Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself Lil



Сторінка3/12
Дата конвертації04.11.2016
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

6. Юлік
Батьки Юліка були шкільними вчителями. Були, бо померли один за одним як Юліку сповнилось тридцять. Від того, що Юлік вчився у школі, де вони вдвох викладали, він ніколи не відчував себе як інші учні. Всі були просто школярі, а він - учительський син.

Щоб ніхто не запідозрив його в використанні родичів, Юлік вчився тільки на відмінно. Вчився так з першого до десятого класу. Так і поступив до інституту як відмінник – за правилами тих років мав скласти тільки два іспити з математики.

Як тільки досяг він підліткового віку стало ясно, і Юліку в першу чергу, що росте він дуже некрасивим низькорослим створінням. З непропорційно великою головою, коротенькими ручками – ніжками та ще й черевом, що випирає.

За його потворну зовнішність, але не тільки за це, однокласники у школі не помічали його впритул, він був цілком чужий та ще й вчителів син. Дівчата переросли Юліка на голову і теж цурались відразливого відмінника. Здається і він не помічав їх принад, що швидко ставали все значущими. Так сталось, що клас, де вчився Юлік був «слабкий», а сама школа цілком ординарна. Тому відстаючі у фізичних даних, Юлік далеко відірвався у навчанні, де йому не було рівних. Серед вчителів він набув певного авторитету, його батьки постійно отримували поздоровлення від колег з таким талановитим сином. Його висували на громадську роботу і Юлік виконував її бездоганно. Одначе уникав при цьому всякої публічності. Але так і було заведено у тодішньому комсомольському житті.

Звісно Юлік страшенно мучився від своєї фізичної неповноцінності, яка рік за роком виростала в ньому паралельно з ростом авторитетом відмінника та комсомольського діяча. Але не стільки очевидна поразка у примітивних сексуальних змаганнях не давала Юліку спокійно жити. Врешті кобилясті і геть тупі його однокласниці викликали в нього швидше відразу. Не давало Юліку спокою існування альтернативних до його способів життя, що, він бачив, існують в оточуючому світі.

Юлік був навчений так, що існує єдиний для всіх шлях у житті і якщо слідувати ним, то приведе він до поставлених чітких цілей. Адже є в чудовій країні – СССР – прості зрозумілі правила поведінки, які відрізняють будівників комунізму від жителів решти країн, де править нажива та егоїзм.

Але ж ось батьки за столом розмовляють про якогось пройдисвіта чий синок по блату поступив до інституту та, напевне, знайде собі гарну роботу. І, виходить, ніхто його не зупинить. Та навіть він вже є свідком багатьом подібним випадкам. Він вчиться з ранку до ночі, а один балбес з його класу сам ставить собі оцінки до шкільного журналу, користуючись тим, що в класі сорок учнів і вчителі не пам’ятають кого, про що і коли питали.

Юлік все більше ненавидить тих, хто діє всупереч існуючим правилам та порядкам. Все більше він вірить у комунізм – ідеальне суспільство, що характерне в першу чергу свідомістю своїх громадян.

Совєтський союз був для нього оплотом всього передового і беззаперечно єдиного вірного суспільного ладу, і він – відмінник та комсомольський активіст – є прикладом як можна тут проявити себе. Юлік мучився від повідомлень, що у країнах капіталу ще щось створюють, винаходять та будують. Це суперечило його світогляду. Він відмовлявся вірити таким фактам.

«Ну то вже в останнє. Скоро наша візьме», – вмовляв себе некрасивий школярик, комсомолець з тринадцяти років.

Але найгірші його побоювання справдились, як він так тріумфально поступив до інституту. Вже в перші дні навчання, коли вчорашні абітурієнти обмінювались враженнями від тільки-но минулих вступних іспитів, Юлік зрозумів, що багатьом вступ до інституту коштував скромної трійки, тому що йшли за численними пільговими лімітами, іншим - батькового дзвінка, та і відмінник він був не один.

Неприємно його вразив високий худий з милим обличчям Док, що здав всі вступні іспити на п’ять. При цьому будь Юліка воля, він виключив би цього вундеркінда з комсомолу та відправив би на військову службу за його вільнодумство, та відверте обожнювання західного способу життя. З такими комунізм не побудуєш. Жах був у тому, що той Док був не одинаком серед здорового комсомольського колективу як показували в совєтських фільмах. Більше того, саме Юлік мав мовчати, не смів осуджувати ту буржуазну поведінку. Ось у чому драма. Він, поборник існуючого ладу в своїй країні вимушений мовчати, а відверті мерзотники як багатенький Боб чи космополіт Док не ховаючись, не пошепки, а в повний голос лаяли свою країну. При цьому хоч мізинчиком хотіли відчувати себе причетними до Заходу : якщо музика, то звісно ж Бітлз, а космічні дослідження, то виключно «Аполлон» на Місяці.

З роками навчання в інституті, Юлік все більш розчаровувався у житті, але не у світогляді, який подумки сповідував і сьогодні. Він змирився з тим, що є люди талановитіші, щасливіші чи спритніші за нього. І ці їхні якості цілком замінюють їм його вперту працю. Як і в школі, інститутська група мало помічала його. Як вогник свічки на яскравому сонці.

Після закінчення інституту, коли потреба зазубрювати зникла повністю, Юлік врешті зрозумів, що не здатен мислити самостійно і остаточно здався.

Так сірим невиразним інженером він і пропрацював ось уже двадцять років. В совєтські часи Боб їздив на власній машині і займав в його ж таки установі високу керівну посаду. Док захистив дисертацію, одружився на красуні і виглядав цілком щасливим безпартійним науковим керівником середньої ланки, як тоді казали. Рідкі зустрічі з одногрупниками не приносили втішних відомостей про те, що безідейні несумлінні колеги покарані, а відмінники з великої літери правлять життям.

Крах Совєтського союзу остаточно зламав Юліка. Фактично всі його ставки виявились програшні. На цьому фоні він несподівано одружився на молодій привабливій, але збоченій на прозі життя дівчині. Від того браку він став молодим, всього тільки сорокарічним батьком без певних гарантій матеріального статку.

Можна собі уявити, якими очима він дивиться зараз на виводок дорогих закордонних авто саме у тих, хто сповідував нігілізм та знущався з рідної, вже не існуючої країни. Україну Юлік розглядав виключно як уламок великого корабля, зачепившись за який сяк так можуть продовжити своє життя кілька нещасних.

Не зважаючи на приголомшуючі відомості про смерть Шелапета, Юлік і зараз перш за все мовчки ненавидів триклятого Дока, що сидить навпроти нього за столом і навіть не дивився на нього, наче Юлік був прозорим. Натомість він цілком серйозно розмовляє зі своєю здоровенною вівчаркою, що час від часу приходить до столу. Зараз пес лежить на спині та мляво відбивається передніми лапами від руки Дока, якою він навмисно повільно намагається схопити пса за світло сіре хутро на животі. Весь в азарті, пес допомагає собі і задніми лапами та синхронно відкриває та закриває свою пащу із страшними зубами.

Дивлячись зараз на Дока, Юлік відверто ревнує до його густого посивілого волосся, тонкої засмаглої руки та, навіть, до красиво виставленої ноги, взутій у "Рібок-класік". Все йому було ненависне. Яка несправедливість.

Він страшенно боявся, що його молода дружина колись зверне увагу на такого, чесно кажучи, красивого чоловіка, тверезо оцінить його зарплатню (треба зараз казати дохід) та соціальний статус. Вона не зрадить Юліку, вона просто ще в більшій мірі з презирством та відразою віддалиться від нього. Чи так це насправді, чи просто Юлікові комплекси, сам він у цьому розібратись не міг. А все тому, що Юлік підходив до всього з класових позицій, а його дружина під ті позиції не підпадала.

Інша річ їх студентська група. В ній до традиційно антирадянські настроєних елементів (це Боб і Док), останнім часом приєднались не стійкі, схильні до матеріального збагачення товариші. Хоча які вони товариші, - «пани», «господа» та «джентльмени». З ворогами антирадянщиками простіше – ні Боб ні Док не вступали в комуністичну партію. А ось зрадники Командир чи Кірьян рахувались комуністами, та ще й не рядовими. Тепер скуповують непотріб за кордоном і спекулюють на київських ринках. Ще не ясно Юліку, як поведе себе професійний партієць Хайт. Він мовчить. Навіть не відомо чим займається, тому що райком його закритий. Треба прямо спитати в нього: чи він ще лідер, чи зламався або зовсім записався у колабораціоністи.

Сруль то є прихвостень, люмпен, те що зветься декласований елемент. А Гаррі молодець, не ліз у партію в совєтські часи, але зараз чесно працює на заводі в Черкасах. Так само і Су-хань. Як призначили його начальником електронно-обчислювальної машини через три роки після закінчення інституту, так він і пропрацював на цій посаді двадцять років. Теж наша людина. Шкода, що його нема зараз тут. Але ж п’є він безбожно.

Померлий Шелапет у ті останні для себе дні теж страшенно дратував Юліка. Якщо Док чи Боб були яскравими особистостями ще в молоді роки, то безбарвний у інституті Шелапет виліз на столичній кон'юнктурі вже у зрілому віці. Просто опинився в потрібному місці в потрібний час. Останні роки працював управляючим комп’ютерним департаментом великого московського банку. Він досить несподівано отримав і великі гроші і закордонні відрядження, службовий автомобіль та симпатичну секретарку, про яку нахвалявся що кращого мінету ніхто не робить. Позбавлений природного інтелекту та виховання, Шелапет десь виглядав комічно, десь страшно...

Юлік залишився за столом один. Док награвся зі своїм псом і десь зник. Може пішов до берега, як і інші. Юліку не хотілось вставати, тягтись за всіма. Від випитої неповної чарки бридкої горілки в нього розболілась голова. Важка їжа стоїть поперек горла. Юлік обхоплює величезну голову своїми ручками з короткими пальцями та заплющує очі. Більш за все йому хотілось би опинитись зараз вдома, почитати якусь книжку, лежачи на дивані. Але й дома Юліку не затишно: істерична дружина, хвора донька, тіснота і не просто нема грошей, а навіть натяку як їх можна дістати.

Якби така ситуація була б у всіх. А то не тільки в пройдисвітів, але й у інших є якісь джерела грошей. Взяти хоч того ж Гаррі.

І Боб ще має надію, що Юлік стане розслідувати для нього кримінальні справи з Шелапетом. Гублять дорогою тисячі доларів, яких Юлік і в очі не бачив. Підключають один одного до електрики. Що казати? Все у класиків вже описано: капіталісти то злочинці за визначенням. Доводити їх злочин не треба.

У контрасті з такими думками, Юлік згадує, що того вечора Шелапет не пив як і Юлік. Він пояснював, що має ще дочекатись Боба для ділової розмови. Шелапет був у чудовому настрої, принаймні так Юліку здалось тоді. При ньому не було ніякого мішку, чи аташе кейса з грошима. Так як в кіно показують. Юлік не міг пригадати, щоб Шелапет взагалі щось стеріг. Він вільно ходив між підвипилих вже товаришів, питав про їх діла і при будь якій нагоді хвалився своєю роботою і достатком.

Запам’яталась Юліку суперечка Шелапета з Доком про незалежність України. У Юліка була чітка політична позиція, що самостійно Україна існувати не може протягом історично значущого періоду. Не дивно, Шелапет теж притримувався такої позиції. Юлік навіть тоді якось пробачив Шелапету його мілко буржуазне вихваляння, настільки аргументи, що той виклав співпадали з його.

Ну, дійсно. Як може купка націоналістів, продажних місцевих партійних функціонерів та бандитів створити державність? Ось перед очима яскраві представники – націоналіст Док, та і Командир туди ж. Хайт цілком може представляти зрадника–партійця, ніякої ідеології, чистий кар'єризм. Ну а Боб то є розквітлий спекулянт, представник тіньового бізнесу.

І цілком правий був Шелапет – створити ефективну банківську систему у провінційній республіці просто не можливо. Тому, завдавши величезні збитки від розподілу існуючого багатства, місцеві любителі втратять всі ресурси та доведуть народ України до повного зубожіння. То не час схаменутись і відновити Союз.

Врешті так воно і сталось як рік тому передбачали з Шелапетом. Інфляція, бідність, зупинені заводи, темні холодні міста повні бандитів. Прогнозований крах експерименту з незалежністю. Скільки ця формальність ще існуватиме? Рік, може два. Вже скільки разів пробували, а кінець один.

Шелапет тоді, згадує Юлік, здорово допік Доку, наводячи приклади з діяльності свого банку. Скільки від втручання некомпетентних новоявлених українських чиновників виникає різних колізій. Пропадають платіжні документи. Місцеві філії не знають кого слухати, за якими правилами жити. От і доводиться Шелапету їздити щомісяця до Києва наводити порядок. Принаймні в його комп'ютерному секторі.

Коротше кажучи, Док тоді стушувався і пристав до випивох. А Юлік з Шелапетом, ще розвивали цю тему. Продовжили вони її і як разом повертались додому не дочекавшись Боба.

А вийшло так, що Юлік повертався з туалету, йшов коридором офісу повз охоронця. І тут таки у того задзвонив телефон. Охоронець сказав кілька фраз в трубку, аж, раптом, позвав Юліка.

- Хто з вас Шелапет? – питає. - Його шеф кличе.

- Тобто, Боб? – уточнив тоді Юлік

Ну, Боб, Боб, – погодився охоронець, тому що не знав свого великого шефа за таким назвиськом. Він передав Юліку трубку, чомусь щільно затинаючи мікрофон рукою.

Після того, як Юлік назвався, Боб виклав йому всю ситуацію: він не повернеться до офісу в найближчі години. Якщо хлопці гуляють, то хай все допивають та розходяться. А завтра о дев'ятій з ранку їдемо до бази відпочинку. Якщо не буде зранку Боба, то Хайт знає які брати з собою коробки та клунки. Збирайтесь та їдьте. А він, Боб, приїде вже згодом до бази. Нарешті Боб попросив до телефону Хайта та Шелапета.

Після розмови з Бобом Шелапет підійшов до Юліка. В цей час Хайт голосно робив об’яву щодо завтра під крики та матюки підвипилих екс-студентів. Шелапет, як пригадував Юлік, тоді лагідно посміхнувся і сказав щось наче :

- Пішли, Юліку. Прогуляємось до дому. Здається нам нема чого тут далі робити.

І дійсно, вони з Шелапетом пішки неспішно пройшли від офісу на Подолі до готелю «Москва». Шелапет мляво лаяв Боба за недисциплінованість. Непомітно у розмові з’їхали на Дока і з більшою емоційністю дійшли згоди, що той нездара, хвалько та кон’юнктурник. На тому, дійшовши до площі Жовтневої Революції (а то вигадали їй назву Майдан Незалежності) вони розійшлись – Шелапет пішов до готелю, а Юлік до кінцевої зупинки тролейбуса.

Зараз, сидячи за столом, Юлік силиться згадати чи ніс з собою щось Шелапет як повертався з Бобиного офісу. Здається в нього була невеличка сумка через плече. Чи це та синя фірмова сумка авіакомпанії «Аерофлот», яку потім шукав Хайт? Нажаль Юлік не був певний ні кольору сумки ні її розмірів, навіть її присутності тоді у Шелапета.

Тим більше він не пам’ятає подробиць, що саме грузив Шелапет до мікроавтобуса «Латвія» наступного ранку. Здалось Юліку тоді, що Шелапет виглядав того ранку дуже втомленим, з темними колами під очами. Він безперервно позітхав, так що не міг нормально з Юліком привітатись.

Натомість Юліку згадалось як вітали Дока. «Оце все, що везеш? А де ж контрабанда?». Певно, що було то продовження вчорашніх жартів і врешті того життя, яке завжди проходило повз Юліка. Він вкотре відчув себе виключенням і завчасно поліз у мікроавтобус. На задньому сидінні, припавши до вікна спав Шелапет.

- Юлік, замість так сидіти, допоможи Хайту зібрати посуд, - Юлік із здивуванням відриває голову від рук і дивиться на Боба. Той блискавично оцінює ситуацію і пом’якшує пропозицію:

- Давай, разом швиденько віднесемо посуд до кухні.

Юлік повільно підвівся, набираючи тарілки у стек.

- Якось негарно, Боб, так казати, що я вештаюсь до твого офісу без запрошення, – звертається він до Боба, який теж ставить тарілки одну на одну.

Боб знов таки швидко реагує:

- Я мав лише на увазі, що не було в мене тоді певної справи до тебе, а так, звісно, нема про що казати... Мій дім – твій дім. Тобі ж телефонували, щоб ти прийшов? – закінчує Боб запитанням.

- Звісно, як і всім! – все ще обурюється Юлік.

- Ну я сказав, те що сказав, – Боб перефразовує відомий вислів президента Кравчука. - Врешті, Дока, мав на увазі. Ми не домовлялись, що він прийде до офісу. Більше того, я не домовлявся, що він поїде разом з вами до Борисполя наступним ранком. А тебе це, звісно, ніяк не стосується.

- Не жартуй так більше, Боб – каже Юлік та із стосом брудних тарілок прямує до кухні.
7. Командир
Після чи то пізнього сніданку, чи раннього обіду, ноги самі понесли народ до берега. Там центром тяжіння були два повалені стовбури. Один скидався на лавку, тому що на ньому було відносно зручно сидіти. Другий стовбур свого часу звалився так, що на нього було зручно обпертись стоячи.

Командир саме це і робить, за звичкою поклавши поруч пачку сигарет. В нього була така властивість, що одразу коло нього починають збиратись люди. Перший підходить Кірьян. Він теж не сідає, а заходить з іншого боку стовбура для стояння, так зручніше було розмовляти.

- Ти щось зрозумів? – питає він Командира. - Здається, Боб зовсім з глузду з’їхав.

Командир тільки трясе головою у відповідь.

- До чого він договорився? Шелапету стало погано. В той момент біля нього нікого не було. Який шокер? Це, значить, його електрикою довбонуло? – все кидає без жодного порядку питання Кірьян.

До стовбура підходить Гаррі. Ще як іде, з єхидною усмішкою націлюється пальцем на пачку сигарет.

- Я позичу в тебе одну сигарету від Боба. Можна?

- Бери, – тільки й відповідає Командир. Був він дуже лаконічний, і в більшості мовчав.

- Все обговорюєте... – Гаррі затягається американським димом. - Дурість каже Боб. Виставляє нас ідіотами. Які двадцять тисяч? До чого тут ми? Я колись у Агати Крісті щось подібне читав. Зібрались знайомі когось пом’янути, а вийшло в них розслідування старого вбивства. Деталі я, звісно, не пам’ятаю, але читати було дуже цікаво.

- Знаєш, тут щось все ж є. Бобу дуже важко було залагодити справу зі смертю Шелапета. – Командир стулює брови, як завжди, коли вирішував серйозну задачу. - Ван-дер-Хайт щось повинен знати, тому що Боб до нього звертався по допомогу. Якби не Боба гроші, то може відкрили б кримінальну справу. А так вдалось зам’яти.

- Виходить експертиза щось виявила. Хіба то був не інфаркт? – знов питає Кірьян Командира.

- Якийсь передінфарктний стан у Шелапета вже був. Писала якось мені його дружина ще до нашої ювілейної зустрічі позаторік, що Шелапет лежить у лікарні на обстеженні. І лікарі підозрюють, що в нього слабке серце.

- Але ж від нього я таке ніколи не чув. А, ти кажеш, його дружина ... це та, як її звати? – не дуже вдало формулює запитання Кірьян.

- Та, та. Валентина! – відповідає Сруль, хоча запитання було до Командира. Перевівши погляд на нього, Сруль сам чи запитує, чи декларує: - Я візьму одну сигаретку, Ти ж не заперечуєш?

- Як звати Боба охоронця? Рябий? – Командир всміхається, від чого його обличчя раптом гарнішає. - Як закінчаться сигарети в цій пачці, ти, Сруль, гукнеш: Рябий , принеси мої сигарети!

- Обов’язково, – запевняє Сруль, підносячи вогонь до сигарети. - Валентина, то і є Шелапета інфаркт. Вірніше була...

- Да-а, - російською тягне Кірьян – Валентина таки є, а Шелапета нема.

- Ну добре, панове, ви вірите що обставини могли так скластись, як каже Боб? – категорично запитує Гаррі, намагаючись повернути розмову в раціональне русло.

- Якби ж він казав, – відгукується Командир. – З нього видавлювати все треба. Але ж візьміть до уваги, що саме він запросив нас сюди. Він же на щось розраховує? То виклади ж чітко свою позицію.

- Саме такої позиції в Боба і нема, – ніхто не помітив, що на колоді для сидіння вже примостився Док і звідти підключається до розмови. Поруч сидить його пес і холодними розумними очима обводить всіх людей.

- Слухай, він в тебе не кусається? – зовсім по дитячому запитує Командир. – Чи тільки Боба?

- Док, добра душа, його спеціально на Боба натаскував, – як і в більшості випадків, невдало жартує Сруль.

Командир повертається спиною до колоди і опирається на неї ліктями. Був в нього хист організовувати людей. Може хтось був кращий за нього організатор, але ніхто не брався до цієї справи з такою готовністю.

- А ну розкажи, що ти зрозумів з того що Боб тут нам верзе – почав Командир з Дока.

Того ж так просто не заведеш:

- Я продовжу, з вашого дозволу. Боб не має, стверджую, чіткого уявлення про те, що сталось. Є розрізнені факти. Давайте повіримо в те, що Шелапет віз гроші до Києва і після його смерті десь вони зникли. Це раз, – Док за західною звичкою складає ліву руку у кулак і розгинає мізинець, притримуючи його вказівним правої руки.

- Не відомо, привіз гроші Шелапет сюди, чи залишив у Києві. Очевидно, він не залишив їх у Боба в офісі. Хоча Юлік стверджує, що там було повно співробітників, а, значить, була можливість без Пармезана здати їх у фірмі Боба. Не забувайте, що Шелапет має багато друзів та колег у Києві і в нього була також можливість залишити той пакунок у когось. Це два.

Про це вже говорив за столом. Боб чомусь схиляється до того, що Шелапет таки привіз гроші до бази. Тому він запрошує тільки свідків смерті Шелапета. І , чомусь, мене. Не буду зараз на цьому наголошувати.

- Хто ж розбереться з цією справу, як не ти! – підбадьорює Командир. Док наче не чує цього недоречного улесливого зауваження і продовжує:

- На трупі Шелапета знайшли сліди від електрошокера. Хай так. Хоча ці сліди можуть бути вигадкою місцевих слідчих.

- Навіщо це їм? Поясни, що ти маєш на увазі? - Кірьян тепер стоїть за командиром і той посунувся, тільки Кірьян почав питати.

- Ну, Кірьяне, голодні без зарплатні... хто вони? Міліція, чи ще хтось... forensic dissection, коротше кажучи правоохоронці бачать як із смертельними наслідками розважається нова буржуазія. Чому не інкримінувати їм щось. Хай грошей дадуть. Що й вийшло.

Що таке слід від шокера? Це як опік від сірника. Уявімо, що в мене слабкі нерви і я від цього помер. І тут знаходять у мене опік на пальці. Чи є однозначним висновок, що я вмер від хвилювання саме під час опіку? А не пізніше, наприклад, від того, що мене повідомили про банкрутство?

- Так висновок який з того? – обережно веде дискусію Командир.

- Висновок такий, що я не брав би до уваги цей шокер, навіть якщо дійсно в Шелапета був слід саме від нього. Врешті міг отримати той слід раніше. Наприклад у Москві своїй дурній. – Док не пропускав жодної можливості полаяти щось російське.

Командир з розумінням качає головою.

- Але здається мені, що електричні удари, не смертельні для пересічної людини можуть вбити хворого на інфаркт. Якось розряд збиває ритм серця і воно перестає діяти. Якщо у Шелапета був інфаркт, то шокер міг його вбити, притому вбити миттєво.

- Добре, давайте припустимо, що хтось використав шокер тут і бідолашний Шелапет від цього помер. Автоматично це припущення тягне низку інших: або це був невдалий жарт, або Щелапета дійсно хотіли вбити (з якоюсь метою) і знали, що в нього дуже слабке серце. – Док розігнув вже чотири пальці на лівій руці. Він піднімає трохи ліву руку, показуючи кількість задекларованих пунктів. П’єр уважно дивиться на ті вперті в небо пальці свого хазяїна. Він все більше заробляв репутацію забавного створіння, тому його погляду не можна було не посміхнутись.

- Залишається припустити, що хтось полював за грошима Шелапета, та забрав їх звідси, вбивши його шокером. На щастя такої людини не існує, чи майже не існує. Тому що одночасно знав про те, що у Шелапета гроші та він має хворе серце тільки Боб. І то я не певен щодо серця. Але Бобу зовсім не треба вбивати Шелапета, тому що гроші він отримає і так. Хіба що задля задоволення мати клопіт з Шелапетом - покійником. До того ж, наскільки зрозумів, Боба не було тут коли Шелапету стало погано.

- Так, схоже на абсурд. – Командир підводить підсумок під висновками Дока.

- Це якщо припустити, що Шелапета вбили через гроші, – промовляє Гаррі, але, здається його ніхто не чує.

- Відверто кажучи, я не розумію як складались події тут, як ви приїхали. Чому, наприклад, Шелапет був один під час свого серцевого нападу. Чим би він не був спровокований. Доречи, це правда, що тільки як приїхав Боб, то Шелапета знайшли на березі? Може ці події треба уточнити. Такий собі скласти «тайм лайн»? – Док встає зі стовбура, інстинктивно отрушує ззаду свої сірі спортивні брюки «Рібок». - Пішли і ми обідати. Ти ж голодний, П’єр, а мовчиш.

Док тихенько, одними пальцями, плескає свого собаку по шиї і вони повільно ідуть до кухні.

- А на що розраховує Боб? Ти так і не сказав, – Командир кричить це Доку у потилицю.

На те питання двоє обертаються. Від схожості виразу очей людини та собаки на якусь мить Командиру стає моторошно.

- Боб зібрав тут можливих свідків інциденту з Шелапетом та тих, хто міг скористатись тими грошима, та покращити свій матеріальний стан. Ти, Командире, належиш, мабуть, до двох списків. Я – до тих з погляду Боба, в кого зненацька з’явились гроші. І так далі. Можна зробити припущення, що в тих хто їхав зі мною сюди через Бориспіль, грошові справи за рік не покращились. – Док каже це буденним тоном і продовжує свій шлях.

Назустріч йому повільно спускається Юлік. Обличчя в нього сірого кольору. Він навіть не дивиться на Дока і та парочка проходить його не помітивши.

- Це точно, – реагує на останню Докову фразу Командир. І вже до Юліка - Їди сюди, що ти такий блідий?

Юлік кладе руку на живіт, який в нього починався трохи не від плечей.

- Якось мені не пішов сніданок. – він корчить гримасу для певності.

- Я ж казав, лимонну горілку зранку пити не годиться! – Сруль вже смалить другу сигарету.

- Цікаво, кому в голову прийшло купити сюди таку дурну горілку? Ми взагалі повинні щось платити за ці наші збори? – практичний Гаррі з молоду любив повну ясність.

- Платить за все Боб, він це неодноразово казав. Дійсно, правий Док. Хоче Боб нас допитати звідки в кого гроші. Це в стилі податкової, вам не здається? – пристає врешті на певну позицію Командир.

- Да, з ким поведешся... – вставляє Кірьян.

- У Боба в податковій дуже серйозні зв’язки. Думаю, він при бажанні точно може знати хто скільки декларує.

- А про митницю ти чув? Там дані більш точні. По тому що провозиш, зрозуміти скільки ти коштуєш значно легше, – вдається до аналізу Кірьян.

- Тим краще, я думаю Боб тільки впевниться, що його гроші ніде не проявились.

- Док, чітко Боба розкрутив. Голова в нього працює... - Гаррі любив віддати належне гарній роботі.

- Такого б нам президента, – мрійливо та із значенням зауважує Сруль.

- Та ні, Сруль, Док хоч і талант, а в президенти не годиться. Він тримається у тіні, на публіці йому робити нема чого. Думаю, що й сам це розуміє. А щодо голови, то ти Гаррі правий. І що трапилось тут з Шелапетом теж єдину картину треба намалювати, – Командир роздивляється всіх.

Не було для нього секретом, що Юлік терпіти не може Дока. Ще в інститутські роки, цей жирний опеньок чого тільки не пропонував зробити, щоб тому Доку нашкодити. Командир все це заземлював, бо любив того пройдисвіта Дока, дуже вже він був йому симпатичним. До деякої міри він беріг і Юліка. Тому що якщо хоч один факт зазіхання на нього був би відомий Доку, хто знає що з Юліком трапилось би. Гуманність Дока ще в інституті була дуже формальною. Для нього то була «умова існування», якась математична категорія. Насправді він не любив людей. Взагалі такі люди як Док чи Гаррі Командиру нагадували живі комп’ютери. Завжди зібрані, акуратні та розумні і зовсім без емоцій.

Так що знай Док у інституті про Юлікові підступи, то, певно, тихенько розчинив би його десь у сірчаній кислоті.

- Може тобі, Юлік, відійти, сунути два пальця до рота? Тоді стане легше, – пропонує Командир, з участю дивлячись на Юліка.

- Та ні, мені вже краще. Трошки розтрусився... Я не звик так їсти... Розумієш?

- Треба, Юлік, тренуватись. Купи пляшку горілки. Починай з наперстка в день...

- Краще самогон. Мутний, мов крейда розбовтана! – перебиває Сруль Кірьяна.

- Киньте дражнитись, маразматики. Бачите, людині погано, – Командир кидає з трохи удаваною суворістю. Так, не люблять Юліка практично всі.

- Слухай, Юлік, ти з Шелапетом у Боба в конторі довго розмовляв. Так розумію, що не пили ви з ним тоді зовсім. Ти щось пам’ятаєш з тих розмов? Не казав тобі Шелапет, що має щось Бобу передати? – Командир вирішує почати таки складати розклад останніх годин Шелапета.

- Так прямо не казав, але одразу заявив, що йому треба з Бобом зустрітись і він на нього чекає.

- Шелапет не виглядав знервованим, чи не здалося?

- Та ні. Він звісно Боба лаяв. Боб призначив зустріч, а сам поїхав. Про Пармезана, чи як його, коротше, про Боба помічника Шелапет сам запитав у охоронця одразу ж. Той і каже: обоє поїхали. Чому Боб стільки розводить «я не знав, він не казав»? Охоронець все знав і Бобу доповів би.

- Та по машинах все ж видно. Я ж вже казав, – втручається Гаррі.

- Тихо, Гаррі, тихо. Ми це пам’ятаємо. Але зараз давай тільки факти збирати, а не висновки. Дивись, ти своїми машинами переносиш нашу увагу з Шелапета на Боба. Про Боба ми потім поговоримо, – Командир вкотре підтверджує справедливість свого назвиська. - Давай, Юлік, що було далі в той вечір?.

- А що далі? Кажу ж, Шелапет одразу розібрався, що потрібних йому людей нема і став чекати. Він до столу не підходив. Сидів або на дивані, або виходив у коридор трохи прогулятись.

- Ну а якась сумка, чи пакунок були з ним? Ти не помітив?

- У тому і справа, що він ходив руки в кишенях і тільки посміювався з решти. Всі тоді сильно напились. Ти, Сруль, так зовсім був ніякий.

- Добре, добре, ти не відволікайся, - цілком резонно повертає Юліка до теми Сруль.

- А я і ні... Чекайте, як же я забув! Шелапет з нудьги почав п’яниць фотографувати. Він звідкись витяг фотоапарат. Ще казав, що купив його у Мюнхені. Він взагалі весь час хвалився своїми частими відрядженнями до Німеччини... Так от, каже, буду їх шантажувати. Ну це він жартома, кажу ж, настрій у нього був дуже гарний.

- Очевидно, апарат він витяг з якоїсь сумки, – навмання констатує Командир.

- Тепер я певен – він залишив якусь сумку на підлозі , в кутку біля дивану. Звідти витяг «Нікон», здається. З величезним об’єктивом.

- Точно! І я згадав, – обличчя Гаррі якось засвітилось. – Він кричав до мене «Гаррі, скажи чі-із», а ми з Доком саме згадували ідіота з кафедри систем управління і як тільки ми вдвох примудрились захистити в нього лабораторки. Я Доку і кажу, що це прилип до мене той Шелапет з тим «чі-із». Точно, Юлік, було таке.

- Ти хоч головне пам’ятаєш? – Юлік забуває вже про хворий живіт і, навіть, дозволяє собі іронічну усмішку. – Док за той «чі-із» причепився до Шелапета, як він може. Теж багато випив. Дивно, бо назавтра йому у відрядження.

- Ти, Юлік, не відволікайся, – знов кидає Сруль.

- Від чого відволікатись? – Юлік зненацька дратується. – Док зачепився з Шелапетом. Спочатку приписав Шелапету хамство, потім обізвав провінціалом. Гаррі тут додав про ранок чиновника...

- Картина є така – Ранок чиновника, що отримав перший хрест. Хто написав не пам’ятаю, але десь схоже на Шелапетове зазнайство. Дивись, Юлік, все пам’ятаеш, – перебиває Юліка Гаррі.

- Коротше, закінчилось тим, що Шелапет сам озлився на Дока і почав йому дорікати де таки справжні провінційні дурні сидять, а де діло робиться. Видав йому монолог хвилин на десять. Док (нема його тут?) затих як його побитий пес. Посадив його тоді Шелапет в калюжу з тією незалежністю від дурості. – Юлік забувся кому розповідає.

- Ну то Шелапет сам був дурень на рідкість, – не витримує Командир. – Але що мені на думку спало. Звик Шелапет ті гроші Бобу возити. Рутинна, так би мовити, операція. І до всяких несподіванок звик. Знаючи Боба, не в перший раз Шелапету з грошима нема куди діватись. І з тим кому гроші віддавати, а кому ні, Шелапет добре знав.

- Ну, добре. А що далі з Шелапетом? – питає Кірьян у Юліка.

- А далі він камеру свою сховав. Сиділи ми з ним на дивані. Він ліворуч... Точно, там у кутку його сумка і стояла. Ми ще про київські норови проговорили хвилин десять. Шелапет все про Дока, ніяк не міг заспокоїтись. Казав, в Москву б того Дока, він би там і двірником не зміг працювати. А тут, серед свиней...

- Ясно, Юлік, це ми зрозуміли. Давай по суті, – відрізає Командир Юліка від улюблених спогадів.

- А по суті я пішов у туалет. Там охоронцю як раз Боб телефонує...

- Це ж про яких свиней ти тут нам розповідаєш? Часом не про нас от усіх тут присутніх?

- Припини, Кірьян, ну що за балаган ти починаєш? Справа ж серйозна! – командир повертається до Кірьяна і гримасами закликає до того ж про що каже.

- Мовчу, Командире. Але більш образливої розповіді я не чув. Не допустимо говорити так про людей, серед яких живеш.

- Для тебе я скажу щось окремо, – то вже Юлік до Кірьяна починає огризатись.

- Ну бачиш Кірьян, до чого це призводить. Припини це гавкання, дуже тебе прошу. Продовжуй, Юлік.

- Так от. Врешті не має значення куди я йшов чи звідки ...

- У туалет, куди ж ще ти ходиш, у той, куди і свині, – це вже Сруль вставляє своє.

- Сруль я буду топити тих хто... – Командир дивиться на Сруля, на його незвично серйозне обличчя і замовкає не докінчивши своєї як завжди трохи перебільшеної погрози.

- Богом клянусь, якби не обставини, жодного слова твого не слухав би. Як ти, холуй, ганьбиш тих з ким вчився і країну в якій живеш, – це вже Гаррі до Юліка. – Що ти знаєш про свиней? Я знаю, бо кормлю їх щоб кінці з кінцями звести. Так з жінкою вирішили. А дочка в сльозах до мене недавно: батько, невже їх повбиваємо. Пожалій. А я сам думаю, як тварюк тих потім їсти, коли сьогодні з ними розмовляєш. Я це до того, Юлік, що рівень свині теж треба заслужити, а ти на нього не тягнеш.

- Ну, бачиш, Командире, як до мене ставляться. А ти, Гаррі, продай свиней своєму Доку. Видно гроші в нього є і з тваринами він добре поводиться.

Як тут досягти мети? Командир поліз за сигаретою, але коробка «Мальборо» була порожня.

- Сруль, ти скурив половину з цієї пачки. В тебе самого сигарети є?

- Нема, я на Боба розраховував.

- В мене є «Прилуки», наші черкаські. Будеш такі? - Гаррі простягає потерту пачку з кількома сигаретами без фільтру.

- Буду. - Командир бере сигарету та несподівано для самого себе неголосно лається.

- Юлік, я приховувати не стану, перед тим як ти підійшов, ми про наші діла трохи побалакали і, зваж, без всяких конфліктів. Ніхто нікого не ображав... Те що в політиці зветься толерантною поведінкою. Давай так домовимось. Ти останню, здогадуюсь, частину своїх свідчень зараз оприлюдниш і на тому закінчимо з тобою. Від себе додам, що тут в Україні, звання свині дійсно треба заслужити і ти на нього, дійсно, не тягнеш. Отже, починай.

- Ясно, Командир. Я в телеграфному стилі, – Юлік ковтає повітря, бо знов розболівся в нього живіт. – Я застав у коридорі телефонний дзвінок Боба до охоронця. Боб просив позвати Хайта та Шелапета. Я взяв трубку. Боб сказав, що затримується. І їхати нам завтра під Хайтовим керівництвом, навіть якщо Боба не буде. Далі по черзі з Бобом розмовляли Хайт та Шелапет. Після розмови, Шелапет запропонував мені іти з ним пішки до його готелю. Вибачте, готель «Москва» називається. Ми без пригод дійшли. От і все.

- Добре, Юлік. Не смію затримувати. Ти вільний, – Командир каже останні слова вже в спину Юліка, який підіймається до кухні.

- От вже з гною чоловічок! – вигукує Сруль. Рідкісний випадок, коли Командир був задоволений неприродно голосній фразі Сруля.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка