Олесь Бердник



Сторінка45/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   51

ВИБІР НАРЕЧЕНОГО


 

Цареві снився страшний сон. Буцімто сидить він на троні і видно йому всі краї царства: поля, ліси, озера, гори. Видно людей, котрі везуть йому данину, видно численні дружини воїв, готових рушити в похід, видно селища й городища, незліченні гурти худоби і поля золотих ячменів та проса. І всі йому вклоняються, всі дякують за царювання, за ласку й щедроти. Зненацька відчуває цар, що йому одбирає руки й ноги, не може він ворухнутися, не може мовити й слова. Бачить теє радник Печерун, зловтішно посміхається, витягає з піхов меча і починає краяти царство на шматки. Що він діє? — жахається цар, а вуста його мертві, не чутно й слова. З’являються ще якісь воєводи, радники, змагаються з Печеруном за кращий шмат царства, той тягне собі далеке поле, той запихає в лантух густий ліс, той викопує озеро і несе його на край світу. І не дивується Горевій тим, що то ж химера, — бо як можна краяти царство на шмаття? — а одна лише думка тривожить його: не можна допустити цього, треба отямитися від сну, від непорушності, схопити за руку злодіїв… Нажаханий і неспокійний, прокинувся Горевій, застогнав від болю в пораненім тілі. — Вої мої, де ви? До мене! Двоє чатових нечутно ввійшли до покоїв, наблизилися до ліжка. — Чого бажаєш, царю? — Підведіть мене до вікна… Чатові підвели царя з ліжка, допомогли сісти на підвіконня. Він глянув униз, на дворище. Там покотом спали вої після святкової ночі, на торговищі чаділи недопалки вогнищ. Світлішало небо, блідли зірки, над кручами й словутинськими долами густішали тумани. — Що за дивний сон? — бурмотів цар. — Невже я помру? А зі мною й царство моє розпадеться… О Перуне! Не дай статися такому лихові. Я ще не довершив свого задуму, рано йти до краю Світовида… А коли й так, то пошли мужа сильного для Миросі, щоб онук мій утвердив царство славне від краю до краю землі. Всі мої, кличте радника Печеруна, кличте доньку мою Миросю! Небавом Печерун вже вповзав до покоїв, чорні очиці його бігали вусібіч, він не відав, чого йому чекати — ласки, а чи кари. — Печеруне… маю вирішити невідкладну справу… — Кажи, царю. Я піду на край світу, аби тобі догодити! — Так далеко не треба… Ой, шпигає в спину! Прокляті напасники! Так помолотили мене… ой! Як сніп ячменю… Кепська справа… Я, мабуть, помру, Печеруне!.. — Що мовиш, царю? — з удаваним жахом скрикнув Печерун. — Та чи можна думати про таке? Ми ще не утвердили царство витицьке, ми ще маємо рушити силу свою до країв верховинських, щоб і там знали руку царя Горевія. Не мисли, царю, про сумне, тобі рано йти до краю Світовидового! — Не вмовляй мене! — простогнав Горевій. — Сам би хотів жити вічно, та долю не об’їдеш… Ой! На всяк випадок маю утвердити волю свою. Ага! Мирося прийшла… От і добре! Царівна метнулася до батька, притулилася щокою до грудей. Зазирнула в обличчя, приклала ніжні долоні до чола. — Чого вам, батеньку? Чому в передсвітання покликали? — Миросю, — урочисто озвався цар, обнімаючи її за плечі, — маєш нині вибрати собі нареченого. Дівчина сахнулася від нього, а в очах Печеруна засвітилися вогники цікавості. — Татку, як то вибирати? З кого? — Маю на оці трьох воєвод і лицарів своїх. З них ти й вибереш собі долю… — Хто ж це? — помертвілим голосом озвалася дівчина. — Скажу… Хе-хе! Чого це ти зблідла? Млієш від цікавості? Нічого, нічого… Батько поганого тобі не підсуне. Ой! Сам знаю, що тобі до вподоби буде… Слухай же… Перший лицар — Мечик, Печерунів синок… Радник аж підскочив від радощів, схилився перед царем у низенькому поклоні. — Царю, ми з сином — твої смерди повік. Покликати сина? — Зажди, — невдоволено мовив Горевій. — І чого ти поспішаєш, наче голодний до столу? Я маю ще двох лицарів на приміті. А донька вже сама вибере, хто їй до смаку… хе-хе! Хоч я гадаю, що Мечик був би найкращий. Слухай же, доню: ще я маю для вибору лицаря Борена і воєводу Тирла. Говори ж мені, хто буде мужем твоїм? Хто стане батьком наступного царя? Царівна гордо випросталась. — Татку, я не кохаю жодного з них. Нема поміж них обранця мого! — Хіба я тебе питаю, кого ти кохаєш? — гнівно гукнув Горевій. — Неслухняна дитина. Ой! Мені кричати важко, а ти сердиш мене. Всякі вигадки — кохання, милування… Мені царевич потрібен, а не твоє кохання. Вибирай з тих, кого я назвав… — Без любові не одружуся! — вперто одвітила Мирося. — Миросю, — улесливо проспівав Печерун, утримуючи її за руку, — та ти лиш накажи — Мечик ляже перед тобою слухняним псом… Та він не дасть на тебе порошинці впасти… — Знаю, знаю, — вирвалася від нього царівна і тужливо поглянула у вікно на імлистий обрій, де жевріло світання. — Та мені не до серця улесливі пси, Печеруне! Мені хочеться, щоб дружиною мені був славний лицар, герой! — Накажи! — скрикнув радник. — Накажи… і Мечик стане героєм! — Ну це ти вже теє… мелеш пусте, — сказав цар. — Герой з Мечика такий, як з домашнього пса вовк. Проте для Миросі годиться. Мені герої ні для чого. В дружині — інша справа! А до царювання потрібні люди хитрі, розважливі, розумні… Миросю, кого ти вибираєш? — Може, я кого іншого назову? — несміливо мовила Мирося. — Не вигадуй! Або слухайся, або я тебе вижену в дикий степ! Ой, неслухняне дівчисько! Вибирай, кому кажу!? — Згода, — раптом озвалася дівчина, а на її обличчі промайнула усмішка. — Лише одна умова… — Яка там ще умова? Ой! Несіть мене до ліжка… Ну, кажи… Царя перенесли од вікна до постелі, вкрили вовняним коцом. Мирося несміливо підступила до нього. — Татку, хай ваші лицарі розгадають загадки, які я загадаю… Тоді я згоджуся. Хто всі загадки розгадає — той і стане моїм нареченим… — Нащо ці витребеньки? — здивувався цар. — Туману напускаєш, Миросю, — скривився Печерун. Мирося лукаво глянула на радника. — Хочу переконатися, чи придатні лицарі для царювання. Для того треба голову неабияку. От ми й побачимо, чого вона варта у ваших лицарів: носити шоломи чи, може, ще для чого? — Хе-хе, — вдоволено посміхнувся Горевій, — мудра дитина у мене… Печеруне, хай так буде. Збирай людей, воїв, лицарів, хай весь Витич відає — царівна вибиратиме собі пару. Ой, пече! Та не забудь — на майдан знову викочуйте меди, паліть багаття, смажте ягниць і телят! Свято для всіх! Хай знають щедрість Горевія!.. Святковий гомін котився понад майданом, біля вогнищ дружинники й ремісники пригощалися з грубезних дубових бочок медами, наливаючи запашний напій у глибокі бронзові черпаки. А дівчата й жінки, діти та старі люди купчилися біля царської кам’яниці, позирали на ґанок, звідки мала вийти царівна. Всім було весело й цікаво: витицький люд знав, що Мирося вибиратиме собі дружину якось незвично, не так, як всі. Прийшов до городища і пастух Корінь, назирив поміж товпищем сина Зореслава, привітався з ним. — Як тобі тут? — тривожно заглянув у очі синові. — Чому змарнів? Тільки одна ніч минула, а ти вже якийсь… не такий… — Який же я? — Сам не свій. А вчора ти славно гамселив ворогів. Якби не ти, непереливки було б цареві. Хвалю, синку, хвалю… — Ой, татку! — похмуро одвітив син. — Мені тепер не до того! — Бачу, бачу! Гадаєш, я не збагнув? Уже прикипів серцем до царівни? Все одразу на мою голову накотилося, всі лиха світові. Дурний ти, аж кручений. Лізеш сам у пащу гадючу, наче дурне жабеня. Колись сміятимешся над собою… Хлопець одвернувся з досадою. — Може, колись і сміятимуся… а нині плакати хочеться… Його душу рвали на частки незримі шуліки. Не міг діждатися, коли з’явиться Мирося, щоб зазирнути їй в очі. Що ж сталося, що одразу після благословенної ночі вона вирішила одружитися? А як же їхнє кохання? Квітка серед чарівної галявини? Чи то приснилося? Привиділося у химерній мрії? А в житті — зась пастухові до серця царівни?.. Неподалік почулися ніжні перебори гусел, тихий голос Бояна заспівав прадавню думу. Корінь з сином пробилися до ґанку, зупинилися коло співця. А він, звівши незрячі очі вгору, перебирав чутливі струни і вплітав у тривожну мелодію дивні слова:  

Гей, думо вірная, струни звучнії,


Проженіть мою тугу чорную…
Розкажіте мені та порайте мені,
Як у світі білому жити праведно?
Щастя де моє? Доля де моя?
Гей, правда де моя?

Засіваю ниву щирим зерном, гей,


А на ній восени кукіль родиться…
Гей, мурую хату для родини я —
А живу весь вік сиротиною…
Моя доленька, мов билиночка,
За вітрами покотилася…

Пісня вірная та й відказує:


— Засівай ниву вольною волею,
А муруй світлицю словом праведним,
Незрадливою яснодумою!
Вольною волею,
Словом праведним!
Яснодумою, гей, гей, гей!

 

— Не до вподоби тут пісні Боннові, — тихо мовив Корінь синові. — Глянь, Печерун вовком дивиться на співця, з’їв би його живцем. Люди щиро вітали Бояна, над майданом котився схвальний гомін. Раптом з дверей вийшла Мирося, за нею. вибігла світлична дівка Зоруля, і одразу ж весела зграйка подружок царівни оточила її кільцем, накинувши на неї темну фату. Дівчата почали хороводити, заспівали:  



Відлітає лебідонька із гнізда,
І сестричок і подружок покида
Дужі крила на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь

— Ой коли ж тебе, лебідонько, чекать?


Ой та де ж тебе, сестриченько, стрічать?
Чи у лузі на некошеній траві,
Чи в прозорій дивокола синяві?

— Гей, сестрички, як раненько навесні


Лебедині ви почуєте пісні.
Принесе мій милий з дальньої землі
Клич кохання на широкому крилі..

Згине милий — то не ждіть мене здаля,


Чужинецька похова мене земля…
Згину я — тоді в весняні дні
Не почуєте ви лебедя пісні!

Відлітає лебідонька в далину,


У країну чужинецьку та сумну…
Крила дужі на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь…

 

На ґанок вийшов, опираючись на плечі воїв, цар Горевій, махнув рукою, сів на високий дубовий стілець, оздоблений золотим та срібним узором. — Поспівали, погомоніли — доста! Лицарі мої вірні, виходьте в коло! Люди витицькі, моя донька Миро-ся має вибрати нині мужа, а вам царевича! Воліє вона, щоб її обранець одгадав якісь там загадки… Хай буде на те воля Дажбога! Миросю, що ти там задумала, кажи мерщій. Дівчата зняли з царівни серпанок, наділи на коси барвистий весняний вінок. Зореслав аж подався вперед, прикипівши очима до коханої: що вона затіяла, навіщо це зборище перед людьми? Невже справді вибиратиме собі мужа поміж смішних, пришелепуватих воєвод, котрі навіть не зуміли оберегти царя в бою? Мирося лукавим поглядом обвела воєвод, які стояли перед нею в бойовому спорядженні — в шоломах, панцирах, при мечах, — і вийшла в коло. Печерун підступив ззаду до сина, прошепотів: — Не одгадаєш — уб’ю! — А дідько її знає, що вона загадає, — огризнувся Мечик. — Вона змалку кручена, як щось утешеться в голову… — Що на світі наймиліше? — продзвенів над майданом голосок царівни. Юрмище змовкло. Боян втішно закивав головою. — Мудра дівчина. Навряд чи ці недоумки одгадають… «Що на світі наймиліше? Що на світі наймиліше?» — покотилося між людьми. — Цитьте! — гримнув цар. — Що тут одгадувати? Пуста загадка. Царська влада наймиліша… — Не вас питаю, татку, — осміхнулася царівна. — Хай лицарі відповідають. — Я скажу, — несміливо озвався воєвода Борен, поглядаючи на Горевія. — Ласка царська наймиліша… — Лакуза, — шепнув Корінь. — Холопська душа, одразу видно… — Дурний, аж пальці знати, — додав Боян. Мирося сміялася, а з нею разом її подружки і весь майдан. — Коли царська ласка наймиліша тобі, воєводо, то жди її, а до мене — зась! Витичці заревли від захоплення, а Борен спалахнув від сорому, мов жарина, і навіть цар хихотів, схвально позираючи на доньку. — Мов мечем рубонула, — шепнув Корінь Зореславові. — Розумна дівчина. Якби не царівна, гарна невісточка була б… — Мовчіть, не крайте мого серця, — зітхнув син. — Я відаю, що в світі наймиліше, — подався вперед воєвода Тирло, товстий пикатий чоловік. Він ввічливо поклонився царівні, переможно глянув на юрму. — Є така казка, а в ній загадка. Мені колись бабуся оповідала. Хі-хі! Наймиліший — сон. О! Еге ж я вгадав, царівно? — Сон? — з подивом перепитала царівна. — Атож! — розгублено підтвердив воєвода. — Що не роби, а спати треба. — То який же з тебе цар буде? Замість того, щоб змагатися з ворогом, заснеш! Що ж, воєводо, ти вибрав долю: іди і спи! Майдан аж заколихався від реготу й втіхи. Тирло зціпив зуби від злості, опустивши погляд додолу, Печерун підскочив до сина, щось прошепотів. Мечик радісно закивав. — Ну, Мечику, — звернулася до нього Мирося, — лишився ще ти. Чи одгадаєш загадку? — Одгадаю, — засміявся Мечик, і рот його роз’їхався від задоволення, як верша. — Наймиліша в світі — твоя любов! Ги! — А ти звідки теє знаєш? — гостро запитала Мирося. Мечик розгубився. — Я тебе не кохала, — додала царівна. — Звідки ж тобі знати, що моя любов наймиліша? — Кажи наступну загадку, — невдоволено озвався цар. — Не роби моїх воїв дурниками. Не муч лицарів… — Слухайте, лицарі, мою найголовнішу загадку, — урочисто мовила дівчина. — Що в світі найгарячіше? — Жар, — з надією відповів Борен. — Водою можна залити… — Сонце найгарячіше! — підхопив Тирло. — Стань в тінь — не буде пекти! — заперечила царівна під схвальний гомін. — Я скажу, — вихопився вперед Мечик. — Найгарячіше, коли тебе ремінним батогом добре виполощуть! Довго пече, аж сісти не можна! І чого ви смієтеся? Люди реготали, хитаючись, мов жито під вітром. Печерун ляпнув руками об поли корзна, люто засичав до сина: — Зморозив! Дурня оковелок! — Хоч і пече, Мечику, — відповіла царівна зніченому воєводі, — проте біль вщухає. А ще одне скажу тобі, лицарю: не гоже воякові заробляти на такий гостинець! — Що, з’їв? — жартівливо гукнув Боян. — Ой, і в мене запекло, — витираючи сльози на щоках, озвався цар. — Отак насмішила, химерна дівка! Кажи далі, що там у тебе? — А тепер скажіть, лицарі, — запитала Мирося, — що в світі найголосніше? — Теж мудра загадка, — вкинув слівце Боян. — Грім! — з певністю гукнув Борен. — Як гримне Перун — не відаєш, куди сховатися! Дуже страшно! — А все ж, можна сховатися в глибокий льох, де грому не чути! — Го-го! — зареготався Тирло. — В цій загадці — хитрощі, як і в перших. Я знаю… — То кажи, хай їй заціпить! — пробурчав цар. — А то вона всіх вас дурнями поробила! — Найголосніше співає півень! Навіть сонечко його чує: як заспіває півень — встає… А що, вгадав? — Не вгадав, — одвернулася від Тирла царівна. — І без півня сонце встає. Є такі царства, де півнів нема. — Найголосніше бурчить у животі, — чухаючи в потилиці, сказав Мечик. — Чого це ви регочетеся? — визвірився він на людей, які хилилися один на одного від нестримного сміху, шаленіючи від веселощів. — Отак осоромив! — схопився за голову Печерун, люто блимаючи на сина. — Дурень, та ще й з-за рогу мішком прибитий! — Як у пузі бурчить, неодмінно почуєш, — розвів руками Мечик. — Давай йому жерти, бо біда! І від того бурчання в жодному льоху не сховаєшся! — Ну й утнув! — сміявся цар. — Ой, аж у боці закололо! Я й не знав, Печеруне, що в тебе синок такий сміхач? Миросю, давай далі, я давно так не веселився… — Все, — мовила царівна. — Як то все? — А так. Три загадки. Лицарі не одвітили й на одну. Ні з кого вибирати нареченого. Хіба що… може, хтось інший одгадає? Вона кинула промовистий погляд на Зореслава. Юнак подався наперед, паленіючи від хвилювання, і хрипким голосом звернувся до Горевія: — Я знаю… — Знову цей парубійко, — здивувався цар. — Що ти знаєш? — Як розгадати загадки… — Хай розгадує, — озвалася Мирося, підступивши до батька. — І ти його вибереш, як він розгадає? — Атож. Ти ж сам згодився, що така умова… — Ну й дурна. Я казав про лицарів. А він — пастух. — Ти сам нарік його воєводою! — спалахнула донька. — Ти його нагородив! — Я нагородив, я можу й розгородити! Так ти гадаєш, що він знає? Лицарі не відають, а пастух знає? — Знає чи ні — хай скаже… — Хай! — згодився цар. — А ми посміємося. Царівна підвела погляд на Зореслава, зашарілася. — Кажи, юначе, що в світі наймиліше? — Воля, — сказав хлопець, і люди на майдані завмерли, ніби оцінюючи його відповідь. — Воля — наймиліша в світі! — Одгадав, — почувся в тиші голос Бояна. — Орел! — Одгадав! — радо підтвердила царівна. — Йому хтось підказав, — невдоволено буркнув цар. — Друга загадка, — гукнула Мирося, покриваючи шум дзвінким голосом. — Що в світі найгарячіше? — Любов, царівно. Кохання, — зітхнув Зореслав. — Як торкнеться серця, вічно пектиме. Нічим не загасиш… Дівчата — Миросині подруги — з радісним щебетанням кинулися до Зореслава, почали його обнімати, цілувати, наділи на шию гірлянду з польових квітів. — А що, — сміялася щаслива Мирося, лукаво зиркаючи на батька, — самі бачите, татку, що парубок одгадав загадку. Мої подружки схвалюють його відповідь. — Ви всі хитрі, як вужаки, — нахмурився цар. — Змовилися! — Де він набрався тієї мудрості? — здивувався Корінь. — Хіба думалося, що в мене такий син росте? — Останню загадку одгадай, юначе, — мовила царівна. — Що на світі найголосніше? — Тиша, царівно, — твердо промовив Зореслав. — Оце устругнув! — залився сміхом Тирло. — Хі-хі! Тиша! — ошкірив зуби Мечик. — Сказав ще дурніше, ніж я. Це ж треба вигадати? Царівна взяла Зореслава за руку, глянула на батька. — Він одгадав, татку. Найгучніший крик затихає. А тиша одвічно панує. Зійди на гори — тиша. Зійди в підземелля — і там вона… Хвиля зворушення й втіхи прокотилася в Боянових грудях. Він згадав далекі Чорні Гори, прощальне вогнище, світлий лик Тайно-Дива. О мудрий старче, твої чарівні заповіді породжені досвідом віків, великим знанням, довголітнім спогляданням. А звідки ж у душі юної дівчини народилися слова твоєї таємничої заповіді: всі громи закінчуються тишею? — Слава Зореславу! — гримів майдан радісними вітаннями. — Слава Зореславу! — Він переміг, татку! — голосно сказала Мирося, підводячи ошалілого від щастя хлопця до Горевія. — Він мій обранець! — Лихо, царю, — по-гадючому зашепотів за спиною володаря Печерун. — То все чари. Пастух Корінь — ведун, він знає всякі трави. На Миросю наслано. Бережися, царю… — Татку, чому мовчите? — наполягала царівна. — Не бути тому, що ти мовиш, — розпалився Горевій. — Підведіть мене… Ой! Болить… Геть усіх, не хочу бачити нікого. А ти, дурна дівчино, що надумала? Сина пастуха — царевичем? А як я помру — царем? Га? — Ви ж обіцяли, татку, — крізь сльози озвалася дівчина. — Люди, ви чуєте? — Слава Зореславу! — кричали витичці, розмахуючи шапками, мечами, руками. — Зореслав переміг! — Цитьте! — репетував Горевій. — Щоб вам заціпило! Ганьбити царський рід? Скорше в мене на коліні конопля виросте, як теє буде! Ось так! — Царю, — зважився на слово Зореслав, — я кохаю твою доньку. Чи я гірший від твоїх лицарів? Хіба не я врятував тебе від смерті? — Ага, вихваляєшся? Довіку попрікатимеш мене?! — Він мій наречений! — тупнула ногою Мирося. — Візьміть голодранця! — розлючено крикнув цар вартовим, і вої накинулися шуліками на безоружного Зореслава. — В льох його! Іч, закортіло смердові в царські хороми! Ой, ведіть мене… темніє в очах… Дружинники купою насіли на юнака, зв’язали і потягли у вежу. Слідом поплентався Горевій, опираючись на вартових. На ґанку зупинився, посварився на доньку. — На тебе наслано! Хтось наворожив! Не треба мені царевича! Сам царюватиму! І не вмру — чуєш? Знахарів… ведунів з усього світу скличу… Найкращих… Ой! Ведіть мене… Сам царюватиму!.. — Ех, царю, царю, — кивав головою Боян, прислухаючись до невдоволеного гомону людей, які потроху розходилися з майдану. — І ти такий, як всі інші володарі. Недарма казав на прощання Горипал: хто має владу, той насильник! Нема правди у царів… — Синку, синочку, — поривався до вежі Корінь, пробиваючись крізь кільце воїв. — Чого тебе потягло у прокляте сильце? Я ж казав тобі, молив! Не послухався! Пустіть мене до сина!.. — Йди геть, дурний чоловіче! — гримнув воєвода. — Не гніви царя! Все минеться, дай володареві охолонути! Дівчата втішали Миросю, але вона не могла стримати ридання. До неї наблизився Боян, торкнувся сухою долонею чола. — Втішся, дівчино. Чуєш? Не край серця передчасно. Мирося втерла залите слізьми личко, з надією глянула на сліпого співця. — Що нам робити, любий старче? Поможи, я тобі віддячу! — Е, пусте мовиш. Нащо мені дяка? Аби кохання ваше не зміліло, не стало попелом. Ти ж хитра, а одразу у відчай впала… — Яка я хитра? — схлипнула дівчина. — Навіть мене обдурила, — осміхнувся Боян. — Хлопцем прикинулась. Я відчуваю — щось не те… потім здогадався… Розумна в тебе голова, а як прийшло до вузлика — тут і плачі пішли. З твоїм батеньком треба хитрощів і хитрощів! Давай зберемося десь у затишку та й погомонимо… — Кажи, — припала до нього ясочкою дівчина, — всі мої подруженьки допоможуть тобі, тільки звели, що треба. Заради кохання ми на край світу підемо, аби любий мій став нареченим ладом!.. — Спочатку постав мені чару та нагодуй, — пожартував Боян. — А я вам пісню заспіваю. При пінистій чарі та під веселу пісню краще бесідувати. Веди мене, царівно, щось вигадаємо, не пропаде твій коханий…  

Дума третя
ЖИВА ВОДА


СИЛЬЦЕ


 

Вої потягли Зореслава темними переходами, вкинули до льоху. Він боляче вдарився об каміння, схопився на рівні ноги, щоб знову змагатися з насильниками, та перед його носом грюкнули оковані бронзою двері, почувся зловтішний сміх воєводи Тирла, а потім у заґратованому віконечку з’явилося його баб’яче лице з ріденькими вусами, спотворене злобою. — Царівни закортіло смердові? Мало тобі ягниць та кіз смердючих, забажалося в царські покої залізти! Ха-ха-ха! В кошарі твоє місце, покидьку! Там треба було й лишатися. Зореслав не витримав їдучих кпинів, кинувся до ґрат, затряс їх, аж двері загули. Тирло відсахнувся, гидко вилаявся і пішов геть. Затихли кроки воїв, запала тиша. Юнак забігав у тісній кам’яниці, зачіпаючи тім’ям низьку стелю. Бився грудьми об холодний камінь, гамселив кулаками по стінах, ридав від безсилого гніву, картав сам себе за необачність. Правду казав батенько: не покидай степу, рідного Словути, гаю темного! Орел у небі вільний! А сів на землю — вже не відає, куди потрапить: у сильце, в болото, а чи прийме в груди стрілу мисливську. Чого ж він домігся? За подвиг — темницю, за любов — зневагу! О Світовиде! Як мені забути чаклунську ніч, місячне марево, мавок серед галявини? А може, нічого й не було? Лише привиди серця… Є лише оце — наруга, жорстокість посіпак царських, самотина! А царівна забуде його… а може, й забула вже? Що їй пастух, біля неї хмари лицарів. Хоч дурні та нікчемні, зате боярського роду… А цар? Як він міг так вчинити після того, як я його порятував? Навіщо мене вкинули сюди? Може, щоб я відмовився від царівни? А далі що? Знову кошара, кози, вівці? І чекання, нескінченне чекання… Ждати іншу любов? Кого ж він зустріне після такого полум’я? Хто відкриє йому таїну зачарованого лісу? Чия любов посіє зерна нової небувалої квітки? Хай навіть Мирося відмовиться від нього, хай стане зневажати, сміятися, а він в душі навіки збереже пам’ять про вогонь, що так солодко палив йому груди… Минав час, у льоху згустилися сутінки. Певно, настала вечірня пора. Десь недалеко почулися кроки, гомін чатових, брязкіт мечів. Зореслав затряс двері, розпачливо крикнув: — Люди, озовіться, в кого є жива душа! — Чого тобі? — почувся байдужий голос, до льоху зазирнув вусатий дружинник, при мерехтливому світлі смолоскипа його очі ховалися в тінях брів. — Чого репетуєш? — Я хочу додому, на волю! Де цар? — Іч, який швидкий? — насмішкувато буркнув дружинник, підморгуючи волохатою бровою. — А чого ти сюди поперся? Нащо зачепив павутину царську? Ге? А тепер пищиш, як муха в павукових лапах. Терпи, терпи! Згадають тебе, прийдуть, покаєшся… гляди — випустять тебе!.. Зореслав одвернувся, сів у куточку льоху. Гидко й нестерпно було слухати їдкі речі дружинника. Краще мовчати й чекати. Не показувати страху перед царськими холопами. Краще смерть, аніж приниження перед нікчемними людцями, котрі забули, що таке воля! Десь здалека почулися притишені звуки гусел, гомін людей, схвальні крики. Хлопець прислухався. — Боян співає, — сказав дружинник, зазираючи у віконечко. — І мені кортіло б послухати, та ба, ти на мою голову десь узявся, треба сторожити. А вечір нині любий, тихий, таємничий. — А який вечір? — здивувався юнак. — А купальський. Дівчата й хлопці гулятимуть, віночки на воду пускатимуть. Веселощів — до рання! Дружинник одійшов, про щось гомонячи зі своїм товаришем. Зореслав охопив долонями голову, затужив. В таку казкову ніч сидіти під замком! А міг би з Миросею гуляти понад Словутою, показувати їй улюблені місця, розповідати про те, як водяники граються на викрутнях, чекаючи необачних плавців, про зеленооких русалок, що гріються проти місяця, співаючи журливих пісень, про зоряних дітей, які прилітають на землю у великі свята, щоб побавитися з людськими дітьми, погойдатися на вербовому гіллі. Мелодія гусел гучнішала, глухуватий голос Бояна чітко карбував слова жартівливої пісні:  

Жив на світі хлопець,


З усього сміявся,
Нічому на світі
Він не дивувався.

Грім у небі грякне —


А йому байдуже.
Людям вельми страшно,
А йому — не дуже!

От схопили хлопця


Воріженьки люті
Кинули до ями,
Закували в путо.

Він собі сміється


Він собі регоче
Навіть у неволі
Сумувать не хоче.

Повели хлопчину


Голову рубати —
Він собі жартує
У руках у ката.

— Ой ти, кате, кате,


Мій коханий друже!
Головне — то жарти,
Голова — байдуже!

 

Пісня скінчилася, почулися сердиті вигуки дружинників: «Іди, йди геть, Бояне! Не велено співати попід вікнами царевими. Горевій нездужає, звелів гнати тебе геть!» Запанувала тиша. Тільки чути було десь в куточку, як шарудять миші. Зореслав замислився: що означає химерна пісня співця? Не інакше, він її заспівав для мене. Щоб не боявся… А чому б то? Ждати визволення?. Від кого? Хіба, може, батенько разом з Бояном щось придумають?..  



 
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка