Олесь Бердник



Сторінка47/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51

ВІЛЬНА ТВЕРДИНЯ


 

Віковий ліс, непролазні хащі на островах, помережаних словутинськими протоками. Хто не відає потаємних стежок, той не знайде шляху до лицарської твердині. Скелястий вигорбень оточено подвійним валом: один з каменю, другий — з товстелезних дубових паль. А далі — майдан, і довкола нього просторі затишні землянки. Посередині майдану височить високий бовван Яр-Дива: такого ще не видів Зореслав у яровитському краю. Має він два чоловічих лиця, два жіночих, а над головою — золота куля Дажбога-сонця. Трохи нижче — люди, взявшись за руки, завмерли в танці, а ще нижче — коні, корови, леви, олені, летючі птахи, а вже зовсім біля підніжжя — змії, риби й черепахи. І все те опирається на потужне коріння дерева, обвитого пишним листям. Гарно, дуже гарно вирізьблено постать Яр-Дива — Світовида, але не відає Зореслав, що означають такі втаємничені образи. Юнака привели до землянки, там він дві доби спочивав, прокидаючись, млів од нетерплячки, коли ж настане зустріч з Яроганом — ведуном лицарським. Вдень його запрошували до спільного обіду: на столах під крислатими вербами парували шматки вареної та печеної риби, духовито пахтіли житні коржі, бурштиново іскрився мед в щільниках. Лицарі мовчки їли, доброзичливо поглядаючи на юнака, проте не розпитували нічого. Мовчки розходилися, кожен в своїй справі. Вдень майдан завмирав. Десь над берегами чувся гомін, іржання коней, долинали веселі перестуки молотів з кузні, над чагарями де-не-де курилися дими. Надвечір третього дня юнака покликали до Ярогана. Ведун мешкав у землянці над потоком, біля входу до житла лежав здоровенний білий пес. Він ліниво розплющив очі, глипнув на Зореслава байдужим поглядом і знову задрімав. Провожаті одійшли, вказавши йому на двері. Хлопець несміливо відчинив їх. У кам’яній грубці танцювало полум’я, освітлювало постать сивоусого діда, вбраного у білу лляну сорочку, що сягала нижче колін. Він тримав у руках жовті шкіряні сувої, повагом розгортаючи їх, розглядав мереживо чорних і червоних знаків. Уздрівши Зореслава, дід ласкаво всміхнувся, кивнув на обрубок верби, сів до вогню. — Сідай, синку. Яроган слухає тебе. Юнак, хвилюючись, добув з-за пазухи ладунку Боянову, подав її ведунові. Той відкрив, глянув на срібну кулю, поцілував священний знак. Вернув ладунку Зореславові. — Сховай, синку. То знак від мого побратима Бояна. Твоє слово — його воля. Така умова між нами. Вірю старому Боянові, він не пошле до вільної твердині людину без важливої потреби… Юнак розповів ведунові все, що сталося в рідному Витичі. Яроган слухав мовчки, задумливо дивлячись на танець вогняних язиків, крутив довжелезного вуса, а в його прозорих очах пливли тіні, й важко було збагнути — схвалює він мандри юнака чи осуджує. Якусь хвилю тривала тиша, коли Зореслав скінчив свою оповідь, а потім Яроган, тяжко зітхнувши, мовив: — Непростий вузол зав’язала доля, синку. Він не лише твій, багато людських доль зійшлося до твоєї стежини. Допоможу тобі на першій порі, а там покладайся на зірку провідну. Матимеш двох друзів-юнаків. Познайомлю тебе з ними взавтра, бо одному не здолати такого шляху. А тепер заспокойся. Хай не бентежиться серце твоє. Бачу, тремтиш від напруги. То перше, чого слід спекатися: де б ти не був, пам’ятай, що стоїш на своєму місці. Ти господар тієї висоти, яку здолав своїми крильми. То — запорука волі, яку стверджує наша твердиня. А тепер питай. Бачу, цікавить тебе багато, а наші лицарі мовчазні… — Правду мовиш, батьку, — палко сказав Зореслав. — Подив і зачарованість маю в душі. Звідки в цих пущах вільна твердиня? Хто поклав їй основу? Довкола неситі царства й королівства, смерди й раби, а тут — вольні вої, котрі не піддаються нікому… — Оповім казку тобі, Зореславе. Давно це було, у славному східному царстві. Жив у бідній родині юнак, виростав у злиднях та біді, бачив тяжку працю батьків, щоденну покору, терпіння, а за все те — зверхність і кпини володарів. І не стерпів тієї наруги юнак, зібрав людей на майдані, почав промовляти: — Люди! Вся сила — у вас, все багатство — від вас, у вас — пісні й мудрість; чому ж схиляєтеся ви перед велінням володарів? Чому животієте в муках і нестатках, несучи на спині власних ворогів? Вислухавши юнака, злякано розбіглися люди по своїх притулках. А знайшлися такі, котрі розповіли про все цареві. І схопили сміливця, кинули до темниці. Втік юнак з неволі, зібрав гарних хлопців, почав грабувати володарів, роздавати скарби біднякам. Дякували раби своєму захисникові, проте душі їхні залишалися у рабстві, і ще темніший страх оповивав серця, бо слуги царські шаленіли по селищах та городищах, помщаючись за поразки в бою з вільними бунтарями. Минали літа. Один за одним гинули повстанці. Знову лишився сміливець самотнім, так і не розірвавши кільце рабства. І відчув він, як тяжко те здійснити, бо приреченість і покора пустили глибоке коріння в душі людей. Пішов бунтар у гори, запалив вогнище на високій скелі, сів біля нього на камені. І сказав сам собі: «Я вільний. Не рушу з місця доти, доки не прийдуть до мене чисті серця, які прагнуть волі.» Промайнуло багато років. Мандрував тими горами ще один шукач правди. Побачив легіня біля вогню, все збагнув. Присунув камінь до багаття, сів і собі, простягнувши руки до пломеню. Довго горіло незгасне вогнище, доки зібралося до нього семеро лицарів волі. А відтоді вирішили вони йти у світи, щоб нести людям казку про грядущу волю. Так і зробили: де проходили вони, там діти чули казки про героїв, де з’являлися коні вільних лицарів, там спалахувало повстання супроти сваволі… — А де ж вони тепер? — зворушено запитав Зореслав. — Між людьми, — тихо відповів ведун. — Незримо йдуть по світу, лише немовлята й вагітні жінки інколи бачать їх та їхніх чарівних коней. Словутинська вільна твердиня — то луна їхньої ходи. Прадавній заповіт залишено нам: колись лицарі волі всю землю виведуть з рабства… — А коли теє буде? — Навіщо питати — коли? Вважай, що ти в путі до того чарівного дня. Чи збагнув, юначе? — Важко мені охопити все одразу. Гарно й страшно. Проте легко в грудях, як після грози… — Допоможу. В тому шляху, куди ступаєш, треба мати не лише мужність, а й мудрість, знання. Твої товариші знають грецьке наріччя, персійське, переймеш те знання від них. А ще навчу я вас наріччя індійського, воно вельми важливе буде. Глянь на ці сувої — тут знаки мови… — І їх можна збагнути? — здивувався хлопець. — Так. Тут записано шлях до індійських країв, їхні слова і багато чого іншого. Дам тобі, синку, меча вогняного, бо крицевий не завжди допоможе. Хай же Яр-Див — наш покровитель — чатує над твоєю стежиною… — Ти благословив мене великим ім’ям, батьку. Скажи ж мені, що означають дивні малюнки на його боввані? — Ага, — схвально озвався ведун, — ти запримітив ті знаки? То добре, чіпке око маєш. Слухай же, що промовляє до нашого серця те мудре твориво. Вгорі — золота куля: то Світовид, Яр-Див, сонячне світило, що дає нам силу, життя й розум. А під ним чотири лики людські — два жіночі, два чоловічі. То ми, люди, минулі й грядущі, від початку й до кінця земного роду. А ще чотириликість означає, що охоплює людська думка й серце чотири сторони світу, володіє чотирма потугами сил: вогнем, землею, водою і повітрям. Ще нижче ти бачив коней, корів та розмаїту твар, що вільно живе у лісах, степах, у водах і болотах. А все те має початок від дерев і трав, бо й тварі і люди живляться зеленню, а бере вона соки від Землі-Матері, а огонь — від Вітця, Яр-Дива. Так все, синку, замкнено у спільне коло і ніхто не сміє порушити його віковічну ходу. Лише праведні герої, що живуть задля волі і інших людей, покидають земне коло, щоб повернутися до інших світів у дивоколі, де колись жили наші пращури Рід і Лада. Пам’ятай же, Зореславе, мудрі знаки. Не поруш того заповіту єдності. Не вбий задарма жодної істоти, не зрубай без потреби жодного дерева. Бо вчинивши інакше, ти гидиш і замулюєш те джерело, що напоїло тебе водами життя…  

 

ДРУЗІ


 

Вони прийшли другого дня, коли сонце вставало над верхів’ям лісу, кидаючи багрянисті полиски на словутинський плин. Яроган покликав юнака з землянки, підвів до двох хлопців. — Ось Вітрограй і Дуб — молоді лицарі. А оце — Зореслав, наш новий побратим. Відкрийте душі одне одному… Хлопці гостро зиркнули на пришельця, оглянули його з голови до ніг, ніби полоснули по душі мечами. Невловиму мить оцінювали. А потім по-дитячому засміялися. До вподоби припала їм врода юнака, ясно-сумовиті очі, високе відкрите чоло. — Приймаємо тебе до серця, — сказав Вітрограй. — Приймаю, — підхопив Дуб. — А ти? Він теж трохи помовчав, бо так споконвіку годилося: не поспішати з виявом сердечності. Дивився в очі нових друзів, туди, де таїлась, як казав сліпий Боян, нерушимість мовчання. Що ж побачив там Зореслав? Вітрограй — як вогонь. Жилавий, рухливий, чорноокий. Здається, що на ньому шкіра горить, що йому несила встояти на місці, як необ’їждженому коню. А в глибині зіниць — щось таємне й тривожне, чому нема назви. Дуб — кремезний, невисокий. Очі холоднуваті, як зимове небо, на поголеній голові гадюкою в’ється лицарська чуприна — ознака вільних воїв. Насуплені брови у Дуба, та бачить Зореслав у серці нового побратима незламну вірність і мужність. — Вручаю вам життя своє й долю, — просто озвався яровит. — Навіки. — Славно, славно, — зрадів ведун. — Погомоніть же, а я запалю для вас побратимське багаття та покличу лицарів до священного кола… Минуло небагато часу, і на березі спалахнуло вогняне коло, сухе віття горіло весело й дружно. У поважнім мовчанні багаття оточило дванадцятеро старших лицарів, оружних, з малиновими оксамитними накидками поверх кунтушів. Ведун дав хлопцям знак наблизитися, звелів переступити багаття і стати в палаючому колі, взявшись за руки. Голос Ярогана звучав глухо — то згасав, то громово вкочувався до свідомості. Пекло щоки, оголені руки, проте хлопці терпіли, слухаючи урочисті слова посвяти: — Віднині ви нероздільні, сини волі. Кровна сім’я розпадається, кровні брати навіть стають до герцю один супроти одного, а вогняні побратими віддають свою душу й життя за братів. Де б не були ви — на дні моря чи в небі, під землею чи в пустелі, — знайте: вас нерушимо береже вогняне побратимство. Чуєш, Зореславе? — Чую! — Чуєш, Дубе? — Чую! — Чуєш, Вітрограю? — Чую! — Добре, діти! Віднині ваш отець — вогонь. Знаю, зради не приймете в душу свою, бо там, де вогонь, є лише вірність і воля. Старші лицарі схвально підняли над багаттям двосічні мечі, благословляючи юних побратимів на важку, таємничу путь…  



 

МАНДРИ


 

Кмітливим учнем був яровит. Кілька місяців промайнуло, а він уже розумів чужинецькі мови, багато що знав про далекі краї, інші народи й племена. Довгими зимовими днями, коли хурделиця гуляла над крижаними грудьми Словути, одягаючи в пишні шати ліси довкола вільної твердині, Зореслав сидів біля вогнища у землянці ведуна, жадібно переймав від побратимів їхнє уміння читати знаки письма, а також викладати на сувоях тонкої шкіри свої мислі. А вечорами хлопці слухали мудрі слова Ярогана про минуле й прийдешнє людей, про походи праслов’янських пращурів у далеку Індію, де вони заснували преславне царство, про легендарних людей зоряних країв, що, буває, літають понад землею на вогняних зміях, запряжених у дивоглядну сяючу колісницю. — Раз на сто літ, — оповідав Яроган Зореславу, — диви-ведуни з Чорних Гір посилають вільних воїв до священних вершин, щоб зустрітися з Родом і Ладою та їхніми чурами. Якби ти, синку, потрапив до такого посольства, все було б простіше. А нині тебе поведе власне серце, а поміч матимеш лише від побратимів своїх. Проте пам’ятай: сила рідної землі з тобою, і дасть тобі снагу спрага людей за небувалим. Не забувай цього, Зореславе. Лише той розшукає казку, хто в найтяжчу пору не втратить віри у неймовірне… Навесні, коли скресла крига на Словуті, лаштували вільні вої торгові човни до Візантії. Смолили днища, лагодили широкі полотняні вітрила, готували припаси. В травневі тривожні дні, як з далекого півдня поверталися додому лелеки й журавлі, побратими рушили в мандри. Яроган благословив юнаків, і довго ще видно було з човнів його високу постать у білій сорочці. Все було новим, незвичним для хлопців: і неозорий простір неспокійного моря, і візантійські триреми під велетенськими вітрилами, і гомінливі базарища на майданах чужинецьких городищ. Царгород заворожив юнаків розмаїттям храмів, будівель, людей. Проте минуло кілька днів, і Зореславові стало тужливо й сумно. Юрби здавалися шумовинням на хвилі, громаддя храмів та жител пригнічували, втомлювали. Згадувалися затишні яровитські гаї, прості, вкриті очеретом хати й землянки, заквітчані весняними вінками дівчата, що співали над берегами широкого Словути. І сльози наверталися на очі, серце рвалося з грудей, прагнуло туди, де воно мало найтихіше, найчарівніше щастя… Старші лицарі, залагодивши справи, переправили хлопців на той бік Босфору, до Азії. Там їх прилучили до каравану, що прямував прадавніми торговельними шляхами до славетної Басри. Звідти побратими мали намір морськими шляхами дістатися таємничої Індії. Попрощалися лицарі з юнаками. Караван рушив в путь. Гори, пустелі. Холодні ночі, спекотні дні. Незвично було слов’янам, дивно. Та вони звикли до всього. До мовчазних персів, які протягом дня не промовляли жодного слова, до смішних, лагідних верблюдів, до протяжних тужливих пісень погоничів. Вже за три дні переходу до Басри на караван налетіла зграя пустельних грабіжників. Жалібно закричали погоничі, злякані верблюди металися по табору, толочачи шатра. Перси люто билися з напасниками, відстоюючи свої скарби, але сили були нерівні. Побратими скочили на своїх коней, оголили мечі. Билися завзято, неприступно. Навалили довкола з десяток грабіжників. Дуб, виблискуючи ошалілими очима, кричав: — Втікайте, браття! Я їх затримаю! — Кинути тебе самого? — хрипів від напруги Зореслав, здиблюючи бойового коня. — Нізащо! — Тоді всім… кінець! — відчайдушно гукав Дуб. — Ви удвох дістанетеся гір. Втікайте! — Вогонь не дає втікати! — сміявся Вітрограй, завзято відбиваючись від ворогів. — Гинути — то всім! Грабіжники щось шалено кричали, пробували накинути на оскаженілих слов’ян аркани, проте все було марно. Тоді вожак розбійників вирішив позбавити хлопців коней, щоб покінчити герць. Засвистіли стріли, жалібно заіржали коні, впавши на гарячий пісок, скинули вершників. Вороги купою навалилися на лицарів, зв’язали. Прилучивши до інших полонених, повели невідомо куди, залишивши трупи своїх поплічників та персів поміж барханами на з’їжу пустельним стервоїдам. Ночували полонені в якомусь напівзруйнованому караван-сараї. їх добре годували, веліли перевдягнутися, вмитися. Хлопці дивувалися: що б то могло значити? — Продадуть, — похмуро кинув полонений перс. — Де? — поцікавився Зореслав. — В Басрі. Або в Багдаді. — Тоді ми скажемо, що нас полонили, — зрадів яровит. — Що на торговий караван напали… — Смішний ти, хлопче, — похитав головою перс. — Розбійників давно нема. Ми в руках порядних перекупників, поважаних людей. Кому ж ти скажеш слово правди? Султанові? Але ж султанові та його візирам теж потрібні раби. Марна справа, сподівайтеся лише на власну долю та на щасливий випадок. Ви молоді, сильні, можете потрапити в добрі руки. Моліться богам, чужинці, або святому вогню чи сонцю… може, вони зглянуться над вами…  

 

СУЛТАНОВА ДОНЬКА




 

Минуло два дні. Побратими стояли на базарному майдані у Басрі серед юрмища рабів. Довкола клекотіло торговище, кричали люди, снували волоцюги й злодії, іржали коні. Продавав слов’ян горбатий перекупник з малесеньким, мов печене яблуко, личком, на якому злісно поблискувало двоє булькатих очей. Проте з полоненими горбун був лагідний, одягнув їх у нові смугасті халати, звелів умитися й розчесатися. Юнаки стояли у товпищі бронзових, чорних і жовтих людей, тужливо дивлячись довкола, привертаючи увагу покупців білою шкірою, русявим волоссям та гордовитою поставою. До них підходили, мацали м’язи, намагалися поглянути на зуби. Побратими одверталися, тамуючи ненависть і безсилий гнів. Перекупник, певно, правив за слов’ян непомірну ціну, бо покупці скрушно похитували головами, цмакали і з жалем йшли геть. Сонце підіймалося вище, над базаром стояв стовп куряви, почало припікати, Хлопці знемагали від спекоти, обливалися потом. Та ось майданом прокотилися тривожні крики, потім зацокотіли копита коней, сотні дрібних торговців та злодіїв кинулися врозтіч: до торговища наближалася пишна процесія, шестеро чорних рабів несли на довгих тичках блакитне шовкове шатро, їх оточував ланцюжок вершників. Горбун щось перелякано гукнув побратимам, впав на коліна, запопадливо кланяючись. Хлопці зацікавлено дивилися на химерне видовище. — Падайте ниць! — крикнув горбун. — Наближається султанова донька, хай пошле їй небо сто тисяч літ життя! — Нам байдуже, хто вона, — буркнув Зореслав. — Ми не звикли схилятися навіть перед ясним Яр-Дивом! — Гарно відповів, — скупо відгукнувся Дуб. Процесія зупинилася навпроти слов’ян. З-за серпанку виглянуло смагляве личко, майнули чорні очі, одразу заховалися. Почувся дзвінкий голос, а затим один із вершників дав знак горбунові, щось запитав. Той, догідливо кланяючись, принижено відповідав. Вершник, зневажливо посміхнувся, гидливо кинув на землю шкіряний гаман. Задзвеніло золото, перекупник впав ниць, схопивши здобич, а побратимам звеліли рушати слідом за вершниками. Їх провели вузенькими вуличками Басри до високої зубчастої стіни. Звідси видно було широке плесо затоки, вітрила кораблів, небокрай з білими кучерявими хмарами. Біля важких воріт стояла численна варта, на стінах теж ходили чатові, перегукувалися. Полонених ввели на подвір’я, шовкове шатро понесли далі, а слов’яни залишилися у буйному квітучому саду. Підійшли чорношкірі раби, зняли ланцюги з ніг, дружньо поплескали по спинах. Наказали чекати. Побратими оглядалися, дивувалися чарівним будовам, що височіли над стіною небачених дерев, прозорому водограю, який пирскав прохолодним джерельцем із пащі мармурового гривастого звіра. — Диво дивне, — прошепотів Вітрограй. — Ми без ланцюгів, у якомусь казковому саду. Є надія, браття! Не горюйте. Звідси можна накивати п’ятами… — Цить, — остеріг його Дуб. — Почують — тоді дідька лисого втечеш. Бачив, скільки чатових довкола? До побратимів наблизився товстенький добродушний чоловічок у білій чалмі з довгим гострим верхом, писклявим голосом сказав по-грецькому: — Радійте, раби. Маєте щасливу долю. Це — сад султанської доньки Зульфіри, вона вибрала всіх трьох для догляду за її улюбленими деревами й квітами. Я покажу вам притулок, де маєте їсти й спати. Ходіть за мною… — Одне скажу вам, — тихенько мовив Зорєслав, простуючи за чоловічком поміж кам’яними рівчаками, по яких струменіла прозора вода, — треба терпіти й дивитися, запам’ятовувати й готуватися. Жодного зайвого кроку, браття… Покотилися дні. Праця в саду була легка, приємна — розпушувати землю, обкопувати дерева, поливати, доглядати за кущами розмаїтих троянд. Хлопці навіть дивувалися, чому для такої справи обрано саме їх, сильних воїв? Вечорами яровити сідали довкола водограю на мармурових плитах і співали тужливих слов’янських пісень. До них збиралися чорношкірі раби, сумно слухали чужі мелодії. Якось Зореслав відзначив, що не лише раби слухали той спів, вдалині поміж деревами видно було зграйку дівчат у довгих сукнях з покритими серпанком лицями. — Зульфіра, Зульфіра, — шепотіли з острахом раби, одвертаючись. Хлопці дивувалися: чим так зацікавилася султанова донька, що навіть слухає пісні полонених? Минуло два тижні. Побратими вирішили втікати. Дуб назирив місце, де можна було копати підземний хід: від густих кущів троянд — до кручі за стіною, що виходила до затоки. Копали вночі, по черзі. Один спав, а двоє працювало. Землю розсипали поміж деревами, а частину кидали в потічок, і вода несла її за межі саду. За три тижні нору викопали під стіну. Роботи лишилося небагато днів на три. Хлопці приготували чисте вбрання, ножі, трохи харчу. Та в передостанню ніч їх вислідили. Чорношкірі вої з смолоскипами оточили слов’ян, в груди їм націлювали списи та шаблі, хтось ударив Зореслава бойовою палицею, чулися погрозливі вигуки. А потім — владний голос: — Дорогу! Вражені побратими узріли прегарну дівчину: вона відкинула серпанок і свердлила чорними очима Зоре-слава. Хлопці мовчали, зацьковано оглядаючись довкола. Тепер їм не вибратися з неволі, всі шляхи до втечі одрізано! Лишалося одне — в темницю, в кайдани і сморід. — Ви хотіли втекти, чужинці? — дзвінко запитала Зульфіра. — Так, володарко, — сміливо глянув Зореслав у її прекрасне обличчя. — Хіба не є то останнє право раба? — Дивні люди, — вела далі султанова донька, — чому втікали ви з цього чарівного саду? За ним — товпища моїх підлеглих, вони вільні, та що мають, окрім злиднів і вічного прагнення здобути притулок і їжу? Багато з них мріють потрапити сюди… — Є домашні звірі, — відповів Зореслав, — а є звірі дикі. Одним добре у неволі, а іншим неволя — смерть. Ми — вільні птахи, прекрасна володарко. Життя нам — лише у небі… — Чи знаєте ви, — гостро мовила Зульфіра, — що за втечу з мого саду позбавляють життя? — Нам відомо про це, — схилив голову яровит. — І все-таки йшли на смерть. В ім’я чого? — Велика доля веде нас, — палко мовив Зореслав, з довірою глянувши дівчині в очі. — Що нам смерть, коли там, далеко від твого чарівного саду, ждуть нас рідні люди? Без них ми лише тіні, бо життя без любові — мара… — Життя без любові — мара, — прошепотіла Зульфіра, і на її личку промайнула хмарка смутку. — Як страшно ти сказав, чужинцю! Ти вразив мене в серце. Я не відаю любові, не знаю, що вона дає. Я слухала ваші пісні, вони тривожили моє серце не розумію чому. — Ти прегарна, володарко, — щиро мовив яровит, — і можеш дати щастя найкращому лицареві. Вір мені. Але серце моє не вмістить іншої, крім тієї, яка стрибнула зі мною над священним вогнем… — Розкажи мені про себе, юначе, — попросила Зульфіра, — розкажи все… Чорношкірі вої, котрі тільки що готові були розтерзати на шматки втікачів, з подивом дивилися, як могутня володарка слухає схвильовану мову білошкірого чужинця. Очі її то спалахували вогнями захоплення, то туманилися смутком, то мерехтіли тривогою. І такою щирою, ніжною й довірливою здавалася вона побратимам, що вони забували іноді, де опинилися і в якому стані. На темно-синьому дивоколі вже блідли зірки, коли яровит скінчив свою розповідь. Зульфіра рвучко підвелася з мармурового сидіння, рішуче махнула рукою воякам: — Йдіть геть! — Але ж, повелителько… — з острахом сказав наглядач, — вони втікачі й повинні… — Я звільняю їх, — владно сказала султанова дочка. — Випиши їм фірман, дай золота. Віднині вони не раби, а мандрівні лицарі. — Твоя воля — закон, — кланяючись, пробурмотів наглядач, заздрісно поглядаючи на вражених слов’ян. Хлопці не вірили тому, що сталося, дивлячись, як відступають від них вартові і щезають між деревами саду. Дівчина м’яко всміхнулася, торкнувшись ніжними пальцями Зореславового плеча. — Ти розбудив мене, ясноокий чужинцю! Я дуже довго спала. Лети! Мої слуги допоможуть вам сісти на корабель, що пливе до Індії. Зустрінеш свою любов — згадай мене.  

 

ВОДОКРУТ




 

Перський торговий корабель щасливо доправив побратимів до Індії. Без особливих пригод дісталися вони Лахора, де на окраїні міста знайшли умовлений притулок. Там їх зустрів літній чоловік в жовтогарячому плащі, поголений. Оглянувши прибулих пронизливими чорними очима, він гарною грецькою мовою привітав їх, запросив відпочити. Шанобливо взяв у долоню знак, який словутинський ведун з вільної твердині поклав у Зореславову ладунку: то був срібний бовван Світовида — Яр-Дива малесенька подоба того кумира, що стояв на майдані Хортиці. Яровит віддав також господареві сувій тонкої шкіри, зашитий у ногавицю. Там було послання від Ярогана. Прочитавши знаки, індус пильно глянув на побратимів, схвально кивнув, але більше не промовив і слова. Одвів їх до невеликої затишної кімнати, а сам зник. Хлопці одсипалися після важкої путі, навіть їсти не хотілося. На світанку за ними прийшли. За ворітьми, біля кам’яної стіни, били копитами землю осідлані коні. Окрім господаря, слов’ян вітав ще низенький хлопчина з вузькими очицями, вбраний у білу сорочину й такі ж штанці. Зореслав хотів щось запитати, та господар притулив пальця до вуст, дав знак сідати на коней. Їхали довго, цілий день. Спочивали й годували коней в скелястій ущелині біля вогню. Поруч гримотів у долині прозоро-зелений потік, у густих заростях пронизливо верещали сміховинні створіння — мавпи, яких побратими бачили вперше в житті. — Наче людина, — дивувався Дуб, дивлячись, як тварини вихоплюють одна в одної з рук плоди. — Тільки що з хвостом… — Розкажемо вдома — не повірять! — заливався сміхом Вітрограй. Ще дві доби мандрували побратими вслід за мовчазним провідником. Гори повищали, піднялися у дивоколі величною вартою, заіскрилися крижані шапки на верхів’ях. Коням вже важко було йти вузькими стежинами над глибокими прірвами, інколи доводилося спішуватись і обережно пробиратися крутизною, ведучи тварин за вуздечку. Нарешті під вечір вони дісталися високого плаю, там побачили хатину із смолистих хвойних дерев, покриту тесом. Назустріч їм вийшов високий дід з палицею в руці, допоміг розсідлати коней, мовчки повів до житла. На цупкій циновці старий посадовив гостей, запропонував молоко й дикий мед, а опісля звелів спати. На світанку юного провідника вже не було, а з ним щезли й коні. Дід знаками показав, що далі треба йти пішки… Скелі громадилися до неба, нависали над головами, загрожували розчавити необережного. Провідник пробирався поміж кам’яними велетами легко й упевнено, не оглядаючись, а побратими не могли позбутися тривоги, хоч на душі було урочисто й святково. Дихати стало важче. Всюди розчахувалися грізними пащами безодні, десь внизу клекотіли, бурунилися потоки, але так глибоко, що до стежини навіть не долинало шуму. Тиша, барвисті скелі і небо. Інколи Зореславові здавалося, що все це сниться. Йдуть вони понад крутизною, прямують у таємничу далечінь, прагнуть сягнути чогось жаданого… і не можуть прокинутися. Спадали сутінки. Провідник запалив смолоскип, вів побратимів сторожко, обережно. Багряне коло вогню вихоплювало з мороку невеликий шмат стежини, а з боків тремтіла, дихала невідомістю й неспокоєм зловісна імла. Лягли спочивати опівночі. Вдосвіта встали, знову йшли цілий день, спочивши лише раз, щоб зварити затірки з ячної муки. Минув тиждень. За той час мандрівники не зустріли жодної людини. Лише інколи на скелях можна було уздріти полохливих кіз та круторогих баранів. Нарешті провідник вивів слов’ян до берега вузької повноводої річки. Між чорно-багряними скелями пінився водокрут, а далі, подолавши перепону гострозубих порогів, стрибав у моторошну прірву, що дихала вологістю зеленавих туманів. Провідник зупинився на маленькому виступі під віттям високого, буйного деодара — блакитного гірського кедра. Запалив багаття, дав знак побратимам сісти довкола. Порушивши довгу мовчанку, сказав: — Залишаю вас, шукачі. Ждіть судженого. Далі хай вас веде карма і воля зоряних синів… Він повернувся, щоб іти. Зореслав зупинив його запитанням: — Кого нам чекати, друже? Дід кивнув у бік річки, нічого не сказавши. — Що таке карма? — перепитав яровит. — Те, що ви заслужили власним подвигом і серцем, — сказав провідник, дружньо глянувши на побратимів. — Те, що обійти марно. Ваша доля… Він вже не оглядався і зник так хутко, ніби його й не було. Хлопці переглянулися занепокоєно, ніхто не хотів порушувати мовчання: надто величні гори чатували довкола їх, надто урочисто співала віковічну пісню річка. Зненацька до їхнього слуху долинули звуки падаючого каміння. Хтось спускався згори понад берегом. Хлопці насторожилися. Кущі гірської шипшини розступилися, і мандрівники побачили високу постать людини у жовтогарячій одежині, в конічній шапці такого ж кольору. Обличчя невідомого світилося усміхом, темні очі дивилися з-під густих брів спокійно, дружелюбно. Він приклав долоні до грудей, мовчки сів до вогню, простягнувши руки до пломеню. Дивився в танцююче багаття зосереджено, мовби робив важливу невідкладну справу. Нарешті тихо запитав: — Хто ви? — Люди з далекого краю, де заходить сонце, — відповів Зореслав, намагаючись правильно висловити свою думку чужою мовою. — Ми багато мандрували в чужих краях, доки прийшли сюди, до найвищих гір. Ми були в рабстві, та доля визволила нас. Ми — шукачі… — Чого прагнете? — не міняючи пози, запитав невідомий. — Живої води. її маємо знайти у Роду і Лади, наших зоряних пращурів. Так нам заповідано мудрими людьми нашого краю. Чоловік ворухнувся, його очі блиснули, мов жарини. І згасли. — Йдіть за мною, — рішуче сказав він, встаючи з каменю. Побратими попрямували за новим провідником, вони вже звикли до мовчазного послуху. Стежина звивалася по такій крутизні, що дух спирало. Річка щезла десь ліворуч, довкола сіріли голі скелі. Поміж ущелинами з’явилося похмуре городище, оточене високою стіною. Довкола нього струмував глибокий потік, до вузької брами вела вимощена чорними плитами дорога, а далі — міст на товстелезних ланцюгах. — Ти підеш зі мною, — рівним голосом сказав провідник, зиркнувши на Зореслава. — Супутники твої хай зачекають тут. Дуб хотів заперечити, та Зореслав глянув на нього осудливо, і побратим промовчав. Разом з Вітрограєм сіли вони над потоком, а провідник із яровитом пройшли по мосту до брами, що безшумно відчинилася. Довкола не було й душі: ні сторожі, ні тих, хто міг би відчинити. Вузькими сходами провідник вів юнака у підземелля. Де-не-де в нішах сяяло примарне світло, ніби жар у ковальському горні. Чим нижче вони спускалися під землю, тим тривожніше ставало на душі у Зореслава. Нарешті вони ввійшли до великої зали, де височів бовван якоїсь богині. На шиї у неї біліло намисто з людських черепів, в одній руці вона тримала людину, в другій — кривавий ніж, яким збиралася відрізати голову приреченого. Богиня танцювала, стоячи однією ногою на грудях дужого юнака, його повіки були склеплені, ніби в глибокому сні. Зореслав так захопився вражаючою постаттю, що зупинився. Провідник зупинився теж, скупо промовив: — Калі. — Хто така? — запитав юнак. — Найвища мати. — Чому страшна? Навіщо черепи? — Так її бачать люди, доки сплять, як отой бог, що на ньому вона танцює. Він спить і бачить сни, ніби мати Калі пожирає живі істоти. На перший погляд, це нібито й так: людина народжується, щоб умерти, — ось що таке намисто, надіте на шию богині… — А насправді? — тривожно запитав Зореслав. — Треба прокинутися… — І що буде? Незнайомець помовчав, лише гостро глянув на юнака. Зореслав зітхнув, похитав головою. — У нас теж є Велика Матір. Ми її називаємо Жива, бо вона дає життя. У неї прегарне дівоче обличчя, добрі руки, квіти й колосся пашниці в долонях. Наша Жива каже, що смерті нема, що смерть є лише для того, хто її боїться… — І ти віриш в ту казку? — Мене так навчили. — Чому ж прагнеш живої води? — посміхнувся провідник, і між бровами у нього залягла глибока зморшка. — То не моє бажання, — відповів яровит. Зненацька погасло світло. Юнака огорнула кромішня пітьма. Жодного звуку. Глуха всеохопна тиша. Страх народився у серці, торкнувся тями: що це діється, куди він потрапив? Яровит ступив крок уперед, простягнув руку туди, де щойно стояв провідник. Там нікого не було. Серед мороку сяйнула фіолетова блискавиця, гримнув оглушливий грім. Зореслава осліпило. Там, де була постать Калі, замерехтіло багряне сяйво: то на чолі боввана загорілося око, примарним світлом освітлюючи підземелля. Юнакові здалося, що перед ним розчахнувся простір, а з тієї тріщини виросла могутня постать чоловіка: довге темне волосся вихрилося, ніби степовий смерч, очі мінилися веселкою кольорів, довгасте обличчя було вольове, владне й привабливе. Він схопив Зореслава за плечі, зазирнув у в очі, в найпотаємнішу глибінь душі. Яровит відчув, ніби розпечений шворінь пропік його єство, сколихнув тіло до глибини. — Кого шукаєш? — загримів гучний голос. — Рода й Ладу, наших пращурів, — прошепотів хлопець. — Глянь на мене, — почулося у відповідь. — Ти знайшов те, що шукав. Я — зоряний син, вічно юний і невмирущий. Чого жадаєш? — Живої води… — А що віддаси за неї? — прогуркотів голос, і Зореславові здалося, що в ньому були кпини. — Адже немалого шукаєш. Чи відаєш, що задарма нічого не дістається? — Що в мене є? Лише я сам… — Є душа, серце, — заперечив голос, а палаючі очі впилися в сумління хлопця. — Чи віддаєш їх мені? — Бери! — втомлено мовив Зореслав, а за мить після того відчув тривожну засторогу. Проте було пізно. Перед внутрішнім зором майнуло докірливе обличчя Бояна, темні провалля його сліпих очей, почувся застережливий голос: «Ми лише те, що не можна віддати…» Десь почувся сміх. Чи йому здалося? Хвиля безвольності підхопила яровита, а над ним у якомусь чаклунському ритмі лунали зловісні слова, присипляючи тяму: — Віднині твоє життя належить мені. — Належить тобі, — слухняно повторив Зореслав. — Ти підеш далі, щоб добути живу воду… — Я дістану живу воду… — Ти повернешся сюди, повернешся сюди, сюди, сюди, сюди… — Я повернуся сюди, — згодився Зореслав. — І забудеш, де ти був, що бачив. — Забуду! — схлипнув від страшної напруги яровит. — Забуду… — Ти належиш мені, мені, мені! — гриміло в підземеллі, і байдужі стіни поглинали луну, а зловісна Калі, танцюючи на грудях юного сплячого бога, посміхалася глумливо й загадково…  

Дума четверта
МАРА ВОВЧОЇ ДОЛИНИ

1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка