Павло Роберт Маґочий українське національне відродження



Скачати 375.03 Kb.
Дата конвертації06.05.2016
Розмір375.03 Kb.




Павло Роберт Маґочий

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ;

НОВА АНАЛІТИЧНА СТРУКТУРА1

Український народ вважають одним із багатьох слов'янських та інших народів Східно-Центральної Європи, які зазнали національного відродження протягом 19 ст. У порівняльних термінах звичайно вважають, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і врешті-решт не досягли кінцевої мети національних рухів - політичної незалежності. Розуміння, що національні рухи треба аналізувати й оцінювати з погляду успіху в здобуванні політичної незалежності, визначало філософський та інтелектуальний напрям літератури з цього предмету історичних досліджень.

Перш ніж звернутися до існуючої літератури і до пропозицій щодо нової аналітичної структури, було б доцільно подати кілька зауважень про тло українського руху. В останні десятиріччя 18 ст., коли починався процес національного пробудження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської і Австрійської. Цей політичний поділ лишився без суттєвих змін аж до Першої світової війни. З одного погляду українські землі в Російській імперії були значно важливіші, оскільки вони охоплювали 90 % усієї української етнолінгвістичної території і 85 % усіх українців. З іншого, незважаючи на менший відсоток земель і населення, в Австрійській імперії, особливо в Галичині, українці відігравали важливу, а то й вирішальну роль у визначенні, напряму українського національного відродження.

В обох імперіях українці не мали жодних адміністративних одиниць, які б загалом або частково відповідали заселеним ними землям. У Російській імперії українці проживали переважно у дев'ятьох губерніях (Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській, Волинській, Київській І Подільській), які часом довільно називалися Південною Росією, або Малоросією. В Австрійській імперії українці проживали у Галичині та Буковині, в «австрійській» половині імперії і в кількох округах північно-східної Угорщини, які ще називалися Підкарпатською Руссю, а згодом Закарпаттям.

Хоча в 19 ст. українські землі не користувалися ні адміністративною єдністю, ні автономією, жителі деяких країв, зокрема ті, що походили з козаків, зберігали пам'ять про самоуправління. Ця пам'ять була особливо сильною на українських землях у Російській імперії, три краї якої користувалися різним ступенем політичної автономії аж до другої половини 18 ст. - Слобідська Україна (до 1765 p.). Запоріжжя (до 1775 р.) і Гетьманщина (до 1785 р.).2

Якщо ж йдеться про соціально-економічне становище на українських землях, ситуація в обох імперіях, в основному, не відрізнялась. Українські землі були переважно аграрними. Основна структура українського суспільства не змінилася навіть під кінець 19 ст., коли на східних українських землях у складі Російської імперії намітилась тенденція до індустріалізації. Це трапилось тому, що в містах України, зокрема в нових індустріальних центрах на сході, українці не становили етнічної більшості, і зріст індустріалізації ледве чи торкався їх. Російський перепис населення 1897 р. виявив, що лише 5,7 % українців проживали у містах, а 81,1 % працювали у сільському господарстві, або були наймитами чи слугами. В Австрійській імперії ще менший відсоток українців жив і працював у містах і ще більший - займався сільським господарством. Міста на українських територіях були островами, на яких проживали різні національні меншини (росіяни, поляки, євреї тощо), які мали небагато спільного з українськими масами по селах. Нарешті, українське сільське господарство характеризувалося невеличкими ділянками, що їх обробляли хронічно зубожілі селяни, які тільки нещодавно звільнилися з кріпацтва (1848 р. в Австрії і 1861 р. в Росії).3

Отож протягом 19 ст., яке було періодом національного відродження, українське суспільство можна розглядати як мало розвинуте аграрне суспільство, поділене двома багатонаціональними імперіями - Росією та Австрією. Жодна українська земля не користувалася адміністративною або політичною автономією, і лише певні групи зберігали пам'ять про самоврядування, яке, здавалося, неможливо було відновити в імперських умовах. Тому ідея української самобутності не могла вціліти самим тільки продовженням якоїсь давньої політичної традиції. Треба було знайти щось нове. Такий каталізатор було знайдено. Прийшов він з-поза України. Це був націоналізм.

Ми не розглядатимемо тут ідеології націоналізму або специфічно українського вияву його, не шукатимемо ідеологічних джерел українського національного відродження і не вивчатимемо його розвитку протягом 19 ст. ЦІ питання не раз уже розглядалися, принаймні у загальних рисах.

Нас цікавить лише питання, що за структури використовувалися в попередніх дослідженнях, щоб проаналізувати українське національне відродження І врешті таку запропонувати нову структуру, яка не тільки поставить український рух у ширший європейський контекст, але й візьме до уваги специфічні риси українського досвіду.

На загал, у літературі панують два основні підходи - радянсько-марксистський і немарксистський. Радянсько-марксистська модель прямолінійна і пов'язана зі структурою загальної історичної та соціально-економічної еволюції, згідно з якою кожне суспільство - проходить через п'ять етапів: первіснообщинний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм з його найвищою стадією імперіалізмом і соціалізм, найвищою стадією якого мав би бути комунізм.4 Часові рамки цих етапів залежать від специфічної природи даного суспільства, але в класичному радянсько-марксистському розумінні кожне суспільство мусить пройти через кожну з цих «прогресивних» фаз людського розвитку.

Коли ж йдеться про ідею нації та ідеологію націоналізму - це історичні явища, які виникають лише після розпаду феодалізму і появи капіталізму, тобто в період нових економічних відносин і змін способів виробництва, особливо в капіталістичній стадії. Оскільки перехід від феодалізму до капіталізму на українських землях «офіційно» відбувся лише в 1848 р., то явище українського націоналізму присутнє тільки з другої половини 19 ст. і триває так довго, як доба капіталізму, включно зі стадією імперіалізму, тобто до переходу до соціалізму після 1917 p.s До того ж, згідно з радянським марксизмом, націоналізм віддзеркалює погляди тільки буржуазії, яка використовує його в намаганні ототожнити свої інтереси з інтересами всього суспільства.

Виходячи з таких ідеологічних передумов, марксистські історії України зовсім природно не трактують національне відродження як окреме явище. Вони трактують його радше як потенційно «прогресивну» силу, яка може спричинитися до знищення решток феодального ладу в ранній капіталістичній фазі. Але націоналізм «неминуче» стає застарілим. навіть «контрреволюційним», коли завершується капіталістично-імперіалістична фаза і на її місце приходить соціалістична фаза. Оскільки кінцева мета людства - безкласове суспільство, а не окремі нації, національні відродження згадуються тільки побіжно в марксистських історіях окремих націй. Це стосується й України, де національне відродження і його провідники (Шевченко, Костомаров, Куліш та ін.) оцінюються на основі їхнього вкладу в похід до кінцевої мети історії.6 А ця кінцева мета - не самостійна державність, а безкласове соціалістичне суспільство в союзі з іншими безкласовими суспільствами без огляду на національне або мовне походження.

Натомість немарксистську історіографію характеризує визнання національних і державних кордонів як головного організаційного фактора в історичному розвитку. З цього погляду, історики, які цікавляться утворенням

національностей, і бачать їх як самоціль, яка керується ідеологією націоналізму і випливає з передумови, що людство поділене на нації і що кінцева мета національних відроджень та рухів це:(1) незалежність - здобуття державності, у якій пануватиме дана національність; (2) національна єдність - включення в самостійну державу всіх груп, які вважають себе приналежними до даної національності.7

Українське національне відродження звичайно розглядається або: (1) як однобічний процес усе більшої національної свідомості, яка з'являється передусім серед інтелігенції і лише після цього передається масам8; або (2) як дещо складніший розвиток, який характеризується різними стадіями, кількість і хронологічні межі яких різні автори по-різному інтерпретують.9 Основне припущення в обох підходах це те, що кінцева мета - самостійна держава. Загально вважається, що хоча український рух і наблизився до самостійності в революційні 1917-1921 pp., він в кінцевому підсумку програв.

Виходячи з таких телеологічних передумов, немарксистські історики оцінюють діячів українського національного відродження за їхній вклад в ідею української відмінності й у політичну справу. З іншого боку, ці історики вважають тих осіб, які не були повністю відданими українській відмінності, в найкращому випадку асимільованими, а в найгіршому - відхиленими від норми, які завдавали шкоди українському рухові загалом.

Я гадаю, що було б корисно, навіть необхідно, уникати такої історичної визначеності І не розглядати феномен націоналізму та національного відродження на українських землях з наперед визначеного уявлення про те, що рух вартісний лише з погляду «прогресивного» розвитку до майбутнього безкласового суспільства або до незалежної та об'єднаної Української держави. Було б також корисно відкинути Ідею унікальності, яку так полюбляють немарксистські українські історики, і поставити український рух у контекст інших європейських національних відроджень.

За останні два десятиріччя кілька вчених у Польщі, Чехословаччині та Угорщині взялися за порівняльні аналізи національних рухів народів Східної Європи та деяких менших народів Західної Європи з наміром виявити, якщо це можливо, спільні елементи або сформулювати модель чи структуру, на підставі якої можна було б проаналізувати різні національні відродження. Порівняльні дослідження Мірослава Гроха, Юзефа Хлєбовчика та Еміля Нідергаузера виявили, що існують явні паралелі між національними відродженнями народів, які ще не здобули політичної самостійності - фламандців, норвежців і фіннів у Західній Європі або чехів, литовців і словінців у Східній Європі.10 Українців справедливо вважають одним із бездержавних народів Європи, національне відродження яких мало багато спільного з іншими,

Незважаючи на їхні різні підходи до питання, усі троє - Грох, Хлєбовчик і Нідергаузер - намагаються поєднати аспекти марксистського та немарксистського підходів. Затримуючи основні історичні етапи І поняття класових інтересів марксистських праць, вони також зазначають, як і немарксисти, «виняткову роль» (за словами Хлєбовчика) місцевих провідників та націоналістичної інтелігенції, які формулюють основу національної ідеологи, пропагують цю ідею серед групи, для якої твориться національна свідомість, і висувають націоналістичні вимоги щодо автономії або навіть незалежності.

Отже, можна говорити про натхненний інтелігенцією національний рух або націоналізм і про насаджений державою націоналізм. Перша категорія виникає знизу і трапляється серед груп, які живуть у багатонаціональних державах, де панують Інші мова, культура й свідомість. Провідники групи (часто самоназванці), які складаються з націоналістичної інтелігенції, намагаються переконати групу, що вона утворює окрему національність І як така має право на культурну автономію, а то й на політичну автономію або незалежність. Друга категорія виникає згори і трапляється в незалежних державах, уряди яких хочуть здобути відданість своїх підлеглих і переконують їх, що вони об'єднані тому, що вони належать до певної національності, головний обов'язок якої - це вірність існуючому урядові та суспільній -структурі. Оскільки українці були бездержавним народом, який жив у Російській та Австрійській імперіях, їхнє національне відродження належить до категорії натхненного інтелігенцією націоналізму.

Щоб проаналізувати ті численні європейські народи, чиї рухи належать до категорії натхненного інтелігенцією націоналізму, деякі згадані вище вчені говорять про прогресивні стадії. Зокрема, Грох, виділяє три стадії: (1) період наукового зацікавлення, коли окремі інтелігенти «віднаходять» національність і окреслюють контури свідомості; (2) період патріотичного відродження, коли маси даного населення включаються у відродження; і (3) поява масового національного руху з політичними наслідками. Американський спеціаліст з історії сучасної України Роман Шпорлюк нещодавно використав ці три категорії, коли в огляді українського національного відродження 19 ст. говорив про наукову, культурну та політичну фази.11

В одній зі своїх давніших праць я теж говорив про три стадії, які я назвав тоді: (1) стадією збирання спадщини, коли окремі вчені або, частіше, непідготовлені ентузіасти збирають мовні, фольклорні та історичні залишки даного народу; (2) організаційною стадією, коли закладаються культурні організації (читальні, театри, бібліотеки, музеї, національні доми тощо), школи й видавництва-для поширення знань про національну спадщину, яку вже зібрано або яка далі збирається; (3) політичною стадією, коли закладаються партії та інші організації, які уможливлюють участь у політичному процесі.12

Як і в усіх таких схематичних історичних структурах, жодна з цих стадій не починається і не закінчується раптово, і нерідко вони частково перекриваються. Причому не завжди ці стадії відбуваються в лінійному порядку, починаючи з першої стадії і закінчуючи третьою. Історичні та політичні умови можуть вплинути на порядок, що ми й побачимо в українському випадку. Незважаючи па такі застереження, можна розрізнити три стадії - збирання спадщини, організаційну та політичну в українському національному відродженні, і якщо розглянемо 19 ст., пам'ятаючи про ці категорії, ми зможемо навести порядок у різноманітних на перший погляд подіях і водночас поставити український випадок у порівняльний контекст.

Проте кожне історичне явище має свою специфіку. І українське національне відродження не становить винятку. Як і у випадку всіх національних меншин, які живуть у багатонаціональних державах, якась частина місцевої інтелігенції до. під час і навіть після національного відродження не обов'язково приєднувалася до «нового руху», але, натомість, приєднувалася більшою чи меншою мірою до панівної національності. Більшість коментаторів українського національного відродження досі називала це явище асиміляцією. До того ж. асимільованих часто вважають пропащими синами або зрадниками національної справи та свого народу.

Така спрощена оцінка історичних постатей часто призводить до явного перекручення історії у випадку осіб, які інколи асимілювалися, а інколи були національними патріотами. Такі інтелектуальні фази не раз повторювалися протягом життя однієї людини. Іноді фази навіть збігалися, що ми бачимо у випадку деяких белетристів, мова й жанри яких залежали від мінливої національної відданості.

Останніми роками вчені, які працюють у царині суспільних наук, почали доводити, що ситуаційна або факультативна етнічність, у якій свідомість особи «навмисне підкреслюється або притушковується в залежності від ситуації», не менш поширена, ніж первісна етнічність, згідно з якою свідомість особи є усталеним і незмінним явищем, яке формують кровні зв'язки, спільне походження, мова та культура.13 Історикам націоналізму вартує брати до уваги і ситуаційний, і приписовий підходи, коли вони аналізують окремі національні рухи.

Щоб краще зрозуміти цей аспект українського національного відродження і щоб навести деякий порядок у ньому, я пропоную, щоб ми пам'ятали про принцип взаємовиключних свідомостей.14 Такі формулювання виходять Із наступних передумов.

У більшості суспільних ситуацій, люди нелояльні тільки одному об'єктові. Вони звичайно перебувають у мережі лояльностей: до родини або племені, до професійної групи, церкви, клубу тощо. У політичних системах лояльності можуть бути до села або міста, краю, держави або країни, і всі вони сумісні. У багатонаціональних державах зовсім природно бувають особи, яким зручно з більше, ніж однією «національною» лояльністю або свідомістю. На українських землях 19 ст. було зовсім нормально, що дехто вважав себе водночас і малоросом (українцем), і росіянином. Найвідоміший приклад цього типу - це козацька старшина, члени якої шукали визнання як члени російського дворянства і тому, здавалося б, асимілювалися і русифікувалися. Було й кілька інтелігентів, які пішли тим самим шляхом. Найбільш відомим був Микола Гоголь, українець, який друкувався тільки російською мовою. Цих та інших «малоросів», які вірили, що є гармонійна єдність між прихильністю до Малоросії і до Росії в цілому, у літературі надто спрощено називають русифікованими і тим самим не цікавими для еволюції національного відродження.15 Проте їх треба вважати частиною «природної» ієрархії численних лояльностей, яка присутня в багатьох національних відродженнях, включно з українським.

З іншого боку, в ході розвитку українського національного відродження, деякі провідники дійшли висновку, що рух уціліє тільки тоді, коли на місце природної Ієрархії численних лояльностей або національних свідомостей прийде структура взаємовиключних свідомостей. Тобто неможливо бути росіянином з Малоросії або поляком з України. Треба бути або росіянином, або українцем (цьому окресленню надавалася перевага саме для того, щоб підкреслити різницю). Треба бути або поляком, або українцем. Неможливо бути першим і другим.

Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни (і в іншому контексті становище українців у радянській Україні по сьогодення) можна, трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей - з іншого, і як історію того, як цей конфлікт (іноді травматично, а іноді творчо) впливав на осіб, які опинилися в ньому.

Тому, коли ми розглядаємо натхненне інтелігенцією українське національне відродження, нам буде корисно мати на думці зв'язок кількох моделей і принципів. Цей зв'язок включає: три етапи натхненних інтелігенцією національних рухів (етап збирання спадщини,, організаційний етап І політичний етап); принципи численних і взаємовиключних лояльностей; і, нарешті, геополітичні відмінності між українськими землями в складі Російської та Австрійської імперій. Взявши ці різні моделі за основу нової аналітичної структури, подивімося, при наймі коротко, як цей зв'язок можна пристосувати до українського випадку.

Хронологічні межі трьох етапів на українських землях у складі Російської імперії такі: (1) етап збирання спадщини (1780-1840-і pp.); (2) організаційний етап (1840-1900-і pp.); і (3) політичний етап, (1900-1917).16 Перший етап почався з шукання українського історичного минулого. Але стимулом було не бажання знання, а практична соціально-економічна потреба: втративши свої привілеї після скасування на початку 1780-x pp. решток Гетьманщини, козацька старшина взялася перешукувати родинні та місцеві папери, щоб довести свою рівність з дворянами в російській імперській суспільній структурі. Одним з побічних продуктів цієї спроби узаконити дворянський статус козаків було величезне зацікавлення минулим, в результаті якого незабаром з'явилося кілька рукописів та видань: трактати, які обороняли історичні козацькі права (Роман Маркович, бл.1800 p.; Тимофій Калинський, бл. 1800 і 1808 pp.; Василь Полетика. 1809 p.). або загальні історії України, часом у кількох томах (Дмитро Бантиш-Каменський. 1822 p.; Микола Маркович. 1842-1843рр.). Найбільш відомий історичний трактат з цього періоду - це «Історія Русі в», яка поширювалася в рукописі впродовж 1820-1830-х pp. і вийшла друком у 1846 р.

Крім історичних праць, етап збирання спадщини позначався також компіляцією праць з української етнографії (Микола Цертелєв. 1819 р; Михайло Максимович, 1827. 1834 і 1849 pp.; Ізмаїл Срезневський, 1833-1880 pp.) та мови (Олександр Павловський, 1818 p.; Іван Воцкевич, 1823 р.) і народженням нової української літератури, від непевних початків у перші десятиріччя 19 ст. як мови, що »здавалася тільки для бурлеску та інших дрібних літературних жанрів (Іван Котляревський. Петро Гулак-Артемовський. Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка) до повного розвитку на початку 1840-х рр. у творах Тараса Шевченка.

1840-і pp. були також початком другого, організаційного етапу. Особливо корисну роль при цьому відіграв російський імперський уряд. Намагаючись відвоювати в культурному розумінні Правобережну Україну та інші землі, нещодавно здобуті від Польщі, уряд уже в 1834 р. заклав у Києві новий університет, який мав, до речі, завдання підтримувати дослідження з місцевої історії та культури. Головним заняттям Археографічної комісії, яку закладено у Києві в 1843 p., стали досліди, наслідки яких були віддзеркалені на сторінках нових наукових видана, що почали з'являтися і в Україні, і поза нею («Киевлянин», 1843-1850 pp.: «Чтения Общества истории и древностей российских», 1846-1848, 1858-1915 pp.).

Ці установи й видання, у свою чергу, уможливили працю нового покоління культурних діячів, серед яких найважливішими для українського національного відродження були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. Крім їх власних історичних, етнографічних та літературних творів, типових для першого етапу натхненого інтелігенцією національного руху, ця трійця І ще кілька інших патріотів брали безпосередню або посередню участь у закладенні в 1840-х pp. таємного Кирило-Мефодіївського братства, яке ставило собі програмним завданням поширювати український націоналізм. Як відомо, царський уряд заарештував у 1847 р. членів Товариства, внаслідок чого воно припинило свою діяльність. Цей випадок знаменував новий тон у ставленні царського уряду до зародкового українського руху.

До кінця сторіччя царська політика коливалася між, періодами толерантності (1850-і - 1863 pp., 1880-і 1890-і рр.) і періодами обмежень та репресій (1863-1870-і pp.). З огляду на турботи уряду українське відродження не могло піти далі організаційного етапу. У періоди лібералізації деякі видання («Основа». 1861-1862 pp.; «Киевская старина», 1882-1907 pp.), театри й культурні організації (громади) могли діяти. Але треба визнати, що те розповсюдження національної свідомості серед широких мас населення, яке характеризує другий, організаційний, етап, не відбулося на українських землях у складі Російської імперії.

Незважаючи па неповноту організаційного етапу, можна сказати, що політичний етап почався на початку 20 ст. Це було пов'язане зі зростанням нелегальних політичних рухів у Російській імперії та загальним незадоволенням населення, яке завершилося революцією 1905 р. і спробою державних реформ, включно з встановленням Державної думи. У зв'язку з цими змінами було закладено декілька політичних партій (Революційна українська партія, 1904 p.; Українська соціал-демократична спілка, 1904 р.; Українська соціал-демократична робітнича партія, 1905 p.), які ставили за мету встановлення культурної та політичної автономії або навіть незалежність України. У першій і другій Державних думах (1906р. і 1907 p.), українські депутати (яких було відповідно 40 і 47) створили українську фракцію, щоб висунути свої вимоги. Хоча царські репресії сильно обмежили виборчу базу та мандат третьої І четвертої Державних дум (1907-1912 і 1912-1917 pp.), український рух, без сумніву, увійшов у стадію, яка завершилась подіями 1917-1918 pp. і спробами насамперед здобути автономію, а опісля - незалежну державу.

Якщо ми звернемося до західноукраїнських земель, тобто, до українських земель у складі Австрійської імперії, ми легко розпізнаємо всі три стадії натхненного інтелігенцією національного руху.17

Кожна стадія тут повніше розвинена, і їх порядок не такий, як у Російській імперії. Нова історична доба почалася в 1770-х pp., коли Австрія здобула населені українцями Галичину (1772 р.) і Буковину (1775 p.). Австрійський уряд очолювали освічені імператори Марія Тереза і її син та співрегент Йосип II, які бажали завоювати культурне та соціально-економічне , становище жителів цих нових територіальних надбань і тим самим запевнити їхню лояльність до Австрії. Внаслідок таких державних втручань українське національне відродження в Австрійській імперії увійшло в другу, або організаційну, фазу перш, ніж завершити фазу збирання спадщини.

До наданого українцям урядовими структурами належали: декрети про рівність греко-католицької церкви з панівною римо-католицькою (1774 p.), початкові школи з викладанням рідною мовою мешканців (1777 p.), перші вищі навчальні заклади, переважно духовні семінарії, призначені для української інтелігенції (Barbareum у Відні, 1775 p. i Studium Ruthenum у Львові, 1787 p.); було відновлено митрополії у Львові для греко-католицької церкви (1807 p.).

Проте цей організаційний етап, накинений згори в останні десятиріччя 18 ст., залежав від політики австрійського імперського уряду. Ця політика незабаром змінилася, і на початку 19 ст. українські навчальні заклади, або перестали існувати, або перейшли на польську мову викладання. Українському національному відродженню довелося починати заново.

Новий порядок етапів на західноукраїнських землях можна хронологічно окреслити в наступний спосіб: (1) етап збирання спадщини, 1816-1847 pp.; (2) організаційний етап, 1848-1860 pp.; (3) політичний етап, 1861-1918 pp. Як і в Інших країнах, збирачі спадщини компілювали, модифікували й видавали праці про мову, фольклор та Історію і почали творити нову літературу. Подібно до Російської в Австрійській імперії було три найвидатніших українських інтелігентів, які діяли в той самий час - 1830-1840-і pp. Це були Маркіян Шашкевич, Яків Головацький й Іван Вагилевич, які згодом стали відомі як «Руська Трійця». Як і провідники інших тогочасних відроджень у Центрально-Східній Європі, українські провідники, в Австрії найбільше турбувалися «мовним питанням», тобто питанням, яка мовна форма найбільш відповідна для видань, шкіл і тим самим найбільш репрезентативна для цілої нації.

Другий, або організаційний, етап українців в Австрії почався раптово у 1848 р. і був спричинений зовнішніми подіями, а саме, революцією, яка почалася в березні у Відні і незабаром вплинула на події в усій країні. Події швидко розвивалися, і за півтора року українці заклали свою першу газету («Зоря Галицька»), перші культурні організації (Галицько-Руська Матиця, Народний Дім), першу політичну організацію (Головна Руська Рада) і перший постійний вищий навчальний заклад (кафедра руської мови й літератури при Львівському університеті). Корінні зміни в політичній системі Австрії призвели до звільнення українських селян (які становили 90 % групи) від кріпацтва і майже відразу вони почали обиратися до національного парламенту (Райхстагу). Хоча ці політичні здобутки скасовано після відновлення австрійської автократії наприкінці 1849 p., культурні здобутки затрималися, і кількість українських організацій, видань та шкіл зростала протягом наступних десятиріч.

Можна вважати, що третій, або політичний, етап почався в 1861 p., коли Австрія запровадила провінційні сейми, до яких обиралися українські депутати. Через шість років у Відні знову почав діяти імперський парламент (Райхсрат), де також були представлені українці. При таких демократичних структурах в умовах демократичного парламентаризму, на який дозволяла Австрія, з'явилися політичні групи, які висували українські справи. Спершу це були громадсько-політичні організації (Руська Рада, 1870 p.; Народна Рада, 1885 p.). Згодом, у 1890-х pp. з'явилися І політичні партії (Українська Радикальна партія, 1890 p.; Народно -Демократична партія, 1899 p.; Українська Соціал-Демократична партія, 1899 р.; Русская Народная партия, 1900 p.). Протягом цього політичного етапу, який тривав до кінця Першої світової війни, розрослися українські політичні організації, особливо в Галичині, і розвинулися школи, культурні установи, театри, видавничі та наукові центри, які сприяли поширенню національної свідомості не тільки серед інтелектуальної еліти та нового покоління студентів, але й серед населення.

Стільки про різні стадії. натхненного інтелігенцією національного руху та про хронологічні й змістові відмінності між ними в Російській та Австрійській імперіях. Другий елемент, про який важливо пам'ятати при розгляді аналітичної структури для українського національного відродження, це ієрархія численних лояльностей і поняття взаємовиключних свідомостей. Ці нібито суперечливі, принципи були присутні в кожній стадії українського національного відродження і в Російській, і в Австрійській імперіях.

Наприклад, у стадії збирання спадщини в Російській імперії, у більшості перших історій України висловлено глибокий місцевий патріотизм і любов до українського минулого. Але всі вони написані російською мовою і сповнені переконання, що Україна, або як вона тоді називалася, Малоросія, була природною складовою частиною російського Імперського світу. Тим самим ці історії приймали ідею ієрархії численних лояльностей або свідомостей. З іншого боку, в «Історії Русів» Малоросію трактовано не як провінцію більшого російського світу, а як незалежну країну, яка мала свою політичну культуру і яка тільки віднедавна опинилась під російською імперською гегемонією. Тема українсько-російської відмінності в «Історії Русів» чітко віддзеркалювала поняття взаємовиключних свідомостей.

Хоча мовознавці, такі як Павловський, доводили, що українська мова - це тільки діалект російської, а фольклорист-патріот Михайло Максимович (1840 р.) стверджував, що українська (молоросійська) мова штучна і тому ніколи не матиме своєї літератури, їхній сучасник Шевченко видавав твори, які охоплювали «широкий діапазон почувань та ідей художньо виплеканою українською мовою».18 Шевченкові твори оповіщали зміну поглядів, внаслідок якої його сучасники І. нащадки переконалися, що «малоросійське наріччя» може діяти як розвинена літературна мова. Але однієї мови не вистачало. Шевченко створив не тільки засіб, але й зміст - національну гордість у формі незабутніх літературних пасажів, і на відміну від більшості своїх сучасників, які приймали ієрархію численних лояльностей, Шевченко мислив тільки термінами взаємовиключної російської або української свідомості.

Проте не можна сподіватися, що українське національне пробудження було ідеологічно однобічним і що після Шевченка провідники поступово переходили від Ідеї численних лояльностей до ідеї взаємовиключних свідомостей. Чимало таких постатей, як Володимир Антонович та Іван Франко, еволюціонізували до позиції взаємовиключної, а деякі, наприклад, Костомаров, Куліш і Головацький, згодом перейшли з позиції взаємовиключної до поняття численних лояльностей. Я вважаю, що це не був політичний опортунізм, як дехто натякає, а віддзеркалення українських культурних умов не тільки в період національного відродження, але й до і після нього. З цього погляду цікаво нагадати, що політичний теоретик Михайло Драгоманов, який перший підкреслював важливість соціально-економічних факторів у розвитку української національної свідомості, навіть доводив, що в окремих випадках українців треба було заохочувати пройти через стадію численних лояльностей (тобто, щоб вони вважали, що вони русини, малороси або росіяни), щоб вони могли оцінити інтелектуальну доречність взаємовиключної української національної свідомості.19

Цей поділ на численні та взаємо виключні свідомості був ще помітнішим на західноукраїнських землях у складі Австрійської імперії. У ранньому періоді Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич твердо вірили в ідею взаємовиключної свідомості, але після 1848 р. настала зміна. Шашкевич помер замолоду, залишившись ідеологічно чистим в очах українських патріотів, але Вагилевич почав орієнтуватися па українсько-польську, а Головацький - на малоросійсько-російську свідомість. Уся друга половина і 9 ст., яка збігалася з організаційним етапом національного відродження австрійських українців, була позначена боротьбою українофілів, які стояли на позиції взаємовиключності, з двома варіантами ієрархій численних лояльностей (старорусинів і русофілів), кожна з яких мала свою пресу, культурні установи и політичні партії.20

Якщо ми припустимо, що поняття ієрархії численних лояльностей і взаємовиключних свідомостей однаково становлять частини українського історичного розвитку, то може бути корисно, коли ми аналізуємо українське національне відродження, не засуджувати заздалегідь інтелектуальних провідників і організації, які вони створили, виключно на підставі їхнього вкладу в Ідею національної виключності. Тому, коли ми розглядатимемо розвиток національного відродження від його початків кінця 18 ст. до завершення під час Першої світової війни, як його еволюцію за радянської влади, ми могли б доводити, що принцип ієрархії численних лояльностей, який припускає Існування того, що в суспільних науках називається ситуаційною етнічністю і який був би помітним протягом 19 ст. в Російській та Австрійській Імперіях, а пізніше і в Радянському Союзі, є не менш «природним» явищем в українській культурі, ніж поняття взаємовиключних свідомостей, яке можна плекати тільки після здобуття незалежної держави.

Таке припущення ставить питання, які сягають поза межі цієї доповіді І які можна - буде розглянути тільки після подальшого вивчення українського національного відродження. До того часу, я маю надію, такі дослідження будуть поглиблені запропонованою тут аналітичною структурою,



1.Нарис «Українське національне відродження. - Нова аналітична структура» є текстом виступу Павла Р. Магочого на - І конгресі Міжнародної асоціації україністів (вересень 1990 p.). який був опублікований під цією ж назвою в Українському історичному журналі {Київ. 1991. N»3. С.97-101). Див. також: Magocsi P.R. The Ukrainian National Revival: A New Analytical Framework // Canadian Review of Studies in Nationalism. - Canada, Charlettetown, Prince Edward Is., 1989. T.16 (1-2). P.45-62.

2.0гляд етнографічної та адміністративної структури українських земель див.: Paul Robert Magocsi. Ukraine: A Historical Atlas. Canada, Toronto, London, Buffalo, 1985. P.2, 15-21.

S.Bohdan Krawchenko. The Social Structure of Ukraine at the Turn of the 20th Century. // East Europen Quarterly. - Bolder, 1982. T. 16(2), P.171-181; John-Paul Himka. The Background to Emigration: Ukrainians of Galicia and Bufcovyna, 1848-1914 // A Heritage in Transition: Essays in the History of Ukrainians in Canada. - 3,Canada, Toronto, 1982. P.11-31. -

4 .Дальша дискусія про стосунки марксизму з націоналізмом спирається головно на; Conner Walker. The National Question In Marxist-Leninist Theory ana Strategy. - USA, Prinston,1984, особливо С.5-42.

5.0дин з недавніх варіантів цієї інтерпретації можна знайти в «Історії Української РСР» у 8-ми тт., третій том якої має підзаголовок «Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. Скасування кріпосного права І розвиток капіталізму (XIX ст.)» і четвертий том якої має заголовок «Україна в період імперіалізму (1900-J917)». «Рештки» націоналізму довше збереглися на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), які зазнали соціалістичного перетворення аж після приєднання до Радянської України в 1939-1940-х pp.

6. Наприклад, у багатотомній історії, згаданій у прим.5. українському «національному рухові» віддано лише дев'ять сторінок у третьому томі (С.441-450) і вісім сторінок у четвертому (С.66-74).

7. 3 величезної літератури про націоналізм я опер це визначення на переконливе вступне формулювання у Seion-Walson Hugh. Nations and States. Bolder, 1977. P3.

8. 3агальний лінійний підхід до опису українського національного відродження помітний у стандартних, однотомових немарксистських історіях Гру шевського Михайла «Ілюстрована історія України» (Канада, Вінніпег, 1924. С.477-5І9) І Дорошенка Дмитра «Нарис Історії України» (ФРН, Мюнхен, 1966. 2-е вид. Т.2, С.274-328) і в новішому огляді польського україніста Сєрчика Владислава «Historia Ukrainy (Польща, Вроцлав, Варшава, Краків, Гданськ, 1979, особливо С.225-326).

9.Лисяк-Рудницький Іван. Інтелектуальні початки нової України. // Між історією та політикою (ФРН, Мюнхен, 1973. С.76-99) обмежився до Російської імперії і говорив про три стадії: шляхетська доба (1780-1840

pp.), народницька доба (1840-1880 pp.) і модерністична доба (1890-1914 pp.). Згодом він повторив ці думки в статті «Роля України в новітній історії» (Там же, С.17-53), на що Джон Решетар відповів, що було б краще говорити про п'ять стадій ва підставі географічних районів, в яких вини відбувалися: Новгород-Сіверський і Харків {1798-1830-і pp.). Київ і Правобережжя (1840-1860-і pp.), Женева (1870- 1880-і pp.), Галичина (1890-і - 19І4 pp.). Див. його зауваження: Pritsak Omeljan and Rcshetar John S. Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // Slavic. Review. USA, Sietle, 1963, особливо С.247-255.

Омелян Пріцак недавно говорив про шість українських культурних зон (Слобідська Україна, Гетьманщина, Нова Росія, Правобережжя, Галичина й Буковина, Закарпаття), але незважаючи на його обіцянку подати «нову розв'язку», його описова та непереконлива стаття не подає нової схеми національного відродження. Див. його: Prolegomena to the National Awakening of the Nineteenth Century // Culture and Nationalism in Nineteenth-Century Eastern Europe.. -USA, Columbus, 1983. P.96-110.


10.усі три праці видано між 1968 і 1976 роками у Чехословаччині, Польщі й Угорщині, але тепер вони перекладені англійською мовою: Hroch Miroslav. Social Preconditions of the National Revival in Europe. (USA, Cambridge, 1985); Chlebowczyk Jozef. On Small and Young Nations in Europe. (Wroclaw. Warszawa. Krakow , Gdansk, 1980); Niederhauser Emil. The Rise of Nationality in Eastern Europe. (Budapesht, 1982).

11. Shporluk Roman. Ukraine: A Brief History. - USA, Detroit, 1979. P.41-54.

12.Magocsi Paul R. Nationalism and National Bibliography: Ivan E. Levyts'kyi and Nineteenth-Ccntury Galicia // Harvard Library Bulletin. T.28 (1). - USA, Cambridge, 1980. P.81-82.

13.Корисний вступ до проблеми ситуаційної та приписової етаічності й огляд літератури подає Chew Sock Foon. On the Incompatibility of Ethnic and National Loyalties: Reframing the Issue // Canadian Review of Studies in Nationalism. -USA, Charlottown, 1986. P.1-1I.


14. Автор досі пригадує плодотворну працю, яка спонукала його сформулювати такі категорії: Potter David M.. The Historian's Use of Nationalism and Vice Versa // American Historical Review. USA, New York, 1962. P.924-938.

15.Стосунки «малоросів» з ширшим російським світом проаналізував недавно Saunders David. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750-1850. Canada. Edmonton, 1985.

16. Подробиці українського національного відродження в Російській імперії можна знайти: Kohut Zenon. The Abolition of Ukrainian Autonomy (невидана докторська дисертація). - USA, Ann Arbor.1975; Luckyj George S.N. Between Gogol and Shevchenko. - Munich,1971; Luciani Georges. Le livre de la genese du peuple ukrainien. -France, Paris, 1956; Pelech Orest. Toward ti Historical Sociology of the Ukrainian Ideologies in the Russian Empire of the I830s-!840s. (неопублікована докторська дисертація) USA, Ann АгЬог,1976; Papazian Dennis. Nicholas Ivanovich Koslomarov (невидана докторська дисертація) - USA, Ann Arbor, 1966; Luckyj George. Pantetejmon Kulish: A Sketch of His Life and Times. - USA, Bolder, 1983; в моїй книжці, яка скоро вийде A History of Ukraine, особливо розділи 25-29.

17.Щодо подробиць українського національного відродження див.: Nalionalbuilding and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galacia. USA, Cambridge, 1982; Kozik Jan. The Ukrainian National Movement in Galicia, 1815-1849. - Canada, Edmonton,1986; Magocsi Paul R. The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Ruś', 1S48-1948. USA, Cambridge, 1978; а також у моїй новій книжці, яка незабаром вийде: A History of Ukraine, особливо розділи 30-34.

18.Оцінка Шевченка належить Ю. Луцькому (Between Gogol and Shevchenko, p. 137). Погляди Максимовича висловлено у його листі від 1840 р. до галицько-українського діяча Дениса Зубрицького (Галичанин II Литературный сборник. -Львів, 1863. С.107-108).

19.Драгоманов мав на увазі підкарпатських русинів, про яких він сказав; «Хто хоче сіяти між угро-руською інтелігенцією народовство, той мусить приступити до неї з готового боку - москвофільського, почавши ширити серед неї власне російські книги, тільки живі, демократично-поступового напрямку...» (Драгоманов M. В справі Угорської Руси. • Львів, 1895, С.9).


20.Перероблений підхід до цих орієнтацій див.: Magocsi Paul R. Old Rutheniamsm and Russophilism; A New Conceplual Framewoik for Analyzing National Ideologies in Late 19lh Century Eastern Galicia // American Contributions to the Ninth International Congress of Stavists; T.2. - USA, Columbus, 1983. P.305-324.)

2



База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка