухаючи, востаннє зітхала й хлипала. Я підійшов до кімнати незнайомця і, ставши біля прочинених дверей, прислухався. А коли почув його голос, постукав у двері. Відповіді не було, проте голос чувся й далі. Я зазирнув до кімнати. Незнайомець лежав горілиць на ліжку і уривчасто, але з великим запалом щось говорив, розкинувши руки й неспокійно шарпаючи ними, як ото хворий у гарячці. Я тихцем підступив до ліжка й нахилився над ним. Він і далі щось бурмотів, а то й вигукував. Я обізвався якимсь словом — аби тільки привернути його увагу. Його осклілі очі вмить заблищали, а попелясте обличчя спалахнуло радістю, вдячністю, приязню.


— О Сенді, нарешті ти прийшла!.. Як я тужив за тобою! Сядь поруч мене… не покидай мене… ніколи більше не покидай мене, Сенді, ніколи… Де твоя рука? Дай її мені, люба, я хочу тримати її… отак… тепер усе гаразд, усе добре, і я знову щасливий… Ми знову щасливі, правда ж, Сенді?.. Я майже не бачу тебе, ти вся наче в тумані, невловна, мов хмаринка, але ти тут, і з мене досить цієї благословенної миті… я тримаю твою руку в своїй, ні, не забирай її… ще трохи… мені вже недовго її тримати… А то була наша донечка?.. Алло-Центральна!.. Вона не озивається. Може, спить? Принеси її, коли прокинеться, і дай мені торкнутись її рученят, її личка, її волоссячка і попрощатися з нею… Сенді!.. Атож, ти тут. Я на мить забувся й думав, що ти пішла… Чи довго я хворію?.. Мабуть, довго — мені здається, місяці минули… А які сни мені ввижалися, Сенді, які химерні й моторошні сни! Ну чистісінька тобі правда, а не сон… усе воно, звісно, було марення, але ж таке правдиве! Мені ввижалося, ніби король помер, а ви лишились у Галлії і не можете дістатися додому, ввижалася революція; в тих маячних снах я бачив, як ми з Кларенсом та купкою моїх юних прибічників воюємо з усім лицарством Англії і винищуємо його до ноги! Та й це — не найбільше диво. Мені марилося, ніби я істота з далекої прийдешньої доби, що має настати через багато століть, і навіть це видавалося такою ж правдою, як і все інше! Так-так, ніби я перенісся з тієї доби назад у нашу, а тоді знову в оте далеке майбуття і опинився, самотній і всім чужий, у геть незнайомій мені Англії, і між нами запала прірва в тринадцять століть — між мною і тобою, між мною і моїм домом та друзями, між мною і всім тим, що таке любе мені, задля чого тільки й варто жити!.. Який то був жах, Сенді, ти навіть уявити собі не можеш! О, не йди від мене, Сенді, не залишай мене ні на мить… не дай мені знов утратити тяму… Смерті я не боюся, хай собі приходить, аби тільки не було тих марень, тих жахливих марень, що крають мені душу… мені несила терпіти їх більше… О Сенді!..
Ще деякий час він бурмотів щось нерозбірливе, а потім затих, немовби передчуваючи наближення смерті. Раптом пальці його почали гарячково бгати укривало, і з цього я зрозумів, що надходить кінець. А коли горло йому стисла передсмертна судома, він трохи піднявся, начебто прислухаючись до чогось, а тоді мовив
— Сурмлять у ріг?.. То король! Спускайте міст! Людей на замкові мури! Погасіть…
Він готував свій останній “ефект”, але так і не довів його до кінця.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка