Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself Lil



Сторінка7/12
Дата конвертації04.11.2016
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

16. Док
Боб ставить на широке поруччя веранди маленьку пляшечку джину з тоніком, поруч кладе прозорий пакетик з шоколадним печивом і накриває пляшечку пластиковим стаканом. Сам смикає за кільце на зеленій банці голландського пива «Баварія», одночасно вмощуючись на своєму стільці.

- Розкажи чим зараз займаєшся, – Боб робить перший ковток пива.

Док замість відповідати, роздивляється видану Бобом пляшечку. Джин з тоніком розлили в Києві на заводі «Оболонь».

- А? Зараз .. тільки відкрию ... – Док чіпляє металеву кришку за поруччя і смикає за пляшку.

Пахучий напій з шипінням ллється в стаканчик. Док робить ковток, прислухаючись до смаку улюбленого напою.

- Непогано, – він дивиться на Боба, ствердно кивнувши головою. – Чим займаюсь? Окопуюсь, якщо використовувати військові метафори. Я створив невеличкий консалтинговий центр. Тепер прикладаю всі зусилля, щоб його не здуло черговою реформою заднім числом.

- Ясно. І кого ти збираєшся консультувати?

В голові Дока майнула думка, що або Бобу ясно, або він нічого не зрозумів. Але загострювати розмову Доку не хочеться. Врешті Боб був чи не єдиним з колишньої групи, з ким міг говорити на рівних.

- Основний напрямок назовні. Тобто українські реалії для іноземних організацій. Бізнес, громадські або державні, – Док крутить вільною рукою у бік, де за його розумінням ті організації знаходились.

- І ти вважаєш, що з цього вийде прибуткова справа?

- Може вийти, але не скоро. Планую протягом десяти років отримати реальні прибутки.

- Десяти років? – Боб робить марну спробу підняти зі стільця свій важкий зад. – Ти нічого не плутаєш?

- Та ні, начебто. В мене є бізнес-план. Календарний графік узгоджений з партнерами.

- Скільки ти вклав вже в це діло?

- Такі дані не розголошуються.

- Добре, який твій відсоток?

- Десь 65 процентів. Інше у польської компанії – системного інтегратора та десять відсотків у британської консалтингової фірми P.R.H.

- Навіщо це тобі? Хочеш проїсти статутний фонд і закритись десь через рік?

- Грошові кошти та нерухомість вклав виключно я, так що для проїдання ця справа мені не була б потрібна. Кажу ж, створив це з огляду на певну перспективу.

- Яку перспективу? Бабки треба косити щотижня, тому що невідомо що буде наступного.

- Боб, я закладаю певний фундамент, мене не цікавлять швидкі оборудки.

- Бачу, що закладаєш, мене бізнесу вчити не треба. Але де ти це робиш? Як кажуть в таких випадках, замок на піску.

- Чому на піску? Ця країна ще деякий час протримається. Принаймні нашого життя вистачить.

- Ти віриш, що тут буде справжній ринок? Банки, фонди, акції... Хоча б справжні гроші...

- Чому ні? Ясно, що ти особисто заробиш скільки то, зайдеш у глухий кут із законом чи партнерами та втечеш. З такою долею, яку я тобі пророкую ще можеш пробігти 5 або 7 циклів «створив компанію – купив товар – продав товар – кинув партнерів, а головне кредиторів», а тоді ситуація якісно зміниться. На це і піде приблизно десять років. Бо кожне покоління все ж таки щось тут залишатиме у спадок.

- Це марення якесь.

- Можливо. Я не належу до твого кола, маю іншу ментальність. Тому ваше гасло «Роби як я!» на мене не діє. Я роблю свою справу, тобі і твоїм друзям не є конкурентом.

- Це зрозуміло. Шкода твоїх зусиль і грошей. До речі. Так механічно переносити західні механізми на нашу дійсність не можна. Мій австрійський партнер, я так думаю, ніколи до тебе не звернувся б.

- Звісно, що ні. Але ти все переводиш на теперішній час, навіть коли кажеш «ніколи». Я виходжу з того, що ситуація буде мінятись і хочу наперед до цього підготуватись. Я взагалі віддаю перевагу все робити завчасно. На швидку реакцію по виникненню події в мене потужності не вистачає. Ні здоров'я, ні грошей. До речі про гроші. Проект цей, а я це проектом називаю, досить невибагливий.

- Так, можливо, але ж із чогось маєш жити. – Боб знизує плечима та прикладається до пива. – Взагалі живи як знаєш.

Боб замовк, та й Доку говорити не хотілось. Оболонський коктейль відчутно поступається суміші справжнього англійського джину зі справжнім тоніком. Від «Швепс», наприклад. В Доковій голові майнула картинка салону аеробусу «Брітіш аірвейз», справжня, з тонкого скла, склянка в руці та мелодійний дзвін крижаного кубику об її боки. Холодна рідина у склянці студить пальці, а вже перший ковток її розливається приємним теплом.

- Ти хотів якісь фотки показати.

- Ага, – Док дістає із кишені, де до того лежала пачка "Данхіл" тонесенький фото альбомчик з прозорого пластику – Я заволодів, інакше не скажеш, ділянкою біля Окружної дороги. Ось будую будиночок потихеньку.

Боб бере альбомчик у свої великі руки. Мовчки роздивляється першу фотокартку. Потім швидко перегортає кілька сторінок та знов надовго зупиняється.

Док не переймається Бобовими враженнями. Переводить погляд на два височенних дерева, у затінку яких примостився маленький сірий сарайчик та автомобільна стоянка. Док не знає якої ті дерева породи, може бук чи граб. Просто йому було приємно дивитись на цю композицію з двох дерев. Не зважаючи на штиль, листя на деревах досить сильно коливається, наче в якійсь кінетичній скульптурі. Дока забавляє той рух. Було цікаво йому ковзати поглядом по верхівках дерев – відчувати себе хазяїном положення, людиною з тривимірним світосприйняттям. Для Боба він залишив боковий зір – цілком досить, щоб відслідковувати його статичну постать. При цьому не забувати про напій. Док вкотре підносить до губів прозорий стаканчик. Дешевий джин помітно спрощує смак коктейлю. Док згадує про маленькі шоколадні галети. Переводить погляд з далеких верхівок на поруччя, де Боб поклав той пакетик, потім шукає очима П’єра. І точно, його пес сидить весь напружений, не зводячи чесних очей з маленького прямокутника не поруччі. Чи він взагалі може його бачити?

Док перериває тишу, що затяглася :

- Хочеш бути П’єру кращим другом?

- Що? - Боб з подивом дивиться на Дока.

- Пригости мого собаку шматочком шоколадного печива, він його страшенно любить. Тільки не давай все, тому що в такому разі він не повірить у твою щирість.

Боб скошує очі на здоровенного пса.

- Можна я взагалі не буду щось робити? – Боб піднімає обома руками фото альбомчик, наче він був дуже важким і повертає його до Дока.

- Те, що ти будуєш схоже на цех. Це дійсно кран-балка під стелею?

- Так точно. Це кран-балка. Поцуплена з недіючого цеху, недіючого заводчику. Секрет у тому, що вона досить маленька за масштабом промисловості, до того ж дуже легка та економічна. Я подумав, хай бігає по горищу. Навіщо на руках тягти кабіну ліфта чи кондиціонер, коли це можна зробити за допомогою крану, який змонтовано під стелею горищного поверху. От бачиш, тут дах трошки виступає за габарити будинку, – Док перехиляється до Боба та тиче мізинцем у фотокартку. - Кран таким чином може підхопити щось з подвір'я та затягти на горище. Так було змонтовано ліфт та буде встановлено кондиціонер в його шахті.

- Який кондиціонер? – питає Боб з обуренням.

- Я зупинився на «Хітачі». Чудова спліт-система з установками на стелі. А от агрегат треба встановлювати у шахті, де є доступ до зовнішнього середовища. Встановлювати краще у шахті ніж на зовнішній стіні будинку.

- Ти вважаєш, що тобі потрібен кондиціонер на дачі?

- Дача… Хто сказав тобі, що це є дача? - Док демонструє щире здивування. – Казав, як пам'ятаю, про будинок, який будую біля Окружної дороги. Там не завадить кондиціонер. І вже як є можливість, то краще встановити кран-балки на горищі та у підвалі, чим тягти все на руках. Тим більше, що ті штуковини мені фактично нічого не коштували.

- А в підвалі навіщо? Переносити діжки з квашеною капустою?

- У підвалі розташовано гараж. Інше тобі зрозуміло.

Боб таки відломлює половину шоколадної галети, та кидає П’єру. Той примудряється вхопити її на льоту, потім кладе на підлогу біля своєї лапи та примудряється відгризти маленький шматочок.

- Сама архітектура якась дивна. Нагадує куб.

- Не куб, а паралелепіпед. Північну частину горища займає відкрита тераса під дахом. На терасу крім сходів можна потрапити ліфтом. Він, таким чином обслуговує чотири поверхи. Один з них під землею. Так що з гаражу до тераси їдеш на ліфті.

- Ну куб, куб і крапка, – Боб такої архітектури не сприймає.

- Не хвилюйся так. Це певний стиль. Те, що ти бачиш, то є тільки каркасом. – Док наче заспокоює Боба і додає вже англійською, мабуть саме з цієї мети: – «Фрейм», розумієш.

У вікна вставлені шибки з герметичним скляним пакетом, а рами з пластику. Ззовні, з південної сторони – точно, будуть встановлені сонцезахисні екрани з алюмінієвого профілю. Вони вже лежать у підвалі, але не вирішили як їх встановлювати. Призначені для горизонтального монтажу, але якщо поставити їх вертикально, то будиночок стає дуже ажурним. А ти кажеш – куб.

- Постав по діагоналі, – очевидно, що Боб почав дратуватись, - Ти наче граєшся в життя. Якісь консалтингові центри, якісь куби замість побудувати красивий дім з фасадом, людським дахом і трубою, з якої дим іде, – Боб крутить виставленим вказівним пальцем як саме спіраллю до неба повинен підійматись дим з труби. - А це якесь страхіття, ти часом не розібрав десь завод?

- У холі першого поверху запланований камін. Його, звісно, ще нема, але труба вже змонтована. Так що повір мені, це буде миленьке та затишне житло. Звичайно без візерунків та іншого декоративного мотлоху. Ми з жінкою не любимо такий стиль.

Боб перегортає кілька сторінок.

- А от жінка твоя виглядає чудово. Скільки їй років?

- Якось в неї спитаєш.

- Просто чудово. І шортики їй йдуть. Я чому питаю, на фото вона просто дівчинка.

Док мовчить, а Боб ще раз передивився альбомчик і передає його Доку.

- На, чудові знімки. Особливо твій пес на фоні сталевого каркасу. Якась сюрреалістична композиція. Якщо я не втечу, як ти кажеш, то запросиш мене подивитись вже готовий твій малесенький будиночок розміром з цех зборки крокуючих екскаваторів.

- Обов’язково, якщо будівництво затягнеться, то і ти ж почекай тікати. Париж коштує меси.

Док кидає до рота решту від поламаної галети. Шоколад робить її гіркою, вона як для Дока занадто суха і в ній забагато цукру, тому інші дві галети він віддає П’єру. Той делікатно, як завжди, витягає улюблені ласощі з руки свого друга. Хвилинку стоїть, насолоджуючись смаком і тихенько вибігає з веранди.

- Що ти скажеш про Сруля? – Боб різко змінює тему, наче П’єр заважав йому говорити про найактуальніше.

- Ти затіяв дурну справу, – Док сумно всміхається. – Тобі не подобається те, що роблю я, а мені не зрозумілі твої дії. Як на мене, ти не зможеш домогтись хоч якого позитивного результату. Таких обвинувачених як Сруль знайдеться ще кілька. Хочеш приклад? Он Юлік. Де гарантія, що Шелапет не розповів Юліку, що для Боба-паразита возить з Москви гроші, ризикуючи здоров'ям та життям, а він не здатен навіть зустріч організувати.

- Ну, припустимо сказав, ну і що?

- А то. Далі Шелапет починає Юліку скаржитись, що завтра ці гроші доведеться йому везти до бази відпочинку. Таким чином він за ті гроші начебто ще залишається відповідальним, а ми так не домовлялись. Тут Юлік не спить цілу ніч і з ранку бере з собою довгий дріт, селиться разом з Шелапетом, включає дріт до розетки, другий кінець приставляє до нашого інкасатора...

Боб хитає головою, а тут не витримує:

- І тому Юлік без грошей та нормальної роботи ростить маленьку доньку?

- Так і є. Так само як і підозрюваний Сруль вже рік живе в королівських апартаментах, у відрядження до Вінниці їздить на своєму новенькому «Форді Скорпіон». Всіх своїх дружин відправляє до пристойного пансіонату на Рив’єрі, а сам взимку їздить кататись на лижах до Сент-Моріца.

- Я от слухаю і пробую згадати, чи ти колись в чомусь брав участь, що безпосередньо тебе не стосується? Здається, що ні, – Боб направляє вказівний палець на кишеню де Док сховав фото альбомчик. - Ти вже занадто відверто скрізь шукаєш вигоду. Наче мародер накрав якихось залізяк, за копійку зварив з них той свій «фрейм» і пустив свого собаку на ланцюгу, щоб стеріг це іржаве залізяччя. Людських стосунків ти не розумієш. Ти зі своєю дружиною спиш?

- Боб, мій старий друже, – Док сміється, на цей раз весело. - Це на тебе так діє стиль «техно». Ось вона, сила мистецтва. Але в чомусь ти правий – я не люблю займатись справами, які мене не стосуються і на які я не можу впливати. Що з того, що я тобі зараз пораджу кинути це аматорське розслідування, доки це ще не привело до якогось трагічного результату. Все одно ти будеш робити як тобі заманеться.

- Буду. Знаєш скільки подібних, як ти кажеш, розслідувань я провів? Скільки крадіїв викрив при цьому!

- Якщо це так само як і з Срулем, то це насправді не можна називати розслідуванням. Це скоріш є призначенням. Ти так і кажеш: Сруль, призначаю тебе винним. Мені ти дорікаєш пошуком вигоди. Добре. Але в чому твоя вигода? Припустимо друге – Сруль винний. Що далі? Віддай, Сруль, гроші, з процентами. Віддай, Сруль, документи. Де він їх візьме? Піде по дружинах позичати?

- Дались тобі Сруля дружини.

- Сруль для тебе гроші зібрати не зможе. Боб, прокинься. Це людина не з твого оточення. Йому вигоди від тебе ніякої, та і примусити ти його не можеш. До речі і мене ти не переконаєш, що в цій ситуації я повинен щось робити понад те, що вже зробив.

Док лізе до іншої кишені сірої курточки «Рібок», витягає тоненький блокнотик.

- Ось розклад того дня, трохи не по хвилинах, – Док прикладає відкритого блокнотика до грудей і холодно дивиться на Боба. - Я зробив це з цікавості. Зауваж, мене тут не було, все це складено з розрізнених висловлювань трошки підвипилих та досить суттєво збитих з пантелику чоловіків. Я смію стверджувати, що ніхто не міг допомогти Шелапету померти. Так що, Боб, ти не там шукаєш.

- Добре, ми на це ще подивимось, час вже збирати народ до столу, – Боб дивиться на годинник. - Є в мене до тебе особисте питання.

- Давай, Боб, доки я ще живий.

- Що ти робив того дня перед від'їздом до бази? Чи перед твоїм відрядженням до Польщі? Навіщо тобі було приходити? Зустрічатись з Шелапетовою дружиною? Що це все разом? Збіг обставин чи твоя певна участь?

- Участь у чому?

- Участь в усуненні Шелапета.

- Знаєш, Боб, ти стільки поставив питань, що хочеться ще додати кілька від твого імені: Навіщо ти 25 років тому поступив в ту саму групу, що і Шелапет? Навіщо їздив свого часу до Москви, де бувало зустрічався з Шелапетом? Навіщо взагалі ти живеш і при цьому щось дієш? Чому спокійно сидіти не можеш?

- Добре, ти зустрічався з Валькою-хвойдою в той день рік тому?

- Якщо ти маєш на увазі день перед відрядженням, коли у тебе збирались, то зустрічався. Я пішов зі Срулем до Хрещатика, а там Валентина на нього чекала з котроюсь із Срулевих дружин. Я їх плутаю.

- Ти і про Вальку на людях плутав. А виявляється добре її знаєш та ще й цілувався з нею як зустрів. Стара любов? Роги наставляв покійному Шелапету? Давай зізнавайся... Чули вже про таке.

- Мої стосунки з Валентиною цілком дружні і, як я розумію, тебе не стосуються. Ми, дійсно, давно не бачились, а зустрілись випадково. Сруль, принаймні, не запрошував мене на цю зустріч, – Док знизує плечима. – Зустрілись, побалакали хвилин може десять та розійшлися. Тепер навряд чи ще раз зустрінемось.

- Дуже зворушливо. Але ви могли зговоритися...

- Про що? – Док перебиває Боба. – Дійсно, згадувала, що Шелапет живе своїм життям і йде з ним остаточно з'ясовувати стосунки. Все. Далі я бачив Шелапета як спав в мікроавтобусі наступного ранку. Все. Все.

Док відпиває зі свого пластикового стаканчика не відчуваючи смаку коктейлю.

- Ти скоро геть усіх будеш підозрювати, - веде далі Док. – А між тим в перебуванні Шелапета тут на базі є певна невизначеність: де саме він склав свої речі, в якому з будиночків. Спочатку я вважав, що у першому. Ти, до речі, теж на нього вказував. Але ж Юлік шукає ліки у своїй аптечці, так Гаррі каже. Чи були речі Шелапета у тому будиночку? А може у тому де кухня. Чому Хайт не пускав туди Сруля? Просто заїлися? Коротше кажучи, Шелапет як вийшов з автобусика зникає з поля зору всіх з ким приїхав аж до моменту, коли його Командир знаходить біля води.

- Це зветься російською «заговорювати зуби», – Боб уважно дивиться на Дока. – Я на таке не ловлюсь.

- Ну і не ловись. Від цього не стане більш ясною доля Шелапета в ті фатальні для нього хвилини. Звідки, до речі, в тебе відомості про мою з Валентиною зустріч. Сруль такого не казав.

- Бо ти заборонив йому про це говорити. Або Валька. Або Срулева колишня. В мене своє джерело. Там в той день чергував Рябий. Він тебе і впізнав.

- Ось воно як. Ну звісно, та москвичка – стратегічний товар. Валя, зараз згадав, казала, що в ній нічого нема. Це що, якесь колективне божевілля?

- Яке божевілля? Ти розчаровуєш мене більше ніж зі своїми іржавими балками, Рябий при тій був чимось на зразок захисту, зрозумів?

- Тимчасовий сутенер? І тоді на тебе він безпосередньо не працював. Хто ним тоді керував, я його хазяїна часом не знаю?

- На диво знаєш. Це Ларік.

- А, ну той взагалі трахає все що рухається. І люди в нього відповідні. Поздоровляю з цінним придбанням.

- Ти хочеш заперечити його свідчення?

- Боже борони. Казав же, що зустрічався з Валею. Не роблю і не робив з цього секрету.

- Але тебе в цих свідченнях все ж таки щось не влаштовує. Так чи ні?

Док не встигає відповісти, бо Кірьян роздираючи сорочку, крізь кущі рветься до галявини де стоїть пустий стіл. Він бачить співрозмовників на крихітній веранді і кричить їм голосом, що зривається на хрип:

- Що, дружньо балакаєте, суки буржуйські?

- Боюсь, Боб, в тебе з’явився кращий співрозмовник. А в мене виникло одне питання до Сруля. Піду спитаю поки його не придушили. А, до речі, поздоровляю тебе із вдалим ходом розслідування.

Останню фразу Док каже вже дорогою до берега. Одночасно він вказує рукою на Кірьяна, який впав головою на стіл і обхопив її руками.

- Суки! - кричить той страшним голосом. Док тим часом вже зникає в кущах. Пляшечка джина з тоніком на веранді залишилась порожньою.


17. Ван-дер-Хайт
З усіх назвиськ, що придумав свого часу молодий Док, це назвисько – Ван-дер-Хайт - є самим непопулярним. Справа в тому, що його носія часто називали по імені та по-батькові - Іван Іванович. Він був сином міністра лісового господарства України. Треба сказати, що ніколи Хайт не афішував високе положення свого батька. Був він хлопцем веселим, любив балагурити. Натомість не любив вчитись. Якби не певна самодисципліна, мав би всі «незадовільно», а так, перебивався «трійками». Оскільки переймався стипендією, на відміну від Боба, то стає зрозумілим, що батьки тримали його на самозабезпеченні і занадто не балували.

Виховувався Хайт в Західній Україні, де за часів його дитинства служив батько. От і змішалось дивним чином в Хайті російське походження та українська ментальність.

Батько Хайта таки дійсно був високопосадовцем, тому що Хайту практично всі п’ять років перебування в інституті не доводилось якось піклуватись про свою подальшу кар’єру. Фактично фактор батька проявився тільки після закінчення інституту, як Хайт отримав направлення служити до війська лейтенантом-інженером.

Зрозуміло, що цю проблему вирішили, ніде Хайт не служив, а подався до найближчого районного комітету партії (комуністичної, звісно) працювати на посаді інструктора.

Зазвичай так не починалась партійна кар’єра. За претендентом починали слідкувати та працювати з ним десь з третього курсу. Крім іншого, в претендента треба було відбити звичайні обивательські навички. Дати цьому претенденту, або, краще сказати, обраному зрозуміти, що він та його доля віднині не схожа на долю пересічного совєтського громадянина.

Щодо Хайта це було б зайвим – він як нащадок партійно-господарчого керівника мав знати все про такий спосіб життя.

Тож для Хайта почались трудові райкомівські будні – робота (балачки та писанина), маленька зарплата, смішні ціни в спеціальних закритих магазинах, курорти (тільки для партійної еліти) та пільги, пільги, пільги, пільги. Ще холуйство залежних підприємств, що виливалось у численні подарунки та безкоштовні послуги. Ще продаж корисних зв’язків для корисного таки оточення – вся сфера послуг твоя.

Чудове життя, але знай міру. Це для Хайта з його самодисципліною було не важко. Обов’язково треба було знайти свою нішу, яка користь від тебе керівництву. Хайт знайшов: полювання. А скільки там проблем та нюансів. Як, наприклад, організувати полювання взимку. А влітку, коли дуже спекотне. А проблема дичини, як її підставити під рушницю не руйнуючи у клієнтів (так, клієнтів) мисливський азарт. Козирною ж картою Хайта був обід на полюванні.

Був і «вищий пілотаж», так його Хайт називав, все ж таки закінчив авіаційний інститут. Треба когось підставити. Наприклад, такий-то випадково вбив лісничого. Справу можна зам’яти, а можна дати хід. Цей «убивець» вже на гачку. Ну і що з того, що насправді нікого він не вбивав, про це подбали інші. А результат ось він – стала людина цілком наша.

Не любив Хайт тільки одного – оргій замість полювання. Будь ласка, для цього є сауни та бані. Вже зганьбили чисте місце, то там собі і трахайтесь, а полювання не чіпайте. За таку принциповість старе керівництво поважало Хайта. Він швидко піднімався партійними сходами. Всі посади займав або згідно з нормативними строками, або навіть їх випереджаючи.

В совєтські часи з усієї студентської групи звісно, що саме він був найбільш впливовою особою. Навіть якщо взяти найбільш успішних Боба чи Дока. Що з того, що кишені Боба були набиті грішми, що йому врешті з ними робити? Що з того, що Док таки захистив свою дисертацію, створив півдесятка великих систем військового застосування? А Хайт, це була влада, захоче пригріє Боба – «нє трош, це наш». Захоче - почне боротьбу із спекулянтами. Про Дока і мови не було: якщо хоч щось не так, то як казали в старих фільмах про німців «рядовим на Східний фронт» – всі ступені, регалії та гроші давались тільки якщо ти служиш режиму та партії. І вони служили, не зважаючи на свій на словах протест. Служили всі.

Хайт вперше зламався під час Чорнобильських подій – просто злякався. Треба було їхати, показати, що все нормально, припинити паніку, а він злякався клятої радіації. Подумав про нестерпний біль, невиліковну хворобу та скору смерть. Він послав свого заступника, другого чи третього. Таке боягузтво розцінили як прояв нелояльності. У Москві, світлій меті Хайта, сидів зшитий з протиріч Горбачов. Тут, в Києві – опальний Щербицький. За таких умов пішаки на зразок Хайта летіли з дошки аж піджак завертався.

Але Хайт якось встояв. Він записався в консервативне ортодоксальне крило комуністичної партії. З мисливством довелось розпрощатися, не ті настали часи. Він почав більше виступати, стала виразною його політична позиція. Він був непримиренний ворог демократичної платформи у партії, особисто приймав участь у цькуванні Івана Салія, одного з яскравих її представників.

Врешті угрупування Хайта програло. За час боротьби став він нервовою хворобливою людиною. Він бачив та чув як московська партійна еліта розтягує майно та гроші. Створили банк «Менатеп» на партійні гроші та активи спецслужб. Все вказувало на розвал. А тут у провінційному Києві ще точиться якась примарна внутрішня партійна боротьба... Ех, не встиг Хайт потрапити до Москви. Рано відійшли старі добрі мисливці, які питали як від’їжджали з полювання до Кремля «Как фамілія?». «Ван-дер-Хайт моє прізвище», - подумки відповідав їм.

Три дні Хайт затамувавши подих чекав на успіх ГКЧП. Провалилось. І, оскільки, провалилось, то далі називалось це путчем, а Україна подалась у незалежні держави. І хто ж попереду – Кравчук, ідеолог сраний. З цих днів не знав вже Хайт щасливого життя, все минуло.

Виріс син Денис, чи Деніс як він сам себе називав на англійський манер. Хайт іноді по злобі називав його Деніцем. Не складались в нього відношення з сином. Саме був час відправити його вчитись кудись за кордон в пристойний університет, а тут зривається його стара домовленість про вступ сина до Ягелонського, що в Кракові. А така була домовленість, вчитись мав на грант ватиканської підтримки католицької молоді. Врешті все таки потрапив туди як постраждалий від Чорнобильської катастрофи, але хіба можна порівняти ватиканську стипендію з жебрацькою від уряду України.

Хайт провалив всі бізнесові починання, за які брався. Батько його ще під час горбачовської перебудови помер від інфаркту. На спадок ні великих грошей ні дорогоцінностей ні зв’язків він не залишив. Невже у сорок років починати життя спочатку? Без професії, без навичок повсякденного життя, без спецрозподільників дефіцитних матеріальних благ, без чорної райкомівської «Волги» та відданого шофера Рустама?

Вчорашні підлеглі та залежні, що почали беззастережно красти, спочатку боялись Хайта та цурались його як могли. Ану раптом все повернеться, а він один з ортодоксів. А через деякий незначний час з ортодоксів потрапив Хайт у невдахи, тому що нічого за душею у нього не було: ні нічийних ресурсів, ні актуальних зв’язків, ні цікавих ідей.

Процес декомунізації довів Хайта до того, що йому ніде стало працювати та, як наслідок, нема було на що жити. Його дружина, директор школи, не знала й слова українською хоча прожила весь свій уже не малий вік у Києві. Так склалося, така то була школа, що її подальша праця в ній без знання мови виглядала дуже проблематичною. Катастрофа.

Але Боб підібрав Хайта. Зробив це тихо та красиво. Він вигадав Хайту легенду, зробив керівником дутої фірми, яка повинна була «раціоналізувати податки» (як казали в оточенні Боба). Фірма не проіснувала і року до великої радості Хайта, який весь цей недовгий час боявся поміняти крісло голови на тюремні нари. Далі Хайта призначили президентом благодійного фонду сприяння розвитку спорту серед інвалідів (а, може, чогось подібного).

Хайт за легендою Боба був абсолютно спритний приватизатор державного майна. Настільки спритний, що ніхто не міг зрозуміти як він таке зробив. Всі хто цурався Хайта свого часу впевнились у своїй правоті – таки треба було триматись подалі від того пройдисвіта. Ті, хто не поважав Хайта, вважав його лузером, змінили свою точку зору на протилежну. Хайт знов міг входити у високі кабінети, взагалі придбав певний авторитет та став подумувати про організацію своєї партії, чи вступ у якусь от тільки створену. Народний Рух України розпадався на очах, от і ввійти б у склад чогось опозиційного, ліберально-буржуазного.

Одне пригнічувало Хайта – повна залежність від Боба та його грошей. Хоча все це було одним цілим. Хайт двічі пробував створити свій власний бізнес, другий раз на Боба гроші. Але все марно, він тільки заборгував Бобу велику (як для Хайта) суму, а віддавати її можна було ще більшим холуйством, ще більшим ризиком, тому що Боб його тримає при собі тільки щоб підставити, розміняти як того пішака. Влаштування справи, чи, точніше, залагодження справи зі смертю Шелапета як раз і був шляхом погашення частини боргу. Боб без зайвих церемоній та натяків так Хайту і заявив. Підключив Боб Хайта, коли міліція стала незграбно натякати про сумнівні обставини тієї смерті. У Боба не було людей щоб займатись цим делікатним ділом постійно, ще він не хотів зайвого розголосу у своїй фірмі – позитивний імідж понад усе.

Хайт чесно мов пес вибігав всіма інстанціями, зібрав відповідні довідки щодо обставин смерті Шелапета. Навіть вирішив якісь кадрові питання місцевої міліції. В результаті іноземець Шелапет у відповідній труні був літаком доставлений до Москви, де і поповнив собою одне з кладовищ. Всі, хто мав справу з розслідуванням факту смерті поміняли своє місце роботи з певним підвищенням. У зданій до архіву справі не було жодного запису, який би натякав на неприродну причину смерті. Та і сам Хайт не був певен, що хтось допоміг Шелапету покинути цей світ. Але Боб був іншої думки. Чим більше він витрачав грошей, тим все більш впевнено він казав про вбивство. Масла у вогонь додав Рябий – злодій рецидивіст за формальною класифікацією, рекетир та сутенер за фахом. Хайт співробітничав з ним як дізнавався де був Шелапет після свого фатального приїзду до Києва. Рябий, що знав не більше сотні слів на всіх мовах разом з «фєнєю» вперто повторював – навкруги Шелапета весь час хтось крутився. Оскільки він – Рябий – не вперше був приставлений до московської шлюхи, то відмінність ставала ще більш очевидною. Це не могло бути випадковістю.

Фактично ідея зібрати пів-групи на базі відпочинку народилась у розмові Боба з Хайтом. Цей останній приклав багато зусиль, щоб цю зустріч забезпечити. Зараз, наприклад, він має підігріти привезений картопляний суп зі смаженою цибулею, свинячі відбивні із квасолею та порізати свіжі помідори. До цього обіду він подасть пиво, а після хлопці вип’ють кави з коньяком. Так було задумано, щоб алкоголем не зловживати.

І все ж таки Хайт відчував не аби який дискомфорт. За всю його політиканську безпринципну кар’єру ще не було такого, щоб він одночасно був «про та контра», як він для себе це називав. Адже займаючись в якійсь мірі розслідуванням, що сталось з Шелапетом, від одночасно приховував деякі події, що відбулись того останнього для Шелапета дня тут на базі.

Щоб не потрапити у млин сліпого розслідування, яке, згідно його досвіду плавно переходить у жорстоку розправу, Хайт використовував свій статус повара. Він і у свої партійні часи так бувало робив. Серйозно боявся він трьох людей: самого Боба, дурнуватого Сруля з абсолютною пам’яттю, та Дока з його аналітичним мисленням.

Як міг, щоб не викликати підозри, доводив Бобу, що Док тут не потрібен. Що він буде скиглити – навіщо покликали, намовляти інших – ви не маєте право, та і, взагалі, компанія стане не керованою – забагато людей. Боб же, собача душа, вперся - Док має бути тут і крапка. Чому? От є в мене передчуття, вір мені, Док тут буде потрібен. Не знаю, правда, в якій якості.

По ходу цього дня видно, що Боб та Сруль нічого до Хайта не мають – не вішає провину Боб, не згадує Сруль. Але Док... Той буде все розплітати. От пише все в свою книжечку, яку Хайт вже прозвав «захалявною». Хайт як міг спостерігав за Доком. Той не приставав ні до якої компанії, не відволікався на пусті балачки, на які так багаті поминки. Хайт це знав. Замість балакати, Док ходить від одного до іншого, не поспіхом щось випитує, таким він був ще як вчився в інституті, страшна людина.

Хайт не любив оригіналів, у кого «не так як у людей», як любив він завжди казати. У Дока ж ще з інститутських часів все було не так. Док завжди тримався сам. Видно було Хайту – не любив колектив. Здавалось з таким щастям є приреченим він на невдачі, але ж ні, Щось таке Док умів, що висковзав з усіх ситуацій. Це Хайта ще більше дратувало. Як і Докова флегматична вдача, якийсь нічим не обумовлений аристократизм та певна зневага до оточуючих. Завжди Док наче давав зрозуміти, що є межа, є відстань між ним та колегами, що його оточують.

Що «не як у людей», то і цього разу Док притяг до бази свого пса, який за досвідченим Хайтом був якоюсь поміссю собаки та вовка – річ надзвичайно рідка в природі. Звідки Док його викопав? З усього видно, що пес або вовк його зовсім не натасканий, не має установленої собачої освіти. Значить Док виховує його на свій розсуд. Звідси дивна поведінка цього гібриду – від капризу до недопустимої люті.

«Він вважає «Ровер» своєю власністю». Хайт подумки передражнює Дока. Виродки обоє.

Дивувала Хайта і та заповзятливість, з якою Док прийнявся досліджувати що трапилось. Відверто кажучи, не чекав на таке. До того ж ці старання були не показними, а дійсно він намагається зрозуміти, що за події тут трапились рік тому. Навіщо це Доку, адже знав Хайт, що той і очей не переведе, якщо щось йому не потрібно. «Муляло» Хайта і те як рік тому Док несподівано почав набиватись, щоб його підвезли до Борисполя. Щось тут теж було нещире. Знав Хайт – не потрібні Доку, за великим рахунком, його інститутські друзі. І якщо він до цих друзів пристає, значить має якийсь інтерес або страх. До речі, що Док виграв або міг виграти від смерті Шелапета? Здається нічого. Але це на поверхні, я якщо глибше копнути, звідки, наприклад, у нього гроші? Хоча Хайт знав, що люди крали все, що лежало поруч. Може і Док щось з академії наук поцупив? Шелапет тут до чого?

Розмірковувати так про Дока Хайту заважала одна обставина – він сам був замазаний в цей смертельний інцидент з Шелапетом.

«Все сталось якось само собою», – виправдовував сам себе Хайт. А почалось з того, що Шелапет не міг прокинутись як приїхали тоді до бази. Шофер «Латвії» демонстративно вийшов з машини, закурив цигарку та подався від стоянки до берега – розвантажувати машину не його справа. Хлопці взяли крім своїх речей по клумаку з Хайтовим провіантом та іншим загальним причандаллям. І тільки Шелапет сидів ще на своєму місці в задньому кутку мікроавтобуса, привалившись до вікна та заплющивши очі. Дивно, але в Хайта тоді не виникло жодної підозри, що з ним щось не так. Хайт спробував розштовхати Шелапета, тому що на словесні заклики прокинутись він не відповідав. В салоні автобусика на той момент залишились удвох.

Думка про те, що Шелапет вже не живе якось тоді вповзла до Хайтової голови поступово. Хайт тоді заглянув під сидіння – чи не обмочився Шелапет, бо так частіше за все буває при нагальній смерті. Ні, виходить. І тільки тоді Хайт наважився нащупати пульс. Його не було.

Про що він подумав одразу за тим? Що пікнік їх скінчився? Що десь в Шелапетових речах заховані гроші – долари, які віз безмозгому та удачливому Бобу? А може доля і йому посміхнулась? «Ще нам, браття українці, посміхнеться доля». Співав він тоді старий український гімн, тричі заборонений його ж комуністичним режимом. Співав та шукав у салоні «Латвії» блакитну Шелапетову сумку…

Хайт ставить на конфорку газової плити велику алюмінієву каструлю з водою. Заглядає під кришку меншої емальованої каструлі. Сміливо доливає в ту каструлю кружку сирої води з крану та ставить ту каструлю на іншу конфорку. Суп буде не такий густий. Вогонь не запалює – ще не час.

Звісно треба не згадувати, що було, а підготувати надійну версію як повинно щоб все було.

Хайт відверто не хотів тоді тягти на собі Шелапета (скоро, однак, таки довелося, від долі не втечеш), не хотілось тягти вудки у товстому вініловому пакеті та ще дві сумки. Тому він вийшов з автобусика та подався до інших, які склали загальний вантаж посеред зарослого травою ганку, а самі трохи розбрелися зі своїми сумками.

Хайт спитав тоді Юліка, що стояв осторонь :

- Юля, ти не бачив Шелапетової сумки «Аерофлот»?

- А він що, ще спить?

- Та наче вже ні. Очі продер і про сумку питає. Десь, каже, ділась.

- Як їхали, Шелапет весь час спав. Здається мені, щось недобре йому.

- Та ні, начебто все з ним гаразд.

Останню фразу Хайт вимовив якось непевно і подивився на мікроавтобус, куди весь час дивився його співрозмовник. В дверях нікого не було, та й в середині здається пусто. Натомість біля порогу дверей «Латвії» стояли дві Шелапетові сумки, а пакунок зі складеними вудками стояв припертий до борта машини.

От тут у долю Хайта втрутився Юлік.

- Яка блакитна сумочка? Якась сумка у мене під ногами стояла всю дорогу. Я її не витягав, там мабуть і стоїть.

Хайт знов поліз до мікроавтобуса. Тільки залізши додумався, що не знає де саме сидів Юлік. Подивився навкруги всіх сидінь – сумки, як і чогось іншого, в салоні не було.

- Юля, з якого боку ти сидів?

- З лівого по ходу. Що, не знайшов?

- Нема тут нічого, а Шелапет кудись дівся.

Хайт вже трохи розгублений вийшов з автобусика. Механічно підхопив сумки Шелапета та підніс їх до інших в центрі галявини.

- Ми пішли селитись. Все занесли до кухні, - це Командир звітував Хайту.

Той якось мотнув головою – дійте.

Хайт повернувся до мікроавтобуса. Уважно роздивився навкруги. Пройшов вздовж закритого на замок сарайчика у напрямку до берега. Тим шляхом хвилин кільканадцять пройшов ледачий шофер «Латвії».

Шелапета Хайт залишив за боковою стіною того самого сарайчика. Все навкруги заросло густим чагарником. Хайт не наближаючись до покійника, повернувся до галявини, взяв Шелапетові сумки з вудками і заніс їх у кімнату за кухнею. У дверях, як виходив з кімнати, зіткнувся із Срулем, що хотів в тій кімнаті причалити. Хайт якось від хвилювання забув, що в його будиночку з кухнею теж хтось міг посилитись.

- Так, Сруль, шукай собі інше помешкання.

- Шо такоє? Пуста ж кімната.

- На пуста, а забита Бобом.

- Тут забита, там забита. Де мені, врешті, поселитись?

- Не знаю, Сруль. Вирішуй сам, мені нема коли тобою займатись. Чекай на Боба, якщо хочеш саме тут.

- Да ну вас усіх. Від учора псуєте настрій. Я не хочу з Шелапетом пересікатись.

- Це ж чому? – Хайт ледь втримався, щоб не сказати, що Шелапет поселився саме тут, то їди до Командира в дальній будиночок, або до Юліка у ближній.

Справа у тому, що Хайт придумав речі Шелапета перенести до будиночка Юліка, наче Шелапет заніс їх саме туди. Це була частина плану Хайта відвести смерть Шелапета від себе. Для цього він вибрав момент, холи ледачий шофер тією ж стежкою повернувся до «Латвії». Завів свій дриндулет, та поїхав собі. Хайт знайшов нашвидку у сумці Шелапета якісь шорти, витяг обидві сумки та вудки через заднє вікно будиночка. Сховав все це у кущах. Слава Богу росло їх скрізь без міри. Потім повернувся до кухні і вийшов на ганок, наче щось роблячи.

Слушний момент з’явився, коли Юлік вийшов за водою запити таблетку. На щастя він підняв галас: «пити чи не пити воду з крану?». Хайт тим часом швиденько через вікно закинув більшу з сумок до кімнати у будиночку Юліка. Другу сумку та вудки підніс до Шелапета, який вже затих назавжди. Хайт обережно стягнув з нього штани та сорочку, так само обережно, але швидко натяг замість шорти.

Хайт переніс сто кілограмового Шелапета вздовж паркану до берега. Хотів кинути там де у воді мокла здоровенна гілляка, але впевнившись, що на березі нікого нема, переніс покійного на кільканадцять метрів вздовж берега до пляжу. Звідки тільки сили взялись. Більш того, другим заходом поставив біля нього сумку з риболовним причандаллям та одним рухом розпакував пакет з вудками.

Тільки на пісок попадали половинки вудок, як він почув голоси Командира з Кірьяном. Чи не надумають вони спуститись до берега? Хайта врятували ті самі кущі, так що він непомічений повернувся до кухні через заднє вікно. Вийшов на ганок. Ще дивувався, що Командир з Кірьяном до берега не пішли, а знов повернулись до свого будиночку. Так що вдало все склалось.

На лавці спиною до кухні сидів ображений Сруль. Раптом Хайт вирішив закріпити свій успіх. Він підійшов ззаду до Сруля та імітуючи голос та російський акцент Шелапета сказав:

- Що, Сруль, місця собі не знаходиш? Це всіх стукачів така доля.

Сруль відповів тоді швидко, навіть миттєво :

- Іди, може на вудку ще собі секретарку піймаєш.

Ось тут Хайт зрозумів, що переграв і відступу від своїх дій тепер в нього нема. Навряд чи йому вдасться якось раціонально пояснити свій вчинок інакше як причетністю до смерті Шелапета.

А дійсно, навіщо таке зробив? Блиснути своїм талантом імітувати голоси? Та ні. Скоріш відвести всяку підозру, добитись повної непричетності до цього випадку. Все зрозуміло, насправді. Але, все ж таки, навіщо? У Ван-дер-Хайта, колишнього першого секретаря райкому комуністичної партії не було відповіді на це питання. Так, звичка.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка