Олесь Ільченко. Пастка для ґеймера



Скачати 424.07 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації03.11.2016
Розмір424.07 Kb.
  1   2   3

Annotation


Буває, юнаки й дівчата повірять незнайомцеві з віртуального світу комп’ютерних чатів… Іноді спокуса вкрасти бере гору над докорами сумління… Можна також забути друзів і піти на зібрання таємничого Ордену… Але за все треба платити. Іноді — дуже дорого. Хто ж допомагає у найскрутніших ситуаціях? Дівчата і хлопці, які називають себе «командою». Це перша із серії книжок Олеся Ільченка про життя сучасної молоді — і для них. Далі будуть не менш «дивні детективи»… Олесь Ільченко. Пастка для ґеймераГлава1Глава 2Глава 3Глава 4Глава 5Глава 6Глава 7Глава 8Глава 9Глава 10Глава 11

Олесь Ільченко. Пастка для ґеймера


Присвячую синові Владу Глава1
КЛАС

Юля невдоволено глянула на стелю класу і сказала наче сама до себе: «Мноґа букаф!» Тоді звичним рухом відкинула русяве волосся з лоба, закрила підручник, зиркнула у вікно, де зелена вже гілка погойдувалася під теплим, майже літнім вітром, — і зітхнула. — Між іншим, — озирнулася до неї вродлива, гарно вбрана Марта, пильно вглядаючись великими блакитними очима, — «олбанською мовою» вже не розмовляють — не модно! — Ти, звичайно, великий знавець моди, але звідки ти знаєш, що слід говорити, а що — ні? — примружилася Юля. Марта хотіла було щось відповісти, але до класу ввійшла Таня, і всі вражено замовкли. Дівчина зробила собі нову зачіску й пірсинг — тепер у неї в лівій брові сяяла блискуча срібна сережка. Таня, ні на кого не завертаючи уваги, пройшла і сіла на своє місце. Першою не витримала Марта. — Дехто хоче бути дуже схожим на справжніх емо… — почала вона. — А справжні емо з нашої школи вчаться у випускному класі. — Круто! — захоплено звернувся до Тані Стас. — Це ти… Тобі сестра допомогла? — Умгу… — нарочито байдуже пробурмотіла Таня. — А правда, що твою сестру минулої п’ятниці якісь гопники мало не побили? — допитувався Стас. — Правда, — тихо відповіла Таня. — Я хочу їй допомогти… — У бубон треба бити таких, і край! — насупився Сашко. — Тобі аби бити! — зиркнула на нього Марта, — ти що, найкрутіший? — Ну чому ти, Марто, завжди до всіх чіпляєшся? — Артем, не поспішаючи, вийняв з рота жувальну гумку. — Спокійною треба бути, спокійною… Ніхто ж нікому не заважає… — А чому він весь час каже: «Бити, бити…», — скривилася Марта. — Може, мені неприємно? — Іноді варто і врізати, — так само повагом додав Артем. — Тим паче, коли лізе ота кінчена гопота… Лише Василь мовчи поглядав на Таню. — Учитель! — раптом неголосно, але виразно сказала Юля, і всі знехотя зайняли свої місця. * * *



Після уроків мало не всі дівчата й деякі хлопці обговорювали вчинок і новий вигляд Тетяни. Після того, як її намагалися присоромити вчителі, Таня почувалася мало не героїнею. Дівчата — скажімо, Марта і її подружка Софійка, трималися думки, що пірсинг — то просто спосіб привернути до себе увагу. А ось Юля і Оля були переконані, що Таня висловила таким чином підтримку своїй сестрі з одинадцятого класу. Стас сказав, що вона стала страшенно кльовою, а Сашко заявив: уже в десятому класі він піде бити всіх «гопів і скінів». З ним погодився й Вова. Відтак декілька однокласників посунули до найближчого кіоску. Хлопці й дівчата накупили чіпсів, вищий за всіх Вова спромігся придбати пиво, а Марта промуркотіла, що «сигарети в неї завжди з собою». Компанія попрямувала до найближчого скверу, в той його закуток, куди рідко заходили пенсіонери й мами з маленькими дітьми. Дві лавки, одна навпроти одної, немов чекали на галасливий гурт. Покидавши портфелі й наплічники, дістали чіпси, а Володя відкоркував пиво. Артем приклався до пива також, а природжений артист Петрик почав зображати якогось американського комедійного актора, повторюючи, мов папуга: «А… ч-чоловік-молекула! А… ч-чоловік-молекула!» Компанія, дивлячись на його гримаси, реготала, як навіжена, а Оля, також сміючись, поміж тим уважно, вивчаючим поглядом позирала на Вову. Василь жував чіпси і думав про щось, не звертаючи особливої уваги на інших. Софійка з Юлею перешіптувалися, дивлячись на Сашка… Тут Сашко, зауваживши погляди дівчат, вийняв із портфеля м’ячика й заходився показувати дива гри сокс. Він настільки майстерно і тривалий час підкидав ногою м’ячика, копаючи його так і сяк, що всі здивовано принишкли. — Bay! — нарешті не витримала Марта, вийняла сигарету з рота й картинно пустила дим вгору. — Коли це ти встиг навчитися такого? — Замість нидіти над підручниками, як каже мій брателло, — усміхнувся задоволений Сашко, — я справою займаюся. — Де купив? — по-діловому звернувся Вася. — Розкажу, — кивнув Сашко. — І сайти можу підказати, де описані правила й розкриті деякі секрети гри. Але завважте: покарання за невправну гру, за те, що впустиш м’яча — добрячий підсрачник! — Що? — здивувалася Марта. — Піддупник, кажу! — засміявся Сашко. — Прикольно! — зачудовано дивився на м’ячика Артем. — А то! — Оля завважила це таким тоном, наче сама навчилася цієї гри. — Так, круто, — погодилася Софійка. — Треба й собі купити! Зкомунячити бабки у домашніх скупердяїв — і купити! — А я тобі підкажу один сайт із суперфорумом, — обміркувавши щось, Вова глянув на Сашка. — Кайфовий і несподіваний… — Окей, — погодився Сашко, — а що там на ньому? — Потім розповім, — Володя, вочевидь, не хотів говорити про це при всіх. Петрик, знаний витівник і бешкетник, знайшов кілька пакетиків з-під соків. Вочевидь, якась неохайна істота, замість кинути їх до урни зі сміттям, просто залишила валятися під лавкою. Судячи з широкої усмішки Петрика і його сяючих очей, він одразу збагнув, як черговий раз розважити всіх. Виклавши рядочком пакети, він по черзі скакав на них, і вони вибухали з характерним звуком хлопавки, лякаючи бабусь, що проходили неподалік. Хлопці на це шалено реготали, а дівчата всім своїм манірним виглядом показували, що не сприймають таких розваг. Марта навіть демонстративно звела очі догори, голосно прошепотіла: «О, Матка Боска!» — і похитала головою. А Софійці витівки Петра завжди подобалися. Ось і зараз вона сміялася чи не голосніше від хлопців, а тоді поцілувала «винуватця» в щоку, від чого той почав стрибати довкола лавочок точнісінько, як цапок, чим іще дужче розсмішив приятелів. — А у Влада з «А» класу, — я його запитувала якось, — аж тридцять улюблених груп! — несподівано сказала Юля. — Я не уявляю, як таке може бути! Не три, а тридцять! — На смак і колір, як кажуть, усі фломастери різні, — філософськи завважив Артем. — Кому що подобається. Йому, мабуть, подобається все… А я вибираю пісні й групи за текстами. Якщо текст вставляє, ще й музика гарна — тоді все окей. Класний Rammstein, щось останнім часом пре від нього, ну і вся рок-альтернатива — це воно! Усіх «пробило» висловитися і друзі говорили, перебиваючи одне одного. — А моя улюблена група — Queen, — заявила Марта. — І взагалі, можна слухати все, крім репу й попси. — Ну, не скажи… — засумнівався Вова. — Кожен вільний слухати те, що йому подобається. — А я конкретно підсів на Led Zeppelin, Queen і Scorpions, — кинув Вася. — Рок старої школи… Клас! — Блін, самі хардрокери зібралися, — зітхнула Софійка. — А я слухаю Діму Білана, Потапа… Такі лапочки! — Боже! — не втримався Стас. — Реп — і то відстій повний, як явище! А тут іще й Діма Білан! Триндець! — А моя улюблена — Linking Park і Fort Minor, — устряв Петрик. — Хоча зараз я слухаю «System of a down». — Під Rammstein, — замріяно сказав Стас, — класно «качатися» у спортзалі. Там весь час їхній музон ганяють. — А я вчора вперше послухала Nightwish, — згадала Оля, — дуже сильно зачепило. І сьогодні буду слухати. Хоча все залежить від настрою. Буває «Океан Ельзи», «ТНМК» чи Estetic Education дуже в тему. — А що, і «Гайдамаки», і «Тартак» часом «пробивають»… — зауважив Сашко. — Хоча подобаються і Pain, Queen, Aerosmith, Evanescence, Iron Maiden… Багато чого, крім гопоти. — Scorpions «рулить», — поважно сказав Артем, — особливо альбом Humanity Hour I. — А ще мені подобається, — встряла трохи ображена Софійка, — Марія Шеріфович зі своєю «Молітвою» і прикольна пісня «Олені-олені»… — Нормально… — поблажливо зауважила Марта. — Аби не реп… — Це точно, — погодився Сашко. — Хоча справді, від настрою сприйняття музики змінюється. «Пре» й від Nirvana, Sex pistols, The stooges, The pixies, Bikini kill, L-7, The breeders, Velvet underground. А, скажімо, Lacrimosa — Der Morgen Danach… Класна готика! — Багато моїх знайомих слухають Queen, і всім дуже подобається, — правив своє Вася. — А співачка Fergie, — згадала Марта, — теж так нічо… — Ні, народ, — не міг заспокоїтися Стас. — Куди все на фіг котиться? Linkin Park, 50 cent… Повний триндець, що народ слухає… A реп? Це ж просто «музика» для бізнесу. Всі репери живуть заради бабла! А народ «фтикає» тупі тексти без думки і якихось чотири акорди! Хоча б заради музики слід слухати Metallica, Queen, Scorpions. — А мій дружбан каже, — підскакував на місці Петрик, — що офіґенна світова група — The Black Eyed Peas. — Та ну… — почав було Артем, але зупинився, дивлячись кудись через голови друзів. Тут нарешті компанія побачила, як до них прямують Таня зі своєю сестрою Мариною, про яку сьогодні було стільки розмов. Марина, вбрана в чорне й рожеве, була просто неперевершеною зі своєю нерівною, їжакуватою стрижкою, із сережками в губі й брові. Дівчата підійшли, заговорили про те-се… Марина попросила в Марти сигарету, і та поважно простягнула старшій дівчині пачку. Марина взяла цигарку, подякувала й пішла собі. Таня одразу ж кинулася за нею, проте озирнулася — і всім здалося, що вона хотіла б залишитися з ними. — Бач, якісь справи в них… — глянув услід дівчатам Петрик. — Хотів би я знати… — Ти, «чоловіче-молекуло», — усміхнулася Юля, — можуть же бути секрети в сестер — від геть усіх? — Та які там секрети, — подав голос Вова. — Мабуть, мама наказала бути вдома… Тут усі згадали, що й справді час іти по домівках. Хоч би як цього не хотілося… Глава 2
МАРТА


Розходилися хто куди. Артем, Петрик і Василь вирішили ще пограти в футбол зі знайомими хлопцями. Стас, як завжди, прямував до тренажерного залу — він хотів спершу трохи «покачатись», а вже тоді готувати уроки на завтра — скільки встигне. Марта і Софійка пішли додому разом — вони жили поруч. — Кого ця Таня із себе корчить, я не розумію, — дратувалася Марта. — Була Юля, типу, красуня — так на тобі другу. — Та заспокойся, хай собі дівчинка бавиться, — манірно знизала плечима Софійка. — Вона дограється. Сама наривається на отих скажених, що чіпляються до всіх «не таких». — Ми ж разом гуляли, ходили в «Макдональдз», — раптом зітхнула Марта. — А потім її мов підмінили. Теж мені подружка — до Юльки переметнулася. Чим та Юля краща за мене? — Не зважай! — кинула Софія. — Юлька якась задавака. — Отож! — Марта хотіла ще щось сказати про Юлю, але раптом похопилася. — Слухай, а у тебе жуйки немає? — Ні, — знизала плечима Софійка. — А що? — Та ж накурилася, а гумку купити в кіоску забула, — скривилася Марта. — Зараз прийду додому, мати знову почне вичитувати: «Ти що, курила? Коли це скінчиться? Невже тобі байдуже твоє здоров’я?» — і таке інше. Набридло. А що тут такого? Хочу — курю, не хочу — не курю. Я ж не постійно смалю, як Вован… До речі, хочеш закурити? — Та ні, — зніяковіла Софійка. — Сьогодні, мабуть, ні. — Як хочеш. Я вже не буду, бо мати таки винюхає… Треба до батька перебратися жити! — несподівано заявила Марта. — Принаймні він мене любить! І квартира у нього велика. — А мати не любить? — здивувалася Софія. — Мені здавалося, що вона до тебе так гарно ставиться… — І що мені з її любові? — спохмурніла Марта. — Туди не йди, з тим не тусуйся, не кури, не те, не се… А до татика поїхала на минулі вихідні, так він мені шмоток на тисячу баксів накупив! Такий шопінг влаштував у торговому центрі! Хай трохи потеплішає, я покажу… Всім… — Тисячу! — Софійка була приголомшена, — а я гадала, звідки в тебе такі класні окуляри, напівзатемнені! Це теж він? — Точно, — Марта була задоволена, що Софійка згадала про її обновку. — Ось лише кожного разу, коли я приходжу до нього, якось мене «ковбасить». Він живе ж не сам, а з цією… студенткою, чи хто вона там. Не подобається мені та ляля. Таке якесь… Весь час тонким противним голосочком звертається до нього: «Любий, куди ми поїдемо у подорож, коли розпишемося?» Гидко слухати. — А… — хотіла щось сказати Софія, але натомість запитала: — Та студентка гарна? — Ну… — замислилася Марта, — така струнка, білява. Точніше — фарбована. Але модна. Прикид у неї завжди класний… Татик мій, видно, грошей на неї не шкодує! — А у мого батька останнім часом проблеми з роботою, — зітхнула Софійка. — Одна фірма закрилася, з іншої його звільнили, а одного разу взагалі кинули на бабки… Мати сердиться на нього, але жаліє. Скажи, а ти можеш що-небудь із твоїх нових речей мені дати… поміряти, я маю на увазі. Просто поглянути? — Нема питань, — Марта замислилася. — Виберемо час, коли мами вдома не буде, — щоб не заважала, — то прийдеш і подивишся! — Дякую! — зраділа Софійка. — А ти помітила, що Оля весь час говорить про Вову і Сашка? А Стас почав надто багато уваги звертати на Таньку? — Та! — скривилася Марта. — Було б на що звертати увагу. Брову проколола, а він уже як цуцик ладен за нею бігти. Смішно! — Ну чого? Стас такий… приємний, — замріялася Софійка. — І Вова класний — чемний, розумний… — Боже, що ти кажеш? Ти б іще Петрика приплела! — пхекнула Марта. — Думаєш, коли Стас раз на тиждень до тренажерного залу вслід за своїм старшим братом ходить, то вже і є класним пацаном? Артем і Вася незгірші. Як у футбол грають — просто італійська збірна. А Вова твій — просто ніякий. — Та ну! — не погодилася Софія. — А звідки ти знаєш, що Стас раз на тиждень до залу ходить? І разом із братом? Проте… Щодо Артема, згодна, він нормальний. Але ж Вася… Він якийсь дикий… То так класно на гітарі грає, а то як підмінять людину — немов першокласник, намагається дівчат за коси вхопити. Марта розсміялася. Щодо Васі і його уваги до дівчачих кіс — то була щира правда. Подруги дійшли до рогу вулиць, де їхні шляхи мали розходитися. Софійка жила за два квартали звідти, в п’ятиповерховому будинку середини минулого століття, — так званій «хрущовці», як називала його мама. А Марта мешкала трохи ближче, в білій дев’ятиповерхівці. Дівчата попрощалися, сказавши одна одній традиційне: «Чмоки!» * * *

Коли Марта прийшла додому, Жанна Володимирівна, її мати, розмовляла по телефону. Марта зауважила, що мамині очі блищали, а сама вона, вродлива струнка білявка, уважно вслухалася в рурку. — Припиніть, прошу вас, — усміхалася Жанна. — Я вже не можу сміятися… У мене аж щоки болять… Так, із ямочками! Ви пустун! Марта раптом зачула якесь відчуття порожнечі в собі. Вона роздяглася, випила води на кухні — просто з носика чайника, — і пішла до себе в кімнату. Шуміло у вухах, і цей шум долинав ізсередини, з її тіла. Дівчина трохи здивувалася, але тут-таки збагнула, що це кров пульсує у скронях — якось занадто потужно, дужче ніж слід. «Може, я забагато курила?» — подумала Марта, і щось слизьке й неприємне ворухнулося в неї десь над шлунком. Вона повільно, лінивими рухами, натягла улюблені старі джинси, довгий, розтягнутий в’язаний светр і товсті вовняні шкарпетки з візерунком — батько привіз їх з Карпат кілька років тому. Умостилася просто на підлогу, між шафою і ліжком, у тісний закуток, що утворився колись між переставленими меблями. Схилила голову на коліна, обхопила їх руками, зіщулилася. — Марто, іди їсти! — бадьоро гукнула мати, яка нарешті поклала телефонну рурку. — Що там у тебе в школі? «Чому вона весь час чіпляється до мене?» — подумала дівчина, і губи її затремтіли. Марта раптом згадала, як Вова колись, під час якихось веселощів, — то був чийсь день народження, здається, — сказав серйозно, дивлячись кудись у простір: «Життя — це лайно!» Марта прошепотіла ці слова і заплакала. Глава 3


СТАС


Двері невеликого тренажерного залу, який містився на першому поверсі звичайного житлового будинку, на подив Стаса, виявилися міцно зачиненими. Очевидно, напередодні свят Андрій Володимирович, господар залу і заразом головний тренер, вирішив відпочити. А може, й поїхав куди-небудь… Хтось із нетерплячих відвідувачів за допомогою жувальної гумки приліпив на дверях записку: «А.В.! Як працює спортзал?» На цьому ж папірці нижче, хлопчачою рукою, була нашкрябана й іронічна відповідь: «Працює чудово!» Стас щось невдоволено промимрив. Він сподівався сьогодні добряче «покачатися». Прикрість була і в тому, що ні Андрій Володимирович, ні його помічник начебто не попереджали про жодні «канікули» тренажерного залу. Чи Стас просто не чув? Стас поважав Андрія Володимировича — мовчазного, а відтак, мабуть, розумного чоловіка. Андрій іноді казав, що заняття в його залі — не просто вправи для м’язів, і тим більше, не забавка. Він стверджував, що тут зростає нова генерація, найкращі люди країни. Чоловік, статурою і м’язами якого захоплювалися всі, хто його бачив, часом говорив щось незрозуміле про справжню еліту, до часу приховану, але готову взяти відповідальність на себе. Усю відповідальність, — наголошував він. Мудрі й таємничі слова наставника підлітки любили, й ловили кожне з них. Ще б пак! Бути таким — сильним, класним, хоробрим, кращим за слабаків і дужчим за всяких бандюганів та гопників — мріяв чи не кожен, хто хоч раз спробував був займатися в залі. Стас із задоволенням згадував, як він кілька разів приводив до тренажерного залу Вована. Тому страшенно сподобалося, але ходити постійно він не міг — весь час Вові щось заважало. Стас тоді навіть образився на друга, адже йому було трохи ніяково відповідати на запитання Андрія Володимировича, який дуже приязно поставився до новачка. Де він, та де він — той Вова? А хіба Стас міг до пуття пояснити тренерові зайнятість свого товариша? Ото й доводилося червоніти за іншого. А між тим тренер казав, що у Вована великий потенціал. Таке нечасто можна було почути від суворого і сильного чоловіка. Але тепер зал був зачинений. Що тут удієш… Стасові нічого не залишалось, як іти додому й кілька годин, поки батьки не повернулися з роботи, «пошпиляти» на компі в улюблену гру. Його татові й мамі дуже не подобалося, коли Стас годинами сидів, «безтямно вирячившись на екран комп’ютера», як вони висловлювалися. Удома він знехотя попоїв, подивився навіщось мультфільми для маленьких, посміявся з пригод Тома і Джері… Чомусь згадалося, як Ігор, старший брат, узяв його колись у свою компанію. Старші хлопці й дівчата були такі загадкові, такі чудові! Вони сиділи на пофарбованій у відверто ядучий колір кухні в одного з друзів Ігоря й курили «траву». Хлопець жадібно вслухався в слова, які зіслизали з повільних вуст старшого брата і його друзів: чели, кокс, реал, Паоло Коельо… Стас тоді не наважився приєднатися до цього привабливого ритуалу, а тепер жалкував за втраченою можливістю. Коли ще в брата буде настрій узяти його з собою? Ігор був людиною самостійною: він міг спати удень просто в навушниках, у яких гриміла музика, міг годинами зосереджено бриньчати на гітарі. І батьки, здається, програли вічний бій із сином на полі заперечень і відкидань ним «безглуздих» напучувань, добрих порад і вказівок люблячих, як вони наголошували, тата й мами. Стасові — самому чи зі шкільними товаришами — чомусь не праглося спробувати таємничої принади дійства із «травою»… Він волів би це зробити зі старшими хлопцями, і сподівався на новий шанс. Просто просити Ігоря покурити разом Стас не наважувався. Йому мріялось, аби його запросто, як свого, знову покликали в ту цікаву компанію і вели з ним розумні розмови на рівних… Між тим Стас із радісним подивом виявив на кухні плитку шоколаду з горіхами й почав жувати смакоту. Потім перейшов до кімнати, ліг на диван і згадав Таню. Вона сьогодні, після того, як набула зовсім іншого вигляду, видалася Стасові якоюсь неймовірною, незвичайною. Він раптом уявив себе шляхетним і сміливим Арагорном у фільмі «Повернення короля», а Таню — в образі прекрасної ельфійки Арвен. Ось лише, на відміну від фільму, Стас у своїй уяві постійно рятував Таню від усяких монстрів, злих чаклунів, потворних орків та іншої чортівні, яка весь час траплялася їм на шляху… Шляху куди? Стас і сам не міг достеменно відповісти на це питання, але путь була неблизька, сповнена небезпек. І він мав здолати їх усі, аби врятувати і захистити Таню. Хлопець виразно уявляв, як вони удвох мчать кудись на баских конях. Вона була у красивому довгому білому платті, а сам він — у лицарських обладунках, із чарівним кутим мечем, покритим таємничими письменами-візерунками. Потім, десь наприкінці шляху, перед величним замком, перед загонами піхоти і кінноти, Таня неодмінно мала б сказати йому щось на кшталт: «Мій королю!» І Стас зробив би величний жест рукою — до неї і до вірного війська. Нарешті хлопець відволікся від мрій, почухав потилицю й вирішив, що завдання з фізики і мови він зробить пізніше. Увімкнув свого «компа» — і поринув ув улюблений світ пригод і гострих відчуттів. Глава 4
ВОВА

Сашко і Вова все ходили-блукали, й ніяк не могли дістатися до своїх домівок. Жили вони майже поруч, на одній вулиці; ось лише будинки їхні були по різні боки дороги — один вище, а другий нижче. Сашко розповідав про нові онлайн-ігри в інтернеті, про приколи на форумах гравців, а Вован, як його називали друзі в школі, із захопленням слухав ці розповіді й додавав щось зі свого досвіду віртуального життя. Вікна в будинках засвітилися жовтавим надвечірнім світлом, а з найближчого, великого і квадратового, через свої легковажні рожеві фіранки схожого на вітрину, війнула пружна й широка хвиля чужого затишку. В тому вікні було видно дешевий пластиковий плафон на стелі, такий недоречний у своєму каламутно-зеленому кольорі, з єдиною жарівкою на сто ват. Визирала й верхня частина кремових кухонних шаф із біло-червоними баночками для круп і спецій. У вікні з’явилася літня жінка в халаті, посмугованому вицвілими, багато разів праними кольорами колишнього кращого життя. Жінка дістала з верхньої полиці шафи літрову банку з чимось білим — крупою? цукром? — і перейшла кудись углиб кухні, мабуть, до столу. Хлопці вже хотіли прощатися до часу віртуальної зустрічі у вечірній онлайновій грі, як побачили, що повз них дивним підтюпцем поспішає пожмаканий бомжуватий алкаш. Другий, його напарник, майже копія «бігуна», стояв і дивився услід своєму колезі, водночас пильнуючи купу страшних клумаків і брудних пакетів на шворочках… Перший просувався до групи підлітків неподалік, уже добряче накачаних якоюсь «слабоалкогольною» гидотою з різнобарвних пляшечок, які валялися тут-таки, в них під ногами. Підійшовши трохи ближче до галасливо-матюкливої компанії, п’яничка пригальмував, уважно глянув на пляшки й облизнув спраглі губи. — Я ізвіняюсь, — спробував чітко вимовляти бомж. — Разрішітє бутилочкі… Підлітки на хвилину замовкли, і раптово вибухнули дурним гучним реготом. Потім один із них, малий і чорнявий, швидко вихилив рештки пійла собі в пельку і пожбурив пляшку просто в голову чоловікові. Гигочучи, всі інші підлітки теж почали закидати розгубленого і переляканого алкаша пляшками. За хвилину той, заюшений кров’ю, впав долі. Компанія, мов хижа зграя, накинулася на чоловіка й заходилася бити його ногами. Другий бомж, не зважуючись покинути напризволяще їхні пакети й сумки, виряченими очима спостерігав за розправою над дружбаном, а потім почав вищати несподівано високим голосом, вигукуючи щось незрозуміле. Одна пляшка влучила в ногу Вовану, і той впав, зойкнувши від болю й несподіванки. — Гей, ти! — крикнув розлючений Сашко підліткові у спортивних штанях і кросівках, який поцілив у Вову, — ти, мазер-факер, по рогах захотів?! — Ані вмєстє! — заволав чорнявий малий. — Бєй! Розлючений гурт, забувши про бомжа, накинувся на хлопців. І хоча всі вони були п’яні, кількість їх перевищувала об’єднані неозброєні сили Сашка і Вована. * * *



На ранню зелень похапцем моросив якийсь несерйозний дрібний дощ. Але хмари вирішили летіти далі, — вони розбрелися, розбіглися, і дощ поспішив за ними. Голуб, смикаючи головою, нерозумним круглим оком зазирав крізь шибу в напівосвітлену кімнату. В помешканні прокинувся Вова. Він був удома, лежав на канапі. Хлопець обвів поглядом стіни і все згадав. Біля нього сиділа мати, Ольга Анатоліївна. За прочиненими дверима вчувалися чиїсь тихі голоси. — Хвалити Бога, — прошепотіла мати. — Як і попереджав головний лікар, ти спав довго… Якесь гальмування, чи як він там висловився. Я так боялася за тебе, боялася тих уколів. — А де Сашко? — раптом стрепенувся Вова. — Я пригадую, що викликав йому «швидку», коли ті розбіглися… — Він у лікарні, — сумно зітхнула Ольга Анатоліївна. — Його добре-таки вдарили по голові. Струс мозку, гематома потилиці, перелам руки. Закритий перелам! — поквапно уточнила, завваживши, як стривожено Вова подивився їй у вічі. — Як ти почуваєшся? — приглядалася до сина Ольга Анатоліївна. — Нормально, — сказав той, і щоб додати певності голосу, ще раз повторив: — Цілком нормально! — Там прийшли твої друзі, — нарешті слабка усмішка зринула на безбарвних губах матері. — Хочеш їх побачити? — Так! — кивнув Вова і сів на канапі. Юлю з Артемом запрошувати було не потрібно. Вони чули розмову і вже обережно заходили до кімнати. — Усе гаразд? — замість привітання запитала Юля. — Привіт! — усміхався Артем. — Ти молодець: надавав тим придуркам! І Сашко теж… Ви просто супер! — Не розгубився! — уважно дивилася на Вову Юля. — А знаєш, — сказав Артем, — ті ваші ботл-хантери, бомжі, теж телефонували до «швидкої»! І де вони тільки телефон узяли? — Та, мабуть, у Сашка й узяли, — міркувала Юля. — Його ж телефон зник. — Та ну його в болото, той телефон! — скривився Вова. — Як Сашко? Більш-менш? — Поки що до нього, крім батьків, нікого не пускають, — поспішила додати мати. — Але кажуть, що він скоро одужає. — Наступного тижня підемо до нього! — запевнив Артем. — Провідаємо. А тих сук я ще вирахую! Ми таку бригаду зберемо… — І не думайте! — злякалася Ольга Анатоліївна. — Міліція сама розбереться! Без вас. Іще чого бракувало! — Я теж був у лікарні? — раптом здивувався Вова. — Та ні, — запевнила мати. — Це сестра швидкої налякала мене, кажучи про кому. А лікар дуже розумний був. Тобі зробили кілька уколів, привезли додому, сказали, що ти довго будеш спати. У тебе тільки нога забита. — А! — думав про щось Вова. — Ногу відчуваю… Так, трохи болить. Але все нормально. Тільки чомусь я не все пам’ятаю. — Лікар казав, що так може бути, — запевнила Ольга Анатоліївна. — То від стресу. До школи, звичайно, ти кілька днів не ходитимеш. — Ото кайф! — ляпнув Артем, не подумавши. — Та що там у тій школі цікавого, — знизала плечима Юля і хитро усміхнулася. — Ми ось теж не пішли. А прийшли до тебе! — А! Приколісти ви! — нарешті усміхнувся і Вован. — Ну, в разі, якщо хтось із наших хоче, то хай приходить до мене. — Але… — мати хотіла заперечити, проте, вочевидь, передумала. — Мам, а гуляти на вулиці я можу? — не так запитав, як ствердив Вова. — Я гадаю… Та й лікар казав… — захвилювалася мати, — але краще кілька днів побути вдома. Я тебе дуже, дуже прошу! Побачимо, як твоя нога, як пам’ять, зрештою…
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка