Олесь Бердник



Сторінка9/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   51
ЗАГИБЕЛЬ ОСТРОВА


— Господине! Невже ти допустиш таке злочинство? — Вайвасвато! Що я можу зробити? — Треба йти до Володаря, зупинити його. Хіба можна спокійно плисти туди, до острова? Дивитися, як будуть нищити людей, житла? Господине! — Вайвасвато, не терзай мого серця… Володар навіть не вислухає мене. Він просто… вб’є мене… — Тебе? Свою доньку? — Що йому донька? — гірко прошепотіла Маруіра. — Влада для нього понад усе… — Господине, звідки ти дізналася про лихо? Хто сказав тобі про похід? Дівчина мовчала, опустивши голову. Вона не сміла сказати всього. І про Швета-Двипа, і про підступного Гана, і про свою страхітливу майбутню долю. Не можна, не можна перекладати свій тягар на Вайвасвату! Хто знає, як він стане діяти? Куди поведе його юнацька запальність? Не пора ще… Вайвасвата важко зітхнув, одійшов до віконця. Чорні стовбури кедрів хиталися на тлі неба, зірки горіли холодним вогнем. Юнак повернувся до Маруіри, з тривогою глянув на її похилену постать. — Господине… Може, піти до народу? Від селища до селища? Говорити, застерігати! Підняти людей! Не допустити насильства!.. Невже люди не збагнуть? Невже вони не бажають волі? Невже їм приємно віддавати свої сили й кров жерцям та чаклунам? Я жахаюсь, коли бачу таке життя! Маруіра глянула на Вайвасвату, обличчя її було серйозне. Вона повільно встала, наблизилась до нього, поклала гарячу долоню на круте плече. — Я всього не можу сказати тобі, Вайвасвато! Ти збагнеш потім. Готується страшніше, ніж ти почув. Те, що ти хочеш зробити, — нікчемна дія. Все одно, що водограй супроти океанської хвилі. Ти старший, Вайвасвато, але так мало знаєш. Ти бачив жертву у храмі? Бачив, як юрба скаженіла від крові? Що ж ти скажеш їм супроти жертви? Що даси їм? Володар викотить їм на Майдани вино і дасть м’ясо! А ти? Вона зняла руку з його плеча, загорнулася в накидку. — Треба знати все, щоб діяти напевне. Древні папіруси кажуть, що мудрий все зустрічає спокійно — і горе, й радість… — Я ще не мудрий, — похмуро заперечив Вайвасвата. — Стань ним. І тоді ти побачиш, що зупиняти потік стихії не слід. Він змете того, хто стає на перешкоді. Треба дати йому пройти, а потім діяти… — Не розумію, господине… Не збагну… Тонкощі мудрості. Серце моє велить діяти, коли бачить зло! — Вайвасвато, те, що готується, страшніше за смерть тисяч людей. А тепер — все. Я піду. Завтра ми відпливаємо… — Господине… Ти теж? Навіщо? — Така воля Володаря… — А як же я? М’який вологий блиск з’явився в очах Маруіри. — Що ти… Вайвасвато? — Так, так, — глухо пробурмотів юнак. — Я запитав дурницю. Не звертай уваги. Ти й так забагато віддала мені уваги, часу, знання… Раб Вайвасвата вдячний, господині за все… Дівчина виструнчилася, ніби її вдарили. — Ти жорстокий, Вайвасвато, — тремтячим голосом сказала вона. — Ти… грубий… Що я кажу? Не треба! Вайвасвато… Ти попливеш зі мною? — Куди? — В похід! — Так, господине! — радісно скрикнув юнак. — Але як? Хто візьме мене? — Ти нестимеш мене. Ти і ще один… полонений. Я так звелю. Тільки будь обережний. У Володаря багато вух і очей… Згода, Вайвасвато? — Прости мене, господине… — Майбутнє розкриє все, — загадково сказала дівчина. Вона вийшла за двері, щезла в пітьмі. Вайвасвата ступив слідом за нею, зупинився під стіною свого притулку, прислухався. Здалека ще чулися швидкі лункі кроки Маруіри. Юнак заплющив очі, похитав головою. Що з ним? Мара… Нічого нема… Дивний сон — довгий і важкий. Чим він скінчиться? …На світанку Вайвасвата з високим жилавим рабом ніс Маруіру до моря. Вона сиділа на легких бамбукових носилках за оксамитовими запонами. По боках ішли, побризкуючи мечами, вартові. В ранковому тумані вирізьблялись гори, повітря було холодне, колюче. На обрії рожевіло. Зупинилися біля широкого каналу, який сполучався з морем. На воді колихалися високі темні кораблі. По містках вояки вносили на них припаси, зброю, бочки з водою. Носилки опустили на землю. До них підійшли дві постаті, закутані в чорні плащі. Вайвасвата в одній з них пізнав Чорного Володаря. Пронизливі очі вкололи юнака, перескочили на старого раба. — Маруіро, — покликав Ранатака. — Я, батьку, — озвалася дівчина. — Тобі добре? — Не турбуйся, мій Володарю… — Тебе перенесуть на мій корабель. Чуєте, раби? Ідіть за мною… Вайвасвата зціпив зуби, похилив голову. Ось воно! Він одвик у саду від такого звертання і забув, що нічого не змінилося! Підхопив носилки, твердо ступав, сумно дивився на тремтливі оксамитові запони. Зійшли на поміст. Дошки заскрипіли під тягарем носіїв. Позаду невдоволено пробурмотів супутник Чорного Володаря: — Навіщо вона вибрала собі таких носіїв? Це носороги, а не раби… — Чи не заздриш ти, Гане, рабам? — зневажливо кинув Ранатака. — Володар жартує, — ображено сказав чаклун. — Моя сила не в м’язах, а в знанні! — Маруіра вибирає рабів за своїм смаком. Поки що вона господиня собі… — Поки що, — вдоволено згодився Ган. Вайвасвата чув уривок тієї дивної розмови. Невже мова йшла про Маруіру? Хто він — цей Ган? Може, Володар хоче віддати доньку йому? Так ось чому Маруіра така схвильована? Спокійно, серце, спокійно! Не проста петля заплутана… Треба розібратися… Раби внесли носилки до просторої будови на кормі. З маленького віконця видно було море, пасма туману. Пролетіла чайка, різко скрикнула. До мешкання зайшли Чорний Володар і Ган. Маруіра підвелася з носилок, визирнула з-за покривала. — Раби, вийдіть, — наказав Ранатака. Чорношкірий раб і Вайвасвата мовчки рушили до виходу. Вже за дверима юнак почув голос Маруіри: — Вайвасвато, ти будеш поряд з моїм житлом… Ранатака здивовано поглянув на доньку. — Чому ти не взяла Горосату? Навіщо тобі цей білий раб? Адже він працював у саду? — Сад зачекає, — спокійно сказала Маруіра. — Вайвасвата відданий і сильний. А Горосата не витримує бурі. її нудить. Невже мені ще прибирати за рабинями? — Правда твоя, — засміявся Ранатака. — Хай буде так. Отже, ми відпливаємо, Маруіро, вирішується твоя доля. — Не розумію, батьку… — Зрозумієш, Маруіро, незабаром. Готуйся стати жінкою. І усміхнись Гану… — Не розумію, мій Володарю, — вперто повторила дівчина, опускаючи погляд. Ган скривив губи, хижий хрящуватий ніс його ворухнувся. — Володарю, дамо спокій доньці Ранатаки. Вона подумає на самоті… — Ходімо. Пора відпливати… Над каналом пролунала команда. На щоглах кораблів засяяли примарні грозові вогні. В нутрі морських велетнів щось задвигтіло, загуло. Кораблі рушили. Завирувала вода. Скелясті стіни каналу віддалялися, легкий вітрець повіяв з океану. Ось і вихід у море. Невисока хвиля лиже пісок. У сутінках бовваніють пальми, громаддя города Золотих Воріт тане в тумані. Вайвасвата загорнувся в старенький плащ, притулився до старого раба. Вони сиділи в закутку на кормі й дивилися на безкрає море. Вітер посилювався. — Як тебе звати? — запитав Вайвасвата. Старий раб поглянув на юнака з подивом, сумна посмішка з’явилася на товстих пошерхлих губах. — Хіба не все’дно? — Як же кликати тебе? — здивувався Вайвасвата. — Досі кликали — рабе поганий, — байдуже мовив старий раб. — Мати колись називала Лаотою… То було дуже давно. Може, уві сні… — Уві сні, — повторив гнівно юнак, — Де ж країна твого сну? — Далеко на сході. За морем. Там буйні ліси. Багато звірів. Є такі великі, як гори. — А не обманюєш? — перепитав Вайвасвата. — Ні, я сам бачив. У моєму племені тих тварин пускають в бої. Військо Володаря Атлантіса напало на наші міста й селища раптово. В небі з’явилися вімана — вогненні змії. Вони палили будівлі й людей. Бойові ху, тварини, про які я казав, оскаженіли від жару, топтали наших вояків. А потім з кораблів зійшли вояки Атлантіса і забрали малих дітей. Дорослих вбивали. Я виріс тут, у городі Золотих Воріт. Я забув свій край. Я забув усе… Хіба, може, ще згадую пісню… — Яку пісню, Лаото? — Пісню матері. Вона співала мені, як носила на руках… — Заспівай ту пісню, Лаото… Заспівай мені… — Спробую… — Лаота зачудовано дивився на Вайвасвату, хитав головою. — Дивний ти… Дуже дивний… Потім заплющив очі, ніби прислухаючись до далекого, нечутного голосу. Шуміла хвиля океанська, тонко свистів вітер у щоглах, глухо двигтіли нутрощі корабля. В той ритм почала вплітатися тиха пісня Лаоти. Пісні мої, —
Пісні матерів священні,
Заворожіть сина чарами стовічними,
Щоб не знав він напасті, ні хвороби лютої,
Ні стріли ворожої, ані долі рабської…

Лаота схлипнув судорожно, одвернувся. Глухо пробубонів: — Все. Забув далі… Не вберегла мене мати… ні від неволі, ні від напасті… Виріс у рабстві… постарів у рабстві. Вайвасвата мовчав. Затуливши обличчя долонями, палав на вогні чужого болю, додаючи ще й власного. Що міг він сказати Лаоті, чим зарадити? Довго мовчали вони. Старіти раб задрімав під одноманітний шум хвиль. Вайвасвата дивився на холодну просторінь моря, думав. Все щезає, гине в безодні віків… І багаті, й жебраки, і володарі, й раби… Чому ж кипить битва? Навіщо? Хіба забирають земні воєводи до країни предків багатство й славу, рабів і золото? Все залишається тут. Для чого ж стільки мук і страждань? На щоглах блідли грозові вогні, напиналися червоні вітрила. Кораблі пливли швидше. На морі з’явилися білі буруни. — Лаото, — пошепки мовив Вайвасвата. — Що то за вогні над нами? — Де? — пробурмотів старий, позіхаючи. — А, на щоглах! То грозова сила, то блискавиця в рабстві… — Блискавиця? — здивувався Вайвасвата. — Як же її спіймали? — Чаклуни Чорного Володаря вміють здобувати грозову силу, — сказав Лаота. — Із зерна. Із кристалів… — Не збагну… — Я теж знаю мало. То таємниця жерців і чаклунів. Грозова сила штовхає наші кораблі, підносить у небо вімана — летючих зміїв. Тут, на кораблі, є вімана. Я сам бачив… — Я теж бачив. У палаці. Тільки не думав, щоб із зерна… — В зерні велика міць — впевнено сказав Лаота. — Яке мале, а посади — виростає високе дерево! Еге, зерно — то таємниця богів… — Ти віриш у богів, Лаото? — Вірю, — оглянувшись, сказав старий раб. — Тільки не в тих, що стоять у храмах. Не в тих, яким приносять криваві жертви жерці… — А в яких же, Лаото? — Я бачив їх, Вайвасвато. То справжні боги… — Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак. — Я тоді пас буйволів у горах. Це було давно, коли я мав стільки літ, як ось ти. Я сидів на березі потоку й співав пісню. Нікого навколо… Лише я, гори й мої буйволи. Аж тут з’явилися вімана… — Летючі човни? — Еге. Тільки не такі, як у Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. Вони опустилися над потоком. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися. Серце моє забилося, страх кинув мене на землю… — Вони не зачепили тебе? — Ні, Вайвасвато. Вони побачили мене. Один з них наблизився. Я ледве не вмер од страху. Я почув голос, гучний, як труба. «Не бійся, син Атлантіса, — сказав голос. — Посланці Швета-Двипа не зроблять злого». — Швета-Двипа, — прошепотів Вайвасвата. — Ти теж кажеш про казковий край. То він справді є? — А є, — зітхнув Лаота. — Острів сонця, острів світла. То наша надія, Вайвасвато. Може, колись володарі Швета-Двипа прийдуть сюди… Тоді не буде рабів… — Чому ж вони не приходять, Лаото? Чому ждуть? — Не знаю, — жалісно сказав старий раб. — Може, вони ждуть, щоб ми самі просвітили свій розум. Хто думає про Швета-Двипа, Вайвасвато? Хто? Лише діти… — Це правда… — Ото ж бо… Я знаю лише одне — я бачив богів. І вірю, що онуки наші житимуть у царстві Швета-Двипа… По палубі з гуркотом пройшла група вояків. Вони лаштували біля бортів якісь пристрої з довгими трубами, тривожно перемовлялися. Лаота штовхнув Вайвасвату в бік. — Тихо, — прошепотів він. — Почують — кінець… Над обрієм сходило сонце. Воно хутко вигулькнуло з-за стіни туману, сипнуло променистими стрілами на вітрила, на хмари. Вітрила налилися кривавим багрянцем. Чітко визначився на них обрис Пір’ястого Змія, що тримає у кігтях Лебедя і терзає його серце. Вайвасвата поглянув на вітрила, перевів погляд на своє кільце. Знову Пір’ястий Змій… Коли вояки відійшли, юнак нахилився до Лаоти. — Скажи мені, що означає змій на вітрилах? — То знак Чорного Володаря, — пошепки відповів Лаота. — Сам знаю. Бачив його на воротах палацу. Навіть кільце таке маю… — Кільце? Покажи… — Ось воно… Лаота схопив руку Вайвасвати, зачудовано дивився на кільце. Потім схвильовано сказав: — З ним можна бути вільним. Ти знаєш? — Знаю. — Чому ж залишаєшся тут? — Не пора ще… Лаота відвернувся, замовк. Шепотів щось собі під ніс, кутаючись у ветху накидку. Вайвасвата смикнув його за туніку. — Ти забув розповісти про Пір’ястого Змія… — Так, так, — пробурмотів Лаота, дивлячись невидющим поглядом на море. — Я розкажу. То стара казка. Мені розповідав її один чоловік. — Подружилися Змій і Лебідь. Змій жив у своєму світі — серед трав і квітів, серед озер і густих лісів. Над його царством котилися тумани, тиша й сум панували над болотами й чагарями. А Лебідь літав у небі, дихав чистим повітрям, співав пісні радості, розмовляв з зірками. То було його царство — безмежне небо. Інколи він пролітав над володіннями Змія. І Змій закликав його до себе: «Спустися сюди, поглянь на квіти мої, на болото, на трави. Тут так приємно ніжитись і спати. Відпочинь, невже не набридло тобі літати?» «Не набридне ніколи, — клекотів Лебідь. — Нема яснішої радості, ніж радість польоту». «Дуже дивно, — сказав Змій. — Я ніколи не знав радості польоту. Хотілося б мені звідати її. Чи не даси мені ти крил своїх, щоб злетіти в небо?» «Залюбки, — радо відповів Лебідь. — То друга радість вільних птахів — допомагати іншим». Він спустився у царство Змія, скинув крила, сказав товаришеві: «Лети». Оперився Змій, махнув крилами, піднявся в небо! Побачив він глибінь і неосяжність царства Лебедя. Власне царство здалося йому мізерним, воно губилося внизу серед хмаринок. І заздрощі зародилися в душі у Змія. Захотів він царство Лебедя собі забрати. Для цього треба було навіки залишити собі й крила лебедині. Літав, літав у небі Змій, а потім сильну втому відчув. І впав на землю. Спочивши трохи, знову піднявся. І знову впав. Злобою пломеніючи, приповз він до Зміїхи-матері і все їй розповів. «Щоб силу мати для польоту в небо, — сказала мати, — треба кров із серця Лебедя точити й пити щодня. Та кров тобі дасть силу». Змій послухав ради матері, кинувся до Лебедя, що ждав його біля болота, і пазурами розірвав груди товаришеві. Заструмилася кров, Лебідь скрикнув жалібно: «Що ти дієш, Змію? За добро моє так платиш?» «Хто сильний, той законом сили діє, а не якимсь добром, — зневажливо сказав Змій, впинаючись у серце друга пазурами. — Тепер ти згниєш в болоті, а я у небі пануватиму й на землі». Лебідь, розтерзаний, сказав: «Підступний Змію, ти не вб’єш мене, бо я безсмертний. Тяжкі муки я витерплю за те, що Змію хитрому повірив і крила гадині віддав. Та прийде час, з небес далеких до мене прилетить матуся-Лебедиха і нові крила дасть мені. Тоді наступить твій кінець». Лаота, розповідаючи легенду, весь загорівся. Чорні щоки його пашіли вогнем, очі блищали. Здавалося, ніби він сам переживав страшні муки Лебедя і ненавидів підлого зрадника. — Тихо, — стримав його Вайвасвата. — Ти дуже кричиш. Он поглядає сюди один вояк. Бачиш, косує оком? — Ет, — пробурмотів Лаота, знову загортаючись у лахміття. — Байдуже… Що з мене взяти? — Лаото, — спитав згодом Вайвасвата. — Так чому ж Чорний Володар узяв собі такий знак? Хто він — Змій чи Лебідь? — Ха, — насмішкувато озвався старий раб. — Знайшов Лебедя… Е, хлопче! Досить того, що я сказав. То казка стара й химерна. Може, хтось інший розгадає її тобі… Обоє замовкли, думаючи про своє. Ритмічно гули механічні пристрої в нутрощах корабля, лопотіли вітрила. Погойдувались на хвилях, вилаштувавшись журавлиним ключем, інші кораблі. Все вище випливало сонце на небосхил. Поривами дув теплий вітер. Ставало жарко. Вайвасвата скинув плащ, підійшов до борта корабля, вдихав морське вологе повітря. Груди роздималися від болісного бажання волі й дії. О боги! Коли, коли наступить жадана мить? А ніжний подих вітру приніс ледве чутну відповідь: — Пташеня, зростившії крила, до сонця підноситься. Так, так, ще не готові крила! Ще мало знає Вайвасвата. Терпіти, пізнавати й мужніти треба… — Вайвасвато, — раптом покликав його Лаота. Юнак оглянувся. — Чого тобі? — Присядь знову до мене… Вайвасвата ліг біля старого раба. Той важко дихав, товсті губи його тремтіли, на віях виступили сльози. — Що з тобою, Лаото? — Зажди, Вайвасвато… Я поясню… Я мріяв, розумієш… І так піднісся в тій мрії своїй, що боляче було відкинути її. Я мріяв, що зненацька став вільний… Що йду по дорозі куди хочу… Зупиняюсь де хочу. Розумієш, де хочу. І ніхто не прикує ланцюгом, ніхто не примусить до осоружної роботи, не обізве смердючим рабом! Боги, я готовий вмерти у рівчаку, аби лише на волі! Хоч перед смертю, на старості… — Лаото… Як же ти… — Вайвасвато… Скажи, мій синку… Ти правду мовив, що не хочеш скористатися нині своїм кільцем? — Правду. А ти хотів би? Ти мріяв про… — Тихо, Вайвасвато… Говори пошепки… До смерті й після смерті, всю вічність я дякував би тобі… — Чому раніше не сказав, Лаото? — тривожно-розгублено спитав юнак. — Я з радістю! Бери! Отак. Та заховай… Тільки як же ти? Лаота, закутавшись у лахміття, беззвучно ридав. Сухі, жилаві руки його тремтіли. Вайвасвата не знав, що й діяти. Та ось старий раб отямився від потрясіння, підвівся знову. Очі його пломеніли дитячою радістю. Погляд був занурений у незримий світ. Він бачив свою мрію, відчував свободу, оплакану, вимучену таким нелюдським, таким нескінченним стражданням. — Синку, — шепотів Лаота. — Хай Велика Доля принесе тобі найкращі свої дари. Благословення всіх матерів земного круга хай буде з тобою… — Лаото, не треба, — розгублено сказав юнак. — Я ж по щирості. Не треба. Я лише хочу знати… Може, ще чим-небудь допомогти? — Більше нічого, — прошепотів Лаота. — Вночі — у воду. Я плаваю, як риба. Ми будемо пропливати мимо невеликих островів. Я доберусь. У мене є сухий свинячий міхур. Надму. Втомлюсь — підтримає. А кинуться вранці — скажи, що, мабуть, упав у воду, втонув. Повірять! Кому жаль старого пса? Вайвасвато, годі! Я хочу помовчати. Бо серце не витримає! Минав день. Майоріли на обрії скелясті острови. Декілька разів до притулку Маруіри приходив Чорний Володар. Вона не виходила назовні, не відзивалася. Із заходу купчилися хмари. Швидко котилася ніч. Хвилі люто розбивалися об корабель, бризки досягали палуби. Вайвасвата з тривогою дивився па чорне небо, хитав головою. — Лаото! Небезпечно пливти… — Синку, — щасливо шепотів старий раб. — Що мені небезпека? Вдихнути волі! Го-го! Хай мене хвиля об скелі розтрощить, аби на волі! Темрява вкрила кораблі. Лише грозові примарні вогні горіли над бурхливими стихіями. Вояки поховалися в затишках. Береги розтанули в мороці. — Пора, — видихнув Лаота. — Благословляю тебе, мій друже, мій сину… — Зажди, — вхопив старого за руку Вайвасвата. — Одне прохання… — Кажи… — Ти де будеш? — Не знаю. Хіба знає птах, де зупиниться. Перед смертю хочу пройти весь Атлантіс. Хочу бачити людей, хочу дихати волею, хочу розповідати дітям казки, хочу сіяти маїс, хочу збирати плоди в садах! — Лаото! Коли буде змога — побувай на острові Лопала. То мій рідний острів. На півночі Атлантіса… Там мої батьки. Якщо живі, скажи, що я здоровий, згадую їх. Може, колись побачимось. — Знайду, — твердо мовив Лаота, стискаючи долоню Вайвасвати. — Батько Діавара. Мати Анура. Не забудеш? Скажи, що нова доля веде мене. Скажи — як стріла в польоті! Мати знає… — Скажу… Темна постать Лаоти повзе до борту. Щезає. І ніби й не було старого раба. Гупає хвиля в корабель, хмарою срібляться бризки в променях грозового сяйва, люто котиться ніч у просторі. Довго дивився в пітьму Вайвасвата, усміхався сам собі, радів тому, що сталося. Втома поволі зморила юнака, і він заснув. Прокинувся Вайвасвата від страшного грому. Йому снилося, що вогняний Пір’ястий Змій летить над світом і язиком розпеченим злизує дерева, квіти й зелені трави. А після нього залишається чорна смердюча стежина. Все ближче, ближче Змій, вже його язик торкається Вайвасвати! Юнак розплющив очі. І знову заплющив їх від багрових спалахів… Кораблі чорними привидами оточували скелястий острів. «У воду сходили когорти вояків. На острові палали села, чулися крики, вибухи. Довгі металеві труби на кораблях вивергали синювате полум’я, пронизливий свист роздирав повітря, а на острові вгору злітали будівлі й люди. Попід хмарами кружляли вімана — летючі кораблі Сліпучі фіолетові промені інколи спалахували на них, і тоді довгі багрові язики схоплювалися на землі. Вайвасвата тремтів од гніву й страху. Він спочатку не міг осягнути того, що. бачив. Збагнувши, хотів кинутись у воду, щоб діяти, допомагати тим, хто гинув у вогні. Його кликало серце, воно не могло стерпіти такої жахливої наруги, такого злочинного вбивства людей. І в ту мить осяйна блискавиця зупинила Вайвасвату. Він завмер. Болісно стислося серце, затріпотіло. Випливли в свідомості слова: «Знак тобі — блискавиця». А потім внутрішній голос нечутно сказав: — На лезі меча йдуть люди Атлантіса. Нові зерна ждуть нового поля. Сторожа вогню винесе з полум’я зерна нового посіву. Вайвасвата кинувся на палубу, ламав руки собі, гірко плакав. Що з ним? Чи потішаються демони лиха, чи божевільний розум його знущається над власним господарем? Хто скаже, хто порадить? А простір гримотів полум’ям, роздирався криками жертв, радістю й злобою переможних когорт Атлантіса. Вайвасвата, закутавши голову плащем, не дивився, не хотів бачити, думати, жити… Його привів до тями доторк чиєїсь руки. Вайвасвата підвів голову. На нього дивилися страшні очі Чорного Володаря. Хрипкий голос насмішкувато сказав: — Так ти пильнуєш господиню свою? Рабе поганий, ти проспав битву. Ради перемоги дарую тобі провину! Неси господиню на берег. Де другий раб? — Не знаю, — озирнувшись, сказав юнак. — Уночі був… Моше, впав сонний у воду. Велика хвиля була… — Пес нікчемний, — буркнув Ранатака. — Туди йому й дорога! Добра їжа буде рибам! Пошлю тобі іншого помічника… Володар відійшов. Незабаром підбіг напівголий жовтошкірий раб. Разом з ним Вайвасвата зайшов до притулку Маруіри. Вона вже сиділа на носилках за оксамитними запонами. Поряд стояв Ган — радісний, усміхнений. Він дав знак нести. Вайвасвата з рабом підняли носилки. Юнак ледве стримував себе, щоб не закричати від люті. Раб, раб, раб! Чи не краще було б так, як зробив Лаота? Воля, простір, небо! Смерть — так смерть! Аби не ланцюг! Забув, забув він заповіт старого Соата! Вайвасвата з товаришем стрибнули на мілину, понесли господиню до берега. За ними йшли Чорний Володар і Ган. Юрби чорних вояків нишпорили по острову. Димували руїни. На піску валялися гори трупів. Каркало в небі вороння, хмарами застилаючи ранкове сонце. До носилок підійшов Чорний Володар. З-за запони вийшла Маруіра. Вона опустила очі, не дивилася ні на кого. Щоки в дівчини поблідли, пальці дрібно дрижали. — Батьку, — прошепотіла вона. — Що ти наробив, батьку? — Мовчи, — грізно гримнув Чорний Володар. — Воля Пір’ястого Змія — єдиний закон для всіх. Гане! Іди сюди! Старший чаклун зупинився поряд з Володарем. Ранатака схопив Маруіру за руку. Метнув її до ніг чаклуна. — Бери її. Вона — твоя! РУКА ДОЛІ


Біснувались морські стихії. Хвилі, як гори, вставали перед кораблями. Стугоніли днища від тяжких ударів, потоки води перекочувалися через палубу. Вояки шепотіли закляття демонам бурі, перемовлялися: — Рука Великої Долі наближається. Білий Воєвода був великим чаклуном! Не треба було вбивати! Тепер його тінь витає над нами! Буде лихо! А Вайвасвата, скулившись у кутку біля притулку Маруіри, похмуро мовчав. На душі було порожньо й байдуже. Звідкись накотилася хвиля безнадії. Хотілося забуття. Нащо йому життя? В ім’я чого? Адже й найкращі квіти серед людей отруєні! Вони лише на вигляд приємні, а нутрощі в них — гнилі… О Маруіро, навіщо ти завдала такого удару вірі моїй? «Готуйся до найстрашнішого, Вайвасвато…» Насміхалась! Знала, що її віддадуть плюгавому нікчемі. Знала й хотіла, щоб Вайвасвата був свідком ганьби. Геть, геть! Він лише раб у цьому колі темряви! Чого ж він ще хотів від воєвод і володарів? Хто сказав йому, що від неї слід чекати іншого? Папіруси, легенди, пісні… Їй просто сумно було, їй хотілося забави… А нині — кінець! Кинутись у хвилю, плисти до берега, на волю! Або життя, або смерть! Лиш не завдячувати нікому, ніякій ласці нещирій!.. Він встав, тримаючись за вірьовки, рушив до борта. Зупинився. Високий вал налетів, сипонув водограєм бризок. — Вайвасвато! Хто це? Знову нечутний голос? — Вайвасвато! Я жду… Юнак різко обернувся. Двері в притулку відчинені. Маруіра кличе його. Він оглянувся. Нікого не видко. Вайвасвата кинувся до входу. Вона зачинила двері. Схопила юнака за руку. Дивилася знизу вгору тривожними очима, сповненими муки. Він опустив погляд, мовчав. — Що хоче господиня? — нарешті прошепотів понуро. — Вайвасвато, — линули болісні слова. — Наступає час діяти! Ти бачив мою ганьбу? Невже допустиш? Невже ти й досі нічого не збагнув? — Господине, — спалахнув Вайвасвата, стискуючи тонку руку дівчини, — то ти не хочеш бути з тим виродком? Тебе присилували? Ти не знала нічого? — Знала, але не хочу, — твердо сказала Маруіра. — Вайвасвато! Треба щось діяти! Не віддавай мене. Краще я піду жебрачкою по дорогах. Краще я вмру десь у горах! Ой горе мені! Йти в обійми смердючого тхора? Нізащо! В прозорих очах Вайвасвати запалахкотів переможний вогонь радості. Усмішкою осяялось обличчя. — Я звільню тебе, господине! Ще не знаю як, але звільню! Я думав зле про тебе — прости мені! — Тихо! — скрикнула Маруіра. — Хтось іде сюди! Вона метнулася до запони, зупинилася біля свого ліжка. Двері рвучко розчинилися, грім бурі вдерся в затишок. На порозі стояв Ган. Він лиховісно зиркнув на Вайвасвату, потім перевів погляд на Маруіру. — Чому раб тут? — Я боялася сама. Я попрохала його стерегти мене… — Боялася, — прохрипів Ган. — Рабе, вийди геть! Вайвасвата гнівно бликнув на Гана, рішуче вискочив у двері, з грюком причинив їх. Чаклун розлючено крикнув: — Розбестила ти рабів своїх! Віддам на жертву! — Він не твій! — з викликом сказала Маруіра. — Не підходь до мене! Не хочу бачити тебе! — Все моє віднині! — п’яно прохрипів чаклун. — Сам Володар віддав тебе мені! Захочу — підтопчу під ноги. Захочу — кину в океан! Ха-ха! Ти довго зневажала мене… Тепер — кінець! Груди твої недоторкані — мої! Лоно твоє дівоче — для мого сім’я! Ха-ха! Діти твої будуть від мене! Йди сюди, любов моя! Йди сюди! Сам Пір’ястий Змій благословив нас! Чому дивишся, мов скажений носорог?.. — Зневажаю! — прохрипіла з ненавистю Маруіра. — Нікчемна жаба! Дохлий крокодил! Геть! Вона з огидою поглянула на хрящуватий ніс чаклуна, на червоні повіки, штовхнула в груди. Він похитнувся, схопився за стінку. Мстивий пломінь зажеврів у його очах. Він люто засичав, як гадюка перед нападом: — Все… все згадаю! Нічого не забуду! Не хочеш доброю волею — силою змушу! Він підняв руки вгору і забурмотів заклинання. А очі його пронизували Маруіру, пропікали наскрізь. Вона відчула слабість, схопилася за груди, поточилася. Ган метнувся до неї, підхопив, кинув на постіль. Жилавою рукою рвонув плащ, жбурнув його геть. На дівчині залишилась тонка туніка. Під напівпрозорою тканиною тріпотіли дівочі груди. Ган жадібно розтерзав благеньку туніку, оголив тіло. — Моя! — аж застогнав від жаги, пожираючи поглядом пружну темно-бронзову постать. — Моя! Маруіра слабко боронилася. Та дарма: чужа воля погасила свідомість, закувала руки. — Вайвасвато! — жалібно зойкнула вона. — Вайвасвато! Хряпнули двері. В притулок вдерся Вайвасвата. Ган відсахнувся од дівчини, схопився на ноги. Вайвасвата важко дихав, краплі води стікали по його обличчю. Грозою дихали насуплені брови. — Геть, рабе поганий! — крикнув Ган. — Хто дозволив тобі входити? — Облиш господиню! — грізно сказав Вайвасвата. — Пес нікчемний! — заричав Ган. — Ти посмів любити доньку Володаря! Я бачу це по твоїй пиці! То дивися ж, дивись! Перед тим, як тебе заріжуть у жертву Пір’ястому Змію, будь свідком мого торжества!.. Мара-кара! Мара-кара! Духи підземних надр! Вибирайтеся з лон своїх! Оточіть стіною владику вашого! Мара-кара! Мара-кара! Незримий вихор вдарив Вайвасваті в груди. В очах потемніло. Страшно захитався корабель, заскрипіли стіни притулку. А Ган бурмотів закляття, і багрові іскри мерехтіли в його очах. Вайвасвата притулився спиною до стіни, безсило опустилися руки, туман оповив свідомість. Спати, спати… Ган зловтішно засміявся. Став на коліна. Поклав руки на живіт Маруіри. Дівчина здригнулася, застогнала. — Дивись, — прошепотів чаклун. — Дивись! Мені буде більше насолоди зробити її жінкою на твоїх очах!.. Він уп’явся вустами в дівочу шию. Пронизливо закричала Маруіра. Піднялися і впали тонкі руки, ніби зламані гілки. Вайвасвата почув той крик. З надр серця, з незвіданих глибин духу викликав волю. Глибоко вдихнув повітря могутніми грудьми. І як тоді, біля цямрини, розірвав товсті ланцюги, так тепер розпанахав у страшному пориві невидимі вірьовки, що обплутали його. Мов блискавиця метнувся до чаклуна. Сильною рукою вхопив його за туніку, одірвав від дівчини, підняв у повітря. Ган теліпав ногами, щось белькотів — горло в нього було здушене. Вайвасвата люто швиргонув його до дверей. Ган вдарився головою об стіну, розплатався на підлозі. Маруіра, похитуючись, підвелася, накинула на себе плащ. Туманним поглядом дивилася на чаклуна. Потім глянула на Вайвасвату, слабо посміхнулася. — Він… непритомний? — прошепотіла вона. — Навряд, — понуро сказав юнак. — Від такого удару… Тепер — нема виходу! Або смерть, або тікати! — Зажди, Вайвасвато, — тривожно сказала дівчина. — Ніхто не бачив цього! Викинь тіло за борт! Буря — подумають, що сам упав!.. Вона схопила оксамитне покривало, метнулася до чаклуна, накрила його. Потім зупинилася. За стінами лунали відчайдушні крики, прокляття. — Що там? Корабель гойднувся. Вайвасвата поточився, впав. Знову схопився, тримаючись за стіну. Дотягнувся до дверей, відчинив їх. Десь недалеко блиснуло. Грізно прокотився грім. Лавина води ринула на палубу. В мороці борсалися люди, чулися розпачливі крики. — Гинемо! — Вімана! Де вімана? — Ранатака! Де вімана? — Ранатака! Ось він! Хай рятує людей! Маруіра притулилася до спини Вайвасвати, виглянула з дверей, скрикнула: — Корабель гине! Стихії несуть помсту! Це кінець, Вайвасвато! Вайвасвата поглянув на неї. Обличчя юнака в полум’ї грозових розрядів було прекрасне. Він переможно дивився у простір, ніздрі його тріпотіли, ніби в бойового коня. — Маруіро! Не кінець! Початок! Це — життя, Маруіро! Біля щогл, де були прив’язані летючі човни — вімана, зав’язалася бійка. Блищали мечі. Спалахнуло блакитне полум’я бойових агніта. Падали чорні тіла вояків, котилися по палубі, скажена хвиля змивала їх в океан. — Вони поб’ють самі себе, — застогнала дівчина. — Жоден не скористається вімана!.. Всередині корабля почувся глухий вибух. Зелене полум’я пробилося крізь щілини палуби. Корабель нахилився, почав тонути. Біля притулку Маруіри з’явилася висока темна постать. То був Чорний Володар. — Рабе, — грізно сказав він. — Маруіра жива? — Жива. — Батьку! — скрикнула дівчина. — Чого ти ждеш? Що діяти? — Летимо на вімана! Ці скажені гієни перекусають одна одну! Рабе, неси Маруіру! Вайвасвата схопив дівчину на руки, обережно ступаючи, рушив за Ранатакою. Вона притислася до юнака, серце її билося біля його грудей. Чорний Володар зупинився на кормі, відкинув полотнище, яке порив бурі метнув у простір. Величезна- хвиля вдарила, хлюпнула всередину вімана. Ранатака впав на дно човна, схопився за перегородку. Вайвасвата ледве втримався на ногах. Корма піднімалася вгору, ніс корабля швидко занурювався. З тріском рвалися вітрила. Ранатака смикнув Маруіру за руку. Вона опинилася в човні. — Вайвасвато, а як же ти? — Що? — гримнув Ранатака. — За раба турбуєшся! Рабу — радість вмерти за господаря! Він увімкнув механізм вімана. Срібний ящик запульсував, пружне туманне коло відштовхнуло Вайвасвату від летючого човна. Вімана трохи піднявся в повітря й знову впав на корму. Ранатака злісно вдарив кулаком по борту. — Мокрий, не підніме двох! У бурю пропадемо! — Хай летить Маруіра! — крикнув Вайвасвата, захлинаючись від солоних бризок. — Маруіро, вийди геть! — наказав Ранатака, — Я лечу сам! Доля Атлантіса в моїх руках! Демони долі потурбуються за тебе! Він викинув доньку з вімана. Вайвасвата підхопив її на руки, неспроможний збагнути вчинку Володаря. А вімана вже піднімався в повітря, зникав у тумані розкошланих хмар, що в ураганному вихорі мчали над розлютованим морем. Німа, розгублена дрижала біля юнака дівчина. Він не роздумував і миті. Сильним рухом відірвав від кормового бар’єра товсту дошку, став прив’язувати до неї вірьовку. — Нащо? — слабо скрикнула Маруіра. — Рятунок, — весело сказав Вайвасвата. — Любо мені! Хай летить Ранатака! Він вибрав собі долю. А ми шукаємо свою! Дай руку! Доки не затонув корабель — стрибаймо! А то втягне!.. Тримаючи в руках дошку, він наблизився до борта. Зняв з дівчини чорний плащ. — Викинь, заважатиме! — Залиш, там велика цінність, Вайвасвато! — Гаразд, прив’яжу до дошки! Він обмотав плащ навколо вірьовки, потім прикріпив до дошки. — Стрибаймо! Висока хвиля ковтнула їх, потім метнула на пінясте верхів’я. Корма корабля щезла в мороці. Маруіра закашлялась, морська вода роздирала їй горло. — Тримайся! Тримайся за вірьовку! — кричав Вайвасвата. А грізна стихія несла й несла їх у ніч, у невідоме…
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка