Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself Lil



Сторінка8/12
Дата конвертації04.11.2016
Розмір2.16 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

18. П’єр

П’єр чудово пам’ятає як вперше зустрівся зі своїм другом. Вірніше казати пам’ятає себе саме з того моменту. До цього наче нічого не було крім відчуття голоду і повної безпорадності. Друг з’явився якось зненацька. І малесенький тоді П’єр одразу впізнав у ньому своє спасіння.

Він, непомічений другом, підійшов до нього, продираючись крізь височенну траву та противне опале листя. Щоб на нього врешті звернули увагу, П’єр правою передньою лапою кілька разів провів по нозі друга. Той після кількох П’єрових спроб його помітив і тут таки до нього нахилився.

П’єру сподобалось обличчя друга, очі, що вмить наповнились цікавістю та теплом… Врешті друг підхопив його рукою, підняв та притис до грудей.

П’єр затих тоді, якось стиснувся у вовняну сіреньку кульку та заплющив оченятка.

І тільки слухав неквапливі удари людського серця.

Навіть зараз, через кілька років, П’єр так само любить прикласти вухо до грудей друга і слухати як найкращу музику як б’ється його серце.

З тієї вже давньої, як для П’єра, зустрічі не було в нього жодного поганого дня. Ні, звісно, бувало, що він захворіє, або, не дай Боже, друг чи його жінка. Але, щоб нещастя та безвихідь, ні, такого не було.

П’єр і зараз дуже високо цінує свій стан і, якщо, щось залежить від нього, то він зробить все можливе, щоб цей стан не змінився. Все можливе. Справа в тому, що його життя без друга снилось йому інколи і це були справжні собачі кошмари.

А зараз П’єр стоїть у затінку величезного дерева, в кількох кроках від улюбленого автомобіля «Ровер» весь у ваганнях що робити далі. Ділянка, яка належить базі відпочинку, з точки зору П’єра була зовсім мертва. Тут фактично ніхто не жив, все було занедбане. Принаймні він своїм надчутливим носом нічого не виявив.

З другом, начебто, теж все було в порядку – типові людські базікання, нічого небезпечного. П’єр, звісно, тихенько, щоб його не помітили, періодично спостерігав за другом, чи не потрібна допомога. Друг і сам міг дати собі раду, але гострі очі, чутливі вуха та нюх ніколи не будуть зайвими. Ну а дійде до зубів, то стережіться - П’єр був налаштований достатньо агресивно.

От і стоїть П’єр розмірковуючи, чи не розширити площу пошуку, може якісь страхіття як раз поза парканом сидять у засаді як інколи жартома сиділи вони з другом біля свого дому. Якщо починати, то звідки рухатись, зверху до берега чи навпаки? Нарешті, як перетнути паркан: зробити підкоп у м’якому піску, оббігти через ворота, або вплав оминути той паркан?

Щодо останнього, то у П’єра були певні сумніви: у воді біля паркану гнив здоровенний корч. П’єр у воді був безпомічний як його друг на суші – нічого не відчуває. А раптом під корчем щось живе? П’єр не зможе завчасно про те дізнатись і цілком може наразитись на щось небезпечне. А ризикувати задарма П’єр не любив.

Врешті вирішує оббігти через ворота, але добратись до них вздовж паркану. П’єр протискується повз дерев’яний сарай, в середину якого навіть і не думав залазити, оскільки наперед знав, що там нема нічого цікавого. Завертає за бокову стіну та вставляє морду між задньою стіною сараю та металевою сіткою паркану. Чи пролізе він тут?

Але замість лізти чи просто зрозуміти чи це можливо, починає принюхуватись.

У П’єра, як і переважної більшості собак за певних обставин виникає відчуття порушення гармонії в оточуючому світі. От щось не так. Не повинно те, що він відчуває бути саме тут, тобто в такому оточенні. Щось, значить, знаходиться не на своєму місці, а це вже предмет для підвищеної уваги, а то і справжнього дослідження. Нарешті на якомусь етапі можна підключити друга. Тільки він дуже свариться, якщо це його не зацікавить. Але свариться друг якось не серйозно, просто каже «Ех ти, П’єр, дурний пес».

Свариться друг, це точно, але, от хитре створіння, ніколи не наказує припинити ці дослідження.

Ну і що є тим об’єктом не на своєму місці? П’єр як міг далі протискується у вузьку щілину між стіною та парканом. Металева сітка паркану вигинається, так що П’єр зумів протиснутись досить далеко.

«Чи вдасться вибратись назад?», - майнула думка в П’єровій голові.

Врешті за одну хвилину знаходить що шукав. Вмів би сміятись, розреготався б. Тільки люди так бездарно ховають щось від інших. Спитали б у П’єра як це треба робити.

Ну що? Смердюча сумка невиразного кольору, досить маленька, бачив щось подібне у друга. Але належить вона не другу.. Хоча, хвилиночку... Ні, не може бути, помилився.

П’єр швидко зрозумів, що сумку ту зубами не дістати. Не вдасться, мабуть, її притягти до себе передньою лапою. Однак спробувати можна. П’єр витягає лапу вперед, при цьому весь його тулуб потрошку підіймається і в районі шиї напорюється на вилізлий з сітки паркану товстий залізний дріт.

П’єр коротко зойкає від болю, застигає і потім повільно повертає наполовину витягнуту вперед праву передню лапу. Як передні лапи були готові до поштовху назад, П’єр із все зростаючим зусиллям починає виштовхувати себе з пастки.

Нарешті він цілком звільняється. Дивиться на недосяжну сумку та жмути висмикнутого хутра.

«Ні, треба йти по допомогу до друга».
19. Док
Вид здурілого Кірьяна, що впав головою на стіл не вплинув на Дока. Щодо Боба, то він на нього навіть не подивився. Як він там сидить на веранді?

Док спускається до колод. За час, що провів з Бобом ситуація тут кардинально змінилась. Всі знаходяться начебто поруч, але вже не разом. Ніхто не промовляє ні слова, Всі дивляться в різні боки.

Поява Дока, однак, привертає увагу всіх. Принаймні всі повертають до нього голови.

- Про Кірьяна не питай мене ... ні про що, – першим звертається до Дока Командир.

- Я і не думав таке робити. З Кірьяном все ясно. Дивно, як він раніше не зірвався. Я конкретно до Сруля. – Док показує на застиглого ще до його відходу першого і головного звинуваченого.

- Отож, Сруль, прокидайся, – Док підходить до Сруля, рішуче бере його за руку та тягне до води, подалі від притихлих одногрупників.

- Тут таке діло, – мнеться для початку Док. – Чи не пам’ятаєш хто де сидів у мікроавтобусі.

- У «Пежо»? – запитує Сруль.

- Ні у «Латвії», рік тому, – лагідно поправляє Сруля Док, при цьому ледь стримує роздратування.

- А-а. Звісно пам’ятаю, - каже Сруль своїм буденним голосом.

- Дивись, - Сруль для чогось виставляє вперед руку долонею догори. - У тій «Латвії» вісім місць. Одне з них знаходиться поруч з водієм. На ньому сидів Ван-дер-Хайт. Далі у салоні є два ряди по два місця та ззаду останні три місця. Всього вісім.

Док тим часом малює на піску схему розміщення пасажирів мікроавтобуса «Латвія» за словами Сруля. Він не поспіхом водить паличкою, а як закінчив питає Сруля :

- Ось так?

- Ага, - відповідає той.

- У першому ряду сиділи Командир та Кірьян, у другому – Юлік та Гаррі, а у останньому – я та Шелапет. – Сруль бере у Дока паличку та показує на малюнку хто де був.

- І я і Шелапет сиділи біля вікон. Шелапет зліва по ходу. Він всю дорогу спав. Я сидів найкраще, тому що переді мною не було сидіння, а тільки десь попереду Хайтові клумаки. Так що в мене було найкраще місце.

- А між тобою та Шелапетом щось лежало? Отут на незайнятому сидінні, – Док забирає указку у Сруля і тиче нею у середнє сидіння в останньому ряду.

- Так, повно було Шелапетових сумок та ще вудки в чохлі. А сумок було аж дві.

- Ясно. А куди дівся Шелапет, коли вже приїхали до бази? Ти його не бачив?

- Коли виходив, то він ще спав. А як виходив він... Ні, не бачив.

- Бачив, що Шелапетове причандалля тяг Ван-дер-Хайт, – каже Сруль через хвилину.

- Куди тяг? Ну, і звідки?

- Не знаю точно. Наче від автобуса до центру галявини, де і інших речі були складені.

- А чого це він? Шелапету вже було погано?

- Зараз, коли всі розумні, то виходить, що Шелапету вже в машині було зле. Валя йому всипала...

- Я, взагалі, вважаю, що він просто не пережив скандал зі своєю дружиною. А тут Боб наговорив... І Бог не знає що.

- А тобі Валя тоді що говорила? – закидає пробне питання Сруль.

- Нічого на сьогодні цікавого. Зраджує їй Шелапет з якоюсь малявкою. Набридло їй все і вирішила остаточно з ним порвати. Доречи, згадала вона і про хворе серце, показала мені якісь ліки, що несла в сумочці, якщо Шелапету стане зле.

- Може це все ж таки Валентина? Того… – Сруль рубає повітря рукою, що має означати кінець Шелапетового життя.

- Ти заразився у Боба, не інакше. З іншого боку, ми всі вкорочуємо один одному вік, та і самі собі. Хіба на користь комусь підуть оці розбори, що Боб влаштував?

- Не підуть. Це точно.

- Слухай, а хто після тебе виходив з автобуса.

- Я не звернув уваги, але біля автобуса залишався Хайт. Він командував вивантаженням своїх клунків, ну а ми вивантажували. Все як завжди.

- А Шелапет тоді був з вами?

- Я не пам’ятаю, щоб він щось ніс.

- А от тебе Хайт не пускав селитись до кухні. Він не казав: іди до того будиночка чи до іншого?

- Я не хотів пересікатись з Шелапетом в одній кімнаті. Вистачило з мене і автобусу. Бачу, в дальній будиночок зайшли вже троє, а Хайт наче один…

- А у ближньому, там де Юлік?

- В ближньому... Не знаю. Чогось вирішив, що саме там Шелапет. Не знаю, правда, чому. Може, так сказати, методом виключення – якщо не з Командиром, не з Хайтом на кухні, значить поселився у ближньому з Юліком.

- А ти точно пам’ятаєш, що він до тебе огризнувся, як проходив повз тебе до берега?

- Ну як не пам’ятати? От тільки я на нього не дивився. Якось незручно було, ти маєш зрозуміти.

- Авжеж.


- А чого ти перепитуєш, хіба не розповідав тобі сьогодні?

- Є в мене така підозра, чи краще сказати гіпотеза, або версія... – Док говорить дуже повільно, тому що одночасно про щось думає. – Шелапета вже могло не бути в живих, коли він з тобою розмовляв.

- Тобто зі мною розмовляв покійник? – Сруль дозволяє собі посмішку.

- Якщо фігурально, то так. Якийсь сурогатний Шелапет.

- Діло серйозне, тоді, – Сруль знімає окуляри та дивиться скрізь них на небо.

- Поясни, як це можливо, – просить він, як знов надів окуляри на ніс.

Але пояснити Доку нічого вже не вдається, тому що до них підбігає весь здиблений П’єр та скаче поряд з Доком. Зрозуміло, робить він це все щоб привернути до себе увагу.

Як обоє дивляться на П’єра, то він відбігає на кілька кроків та повертається назад.

- Боже, П’єр, де ти так обідрався? Що це з тобою скоїлось? – Док виглядає заклопотаним.

Врешті після кількох циклів П’єрових піруетів Док розуміє в чому справа.

- Це ти щось знайшов, так? – чи то стверджує чи запитує Док у собаки. - Ну підемо подивимось. Давай, біжи вперед та не хвилюйся так, цуценятко маленьке. Пішли, Сруль!

Сруль сумовито плететься за Доком, а попереду вже у цілком визначеному напрямку біжіть П’єр. Ост вони минають густі кущі біля непомітного за ними сараю. Видно, як П’єр підбігає до кутка між боковою стіною сараю та парканом. Зупиняється на погрозливо ричить.

Док задивляється за П’єром у намаганні перехопити погляд свого собаки.

- Ага, – раптом виголошує він. – Оце так знахідка. Сруль подивись, це якась сумка. Може Шелепетова?

- Я нічого не бачу.

- А ти ще раз протри очі, - Док швидкими кроками прямує назад до галявини, кинувши Срулю та П’єру :

- Почекайте хвилинку.

На нижній галявині Док мовчки тиче вказівним пальцем у бік Командира та тим самим пальцем запрошує його до себе. Той мовчки відривається від колоди та йде за Доком. Через хвилину Док повертається до сараю з Командиром.

- Ну що тут у вас? О, Сруль вже тут, – перше, що каже Командир.

- Сруль і ти, Командир, ви зараз щось на зразок свідків.

- Свідків чи понятих? – уточнює Командир і, демонструючи не аби яку інтуїцію, заглядає в щілину між парканом та стіною сарайчика. – Невже знайшов Шелапета сумку?

- Хто знає що це, але щось знайшов.

Док знов зникає, Сруль та командир трохи ніяково переминаються між кущів, а П’єр як скульптура застиг, дивлячись виключно на знайдену сумку.

Док біжить до кухні і через хвилину повертається з досить довгою залізною кочергою, яку примітив ще як ходив туди за водою. Угледів дорогою, що Боб з кислою міною сидить на лавці біля Кірьяна, а той так і не відірвав голову від столу. Док мовчи проходить повз них до сараю. Там він перехиляється через П’єра, з великими труднощами, але все ж таки дотягується до сумки кочергою, та тягне ту сумку на себе. Як стала досяжна для П’єра, той хапає її зубами, досить незграбно повертається і несе до колод.

- Почекай, П’єр , куди це тебе понесло, – Док не любив зайві прояви ініціативи.

Врешті П’єр доходить до колод та кидає сумку на пісок.

Нарешті її можна розгледіти. Сумка виглядає так, як і повинен виглядати пластмасовий виріб, що перезимував під відкритим небом. Навряд чи рік тому вона виглядала такою тьмяною. На боку білими літерами виведено «Аерофлот».

- Ну що, відкриваємо? – першим не витримує Командир.

- Давай, – погоджується Док, але ніхто не робить жодного руху.

Нарешті Док бере сумку в руки та розстібає металеву застібку-блискавку. В сумці лежить фотоапарат «Нікон» та прозорий поліетиленовий пакетик з двома пачками грошей. Ці два предмети Док кладе не колоду і уважно роздивляється чи не залишилось ще щось у сумці. Але робить він це марно, у сумці пусто.

- Ну так.. - не вистачає слів у Командира, він тільки показує на гроші.

- Що? Двадцять тисяч. Дуже схоже, – Дока теж наче полишив звичний спокій.

- А я вам що казав, – Гаррі непомітно, як завжди, приєднується до компанії. – Знайдуться грошики.

- Ну, і що будемо робити? Треба мабуть Боба покликати? – Командир каже це на рідкість не певним тоном.

- Ні, спочатку поділимо гроші між присутніми, – це Гаррі і, за контрастом, цілком впевнено.

Всі починають реготати.

- Я серйозно, – Гаррі ще додає реготу.

- Ну слава Богу. Я так надіявся і от... – Ван-дер-Хайт здоровенною рукою по православному хрестить свій тулуб орангутанга. На це його звертання до Бога всі знов пирскають сміхом.

«Ван-дерХайт, очевидно, по-перше ортодокс, а потім вже комуніст», – Док в’їдливо подумав про свого екс-партійного колегу. - «Зараз сміятись будуть з будь чого».

- Все, хлопці. Я йду розігрівати обід. Знали б ви, що я вам приготував. Супчик, то витвір мистецтва, одразу відпускає. А свині відбивні то як цукерка.

Док не розуміє Хайтову метафору про супчик, що відпускає – різні школи. Епітет про відбивні теж здається йому сумнівним.

- Як ідеш, то запроси сюди Боба, – каже Док

- Але не кажи йому про сумку, а то і його удар хватить, – жартує Гаррі і всі знов сміються. Всі крім Дока, тому що той вже відійшов від емоційного шоку несподіваної знахідки. Не сміється і П’єр, не тільки тому, що не вміє, в нього знов визріле вагання, чи не дуже дешево він та його друг віддали знахідку, яка коштувала П’єру пораненого боку.

Док перехоплює погляд свого собаки і ствердно киває йому головою – все під контролем, мій кращий друг. П’єр на це ї собі мотає головою – ну гляди, я тобі вірю.

- О, Хайт, Кірьяна спробуй привести до тями, як він там? – Гаррі радить Хайту, а запитує у Дока.

- А, без змін, лежить головою на столі та через кожні двадцять секунд кричить на всю тюрму «суки», – Док підтримує загальний настрій. Всі знов сміються, включно з Хайтом, який вже зробив кілька кроків до кухні.

- Помагає від такого сказу двісті грам горілки, – несподівано тихим голосом каже Сруль. Всі сміються.

- Лимонної! – вигукує Командир і всі сміються в котре вже. – Але Юлік її всю випив за сніданком.

- Ні, він її злив у клістирну посудину.

- Звісно, не п’є алкоголю, – передражнює Юліка Гаррі, – значить вводить його через клістирну трубку.

«Після іспанців, українці найбільш сюрреалістична нація в Європі» – так думає собі Док і тут таки констатує, що дуже втомився і все, що хотів би, то щоб його залишили у спокої. Типова реакція емоційно недорозвинутого Дока на отриману перемогу. Він пригинається до П’єра і гладить його по голові. Той нахиляє голову трохи в його бік і задивляється другу в очі – «будемо триматись» наче каже П’єр.

Всі помічають дії Дока.

- О, про пса забули, - кричить Сруль. - Нашому псу Жаку – Ура!

- Та якому Жаку, його П’єр кличуть, – Командир нарешті перестав розтягувати рота у посмішці.

- А чого це ти, Док, назвав свого собаку на французький манер? – допитується Сруль, єдиний емоційний тригер якого надійно перемкнувся на екзальтацію.

- Зараз важко сказати, – Док все гладить П’єра. – По телевізору якось йшло кіно, а в ньому весь час кликали якогось П’єра. А цей ще був малий і наче відгукувався як в черговий раз з телевізора покличуть. От ми і прозвали його так. Правда, П’єр?

- Ну це точно як з Безголовим було, – згадує Гаррі перший курс інституту. – Той теж Доку кілька разів сказав, що читає «Вершник без голови» і назвисько отримав на все життя.

- Як ти з такими здібностями живеш так тихо? – ледь підбирає слова Командир.

- А що ти хотів, щоб я їздив з оркестром? Я людина не публічна, думаю, що знаєш про це. Мені галас та взагалі якісь відношення з людьми щастя не додають, – відповідає Док.

Філософії кладе край Боб, що швидким кроком підходить до колод. Несподівано його супроводжує Хайт, який кілька хвилин тому божився гріти супчик, що відтягує.

- Що, дійсно пес знайшов?

- Хто ж ще може щось знайти?

- Але якщо він знайшов, то значить колись йому дали понюхати ту сумку, і от він бачить, і, значить, чує як вона лежить.. Зрозуміли, що я хотів сказати? - Боб явно не вірив в те, що сталось. Більш того, підозрював якусь оману.

- Міліція теж приводила сюди собаку, правда Хайт? – продовжує Боб, не отримавши відповіді.

- Та ні. Тут все правильно. Собаки і не таке можуть знайти. Справа в тому, що шукав він так би мовити за своєю ініціативою. А в таких випадках вони звертають увагу на цілком незвичні речі. А от то, що він до Дока з цим прийшов, це дійсно досягнення. Він же в тебе не натасканий. Правда? І на собаку не дуже вже схожий, – Ван-дер-Хайт сказав всім все, що знав про собак взагалі та про П’єра зокрема.

- А на кого? На шакала? – Гаррі не полишав смішливий настрій от тільки з чого?

- Щось є в ньому від вовка.

- Вервольф, – продовжував Гаррі.

- Залиште пса в спокої, – просить Док. Хоча йому було видно - П’єр зрозумів, що обговорюють саме його і від цього дуже гордився собою.

«От П’єр цілком публічна особа», – думає про це Док.

- Добре, – Боб змирився з фактами. – То що лежить у сумці.

- Що, що. Гроші твої, хай їм грець, та фотоапарат Шелапетов. «Скажи чі..із», – Гаррі не вгаває. Як мало потрібно пересічній людині для гарного настрою.

- А документів нема?

- Яких документів?

- Парамон передавав з грошима також і документи.

- Важливі?

- Та ні. Якісь акти та протоколи. Ми вже давно їх поновили. І взагалі вони вже своє відіграли. В архіві, коротше.

- Ну так чого ти так хвилюєшся за них? Гроші є, навіть фотік бідного Шелапета тут виявився.

- Просто документи тут повинні були лежати, а їх нема.

- Ти краще гроші порахуй, ми без тебе їх не чіпали.

- Ага, відбитки пальців.

- Давай рахувати, - Боб якось в’яло погоджується.

Врешті дістає одну з пачок і починає відгинати сотенні доларові купюри.

- Е ні, не вмієш гроші рахувати, а ще багата людина, – Командир забирає в Боба пачку грошей як той двічі примудряється збитись рахуючи. Сам він як фокусник переломив ту пачку та вмить все перерахував. Правий виявляється псих Кірьян – Командир віртуозно рахує гроші. Те саме він робить і з другою пачкою.

- Все на місці. В кожній пачці по десять тисяч, – доповідає командир Бобу.

Той забирає в Командира ті пачки, кидає їх до сумки. Додає фотоапарат, застібає сумку та бере її за ручки.

- Все в порядку. Готуйтеся до обіду. Хайт ти давай там все як знаєш. А мені дайте п’ять хвилин подумати, – Боб з сумкою не поспіхом іде до будиночків. За ним на відстані кількох кроків потягнувся і Хайт гріти супчик.

- От так от, – каже Командир, дивлячись на місце, де за кущами зникли Боб з Хайтом.

- Ні тобі «здрастє», ні подяки якоїсь, – каже Гаррі.

- Крові Бобу не вистачає, – раптом видає Сруль філософську метафору.

- Думаю, що ти правий. Така несподівана та цілком мирна розв’язка Боба розчаровує. Видно наявність грошей для нього не головне, – Док теж дивиться на кущі де зник Боб.

- Однак тебе треба лікувати. Що ж робити? Весь подряпався, – Док звертається до собаки і підштовхує його йти до «Ровера».

- В тебе є сигарета? – Командир питає в когось. Док вже не бачить в кого, тому що йде до свого автомобіля. П’єр біжить на крок попереду. Док шукає в кишені ключ від авто, але дивиться на небо. Хмари нарешті розійшлись, небо блакитне і стало спекотне. Док так само на ходу знімає з себе сіру курточку та залишається в одній синій футболці, підходить до «Ровера» та відкриває багажник. В хетчбеці це є фактично задні дверцята.

Док достає автомобільну аптечку та довгим поглядом дивиться на П’єра. Знаходить під деревом невеличку гілочку та показує її своєму псу.

- Треба потерпіти трошки, П’єр. Буде боляче, – Док із співчуттям тиче гілочку собаці у пащу і той покірно затискає її зубами.

- Я буду дути на зеленку, – втішає Док П’єра і розкриває маленьку пляшечку.

- Так і сам весь перемажешся, – Док шукає в аптечці і врешті знаходить тоненьку поліетиленову рукавичку, натягає її на праву руку. Тією рукою бере добрячий шматок вати та змочує її в зеленці. При цьому думає він про щось інше.

- Цікаво, що за сумку ти знайшов тільки що? – питає Док в свого пса.

Той з острахом непевно дивиться на Дока. Чи боїться обіцяної Доком екзекуції, чи дійсно заскочений останнім запитанням.

- Ну, П’єр, тримайся. Я вже дую.


20. Ван-дер-Хайт
«Зелена цибулька, мілко порізана, додає супчику необхідної пікантності. А так він цілком простий – картопля та смажена цибуля. Але варити треба на м’ясному бульйоні і в кінці перетерти до однорідної маси. Не густої, але і не як вода. Ще додати спецій та солі і не забути тертий часник. Яких спецій, то мій секрет. Як їли «хагіс» в Единбурзі, то тільки мені він і сподобався. Тому що з відповідними спеціями і з лайна можна зробити делікатес. Шотландці, бісові скупердяї, це розуміють.»

Хайт посміхається своїм думкам, як згадує першого секретаря Радянського райкому, що блює в своєму готельному номері, бо дізнався з чого "хагіс" роблять. Слабкий живіт. Ще віскі надудлився. Всі біди , що спіткали партію, від слабких кадрів, які почали впливати на рішення в останні роки. Ні говорити, ні лаятись, ні пити не вміють. Що це за партійні керівники. Яке полювання з такими? Від виду крові їм робиться зле. Про вбиту муху плакатимуть тиждень, аж до повного нервового виснаження. От, що зробили... Back in U.S.S.R.

На столі стоять вісім цілком пристойних супових тарілок, по середині велика жовта емальована каструля, з неї стирчить розливна ложка та в’ється чи то дим чи пар, фізики повинні знати.

Перед кожною з тарілок сидить по учаснику спочатку поминок, потім розслідування вбивства з пограбуванням, а тепер свята з нагоди чудесної знахідки рік тому втрачених грошей. І хоча абсолютній більшості з тих грошей нема ніякої користі, всі начебто цілком щиро задоволені.

Для початку Ван-дер-Хайт розлив у пластикові стаканчики по п’ятдесят грамів холодної ізраїльської горілки «Кіглевич». П’ятдесят градусів!

До супу крім підсмаженого на олії українського чорного хліба, Хайт приніс смажений бекон та пиво «Баварія». Холодне.

Всі дружньо випили і Кірьян попросив у всіх пробачення за нервовий зрив, як він сказав. Кращого моменту знайти для вибачення було б важко. Але розсілися не зовсім так як за сніданком – Кірьян сидів з краю на лавці, наче окремо. А навпроти крайнім був Хайт, якому доводилось бігати часто з кухні та назад. Боб сидів як і під час сніданку у торці столу.

Зараз він запиває з’їдений хліб з беконом пивом. Просто з металевої банки. Ван-дер-Хайт врешті і собі всівся, та прийнявся за свій суп. Охолов вже, прокляття.

- Драматична вийшла в нас зустріч, – Боб говорить і ковтає пиво одночасно. - Дякую всім, та прошу вибачити якщо щось не так.

Боб бере в руку ложку та повертається до супу.

- Те, що знайшлись гроші все ставить на місце, це, думаю, таки збіг обставин. Плюс не зовсім зрозуміла поведінка Шелапета. Якщо йому стало погано, то треба ж було про це сказати. Але давайте облишимо це.

Боб знов прикладається до пива.

- Я от що вирішив. З грошей Шелапета (хоча вони насправді не його, це ми так умовно їх називаємо) кожний отримає прямо тут по двісті доларів. Ну як моральну компенсацію, або премію – кому як приємніше це визначити. Всі крім Дока, йому я хочу віддати Шелапетів «Нікон». З умовою, що Док проявить плівку та надрукує з неї карточки. Домовились?

- А П’єру що? Це він знайшов, я сам бачив, – Сруль питає Боба.

- Слушне зауваження. Ти, Сруль, сьогодні взагалі молодець.

- О-Кей , собаці теж двісті зелених. Док, отримаєш їх для свого пса, – каже Боб після досить довгої паузи.

П’єр знаходиться тут таки. Поперек його сірого тулуба невміло намотана пов’язка з бинта, з під нього видно страшенну зелену пляму – результат Докових ветеринарних вправ.

Хайт вмовив Дока пригостити П’єра супчиком і той вже вихлебтав все до останньої краплі із своєї собачої тарілки. Ван-дер-Хайт не витримує та кидає туди шматок бекону. П’єр якийсь час з недовірою дивиться на несподіваний подарунок та, врешті, пробує той бекон на зуб.

Хайт трохи не молиться на цього чи то вовка чи то пса. Адже довів до логічного кінця низку подій із втраченою Шелапетовою сумкою. Тепер як гроші врешті дійшли до свого адресату, Хайт сподівається на припинення розслідування, а відтак до можливої його причетності до всього цього. Але краще взагалі про це не думати. Хайт раптом бачить, що не випив горілку з усіма і крадькома перехиляє у себе вміст пластикового стаканчика. При цьому він як завжди подумки молиться Богу:

«Спасибі тобі, Боже, що владнав цю справу і вивів мене з під удару. Не полишай мене і далі»

Як промовив те подумки, Хайт нарешті ковтає горілку. «Вже нагрілась, от прокляття повара та подавальника.»

Хайт роздивляється всіх за столом. Сруль та Гаррі сидять поруч, обоє задоволені. Кірьян не їсть суп, мабуть дістанеться його порція П’єру. Юлік не п’є горілку. Док , як завжди незворушно жує і цідить пиво маленькими ковточками. Мабуть не дуже задоволений, що не дали йому поточні обставини копати це діло далі. Командир, навпаки, задоволений, весело про щось торочить з Бобом. Їй Богу, вже про якісь бізнесові справи.

Всі сидять і не уявляють собі що буде, як він, Хайт, принесе свої фірмові відбивні. Та ще й з квасолею. Та і не квасоля це зовсім, а ніжне грузинське лобіо. Хайт покладе не більше двох столових ложок на порцію – більше не з’їсти. А поруч засмажені, але соковиті відбивні. В міру присипані чорним перцем. Згори на них кине смажену цибулю, але не таку як до супу. Цибулю треба порізати кільцями та тільки злегка прихопити на сильному вогні, а потім тушкувати тут таки на сковорідці. Тоді, як надкусиш таке кільце цибулини, з неї бризкає солодкий цибулиний сік. Справжня смакота.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка