Органи виконавчої влади суб'єкти адміністративно-правових вщносин



Скачати 204.59 Kb.
Дата конвертації04.11.2016
Розмір204.59 Kb.
ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ - СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВЩНОСИН

1. Поняття органу державного управління. Місце у системі полі­тичної організації.

2. Органи виконавчої влади як різновид державних органів. Якісні ознаки органів виконавчої влади як суб'єктів адміністративних пра­вових відносин.

3. Класифікація органів виконавчої влади.

4. Система органів державного управління. Характеристика адмініст­ративно-правових властивостей підсистем.

Характеризуючи адміністративно-правове відношення, ми підкреслили його основну рису, яка полягає в тому, що обо­в'язковою стороною цього виду юридичних стосунків є дер­жавний (зокрема, управлінський) орган, який у цих відно­синах виступає як “управомочна” сторона.

1. Вище згадується, що побудова і функціонування держави виявляється у трьох видах діяльності, яким відповідають кілька систем державних органів:



Державний механізм

Види влад

Державні органі

Юрисдикційна



судові, прокурорські, кон­трольно-наглядові


У сукупності перелічені державні органи дають визнане у теорії управління поняття “державний механізм” (порядок діяльності держави в усіх її видах). Складовою частиною останнього є “апарат управління”, що охоплює всю су-


31

купність органів виконавчої влади. Якщо до цих інститутів додати нині діючі об'єднання громадян (громадські органі­зації, політичні партії, масові рухи, профспілки, добровільні товариства, творчі спілки тощо) та так звані асоціативні об'єднання (кооперативні, релігійні, організації громадсь­кої самодіяльності, форми територіального самоврядуван­ня), органи приватно-правових утворень, то отримаємо багатоструктурне поняття “політична організація”.

Таким чином, кожний окремо взятий орган виконавчої влади є і частиною апарату управління, і частиною державно­го механізму, і, врешті, складовою більш об'ємного утворен­ня, яким є “політична організація” державно-організова­ного суспільства.

2. Тепер необхідно визначити місце “органу виконавчої влади” у середовищі державних органів.

Вже зазначалося, що стосовно соціальних об'єктів термін “організація” може вживатися у кількох значеннях, зокре­ма, цим терміном іменують об'єднання інституціонального характеру, що посідає певне місце у суспільстві та призна­чене для виконання більш або менш ясно окресленої функції управління. Тут організація розглядається як соціальний інститут з певним статусом, що охоплює як державні орга­ни, так і об'єднання громадян, у томі числі й утворення, на які законодавство про об'єднання громадян не поширюєть­ся. Усі вони відрізняються одне від одного предметами діяль­ності, засобами її здійснення, юридичним забезпеченням та методами цієї діяльності.

Державні органи можна поділити на органи, що належать до представницької, виконавчої та юрисдикційної влад, дер­жавні підприємства та установи (див. схему 1). Діяльність двох останніх зумисно не спрямована на здійснення функцій управління, оскільки ними виконується господарська діяльність виробничо-обслуговуючого характеру або інша діяльність, не пов'язана з виробничо-господарським при­значенням.

Отже, орган виконавчої влади (державного управління) можна визначити як організаційно відокремлену частину державно-управлінського апарату, що здійснює від імені і за



32

дорученням держави відповідні функції і внаслідок цього наділена відповідною компетенцією, певною організаційною структурою, територіальним масштабом діяльності.

Із наведеного визначення випливає, що орган виконавчої влади має цілий ряд обов'язкових якісних ознак:

а) орган управління реалізує функції держави, виконуючи законодавчі акти та нормативні акти органів управління ви­щого рівня. Звідси і похідний, “вторинний” характер цієї влади;

б) орган управління, діючи від імені й за дорученням дер­жави, наділяється компетенцією. Саме компетенція визначає предмети відання, права, обов'язки, територіальні межі діяль­ності кожного окремого органу. Її реалізація в часі збігається з затвердженням або реєстрацією статуту (положення) про орган, його штатного розкладу;

в) управлінській діяльності органу виконавчої влади влас­тивий “зовнішній” характер, оскільки така діяльність у ви­гляді юридичних актів управління спрямована на середо­вище;

г) управлінська діяльність органу виконавчої влади має не­перервний характер, чим відрізняється від подібної діяльності, яка лише епізодично здійснюється в органах, що представля­ють інші влади;

д) органу управління властиві трудові відносини його осо­бистого складу, кожний член такого органу включається у складну сітку (мережу) запрограмованих організаційних зв'язків, що є офіційно встановленою структурою статусів, алгоритмом діяльності;

е) орган управління має інтегрувати людей і цим відрізняється від організації типу “надорганізація”, мета якої в інтеграції організацій нижчого рівня (див. схему).

3. Класифікація органів державного управління має своїм завданням сприяти знаходженню (пошуку) внутрішніх зв'язків між державними органами, допомагає встановити як загальне, так і часткове, показати розмаїття (різно­манітність) властивостей органів.

Групування органів державного управління (класифікацію) проведемо залежно від однорідних ознак (критеріїв).

33

Ось ці критерії:



— порядок утворення органів управління;

— територіальні масштаби їхньої діяльності;

характер та обсяг компетенції;

— порядок вирішення органами виконавчої влади підвідом­чих їм питань;



  • джерела фінансування і спосіб розпорядження матері­ально-фінансовими коштами (ресурсами).

34

1) За ознакою “порядок створення” органи виконавчої влади можна поділити на три види:

а) органи, що утворюються у одноособово-розпорядчому по­рядку. Президент України у цьому порядку утворює Адміні­страцію Президента для забезпечення здійснення його кон­ституційних повноважень, а також Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, місцеві державні адмініст­рації. У одноособово-розпорядчому ж порядку голови місце­вих держадміністрацій формують склад цих адміністрацій;

б) органи управління, що створюються вищими органами виконавчої влади. Так, Кабінет Міністрів утворює в разі необхідності комітети, комісії, головні управління та інші відомства при уряді. Ці органи управління “комітетського” типу створюються лише у таких сферах та галузях, які не охоплюються діяльністю існуючих міністерств, наприклад, держкомітети при Кабінеті Міністрів з питань соціального захисту військовослужбовців, гідрометеорології тощо;

в) органи виконавчої влади, що утворюються міністерства­ми, держкомітетами, місцевими державними адміністрація­ми. Міністерства зв'язку, фінансів, охорони здоров'я, внутрішніх справ тощо створюють свої мережі органів у об­ластях, містах, районах. Адміністрація державних підприємств та установ утворюється органами управління вищого рівня.

2) За такою ознакою, як “територіальні масштаби діяль­ності”, органи виконавчої влади можна розділити на:

а) центральні — Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети і спеціальні відомства при уряді. Діють вони на території всієї країни або Автономної Республіки Крим;

б) місцеві органи — охоплюють своєю діяльністю терито­рію певної адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста, села). Ними є місцеві держадміністрації, їхні відділи управління, місцеві органи міністерств та відомств;

в) міжтериторіальні органи — своєю діяльністю охоплю­ють частину території держави, незалежно від кордонів адміністративно-територіальних одиниць. Наприклад, військові округи, митниці, управління залізниць тощо.

3) За ознакою “характер і обсяг компетенції” органи вико­навчої влади поділяються на органи загальної (універсальної), галузевої та спеціальної компетенції.


35
Органи загальної компетенції — це органи, діяльність котрих носить характер міжгалузевого керівництва й до того ж обмежена територіальне. Ці органи відають більшістю галузевих чи функціональних структур на певній території. Ця обставина і дає підстави називати їх терито­ріальними органами. До цього виду органів відносимо виконавчо-розпорядчі органи — державні адміністрації в областях, містах Київ, Севастополь, районах. Кабінет Міністрів, які організовані і діють за територіальним прин­ципом, що передбачає об'єднання об'єктів управління за ознакою їхньої географічної спільності. Для таких органів характерні широта компетенції та повноваження загаль­ного керівництва.

Існування органів галузевої і спеціальної (функціональ­ної) компетенції пов'язане з необхідністю спеціалізації в управлінні, що обумовлюється складністю управлінського процесу, яка наростає.

Галузь — це поєднання об'єктів управління під керівниц­твом відповідного органу виконавчої влади за ознаками ви­робничої єдності незалежно від їхнього географічного роз­ташування. Органами галузевої компетенції є міністерства, відділи держадміністрацій, що мають у своєму підпорядку­ванні підприємства, установи, інші структури і тим самим керують певною галуззю.

Функціональна управлінська структура полягає у тому, що відповідні органи створюються для виконання будь-якої однієї функції управління, яка має міжгалузевий характер. Такими спеціалізованими органами, функціонально-управ­лінський вплив яких поширюється на будь-які галузеві струк­тури, є як міністерства, так і державні комітети, відомства (Національний банк України, Фонд державного майна, Міністерство економіки тощо).

4) За таким критерієм, як “метод вирішення підвідомчих питань”, органи управління поділяються на колегіальні та єди­ноначальні,

До перших належать органи загальної компетенції (Кабі­нет Міністрів). До других — інші виконавчо-розпорядчі орга­ни: міністерства, місцева державна адміністрація, адмініст­рація підприємств, установ.



36

Колегіальність є продуктом загальної компетенції і їй влас­тива більша легітимність ніж єдноначальності. Тут управ­ління здійснюється колективно, що виражено у самій назві цих органів — комітети, колегії, ради з групами керівних осіб на чолі. Кожен член цього органу має певну долю влади і його думка враховується при прийнятті рішення. Акти їх оформлюються в юридичну форму постанов, рішень, для прийняття яких потрібний кворум. Внутрішній організацій­ний порядок для органів комітетського типу пов'язаний із штабною структурою, з наявністю штабу у вигляді радників, експертів, референтів, помічників, що не включаються у за­гальну систему лінійної залежності.

У єдиноначальних органах вирішення всіх провідних пи­тань, що перебувають у компетенції цих органів, належить одній особі — керівникові, відповідальному за роботу орга­ну в цілому. Однак і в єдиноначальних органах створюються допоміжно-колегіальні органи з дорадчими правами, кон­сультативними функціями (колегії, науково-технічні, техніко-економічні ради тощо). Кожне питання має бути попе­редньо опрацьоване у главках, департаментах, відділах і вже на підставі доповіді вирішується міністром (бюрокра­тичний метод).

5) Органи виконавчої влади можна, нарешті, поділити за ознакою “джерела і методи фінансування” на бюджетні, гос­прозрахункові, змішані. Таких джерел кілька: державний бюд­жет; відрахування від прибутків, отриманих від товарної ре­алізації продукції підпорядкованих органу підприємств; не­продуктивні прибутки з об'єктів побутового обслуговуван­ня; відрахування від обороту; від зборів з видовищ тощо.



4. Система органів виконавчої влади.

Між різнорідними органами виконавчої влади, які в сукуп­ності становлять поняття “управлінський апарат”, існує певна супідрядність, яку неважко простежити як у межах галузі, функціональної чи територіальної структури, так і у співвідно­шенні компетенцій, статусів, функцій, владних повноважень тощо. Є, отже, підстави вести мову про чітку системну за­лежність, в основі якої — системоутворюючі фактори, завдя­ки яким окремі частини складають ціле.



37

Слово “системамає грецьке походження і означає поря­док, обумовлений планомірним, правильним розташуванням частин цілого. У нашому випадку цими частинами є органи управління.

Специфічною першоосновою (субстратом) для системного підходу є мета управлінського впливу, якою є досягнення найвищого ступеня упорядкованості, організованості, злагод­женості, подолання хаосу, стану, де панує закон випадко­вості.

Вихідне об'єднуюче начало — зміст діяльності будь-яких органів виконавчої влади. За такий правлять однотипні фун­кціональні програми (набір, алгоритм функцій), що ритміч­но відтворюють управлінський вплив. Однотипними є й використовувані методи та організаційно-виконавчі стосун­ки типу “влада—підпорядкування”, що зумовлюють вико­ристання владних повноважень.

Спільне для всіх органів системотворче начало — право державної власності, “приналежність до власності”. Кожний орган від центрального до місцевого, перебуваючи суб'єктом права державної власності, наділяється статусом юридичної особи, у зв'язку з чим вирішує питання оперативного уп­равління цією власністю — господарські, соціально-побу­тові, правоохоронні та екологічні, житлові, земельні, фінан­сові тощо.

Отже, органи виконавчої влади України — не просто спільність однорідних одиниць, а цілісна система, тобто така сукупність органів, в якій усі складові частини взаємопов'я­зані і воднораз складають самостійні підсистеми органів зі своїми особливостями структури, функцій, компетенції, із певною автономією кожного окремого органу.

У системі органів виконавчої влади можна виділити три блоки (підсистеми).

Це, по-перше. Адміністрація Президента та Рада Націо­нальної безпеки. По-друге, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, місцеві державні адміністрації. По-третє, адмініст­рація підприємств, установ, інших організацій — орган без­посереднього управління.

А. Адміністрація Президента. Юридичною основою утво­рення та діяльності є Конституція (Р.У), Укази Президента,

38
та Положення про адміністрацію Президента згідно з якими така утворюється Президентом для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави.

У зв'язку з цим Адміністрація здійснює організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента у повному обсязі його повноважень згідно розд. V Конституції. Адміністрація забезпечує підготовку проектів Указів та розпоряджень Президента, експертизу проектів законів, аналіз соціально- економічних процесів тощо.

Б. Кабінет Міністрів є органом державної виконавчої влади, що відповідальний перед Президентом. У своїй діяльності керується як Основним, так і поточними законами, також указами та розпорядженнями Президента. Уряд також підконтрольний і підзвітний Верховній Раді Україні

Кабінет складається з таких службових осіб: прем'єр-міністри, перший віце-прем'єр міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри, голови державних комітетів та відомств. Серед останніх і міністр Кабінету Міністрів, голови Служби безпеки, правління Національного банку. Фонду державного майна, Антимонопольного комітету, Держкомітету у справах охорони державного кордону, Державного митного комітету. Прем'єр-міністр забезпечує міжміністерську координацію і провадить необхідний арбітраж у випадках конкуренції між кількома міністерствами (відомствами). Наприклад, у питаннях бюджетної процедури.

Правоустановча компетенція Уряду має певні напрямки. Так, Уряд бере участь у законодавчій діяльності через прав законодавчої ініціативи, через обговорення проектів законів.

З історії вищої виконавчої влади України відомо, що іноді Уряд бере участь у законодавчій функції, створюючи (пі прямим контролем парламенту) правові норми (декрети або акти управління з адміністративною санкцією).

Кабінет Міністрів об'єднує і спрямовує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади як орган загальної ком потенції, охоплюючи своєю структурою та діяльністю всі галузі. Кабінет Міністрів виробляє як їхню стратегію, так конкретне державне регулювання ними. Йдеться про економічні (фінансові, бюджетні, цінові тощо), соціальні, куль-

39

турні процеси у державі. Кабінет Міністрів вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод громадян, охорони всіх форм власності, національної безпеки, обороноздатності, гро­мадського порядку, боротьби із злочинністю, здійснює зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність. " Кабінет Міністрів координує діяльність місцевих держад­міністрацій та виконавчих комітетів Рад з питань делегова­них їм повноважень державної виконавчої влади. Він також здійснює контроль за виконанням нормативних актів уряду органами місцевої виконавчої влади та самоврядування.



Апарат Кабінету Міністрів складається з відділів, що ви­конують функціональну за змістом діяльність: юридичного;

економічного; взаємодії з комісіями Верховної Ради та місце­вими органами самоврядування та виконавчої влади; націо­нальної безпеки, оборони, правопорядку і надзвичайних си­туацій; роботи з кадрами державного апарату та іншого ха­рактеру. Спеціально створені відділи справляють коорди­наційні повноваження і по галузях народного господарства, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяль­ності. Постійно діючим органом Кабінету є Президія, до складу якої входять прем'єр-міністр, перші віце-прем'єри, віце-прем'єри, інші члени уряду.

Групи експертів з різних фахів вивчають питання, що над­ходять від міністерств і відомств, формулюють висновки, по­дають їх керівництву уряду для прийняття рішень. Держексперти також контролюють виконання законодавчих актів, відпрацьовують механізм їхньої дії, готують проекти урядо­вих нормативних актів.

Органи управління, діяльність котрих координує Кабінет Міністрів, складають окрему підсистему в системі органів виконавчої влади. Сюди належать органи всіх трьох видів компетенції — галузевої, територіальної та функціональної. Це міністерства, державні комітети, відомства, державні ад­міністрації в областях, районах тощо.

Центральні органи управління — це, передусім, міністер­ства. За напрямками міністерств і відомств їх можна поділи­ти на економічні, соціальні, зовнішні, “силові”. Два останніх види мають своїм завданням забезпечення суверенітету краї­ни. Економічні міністерства можна розглядати як перехідні

40
органи, покликані підтримувати пропорції в економіці і воднораз послідовно формувати інститути ринку.

Подібно до міністерств сучасних держав міністерства України здійснюють керівництво окремими галузями, на які органічно поділяється державна економіка, а також відають окремими функціями адміністративної діяльності. Отже, за змістом останньої міністерства можна поділити на функціональні та галузеві. Перші — економіки, охорони навколишнього природного середовища, з надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС, сім'ї та молоді, фінансів тощо. Другі — енергетики, внутрішніх справ культури, вугільної промисловості, оборони, транспорту юстиції тощо.

Організаційна структура міністерства — центральний апарат у складі виробничих, функціональних головних управлінь (управлінь), відділів, служб, а також сфера здійснення трудових процесів — підприємства, установи, об'єднання, концерни, асоціації тощо, які в комплексі створюють понятті “галузь”. У складі центрального апарату створюється колегія з адміністративно-дорадчими завданнями та консультативні органи нештатного характеру — науково-технічна рада тощо.

На відміну від міністерств, державні комітети є органам колегіального характеру (комітет — група осіб, уповноважу них вирішувати державні питання постійного чи тимчасового характеру). Фактично ж нині, з погляду завдань та внутрішньої організаційної структури, комітети не тільки займаються виконанням консультативно-експертно-контрольних

функцій, а й відають галузями.

Крім зазначеного вище, Кабінет Міністрів з метою реалізації спеціальних чи локальних функцій або завдань тимчасового характеру створює відомства1 при Кабінеті Міністрів.



______________________________

1Термін “відомство” має два значення. По-перше, це сукупність органів, установ, що обслуговують дану галузь державної діяльності і підпорядковані центральному органу, (міністерство, держкомітет). У вузькому розумінні відомства — головні управління, комітети, комісії, ради при Кабінеті Міністрів.

41
— головні управління, ради, комітети тощо (Головні уп­равління геодезії, картографії та кадастру, державної служби. Рада у справах релігій, державні комітети в спра­вах захисту військовослужбовців, метеорології, Центр ви­ставок і ярмарків. Національне космічне агентство Ук­раїни тощо).

Ці органи створюються (реорганізуються, ліквідуються) Кабінетом Міністрів у сферах та галузях, де не запровадже­но міністерств. Голови зазначених відомств не входять до складу Кабінету Міністрів, не наділені статусом міністрів, обсяг повноважень у них менший, ніж у міністрів, що й визначає їхнє місце серед центральних органів управління. Голови призначаються на строк повноважень уряду. У складі цих відомств створюються колегії.

По відношенню до державних адміністрацій — територі­альних органів виконавчої влади загальної компетенції всі підприємства, установи, організації, що розташовані на тери­торіях, поділяються на три різновиди.

Це, по-перше, організаційно-структурні підрозділи “.безпо­середнього” підпорядкування державним адміністраціям. Вони відають комунальною власністю, обліком й розподілом жит­лової площі, капітальним будівництвом, благоустроєм, побу­товим обслуговуванням, підприємницькою діяльністю. Голо­ва держадміністрації вправі призначати керівників цих органів, наказувати у дисциплінарному порядку, звільняти з роботи, скасовувати їхні акти управління тощо. Ці підрозділи утри­муються за рахунок місцевого бюджету.

По-друге, йдеться про органи подвійного підпорядкування, яке проявляє себе у тому, що об'єкти соціальної інфраструк­тури — житлово-комунальний комплекс, газове та енергопос­тачання, водовідведення, соціальний захист і освіта, заклади культури, комунальний транспорт, каналізаційне, шляхове, зелене та ліфтове господарство, землевпорядкування, елект­розв'язок, будівельна індустрія і т.п. перебувають у віданні як відповідних галузевих відомств, якими ці служби частково фінансуються і які призначають (звільняють) їхніх керівників, так і у підпорядкуванні місцевих держадміністрацій. Саме міністерствами й держкомітетами опрацьовуються та доводяться професійно-галузеві методики, стандарти, виробничі, техно-



42
логічні нормативи, умови, а отже, досягається необхідна уніфікація виробничого процесу об'єктів інфраструктури.

Щодо місцевих державних адміністрацій, то їхні голови є представниками відповідних міністерств і у цьому статусі уповноважені приймати рішення щодо адресного викори­стання на контрактній основі ресурсів, потужностей об'єктів інфраструктури для всіх підприємств, установ недержавних організацій, об'єктів комунального господар­ства, населення на територіях.

Саме “горизонтальне” (територіальне) підпорядкування дозволяє враховувати місцеві природні, виробничі, етнічні, конкретно-економічні чинники.

На територіях працюють й об'єкти, які не підпорядковані держадміністраціям, а перебувають у виключному підпоряд­куванні центральних відомств (установи “силових” міністерств і відомств, об'єкти ВПК, науково-дослідні установи, органи об'єднань громадян). Місцеві держадміністрації на кон­трактній та податковій основі мають організувати, налаго­дити забезпечення непідпорядкованих об'єктів послугами соціально-побутової інфраструктури, при цьому не втручаючися у сферу суто виробничих, кадрових, інших вузько про­фесійних питань діяльності непідпорядкованих об'єктів.

Акти голів місцевих держадміністрацій є обов'язковими для непідпорядкованих їм об'єктів лише постільки, по-скільки вони розташовані на певній території, потребують земле-, водо-, тепло-, енергозабезпечення, користуються шляховим, житлово-комунальним, торговельним обслуго­вуванням, підземними комунікаціями тощо. Саме з пи­тань, що стосуються використання місцевого господарства, акти є обов'язковими.

На територіях поряд з державними адміністраціями роз­горнуто діяльність органів місцевого самоврядування — Рад сільських, селищних та районних і обласних, що пред­ставляють спільні інтереси територіальних громад сільських, селищних та у містах. Ради (їхні виконкоми) з питань уп­равління комунальною власністю (землею, природними ре­сурсами, житловим фондом, засобами зв'язку, транспор­ту) та з питань формування місцевого бюджету, розпоряд­ження фінансовими ресурсами, підготовки програм со-



43
ціально-економічного розвитку, їх реалізації користують­ся як власними (самоврядними) повноваженнями на підставі Закону України “Про місцеве самоврядування” (1997 р.), так і повноваженнями, делегованими їм місцевими держад­міністраціями. Ради також можуть делегувати власні по­вноваження державним адміністраціям.

В. Нарешті, покажемо третю підсистему в системі органів виконавчої влади — органи безпосереднього управління, дер­жавних та недержавних підприємств і установ.

Зовнішніх владних повноважень адміністрація не має і реалізує такі у межах організаційних структур. До представ­ників адміністрації належать службові особи, які виконують повноваження організаційно-розпорядчого характеру; їхні акти мають юридичне обов'язковий характер, а дії здатні породжувати юридичні наслідки, бути підставою для видан­ня юридичних актів. Йдеться про так званий “лінійний” розріз адміністрації: керівники (директори, ректори, управ­ляючі, керуючі, голови тощо), далі особи, які очолюють внутрішні підрозділи держоргану (начальники, їхні заступ­ники), нарешті, інспектори, інструктори, оперативні праців­ники, спеціалісти і їм подібні службові особи.

Лінійна організація — система вертикальної залежності, що об'єднує ряд службових позицій зверху донизу з тим, що кожний організаційний підрозділ розміщений між двох інших — вище- та нижчестоящим, а керівництво кожним з цих підрозділів зосереджено в одній особі. Кожний з підлеглих має тільки одну вищестоящу інстанцію, і всі питання вирі­шуються по одному каналу зв'язку, а самі зв'язки йдуть зни­зу доверху та зверху донизу.

У складі адміністрації кожного держоргану поряд з “лінійни­ми” підрозділами (службовими особами) внутрішньо-адміні­стративного управління є і підрозділи (службові особи — головні спеціалісти), які виконують технологічні, консульта­тивні, контрольні, інші завдання, що мають характер обслу­говування основного виробничого процесу. Це — функціо­нальні служби. Приписи, що їх видають представники (го­ловні спеціалісти), набувають юридичне обов'язкового ха­рактеру лише після їхнього оформлення актом управління керівника держоргану. Це дозволяє досягти єдиноначальності



44
в оперативному управлінні, уникнути негативного впливу на сферу виробництва численних різнобічних команд функ­ціональних служб, здатних дезорганізувати виробництво.

Повноваження адміністрації як вияв компетенції відповід­ного держоргану визначаються у законодавчих актах (наприк­лад, Закон України “Про підприємства в Україні”) або роз­роблених на їхньому грунті положеннях, статутах, правилах внутрішнього трудового розкладу, в яких для адміністрації встановлюються завдання, функції, обсяг службових повно­важень, режим роботи, стимули заохочення, примусу тощо.

Адміністрація державних підприємств і установ перебуває у “подвійному підпорядкуванні”: з одного боку — адмініст­рації органу вищого рівня, а з іншого — загальних зборів (рад) трудового колективу, чиї рішення, будучи прийняти­ми на основі діючого законодавства з дотриманням власних повноважень, є для адміністрації обов'язковими.

Видозмінюються і форми участі трудящих в управлінні виробництвом у масштабах підприємства. В умовах створення орієнтованої на ринок економіки йдеться про форми участі у підприємницькій діяльності та вияви виробничо-громад­ської активності, яка з цього випливає.

Це участь у прибутках. Вона полягає в тому, що протягом року (чи в кінці року) працівникам з частини отримуваного підприємством прибутку виплачуються бонуси (преміальні виплати за економію, зниження затрат виробництва, зрос­тання продуктивності праці). Участь у власності (колектив­на власність) полягає в тому, що працівникам надається право купувати акції свого підприємства і, отже, ставати влас­никами майна. Нарешті, участь в управлінні полягає у функціонуванні спеціальних органів (виробничих рад, кон­сультативних комітетів, спостережних рад тощо), що дозволяє найманим працівникам брати разом з підприємця­ми участь в управлінні науково-технічним прогресом, вдос­коналенні форм економічного стимулювання, організації праці, виробничо-контрольній діяльності.

Кожна з вказаних форм може використовуватися як само­стійно, так і змішано, але остання форма, маючи похідний характер від перших двох, впливає на їхню дієвість, оптимізацію.



45


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка