Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself Lil



Сторінка2/12
Дата конвертації04.11.2016
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

4. Док
«Ровер» ледь шелестить гравієм під широкими данлопівськими шинами, долаючи останні метри до кухні. Док тягне важіль ручного гальма і нарешті бачить своїх одногрупників за столом на галявині. Його дивує, що людей за столом так мало. Звісно, їх група в п’ятнадцять осіб здавалась свого часу невеличкою. На нечастих, якщо не вважати на останні три роки, зборах двоє чи троє з колишніх студентів не могли прийти на зустріч. Але зараз за столом сиротами сидить хіба не половина з їх числа.

Док виходить з машини, роздивляється навкруги – чи не знаходиться частина хлопців десь в іншому місці. Хоча судячи з того, що сніданок у розпалі, навряд чи це так. То хто ж присутній? Нажаль хлопці вже почали не дуже спритно підійматись з лав, що збило першу спробу їх порахувати. Ось Боб кинувся до нього з якимсь дурним запитанням. Ну, Боб повинен бути тут. Це є цілком природнім, тому що йому щось від всіх інших треба.

Ось Командир іде назустріч щиро посміхаючись, крутить головою і щось каже собі під ніс. Часом не «ну ти даєш!»? Це раз.

Кірьян в чорній сорочці та штанях, все такий же худий тільки з лисиною на півголови. Він тільки піднявся з лавки, переступив через неї і дивиться похмуро не на нього, а на його машину. Два.

Сруль, як без нього. Він вже поруч, тисне руку і екзальтовано щось верзе про свої плани покататися. «Боже, яка в нас бідна країна!». Але так чи інакше, це є вже три.

Юлік, маленький, з класичною лисиною товстун, завів собі пишні вуса. Він чомусь підійшов не до Дока біля дверей машини, а до багажника. Очевидно він побачив П’ера, який ховається по тої бік машини. Зараз Юлік стоїть загіпнотизований як кролик удавом, тому що напевне П’єр втупився в нього своїми вовчими очима. Тим часом Юлік четвертий учасник поминального зібрання.

Ван-дер-Хайт, або скорочено Хайт (скорочене назвисько!) непомітно якось опинився біля правого блоку фар «Ровера». Він з простуватою швейківською посмішкою дивиться на зелений капот «Ровера», часто шмигає при цьому носом. Така в нього стара звичка. Наче він слухає що каже Боб, який вже встиг привітатися з Доком і ходить навколо машини з виглядом наче хоче купити. Але Хайт тільки прикидається простаком. Два десятиліття служби в партійних (комуністичних, звісно) органах не минають безслідно. Він за звичкою стріляє очима в бік своїх товаришів. Робить він це під час свого шмигання носом, так що його спостереження є фактично таємним. З його місця він мав добре розгледіти німу сцену між Юліком і прибулим псом, але навіть не подає виду. Ось він, партійний вишкіл. Ван-дер-Хайт є п’ятим і, схоже, останнім. Фантастика, де ж інші?

Але ні. З густих кущів повільно виходить Гаррі. На ньому якийсь чи то комбінезон з курткою, чи просто якийсь робочий одяг темно - сірого кольору. На голову чомусь насунута сіра та невиразна бейсбольна шапочка. Він за звичкою, як і в молодості, закидає голову назад. Від цього здається, незважаючи на його маленький зріст, що він дивиться на все згори. Гаррі, шостий учасник, задає Доку саме доречне питання :

- Це твоя?

- Ти там в кущах був один?, – питає в свою чергу Док про своє.

- Знаєш, мені для цього компанія не потрібна. Так це твоя машина?

- Так, звісно. Я питаю бо не бачу пів-групи. Вони ще приїдуть? – без певної надії питає Док.

- Ні, що Боб тобі нічого не сказав? Це всі кого він запросив.

Док не встиг навіть відреагувати на це повідомлення, як П’єр кидається на Боба, що по дурнуватому почав трясти ніс «Ровера». Врешті на П’єра можна покластися, але береженого Бог береже. Док тихенько кличе свого пса і той зупиняється опустивши голову і загрозливо дивлячись на Боба. Той між тим, незважаючи на габарити, із спритністю жаби відскакує на два кроки назад. Всі хто стояв біля машини теж роблять крок назад. І тільки Ван-дер-Хайт залишається на місці все так таки шмигаючи носом. Одначе і він складає руки на грудях і уважно роздивляється П’єра.

Док трохи іронічно посміхається, представляє свого собаку добірному товариству.

Гаррі, що стоїть поруч в’їдливо питає, чи не вбудував Док собачу будку до багажника свого лімузина.

- В мене повний багажник газованої води, – об’являє у відповідь на те запитання Док. - Допоможіть краще витягти пляшки.

Після того, як «Ровер» звільнили від громадського вантажу, Док відводить машину на стоянку поруч з бобовою колісною власністю. П’єр, що біжить поруч з машиною, ревниво спостерігає наскільки Док це вправно робить. Док в останнє лізе до багажника, витягає звідти свою спортивну сумку – справжній «Найкі». Достає дві собачі пластикові тарілки та великий пакет собачої їжі «Педігрі». Не можна промовчати, що П’ер при цьому і бровою не веде, все так таки суворо спостерігаючи за Доком.

Влаштувався Док у дальньому будиночку, де як і позаторік весь простір був заставлений ліжками. Оскільки персон прибуло всього вісім, то це виходить по троє або двоє на будиночок. Док перевдягається у світло-сірий спортивний костюм та, за контрастом, темно-синю футболку, питає П’єра, що крутиться поруч, чи хоче той їсти. Робить це чисто формально, бо відчуває, що П’єру вже терпець уривається познайомитись з місцем куди він потрапив. Та й по годинах було ще рано. Однак він прихоплює з собою П’єрову тарілку , наповнює її водою з крану біля кухні і кричить своєму собаці :

- Ось твоя вода тут буде стояти.

Але той вже зникає у кущах. Так і не зрозуміло, чи почув свого хазяїна.

Нарешті Док добирається до столу, зупиняється поруч з Бобом і чемно всіх вітає.

- Сідай вже, – втомлено тягне Боб на ті вітання.

Док скидає пальці вгору – хай буде по вашому - і сідає останнім на лаві. Вправно наливає собі пів гранчака привезеного коньяку, висипає на тарілку смаженої свинини з картоплею, мовчки випиває коньяк і повільно, як робив завжди, починає жувати. При цьому дивиться на Боба – продовжуй. Бо є цілком певним, що саме Боб сольно виступав перед його приїздом.


5. Боб
Твердий сир, що мав назву «Голландський», здається, зовсім не має смаку. Боб жує його чисто механічно, щоб не курити наступну сигарету. Вже випили по чарці з новоприбулим Доком, вже добрались до дна миски зі смаженою картоплею та м’ясом у запашному соусі, що Ван-дер-Хайт приготував заздалегідь. Здорові сорокарічні чоловіки прийнялись за недоїдені закуски – суху ковбасу, той самий «Голландський» сир, а хтось ловить незграбною литою з алюмінію виделкою золотисту шпротину з консервної банки.

Виступ Боба не клеїться. Колеги вже прицілюються до наступної чарки. Врешті пляшки з горілкою та коньяком ідуть по руках. Обличчя повеселішали. Док флегматично відповідає на запитання. Спочатку про машину - яка потужність, скільки коштує та де купив.

- У Польщі? Чому там?

- А-а, - Док маше рукою з виделкою, - партнери по бізнесу.

Бобу й самому цікаво було почути, як це вчорашній науковець Док раптом став на вигляд успішним бізнесменом. Чим він може займатись? Комп'ютерами? Отими банальними «Інтелами 386», чи аж 486? Не схоже на Дока. Боб подумки лає себе, що не навів про нього довідки раніше. Врешті сама його справа, заради якої зібрались, може постраждати від такої необачності.

Боб закурює таки сигарету, останню з червоно-білої упаковки «Мальборо».

- Ось що, шановні, – починає він. - Майже рік пройшов як тут загинув Шелапет. Ми тут, хай він мені вибачить, не тільки пом’янути його зібрались, але і розібратись що ж трапилось рік тому.

Боб струшує попіл з сигарети на землю і, розмахуючи нею перед собою, продовжує.

- Не уявляєте скільки здоров’я поклав я щоб залагодити цю справу. Помирає мій інститутський товариш, якого я запросив провести на природі кілька днів. Серед друзів, в знайомому вже місці. Звісно, я поводився не так гостинно як годиться, моя провина. Звалилась тоді на мене несподівана справа. Повинен був блискавично вирішити справу з митницею. Ти знаєш про що йдеться, - Боб киває Командиру.

Командир свого часу кинув роботу у підприємстві по налагодженню комп’ютерів і зайнявся торговими операціями чи то з Польщею чи то з Угорщиною, або з обома країнами разом. Тому з розумінням киває у відповідь та й собі тягнеться за сигаретою. Пачка, що Командир тримав на столі виявилась пустою. Боб помічає це і кричить в бік кухні:

- Рябий, принеси нам мої сигарети!

Той, що виносить сигарети мабуть і справді є рябим. Зросту Рябий досяг під два метри і має маленьку голову рептилії з вузьким лобом та невиразними оченятами. Червоно-біла пачка «Мальборо» губиться у здоровенній руці. Обличчя, яке неможливо було запам’ятати є відверто заспаним. Очевидно Боб розбудив його і як повернеться до кухні, то знов засне. Рябий ні на кого не дивлячись, кладе сигарети поруч з Бобом та іде назад. Тим часом П’єр виглядає з кущів, що оточили галявину. Розумними очима (на заздрість Рябому) слідкує за тим дефіле, та підбігає до Дока. Той хлопає П’єра по боку і по дружньому йому всміхається.

Боб з новою сигаретою продовжує свою сповідь.

- Я тому і зібрав тільки тих з групи, які були в першому автобусі і могли бути свідками того, як помер Шелапет. Ще раз кажу, я дуже винен перед ним. Мав був взяти у нього документи, які мені передав Парамон з Москви. Шелапет підходив до мене напередодні. Казав: «давай тобі віддам все що привіз». Аж тут мене викликають. Я йому тільки встиг сказати, щоб віддав все Пармезану. Гадав він в офісі, просто вийшов на хвилинку. Коли приїхав до тих проклятих митників, а він мене там зустрічає. Пармезан, значить. Я так і присів. Хто ж кажу в офісі залишився? Там хлопці з моєї групи гуляють. А в одного ти мав взяти документи та гроші.

- Так, гроші, – Боб підвищує голос. - Бо Парамон передав мені двадцять тисяч доларів оборотної готівки. Цих грошей і документів ми у Шелапетових речах так і не знайшли.

- А де ж вони? – питає Сруль.

- Цього я і сам не знаю. З митниці ми звільнились тільки вранці. Охоронець сказав, що пізно ввечері всі хто гуляв розійшлись, а вранці поїхали двома «Латвіями» сюди. Я, не спавши ніч, погнав до цієї бази, а тут в Шелапета удар і він мертвий на піску лежить. І так це якось швидко сталось. Другий мікроавтобус з нашими ще не доїхав до бази, бо я їх, виходить, випередив.

- То значить Шелапет привіз тобі з Москви гроші і документи, прийшов з ними до твого офісу і ти їх в нього не взяв. Так? – Кірьян пробує підбити підсумки з почутого.

- Вийшло так. Я розраховував на Пармезана, а він виявляється поїхав сам туди. В митницю. Каже, хотів щоб я погуляв з хлопцями. До мене ж прийшли, я всіх запросив.

- А хто тобі, Боб, з митниці дзвонив, хіба не Пармезан? – Командир питає.

- В мене там є свій дятел, він і сповістив, що справи кепські, треба бігом гасити ревізорів, бо все втратиш.

- Значить Шелапет приніс гроші, а віддавати нема кому? Уявляю собі його стан, – це знов Командир.

- Хлопці, Шелапет страшенно відповідальний за всякі там гроші та папірці, – як про живу людину зауважує Гаррі.

Боб відчуває, що його одногрупники «в'їхали» в тему, а значить може бути і результат. «Інкапсуляція!», - про себе констатує він причину успіху, при цьому глибоко затягуючись.

- Шелапет зупинився в готелі, може він десь там залишив все. Просто треба було одразу там подивитись. Дивились ви там? – питає Кірьян.

- Дивились, дивились. Знаєш скільки це мені коштувало?

- Чекайте, хлопці, – втручається нарешті Док. - Якщо ти, Боб, запросив тільки тих, хто приїхав разом з Шелапетом, значить вважаєш, що гроші зникли саме на цій базі. Відповідно існують ще не оприлюднені тобою докази того, що Шелапет привіз їх сюди. Інакше цей автобусний відбір кого запрошувати, а кого ні був би повною нісенітницею. Думаю, Боб, я тут не помиляюсь. Одне мене дивує. Яким чином я потрапив у цю компанію. Адже їхав я у другому автобусі, який підкинув мене до Борисполя, пам'ятаєш?. Тому цей автобус і приїхав пізно, що до аеропорту то є певний крюк. Ми ще простояли там хвилин десять. Миша Кос і Су-хань не хотіли мене відпускати без розпитої пляшки шампанського. Доречи, я пішов до вокзалу, а вони ще не поїхали. То що ти нам ще не розповів, Боб? І яка моя роль тут? Хіба якогось спостерігача?

- Ага, - Боб кладе руку на пачку сигарет, готуючись відбивати нею подальші свої фрази, як американські судді в кіно використовують для цього спеціальний молоток. - Почну з кінця. Ти дійсно не можеш знати куди ділись гроші, що віз Шелапет. В момент, коли його хватив напад, ти як раз перед аеропортом Бориспіль пив шампанське з Су-ханем за твоє щасливе відрядження. Так що ти не до чого не причетний. Відверто кажучи, я сподівався на твою допомогу. Але як спочатку в тебе виникають такі питання про твою участь у цій справі... то краще не треба. Так що можеш хоч зараз сідати в свою англійську тачку і їхати звідси. Я тобі ще й за бензин заплачу. Я, може помилково, гадав, що ти погодишся допомогти. І не комусь там, а своїм товаришам. Більше в тебе інститутських товаришів не буде! Я хотів, як тебе запрошував, щоб був ти не спостерігачем, а допоміг розібратись що трапилось. Мені допоміг. Мені, розумієш. Тому що я витяг на собі всю цю трагічну подію. - Боб замість барабанити пачкою об стіл, вже стукає себе нею у груди.

- Дійсно, тут ти правильно все розкрутив, – Боб звертається саме до Дока. - Є в мене свідчення мого вахтера, що перед тим як сісти в автобус, Шелапет передав через нього мені, що все везе з собою на базу і щоб я не хвилювався. Тому гроші зникли десь тут.

Боб може говорив би і далі, але йому вже перехопило подих.

- Значить, нам треба визначитись, чи не причетний хтось з тут присутніх до зникнення грошей. Крім нас з тобою. Правильно я зрозумів тебе, Бобі? Інакше кажучи, чи не вкрав, скажемо м'яко, хтось з цих шістьох наших інститутських товаришів твою посилку з Москви? А може вона загубилась десь тут і даремно ти підозрюєш когось із своїх старих друзів? – Док обводить всіх присутніх очами, бачить П’єра, який стоїть біля вільного торця стола, точно проти Боба.

- Вже нагулявся, бо нас відправляють до дому? – переадресовує Док Бобове послання собаці. А так, знов звертається до Боба.

- Вибач старому егоїстові, але так допомоги не просять. Що ти мені в п’ятницю плів про поминки? Те, що в нас зараз відбувається далеко поминки не нагадує. Це допит, або розслідування хто вкрав гроші. – Док знов уважно роздивляється всіх.

- Що ти пропонуєш? Зайнятись реконструкцією подій річної давнини? Де був той, де стояв цей. Хайт, звісно на кухні, в нього алібі. Врешті, Боб, розкажи чого ти сам хочеш від нас, чого очікуєш від цієї зустрічі, яка все більше здається мені мало приємною, - все допитується Док.

- Добре, ти, мабуть, правий. Я розповім все по порядку а то негарно якось складається. Давайте тільки по чарці ще вип’ємо. У нас же, Ван-дер-Хайт, ще є якась закуска? Налий мені горілки, – це вже Командиру каже Боб. Як всі налили, то Боб встав зі своєї табуретки, тримаючи чарку в руці :

- Давайте за дружбу, я не хотів нікого образити. Сьогодні ви мої гості. Нам треба розібратись. Ну, хай мені треба врешті розібратись, що сталось рік тому. Я не все кажу тому що важко мені говорити про деякі речі. Скажеш – образяться, не скажеш теж образяться. Тому так і виходить. Ну, давайте.

Боб випиває горілку стоячи, шукає пальцем щоб таке з’їсти, зупиняється на тарілці з сиром, вхоплює тоненьку скибочку і сує до рота.

- У, смачний сир, – визнає він, сідаючи на табуретку.

- Торішня наша зустріч з самого початку не складалась, – починає Боб обіцяне без купюр пояснення. - Може те й смішно, але вже опинились у різних країнах. Ми – тут, а Дідок і той таки Шелапет у Росії. Дідок тоді так і сказав: Я до вас хохлів не поїду. Це я хохол – смішно.

Різні гроші, інфляція. Може не така страшна як сьогодні, але вже була. Згадайте. Від цього працювати стало важче, всі перерахунки через долари. Відверто кажучи, не до зустрічей мені було на той момент. Правильно було б відмінити все. Тим більше, що того року ніхто навіть не подумав мені допомагати – все я сам і за свої гроші.

Може і я б кинув цю організаційну справу. Якось так вона зійшла б нанівець. Раз не подзвонив, інше не замовив – ось і літо пройшло. Цікаво, що ніхто не згадав би, мабуть.

Але, на нещастя, виникла у мене думка, що якщо б ми якось об’єднались у ці скрутні часи, допомогли, фактично, один одному, то була б з того всім нам користь. От у мене приміщення є і напрацьовані деякі зв’язки. А Командир, наприклад, шукає де склад знайти з холодильником. Тоді прошу до мене. Отримуєш склад без будь якої платні. Але виводиш на своїх клієнтів. Чи домовляємося про спільну реалізацію. Коротше кажучи, у певному проекті працюємо разом.

А Док, навпаки, від нас отримував би пристойну зарплату кожен місяць, тому що, наприклад, веде загальну базу даних клієнтів. Завести загальний фонд для цього. Можна було б за схемою холдінга все побудувати, або навіть зробити щось на зразок корпорації.

До речі, Шелапет як раз був першим, з ким я налагодив співпрацю. Він поставляв мені деяку інформацію зі свого банку, і, хай не часто, але робив і інші послуги. Та, ось, возив документи між Москвою та Києвом. Тому що регулярно їздив до нас у відрядження.

Цього разу, рік тому, значить, як раз Шелапет мав їхати до Києва і просив організувати зустріч тут на базі саме в цей час. Очевидно, що вигідно це було йому і по грошах і по роботі, тому що хотів якось порибалити на вихідні замість того, щоб паритись у Києві.

Врешті так домовились з ним, що скільки людей не збереться, на рибалку сюди ми обов’язково їдемо. Якщо взагалі група не поїде, а таке деякий час цілком було можливе, то взяли б дружин або хвойд якихось... Коротше кажучи, зустріч за всякої погоди.

А тут стало вимальовуватись, що поїде душ десять з групи. Значить хвойди почекають, а ми порибалимо трошки. Чи горілки вип’ємо. Правда, Ван-дер-Хайт?

Боб втомився говорити, вскочив і трусить до кухні. Повертається з двома пляшками води та стеком прозорих пластикових стаканів.

- Хто хоче водички? – пропонує він.

Сруль перший підбігає до води, вихоплює стакан та скручує ядучу синю головку на пляшці. Щедро газована вода вдаряє з горла у підставлений стакан.

- Налий же і мені, – з легким докором просить Боб і продовжує. - Напередодні, у п’ятницю, тільки і почали по справжньому домовлятись. Наприкінці дня все звозили до мене в офіс. А там відкрили пляшку коньяку, сіли за стіл і почалось. Ніхто ту зустріч у мене в офісі спеціально не планував – стихія чистої води. Ну, вирішив я тоді, може про наші корпоративні справи поговоримо. Так би мовити, тема для твору.

Зрозумійте, хтось мав точно прийти в той день. Ван-дер-Хайт, наприклад. З Командиром домовлялись, не пам'ятаю, правда, навіщо. А от Юліка не чекав, точно. Тебе, Док, теж не чекав. Тим більше, знав, що ти поїдеш у відрядження, а не з нами. Як ти потрапив на ту нашу зустріч, як вмовив підвезти тебе до Борисполя я так і не знаю.

А от Шелапет повинен був подзвонити з готелю. Йому банк завжди «Москву» замовляв. Чи він привезе посилку з Москви зараз же, чи залишить у сховищі банку до понеділка. У той раз він так і хотів зробити. До речі, якщо залишив би у банку, я, може, ті гроші з банку і не витяг би.

Але ось він несподівано подзвонив і каже – з банком не склалось, везу пакунок тобі. Що я мав відповісти? – вези. Відстань між готелем та моїм офісом десять хвилин пішки. Думаю, машину не треба висилати. А тут таки дзвінок з митниці – бути терміново бо робочий день закінчується. Я тоді ще подумав, добре що не відіслав машину за Шелапетом – нічим було б їхати.

Коротше кажучи, кинувся я їхати до проклятущих митників. Захопив для них гроші, сказав охоронцю, що як прийде Шелапет, то хай до Пармезана підійде – той все знає. А! От про що не сказав. Пошукав Пармезана у лавці і не знайшов. Подумав, що десь вийшов. Не міг він з офісу піти. От так і поїхав.

Боб наливає собі ще води, випиває може один ковток, з гримасою здивування широко розводить руки. Бульбашки грають у стаканчику.

- Досі не вкладається як сталось, але Пармезану здалось, що то звичайне непорозуміння і він швиденько його владнає. Тому поїхав ще за годину перед тим як дзвонив Шалапет. Я вже багато думав, що в цьому не так, і зрозумів, що єдиний прокол був в тому, що Пармезан не попередив мене, що їде. Може я взагалі не поїхав би, а дятла мого з митниці замкнув би на Пармезана, що вже мав бути там. Ну, там, знайди, хай подзвонить мені... Тобто сидів би на місці.

Далі у мене є тільки припущення, що насправді відбулося. Шелапет прийшов до офісу. Мене нема, охоронець йому доповідає про Пармезана, а його знайти не можна. У залі офісу сидять студентські друзі напідпитку. Що йому залишалось робити? Сісти і чекати.

- Ось чому ти все допитувався чи пив Шелапет у ту п’ятницю. А я думав ти про здоров’я його турбувався, – ділиться своїм висновком Сруль.

- Може я і питав, але, Сруль, не в тебе, бо ти вже був хороший перед моїм від’їздом. Дарма Ван-дер-Хайт ти на Сруля тоді поклався.

- Ну, а я і не сперечаюсь, Я, до речі, теж з відрядження з Вінниці повернувся. Не їв цілий день. А ти мене до Хайта відіслав. Поки купили, поки довезли – вже вечір. Ну хміль і ударив, що тут такого. До речі, везли ми все на машині Пармезана. «Москвич» такий бежевий. Правда, Ван-дер-Хайт? – виправдовується перед всіма Сруль.

- Замовкни, Сруль, – цідить Ван-дер-Хайт, бо свідчити хоч якось проти Боба йому не хотілось, а на Сруля було начхати.

- Точно! – вигукує кмітливий Гаррі. - Думаю, що в твоїй розповіді відсутнє, Боб? Ось. Сруль підказав. Це є машина Пармезана. Точніше, це відсутня машина Пармезана. Зачекай, не перебивай!

Гаррі зазвичай говорить повільно і, десь навіть, нуднувато. Але цього разу не дає Бобу себе перебити. Хоч той уже робить якісь рухи руками.

- Чекай! Якщо людина постійно на машині їздить, то як ми дізнаємось чи є вона на місці? А дуже просто. Дивимось чи на місці його машина. Пармезан поїхав у митницю на машині. Значить на стоянці її не було. Звідси виходить, що ти знав принаймні – Пармезан з офісу поїхав.

- Більше того – це вже Кірьян. - Як ти побачив, що Пармезан у митниці, то мав би на його машині – точно Гаррі каже – відіслати його в офіс. Терміново. Тому що крім нас – студентської п’яні нікого у твоєму офісі не лишилось.

- Чому, був же охоронець, як його звати, забув, – щось пригадує, а щось ні, Командир.

- Який охоронець? – втручається нарешті Юлік, який до цього слова не сказав. - Я в той день пити не міг, приймав ліки не сумісні з алкоголем. Як за столом стало занадто весело, вийшов в коридор і зустрівся там з Ігорем Мартиненком. Я його знав ще зі школи. Здивувались, звісно. А він каже, що в тебе, Боб, працює. Я зайшов до його кімнати, а там ще душ п’ять хлопців і дівчат працювало. В принципі з ними всі питання можна було б вирішити.

- Ігор Мартиненко є родичем моєї дружини, він і зараз в мене працює, а того охоронця я звільнив, - дає довідку Боб з виглядом, що каже щось по суті.

- Ну хай родич дружини, але ж не теща. Чому б тобі твого родича не попросити дати раду Шелапетовій посилці? – питає Командир.

Боб на якийсь час замовкає, дивлячись на свої руки. Хотілось курити, та не хотілось одночасно після теплої газованої води.

- Ван-дер-Хайт, зроби таку послугу, засунь хоч пару пляшок з водою до холодильника. Думаю, що місце вже там знайдеться, – несподівано для самого себе просить Боб. Наче й забув, що мерз десь годину тому.

- Да, треба воду для посуду поставити грітися, – кидає Хайт, прямуючи до кухні.

- Щодо машин і всього такого, – Боб втуплює погляд у свої руки на столі. - Ви мабуть не розумієте що таке митниця. І ти, Командир, також. Я забув як мене звати, такі гроші я міг в той день втратити. Так, з Шелапетом я домовився і тут таки забув про цю домовленість. А Пармезан мені здорово допоміг тоді. Тому що поки я вів переговори, він поляну накрив у митниці. І поки по півлітра коньяку на брата ми не випили, проблема з моїм вантажем не вирішалась. Я не кажу про те, скільки грошей їм віддав тоді і потім.

А ви мене про Шелапета питаєте. Я забув про нього взагалі в той момент. Хай Бог мене простить. Те, що мав отримати з тих вантажів перекрило б в багато разів втрачену готівку, яку віз Шелапет... Ну що таке двадцять тисяч доларів? Для вас – так, великі гроші. Для товарного обігу то є краплина в морі. Я взагалі не згадував був про них, якби людина не загинула.

- Чекай, Боб. Що це ти верзеш? Хто це загинув? Ти Шелапета маєш на увазі? - питає Гаррі.

Боб ствердно киває.

- В нього ж стався серцевий напад. Може просто перегрівся. Я його бачив і ввечері перед поїздкою, звісно не такими тверезими очима як Юлік. Але, думаю, він був досить в нормі. Принаймні ззовні. І в автобусі я нічого на помітив такого. Врешті свого часу вже казав тобі про це. Він спав на задньому сидінні. От і все, – знов все підмічає Гаррі.

- Гаррі, кажу ж у нас різні погляди і ролі в житті. Ти покупець, споживач. Дай тобі двадцять тисяч баксів і ти будеш на вершині щастя, – Боб все дивиться на свої руки, що простяг на столі. - Я ж є бізнесменом, розумієш. Діловою людиною. Я відповідаю за товар, за гроші, за людей, що зі мною працюють. Спілкуюсь з властями, з партнерами, з клієнтами як ти. Так, я заробляю, але я й плачу. Шелапет віз гроші. Дуже з ним погано вийшло. Довелось йому гроші везти на рибалку. Тут він помирає. Думаєш справу закінчено? - Боб нарешті подивився на Гаррі. - Для тебе, так. Зірвалась рибалка. Ти сідаєш у орендовану мною «Латвію», вибач «Пежо» ще не купив тоді, і їдеш додому. На мене ж звалюється покійник і справа про його смерть. Міліція, експертиза, таке інше. Крім мороки це все ще грошей коштує. Хтось мені допоміг з вас? Та то пусте. А суть у тому – це щодо точності висловлювання – що медики знайшли в Шелапета два опіки наче точки на тілі. Такі опіки залишає електрошок. Stan gun. Чули про такий? Значить до Шелапета застосували зброю. Враховуючи його слабке серце, від цього шоку він міг померти. От і виходить, що людину знищили за двадцять тисяч.

Сказавши все що знав, Боб почуває себе спустошеним. На руках в нього не лишилось жодного козиря, жодної інформації, завдяки якій він сподівався керувати ситуацією. Єдиною надією було те, що хтось потихеньку зізнається в крадіжці. Не привселюдно, а йому особисто. Боб з під лоба дивиться на старих інститутських друзів. Всі сидять не рухаючись, втупивши погляди у стіл. Як сам Боб хвилину назад. Ван-дер-Хайта він не бачить, той до столу не повернувся, а мабуть курить сигарету стоячи в кухонних дверях, тому що голосно видихає повітря і часто плюється.

Док, повернувшись від столу, пригощає сиром свого пса П’єра. Той з сумнівом обнюхує скибочку і не без вагання делікатно витягає її з тонких пальців свого хазяїна. Те що Док є закінченим негідником, Боб знав ще як учився з ним в одній групі.

- Пропоную розійтись, скільки можна за столом сидіти, – знов бере ініціативу на себе Боб.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка