Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка1/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Annotation


Відомий французький письменник Оноре де Бальзак (1799–1850) на сторінках своїх творів розгортає широку панораму життя Франції після падіння Наполеона в 1815 році. Роман «Шуани, або Бретань 1799 року» оповідає про воєнні події у французькій провінції Бретань, на історичному тлі яких розгортається вигадана історія кохання аристократки та проводиря повстання проти пануючого режиму. Роман «Батько Горіо» — взірець французького реалізму, один з вузлових творів «Людської комедії», від якого тягнуться різноманітні ниті до інших романів письменника.

Оноре де Бальзак

ДВА РОМАНИ БАЛЬЗАКА

ШУАНИ,Частина першаЧастина другаЧастина третя

БАТЬКО ГОРІО

ЗМІСТ

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134

Оноре де Бальзак
ШУАНИ, АБО БРЕТАНЬ 1799 РОКУ
БАТЬКО ГОРІО
Романи


HONORE DE BALZAC

LES CHOUANS OU LA BRETAGNE EN 1799

1829

LE PERE GORIOT

1834

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 



 

Переклад з французької Передмова Вадима Пащенка  

ДВА РОМАНИ БАЛЬЗАКА


 

Французька література може пишатися великою плеядою талановитих письменників, які стали її совістю, її славою, твори яких належать до золотої скарбниці світової культури. Адже кожен з них — творець галереї неповторних образів, в яких відбилися соціально-політичні конфлікти, що ними позначені різні періоди історії Франції. Та навряд чи можна серед усіх французьких літераторів знайти постать величнішу, ніж постать Оноре де Бальзака. Відзначаючи незгасний інтерес мільйонів читачів до невмирущої «Людської комедії», її величезне виховне значення, член Французької Академії літератор Андре Шамсон у праці «Книга до сторіччя» говорить, що у тривожні 1940–1944 роки «багато хто з нас звернувся до Бальзака, наче «Людська комедія» стала справжнім життям. Яка ж невичерпна доза реальності сповнює такі твори, якщо в період жахливих катаклізмів… з неї можна черпати «справжнє життя». За задумом Бальзака «Людська комедія» мала складатися із ста сорока трьох романів, які поділялися на три групи: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» й «Аналітичні етюди». Здійснити повністю свій величний задум письменник не встиг, третина творів «Людської комедії» так і не була написана. Найповніше розроблено першу групу творів, яка теж ділиться на шість досить умовних підгруп, т. зв. «сцен»: «Сцени з приватного життя», «Сцени з провінційного життя», «Сцени з паризького життя», «Сцени з політичного життя», «Сцени з воєнного життя» і «Сцени з сільського життя». Дев’яносто сім творів, що протягом двадцяти років один за одним виходили з-під пера Бальзака, дві тисячі чотириста сімдесят персонажів, які жили пристрастями й пориваннями своєї епохи, вже самі по собі викликають захоплення й здивування. Адже для втілення цього грандіозного задуму письменникові потрібне було граничне напруження всіх його фізичних і духовних сил, глибока віра в можливість здійснення своєї мети, незламна воля — риси, властиві могутнім натурам. Засновник нової форми реалізму, Бальзак вважав, що в основі розкриття всіх явищ суспільного життя має бути історичний підхід. Лише так можна проникнути в закони розвитку буржуазного суспільства, зрозуміти приховані рушійні сили його існування, показати, що з еволюцією цього суспільства посилюються й загострюються його суперечності, закладені в ньому з моменту народження. Він прагнув розповісти й про ту глуху, приховану, але жорстоку й нещадну боротьбу, що точиться в світі наживи і призводить до деградації і відчуження особистості, до спотворення нормальних почуттів, усіх форм людського спілкування. Це об’єктивне й нищівне викриття антагонізму суспільства, де панують чистоган і експлуатація, стало ідейною основою творчого методу письменника. Прогресивні письменники молодшого покоління взяли на озброєння цей могутній метод, що дозволяв розкривати нові найхарактерніші явища того ж таки буржуазного суспільства пізніших часів. Написавши «Людську комедію» — художню історію своєї доби, — видатний романіст здійснив те, на що потрібні були б зусилля багатьох письменників. «Якщо вибирати між Фаустом і Прометеєм, я віддаю перевагу Прометею», — писав Бальзак. Бог-Титан став зразком для Титана-людини. Та Бальзак не відмовився й від Фауста. Адже в нього, так само, як і в цього легендарного вченого-чорнокнижника, були розвинуті пристрасна допитливість, жадоба знань, уміння проникати в найпотаємніші секрети природи чи соціального життя, окремої людини, прагнення невпинно йти вперед. Створена генієм Бальзака «Людська комедія» — це не тільки історія життя окремих родин тих часів, не лише художнє зображення тогочасної моралі. Вона стала цілісною картиною усієї епохи, правдивою епопеєю розвитку французького буржуазного суспільства першої половини минулого століття, дзеркалом, у якому з надзвичайною силою художньої правди відбилися всі явища соціально-політичної та економічної дійсності часів Реставрації та Липневої монархії. Але до створення цієї величної епопеї Бальзак ішов надзвичайно важким і болісним шляхом. Перші його романи не мали нічого схожого з тим, що було написано ним пізніше. Бальзак, так само, як і інші початківці, звернувся до жанру модного тоді так званого «чорного», або готичного роману. Він писав надзвичайно швидко — за п’ять років з’явилось близько десяти творів, підписаних його псевдонімами — Віллергле, лорд Р’Оон або Орас де Сент-Обен. Ці романи певною мірою були даниною моді (протягом півріччя у 1821 році з’явилось понад 150 готичних романів), проте вони свідчили, що молодий письменник наполегливо шукає свого, ще ніким не пройденого шляху. Далекі від художньої досконалості, ці ранні твори засвідчили хист і ерудицію молодого автора. Готична тема поєднувалася в них з темами пригодницького, фантастичного, історичного й реалістичного романів. Письменник сподівався, що готичні романи дадуть йому необхідні для дальшої роботи кошти, та цим сподіванням не судилося справдитись. Зазнавши поразки в жанрі «бульварної літератури», Бальзак звернувся до жанру історичного роману, що після появи творів Вальтера Скотта і Фенімора Купера набував у Франції дедалі більшої популярності. Через усе життя проніс Бальзак своє захоплення цими двома письменниками, особливо «шотландським чарівником», що, безперечно, якоюсь мірою вплинуло на формування його творчої манери. Зокрема, Бальзак частково сприйняв від Вальтера Скотта інтерес до найдрібніших деталей побуту людей, до так званого «місцевого колориту», що створюють неповторну атмосферу епохи. Пристрасні пошуки нового методу, нової системи, за допомогою яких можна було б здійснити широкі задуми, що вже зароджувалися, хоч і невиразно, в ньому, перетворились для Бальзака на справжню трагедію — трагедію художника, ідеї якого випереджали можливості їхнього здійснення і який болісно прагнув звершити те, чого нікому ще не щастило звершити. Він відчував свої приховані можливості, але вони не могли матеріалізуватись у вигляді досконалих творів — бракувало письменницького досвіду. Нарешті Бальзак почав працювати над твором про один з епізодів контрреволюційних воєн, що точилися наприкінці французької буржуазної революції 1789–1794 років і на початку наполеонівської епохи, — про повстання підбурюваних роялістами і реакційним духівництвом темних і забобонних селян Бретані (їх називали «шуанами»). Письменник вивчив численні історичні матеріали, особисто побував на місцях тодішніх подій. Внаслідок копіткої кількарічної роботи з’явився перший історико-реалістичний роман Бальзака, підписаний вже його власним ім’ям, — «Шуани, або Бретань 1799 року». Пізніше роман увійшов до задуманої на початку 30-х років Бальзаком «Людської комедії», а в 1846 році автор вмістив його у перше повне видання цієї грандіозної епопеї. По суті, «Шуани» стали вступом до гігантської прозаїчної серії, надзвичайно важливим для її загального розуміння. Адже твір розповідав про період, коли закладались основи буржуазних порядків. Буржуазія прагнула втримати політичну владу, яку вона захопила завдяки революційним діям народних мас, захистити свої завоювання як від можливості відновлення монархії з її феодальними установами й порядками, так і від загрози з боку того ж таки народу, що завоював для неї цю владу. Їй потрібна була «сильна особа». Після термідоріанського перевороту і Директорії цією «сильною особою» став Бонапарт, який у 1799 році проголосив себе першим консулом Республіки, а через п’ять років — імператором. Використавши революційну енергію третього стану, Бонапарт спрямував її у вигідне для буржуазії русло і «… створив всередині Франції умови, при яких тільки й стали можливими розвиток вільної конкуренції, експлуатація парцельованої земельної власності, застосування звільнених від оков продуктивних сил нації»[1]. В романі «Шуани» Бальзак звернувся до періоду, коли буржуазія тільки приступала до «мирного будівництва свого суспільства». Зображене в творі недавнє минуле було тісно пов’язане з сучасністю самого Бальзака. Змальовану в «Шуанах» приреченість спроб феодальної реакції подолати сили буржуазної демократії письменник ототожнює із спробами поновити у кінці 20-х років знищені революцією дворянські привілеї і феодальні інститути. Романтична історія кохання фанатично відданого королю маркіза де Монторана і шпигунки міністра поліції Фуше Марі де Верней — представників двох ворожих таборів, розвивається на широкому історичному тлі протиборства соціальних сил. Герої твору — активні учасники цієї боротьби — стають її жертвами: захоплені власними пристрастями, вони забувають про політичні переконання, що роз’єднують їх, про свою належність до різних станів, не помічають хитро підготовленої пастки і гинуть. Відомо, що за своїми політичними симпатіями Бальзак був монархістом. Проте — і це можна побачити майже в усіх його творах — теоретичні декларації письменника розходилися з художньою практикою. Тому, милуючись представниками дворянства і навіть ідеалізуючи їх, письменник водночас показує і їхню неминучу загибель. Бальзак довів, що контрреволюція на чолі з аристократами-емігрантами спиралась на найтемпіші, найвідсталіші сили, боролася за відродження минулого, приреченого на загибель самою історією. Образ маркіза де Монторана, або Молодця, як його називали шуани, досить багатогранний. Вродливий і витончений, пристрасний і сміливий, вірний своїм ідеалам, він наче втілює усі доблесті феодальної аристократії. Але поряд із цими властивостями його натури уживаються й такі риси, як глибоке презирство до всіх, хто не належить до його класового стану, жорстокість і підступність, цілковита байдужість до життя і прагнень народу, що його він вважає лише знаряддям для досягнення власної мети. Тому підступний напад шуанів у замку Вівітьєр на республіканських солдатів не викликає в Монторана осуду, хоч він і дав слово честі дворянина, гарантуючи їхню безпеку. Захищаючи несправедливу справу, маркіз вдається до прийомів, які суперечили моралі аристократів, вважаючи, що мета виправдовує будь-які засоби. Подібними рисами наділено і його прибічників. Високородна аристократка пані дю Га (її іронічно називають Шаретова Лошиця) грабує поштовий диліжанс, мов справжня розбійниця, щоб домогтися свого, вона здатна на найпідліші вчинки і зраду. Типовим представником найчорнішої реакції є також «небезпечна людина», абат-єзуїт Гюден, що, за словами Монторана, звик використовувати релігію як знаряддя боротьби й своїми проповідями розпалює фанатизм; цей священик, ініціатор кривавої сутички, охоче міняє хрест на рушницю і з словом божим на устах вбиває своїх політичних ворогів. Не викликає симпатії і створений Бальзаком образ улесливого й цинічного графа де Бована, що мріє вигідним шлюбом поліпшити свої фінансові справи. Не кращі й інші представники контрреволюції. Автор із сарказмом описує сцену, коли «віддані» захисники короля починають вимагати від Монторана винагороди за свою участь у боротьбі, загрожуючи вийти з неї, якщо їм відмовлять: «Один скромно претендував на посаду губернатора Бретані, інший — домагався маєтку і баронського титулу, цей — чину, той — командування полком; всі вимагали пенсії». Табору реакції Бальзак протиставляє групу республіканців, моральна перевага яких над аристократами не викликає сумнівів ні в автора, ні в читача. Командир республіканського загону Юло — людина доброчесна, благородна й щира. Його мораллю керує та велична ідея, яку він відважно захищає. Письменник наділив Юло найкращими рисами, властивими французькому народові. Він стає уособленням усіх республіканських чеснот. Юло оточений такими ж вірними й відданими ідеалам Республіки людьми. Його помічників і друзів — майора Жерара й капітана Мерля наділено рисами їхнього командира. Непідкупні й мужні, вони свідомо виконують свій обов’язок і безстрашно зустрічають смерть. Командир Юло твердо вірить у перемогу революції, але розуміє, що захистити її можна тільки шляхом боротьби. Глибоко людяний, він сприймає війну як сувору необхідність, але, де тільки можна, намагається уникнути зайвого кровопролиття. Як воїн Юло шанує свого противника Монторана за хоробрість. Він прагне знищити вождя шуанів, оскільки той небезпечний для Республіки, але Юло хоче зробити це відкрито, у чесному бою. Йому огидні методи Корантена — підступність, зраду він вважає безчесними навіть щодо найлютіших ворогів. Через де в командира республіканців викликає огиду і самий Корантен, таємний агент всемогутнього Жозефа Фуше, продажного політикана і організатора широкої шпигунської мережі. Потиснувши руку вмираючому Монторанові, Юло проганяє Корантена, загрожуючи розправитись із ним, якщо той коли-небудь зустрінеться йому на шляху. Зловісно-похмура постать Корантена, загалом епізодична у романі, у Бальзака не випадкова й розкрита повністю. Породжений темними антинародними силами, що намагалися використати революцію у корисливих цілях, взяти владу в Республіці у свої руки, Корантен, як і його хазяїн Фуше, завжди готовий на віроломність заради своїх власних інтересів. Він показаний письменником як людина вкрай аморальна й огидна. Мріючи про політичну кар’єру, Корантен заради неї ладен вчинити будь— який злочин. Він знає, що Марі де Верией ненавидить його, але йому це байдуже, шпигун упевнений, що колись він заволодіє цією красунею і зробить її знаряддям для досягнення своїх честолюбних намірів. Для нього не існують такі поняття, як честь, правда, сумління і благородство чи доброта. Під час сварки з командиром Юло Корантен з презирством думає про цього чесного вояка: «Він вважає, ніби в політиці можна вбивати лише одним способом». Мріючи про владу над людьми, якої він колись доможеться, цей агент таємної поліції готує собі іншу зброю, що вбиватиме не гірше за меч або рушницю. Він знову з’явиться у пізніших творах Бальзака — тепер як підпора буржуазного суспільства, як людина, що вже сама наказує… Бальзак правильно оцінив суть описаних у «Шуанах» подій. Саме такі безпринципні політикани, як Фуше чи Корантен, а також найспритніші представники буржуазії перші скористаються з завоювань республіканців. Не випадково само цю думку з гіркотою виголошує майор Жерар. Значне місце в романі займає тема палкого кохання Марі де Верней і маркіза де Монторана. Але й ця романтична історія тісно пов’язана зі складною і суперечливою соціальною дійсністю. Характерною особливістю роману Бальзака є надзвичайна докладність у змалюванні історичних подій того часу. Письменник детально описує місцевість, краєвиди Бретані, одяг і їжу селян, їхні домівки та побут. Місцевий колорит підкреслює духовну обмеженість шуанів, злиденність їхнього життя. З усіх творів Бальзака «Шуани» своїми художніми особливостями найбільше схожі на історичні романи Вальтера Скотта. І водночас вони істотно відмінні. Зокрема, особливість історичного твору Бальзака полягає в тому, що він більше тяжіє до сучасності, ніж до минулого. І не випадково письменник включив «Шуанів» до своєї «Людської комедії» як твір цілком сучасний, як дослідження про життя, мораль, закони та звичаї буржуазного суспільства Франції і ту нещадну боротьбу, яка таємно й відкрито, але безнастанно точилася в ньому.  

* * *

 

Вже в «Шуанах» Бальзак почав розробляти тему, що в подальшій його творчості стане головною, — тему влади золота, грошових відносин у людському суспільстві. Золото стає тією силою, що керує усіма вчинками представників контрреволюції. А з якою звірячою жадобою прагнуть здобути золото головні персонажі з табору шуанів, які люті сварки вибухають після кожної кривавої сутички через майно убитих ворогів! А проте письменник у «Шуанах» лише намітив тему золота, широкого розвитку вона набере в його наступних творах, тоді, коли він звернеться до зображення сучасності. Перемігши феодальну аристократію, буржуазія з хижацькою настирливістю й жорстокістю почала збагачуватись. Вона не гребувала ніякими, навіть найогиднішими і найжахливішими засобами, бо єдиний бог, перед яким схилялася буржуазія, — гроші — «виправдував» будь-які засоби. Свідок шаленої гонитви буржуазних хижаків за наживою, Бальзак зрозумів, що найголовнішою рушійною силою капіталістичного світу, мірою усіх його матеріальних і духовних цінностей стали гроші, золото. Вони визначають закони, керують політикою, породжують антагонізм у суспільстві, призводять до морального розкладу людей і встановлюють єдине право — право сильного, право джунглів. І письменник, якого все життя переслідували кредитори, вирішив зірвати добропристойні шати з цього новоявленого бога, викрити його як найстрашнішого і найнебезпечнішого ворога людини. На перший погляд може здатися, нібито Бальзак не був у цьому такий уже й оригінальний. Художня література з давніх часів зображувала згубний вплив багатства на людину. Героїня Арістофана Лісістрата звинувачує золото в тому, що воно — причина воєн і ворожнечі між людьми. Цар Креонт з трагедії Софокла твердить, що для смертних немає нічого гіршого за гроші — вони руйнують міста, женуть людей з їхньої домівки, спонукають їх до огидних і безсоромних вчинків. Ще частіше вдаються до критики грошових відносин письменники епохи Відродження — гуманісти, ідеологи молодого буржуазного суспільства. Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Бонавентура Депер’є звертались у своїх творах до проблеми грошей. Томас Мор уже розцінює золото й приватну власність як головне джерело соціальної нерівності й несправедливості. Геніальний Шекспір вважав багатство страшною отрутою, що руйнує людські стосунки. © http://kompas.co.ua Але саме в творах Бальзака викриття впливу золота на життя людини досягає найглибшої, найразючішої сили. Бальзак зображує цю проблему в «Людській комедії» як найтиповіше явище капіталістичної дійсності. Французький письменник-комуніст, критик і літературознавець Андре Вюрмсер у праці «Нелюдська комедія» (одній з найкращих книг про Бальзака) писав: «Людська комедія» — це тіло, в якому замість крові циркулюють гроші. Бальзак вивчає кровоносну систему суспільства, «обертальний», «поступальний» рух грошей, «єдину в наш час силу», «єдиного бога, в якого зараз вірують», «бога Сто-Су», «культ наживи», «культ бога Долара» (в лапках Вюрмсер подає вирази самого Бальзака, взяті з різних його творів). З надзвичайною пильністю спостерігав письменник старанно приховані під маскою респектабельності, лицемірного благочестя й удаваної порядності справжні обличчя «сильних світу цього». Прагнучи показати найпотаємніші пружини складного механізму всього буржуазного суспільства, Бальзак відкриває одну за одною заслони, що приховували окремі його коліщатка, і, зрештою, весь цей механізм наживи й збагачення. Нещадно викриває він темні справи ділків і фінансистів, продажність військово-бюрократичного апарату та жовтої преси. У передмові до одного із своїх видань він писав, що віднині «не лишилося нічого вартого уваги, крім описів грізної соціальної хвороби, а вона може бути зображена лише разом із суспільством, бо хворий — це і є сама хвороба». Перед Бальзаком стояло складне завдання — відкрити, за його словами, «всі суспільні явища», обумовлені одним фактором — грішми, що породжують нерівність людей у суспільстві. Тому письменник цілком серйозно називав себе доктором соціальних наук і твердив, що він у першу чергу — історик. «Автор прагне якомога повніше описати XIX сторіччя і скласти своєрідний опис його вад і чеснот», — пише про себе Бальзак у передмові до «Сцен паризького життя». «Автор завершує працю, що являє собою історію суспільної моралі», — говорить він у передмові до роману «Євина дочка». Усе це не було просто пишними фразами. Всі твори Бальзака підтвердили справедливість авторських визначень. Тільки геніальному художникові, що володів найпередовішим методом тогочасної науки, під силу було так глибоко зрозуміти таємні закони і приховані явища буржуазного світу. Глибоке осягнення письменником соціальної дійсності відзначив Ф. Енгельс; це він писав, що з книг Бальзака довідався про французьке суспільство першої половини XIX ст. І навіть про його економічні деталі значно більше, аніж із досліджень різних спеціалістів, разом узятих (лист до М. Гаркнесс у квітні 1888 р.). А. Вюрмсер слушно зауважив, що не було б романів Бальзака, якби не було проблеми грошей. Володарі багатств змальовані Бальзаком як люди аморальні, цинічні, жорстокі й духовно ниці. Ними володіє одна пристрасть — жадоба грошей, золота, їй підпорядковані всі почуття, думки, вчинки, діяльність і, зрештою, все життя буржуазії. Яскраво ілюструє цю думку образ старого Гранде з роману «Ежені Гранде» (1833). У світовій літературі є чимало персонажів, у яких скнарість була провідною рисою характеру, але вони, як правило, були позбавлені динаміки розвитку, поставали як характери вже сталі, завершені внаслідок якихось невідомих нам внутрішніх процесів, що відбувалися в душі людини. Бальзак іде іншим шляхом. З надзвичайною проникливістю розкриває він картину поступового морального спустошення й зачерствіння людини, у якій жадоба до нагромадження набуває таких патологічно-повторних форм, що перетворює її на огидну, вкрай егоїстичну, позбавлену людських почуттів істоту. Спокійно й діловито, як літописець, що описує важливі історичні події, розповідає письменник про шлях свого героя до вершин багатства. Прагнення до все більшого нагромадження золота набуває у Гранде гіпертрофованих форм, сприймається як щось дике р неприємне. Але Бальзак нічого не перебільшує і, як він сам писав, показує типові образи в типових обставинах. У передмові до першого видання читаємо: «Тут нічого не вигадано… У кожному департаменті є свій Гранде, тільки Гранде з Маєнни чи Лілля не такий, як колишній сомюрський мер…» Наче підкреслюючи його типовість, Бальзак створив образ ще одного користолюбця-здирника — лихваря Гобсека, дуже близького до образу Гранде. Проте між ними є й певна відмінність. Кожен з них — неповторна індивідуальність, носій нещадно викритої генієм письменника гонитви за багатством. Але Гобсек, нагромаджуючи цінності, стверджує тим самим свою владу над людьми різних станів і професій — аристократів і бідняків, обивателів і буржуа, поетів і акторів, чиновників і міністрів. Він вважає, що влада грошей ставить його вище інших, відчував справжню насолоду, коли може тримати у своїх руках найпотаємніші нитки, що зв’язують людей складними взаєминами, і керувати діями та вчинками цих людей. Він проникає у святая святих своїх жертв, «читає у їхніх серцях», 8 цікавістю передбачав кожен їхній крок, що веде до загибелі. Гобсек не просто лихвар — він філософ, хоча філософія його спотворена й жалюгідна. Розумний і хитрий, він до тонкощів зрозумів таємні сили існуючого ладу. Він пишається можливістю купити все, що йому припаде до вподоби, — совість і кохання, посади й чини, славу й навіть честь. У своїй нестримній жадобі до наживи, в ненависті до людей він викликав огиду. Старий лихвар помирає з однією настирливою думкою: для чого тепер усі його багатства? Адже у нього «усе… є, і все доведеться покинути». Сила реалістичного таланту Бальзака полягає в тому, що його персонажі були типовими представниками буржуазного суспільства. Вивчаючи тогочасну дійсність, письменник ретельно відбирав спостереження, відкидаючи все другорядне, випадкове, підкреслюючи передусім найголовніше. В. Г. Бєлінський захоплено писав: «Подивіться на Бальзака: як багато написала ця людина, а проте — чи є в його повістях хоча б один характер, хоча б одне обличчя хоч трохи схоже на інше? О, яке незбагненне мистецтво змальовувати характери з усіма відтінками їхньої індивідуальності!» Бальзаківські персонажі — узагальнені й індивідуалізовані типи — поставали зі сторінок романів такими, якими вони були в дійсності. Некороновані королі, вони розуміли свою могутність і цинічно нею вихвалялися. Бальзак постійно наголошує на одній деталі: те майно, ті мільйони, якими володіють представники «вищого» світу і яке є джерелом ще більшого їхнього збагачення і влади, здобуто завжди нечесним шляхом. У кожному з Бальзакових романів немає випадку, коли б хтось із подібних персонажів здобув багатство важкою працею чи принаймні завдяки своєму розуму або таланту. Шахрайство, підступність, спекуляція, підлота, лихварство, злочин і навіть убивство — ось ті засоби, за допомогою яких досягали своєї мети бальзаківські герої, засліплені таким жаданим для них блиском золотого ідола. Колишній авантюрист і вбивця, багатство якого здобуте ціною злочинів, ділок-банкір Тайфер (роман «Шагренева шкіра»), ставши одним із стовпів суспільства, з нахабним цинізмом вискочки проголошує тост на бенкеті: «Панове, випиймо за могутність золота. Ставши шестиразовим мільйонером, пан де Валантен досягнув влади. Він — король, він усе може, він вищий за все, як і всі багатії. Слова французи рівні перед законом для нього тепер лише брехня, що увінчує хартію. Не він підкорятиметься законам, а закони — йому. Ні ешафота, ні катів для мільйонера не існує!» Інший представник цього світу — банкір барон де Нусінген, прототипом якого був Джеймс, перший з родини архімільйонерів Ротшільдів, — здобув багатство шляхом ошуканства, підлих махінацій, що оберталися лихом для багатьох дрібних ремісників і вкладників. Позбавлений почуття честі і совісті, він бачить перед собою лише прибуток, нагромадження мільйонів, «… адже гроші могутні лише тоді, коли їх безмірно багато… В нього було п’ять мільйонів. Він захотів мати десять. Він знав, що з десяти мільйонів йому пощастить зробити тридцять, а з п’яти — лише п’ятнадцять». Крадіжками, спекуляціями і вбивствами збагатилася також і родина Декуенів. Купець Шарль Міньйон став графом де Лабасті і великим судновласником теж завдяки спекуляціям. Грошовий фетишизм не лише морально калічить людину, а й руйнує зв’язки між членами суспільства, впливає на економіку, політику, родинні стосунки. У багатьох творах «Людської комедії», зокрема в «Ежені Гранде», Бальзак показує занепад сім’ї внаслідок розтлінного впливу грошових відносин у буржуазному суспільстві. Але найразючіше це показано в романі Батько Горіо» (1834). Сюжет роману дуже коротко сформульований самим Бальзаком: «Добра душа — буржуазний пансіон — шістсот франків прибутку — позбавив себе всього заради дочок, кожна з яких має п’ятдесят тисяч франків прибутку, помирає, як собака». Проте сюжет твору значно складніший, аніж про нього пише автор. З сюжетною лінією Горіо переплітається лінія Растіньяка, який, власне, стає головним героєм роману, а також лінія Вотрена. Шлях до збагачення Горіо дещо нагадує шлях Гранде: він спритно використав голод за часів революції і, «продаючи борошно вдесятеро дорожче, ніж воно йому коштувало», нажив великі капітали, став фабрикантом вермішелі; щоправда, його дії позначені певним відтінком патріархальної доброчесності., Для Горіо гроші самі по собі небагато важать, він здобуває їх тільки заради своїх дочок — Анастазі й Дельфіни. Він прагне для них лише щастя і заради цього робить усе, що може, — забезпечує грішми, вигідно з його точки зору видає заміж — за барона і графа… Дійсність стала його спільником, завдяки їй він зміг провести кілька безпечних спекуляцій. І пізніше, коли ця дійсність завдає йому багато тяжких ударів, він і не думає боротися з нею, пасивно сприймає все як щось цілком нормальне. Аж тоді починається його справжня драма. Він мріє про здійснення свого найпалкішого бажання — щоб на його самовіддану батьківську любов дочки відповіли йому таким самим почуттям. Та дівчата змалку звикли до розкошів, і це розтліває їхні душі. А коли Горіо, допомагаючи дочкам вийти із скрутного становища, витрачає на них свої останні заощадження і перетворюється на злидаря, вони забувають про нього. Доля Горіо — це доля шекспірівського Ліра, пограбованого дочками й після того нікому не потрібного. Коли він помирає, за його труною ідуть двоє чужих для нього людей — Растіньяк і Б’яншон. Драматизм долі Горіо розкрито в саркастичних словах Растіньякового приятеля — медика Б’яншона, який радить зробити на надгробку старого такий напис: «Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований коштом двох студентів». Трагедія Горіо — яскравий приклад того, як буржуазна дійсність нівечить стосунки між дітьми й батьками. Його багатство перейшло до рук барона Нусінгена і графа де Ресто, представників двох найбільш впливових суспільних прошарків того часу — фінансиста й землевласника. Пізніше дочки Горіо також стають жертвами, а виграють представники нової формації, такі як Шарль Гранде, — Ежен Растіньяк, аристократ-альфонс Максим де Трай. Ежен Растіньяк — типовий герой того часу. Використавши своє аристократичне походження, він робить блискавичну кар’єру. Спочатку наївний, чесний, сповнений благородних задумів, віри в честь і добро, гордий своєю моральною чистотою, він швидко збагнув суть взаємовідносин того світу, в який будь-що хоче проникнути. Бальзак показує його честолюбцем, людиною, мрії якої сконцентровано на одній меті — досягнути вершин багатства і влади. На своєму шляху він зустрічає досвідчених вихователів і чудових знавців моралі буржуазного суспільства — це насамперед його родичка віконтеса де Босеан і сусід по пансіону — колишній каторжник Вотрен. Треба врізатись «у людську масу, — говорить йому цей злочинець, — як гарматне ядро, або закрастися, як чума… Чесністю не доб’єшся нічого». А пані де Босеан повчає його: «Якщо ви не будете катом, то станете жертвою… Вражайте безжально, і вас боятимуться». Спочатку Растіньяк вірить у те, що його здібності, талант і працьовитість допоможуть йому досягти успіху в житті. Та надто прозаїчна дійсність, з якою він повсякчас стикається, і повчання його наставників швидко витвережують юнака. Поховавши Горіо, Растіньяк, дивлячись із пагорка на фешенебельний район, де жив паризький «вищий світ», з викликом обіцяє «завоювати Париж». З інших романів Бальзака можна простежити дальшу долю цього аристократа-пройдисвіта. Типовий представник буржуазно-аристократичного суспільства, Растіньяк перетворюється на цинічного й аморального ділка — спекулює людськими почуттями, пристрастями, їхніми вадами, вдається до відкритого шантажу. Він «завойовує Париж» — стає багатієм, міністром, пером Франції і навіть прем’єр-міністром — завдяки тому, що добровільно грає роль маріонетки Нусінгена, дружина якого Дельфіна була першою його коханкою. Останнім спритним ходом Растіньяка було одруження з Дельфіниною дочкою, що дозволило йому стати спадкоємцем мільйонів барона Нусінгена. Перейнявши звичаї і закони буржуазного суспільства, озброївшись усіма прийомами і засобами боротьби, Растіньяк стає ще аморальнішим, аніж найтиповіші його представники. Особливе місце в романах Бальзака займає цікавий, навіть трохи романтичний і зовсім не випадковий образ кримінального злочинця, убивці й каторжника Жака Коллена на прізвисько Дурисмерть, відомого як Вотрен або абат Карлос Еррера («Розкоші і злидні куртизанок»). Він стає одним із важливих персонажів «Людської комедії», письменник вкладає в його уста найважливіші думки. Розумний, добре обізнаний з найпотаємнішими інтригами представників аристократично-буржуазного суспільства, Вотрен викриває його продажність і розтлінність. «Ваше суспільство, — звертається Вотрен до героя роману «Розкоші і злидні куртизанок» Люсьєна де Рюбампре, — вже поклоняється не істинному богові, а золотому тельцю. Такий символ віри вашої хартії, що визнає в політиці лише інститут приватної власності». Але цікаво, що вчинки самого Вотрена відповідають ідеології того суспільства, яке він піддає гострій критиці. Бальзак підводить читача до найголовнішого висновку: мораль і діяльність буржуазії нічим не відрізняється від моралі і вчинків звичайних злочинців і убивць з тією тільки відмінністю, що перша здійснює свої злочини офіційно, під захистом державної законності, а тих, що піднімають руку на приватну власність самої буржуазії, проголошують поза законом. Так замикається коло! У розкішних салонах чарівної віконтеси де Босеан збираються представники вишуканого товариства, а проте їхнє місце, — підводить автор читачів до цього висновку, — у в’язниці. І не випадково Растіньяк, порівнюючи поради й настанови аристократки де Босеан і «короля каторги» Вотрена, із здивуванням і жахом виявляє надзвичайну схожість їхніх думок.  

* * *

 

Сучасна бальзакіана з року в рік поповнюється новими дослідженнями. Геній Бальзака давно вийшов за національні межі й став надбанням всесвітньої культури. «Людська комедія» є об’єктом пильної уваги вчених і літературознавців різних країн. Глибоке вивчення світогляду й творчого методу могутнього реаліста дає змогу краще зрозуміти розвиток реалістичного мистецтва взагалі, створення тих реалістичних і демократичних традицій, без врахування яких неможливий дальший розвиток літератури, її перехід до якісно нового етапу. Цілком зрозуміло, що захисниками і продовжувачами цих традицій стали письменники прогресивного табору французької літератури, зокрема письменники соціалістичного реалізму. У працях, статтях і виступах Луї Арагона, П’єра Гамарра, Андре Вюрмсера, Андре Стіля, Жана-П’єра Шаброля, Жана Лаффіта, П’єра Абраама, Жана Марсенака, Мартіни Моно та багатьох інших не раз наголошувалося на необхідності дбайливо ставитися до спадщини своїх великих попередників, вивчати й творчо осмислювати її. Засвоєння прогресивних традицій минулого є необхідною умовою глибшого розуміння сучасності. Письменники соціалістичного реалізму у Франції вчаться в Бальзака нещадної критики капіталістичного суспільства, сили й глибини викриття його потворної суті. Понад сторіччя минуло після смерті великого письменника. За цей час капіталізм пройшов значний шлях «вдосконалення»: розширився діапазон його шахрайства, зросла експлуатація людини, до краю загострились його суперечності і класовий антагонізм. І бальзаківські персонажі — типу гранде чи гобсеків, нусінгенів чи тайферів у порівнянні з сучасними капіталістичними акулами й гангстерами здаються невинними дітьми. Але те, що змалював Бальзак у своїй «Людській комедії», лишається й нині злободенним і повчальним. І таким воно лишатиметься завжди, поки існуватиме світ насильства, експлуатації та наживи, — жорстокий і потворний світ капіталу.  



Вадим ПАЩЕНКО  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка