Олесь Бердник



Сторінка43/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   51

КОРІНЬ


 

Добре ім’я дали батьки дитині. Правічне, надійне. В зоряну пору народився син у родині Вогнедуба, коли духи пітьми втікають до своїх підземних криївок, а півні віщують передсвітання. Саме тоді прокидається Мати-Земля з дрімоти чутливої, щоб нагодувати безліч дітей своїх — дерев, трав і квітів, молоком весняних соків, що туманами парують над урочищами, лісами й полями слов’янського краю. — Коренем буде, — сказала щаслива мати. — Породить буйне дерево славного роду… — Хай так, — згодився суворий Вогнедуб, — щоб не став перекотиполем, щоб не покинув рідної землиці напризволяще… Не минуло марно слово батьків. В силі й моці зростав Корінь, наливався здоров’ям. Вже в дев’ять літ боров усіх товаришів у родинному селищі, шалено ганяв верхи на лютому жеребцеві, розгойдувався на верхів’ях високих дубів, перепливав туди й сюди буйну словутинську течію. Селище лежало в правічному лісі понад рікою, а на лівому березі синіли непролазні чагарі й болота, переповнені гаддям, медведями й силою-силенною птаства. А трохи вище від селища, на високому вигорбі, стояло прадавнє городище, витикане грубезними дубовими палями, котре називалося Витичем. Там жили ковалі, розмаїті ремісники — від шевців до золотоковачів, від оружників до кожум’яків. У святкові дні — чи то на Купала, чи в щедрі зимові тижні, чи в Перунів день або на Веснограя — збирався люд з усіх усюд до Витича, віз, хто що мав, на ярмарок, щоб показати своє твориво та подивитися чуже, щоб віддати дещицю від праці своєї на землі чи в лісі, чи, може, від бортництва або полювання та добути товару для потреби свого роду-племені. А треба було ой як багато! Жінкам бажалося оксамитів та шовків заморських, намиста бурштинового або коралового, вишиванок бісерних, стрічок мерехтливих; а дівчатам — то вже й годі казати — батьки не мали б спокою, аби повернулися з торговища витицького без гостинців та дарунків. А хлопці вимагали бронзи візантійської для стріл, кольчуг дрібнотканих з тонкого дроту, легких у поході, мечів двосічних гарту тужавого, збруї для коней бойових, бо ж все те потрібне було щоднини: не залишали в спокої селищ слов’янських, яровитських наїзники східні, степові та й володарі гірські з заходу тривожили часто, грабували, забираючи в полон юнаків, жінок та дівчат, а то й залишаючи свої кості попід грізними городищами. Одного разу налетіла зі сходу, зашумувала хвиля чужинецьких воїв. Були вони дикі, безжальні, шалені. Чорні очі у вузьких щілинах повік світилися мужністю й жорстокістю, на широких бронзових лицях ніколи не з’являлася усмішка. Кінь, меч, аркан, праща, лук зі стрілами та волохата накидка — більше нічого не було у володінні кожного напасника. їжу вони забирали у поневолених, полону не визнавали, всіх рубали до ноги — від малого до старого, залишали самих юнаків, щоб поповнити своє військо, і то лише в разі беззастережної згоди зректися себе і прийняти закон вічного нищення й походу. Що їх вело, куди, навіщо — цього не відали й вони самі, як не знає стріла, куди спрямувала її могутня рука воїна… Димні знаки попередили яровитів про напад, дружини воїв згуртувалися за дерев’яними заборолами Витича, та на цей раз не допомогло городище, ані стріли, ані мужність захисників. Вороги лізли на стіни, мов дикі коти, нехтуючи життям, зневажаючи смерть, рубалися з яровитами люто, бризкаючи жовтою слиною, і, навіть конаючи в смертельних судомах, скреготали зубами, спопеляючи ненависними поглядами своїх супротивників. Витич упав під страхітливим ударом. Заборола, вежі, житла яровитів палахкотіли шаленіючими смолоскипами. Всі захисники городища були перебиті, дітей, жінок та старих дідів переможці кидали у багаття, а одібрали для себе лише з двадцятеро юнаків, поміж ними і молодого Кореня. Їх посадили на коней, прив’язавши ноги до стремен. День і ніч прямували на захід. На другий вечір отаборилися, запалили вогнища, юнаків яровитських розв’язали, дали кожному по кусню рисячого м’яса. Хлопці одверталися, м’ясо смерділо, їх вивертало, проте вороги, грізно оскалюючись, силою запихали їм до рота криваве місиво, змушували ковтати. Кілька хлопців не витримали, накинулися на своїх мучителів і впали під ударами ножів. Корінь витримав, став злий і затятий. Збагнув, що це єдиний вихід — лишитися живим, вирватися з дикого кільця ворогів. Кочовикам сподобався могутній, широкоплечий юнак. Незабаром його взяв під свою руку один з вождів на ймення Кара-тай. Під час нападів на селища й городища Корінь був завжди поруч Кара-тая і дивувався його люті, шалу і завзяттю. І здавалося Кореню, що нема в світі сили, яка б зупинила чужинецьку криваву орду східних розбійників. Одного разу ввечері, коли вояки, втомлені цілоденним боєм та різаниною, запалили в гірській долині багаття, Корінь запитав Кара-тая: — Де розпряжуть бойових коней вої Кара-тая? Чи довго ще триватиме похід? Кара-тай вражено глянув на юнака, ніби здивований його багатослів’ям, трохи помовчав, обгризаючи маслак недавно впольованого зубра, потім, блиснувши темно-карими очима, гаркнув: — Наші мечі — то стріли Великого Змія Гори. Хіба нам думати про те, де скінчиться їх політ? Доки є коні — вперед! Доки є сила — вперед! Доки мечі гострі — вперед! Доки є вежі, які можна взяти штурмом, — вперед! — Навіщо? — не стримався Корінь. — О нікчемне створіння! — грізно крикнув Кара-тай, швиргонувши далеко в нічні сутінки обгризену кістку. — Про що ти питаєш мене? Чи питає орел, чому він хапає косулю? Чи питає дуб, чому він росте там, а не деінде? Чи дивується гадюка, чому в неї отрута в жалі? Кожен діє так, як велить Великий Змій Гори. Наші мечі — його, наші коні — його, наші герці — його! Мені радісно дивитися в конаючі очі ворога, і нема такого щасливого часу, як той, коли земля стогне від жаху під копитами наших бойових коней! Кара-тай дрижав від збудження, і його товариші скреготіли зубами, а на лицях у них навіть не прорізувалась усмішка, і це було найстрашніше для Кореня. Він збагнув, що така сила, як хвороба: вона повинна щезнути, не бути, а стати чимось іншим вона не може… Далеко за високими Альпами орди східних напасників зустрілися з легіонами Риму. В жорстокому бою, що тривав два дні й три ночі, полягли всі ординці. Жоден не здався в полон. А коли на них купами навалювалися легіонери, вони короткими мечами проколювали собі шиї і падали на землю, плюючись кривавою слиною на ворогів. Корінь і кілька яровитів, що лишилися живими, попали у полон. їх послали на бойові галери, прикували до гребних весел на трієрі. Тяжко було Кореню, незвично серед різномовного товпища. Свідомість вбирала нові образи, ідеї, звичаї, жадібно поглинала чутки про далекі краї, про дивоглядних людей. Галера часто плавала через широке море, перевозила закутих у бронзу воїв до південних країв. Там Корінь бачив нескінченні піщані пустелі, химерних тварин — верблюдів, чарівні білокам’яні споруди, веселкові водограї, чорних людей. Південь дихав спекою, відгомоном кривавих повстань, вустами безлічі людей оповідав про нових, нечуваних раніше богів. Легіонери розносили чутки про божого сина, який, буцімто, ходив по землі, проповідував нове царство для бідних і рабів, а потім був убитий ревнивими юдейськими жерцями. А Корінь слухав і дивувався: чи можливо, щоб син Яр-Дива або Перуна був убитий людьми? Чи він дав би себе на глум своїм створінням? Адже одне лише гримотіння Перунових блискавиць змушує людей принишкнути в своїх притулках! Ні, ні, то вигадки дурних людців, котрі жадають і богів принизити до своєї мізерності!.. Так минали роки. Неволя тяжко душила вільнолюбне серце Кореня. Не міг він примиритися з рабством. Одного разу, коли галера перевозила коштовності з Італії до далекої Колхіди, яровит вирішив утекти. Під покровом ночі стрибнув у море, бо ще завидна запримітив, що берег недалеко. Довго змагався з хвилями, наковтався доста солоної води, проте прибило його до затишного лиману. Кілька днів та ночей ховався Корінь між очеретами, набирався сил, підхарчовувався. їсти було що: безліч пташиних гнізд на піщаних косах і сила-силенна — не розминутися — риби між водоростями. Тільки нахилися, помацай — і тикається тобі до рук товстелезна рибина. Викидай на берег, їж! Оговтавшись, Корінь почав вибиратися з очеретів. Вийшов на берег Дунаю. Місячними та зоряними ночами мандрував усе далі й далі, ще боячись з’явитися перед очі людські, щоб не втратити волі, здобутої такою дорогою ціною. А перед зором його вдень і вночі мріла рідна земля, ніжно-зелені луки, густючі правічні ліси, казковий Словута. Тільки туди, туди, де блукає по хащах його дитячий дух, де під оком всевидючого Яр-Дива лежить попелище рідного селища…  

ЗОРЕСЛАВ


 

За кілька місяців добрався Корінь до вільних верховинських племен на Карпатах. То там, то тут зупинявся, просився до праці, помагав чи то лісовим бджолярам, чи пастухам або рибалкам. Отримавши трохи харчу та якусь одежину, щоб прикрити тіло, йшов далі. А біля Чорногори сподобав Корінь яснооку, русяву верховинку. Звали її Речиславою. І так покохав яровит дівчину, що годі було й гадати про повернення до Словути омріяного. Одружив старий верховинський ведун залюблених біля жертовного вогнища перед оком всесильного Яр-Дива, закликав всеплодючу Матір-Землю, аби помагала подружжю у спільному житті, у викохуванні щасливих та веселих діток. На друге літо народився у них син. Сталося це теплої зоряної ночі. Ніжно пломенів у високості Волосожар, палахкотів вогнистий пояс Лади, нечутно оберталася на темно-синій дорозі дивокола мерехтлива Колісниця Перунова. Вийшов щасливий батько надвір з житла, виніс на широких долонях сповитого сина, піднявши над землею, розчулено сказав: — Дякую вам, Роде і Ладо! Зореслав народився! Зореслав! Чуєте? Благословіть і захистіте! Раділа змучена мати, раділи сусіди-верховинці. А другого дня Речислави не стало. Померла вона від незримого вогню, що палив їй груди. Залишився Зореслав сиротою. Ридав невтішний Корінь за дружиною ночами, коли ніхто не бачив сліз, годував сина молоком ягниці, сумно сидів цілими днями над могилкою, марніючи від пекельної туги. — Зведеться нінащо чоловік, — зітхали верховинці. — Є ж інші жінки, та за такого перелесника піде всяка світ за очі, а він сам віддав серце покійній. Таж тепер їй добре на плаю сонячному, у краях Яр-Дива! Чом же печалиться Корінь? Негоже це… Дарма! Вже нікого не міг покохати яровит. Очі його обминали найкращих жінок. Підгодував синка, загорнув його в ряднину, склав у сакви трохи харчу та й попростував на схід, до Словути. Наступної весни був уже на рідному березі. Гай-гай! Не впізнав Корінь знайомих місць. Там, де було селище, зеленіли непролазні чагарі, на руїнах ріс чортополох і блекота, в задимлених печах і покинутих землянках жили дикі коти й довжелезні полози-гади. Зате Витич знову пишався на кручах словутинських — ще багатший і величніший, ніж колись. Посеред городища біліла висока, змурована з каменю, вежа, довкола неї колами розкинулися прегарні дерев’яні тереми та хороми, а далі за торговищем, як і раніше, притулки ремісників, кузні, хати, вкриті очеретом, медоварні. І ще дізнався Корінь про те, що нині яровити мають царя Горевія, що Витич — престольний город і що сусідні полянські та й деякі древлянські племена дають данину цареві, а в разі потреби — оружних дружинників. Опечалився вельми Корінь. Думав думу тяжку. Гадав, що матиме волю, вернувшися до краю рідного, а тут дурні яровити на свою голову, на глум придбали царя. «Щоб і в нас було так, як у чужинецьких землях! Щоб і нам було чим похвалитися перед людьми!» Гірко усміхався тим словам яровитів мудрий Корінь. На своїй спині звідав він ту славу царську, князівську чи якусь іншу. Відчув він і владність хижих напасників, і безжальність римську, бачив безліч люду з усіх усюд — від краю до краю білого світу, і жоден чоловік добрим словом не згадував свого володаря — близького чи далекого. Ну, та що є — те є! Вирішив Корінь оселитися в рідних місцях. Проте у Витичі жити не захотів. Викопав землянку в ярузі над Словутою, та в таких чагарях, щоб ніхто й з вогнем його не розшукав. Завів собі Корінь ягнят, кіз, переправляв улітку отару на луки словутинські, нагулював її там, запасав на зиму сінця. А як випадали сніги, тримав тварин у теплій землянці-кошарі під горою. На витицькому торговищі вимінював Корінь на вовну все, що йому треба, — харч, вбрання, ножі чи теслярські поладунки. Рідко бачили його люди у городищі, а тому прозивали ведуном. Проте любили вівчаря за вдачу пряму, одверту, за спокій нерушимий, за правду. Диким, відлюдним зростав і син його Зореслав. Від батька мав могутній стан, від матері — ніжне довгасте обличчя, русяві кучері, великі блакитні очі з довгими віями. Допомагав хлопець батькові пасти ягнят, готувати на зиму паливо, косити сіно на луках. А інколи кидав усе, йшов на високу кручу, днями нічого не їв, не пив, все дивився у далеч, журливо прислухаючись до гомону таємничого світу. Летіли у дивоколі лелеки, і Зореслав прагнув услід за ними, і марилися йому таємничі краї, змії-дракони, про які розповідав нянько Корінь у казках, дивоглядні царівни, вольні звитяжці-лицарі. Чи є воно насправді в світі, чи то лише так, вигадано? Приховані в душі сили розпирали хлопця, вимагали вияву. Розумів те старий пастух, проте нічого не міг вдіяти, мовчки дивився, як сина потужно притягує до себе метушливий світ, який так жорстоко глумиться над тими шукачами, котрі необачно потрапляють у його пастку. Одного разу сумно запитав: — Чого прагнеш, синку? Куди тебе несе, куди пориває? — Хочу простору, — тужно відповів Зореслав. — Невже мало маєш простору? — здивувався батько. — Маєш прегарні ліси, маєш луки словутинські, дивоколо над головою… — Ведмедів у лісі, — глумливо підхопив син, — жаб у болоті! Няньку мій, ви мудрі, ви добрі! Та невже я маю вік звікувати біля ягнят? Ви ж казки оповідали мені ще як був я дитям, а там же герої йдуть у далекі краї, щоб добути жар-птицю або живу воду. Чи ж добували вони жар-птицю, сидячи у землянці? Піду у Витич, стану дружинником, побачу світ. Чув я — цар Горевій готує похід на південь, може, і я побуваю в далеких краях. Пустіть, няньку! — Ти збожеволів! — схопився за голову батько. — Самому лізти в пастку? Я стільки мучився, доки вибрався з рук всяких володарів, а ти сам сунеш шию в аркан. О мій нерозумний сину, схаменися! Зореслав гнівався, знову пропадав на улюбленій кручі, дивився на словутинське плесо, на грайливі хмарки у високості, що казковими човниками пливли собі безборонно у таємничі краї. Інколи на хвилях ріки з’являлися барвисті вітрила чужинецьких гостей, під ними, на човнах, чорніли постаті насторожених воїв, блищали мечі й кольчуги, чулися протяжні пісні. Хлопець заздрісним оком дивився їм услід і твердо рішав у серці своєму, що жодна сила не втримає його в батьківській оселі. Жодна сила в цілому світі!..  

 

ЦАР ГОРЕВІЙ




 

З давніх-давен жив рід Горевія в ірпінських непролазних лісах. Довкола — болота, мочарі, ведмежі нетрі та дикі деревлянські племена. В батьківському роду було біля сотні душ. Багато з них ставали воями, ремісниками, ведунами. І лише поодинокі діти жили відособлено, не прикладаючи рук до ремісництва чи полювання. Єдине — бойові грища: змагання на мечах або стрільба з лука. Передавався споконвічний заповіт од батька до сина, що рід Горевіїв прадавній, царський і ведеться він од самого Стрибога. Належить йому колись володіти землями і народами. Те слово було нерушне, його знав кожен син, і всяк готувався до такої предивної долі. Проте заповіт заповітом, а життя текло собі в лісовій пущі понуре і дике. Довколишні деревляни неохоче платили данину, треба було щороку влітку озброювати з півсотні вершників, з галасом і погрозами наскакувати на сусідні поселення, забирати у лісових мисливців хутра, віск, меди чи полотна у їхніх жінок, таким чином стверджуючи споконвічну царську достойність роду. Призвичаївся до того молодий Горевій, та все ж таки не вдовольнявся тими мізерними здобутками. Оповіді батька-матері про колишню славетність роду роз’їдали його уяву, тривожили душу, кликали до дії. — Вийдемо з лісів, — казав він батькові, — завоюємо царство. Чому сидимо у берлозі, наче ведмеді? Де заповіт Стрибога, чому він не здійснюється? — Зажди, синку, — втішав старезний Горевій сина. — Час настане! Те не в людській руці. І стріла довгі роки лежить у сагайдаці, доки в ній нема потреби. А прийде пора — вона летить до цілі. Тепер ще не пора вийти з благословенного лісу. І яровити, і поляни та й всі інші слов’яни дуже люті до волі, не бажають єдиної руки. А чом? Бо розбещені мандрівними лицарями, словутинськими воями. Не куштували лиха! Треба, щоб пролилася кров, щоб прокотилися грози, щоб горе вкралося до душ людських. Тоді настане наш час, синку! Тоді! Не поспішай — Стрибог готує для нас славетну стежку… Якось навесні, коли Словута небачено виповнився і докотив свої води до поселища царського роду, завітали до ірпінської долини гості з далекого північного краю. Були вони суворі, неговіркі. Пропонували двосічні мечі, бронзові шоломи, срібні прикраси для. кінської збруї. Брали за те віск, тонке полотно, лісовий мед. Пливли гості до моря, а там — аж у багату Візантію. Потягло молодого Горевія з ними. Невтримно, непереможно. Батько затримував. Та, порадившись з веду-нами, одпустив. Дав синові тридцятеро дружинників, посадив їх на просмолені човни-дуби, наділив розмаїтим скарбом-збіжжям, щоб було чим торгувати у заморських землях, та й благословив ім’ям пращурів-царів на щасливу мандрівку. Нап’яли дружинники вітрила і попливли вслід за чужинцями до Словути. А там — широким плином вниз, до моря. Біля гримотливих, несамовитих порогів напали на них степові розбійники, та оборонилися від них дружинники Горевія, бо на підмогу прийшли вольні лицарі з Хортиці. Довга, небезпечна була путь. Всього звідали мандрівники — і спеки, і бурі, доки дісталися багатої Візантії. Пишність і велич імперії вразили Горевія, загострили його жадобу до розкошів, розтруїли марнолюбство. Він никав по торговищах сходу понуро, невдоволено, в душі кляв батька і пращурів, котрі мріяли про царську велич і славу, сидячи в гнилих мочарях, тоді як в далеких землях пишаються багаті володарі, сповнені моці й розкоші. Життя минає, думав Горевій, і хто не загнуздає його, як дикого коня, той хіба може-бути вершником? Довго чи недовго торгували слов’янські гості в чужих землях, а другого літа повернулися до рідних лісів. Бучно вітали батьки й родичі Горевія, щасливо репетувала малеча, граючись барвистими ладунками та цяцьками, вбиралися радісні дівчата у східні шовки, а винуватець свята був понурий і непривітний. — Чим невдоволений, синку? — запитав батько. — Жовч їсть мене, — прямо одвітив син. — Ти манив мене царством, а ким я став? Показати голодному страву, а потім одняти? Більшої муки годі й вигадати!.. — Тямлю те, що мовиш, — хитро осміхнувся батько. — Та втішся, чуєш? Твій час настав! — Не відаю, про що мовиш. Чи смієшся? — Та ні, не жартую. Доки ви мандрували в далеких краях, над яровитами прокотилося лихоліття. Степові кочовики попалили села, силу-силенну людей понищили, самі помчали далі, до заходу сонця. До наших лісів не пробували вдертися — зась їм! — То й що, батьку? Що ти радиш? — Немудрий ти! — з докором глянув на Горевія батько. — Таж яровити нині, мов безпритульний гурт ягнят. їх можна голими руками брати, ніби маленьких ведмежат. Витич у попелищі, люди — в яругах, в хащах, нема захисту, нема міцної руки. Ти відновиш городище, збереш під свою руку ремісників, дружинників, захистиш яровитів од напасників. Хто послав тебе? Стрибог! Ти — цар. Дерево виростає з малої насінини, царство твоє також має зрости від нашого роду. Так буде, так тебе я благословляю!.. Недовго сумнівався Горевій. Вийшла дружина з ірпінських лісів, попрямувала до полудня, до колишнього витицького городища. Незабаром закипіла робота, виростав новий тин, заборола, піднеслася до неба бойова вежа. Виходили з криївок люди, дивувалися, проте, втішалися тим, що є захист, що вже не треба боятися. Можна селитися серед піль, сіяти й господарювати. Зверхність Горевія визнали беззастережно — страх перед недавнім горем допомагав новому володареві. Минали літа, ширилася влада Витича, розпростерла крила на багато слов’янських племен. Горевій проголосив себе царем, мав під своєю рукою могутню дружину. З далекої Візантії, з полуночі від варягів володарі посилали цареві свої дарунки і вояків, пропонували дружбу й спілку. Одружився Горевій з варязькою княжною Рогдинею, породила вона йому доньку Миросю, а сама невдовзі померла, тужачи за далекою суворою північчю, за холодним блідо-синім небом, за ніжними нічними сполохами — казковими вогнями таємничого диво-кола. Недовго сумував Горевій. Насипав високу могилу над Словутою, а сам знову захопився походами на непокірних деревлян та будуванням пишних теремів у Витичі. Багато жив царг проте гризла його жура за пишнотою візантійською, за могутністю заморською. Марилися незліченні дружини, бойові кораблі, колихання списів та хоругов на далеких чужинецьких дорогах, вітальні крики племен і народів, що віддають свою силу й славу до рук єдиного володаря Горевія. Ті думки не давали спати цареві. А тут ще безконечні шептання радників, які їдять поїдом один одного, прагнучи наблизитися до царського трону. А найпаче радник Печерун. Все заохочує Горевія до пишноти, сповиває павутиною лестощів, штовхає до далеких походів. Крім усього, підросла донька Мирося. П’ятнадцять літ їй, висока, гарна, прудка, мов степова кобилиця. Проте забуває про царську гідність, живе, як бадилина при дорозі: всі вітри хитають її. Як уберегти, як її уособити? Подруги в неї — прості дівчата, забуває вона, що царівна, донька Стрибога, що належить їй народити наступного царя, перед яким тремтіли б усі народи…  

 

МИРОСЯ




 

Дивною здавалася Мирося ще змалечку. Гнівила царя й лякала. Світличні дівчата, яким доручено було доглядати дівчину, бігали, мов зачумлені, розшукуючи свою пестунку. Та де там! Цар сердився, сварив Миросю, а відтак виганяв з покоїв. А Миросі тільки того й треба було: вона виривалася на волю, щоб одразу ж гайнути в правічні ліси, де її чекали подружки. Там вони сплітали барвисті вінки з польових квітів, палили вогнища, оповідали біля них страшні та цікаві історії, які чули від старих бабусь. І мріялося Миросі про королевича прегарного, заморського, який колись з’явиться негадано, несподівано, умикне її з вежі царської і помчить на коні казковому до життя небувалого. Щоб кожен день, як у казці: походи, зачаровані ліси, ведуни й змії, пригоди й герці з розбійниками, польоти на чарівних лебедях і дружба з мудрими лісовими ведмедями. Цар Горевій таки ладнав бойову дружину для походу. Десятки ковалів уночі і вдень кували мечі, рогатини, наконечники стріл, вої об’їжджали диких коней на широких пасовиськах в луках словутинських, митці-зброярі ткали з дроту заморського панцирі-кольчуги. Хотів яровитський володар посунути межу свого царства на захід, аж до верховинських карпатських поселень, помірятися силою з князями забескидними. Та доля попередила його, з півночі насувалося військо високих білочубих людей, грізно узброєних, споряджених в шкіряні непробивні панцири. Втікачі оповідали про суворість тих воїв, проте не жалілися на жорстокість чужинців. Селищ вони не палили, дітей та жінок не вбивали, брали тільки данину, залишаючи в городищах своїх правителів з невеликою дружиною для правування слов’янськими племенами. Витич розтривожився, мов мурашник. Довколишні села опустіли, хто перевозив своє збіжжя до городища, хто перепливав у заславутинські болота, нетрі Дружина спішно готувалася до бою, передові гурти воїв уже рушили в поле, де мало з’явитися чужинецьке військо. Мирося, прокинувшись раненько, здивувалася: внизу, на подвір’ї, перегукувалися оружні вої, щось кричав цар Горевій, іржали коні. Дівчина визирнула з віконниці: а що то має бути? Ген, аж за частокіл витичський, скільки око сягає простують дружинники, на обрії димляться тривожні знаки, в дивоколі голосно кричить вороння. Вона хутенько вбралася в сорочку-вишиванку, шовковою стрічкою перехопила буйні коси на чолі, зазирнула в поліроване бронзове люстерко на стіні і стрімголов збігла вниз. Цар, побачивши її, щось закричав, затупотів ногами, почав штовхати її назад. — Та що це з вами? — напосілася вона на батька. — Куди простує дружина? — Битва, Миросю, — роздратовано одвітив цар. — Ворог ускочив до нашого краю! — От бачте! — їдко мовила Мирося, не жахаючись тої вісті. — Хотіли ви прилучити чужої земельки, а гляди, аби нашу не прилучили. — Цить! — замахнувся на неї Горевій. — Іч, яка язиката! Та я їх, мов курчат неоперених, порозганяю по нетрях лісових! Цар з воями й радниками поскакав за ворота городища, курява покрила дружину витицьку, а вороння все густіше й густіше збирається в небі грозовому. Десь з-за обрію долинають глухі громи, в повітрі спекота, і тривога незвідана плине понад землею, закрадається в серце царівни. Вона піднялася до себе в світлицю, розшукала подружку Зорулю, схопила за руку. — Що нам робити? Так хочеться глянути на герць, а батенько не дозволяє! — А тобі не лячно? — сполохалась Зоруля, притуливши долоні до грудей. — Та ні! Так хочеться, хоч плач! — То одягнися хлопцем! — Ай правда! — щасливо скрикнула Мирося. — Як це я не додумалася? Добудь мені сорочину та штанці полотняні… і шапку з ягниці, щоб коси убгати. Ще встигну доскакати до Воронячого поля… поки не почалося. Знаю короткий шлях, через Ведмежу долину… Незабаром царівна вже зводила свого Гнідка в крутояр по вузесенькій стежині поміж бур’янами. Там вона одяглася в хлоп’яче вбрання, приторочила свою вишиванку до сідла, скочила на коня і — вйо! — майнула поміж чагарями до Ведмежої долини. Не встигли ранкові тумани відкрити словутинське плесо, як царівна вже вибиралася по стрімкій кручі до прадавньої могили, що височіла на краю Воронячого поля. З прадавності вважали люди проклятим те поле, бо кипіло на ньому безліч боїв і можна було знаходити у бур’янах жовті черепи й кості, а інколи траплялися іржаві мечі або підкови. Ось і нині до зловіщого поля зближалися з двох боків дружини супротивників, щоб помірятися силами. Глухо стугоніла земля, жовта курява котилася понад степом, лементувало чорне птаство, віщуючи смерть багатьом воям. Мирося тривожно озирнулася. Все-таки страшно! Може, вернутися? А то наскочать чужинці, захоплять в полон. Якби хто був поруч! А втім, вона не сама. На могилі хтось сидить, притулившись спиною до прадавнього кам’яного боввана. Хто ж це? Свій чи чужий? Придивившись гарненько, Мирося впізнала у тій постаті славетного співця, відомого всім яровитам сліпого Бояна…  

 

1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка