Основні теорії грошей § Номіналістична теорія



Скачати 345.5 Kb.
Дата конвертації15.12.2016
Розмір345.5 Kb.

ГЛАВА 10


ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ
§ 1. Номіналістична теорія
Суть номіналістичної теорії грошей полягає в запере­ченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Згідно з цією теорією гроші виникають як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок зако­нодавчих актів уряду, а вартість грошей не залежить від їх матеріального змісту і визначається лише найменуван­ням.

Висновок про умовну природу грошей грунтується на абсолютизації їх як засобу обігу. Представники цієї теорії заперечують функцію грошей як міри вартості, ототожнюючи її з масштабом цін. Вони оголошуть гроші абстрактни­ми рахунковими одиницями або ідеальним масштабом цін. На всіх етапах зародження і розвитку номіналізм був тісно пов'язаний з потребами господарської практики.

Соціально-економічні корені номіналізму сягають у ра­бовласницький спосіб виробництва. У стародавні часи і се­редньовіччя він слугував виправданням псування монет для покриття надзвичайних державних витрат, обгрунтуванням права монархів надавати зіпсованим, неповноцінним грошам їх колишнє позначення і вимагати їх прийняття в обіг не за вагою, а за штемпелем держави.

Номіналістична теорія грошей остаточно сформувалася у XVII—XVIII ст., коли грошовий обіг був переповнений неповноцінними монетами. Об'єктивною основою виник­нення номіналізму слугував перехід від злиткового золото­го обігу до монетного, коли гроші почали прийматися не за вагою, а за найменуванням. Можливість відхилення но­мінальної вартості від їх внутрішньої вартості давала під­стави для висновку про те, що гроші — лише умовні знаки, які випускаються в обіг державою.

Першими буржуазними представниками номіналізму були Дж. Стюарт і Дж. Берклі. Англійський економіст і філософ Дж. Стюарт виступив з концепцією “ідеальної

285

грошової одиниці”, згідно з якою гроші виконують лише функцію масштабу цін. Критикуючи позицію Дж. Стюарта, К. Маркс наводить таке його висловлювання, типове для представників номіналізму: “Рахункові гроші... є не що ін­ше, як довільний масштаб з різними поділами, винайдений для виміру відносної вартості предметів, що мають бути продані”.

Аналогічної точки зору дотримувався англійський пред­ставник суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі, розглядаючи гроші як відношення абстрактної вартості, позбавлене ма­теріального змісту.

Інші номіналісти — Дж. Беллерс, Н. Барбон (Велико­британія) — стверджували, що гроші — це тільки умовні знаки, які не мають нічого спільного з товарами. У визначе­ннях подібного роду вартісна теорія грошей повністю ігно­рується, а грошова одиниця трактується як чисто технічний інструмент обміну.

З кінця XIX — початку XIX ст. номіналістична теорія зайняла провідні позиції в буржуазній політекономії. Ідеї номіналізму відповідають інтересам правлячих кіл капіта­лістичних країн, які вдаються до широкої емісії платіжних засобів для покриття бюджетного дефіциту і здійснення різ­номанітних антикризових заходів в економіці.

У найяскравішій формі суть номіналізму виявилася у державній теорії грошей, викладеній німецьким економіс­том Т. Кнаппом у книзі “Державна теорія грошей”. Т. Кнапп стверджував, що гроші являють собою “продукт правопо­рядку”, “хартальний платіжний засіб” (від слова сhагtа — знак), який за велінням держави має платіжну силу і опо­середковує обмін товарів. Держава не тільки “створює” гроші, за словами Т. Кнаппа, а й визначає їх вартість. При цьому субстанція грошей виявляється не суттєвою; вона покликана слугувати лише носієм деякої встановленої за­коном “одиниці вартості”.

Отже, даючи грошам чисто юридичне тлумачення, Т. Кнапп стверджував, що їх купівельна спроможність ви­значається законодавчими актами держави. Він не врахо­вував того, що гроші виникали стихійно у процесі розвитку товарного виробництва і обміну, що лише після того, як золото (срібло) стало загальним еквівалентом, і, отже, мі­рою вартості, виникає можливість для формування мас­штабу цін. Гроші ж тільки тому можуть вимірювати і ви­ражати величину вартості товару, що вони володіють внут­рішньою вартістю. Функції державної влади щодо грошей чисто формальні.

В умовах державно-монополістичного регулювання еко-



286

номіки номіналізм набув “економічної” інтерпретації, яка найповніше була розроблена австрійським економістом Ф. Бендіксеном. На його думку, гроші—це умовні знаки вартості, що виконують допоміжну роль засобу рахунку і виражають мінові пропорції. Вони є свідченням надання послуги однією особою іншій і “асигнуванням на зустрічні послуги”. Тому гроші хоча й трактуються як символ вар­тості, проте природа цього символу виводиться із економіч­них (а не тільки із правових) причин.

У Росії прихильниками номіналістичної теорії висту­пали ідеологи дворянства. Величезна заборгованість ро­сійських поміщиків і значний обсяг сільськогосподарсько­го експорту зумовлювали заінтересованість їх у валюті, що обезцінюється, оскільки вона є вигідною для боржників і експортерів. Історик і письменник М. М. Карамзін висту­пав проти “плану фінансів” М. М. Сперанського, який роз­робив програму заходів для переходу до стійкого грошового обігу. Подібним запереченням була зустрінута грошова ре­форма 1897 р., яка завершилася встановленням у Росії зо­лотого монометалізму.

У міру переростання монополістичного капіталізму в державно-монополістичний, номіналісти посилили критику золота як основи всіх грошових функцій. Дж. Кейнс оголо­сив золотий стандарт “варварським пережитком” і бачив у ньому перепону на шляху перетворення грошей в об'єкт державно-монополістичного регулювання. Для нього не бу­ло сумніву в тому, що всі гроші цівілізованих націй є хартальними.

До валютної кризи 60-х років номіналістична теорія грошей була спрямована на “розвінчання” золота в сфері внутрішнього обігу, на спроби довести доцільність заміни його паперовими грошима. У 60-ті роки з'явилися номіна­лістичні проекти створення паперових сурогатів і для між­народних розрахунків як засобу подолання дефіциту пла­тіжних балансів.

Номіналістична теорія грошей має прихильників і сьогод­ні. Серед сучасних економістів Заходу поширеною є точка зору, згідно з якою грошима є умовні знаки, що не мають внутрішньої вартості і використовуються для погашення заборгованості. На думку лідера сучасного монетаризму М. Фрідмена, гроші — це “експериментальна теоретична конструкція”. Інший відомий економіст П. Самуельсон вва­жає гроші “соціальною умовністю”.


§ 2. Металістична теорія
Металістична теорія грошей ототожнює грошовий обіг з товарним обміном і стверджує, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вона не враховує суспільної природи грошей (ототожнюючи їх із золотом і сріблом), вважає гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надає фундаментального значення.

Зачатки металістичної теорії з'явилися ще в античні ча­си, коли другий великий поділ праці (виділення ремесла із землеробства) зумовив появу в ролі загального еквівален­та металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та зо­лота.

Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона віді­грала певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монети. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її з вчен­ням про гроші як про багатство нації.

Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золо­том і сріблом і зводили функції грошей до засобу нагро­мадження. Представники пізнього меркантилізму під ба­гатством розуміли надлишок продуктів, який повинен на зовнішньому ринку перетворитися в гроші. Вони бачили у грошах вже не тільки засіб нагромадження, а за осіб обі­гу та платежу.

Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару і підміняли її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купуєть­ся за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші — це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей.

Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Цент­ральним пунктом пізнього меркантилізму була система ак­тивного “торгового балансу”. При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів.

Прихильниками цієї теорії в XVII—XVIII ст. були: в Англії—У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Норс; в Італії—Ф. Галіані; у Франції — А. Монкретьєн.

Помилковість металістичних поглядів меркантилістів можна звести до такого:

визнання золота і срібла грошима за їх природою;

ототожнення грошей з товарами;

нерозуміння суті грошей як товару особливого роду,

288

який виконує специфічну суспільну функцію — слугує за­гальним еквівалентом;

ігнорування того, що гроші — це історична категорія.

Із завершенням первинного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала слугувати основним джере­лом збагачення. Дедалі більше стала виявлятися роль ка­піталістичних мануфактур і капіталістичного землеробст­ва як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи про­мислової буржуазії стали протиставляти капітал у дії “мертвим” скарбам у вигляді золота і срібла. Оскільки ж розвиток промисловості в капіталістичних країнах ви­магав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантиліз­му різко виступали також проти металістичної теорії гро­шей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зов­сім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації.

В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банк­нотного обігу німецькі економісти К. Кніс, В. Лексіс, А. Ленибург та інші вже не заперечували можливість обігу знаків грошей, однак вимагали обов'язкового розміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення. Принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції.

У кінці XIX ст. виникла золотодевізна система грошово­го обігу, яка всупереч традиційним уявленням металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) ведучих імперіаліс­тичних держав.

Не відповідала уявленням металістів також система за­критої чеканки, яка була введена в Австро-Угорщині в 1879 р. і в Індії з 1893 р. Вартість австрійського гульдена та індійської рупії, а також курси цих валют виявилися вищими, ніж вартість срібла, яка в них містилася. Посту­пове витіснення повноцінних металевих грошей, яке спосте­рігалося протягом усього XIX ст., підготувало основу для переходу до сучасної системи паперових грошей і кредит­ного обігу без участі благородних металів.

Підрив металічної системи обігу був різко прискорений у другій половині XIX ст. розвитком капіталістичного кре­диту і кредитних грошей. Усуваючи монополію благород­них металів, цей фактор сприяв створенню паперово-гро­шового і кредитного обігу. Після першої світової війни 1914—1918 рр. прихильники металізму були змушені ви­знати неможливість відновлення золотомонетного стандар­ту і намагалися з позицій металістичної теорії обгрунтува­ти золотозлитковий і золотодевізний стандарти.



289

Після другої світової війни 1939—1945 рр. деякі еконо­місти відстоювали ідею відновлення золотого стандарту у внутрішньому грошовому обігу. В 60-х роках металізм у модернізованій формі (неометалізм) відродився у Франції стосовно до сфери міжнародних валютних відносин. Його підтримував сам президент республіки Шарль де Голль і його радник Ж. Рюєфф.

На одній із прес-конференцій Шарль де Голль заявив, що вважає основою сучасної валютної системи золото, яке, на його думку, не змінює своєї природи, яке можна вільно складати у вигляді злигків і монет, яке “не має національ­ності”, зберігає всюди і завжди внутрішню вартість і за­слуговує високої довіри.

Після краху бреттон-вудської валютної системи на по­чатку 70-х років прихильники неометалізму намагалися зно­ву обгрунтувати необхідність відновлення золотого стан­дарту, підвищення ролі золота в міжнародних економічних відносинах.

У вересні 1980 р. сенат США обговорював законопроект про відновлення статусу долара як резервної валюти, що базується на золоті. Тоді законопроект не був схвалений. Влітку 1981 р. до цього плану повернулися знову. При аме­риканському конгресі була створена спеціальна комісія з проблем золота (118 Ооігі Соттіазіоп), яка мала проана­лізувати усі “за” та “проти” цього проекту. У складі комі­сії було 17 відомих учених-економістів, бізнесменів і полі­тичних діячів.

У ході обговорення проблеми висувалися такі пропози­ції:

1) повернення до повного або часткового покриття зо­лотом емісії долара; 2) випуск облігацій, забезпечених зо­лотом; 3) встановлення паралельного обігу паперових і зо­лотих грошей.

Однак ні одна із цих пропозицій не була схвалена. Біль­шістю голосів комісія вирішила, що повернення до будь-якої форми золотого стандарту не може бути ефективним способом боротьби з інфляцією.

Таким чином, у сучасних умовах металістична теорія грошей виявилася не прийнятною Повернення до металістичноі валюти, по-перше, поставило б грошові системи у за­лежність від виробництва золота, а отже, послабило б мож­ливість державного втручання в грошово-кредитну і валют­ну сфери; по-друге, впровадження золотого грошового обігу збільшило б витрати обігу і призвело б до зменшення се­редньої норми прибутку.

290

§ 3. Класики буржуазної політичної економії про гроші
У працях А. Сміта класична політична економія, вклю­чаючи вчення про гроші, знайшла свій розвиток і послідов­не вираження А. Сміт намагався зробити крок від найпро­стішого формулювання трудової теорії вартості до розкрит­тя реальної системи товарно-грошового обміну і ціноутво­рення, функціонування розвинутої банківської системи за капіталізму в умовах вільної конкуренції.

А. Сміт з більшою чіткісгю, ніж будь-хто до нього, ви­значив і розмежував поняття споживної та мінової вар­тості. Відмовившись від догми фізіократів та спираючись па своє вчення про поділ праці, він визнав рівнозначність усіх видів продуктивної праці з точки зору створення вар­тості. Він розумів, що основою мінової вартості є субстан­ція вартості, тобто праця як будь-яка виробнича діяльність людини. Це підготувало грунт для відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці як абстрактної і конкретної праці.

Д. Рікардо, за словами К. Маркса, фактично підійшов до розуміння категорій “абстрактна праця” і “суспільна праця”. Однак при цьому вартість, мінова вартість і гроші у нього логічно не пов'язані одне з одним. Причина цього — відсутність розуміння специфічності характеру праці, пред­ставленої у міновій вартосгі, в товарі-еквіваленті, зв'язку цієї праці з грошима, того, що ця праця обов'язково повин­на одержати своє вираження у вигляді грошей як само­стійного економічного явища

Величезна заслуга класиків буржуазної політекономії' полягає в тому, що вони виявили чітке розуміння походжен­ня грошей з товарів і підкреслили зв'язок теорії грошей з трудовою теорією вартості. А. Сміт назвав працю дійсною, а гроші — номінальною мірою вартості.

У середині XIX ст. переважав погляд на гроші як на тех­нічний інструмент, “що економить працю і час”, але не вно­сить істотних змін у функціонування господарства. В прин­ципі гроші уявлялися тодішнім економістам деякою усклад­нюючою обставиною, яку можна відкинути без будь-якої шкоди для аналізу. Саме цим пояснюється велика популяр­ність у трактатах XVIII—XIX ст. порівняння грошей з “до­помогою”, яка полегшує пересування товарів на ринок, і з “колесом обертання” (А. Сміт), “змазкою” товарного обер­тання (Дж. Міль, А. Маршал), з “вуаллю”, що обгортає економічні відносини, але самостійно на них не впливає (Ж. Сей) і т. д.

291

Зведення ролі грошей до “зовнішнього покриву” еконо­мічних відносин мало своє пояснення. Воно відображало реакцію на вчення меркантилістів, які бачили в благород­них металах єдину і справжню форму суспільного багатст­ва. Намагаючись заперечити цей наївний погляд, засновни­ки буржуазної політекономії впадали в іншу крайність, яка призводила до повного заперечення значення грошей і їх активної ролі в господарському розвитку.

Проте слід підкреслити, що хоч А. Сміт і Д. Рікардо спрощено уявляли собі роль грошей, їх погляди на гроші були багатшими та оригінальнішими, ніж наступний “син­тез” теорій інших економістів періоду розпаду класичних концепцій. Розвиток наукових поглядів Д. Рікардо був тіс­но пов'язаний з найважливішою економічною подією того часу — обезціненням банкнот банку Англії після припинен­ня їх розміну на золото в 1797 р. У пошуках причини цього явища Д. Рікардо робить правильний і прогресивний на той час висновок про визначення вартості металевих грошей вкладеним у них робочим часом (що відзначав К. Маркс). Однак згодом Д. Рікардо відходить від логіки свого викла­дення і приходить до протилежного твердження про залеж­ність товарних цін від кількості золота в обороті.

Так, Д. Рікардо стверджував, що якби в будь-якій із країн було відкрите золоте родовище, то її засоби обігу знизилися б у своїй вартості. Це відбулося б унаслідок того, що в обороті збільшилася б кількість дорогоцінних металів. Якби замість відкриття у країні родовища золота в ній за­снували б банк (подібний Англійському), то випуск вели­кої кількості банкнот, а отже, значне збільшення суми за­собів обігу, призвів би до такого ж результату, як і від­криття родовища.

Д. Рікардо запропонував створити грошову систему, яка б максимально відповідала потребам розвитку капіталіс­тичного господарства. Основні ідеї щодо її створення такі:

1) стійкий грошовий оборот — найважливіша умова зро­стання економіки;

2) така стійкість можлива лише за грошової системи, основаної на золоті;

3) золото в обороті може бути значною мірою або навіть повністю замінене паперовими грошима, розмінними за твердим паритетом на золото.

Теорія грошей Д. Рікардо відображала як силу, так і слабкість класичної політекономії. Він спробував покласти в основу теорії грошей трудову теорію вартості, але зробив це непослідовно і фактично відмовився від неї при аналізі конкретних економічних процесів. Він виходив з того, що в

292

даній країні може обертатися золото. В обороті маса това­рів просто стикається з масою грошей, і таким чином вста­новлюються товарні ціни. Якщо в обіг надійшло золотих грошей більше, то ціни вищі, якщо менше — нижчі. Це — кількісна теорія грошей. Д. Рікардо намагається якось при­мирити її з трудовою теорією вартості. Але це йому, зрозу­міло, не вдається.

Над мисленням Д. Рікардо тяжів досвід нерозмінного паперово-грошового обігу. Купівельна сила паперових гро­шей в основному визначається їх кількістю. Скільки б не було випущено цих грошей, усі вони будуть представляти ту кількість повноцінних золотих грошей, яка необхідна для обігу. Коли, наприклад, паперових доларів стає вдвоє більше, ніж потрібно золотих, кожен паперовий долар зне­цінюється вдвоє.

Чому, однак, Д. Рікардо механічно переніс явище папе­рово-грошового обігу на золотий? Тому, що він не бачив принципової різниці між цими формами грошей, вважаючи золото теж по суті знаком вартості. Він бачив у грошах тільки засіб обігу і не враховував усієї складності та різно­манітності їх функцій.


§ 4. Кількісна теорія
Вартість грошей і рівень товарних цін кількісна теорія грошей пояснює змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу — тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія заперечує трудову теорію вартості взагалі і внут­рішню вартість дорогоцінних металів як грошового товару зокрема.

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до XVI ст. У цей час в Європі відбувалося швидке зростан­ня товарних цін і виникла необхідність дати пояснення при­чин цього явища. Крім того, це був період панування в еко­номічній думці ідей меркантилізму з його вірою в особливі властивості благородних металів як найважливішого еле­мента суспільного багатства. Щоб розвінчати цю віру, ви­никла гіпотеза, яка пізніше одержала назву кількісної тео­рії грошей.

Поширений в XVIII—XIX ст. варіант кількісної теорії грошей проголошував, що при незмінності всіх інших умов рівень товарних цін у середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положення спочатку стосувалося дійсних грошей, а потім поширилося і на паперові гроші. Кількісна теорія включає два базових положення: пос-

293

тулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно змі­ні кількості грошей).

Тому базова ідея кількісної теорії може бути виражена різноманітне: від констатації найбільш загального .зв'язку, між динамікою цін і зміною маси платіжних засобів до ка­тегоричного твердження, що будь-яке підвищення цін є прямий і пропорційний результат попередньої зміни грошо­вої маси.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Ж. Боден. У своєму трактаті “Відповідь на парадокси де Мальструа” він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зу­мовлюються багатьма причинами, проте основною є збіль­шення кількості золота і срібла, яких стало значно більше, ніж чверть віку тому.

Інші економісти XVI—XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтарріні, Дж. Локк) розробляють ідею Ж. Бодена, поступо­во перетворюючи її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д. Юм, якого К. Маркс назвав найвидатнішим її представником XVIII ст. У нарисі “Про гроші” (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількос­ті грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.

Разом з тим гроші в системі Д. Юма не були зовсім ней­тральними. Пропорційність у зміні грошей і цін досягаєть­ся у нього лише в кінцевому підсумку, після затяжного про­цесу господарських корективів і зрушень. Д. Юм відносив тезу, про екзогенний (зумовлений зовнішніми факторами) характер змін грошової маси до випадків притоку метале­вих грошей з-за кордону. Пізніше принцип “нав'язування грошей ззовні” був поширений на всі види грошової емісії, в тому числі і на всі форми кредитних грошей.

Ще одна риса цього варіанта кількісної теорії, який склався на початку XIX ст. і панував протягом століття, виявлялась у відсутності інтересу до розкриття складного процесу впливу грошей на систему цін. Багато авторів прос­то декларували факт рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не викриваючи механіки про­цесу.

У міру розвитку капіталізму нагромаджувалося дедалі

294

більше свідчень помилковості основних положень кількісної теорії. Але спроби заперечити цю теорію протягом трива­лого часу були невдалими. Видатний представник “банків­ської школи” в Англії Т. Тук підкреслював багатофакторну природу ціноутворення. Але при цьому впадав в іншу край­ність, абсолютизуючи обернену залежність — від цін до грошей. Знаменитий “12-й принцип” Т. Тука проголошував, що ціни товарів не залежать від кількості грошей, а навпа­ки, сума засобів обігу є наслідком цін.

Важливий постулат у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж. Локк, який стверджував, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у да­ному випадку золота і срібла), є їх кількість. Цей постулат Дж. Локка був використаний ідеологами промислової бур­жуазії, що почала розвиватися, для критики меркантиліс­тів. Вони протиставляли доктрині останніх твердження, що нагромадження золота і срібла не може зробити націю ба­гатшою, тому що результатом цього нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їх думку, дійсне багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і срібла, а в створенні мануфактур, у вико­ристанні в них живої праці.

Незважаючи на певний прогрес у розвитку кількісної теорії в XIX ст., її представники не змогли розірвати вузь­кого кола механічного зв'язку товарних цін і грошей, яке визначалось ігноруванням функцій грошей як міри вартос­ті і нагромадження скарбу.

На початку XX ст. суперечки довкола кількісної теорії розгорілися з новою силою. Для закріплення її положень необхідно було чіткіше сформулювати взаємозв'язок різно­манітних ключових факторів грошової і негрошової сфери. Це завдання взяв на себе І. Фішер. Він висунув трансак-ційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.

Т рансакційний варіант кількісної теорії. Теорія І. Фішера заснована на співвідношенні двох пов'язаних між со­бою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обі­гу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв'язок цих величин він виразив так званим рівнянням об­міну:

MV=åPQ,

де М—сума наявних грошей, що знаходяться в обігу про­тягом певного періоду; V—швидкість обігу; Р—ціна ін­дивідуального товару, реалізованого за вказаний період;



Q кількість товарів.

295

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій — їм протистоїть сума всіх негайних платежів

З часом І.Фішер ускладнює рівняння. Він вводить у лі­ву частину ще один член—М'V', де М' сума грошових коштів на чекових рахунках, V' швидкість їх обігу В ре­зультаті формула набуває такого вигляду:

МV'V' = РТ,

де Р—середній зважений рівень цін, Т—сума всіх Q.

Рівняння обміну тавтологічне за самим визначенням. У ньому права частина, безумовно, рівна лівій, оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини — гро­шової суми товарообмінних операцій

Однак І. Фішер, виходячи з ряду припущень, формулює причинно-наслідкові зв'язки Зокрема він стверджує, що рівень цін змінюється:

1) прямо пропорційно кількості грошей в обігу;

2) прямо пропорційно швидкості обігу грошей;

3) обернено пропорційно обсягу торгівлі, здійсненому з допомогою цих грошей

Пропорційний вплив зміни кількості грошей на ціни ви­являється, на думку І. Фішера, лише в довгостроковій пер­спективі. Що ж стосується короткострокових періодів, то вплив може істотно викривлятися під дією циклічних змін кон'юнктури.

І. Фішер доводив, що в довгостроковому плані обсяг виробництва визначається техніко-економічними умовами (поділ праці, технологія) та інфраструктурою. Оскільки обидва фактори змінюються відносно повільно, остільки від їх впливу можна абстрагуватися. При таких штучних пе­редумовах потенційний вплив грошей може, очевидно, вия­витися лише в змінах “цінової оболонки”. Виробництво ж визначається “реальними” факторами, і стан грошової сфе­ри на нього не впливає В результаті виникала типова кла­сична “дихотомія”. Абсолютизація І. Фішером однонаправленої лінії впливу “гроші — ціни” закріпила традиційний розрив між грошовою і загальноекономічною теоріями.

Кембріджська версія”. На початку XX ст. у Західній Европі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансакційного варіанта І. Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або “кембріджською версією”, її активними пропагандистами були професори Кембріджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх роботах).



296

Як і Фішер, представники кембріджської школи нама­галися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошо­вої маси на рівень цін. Проте на відміну від І. Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мо­тивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі пи­тання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залиш­ки?

Важливою особливістю “кембріджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувались госпо­дарюючим суб'єктам з “залізною необхідністю” згори, а пов'язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вони брали два мотиви зберігання грошей — як фонду засобів обігу і як резерву на покриття непередбачених потреб.

Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими фор­мами зберігання багатств не одержав в теорії касових за­лишків послідовного вираження. З допомогою ряду спро­щень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорсткого причинного зв'язку між кількістю грошей і за­гальним рівнем цін. Це виразилось у формулі “кембріджсь-кого рівняння” (формула Пігу):



М=kRP,

де М — кількість грошових одиниць;



R — загальна величина виробництва в фізичному виразі за одиницю часу;

Р ціна виробленої продукції;

k частина RР, яку люди мають бажання зберігати в вигляді грошей

При постійності k і Р виникає обернено пропорційний зв'язок між вартістю (купівельною силою) грошової оди­ниці і величиною наявних у господарстві касових залиш­ків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії.

Подальший розвиток капіталізму спричинив широке ви­знання кількісної теорії грошей Західні економісти і пред­ставники ділових кіл досить одностайно розглядають її як керівництво для державно-монополістичного втручання в економіку, для впливу на грошовий обіг і на сам рух капі­талістичного циклу.

В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рі­вень товарних цін і на стан господарської активності. Ме-



297

тоди цього впливу першим запропонував Дж. Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії гро­шей із теорією кон'юнктури.

Вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж. Кейнс і його послідовники передбачали таким чином. Зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресур­сів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, ріст при­бутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пож­вавлення може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядо­вого попиту на ті чи інші товари) або фінансування з кош­тів державного бюджету урядових інвестицій.

Дійсно, у міру розвитку і ускладнення капіталістичної економіки вплив кредитно-фінансової системи на відтво­рення значно посилився. Грошові і бюджетні важелі поча­ли активно використовуватися державою як знаряддя антициклічного регулювання. Все це заперечувало висновок про “нейтральність грошей”, відсутність їх зв'язку з реальними процесами в економічній системі.

У кейнсіанській схемі причинно-наслідкових зв'язків гро­шові фактори відігравали важливу роль. Нагадаємо, що в класичній системі гроші були короткочасним посередником, їх нагромадження господарюючими агентами вважалося беззмістовним і нераціональним. Цим обґрунтовувалася те­за про негайне витрачання доходів у міру їх надходження, що, в свою чергу, приводило до висновку про автоматичну зміну цін слідом за зміною грошової маси.

У межах “кембріджської версії” хоч і намітився певний відхід від трактування грошей як короткочасного посеред­ника, нейтральність грошей все ще зберігалася.



Кейнсіанські трактування кількісної теорії. Дж. Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трак­тування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов'язував з наявністю невизначе­ності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати гроші — це барометр нашого недовір'я до власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього. Із факту нагромадження гро­шей він прямолінійно виводив низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж. Кейнс нама­гався перебороти “класичну дихотомію”, що створила гли­бокий розрив між реальними і грошовими процесами. Го­ловним каналом зв'язку між цими двома сферами слугує у нього норма процента, що знаходиться під впливом сил



298

грошового ринку і одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення.

Істинну важливість, за словами Дж. Кейнса, гроші на­бувають лише в теорії процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях Кембріджської школи Дж. Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Дж. Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекуля­тивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об'єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який зале­жить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж. Кейнса — виділення третього елемента по­питу на гроші — попиту на спекулятивні залишки. Дж. Кейнс пов'язував його з динамікою ціни фінансових активів чи облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподі­лу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма процента.

Таким чином, сукупний попит на гроші (M) складається з двох частин — трансакційного І), що є функцією до­ходу, і спекулятивного (M II), що е функцією процента:

М=М І+M ІI =L1(у)+ L2(і), де у сукупний доход;

і — норма процента.

Учасник господарського обороту, з одного боку, нама­гається максимізувати прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в різноманітні види фінан­сових активів, а з іншого — створити ліквідний резерв, не­обхідний для господарського маневру при змінах кон'юнк­тури. Врахування протилежних факторів приводить його до “точки рівноваги”, що визначає співвідношення грошей і “облігацій” у його балансі.

Отже, Дж. Кейнс перебудував теорію грошей, ввівши в неї норму процента. Він перетворив гроші в один із важли­вих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв'язок грошей і цін.

Теорія грошей Дж, Кейнса глибоко вплинула на всю си­стему економічних уявлень Заходу. Однак післякейнсіанський розвиток призвів до різкого падіння інтересу до грошо­вої проблематики взагалі і до кейнсіанських пропозицій зо­крема.

Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина на­родилась у розпалі великої економічної депресії, коли гро­шово-кредитна політика була паралізована і не могла за-

299

безпєчити виходу капіталістичної економіки із хронічної кризи.

“Рецепти” Дж. Кейнса давали можливість впливати пе­редусім на зайнятість і обсяги виробництва як найбільш “вузькі” місця в розвитку економіки. Разом з тим кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих гро­шей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходжен­ня в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало про­цеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

І коли період великої економічної депресії минув, пев­ною мірою і завдяки політиці “дешевих грошей”, погляди економістів і політиків були звернені до іншого інструменту впливу на кон'юнктуру — до системи бюджетних захо­дів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факторів.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непри­стосованість його моделі для аналізу господарських ситу­ацій, що характеризуються стійким підвищенням загально­го рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства в кінці 60-х — на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема ін­фляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація “проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить ку­півельну спроможність грошей у жертву завданням забез­печення високих темпів економічного росту.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників нео­класичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.



Монетаристична версія кількісної теорії грошей. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група економістів, очолюваних М. Фрідменом. Монетаризм ви­ник на базі кількісної теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали їй динамізму, засто­сували для її обгрунтування новітні методи статистичного аналізу. При цьому монетаристи намагалися затвердити якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу капіталістичного господарського механізму.

Головне джерело “нестабільності” капіталізму, вважа­ли монетаристи міститься в грошовій сфері. Саме тут по­трібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відтворення. Так, на думку Л. Йегера, прихильник монетаризму — це економіст, який вірить, що кількість гро-



300

шей чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат у економіці. Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування до інвестування, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені дина­мікою грошової маси.

Таким чином, логічний, в принципі, висновок, що “гро­ші важливі для економічного розвитку”, одержав у посту­латах монетаристів гіпертрофовану форму. Лозунг сучасних кількісників — “гроші мають значення” — насправді інтер­претується ними як “тільки гроші мають значення”. Подіб­ний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого еко­номічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділя­ється бюджетній політиці держави.

Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причи­на кризових явищ міститься в хаотичних коливаннях гро­шової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту. На думку монетарис­тів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається як­раз навпаки. Але М. Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу — від грошей до ділової актив­ності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії цик­лічних коливань”.

Отже, головним елементом монетаристської моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на випадок неперед­бачених обставин і т. д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою това­рообмінних угод, теорія М. Фрідмена відноситься до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спро­можність пов'язані зворотною залежністю з рівнем цін (Р).

Одною із переваг свого підходу М. Фрідмен вважає роз­гляд теорії грошей як “особливої теми в теорії капіталіз­му”. У марксистській політекономії під капіталом розумі­ють самозростаючу вартість, тобто вартість, що приносить додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці. М. Фрідмен використовує натуралістичне трактування ка­піталу (що йде від праць Бем-Баверка), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що приносить “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг. Відповідно гроші у нього — “капітальний актив”, частина нагромад­женого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями,



301

нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.



Монетаризм і економічне регулювання. Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті вилилися в кінцевому підсумку у протиставлення двох основних інструментів макроекономіч-ного контролю, які використовуються урядами для впливу на кон'юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший вид політики, пов'язаної з впливом цен­трального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же вид полі­тики, що грунтується на зміні податкових ставок і управ­лінні державним боргом, пов'язується зі свавіллям уряду і розцінюється як малоефективний для господарського роз­витку.

Зіставлення ефекту двох головних методів економічної політики провели Л. Андерсен і Дж. Джордан із федераль­ного резервного банку Сант-Луїса. Вони прагнули переві­рити обгрунтованість трьох важливих тверджень кейнсіан-ської школи, а саме:

1) фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної активності, ніж грошові;

2) реакція економічної кон'юнктури на фіскальні захо­ди більш передбачувана, ніж реакція на грошову політику;

3) вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше, ніж вплив грошової політики.

У результаті проведених розрахунків виявилося, що ре­акція економічної кон'юнктури на заходи грошової політи­ки сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж на фіскальні заходи. Тим самим висновки кейнсіанської теорії про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і росту його популярності.

Протягом багатьох років монетаристи виступають з про­позиціями про кардинальну перебудову традиційних гро­шово-кредитних і банківських інститутів, які у процесі ево­люції пристосовувалися до кейнсіанських методів еконо­мічного регулювання. Вони намагаються скоротити до міні­муму можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічні пошуки способу поставити жорсткі межі використанню уря­дами емісійного механізму для фінансування бюджетних дефіцитів.

Програму кардинального реформування кредитно-гро­шової системи США розробив М. Фрідмен у книзі “Про­грама для монетарної стабільності” (1960). Один з найго-



302

повніших елементів цієї реформи — “грошове правило”, згідно з яким центральний банк США повинен взяти зобо­в'язання підтримувати, наскільки це можливо, стійкі тем­пи зростання кількості грошей, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.

М. Фрідмен вважав, що при виборі темпів зростання кількості грошей необхідно орієнтуватися на стабільний рі­вень цін кінцевого продукту протягом тривалого періоду. Він пропонував ввести правило механічного приросту гро­шової маси в середньому на 4 % за рік. Ця цифра склада­ється із 3 % приросту реального продукту і 1 % довготри­валого зниження швидкості обігу грошей. Багато економіс­тів пропонували встановити “вилку” допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.

Проте жодна із капіталістичних країн не застосовувала правила М. Фрідмена у “чистому вигляді”. Керівники гро­шової політики намагалися зберегти за собою свободу ма­невру, вважаючи, що в умовах вкрай нестійкої кон'юнктури механічний приріст грошей в обігу може порушити нор­мальний хід платежів і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Тому на практиці таргетування всю­ди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття рішень залежно від власних міркувань).

Обраний в 1979 р. в Англії консервативний уряд М. Тетчер взяв на озброєння монетаристські рецепти і став проводити політику грошового гальмування, що незабаром дало певний оздоровчий ефект (зниження інфляції). Було підготовлено грунт для ряду важливих структурних реформ, поліпшилися зовнішні позиції фунта стерлінгів.

Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетаристських дослід­жень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогно­зування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забез­печуються послідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного маніпулювання гроши­ма і хронічного дисбалансу грошової сфери.


§ 5. Теорія К. Маркса про походження і суть грошей
В історії світової економічної думки чільне місце зай­мають погляди К. Маркса на суть і походження грошей. Сприйнявши ідею класиків політичної економії про товар-

303

ну природу грошей, він науково обгрунтував діалектичну єдність товару і грошей, виходячи з категорії мінової вар­тості. К. Маркс пояснив її функціональну роль у співвідно­шенні “вартість товару — мінова вартість — гроші”, яке є логічною основою наукової теорії грошових відносин.

Поняття мінової вартості було сформульоване ще Д. Рікардо. Проте він не зрозумів, що ця категорія породжуєть­ся внутрішніми суперечностями товарного виробництва, двоїстим характером праці.

Розкриваючи суть грошей, К. Маркс показав, що роз­виток грошових відносин пов'язаний з вирішенням супереч­ностей між особливою властивістю товару — споживною вартістю і його загальною властивістю — вартістю. У К. Маркса мінова вартість — це єдино можливий спосіб вираження вартості, її необхідна форма прояву. Зумовлено це тим, що вартість товару — це результат абстрактної пра­ці, праці взагалі, яка не може бути ні виявлена, ні виміря­на безпосередньо в споживній вартості товару — свого но­сія. Тільки в обміні даного товару на інший в споживній вартості останнього може бути виражена і виміряна вар­тість, яка проявить себе уже як мінова вартість. Якщо ба­гато товарів виявлягь свою мінову вартість в якомусь одно­му товарі, то споживна вартість останнього стає уособлен­ням мінової вартості взагалі, її абсолютним носієм, тобто грошима.

Таким чином, вклад К. Маркса в теорію грошей поля­гає в тому, що він виводить суть грошей з аналізу супереч­ності товару В товарі-еквіваленті (грошах) реалізуються суперечності якісної і кількісної сторін вартості: внаслідок того, що всі товари вимірюють свою мінову вартість в од­ному особливому товарі, цей виділений товар стає адекват­ним буттям мінової вартості, її буттям в якості загального еквівалента.

Як зазначалося в главі 1, К Маркс визначав три особ­ливості загального еквівалента:

1) його споживна вартість стає формою виявлення про­тилежності — вартості;

2) конкретна праця, затрачена на його виробництво, стає вираженням абстрактної людської праці;

3) своєю протилежністю стає і приватна праця. Вона реалізується як праця в її безпосередній суспільній формі.

Враховуючи ці властивості, К. Маркс розкрив специ­фічну роль і місце грошей як абсолютного товару і як фор­ми виразу, уречевленого носія суспільних відносин у товар­ному виробництві. Він довів, що гроші не просто технічний інструмент системи господарювання, а внутрішньо власти-



304

вий елемент суспільних відносин, що базується на товарно­му виробництві. Тому гроші — не тільки “вуаль”, що накинута на процес суспільного відтворення, а його реальний активний елемент Тим самим К Маркс відкрив шлях для успішного вирішення таких глобальних проблем теорії гро­шей, як грошовий і товарний фетишизм, грошовий механізм макроекономічного регулювання, ринок позичкового капіталу та грошовий ринок та ін. Особливої уваги заслуговує марксове положення про гроші як форму виразу суспільних відносин. На його основі був визначений історичний харак­тер грошей.

Тривалий час історичність грошей у нашій літературі визнавалася як неминучість відмирання їх у післякапіталістичному суспільстві. Такий однобокий підхід заважав правильному розумінню суті марксової теорії грошей вза­галі. З позицій цього підходу марксова теорія видавалася такою, що суперечить сучасним реаліям у грошовій сфері, тобто не реалістичною. У дійсності принцип історичності в теорії грошей означає їх постійний розвиток у відповідності з розвитком суспільних відносин, формою виразу яких ви­ступають гроші.

Свій аналіз категорії грошей К. Маркс розпочав з однієї конкретної істричної форми грошей — золота, яке було єдиним носієм грошової суті в той час. Проте він визнавав об'єктивність існування інших історичних форм грошей до золотого монометаризму (срібло, інші метали, просто спо­живчі товари), а також можливість існування принципово нових форм грошей у майбутньому (нерозмінних знаків, кредитних грошей). Тому з позицій марксової теорії вихід золота з грошового обігу не означає, що гроші внаслідок цього втрачають свою товарну природу, або зникає загаль­ний еквівалент. Цей вихід означає лише, що не стало однієї з форм грошового товару.



Важливе місце в марксовій теорії грошей займає аналіз кількісного фактора. К Маркс вперше сформулював зако­ни грошового обігу для всіх відомих засобів обігу — дійс­них, паперових і кредитних грошей. Суть цих законів роз­глянута в главі 2. Тут слід зазначити, що з урахуванням вимог вказаних законів відбувався весь подальший розви­ток світової економічної думки в теорії грошей. Зокрема, широко відоме рівняння обміну І. Фішера (MV=åPQ), що було покладено в основу трансакційного варіанта кіль­кісної теорії грошей, по суті є переробленою формулою першого варіанта марксового закону кількості грошей, необхідних для обігу

І хоч автори робили з цих

305

формул часто протилежні висновки, спільним між ними є визначення об'єктивної залежності між кількістю грошей в обігу, швидкістю їх обігу і сумою цін товарів, що знахо­дяться в обігу.

Принцип об'єктивності в факторі кількості грошей в обі­гу займає важливе місце також в концепціях сучасних монетаристів. Як показано в § 5 цієї глави, М. Фрідмен для стабілізації цін пропонував ввести правило збільшення грошової маси в обігу на 4 % в рік, оскільки приблизно на З % збільшується обсяг реального продукту і на 1 % зни­жується швидкість обігу грошей. Отже, М. Фрідмен теж виходить з об'єктивної залежності між масою грошей в обігу і обсягом товарообороту (прямо пропорційно) і швид­кістю обігу грошей (обернено пропорційно).

Все сказане дає підстави вважати, що Марксові розроб­ки теорії грошей не є чимось випадковим, штучно вклине­ним у загальний потік розвитку наукової думки в цій сфері. Вони опиралися на всі попередньо нагромаджені знання людей про гроші і послужили важливою основою для їх дальшого поглиблення.


ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Які потреби господарської практики спричинили появу і розви­ток номіналістичної теорії грошей, в чому її суть?

2. В чому основні недоліки державної теорії грошей Т. Кнаппа?

3. Чиї інтереси відстоювали прихильники металістичної теорії гро­шей на різних етапах її еволюції?

4. Що стало основою відродження металістичної теорії грошей у формі “неометалізму”?

5. Чому в сучасних умовах металістична теорія грошей не знахо­дить великої кількості прихильників?

6. Поясніть суть кількісної теорії грошей і соціально-економічні причини її виникнення.

7. У чому суть “трансакційного варіанта” кількісної теорії, хто його автор?

8. В чому суть “кембріджського рівняння” формули А. Пігу?

9. Який вклад у розробку кількісної теорії грошей вніс Дж. Кейнс? У чому специфіка його рекомендацій грошового регулювання і чи ви­правдались вони?

10. У чому полягає суть монетаризму і чим він відрізняється від:

кейнсіанських поглядів на грошовий механізм?

11. Розкрийте суть “грошового правила”. Хто його автор?

12. Які основні заслуги А. Сміта і Д. Рікардо в науковому піз­нанні суті грошей?

13. Який вклад вніс К. Маркс в розвиток теорії грошей?



306


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка