Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself Lil



Сторінка1/12
Дата конвертації04.11.2016
Розмір2.16 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Олесь Поліщук

Her name was Magil and she called hself Lil

But everyone knew her as Nancy.

The Beatles, ‘Rocky Raccoon’, White Album (1968)

Гра в назвиська

Всі персонажі та обставини, що представлені в даному творі є вигаданими. Всякі співпадіння з реальними людьми та подіями є випадковими.


1. Док
«Під час операції «Буря в пустелі», англійські винищувачі «Торнадо» скидали спеціальні бомби на злітні смуги іракських військових аеродромів. Операція ця була досить ризикованою. Але ж і бомби були дуже ефективні. Надовго виводили злітну смугу з ладу, роблячи в ній глибокі мов колодязь ями. По дорозі, якій зараз їду розкидані саме такі ями. Обійшлось, однак, без бомб та винищувачів «Торнадо».

Док крутить темно - сіре кермо свого «Ровера-220», увертаючись від ям незрозумілої природи, що густо встеляють асфальтовану дорогу. Ця дорога, на щастя, зовсім порожня – ні назустріч ні прямо жодної машини. Чи то він вже далеко від’їхав від Києва, чи криза, що у 1993-му році майже заморозила всяку господарську діяльність тому причина, але дорогою ніхто не користувався. Що вплив Києва втрачено остаточно, Док відчув як замовкло єдине київське радіо в FM діапазоні – «радіо Рокс». Спочатку з дисплею автомобільного приймача «Блаупункт» зникли золотисті пересічені кільця – знак прийому стерео програми, а потім разом замовкли всі шість вмонтованих у різних частинах салону гучномовці аудіо системи. Тільки на екрані сиротливо світиться золотистий напис «104 FM». От тоді, щоб відволіктись від не результативних думок, Док і почав подумки складати довгі фрази про вщент розбиту та занедбану дорогу, якою, врешті, тягся.

Людині, що керує англійським авто майже сорок років, а Док то є його назвисько, яке він отримав ще у школі. Невідомо як воно перебралось до інституту, де вчився. А може те назвисько вигадали повторно? Принаймні після інституту його так ніхто не називав. Хоча привід так його називати досить скоро з’явився – Док здобув вчений ступінь, і скрізь, крім Совєтського Союзу, має повне право приставляти до свого імені звертання «доктор».

Для свого віку Док досить худорлявий, з витягнутими кінцівками, що робить його статуру якоюсь підлітковою. Наче от тільки зараз він виріс до своїх ста вісімдесяти двох сантиметрів. Обличчя без жодної зморшки скоріш середньоморського ніж північного типу контрастує з сивим волоссям, наче хтось хотів заплутати вік людини. Його можна було б назвати красунчиком, якби мужнє обличчя давньоримської скульптури не прикрашав наче зроблений з картоплі ніс, який хтось наспіх прилаштував замість відбитого класичного. І справа не у формі того носу, а матеріалу з якого зроблений – правильний трикутний у профіль ніс мав подвійну товщину щоб не розвалитись от зараз же. Справжньою ж окрасою того обличчя є світло карі очі із зеленкуватим відблиском під красиво вигнутими бровами. Очі спокійні і уважні як у досвідченого хижака. Рухи Дока завжди були трохи уповільнені, так що якщо скласти все разом, він здається уособленням спокою. От і зараз він зручно і, наче, розслаблено вмостився за кермом, м’яко поклавши на нього свої красиві руки з довгими пальцями.

«Замість спортивного «Ровера-220» треба було купити «Лендровер Дефендер». Кажуть ці невмирущі машини і є справжніми всюдиходами».

З дитинства Док звик до того, що в його голові крутяться кілька паралельних думок. Так і зараз, одночасно з керуванням він подумки коментує стан дороги, але насправді переймається лише тою думкою, що знає куди, але не знає навіщо їде. І, головне, як врешті доїде, то на що може очікувати. На ці питання в нього не було чіткої відповіді. Але думку не погасиш. Може спроби ці не марні і відповідь таки знайдеться? А все тому, що Док не любив несподіванок, неочікуваних сюрпризів та імпровізацій – всі діяння любив прораховувати наперед, хоча ті рішення у своїй більшості ґрунтувались не на простих розрахунках, а на тонкому, часто чисто якісному аналізі. А в цій ситуації невизначеності голові Дока нічого не залишалось як продукувати численні варіанти, як все складеться коли врешті доплететься повз ями до пункту призначення.

Третє (чи четверте?) відгалуження від Харківської траси, що було так щедро перфоровано якоюсь злою силою, веде до берега Канівського водосховища. Дорога йде вздовж старої, ще, мабуть, при Сталіні висадженої лісової смуги. З іншого боку дороги тягнеться поле, поділене на невеличкі діляночки. На полі акуратними рядками щось росте, зараз на початку червня незрозуміло що. Та Док не пізнав би й у будь який інший місяць, бо мало розумівся на рослинах. Однак він втупив погляд саме у поле.

«Ровер» ледь тягнеться пустою дорогою. Десь тут, замість звичайної межі, від дороги відділяється асфальтована стежка. Не помітити ту стежку було неможливо, тому що йшла високим насипом врівень із дорогою та перпендикулярно їй. Док це знає, але у марній спробі повністю переключитись на керування, навмисно вдивляється праворуч звівши брови та примруживши зеленкуваті очі. Тим наче хоче довести самому собі, що керувати «Ровером» зараз є важливішим за гадання про те, чого його у суботній день витягли на якесь дивне зібрання.

Коли акуратна, всього двометрової ширини, доріжка врешті з’являється, він обережно заводить на неї свій темно-зелений «Ровер» і той тихенько котить поперек поля до гаю над Дніпром.

Панорама перед тонованим вітровим склом «Ровера» міняється на краще. На асфальті стежки не можна було побачити навіть тріщинки, її перспектива впирається у густу та високу траву, а над усім тим домінує чарівний березовий гай.

Вперше він потрапив сюди два роки тому с приводу ювілею закінчення інституту, що їх невеличка студентська група вирішила відсвяткувати тут, на крихітній базі відпочинку, за кілька сотень метрів від асфальтованого з’їзду. Вже тоді, в останнє літо перед крахом совєтської імперії, всі три будиночки бази відпочинку на самому березі водосховища були повністю покинуті. Їх група, включаючи й Дока, провела на самоті два чудових дні. Згадували всякі події під час їх спільного навчання, розповідали про прожите життя і, навіть, насмілювались прогнозувати своє майбутнє. А чимала кількість випитої горілки і коньяку на свіжому повітрі приводила тільки до легкого хмелю... Ці чудово проведені дні мали, однак, один фатальний наслідок - наступного року група вирішила зібратись тут таки, в цей же час.

Як буває майже завжди, друга зустріч була більш дорогою, її довго та погано готували. Деякі, включно з Доком, не змогли взяти в ній участь. Але трагічною несподіванкою стала смерть Шелапета – банківського фахівця з Москви, столиці на той час уже сусідньої держави. Високий, товстий, на відміну від студентських років, Шалапет був завзятим рибалкою. Приїхавши на знайоме місце, він тільки і встиг, що розгорнути на березі своє рибальське причандалля. Так його і знайшли на річному піску серед «борід» не розправленої ліски. Не витримало серце. Сам Док не був свідком цього, бо саме в той день вилітав у відрядження до Варшави. Але за день до від’їзду зустрічався із Шалапетом у Києві на банкеті з нагоди зустрічі їх групи. Тоді всі швидко напились, говорити було нема про що. Вірніше кожен говорив про щось своє, і може вперше старі інститутські друзі відчули крізь горілчаний туман наскільки вони різні, яке різне життя вони прожили і які різні долі на них чекають.

Тепер, через рік після трагічної смерті Шелапета, зовсім несподівано Доку зателефонував Боб – один з ініціаторів попередніх зустрічей групи та, одночасно, вдалий підприємець, і запросив його на зустріч знов таки до тієї ж бази відпочинку.

«Пом’янути Шалапута», як сказав Боб по телефону.

- Чому не зробити це в Києві, чому саме в цьому місці, де все оточення наводить на гнітючі асоціації. Що ми цим доведемо і кому?

- Саме довести щось і треба, - відповів Боб. - Дуже на тебе чекаємо.

Все що виторгував Док, було те, що він поїде до цієї бази сам, своєю машиною і трохи пізніше, бо, начебто, має невеличку справу суботнього ранку. Боб попросив його не затримуватись і заїхати до його офісу прихопити із собою якісь пляшки з газованою водою, які не влізли у мікроавтобус, яким поїде вся група.

Стежка біля березового гаю робить крутий віраж праворуч і вниз, а спустившись зникає у тим гаю, де до бази залишається хіба сто метрів.

Перед узвозом Док зупиняє свій набитий поліетиленовими пляшками «Ровер». Треба подивитись чи дозволить низька посадка його авто проїхати цим узвозом без ушкоджень. Якщо ні, то Док вивантажить пляшки та поїде назад. З цією думкою він відкриває двері і вже ставить ліву ногу на асфальт, коли повертає голову до заднього сидіння і каже, звертаючись до блоків пляшок, запресованих у поліетиленову плівку :

- Я на хвилинку, тільки подивлюсь на дорогу.


2. П’єр
Може для когось і є загадкою як П’єр дізнається, що цей ранок є саме суботнім ранком. Для самого П’єра це ніяка не загадка, а цілком очевидна річ. Просто в цей ранок його друг прокидається пізніше і, очевидно, нікуди не поспішає. В такий ранок, тобто в суботу, П’єр проникає до спальні друга і чекає того урочистого моменту, коли той прокинеться. Тут можна до нього підійти і душевно з ним привітатись. Однак таке треба робити тихо та делікатно, щоб не розбудити дружину друга. Звісно, що це тільки у випадку, як вона ще не прокинулась та не зайнялась своїми справами.

Але в цей суботній день (П’єр не міг помилитись) щось з другом та його жінкою не так. По-перше П’єр примудрився пропустити суботнє вранішнє вітання і застав друга та його жінку вже на кухні. Це ж як у звичайний будній день. Очевидно, що виникла якась проблема, бо під час сніданку, друг та його жінка обмінялись якимись незвичними фразами, принаймні вимовлялись далеко не повсякденними голосами. З різкого бряжчання посуду, з випитої жінкою друга нашвидку кавою (і це в суботу), а головне з неймовірно довгого мовчання, стало ясно, що нерви людей вкрай напружені. П’єр відкинув свою повсякденну делікатність і відверто зазирав у очі то другові, то його жінці, сподіваючись розібратися, що врешті трапилось. П’єр і сам час від часу розпізнавав загрози, які проходили повз сліпі очі та глухі вуха його друга. Тому він знав, як іноді буває тяжко довести свою тривогу до іншого. Терпляче він чекав розвитку подій, про всяк випадок готуючись до всіляких негараздів і вже поклявся, що особисто він, П’єр , зробить все можливе для збереження їх звичного безтурботного життя. Бо саме так він це життя собі уявляє.

Очевидно тому П’єр і не здивувався зовсім, а навіть зрадів, коли друг у відповідь на довгий і вивчаючий погляд сам подивився П’єру в очі і сказав:

- Знаєш, П’єр, на цю зустріч ти поїдеш зі мною. Думаю так буде краще. Ти ж не заперечуєш?.

Останнє питання вже до жінки. Та тільки знизала плечима, настільки була не в собі. Але П’єр зрозумів, що друг вже прийняв якесь рішення і він, П’єр, братиме участь у його виконанні. А яким голосом звернувся до жінки може означати тільки те, що настрій друга дещо поліпшився. А значить і П’єру стало спокійніше.

Далі друг поводив себе практично як завжди. Він переодягся у щось сіреньке і вивів «Ровер» з гаражу. П’єр любив спостерігати як друг закриває гаражні двері і не дарма, бо з цього видно який у нього настрій. Як друг плавним рухом, наводить брелок ключів у бік гаражних дверей та натискає на кнопку, то вкрай важливо як він буде вести себе далі.

«Ніяких ознак роздратування», - думає собі П’єр по тому як разом з другом спостерігає за алюмінієвими смужками дверей, що сковзали донизу звідкись зі стелі. За таких обставин П’єр остаточно впевнюється, що друг почувається цілком нормально. Однак складний собачий протокол спілкування з другом вимагає не забувати так швидко недавні переживання. Тому П’єр зі своєї ініціативи лізе на заднє сидіння, одним елегантним стрибком долаючи складену спинку переднього. Друг застигає на мить, дивлячись на це, а потім схвально хитає головою.

Оптимізму у П’єра поменшало, як їх «Ровер» рушив кудись. Недовго П’єр розслаблено лежав вздовж заднього сидіння. Машина зупиняється у знайомому П’єру місці. Друг разом з іншим чоловіком, з яким П’єр теж знайомився, щось вантажать до «Роверового» багажника. Врешті кілька блоків з пляшками друг кидає на підлогу перед заднім сидінням. Ті блоки ніяк на хочуть ставати на потрібне місце і П'єр, знов не чекаючи команди пересідає у далекий куток сидіння. Друг кидає абияк останній блок і зі злістю грюкає спинкою переднього сидіння, ставлячи її вертикально.

За всю дорогу друг не каже ні слова, включив собі радіо і воно торохкотить деякий час. Як врешті замовкає, то друг у повній тиші (бо двигуна «Ровера» майже не чути) весь час барабанить пальцями по керму, наче продовжуючи відбивати такт замовклої музики. Відверто кажучи, П’єр вже не переймається так поведінкою друга. Йому стало ясно, що на них чекає серйозна та відповідальна справа, а не звичайна суботня прогулянка.

«Ровер» раптом зупинився. Друг відчиняє двері і каже П’єру :

- Я на хвилинку, тільки подивлюсь на дорогу.

Він причиняє двері і під пильним поглядом П’єра повільно іде асфальтованою доріжкою до повороту, зриває якусь стеблинку і затискає поміж зубами. Бог знає скільки він стоїть, дивлячись у даль і гризучи торець тоненької зеленої стеблинки. Нарешті він повертає до машини, рішуче викидає погризену травичку і плюхається на сидіння. Не встиг він закрити двері, як П’єр із заднього сидіння делікатно тичеться носом у посивіле волосся за вухом свого друга. У чутливий собачий ніс, який сумував в оточенні прісного поліетилену, вдаряє запах лісу, що біля ріки. В голові П’єра наче хтось обертає глобус потрібною стороною. Ось, значить, де все відбуватиметься. Що ж, хай буде так.

Наступної миті П’єр інстинктивно розчепивши кігті, впирається передніми лапами у оббивку сидіння, тому що «Ровер» різко пірнає узвозом до берега річки.
3. Боб
Щось сьогодні і не думає розвиднюватись. Тоненькі білі хмаринки склались у суцільну поверхню, що вистелила все видиме небо. Боб зранку замерз і чекав, що сонце його зігріє. Дарма. Скільки не дивився він на небо, скрізь окремі хмаринки надійно перекривали одна одну на зразок черепиці. Десь скрізь них світиться тьмяне холодне сонце. І це у червні. Боб так і не зміг пристосуватись до української погоди, де спекотне по справжньому буває може протягом двох місяців. Буває, бо це не є цілком обов’язковим. Боб не любив холоду і завжди декларував це. Потай він не любив і спеку. Мучився у рідному Тбілісі, коли у страшенну спеку там треба було хоч щось робити. Тоді він мріяв про холод. І здавалось, що якби було прохолодніше, то він робив би все як слід. А розмови батьків про його лінощі недоречні, то тільки від нестерпної температури та його не дуже гарного здоров'я.

В попередні роки в цей час було значно тепліше, особливо торік, коли вмер Шелапет. Боб в цей момент дуже шкодує, що затіяв усі ці поминки. Може дійсно треба було зібратись у Києві. Десь у нього в офісі чи може у якомусь іншому менш примітному приміщенні, подалі від зайвих свідків. Врешті він і сам зараз не міг би сформулювати, чому саме тут він вирішив зібрати своїх товаришів по групі. Навіщо було знов тягти сюди весь провіант з пляшками і, головне, тягтись самим? Навіщо завдавати стільки клопоту вже насправді не таким вже молодим людям?

«Все ця інкапсуляція», – крутиться в його голові термін з об’єктно-орієнтованого програмування, який невідомо як в ту голову потрапив. Термін, що був тільки ось-ось винайдений в Америці.

«Все це заради інкапсуляції», – промовляє до себе Боб, щиро радіючи визрілому, начебто, логічному поясненню. Замість хоч якого, хоча б вульгарного доморощеного визначення інкапсуляції, в уяві він малює прозорий куб, що наповнений якоюсь густою напівпрозорою рідиною. Може це є гель для гоління або клей для шпалер. В цьому не апетитному розчині розмістились дійові особи та виконавці з числа його одногрупників:



  • свідки торішніх зборів на цій базі;

  • якась кількості винних у злочині проти нього;

  • свій таємний інформатор, з яким задумав це дійство;

  • та незалежний експерт.

Насправді цей експерт не такий вже незалежний, тому що Боб ставиться і до нього з підозрою. Рівно як він підозрює і майже всіх свідків. Тоді вони стануть винними. А на початок винних в кубі ще нема. Всі персонажі він уявляє однаковими – сірі костюми, білі сорочки з чорною краваткою, на головах капелюхи-тирольки, в руці кейс-атташе. Ці маріонетки переміщуються не посміхом вниз та вгору. Вони надійно ізольовані, не зважаючи на ефемерність обмежень – в цьому, мабуть і вважається Бобу сенс терміну «інкапсуляція». Але ж як ними керувати? Як змусити свідків відтворити тутешні події минулого року? Як винні припустяться помилки і будуть викриті? Як зараз стимулювати свого інформатора, щоб він не зрадив? І чи буде хоч якийсь толк від того експерта, чи він розвернеться та пошле всіх і Боба особисто?

Боб задає собі ці питання, хоча знає на них відповідь: йому самому треба лізти до того куба з клеєм. Звідси і його вагання. А інакше…

Боб лізе у кишеню куртки біло-зеленого спортивного костюма «Адідас», у якому мерзне цього ранку, і витягає американську сигарету. Припалює від електронної запальнички «Ронсон» і роздивляється навкруги. За некомфортною погодою і думками він якийсь час не помічав, як нечисленні його товариші накривали на стіл, що стояв посеред тінистої галявини. Сруль з Кірьяном по дурному бігають між цим столом та будиночком де була змонтована примітивна кухня – газова плита, мийка з невідомо як працюючим водогоном, стіл та старий холодильник «Україна», який зберігся протягом десятиліть тільки тому, що не мав у своїй конструкції жодної рухливої деталі.

Боб не звертає уваги на те, що ці два непрофесійні офіціанти носять з кухні по одній тарілці, може щоб зігрітися, а може з природної їх дурі та повної відсутності розуміння, що можна скористатися старою металевою тацею, що висить на цвяху у кухні. Контрастом до тих двох дурнів є досвідчений у справах організації бенкетів на природі Ван-дер-Хайт. За звичай він одразу бере ініціативу на себе, окуповує кухню і за результат можна було не хвилюватись. Ось і зараз він щось кричить недолугим носіям тарілок. Боб не переймається тим що саме він кричить. Головне, що робота йде і врешті вони вчасно сядуть за стіл. У цьому, мабуть, і є один з секретів успіху Боба в бізнесі. Бо ніколи він не переймався деталями задля деталей, а якщо щось йому було потрібно, то працювали всі. Може його лінощі лежали в основі того принципу? Хто знає. Ось і зараз він сидить у торці вкопаного в землю довгого стола, димить сигаретою, поринулий у свої думки і між іншим спостерігає як готують сніданок.

«Конфіденційність, відчуття відірваності плюс присутність на місці події – моє рішення таки правильне». Боб нарешті піднімається, ні на кого не дивлячись іде всліпу до дальнього будиночка, яких у базі відпочинку було аж три. Дорогою пхає кимсь забуту в траві спортивну сумку і після цього зупиняється, не маючи чіткої цілі куди йти.

- Чия це сумка? – кричить він ні до кого не звертаючись персонально.

- Сруль, ти не знаєш хто кинув сумку посеред двору? – вже строго, входячи у роль хазяїна питає він у носія тарілок.

Той зупиняється, відверто радий, що його одноманітну роботу нарешті щось перервало.

- Не знаю, - неприродно голосно відповідає той, кого назвали Срулем. - Може лежить тут з минулого року.

Відповідь не сподобалась Бобу, Сруль майже завжди казав щось дурне, а якщо і не дурне, то принаймні щось не в тему. Боб нічого не відповідає Срулю, що так і застиг з тарілкою у руці, відкидає недопалок і їде від галявини зі столом до берега.

“Скільки метрів від галявини до берега?”. Таку задачу зненацька ставить собі Боб і дійсно міряє кроками ту відстань, ідучи паралельно паркану з металевої сітки, що відділяє територію бази від решти білого світу. Однак недорахувавши, він підходить до місця де торік знайшли мертвого Шалапета. Піщаний берег тут не обривається, а спускається до води пологим амфітеатром. Боб дивиться на пісок та воду Канівського водосховища, яке всі називають Дніпром. Вітер жене по воді маленькі іграшкові хвилі. Від того плеску та спогадів Бобу на мить стає моторошно.

«Прощавай, дорогий Шелапет», – подумки промовляє Боб, щоб відігнати забобонний страх. І одразу за асоціацією думає: «А може дійсно то Шелапетова сумка стоїть посеред двору вже другий рік. За зовнішнім ідіотизмом, Сруль у більшості мислить цілком раціонально.»

Боб іде вздовж берега до другого паркану, що відгороджує базу відпочинку. Він тримається на певній відстані від води, бо не хоче щоб від мокрого піску відсиріли сіро-білі адідасівські кросівки. Цей куток бази був самий відразливий. Берег тут крутий, а у воді, скільки він пам’ятає, гнило здоровенне гіллясте дерево. Мабуть колись з підмитого водою берега воно звалилось у воду. Може те дерево принесло течією. З іншого боку, яка тут течія.

Боб раптом згадує як позаминулого року саме на цьому місці добре випивши, хором дурних голосів вся група співала під акордеон Командира більшовицьку пісню «Слався в вєках, Лєнін. Наш дорогой Ілліч». Командир тоді мабуть навмисне привіз акордеон, попрощатись з комуністичним ідіотизмом. І таки попрощались, адже більше той абсурд Боб ніколи не чув. Він запалює наступну сигарету.

Однак іноді Боб жалів за старими більшовицькими порядками, в чому ніколи не зізнався би. Заробляти легкі гроші на постійному дефіциті, і в той же час вести безкінечні балачки про тупий і незграбний соціалізм, який не здатен, між іншим, позбавитись від того ж дефіциту товарів. Хіба це не найкраща позиція. Царство загальних лінощів, де кожне діяння то вже досягнення. Так, є що втрачати. А дівчата. Такі тупі, ліниві і, за Боба оцінкою, зовсім не меркантильні. Два роки так званих ринкових перетворень зробило з вчорашніх веселих давалок досвідчених та корисливих хвойд. І на цьому всі ринкові досягнення України закінчуються, бо справжнього ринку як не було так і нема.

«Треба знайти час для якоїсь жінки найближчими днями», - нагадує собі Боб у стилі запису до органайзера. - «Другий день зранку помічаю ерекцію».

Зайнятий такими думками, з серйозним обличчям Боб піднімається до галявини при в’їзді до бази, де стоять його новенька «БМВ-316» та мікроавтобус «Пежо Боксер», що належить його фірмі. Він по дружньому хлопає по борту автобуса та повертає до галявини зі столом. Коло замкнулось. Крізь кущі було видно, що «хлопці» вже розсілися навколо столу. Місце у торці, де він сидів з десять хвилин тому, ніхто не зайняв.

Боб по діловому сідає на єдину табуретку – вздовж столу всі сиділи на вкопаних лавах. Дивиться на не дуже дорогий, але престижний швейцарський годинник «Тіссо».

- Дока чекати не будемо, – так само по діловому оголошує він, не відриваючи погляду від чорного циферблату.

- Давайте, бо яєчня стигне, – вставляє заклопотаний Ван-дер-Хайт, по своєму зрозумівши для чого не треба чекати того Дока.

- І пора уже по сто грамів... – ніяково посміхається Командир Бобові, тягнучись за пляшкою лимонної горілки. Він дійсно був свого часу старостою групи і, між іншим, справлявся зі своїми обов’язками не погано. - Ніхто не заперечує?

- Ніхто не заперечує... – відповідає за всіх Боб, миттєво змайструвавши на своєму обличчі серйозну заклопотану міну. - Але давайте не забувати для чого ми тут зібрались.

- Воно якось одне одному не заважає, - пробує заперечити Кірьян, якому вже налили повну чарку горілки.

Боб піднімає свою чарку, бо Командир вже встиг налити і йому. Робить обличчя пастора на похоронах, очі наповнюються сумом з краплинкою замріяності. Тихим оксамитовим голосом він вимовляє:

- Пом’янемо нашого Щелапета. Хай земля йому буде пухом. Не будемо чокатись, панове.

Всі дружно випивають. Алюмінієві виделки знайомо застукали по грубих фаянсових тарілках.

Відносну тишу перериває Сруль :

- Ой, не їде мені лимонна горілка зранку.

Боб дивиться на нього довгим вивчаючим поглядом.

Це не правда, що Боб керується у своїй діяльності інтуїцією. Він багато вчився, ще з дитинства. Вчив його батько – професор математики. З того навчання Боб зрозумів, що наука то справа цілком матеріальна і з неї може бути користь. Ще він добре пам’ятав як батько годинами малював на папері ілюстрації до математичних понять. І хоча він робив це щоб вбити у голову юного Боба хоч якийсь математичний світогляд, нездатна до математики дитина не відкинула, а запозичила ту манеру все відображати геометричними фігурами на папері. Об’єднувати ті фігури стрілками, поділяти пунктирними лініями. Здавалось Боб може цими малюнками прокоментувати будь яку життєву ситуацію.

Ще була його добра мати – викладач іноземних мов в університеті. Вона його навчила непоганій англійській бо була певна, що та мова знадобиться її сину. І не помилилась.

Але головним вчителем життя був для Боба його дідусь Вартан. Батоне Вартан був директором одного з найбільших тбіліських ринків. Сухий малорослий сивий старий вірменин залізною рукою керував своїм дуже не простим господарством, підлеглими і всіма їх діяннями – офіційною торгівлею та підпільним цеховим бізнесом. Він знаходив спільну мову з корумпованими (інших просто не було) партійними та господарськими бонзами, бандитами всіх рангів, міліцією та прокуратурою. На нього молилися прості грузинські селяни. Він був суддею не за призначенням, а за місією, бо вирішував безліч конфліктів між людьми, навіть якщо на перший погляд доля їх його безпосередньо не стосувались.

Ще він дуже любив свого єдиного онука Бобо і сподівався, що залишить у спадок йому не тільки велике багатство, але й навчить його життю. Від дідуся Вартана важко було щось приховати, даний був йому хист бачити сутність людей. Розумів він, що маленький Боб не має тої твердості та сили волі, що привели свого часу його, маленького вірменина з гірського селища, до багатства і фактичної влади. Але бачив в улюбленого онука крім дитячого ентузіазму бути як дідусь, здатність все запам’ятовувати і, головне, відтворювати так досконало, що здається не під силу великим акторам.

Цим всіма шанований Вартан вирішив скористатися. Дід водив свого онука першокласника на всі свої зустрічі та наради. Це там Боб навчився як сидіти у голові столу та тихим голосом нав’язувати співрозмовникам свою думку. І куди дівались Бобові лінощі, коли в іншому місці, часі та зовсім не з того приводу він розігрував давно минулі сцени з дідусевого життя, граючи його роль мов свою. Це там, через акторську форму сприйняття, у Боба була вкладена думка, що люди врешті можуть все, їх треба тільки організувати як слід і цим займатись має саме Боб.

Не питайте в Боба про статути та правила менеджменту у його фірмах. В кращому разі він вам покаже це в образах, додавши до своїх непересічних акторських дій малюнки – декорації.

Під час трапези завжди виникає момент, коли люди вже вгамували перший голод і більше не зосереджуються так на їжі. В цей момент у більшості прокидається інтерес до навколишнього світу, хочеться щось побачити чи почути. Цю властивість скрізь експлуатують власники ресторанів, організувавши якісь шоу чи принаймні музичний супровід.

Боб дочекався цього моменту і вже відкриває рота щоб вести далі цю зустріч, коли з-за рогу будиночку, очевидно, що від в’їзду до бази, випливає темно-зелена приземкувата автівка з тонованими шибками. Це міг бути тільки Док. Як завжди невчасно. Фізіономії всіх одногрупників повертаються до машини. Хтось вигукує «О» чи щось подібне.

Боба зацікавив автомобіль, відверто не з дешевих. Схожий на «Хонду», але ні.. Ось чорно червона емблема на радіаторі. Стилізований човен. Та це ж англійський «Ровер».

Машина тим часом зупиняється точно перед кухнею. Ліві двері відчиняються, примудрившись пустити на людей за столом сонячного зайчика. Ось і Док вилазить з машини. Хто ж ще. Праві двері машини теж розкрились, але з них ніхто не вийшов.

- Ми, звісно, на тебе чекали, але не в такій упаковці. Невже ти «Ровер» собі купив, негіднику? - Боб прямує до Дока з привітною посмішкою простягши руки.

Док не встигає зробити й кроку чи щось відповісти, як Боб вже хлопає його по плечу, одночасно зазираючи у салон з несподівано дорогою темно зеленою оббивкою . Тепер Боб добре роздивився емблеми «Ровера», що були приліплені на стояку кабіни за дверима та на ковпаках коліс. Боб не любив конкуренції своєму достатку, і коли хтось мав щось подібне до того, що мав він, це його завжди дратувало. Тепер хто завгодно з одногрупників буде порівнювати його «БМВ» з цим елітним англійським авто. Він бачив у якомусь журналі його рекламу. Модель «Ровера» була остання, не поступалась за віком його «БМВ». «Приєднуйтесь до військово-повітряних сил» – сплив в голові у Боба рекламний слоган цього «Ровера». Так, «With This Rover 220 Join the Air Force».

Уже всі покинули свої лавки та обступили машину. Всі щось говорять, тільки Док, здавалось, мовчить. Найголосніше кричить Сруль :

- Док, золотце, назад повезеш мене на своєму авто, а то в Бобовому автобусі мені не знайшлось нормального місця і трясся всю дорогу сидячи на коробці.

Боб тим часом вже змінив свою роль гостинного хазяїна на експерта і пояснює Командиру яка в «Ровері» використовується підвіска. Одночасно подумки він кляне Сруля, що так швидко матеріалізував його побоювання.

Боб задля прикладу чіткості амортизаторів – «Це у всіх «Хондах» так зроблено» – починає всією вагою розгойдувати капот. Але не натиснув він і трьох разів, підбираючи резонанс, як здоровенний пес, що зненацька вистрибує з-за машини, тихим гарчанням змушує його відступити чи не на півтора метри.

- Це твій? – тільки і промовляє Боб до Дока остерігаючись рухатись чи навіть прямо дивитись на тварину.

- Так, це мій собака, – чи не вперше відкриває рота Док. - По суботах зазвичай я з ним гуляю і от подумав, чому б йому не побігати біля водички.

Док дратував Боба скільки вони були знайомі. Як і багато про що, Боб ніколи не зізнався б у цьому. По-перше Док не піддавався на «мобілізацію», так Боб для себе називає здатність людей виконувати його накази, та і взагалі знаходитись під його впливом. Всякі спроби якось впливати на Дока натикались на жорсткий спротив. Як от зараз. Качнеш його машину, як звідкись вилазить пес з дюймовими іклами напоказ.

Ще Боб не міг відбитись від думки, що він, Боб, для Дока не є чимось непізнаним. Що Док прекрасно складає Бобу ціну, врешті невисокої про нього думки. Мало того, при можливості чи необхідності Док сам зможе маніпулювати Бобом.

Був би у Боба не такий авантюрний характер, він оминав би Дока десятою дорогою. Біда була в тому, що ця небезпечна людина чимось приваблювала, більше того, притягала Боба. Може своєю незалежністю. До того ж Док був красивим хлопцем у студентські часи, а зараз став вишуканим чоловіком, зберігши стрункість і легкість. Тільки рання сивина свідчила про його вік. Нажаль, сам Боб не міг похвалитись відсутністю зайвої ваги. Як і більшість одногрупників, він сильно погладшав. Дякувати Богові, великий зріст якось зорове компенсував гладкий живіт. Але не з того переймався Боб, оцінюючи зовнішність Дока - свого одногрупника та таємного візаві. Сивого волосся дуже не вистачало Бобу. Він з дитинства мріяв, що стане сивим мов його дідусь Вартан. Та на нещастя не він, а пройдисвіт Док має у сорокарічному віці волосся такого бажаного алюмінієвого кольору.

- Взагалі, хлопці, ви так на машину не кидайтесь, – продовжує між тим Док. - Він, – Док вказує на пса, – вважає «Ровера» своєю власністю і стереже його як закопану кістку. Допоможіть краще витягти пляшки. - То вже до всіх. - Зараз відкрию багажник.

Через хвилину Док від багажника показує Бобу якійсь пакунок.

- Пармезан передав нам три пляшки болгарського коньяку, – Док застиг з прозорим пакетом в руці очікуючи відповіді від Боба.

«Пармезан, це ж моя людина, а коньяк куплений на мої гроші, то ти чого виставляєшся тут як стриптизерка?», – подумки обурюється Боб на Докове нахабство. І тільки зараз зрозумів, що стоїть у позі, в яку його загнав злий пес. Схаменувшись, він бадьоро крокує до своєї табуретки, на ходу дістаючи з кишені чергову сигарету.

- Ван-дер-Хайт поставить ті пляшки на стіл, – кидає він не дивлячись на Дока, хоча Ван-дер-Хайт в цей час порається на кухні і ніяк не може того зробити.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка