Олесь Бердник



Сторінка8/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   51

ДРЕВНІ ПАПІРУСИ


«Учню, коли навіть Сонце світить з неба, запали ще один світильник, щоб не пропустити Істину, якщо вона з’явиться на твоєму шляху. Учню, коли очі й слух твій говоритимуть тобі очевидне, не вір їм, бо очевидність — то мати обману й мари. Читаючи ці знаки, вникаючи в розуміння написаного, пробивай шкаралупу символу, щоб добути живе ядро думки. І навіть коли збагнеш прихований смисл її, пам’ятай, що Істина неосяжна. Вона являє себе в такому розмірі, який визначений розумом шукача…» Вайвасвата слухав Маруіру, напружуючи свідомість, намагаючись вловити суть складного плетива древньої символіки. Але запас його знань був ще замалий, щоб досягти ясності. Він зітхнув, легким жестом попрохав зачекати. Маруіра замовкла, поглянула на юнака. — Ти не збагнеш чого-небудь? — Так, господине. Мій розум радіє, що руйнуються межі світу, про який я раніше мало знав, та все ж хочеться збагнути ясніше, що і чому? Хто запалює вогняні факели сонця в просторі? Хто зганяє вогняний туман у кільце? Чому круг починає обертатися? Чия сила штовхає його? Сила богів, демонів? Чи скажеш ти мені про це? Маруіра по-дитячому розгублено розвела руками. Закліпала повіками. — Вайвасвато, я знаю багато, але сама не можу розібратися в тих знаннях. Мій учитель казав не один раз, що богів нема, що стихії діють самостійно. А в храмах стверджують, що боги й демони — творці неба та землі. Я раніше була розгублена, така роздвоєність доводила мене до відчаю. Та вчитель пояснив мені, що благо, Атлантіса вимагає різних знань для різних людей. Те, що збагне мудрець, не збагне раб… — Раб, — спалахнув Вайвасвата. — Ти сказала — раб. Отже, я не здатний збагнути… — Так сказала не я, — м’яко й сумно заперечила дівчина. — Ти бачиш, що я так не думаю, Вайвасвато. Облиш образу. Мене гнітить те, що відчуває моє серце. Я не збагну ще розумом, але передчуваю: насувається катастрофа, велика біда для Атлантіса. Ти помітив кілька місяців тому, як сильио тряслася земля?.. Учитель казав, що так буває завжди перед бідою. Так було, коли загинула земля Ру. Так було, коли велика частина Атлантіса пропала у водах океану. Ти прочитаєш про це в папірусах, Вайвасвато… — Я пам’ятаю, — сказав юнак. — Я тоді був прикутий до колодязя. Струс так сильно колихнув землю, що я ледве не випустив баддю. Двох рабів тоді вбило камінням… — Не треба, — прошепотіла Маруіра. — Не згадуй… — Там ще тисячі таких, як я, — похмуро відповів Вайвасвата. — Як мені не згадувати?.. — Що подієш, Вайвасвато, відчай не до лиця воїнові… Вайвасвата з подивом поглянув на дівчину. Що вона говорить? Воїн… Вона називає його воїном! Що означає це? Маруіра ніби прочитала його думки. Вона встала, скрутила папірус трубкою, поклала на сидіння. — Я давно відчула в тобі душу орла, Вайвасвато, — палко сказала дівчина. — Тільки мало мати таку душу. Чуєш? Треба навчитись літати. Мало бути мужнім. Треба володіти мечем! — Господине, серце моє виривається з грудей… Навіщо так мучити мене? Хто я тобі? Поясни… — Вайвасвато! Не потрібно слів. Хай життя скаже про все, що має статися. Я вірю в тебе… — Господине… — Мовчи. Іди в город Золотих Воріт. Там побачиш життя. І знання того, що гряде, розквітне в час урочий, як квітка. Хай береже тебе велика доля, Вайвасвато… РІКА ЖИТТЯ


Одного дня Вайвасвата вирішив вийти в місто Золотих Воріт, скориставшись дозволом Маруіри і знаком, який вона подарувала йому в останній вечір. Він позрізував зів’ялі квіти на кущах, полив зелені трави, спрямовуючи на них потужний струмінь води з водограю. Потім, склавши свої робочі речі біля хатини, хутко вмився, надів чисту сорочку, на неї білу туніку, підперезався барвистим широким поясом. З тривогою рушив до палацової стіни. Вузькою стежиною, поміж гігантів дерев, добрався до великих похмурих воріт, окованих масивними бронзовими плитами, облямованими темним золотом. На обох половинках Пір’ястий Змій пожирав серце Лебедя. Вайвасвата задивився на зловісне зображення. Що означає воно? Чому Чорний Володар взяв собі такий страшний символ? — Хто і куди? — прозвучав скрипучий металевий голос. Вайвасвата здригнувся. На нього дивилися байдужі холодні очі вартового. Бліде обличчя не мало зморщок, жодного почуття не відбивалося на ньому. Юнак простяг руку. На пальці в нього було кільце із знаком. Той самий Пір’ястий Змій. Погляд вартового на хвильку зупинився на кільці. В зіницях блиснули червоні вогники. І знову пролупав байдужий голос: — Ім’ям Володаря Ранатаки — проходь. Заскреготали велетенські двері, поволі розчинилися. Вайвасвата подивився на вартового. Той байдуже одвернувся. Юнак хутко минув ворота. Опинився на березі широкого й глибокого каналу. Похмурий палац лишився позаду, а перед ним, за смугами пальм і кедрів, глухо шумів город Золотих Воріт. У жаркому голубому мареві бовваніли шпилі високих будівель, виблискували золотом сферичні бані храмів. Вайвасвата глибоко зітхнув, оглянувся. Нема людей, нема наглядачів. Ніхто не пішов за ним. На пальці — знак Володаря. Можна пройти до моря, надибати човен. А потім — в океан! Додому, до Анури, до Діавари! Боги, як чудово! Знову випливати з батьком на морський простір, ловити рибу, слухати древні мудрі перекази, дивитися ввечері на грайливе багаття. Забути про те, що сталося! Забути муки… То був сон… Сон? Вайвасвата застогнав од душевного болю. Ні, не сон! Не привиділось йому жахливе рабство, кривава праця, смерть Соата. Не привиділась ніжна Маруіра… Не почулися уві сні таємничі легенди про минуле Землі, про планетні круги, про нестримний потік народів до невидимої мети. Треба змусити себе прийняти новий шлях! Треба стримати бажання серця! Пізнати до глибин життя, сприйняти мудрість минулого. Мати передавала дивовижні слова служителя Сонця, що присвятив його, Вайвасвату, вогню: «Хай не боїться смерті! Хай не боїться нічого! Хай іде, як стріла в польоті!» Як стріла в польоті! Вайвасвата радісно напружився. Чому так сказано? Дивно й просто. Хто був той жрець? Звідки він знав майбуття Вайвасвати? Треба шукати! Шукати… Тільки хто поведе його? Маруіра? Донька Володаря? Таємнича й хвилююча. Вона сама ще дитина. І потім — хто він для неї? Якою силою можна з’єднати їх, таких різних і далеких? Зненацька роздуми Вайвасвати перервало дивне відчуття. Йому здалося, що потужний вогняний струмінь пронизав його з голови до ніг. Затріпотіли груди, схвильовано забилося серце. Юнак остовпів. Дивився в небо, нічого не розуміючи, не в силі зрушити з місця. Тільки десь в глибині єства пульсувала, вирувала радість. Гаряча хвиля прокотилася, щезла, і почулися йому слова — чи то в серці, чи то в просторі: — Народжений вогнем — служи вогню. У серці — правда. Знак тобі — блискавиця. Вайвасвата, ще не в змозі отямитися, оглянувся. Хто це сказав? Нема нікого. Безлюдна дорога, спокійно плине зеленкувата вода в каналі, шелестять дерева. Чари! Чари… «Народжений вогнем — служи вогню…» Що це означає? Він любить вогонь, його чистоту. Може, бути чистим, гарячим? Вайвасвата приймає такий заповіт незримого друга. «У серці — правда!» Невже так просто? І справді, серце наше завжди знає, що добре й що погано! «Знак тобі — блискавиця!» Незрозуміло. Треба ждати! Ждати й терпляче йти далі й далі в життя. «Я вдячний тобі, невидимий друже, хто б ти не був!» Прояснений, радісний, Вайвасвата рушив далі, вздовж каналу. Незабаром він опинився біля широкого мосту, змурованого з чорних скель, що вів на той бік каналу. Біля нього стояло ще два вартових у чорних кольчугах, з тяжкими мечами й довгими списами. Вони, на відміну від попереднього вартового, з цікавістю оглянули могутню постать Вайвасвати, Один з них запитав: — Знак є? — Є, — сказав Вайвасвата, показуючи кільце. — Щось я вперше тебе бачу. — Працюю в саду господині… Пощастило ж тобі, — всміхнувся вартовий. — Спочивай досхочу. Дерева самі ростуть… — Не заздри чужому щастю, — похмуро озвався другий вартовий. — А то й своє, куце, втратиш! — І то правда, — позіхнув перший. — Проходь, хлопче… Вайвасвата пішов по широкій кам’янистій дорозі, зацікавлено оглядаючись навколо. Все було дивно, незвично, хвилююче. І прохолодні канали з кришталево-зеленою глибінню, і дороги, викладені старезними плитами, і чорні вартові, грізно озброєні, але такі добродушні зблизька. Чим вони відрізняються від того вартового, що випускав його з палацу? Певне, живим поглядом, простим словом, чимось людським… Хто ж тоді той, перший вартовий? Чому такий байдужий погляд в нього, дивні вогні в зіницях, непорушне обличчя? Все навкруги сповнене таємниць. Вайвасвата минув ще один канал, перейшов крутий міст, що дугою навис над водами. Посилився шум, чути крики людей, рев корів, іржання коней. Широким шляхом плине юрба. Діти, жінки, чоловіки, вояки, вершники, піші, на важких колимагах. Незліченний потік розмаїтих облич. Чорні, білі, жовті, червоні люди! Як багато їх! Які вони різні! Боги, він і не знав, що на землі так багато людей! Куди вони прямують, чого бажають, що шукають? Юрба вливається до широченної площі, вихриться, розсипається. Вайвасвата змішався з нею, прислухається, придивляється. Чути незрозумілий говір, лайку, регіт, високі пронизливі крики жебраків. — Залишайте, залишайте золото й срібло мені! Полегшіть свій земний шлях! Ви матимете подвійну радість: допоможете бідному і скинете зайвий вантаж, щоб легко перейти до країни предків! Залишайте, залишайте грішний тягар! — Допоможіть безногому моряку! Зупиніться на хвильку! Можу розповісти про далекі плавання на край світа! Можу дати чарівні трави з казкової Еллади для лікування від злого ока! Зупиніться, згляньтеся на безногого моряка! — Гей, мужчини! Невже ви сліпі? Погляньте на мене! Дарую неземні любощі! Дарую нечувану втіху! Не тікай, хлопчику! Йди сюди! Недорого коштує! Один золотий, два срібних! — Продаю коня! Небесний змій, а не кінь! Продаю, бо відпливаю в далекі землі! Купуйте, не пожалкуєте! В голові Вайвасвати наморочиться від незвички, неосяжна юрба своїми криками і гамом б’є по його свідомості, ніби молотом, заколисує, несе в прірву. Маєво різнобарвних вбраннів, очей, шапок, рук сплітається в страхітливу, многоруку істоту, яка розкинулася на широких грудях міста і повзе не знати куди, поїдає сама себе, вирує в несвідомому бажанні виявити свою упирську суть. Скоріше, скоріше звідси! Вайвасвата пробирається між високими двоколісними повозками, між рядами коней. Тварини похропують, лякливо косять очима, легко вдаряють юнака по обличчю цупкими довгими хвостами. Хтось доганяє його, обнімає за плечі. Вайвасвата оглядається. Чорношкіра тонка дівчина благально дивиться на нього, великі бузкові губи її тремтять, туманні фіолетові очі волого блищать. — Ходімо, красунчику, зі мною, — шепоче вона. — Навіть плати не треба! З тобою — задарма! Ходімо! Вайвасвата спалахує. Знову! Знову йому пропонують себе, своє тіло, свою любов! Боги! Чому так низько падають жінки? Такі божественні, такі прекрасні й ніжні! Навіщо самі летять на вогонь, як нічні комахи? — Підеш, красунчику? Підеш, божественний? — Ні! — м’яко каже Вайвасвата, відводячи руки дівчини. — Ні, не треба. Мені жаль тебе. Ти гарна, дівчино… Ти не повинна діяти так… Він швидко йде геть, а дівчина сторопіло дивиться йому вслід, ще простягаючії руки. Вайвасвата вибирається з величезного базару, знову переходить канал. Наближається до широко розчинених дверей високого храму. Звідти чується басовитий голос, струмляться тонкі пахощі евкаліпту. Юнак на мить зупиняється. Зайти чи ні? Тут моляться богам, тут знають тайни неба й землі. Так кажуть жерці… Треба зайти, подивитися. Вайвасвата ступає під величне склепіння храму. Минає товсті чорні колони. В просторі пливе синюватий димок. У центрі храму тісною лавою зімкнулася юрба. Дехто з людей стоїть, дехто впав на коліна. На куполі — золоте кружало з хвилястими лініями, що розходяться вінцем. Певно, сонце. Внизу, на підвищенні, стоїть жрець у чорній туніці й чорній накидці, облямованій золотом. Біля нього на колінах зв’язаний жовтошкірий раб. Він голий. Тіло його здригається, очі з жахом дивляться на юрбу. Два помічники жерця намазують раба якоюсь рідиною. У повітрі пливе густий запах евкаліпту. Головний жрець підняв руки вгору, погляд його непорушний, страшний, з сухих вуст зриваються незрозумілі слова, Їхній ритм, напруга, таємничість потрясають юрбу, колихають її в дружному пориві, як єдину істоту. Вайвасвата відчуває, що чужа воля обплутує його свідомість незримою павутиною. Геть, маро, стій! Не підступай! Заворожена юрба жадібно чекає. Служителі храму в глибокі червоні чаші сиплють срібний порошок. Клуби бурого диму пливуть над людьми. Гіркий запах дурману проникає в ніздрі юнака. А жрець владно показує на зв’язаного раба. Помічники піднімають його. Блискавичним рухом жрець ударяє ножем йому в груди. Чути пронизливий жалісний крик. Водограєм бризнула кров. Юрба радісно закричала. Жрець підставив невелику чашу під рану, наповнив її багровою рідиною, хлюпнув у великі чаші, де курився дим. Потім розпанахав груди мертвого, вирізав серце, підняв у закривавленій руці. Серце ще пульсувало, здригалося, парувало. Вайвасвата закляк, доки діялася кривава жертва. Руки й ноги не рухалися, серце завмерло, до горла підступила нудотна хвиля. Йому здавалося, що в багровому тумані виникли потворні чудиська з огидними, вискаленими мордами, з довгими щупальцями. Вони тягнулися до тремтячого серця, впиналися в нього, висмоктували трепетну, згасаючу силу. Вайвасвата застогнав, сахнувся назад. Хитаючись, вибіг з храму, кинувся до потоку, змочив голову прохолодною водою. Отямившись трохи, підняв обличчя до неба, до ясного сонця. Світило променисте! Що ж це діється в ім’я твоє? Навіщо допускаєш такі страхіття? Чому терпиш криваву мару на грудях землі? Сонце сміялося. Тихо дзюрчала вода. Байдуже плинула по дорозі юрба. З храму зловісно звучали заклинання жерця. Вайвасвата судорожно вдихнув чисте повітря, провів долонями по обличчю. Ніхто не дасть йому розгадки! Ніхто! Але й спокою він не знатиме, не матиме щастя, доки не розгадає таємницю. І знову Вайвасвата почув дивний голос не знати звідки: — Багато штормів попереду. Та Зірка — шлях покаже! ПІЗНАННЯ


Минали дні. Вайвасвата все глибше й глибше поринав у гущу життя. Вже не дивувався ні кривавим жертвам у храмах, ні жебрацтву, ні розпусті, ні рабству, ні багатству жерців та чаклунів, ні бідності простих трударів Атлантіса. Намагався пізнати причини того, що бачив, пізнати таємне, приховане, знайти свій шлях у хащах життя. Ні в кого було запитати, ні з ким порадитись. Маруіра сумно дивилася на юнака, жалісно шепотіла: — Я не знаю нічого, Вайвасвато! Я сподіваюсь на тебе! Іди, дивись! І він пішов. Знову й знову невтомно вбирав у своє серце, в свідомість страхітливий потік буття. Лише інколи йому звучали чарівні слова поради, що супроводжувались теплою хвилею радості й заспокоєння. Навіть Маруірі Вайвасвата не говорив про дивні явища. Ніс їх у серці, як найдорожчий скарб, як заповітне, священне. В городі Золотих Воріт ширилася тривога. По торговельному майдані передавали з вуст в уста чутки про вибухи вулканів на заході острова Рута. Інколи коливалася земля. Розколювалися будівлі в секторі бідноти — там житла споруджувалися неохайно, наспіх, ніби справді в чеканні лиха. Шепталися люди про наступні війни, які затівав Чорний Володар, про неминучу загибель Атлантіса. Ходили по шляхах і майданах обідрані, худі пророки. Вони згадували далекі часи, коли Атлантіс пишався в славі й величі, коли він сягав своєю силою до неба, і пиха та зухвалість правителів привели його народи до страшної смерті у водах океану. — Опам’ятайтесь! — закликали пророки. — Зупиніться, доки не пізно! Припиніть криваві жертви, не гнівіть ясноликого бога Сонця! Пророків хапали, кидали до в’язниць. Деяких приносили в жертву. І серця провісників лиха тріпотіли в закривавлених руках служителів храмів перед вівтарями богів. Знавісніла юрба, зачарована, сп’яніла від крові, вимагала нових і нових жертв, видовищ, оргій. Інколи з палацу Чорного Володаря виходили вояки. Вони вивозили десятки здоровенних дерев’яних кадовбів, повних п’янкого вина, розпалювали на майданах багаття, вбивали сотні коней і биків, яких потім варили у величезних казанах. Збігалися юрби, сотні рук простягалися за червоною рідиною. Радісні крики лунали над городом Золотих Воріт, цілими ночами гриміли вулиці під ногами збуджених, буйних жителів. — Слава Володарю Ранатаці! — ревіли п’яні, добуваючи з казанів паруючі шматки м’яса. — Слава щедротам Чорного Володаря! — вторили вуличні жінки, нишпорячи поміж натовпом. Багаття палахкотіли, кидаючи в небо хмари іскор, на байдужих обличчях палацової варти грали багрові полиски. Вайвасвата мучився думами. Чому Ранатака мовчить, не зупинить жахливого потоку подій? Невже він не розуміє, що Атлантіс гине? Невже не бачить розпусти й падіння, рабства й бідності? Чому знання жерців не йдуть на добрі діла? Чому летючі човни й кораблі приховані в храмах, а вантажі перевозяться важкими колимагами по скелястих дорогах? Чому штучні люди, створені чаклунами, — сильні й невтомні — вартують у палаці Володаря, а не замінять рабів на плантаціях у пустелі? Навіщо взагалі Чорному Володарю раби? Хіба не краще вільні трударі? Вайвасвата пам’ятає рідний острів, батька Діавару… Як хороше їм було випливати на світанку в океан. Ніхто не змушував їх до праці, бо праця була радісною піснею їхнього серця… Так би мусило бути завжди й скрізь. Що ж цьому заважає, хто? Вайвасвата звертався до пожовклих листків папірусів. Намагався знайти в символах, у знаках, в словах древніх мудреців розгадку буття, здобути відповідь на свої терзання. А знаки спліталися в дивні фрази, манили своєю незвичайністю, дратували відносністю. «Найвища печаль — у надії. У відсутності надії — найвище блаженство». — Як це може бути? — не розумів Вайвасвата. — Лише надією ми живемо. Лише в надії черпаємо сили долати рабство і розпач. Не збагну такої мудрості. Не прийму… «Все, що розквітає, повинно зав’янути, — запевняли папіруси, — все, що зустрічається, повинно розлучитися — такий закон цього світу». — Для чого ж тоді віра в майбуття? — розгублювався Вайвасвата. — Навіщо боріння? Навіщо зустрічі й любов? Аби завдати ще сильнішого болю? Тоді що ж — закритися від людей, піти в гори, в ліси, одірватися від світу і вмерти, не шкодуючи ні за чим? А в чому ж смисл народження? І чи варто сидіти в самотині, знаючи, що ти можеш чим-небудь допомогти людям? Адже йдуть по шляхах Атлантіса пророки, провіщаючи загибель, хоч і знають, що їх знищать слуги Чорного Володаря. Що кличе їх до дії, яка сила? «Тому, хто не завойовує свободи, розриваючи кайдани власним розумом, годі чекати звільнення від кого-небудь іншого». Вайвасвата згоден з древнім мудрецем! Істинно, сила розуму кипить і вимагає дії! Треба лише нагострити ту силу, знайти правильні стежки серед мороку! «Божество зрячого — вогонь. Божество безмовного — серце його. Жалюгідні уми знаходять своє божество в ідолах. Істинно зрячий бачить божество всюди. Його божество — Всесвіт». «Як огонь, не підтриманий паливом, гасне, так щезає джерело всякої думки, коли воно не живиться мінливим життям». — Приймаю! І мужньо піду у вир життя. Там все — і горе, і пізнання, і суд, і нагорода. Не зможу розгадати ні свого покликання, ні мети, коли не прийму в серце біль усього світу… І знову трепетні струмені невидимої енергії пронизують тіло Вайвасвати, потрясаючи все його єство. На урочистій хвилі ніжного, радісного єднання плинуть нечутні слова: — Птах у польоті не зімкне крил. — Не зімкну, — шепоче Вайвасвата. — Не забуду. Не заспокоюсь ні на мить… Того вечора в притулок Вайвасвати, як завжди, прийшла Маруіра. Застережливо підняла руку, щоб він не наближався. Глухо сказала: — Надійшли грізні часи, Вайвасвато. Серце віщує біду… — Я можу в чомусь допомогти, господине? — тривожно запитав юнак. — Не знаю, — прошепотіла дівчина. — Я ще нічого не знаю… — Скажи мені все… — Не можу. Ще не можу. Прошу лише відповіді: ти готовий до найстрашнішого? Готовий, господине, — твердо сказав Вайвасвата. — Тільки я мушу знати, в ім’я чого? Чому не скажеш мені? — Бо й сама ще не знаю. Життя принесе відповідь. Тільки не забудь моїх слів, Вайвасвато. Готуйся до найстрашнішого… ПЕТЛЯ


Маруіра недаремно тривожилася. Напередодні увечері вона мандрувала над Атлантісом з допомогою Всевидючого Ока. Чарівний пристрій переносив її над землею з города Золотих Воріт в рибальські села, з храмів до притулків бідноти, з буйних предковічних лісів до крижаних верхів’їв гір. І раптом їй захотілося подивитися на батька, на Володаря Ранатаку… Спочатку холодок остраху прокотився поза спиною. Свідомість застерігала, що цього не слід робити, що за це може бути страшна кара… Та невідступне бажання перемогло. І Маруіра метнула свою свідомість в палац Володаря. Кристал Всевидючого Ока тьмяно іскрився блакитними променями. Миготіли коридори, статуї в нішах. Двері. Механічні люди — вірні вартові Ранатаки. А ось і батько. Він не один. Біля нього стоїть якась постать. Хто ж це? Маруіра придивляється. Ближче, ближче. Ба, та це ж головний чаклун Ган. Найближчий радник Володаря, старший жрець культу Пір’ястого Змія. Маруіра завжди боялася його і уникала навіть дивитися на Гана. Погляд чаклуна був холодний і жагучий, він роздягав дівчину, впивався в її свідомість, залишаючи почуття сорому й огиди. Що потрібно йому? Що він хоче від Володаря? Дівчина прислухається. Розмова ведеться тихо, але слова Гана чітко карбуються в свідомості Маруіри. — Дзеркало битви дало грізні знаки, — говорить Ган. — Кілька разів ми спіймали потік променя Швета-Двипа. Ти розумієш, Володарю, що це означає? Ранатака мовчав. Грізна зморшка прорізала високе чоло. Очі горіли темним вогнем. Потім він, розтуливши сухі губи, повільно мовив: — Посланець виріс. Ось що це означає, Гане. Вони готують його. Для чого? Що вони задумали? Маруіра, завмерши від несподіванки, слухала. Намагалася збагнути, осмислити почуте. Про що вони мовлять? Яке дзеркало битви? Який посланець? Вони згадують Швета-Двипа… Отже, не казка, не легенда… А батько запевняв її, що це вигадки! Невже він не довіряє навіть доньці? — Ми зібрали всі пророцтва, — повільно цідив Ган, — всі попередження цих божевільних бродячих пророків, жерців Сонця. Ми не забули навіть сновидінь просто-людів… — Нащо мені пророки! — роздратовано сказав Ранатака. — Я велів знайти шлях до Швета-Двипа! Я велів пробити прохід в їхньому захисті… — Володарю, — спокійно заперечив Ган. — Ми зробили все, що могли! Панцир незримого захисту Швета-Двипа пробити неможливо. Ти знаєш, яка сила… — Знаю, знаю, — невдоволено перебив Чорний Володар. — То що ж пророцтва? Коротше і ясніше… — Пророкується твоє падіння. І загибель Атлантіса. Пророкується прихід нового вождя, який врятує народ… — Віковічні образи! — зневажливо всміхнувся Ранатака. — Вони записані в книзі простору. Всякий нікчема, хоч трохи чутливий, спіймає їх у видінні чи уві сні. Загибель, новий вождь, золотий вік! Раби завжди мріють про золотий вік, про владу й багатство, не вміючи володіти навіть собою! — Володарю, — заперечив Ган. — Кажу ще раз: ти даремно зневажаєш голос юрби. Вони відчули те, що наближається. Ми не змогли визначити місця — це неможливо, але ми бачили в дзеркалі битви появу променя Швета-Двипа. Ти сам сказав — посланець виріс! І треба його знайти… — Знищити, — жовчно озвався Ранатака. — Як? — Треба думати! Навіщо ж ви всі носите вбрання чаклунів? Чим ви займаєтесь? Тим, що тривожите стихії, викликаючи бурі на морях і смерчі в пустелі? Немудре заняття для чаклуна. Гадаю, що маги Швета-Двипа не витрачають часу па подібні іграшки! — Володарю… — Зажди! Я досить слухав. Тепер слухай ти. Ранатака не буде чекати. Ранатака вдарить перший. Посланець Швета-Двипа повинен вмерти! — Я не збагну твоєї думки! — Я підкажу тобі. Єдиний острів Атлантіса, який не має культу Пір’ястого Змія, — Тот. Там поклоняються Сонцю. Там ганьблять мій рукотворний образ, не визнають моєї влади. Лише там треба шукати посланця… — Їх багато, Володарю. Як серед них знайти посланця? Хто вкаже на нього? — Ти не дорослий муж, Гане! Ти дитя! Ми знищимо весь острів Тот, і хай нам поможе благословенний Пір’ястий Змій!.. Маруіра ледве не скрикнула від жаху. Батько хоче знищити цілий острів, щоб вбитії посланця Швета-Двипа! Яке злочинство! Чим завинили люди? І чому Ранатака так боїться посланця? Хіба казковий острів Швета-Двипа, де живуть безсмертні, ворог Атлантіса, ворог його людей? — Володарю, ти певен, що посланець там? — запитав Ган. — Яке це має значення? — зневажливо відповів Ранатака. — Остання твердиня непокори впаде до моїх ніг! А потім — удар на Швета-Двипа! Обличчя Гана спотворилось од жаху. Він якусь мить мовчав, ніби проковтнув язик. Потім прошепотів: — Володарю… Ти знаєш, що Швета-Двипа має далекосяжні вуха… — Герої, — зневажливо процідив Ранатака. — Чаклуни! Володарі ефіру! Ви здригаєтесь при одному слові «Швета-Двипа»! Я навчу вас сміливості! Пір’ястий Змій не приховує своєї ненависті! Це боротьба віковічна й невблаганна! Вони — пришельці! Ми — господарі планетного круга! І я покажу їм, хто господар! Свідомість Маруіри наморочилась від навали неймовірних новин. Вона побачила свого батька зовсім іншим, не таким, як раніше. І хоч боялася повірити повністю в те, що чула, настільки воно було жахливе, але слова, що линули з Всевидячого Ока, стверджували догадки. — Похід очолиш ти, — сказав Ранатака. — Я теж буду з військом. Хай на майданах міст палають багаття! Хай вивезуть вино для юрби! Хай всі храми принесуть Пір’ястому Змію жертву серця. Народ повинен забути пророцтва, забути про нового вождя! Хай славлять Ранатаку! Похід, похід, похід! Ти збагнув, Гане? — Розумію, Володарю! І слухаю тебе. Та прийшов час відновити нашу розмову… — Про що? — Про Маруіру… — Так… Пам’ятаю. Ти хочеш взяти її. Я теж думав про це. Вона визріла. Вона готова стати жінкою… Але… — Що, Володарю? — Доведи своє право на неї. Після походу одержиш її! Що? Ти невдоволений? Така моя воля. Вона теж буде зі мною в поході. На руїнах острова Тот я присвячу її тобі… Вражена Маруіра відкинула Всевидюче Око, впала на постіль. Лежала якийсь час заклякла, холодна, без руху. О боги! Яка жахлива доля готується для неї? Що діяти, як втекти від кошмару, від страшної ганьби?
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка