Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself Lil



Сторінка6/12
Дата конвертації04.11.2016
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

13. Сруль
Комп'ютери складають з бістабільних елементів. В російськомовному середовищі для тих елементів прижився перекручений з англійської термін «тригер». Самі ж англо-американці називають цю основу всіх комп'ютерів «flip-flop». Один з таких «фліп-флопів» очевидно вмонтували в Сруля і відповідав цей елемент за його емоційний стан: екзальтоване щастя або повна розпач. Іншого не дано. Але і такий простий пристрій інколи збивався. Якось Сруль спалив комп'ютер, що займав величезний зал, коштував мільйон ефемерних совєтьських рублів, а головне був страшенно дефіцитним. Сруль примудрився поміняти фазу із заземленням, і той комп'ютер згорів вщент, хоча був формально вимкнений. Тоді його викликали на партком, задавали якісь питання, хотіли побачити його реакцію на ним зроблене, але марно – Сруль наче відключився від зовнішнього світу. Єдиний емоційний «фліп-флоп» застряв між двома дозволеними Богом для Сруля станами. Дійсно, з одного боку геростратівська відомість, з іншого – перспектива тюремного покарання.

Зараз Сруль попав у подібний стан – його звинуватили у співучасті у вбивстві. Саме його не Гарріка чи Кірьяна, а його Сруля. Ось всі на нього дивляться і навкруги наче певний вакуум. З іншого боку вбивство це гріх та й не робив насправді Сруль нічого подібного. Про це не можна мовчати. Але ж як скажеш, то доведеться зійти з яскраво освітленої арени.

За відсутністю будь якого емоційного тла крутилась в дивній його голові одна думка: чому Док так уникає згадувань про своє знайомство з Валентиною?

Події річної давнини Сруль міг відтворити з абсолютною точністю. Так що поки він зовнішньо застиг на диво всім товаришам, в голові він дивився справжній документальний фільм.

Ось вони виходять з Доком з офісу Боба. Він, Сруль, протверезив, але й Док ні наскільки не виглядає п’яним. Вечірнє небо безхмарне, але досить прохолодно як для червня. Док вдягнутий у світло сірі брюки та легкий світло-салатовий піджак модного крою. Бузкова краватка несподівано пасує до його костюму. Сиве волосся, трохи заросле, надає йому романтичного вигляду. Він насолоджується чистим прохолодним повітрям.

- І ми повсякденно міняємо таке диво на прокурені смердючі приміщення.

Сідати в якийсь транспорт не хочеться. Срулю треба йти на зустріч з Валею, на майдан Незалежності. Якось не уговорюючись, вони разом йдуть туди пішки, фактично повторюючи маршрут, яким трохи більше півгодини йшли Шелапет з Юліком. Сруль не поспішає на зустріч – ще є час. Док теж не поспішає бо склав свою маленьку сумку для відрядження, а прогулятись пішки з Срулем, то для нього задоволення.

Сруль мовчить, а Док промовляє довгий монолог. Він говорить про те, в який стан загнав покійний Совєтський Союз своїх нещасних підданих. Порівнює провал того Союзу з походом авантюрного месії, який завів людей в непридатне місце і кинув їх напризволяще. Довго і з багатьма прикладами Док доводить скільки сил треба покласти не для того, щоб досягти чогось, а тільки повернутись в початковий стан. А в цей час інші вже пішли далеко вперед. «Нажаль, наслідки цієї катастрофи надовго переживуть нас».

Срулю було цікаво тоді слухати Дока, але зараз, якщо і далі порівнювати його спогади з фільмом, він прискорено проганяв цю частину. Його цікавив їх прихід на майдан.

Док не пішов в підземний перехід «трубу» щоб сісти у метро, а перейшов на той бік майдану, де ще недавно стояв гранітний Ленін. Там під сходами, що ведуть до постаменту знятого пам'ятника і далі до готелю «Москва» прогулювались дві жінки. Одна висока струнка з прекрасною фігурою, це Валентина, друга низенька і клишонога, це екс пані Сруль. Валентина повільно робить крок за кроком, дивлячись на гострі носки своїх туфель, Марина якось шкутильгає, не зовсім так і поруч, при цьому смокче якусь сигаретку. Однак саме вона перша помічає двох чоловіків. Прикладає руку козирком до очей – сонце заважає їй бачити. Мабуть щось каже своїй супутниці. Та зупиняється та теж починає вглядатись. Раптом вона щось промовляє і складає долоні разом перед собою як це роблять десь в Індії чи Таїланді. Це вона побачила Дока. Здивування на її обличчі змішане з якоюсь чутливою радістю.

- Кого ж ти мені привів, – шепоче Валентина і називає Сруля його іменем, бо ніколи не вживала його назвиська.

- Скільки років, мій Доктор! – Валентина кидається до Дока в обійми, обвиває руками його шию, чорна шкіряна її сумочка бовтається за його спиною.

Док обіймає її талію обома руками і вони надовго застигають у поцілунку. Сруль тим часом обмінюється поглядами зі своєю екс. Її погляд то запитання, а у відповідь «не знаю про таке геть нічого».

Нарешті Валя та Док відриваються один від одного. Ліві руки у обох залишаються на місці, а правою Док пестить її розкішне русяве волосся біля вуха. Вона теж проводить рукою по його волоссю:

- Ти посивів весь, мій хлопчику.

- А ти не змінилась анітрішечки.

Валя з сумнівом качає головою, а він натискає жартома пальцем на кінчик її носика. Це діє на неї як кнопка «reset» на приладі. Валя робить крок назад, вже іншими очима дивиться на свого старого знайомого. Адже по такій бурхливій зустрічі іншого і не подумаєш. Вона помічає слід від помади на його обличчі і відкриває свою сумку.

- Ой, що я наробила. – каже вона вже буденним тоном.

Марині вистачає такту, а може в неї виробилась вже така звичка не заважати Валентині в такі моменти. Вона каже Срулю:

- Нам треба щось обговорити між собою.

При цьому тягне того ж Сруля метрів за сім від Валі з Доком. Звідти вони за ними відверто спостерігають.

Ось Валя витягла білий носовичок і витирає косметику з його щоки. Як зробила це, всміхнулась до нього своєю білозубою посмішкою. Повільно кладе носовичок до сумки і раптом показує щось в ній Доку. Той витягає з її сумки маленький диктофон і щось з посмішкою їй каже. Валя з серйозним обличчям це заперечує, бо мотає головою. Док далі вже не посміхається, а уважно її слухає. Врешті сунув праву руку в кишеню брюк, а погляд втупив у землю. Тобто слухати приготувався надовго. Валя навпаки все більше жестикулювала правою рукою. Ось вона виставила її горизонтально на рівні свого плеча, потім провела перед собою зверху до низу від грудей до пояса. Сруль з Мариною відразу здогадались, що описує Валя Шелапетову секретарку – малорослу та плоскогруду.

Вона ще досить довго говорила, в чомусь переконуючи свого старого товариша. Потім заговорив Док. Вказівним пальцем підтверджуючи правильність чи важливість своїх слів.

Раптом настрій парочки із загадковими для Сруля стосунками змінився. Вони почали говорити менш інтенсивно, якось так м'яко. При цьому не відпускали стиснених рук і, взагалі, намагались весь час доторкнутись один до одної (чи як правильно сказати?).

- Дивись, Сруль, як вони разом гарно виглядають, просто як кіногерої. – Марина, яка на відміну від Валі зверталась до Сруля за назвиськом, із заздрістю дивилась на свою подругу та її знайомого. Вони дійсно виглядали дуже гармонійно – майже одного зросту, обоє стрункі, ще ї вдягнуті в одному стилі.

Але несподівано цій сцені настав кінець. Валя глянула на годинник, Док зробив те саме. Вони разом рішуче підійшли до екс-подружжя.

- Дякую за несподівану зустріч, дякую за чудовий вечір, – Док ледь вклонився Срулю. - Радий був зустрітись, – це він Марині. - Хай тобі щастить, невже ще колись зустрінемось? – він повернувся до Валі і вони в останнє взялись за руки.

Що в них за звичка така? Валя нічого не відповіла, тільки приклала красиву руку з довгими пальчиками до грудей. Сруль з Мариною теж промовчали. Всі дивились вслід Доку, який попрямував до сходів у підземний перехід.

- Ти не знаєш, є в нього машина? Він колись дуже хотів її мати… – питає Валя в Сруля, як Дока поглинув перехід. Сруль мовчки стискає плечима, за ті хвилин десять це стало його звичним жестом. Всі троє розгортаються щоб піднятись сходами до готелю…

Більше про Дока Валентина ніколи не згадувала. Виявляється і Док не хоче згадувати про неї. Хіба що «бачив без трусів» – це його сьогоднішній вислів про неї. Дещо несумісний, а може ї образливий, вважаючи на демонстровані ними стосунки.

Фільм закінчився, а Сруль все так і стоїть, спершись спиною на дерево. Він буде стояти так ще досить довго, товариші тим часом втратили до нього всякий інтерес. Вони все більше задавались питанням: що ж вони всі тут роблять?
14. Боб
Пес, про якого так переживав Док, виринає з кущів тільки що вони почали підійматись до будиночків. Бобу здається це схожим на появу з хмар винищувача «Мессершмідт», як у фільмах про війну. П'єр весь час намагається залишитись за спиною у Боба, так що вже через десяток метрів нерви в Боба стають геть виснаженими.

- Ти на горе мені притяг сюди цього собаку, – пошепки скаржиться Боб Доку.

Вони втрьох підходять до будиночку де кинув свою сумку Док.

- Тут на веранді і влаштуємось, – Боб вказує на невеличку веранду. – В кімнаті є стільці, посидимо тихенько не на вітру.

Пригнувшись у дверях, Боб заходить до єдиної кімнати будиночка. Інтер'єр складається з чотирьох невиразних ліжок та зіставлених до купи недолугих стільців. Вільного місця майже немає.

На вбитому в стіну цвяху висить вішалка з кліпсою для штанів. По акуратно розвішаних на ній речах Боб здогадується, що це Доковий одяг. Він не соромиться уважно роздивитись етикетку на штанях – «Маркс та Спенсер».

- Ти так любиш все англійське, це в тебе як манія.

- Я просто люблю і, головне, розумію цю країну. А штани чи машина, це вже наслідки. Доречі, якщо ти візьмешся інспектувати мою сорочку, то побачиш, що вона істинно німецька. Я купив її в бутіку на Фрідріхштрассе в Берліні.

- В бутіку? А що в неї особливого такого? – Боб таки уважно роздивляється лейбли на сорочці як перед тим на штанях.

- Мабуть фасон, може бренд. Що там написано?

- Ой тут якесь довге слово, ну його. Бери стілець, пішли на веранду.

- Що ти будеш пити? Пиво чи джин з тоніком? Все холодне, – пропонує Боб Доку як витягли врешті дебелі стільці з кімнати.

- Я – джин з тоніком.

- А я - пиво.

Док, що вийшов на веранду слід за Бобом тримає у руці маленький альбом для фотографій.

- Я, відверто кажучи, на думав про таку драматичну зустріч. Ось прихопив пару кадрів мого нового будинку, – Док скривлює губи у спробі посміхнутись.

- Будинку? Зараз подивлюсь, тільки збігаю до кухні.

Боб трусить до сусіднього будиночка з кухнею, за ним ув’язується П’єр.

- Я у твого пса ворог номер один. Як Марінеско у Гітлера, – Боб на шляху до кухні пробує жартома блиснути інтелектом.

- Боже борони! Що ти кажеш? Ти не зробив П'єру ніякої шкоди, а Марінеско потопив лайнер «Вільгельм Гуслофф», якщо не помиляюсь.

- А, просто Гітлер то був добрий дядечко, як рівняти його з твоїм псом.

Настрій у Боба трохи покращав – він зараз вип’є пива, є поточний звинувачуваний, а Док стоїть із своїм альбомчиком у руці мов абітурієнт перед ректором – хай трошки покортить. Є таки причини для доброго настрою.

Боб вихоплює з холодильника дві судини відповідно із замовленням, один пластиковий стакан для Дока і йому ж малесенький пакуночок австрійських шоколадних галет. Маленький Віденській сувенір.

- А, Рябий, – Боб побачив свого охоронця, який у позі кучера сидить на ліжку. Очі втупились у підлогу. – Пізнав когось?

- Пізнав того білявого в окулярах. Він заходив разом з жінкою. Далі коридору не йшов. При ньому ще якась курва вусата була з верескливим голосом.

- Це, Рябий, вже не новина, – Боб дивиться в малесеньке незасклене віконце на веранду де мав сидіти Док. Однак його не було видно. Мабуть знов схилився до свого собаки.

Вже ступивши крок до виходу з кухні, Боб чує монотонний голос Рябого:

- Ще сивий фрайєрок підходив до готелю, смоктався з Шелапетовою дружиною, але далі не пішов. Тут таки слиняв кудись.

- А-а-а? – Боб тримаючи в обіймах пляшку, банку та інше причандалля повертається до Рябого. –Ти певен? Рік минув.

- Я, хазяїне, на таких добру маю пам'ять. Стояв з тою жінкою, базарив може півгодини, а потім пішов.

Боб знов дивиться у маленьке вікно.

- Ану подивись. Це він?

Рябий з тихою лайкою відривається від ліжка. Зігнувшись вставляє свою голову у те таки віконце.

- Точно він. Той самий фрайерок.

- Фрайерок, кажеш. Це дуже не проста, дуже грамотна і багата людина.

- Так мені з того що? Не з нормальних же він пацанів?

Боб більше не слухає Рябого. Його думки пішли накатаною в його голові колією.

«Чи є людина того часу в моєму оточенні, з ким не злягалась та шлюха?» – питає він себе, згадуючи Валентину.

Настрій у Боба ще трошки покращав. І не від безумовних сексуальних вправ Валентини з Доком, в чому Боб не сумнівався, а від нових ідей, що виводили з глухого кута задумане ним дійство. Подумалось в цей момент Бобу, а чи не забагато Док крутився тоді поруч з усіма?

Йому б тихо збиратись та їхати у відрядження, а він зненацька навіщає Бобів офіс. Так скучив за своїми інститутськими товаришами? Можливо, але це не в прагматичному стилі того «фраєрка», як каже Рябий.

Добре. Шелапет чекає на Боба, на знає толком що робити, а Док влаштовує з ним гучну суперечку, хоча міг би це не робити. З тих самих прагматичних міркувань.

Шелапет вертається до свого готелю, а Док за ним. Із Срулем прогулятись? Так і цього мало, він зустрічає Валентину і про щось з нею торочить. Якщо і був у Боба малесенький сумнів у тому, що Док з Валею були коханцями, то не було сумніву, що вона все розповіла про Шелапета. Значить незалежно від балакучості Сруля, Док міг про всі діла Шелапета дізнатись від Вальки. А може почув щось від Сруля та й потягся до Вальки на зустріч? Так би мовити, крок за кроком. До цього слід додати, що саме завдяки Доку друга машина на приїхала на базу одночасно з першою, де сидів Щелапет. Хоча якщо підозрювати Дока, то логічно було б щоб він та Шелапет сиділи в одному мікроавтобусі. Але ж були в різних. Може це випадково, а може навмисно. Хоча напередодні посперечались трошки, от і розійшлись по різних машинах. У Дока залізне алібі, а все інше просто збіг обставин. Будь все проклято.


15. Кірьян
«Тебе зрадили», - мачуха Кірьяна не була дуже вигадливою як лаялась зі своїм чоловіком. Весь час і завжди, а бувало таке трохи не щодня, вона кричала ці слова Кірьяновому батьку. Ще й тицяла в нього пальцем, щоб ніхто не сумнівався кого саме зрадили. Так товста та некрасива мачуха нагадувала про те, що мати Кірьяна одного дня пішла з дому, не залишивши хоч якоїсь записки. Так і не відомо де вона ділась і що з нею сталось. Батька Кірьяна врешті визнали вдівцем, а з мачухою він так і не одружився офіційно. Як Кірьян закінчив інститут в Києві, батько помер. Подальшою долею мачухи Кірьян не цікавився.

Зате її вирок він сприймав на свій рахунок. Це його, Кірьяна, зрадила його мати. Адже він, як мати пішла, тільки перейшов у другий клас. У всіх його однокласників матері не зрадили своїх дітей, а йому не поталанило. Матір свою Кірьян уявляв чорнявою красунею, хоча погано пам'ятав риси її обличчя. Як виріс трошки, то почав закохуватись у начебто схожих на матір чорнявих дівчат. Думки щодо об’єктів кохання в нього були цілком платонічні – він писав вірші, де називав ці об’єкти займенником «Вона», обов'язково з великої літери.

У любові як на рибалці, хтось колись таки може клюнути. Чергова смуглянка з його містечка примітила худого та довгого Кірьяна і згодилась послухати присвячені їй вірші. Не підозрюючи про це, дівчина отримала вірного лицаря, з відомих причин не здатного на зраду. Але «Вона» не давала клятву вірності та і не вірила цьому середньовіччю. Кірьян поїхав вчитись до Києва з свого невеличкого авіаційного містечка під Ростовом-на-Дону. «Вона» ж вважала себе цілком вільною вибирати між багатим та впливовим сином начальника Північно-Кавказьського управління цивільної авіації, за якого сватали батьки, романтичним та бідним Кірьяном, який однак тішив її самолюбство, чи молодшим її на рік сусідським хлопцем – найкращим коханцем, який безумовно доводив її до оргазму.

Містечко на три тисячі жителів – не мегаполіс. Кірьян, як приїхав на літні канікули одразу довідався і про себе і сина і сусіда. Знов зрада.

Більше Кірьян не повертався до рідної оселі. У наступні канікули він їздив до Сибіру з будівельним загоном заробляти гроші або наймався по знайомству бортпровідником на місцеві авіарейси. Тут його чекали розчарування того ж ґатунку, тому що, наприклад, командир його студентського будівельного загону втік з половиною всіх зароблених грошей.

Чи треба ще наводити факти, щоб довести – Кірьян був з молодості схильний нікому не довіряти. Більше того, всіх підозрювати у скоєнні невірогідних вчинків. Адже він бачив своїми очима, як теплим кубанським вечором в садку за домом його чиста любов зі стогоном ковтала сперму сусіда недолітка, стоячи гола перед ним на колінах. Кірьяна трусило від усіх тих споминів – або про лайку мачухи або про дотик губ коханої дівчини вранці після підглянутих Кірьяном її сексуальних вправ.

Отже ще студентом Кірьян озлобився і скрізь шукав ворогів. Єдиний в їх студентській групі єврей був ворогом тільки тому, що він був у групі і, одночасно, був євреєм. Ніякого антисемітизму Кірьян не сповідував, але вирок виносив абсолютно чіткий : або ти у групі, або ти єврей.

Своїх поглядів та відношення Кірьян ніколи не приховував, різав в очі правду тим, кого ненавидів у той момент. За такі свої якості він користувався певним авторитетом у колег, особливо схильних до пролетарської свідомості. Кірьян не був послідовним борцем з владою, чи комуністичною ідеологією. Навпаки, у компартії він бачив джерело стабільності та товариських стосунків. Тому начальство ставилось до Кірьяна з прихильністю, він був ідеальний керівник нижчої ланки. Винним у всьому у Кірьяна була не система чи ідеологія, а конкретний завідуючий складом або бригадир. Заводський партком якраз був тим місцем де він шукав правду. Якщо додати, що Кірьян так і не одружився і часто проводив на роботі 24 години на добу, то кращого бригадира налагоджувальників комп'ютерів важко було б знайти. Кірьян отримав від свого монтажного управління однокімнатну квартиру, куди чесно водив проституток може двічі на місяць і де рідкими вихідними писав вірші. Мабуть все це було йому необхідне. У віршах, як і в шкільні роки, фігурувала «Вона» і бідний Кірьян не давав собі звіту, що все своє дивне життя пише вірші до своєї матері.

Але зараз Кіряну не до віршів. Знов мурашки бігають у нього по спині. Це відчуття виявлених чужаків в нього виникає, бувало, кілька разів на день. Сьогодні його вже трусило від буржуйської морди Дока разом з усіма його накраденими атрибутами солодкого життя. Трусило його і від ворюги Боба, який крав скільки Кірьян його пам'ятає, але Док видно спокусився красти тільки недавно. Від цього злоба на Дока в Кірьяна була набагато сильнішою. Але і не злощасний Док був зараз в Кірьяна об'єктом ненависті. Все сходилось на тому, що Командир, старий друг, добив Шелапета як побачив в того нещасного двадцять тисяч доларів.

Кірьян на розставався з Командиром із студентських років. Вони жили в одній кімнаті в гуртожитку, пили разом горілку, готувались до іспитів, які, до речі, здавали у більшості на «задовільно». Командиру потрібен був чесний та відданий товариш та помічник, хлопець, з яким у діалозі можна вирішувати нагальні питання. Вони разом їздили по гроші із студентським загоном, де їх ошукали на половину їх заробітку. Тоді Кірьян позичив свою половину Командиру, тому що гроші були потрібні на ремонт будинку батьків у Волинській області. Натомість Командир ділився з Кірьяном своєю подругою Валентиною коли бачив, що її послуги потрібні другові.

Після закінчення інституту друзі не розійшлись. Це Док, свиня, такий люб'язний і толерантний коли разом вчились, і не подивиться на тебе як спільних справ вже не має.

А Командир та Кірьян все зробили, щоб і надалі працювати разом. Не завадило цьому і те, що Командир невдовзі одружився і в нього народилась донька. Якщо Кірьян повністю присвятив себе виробництву, то Командир швидко від того виробництва відійшов – йому більше пасувало працювати з людьми. Він стає профспілковим, а згодом компартійним босом на їх підприємстві.

Коли разом з розвалом Совєтського Союзу капіталізм постукався в двері України, Командир та Кірьян одні з перших почали акціонування свого підприємства, щоб воно стало належати тим, хто там працює. Командир паралельно створив спільне підприємство з польськими, а згодом, і з угорськими партнерами. У важкі два останні роки люди Кірьяна розбирали старі комп'ютери та за допомогою фірми Командира переправляли деталі та вузли до Угорщини. Там з мікросхем, транзисторів та контактів добували золото та інші цінні метали. На частці від продажу тих скарбів якось зводили кінці з кінцями у рідному монтажному управлінні. Старі електронні монстри рано чи пізно закінчаться і Командир розробив схему як поставляти до України персональні комп'ютери, що їх вже бігом збирали як в Польщі так і в Угорщині. Але для цього на вистачало початкових обігових коштів, а гроші з продажу комп'ютерного брухту вистачало ледь на таку собі зарплату. Угода з постачальниками персоналок і, це найголовніше, тою організацією, що мала їх купити була на грані зриву. Бажаючих заробити легкі гроші на перепродажу великих партій персональних комп'ютерів було не мало. І от раптом, у липні минулого року такі потрібні гроші у Командира з'являються. І той не під яким тиском не хоче казати Кірьяну звідки вони.

Зараз, дякувати старому крадію Бобу, Кірьян здогадався як Командир роздобув ті гроші. Сцена з непритомним Шелапетом, як справжня, стоїть перед Кірьяновими очима. Тоді вони вдвох з Командиром побачили Шелапета, що лежав біля самої води. Вони схилились над Шелапетом. Він був геть блідий, але дихав. Так їм вдвох здалося. Командир заходився шукати нітрогліцерин в кинутій на березі сумці Шелапета. Він дуже поспішав, викинув з неї все причандалля на пісок. І тут раптом Командир, весь червоний, дивиться на Кірьяна і посилає його по ліки до Ван-дер-Хайта.

Доки Кірьян щось пояснює Хайту, шукає того дурного Юліка, а Юлік шукає потрібні ліки, проходить певний час. Як всі вже повернулись, то Шелапет вже лежить на спині, а не на боку і ніякі ліки йому вже не потрібні.

Що ж, виявляється, зробив Командир? Риючись у шелапетовій сумці у пошуках нітрогліцерину він знаходить пачку американських грошей. Звиклий до валютних розрахунків, він одразу оцінює їх кількість – саме стільки йому не вистачає. Він відсилає Кірьяна до кухні, тому що знає – Кірьян не піде на злочин за будь яких обставин. Тут таки в Шелапета лежить шокер. Ця обставина припиняє Командирове вагання. Тому що не зважаючи на очевидну зраду, Кірьян не уявляв собі, що Командир без вагань прикінчив свого інститутського товариша. Коротше, Командир лупить шокером в лікоть Шелапета і перегортає його на спину. Серце Шелапета не витримує, а шокер летить у річку. Нажаль Кірьян не може згадати, чи чув тоді сплеск води.

А сьогодні Командир просто імітує якусь діяльність. Ось він стоїть поруч і сміється якомусь жарту. І це на поминках друга! Кірьян все більше себе розпалює, хоча Командир при житті ніколи не був особливим другом Шелапета. Пікантності їх відносинам додавало і те, що Шелапет свого часу одружився на тій самій Валентині ніяк не підозрюючи про її бурхливе минуле. Зокрема, що Валя була дівкою не тільки при Командирі, але й самому Кірьяні.

Несподівано для всіх Кірьян кощавим кулаком різко б'є Командира, що стоїть спереду, у ліву нирку. Сміх того обривається коротким зойком. Командир повертає голову :

- Ти що, Кірьян?

- Шелапет, то твоїх рук діло, – не питає а стверджує Кірьян, однак все ще шепотом.

- Ти здурів? – Командир врешті повертається до свого друга боксера. Нирка не на жарт ниє і, взагалі, все це здається йому кошмарним сном.

- Ні, я прозрів. За грошима погнався? – Кірьян більше не стишує голос.

- Хайт, ти ж бачив як Командир перегортав Шелапета на спину? – Кірьян вже голосно звернувся до бувшого другого секретаря райкому забороненої компартій СССР. При цьому вказав рукою на берег, де рік назад це відбувалось.

Ван-дер-Хайт відповідає Командиру замість Кірьяна :

- Дійсно, Командир, ти його на спину перегорнув, я бачив. Ще подумав тоді «навіщо».

- Як навіщо, людина ж помирала. Ви що, хлопці?

- Думаю, ти дуже допоміг йому це зробити. А шокера у річку кинув? - Кірьян вже саркастично посміхається як прокурор з другосортного фільму.

- Все збігається, – продовжує Кірьян. - Був один на один з покійним, бо мене відіслав по ліки. Рився ще при мені в Шелапетових речах, де гроші і були. Вклав потім ті гроші в комп'ютерну оборудку. Скажіть чого ще не вистачає?

- Якщо ти дійсно питаєш, то шокера не вистачає, – Гаррі як завжди був незворушний. - Де шокер? Або може хтось бачив як Командир їм користувався?

Кірьяну ніколи було думати:

- А може ніякого шокера і не було. Он буржуї наші – Док з Бобом - тут таки сперечались: був шокер, не було шокера. Забув, Гаррі? Взяв Командир Шелапета і задушив. Ось що було!

- Якби задушив, то тут на шиї була б смужка з синців. Не казав про таке Боб, – Гаррі сам себе бере за шию де ті синці повинні бути.

- Не знаю, може носа йому заткнув...

- Тоді причиною смерті був би не серцевий напад а механічна асфіксія, – у Гаррі знайшлась відповідь і на це припущення. - Поспішив ти з обвинуваченням.

- А звідки ж гроші? – тон Кірьяна суттєво змінюється.

- А от це вже інша історія. Ти, Кірьян, не чіпляйся більше до Командира. Не роби по дурному, – Гаррі каже це якось поблажливо, наче втратив до Кірьяна всяку цікавість.

- Все в порядку, хлопці. Це в Кірьяна нерви. Ну а в мене нирки… – Командир скошує очі на предмет свого діагнозу і при тому ще пробує посміхнутись.

- Дістало вже мене це розслідування. Всі повернемось з нього інвалідами. Он Сруль як сомнамбула стоїть. Сруль прокинься, тут не тільки ти, а вже всі під підозрою! – Гаррі обвів всіх рукою і теж посміхається.

Хвиля ненависті накочується на Кірьяна, як роздивився ті посмішки.

- Психа з мене робите? Ненавиджу вас, сволота! - Кірьян кидається геть від своїх одногрупників, пробігши скрізь кущі падає на лавку біля столу, де кілька годин тому мирно поминали свого інститутського товариша.

- Суки! - верещить він.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка