Олесь Бердник



Сторінка4/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51
ГЛАВА СЬОМА
СМЕРТЬ КИЯ

 

1

 

Не загинув Святобор від зрадливої руки. Тільки погнулася добра київська бронза на шоломі, оглушив юнака могутній удар меча. Сильна течія понесла його і кинула до берега, між коріння верболозу. Цього не бачив Ратибор… Мов у сні, знемагаючи, Святобор виповз з води, впав головою на мокрий пісок. Тінь важкого забуття вкрила його свідомість. Минув день. Над Славутою впали сутінки. Заблимали у високості ясні зорі. Привітно покотився по небу місяць. Юнак все лежав непорушний, німий. Хвиля рідної ріки по-материнськи колихала його, віти верболозу сповивали, співаючи сумні, ледве чутні пісні. Дивні сни виділися Святобору. Він ніяк не міг збагнути, що діється навколо. Що воно хлюпає прямо біля голови в нього, що це за світлячки вгорі. Вони грають-переливаються розмаїтими вогнями, ніби квіти росяні в степу на світанку. Як приємно. Тільки в голову пече… Заснути б… Нене! Де ти? Твоєму сину боляче… Заколиши його, заспівай ніжної ласкавої пісні. З туману виринає прозоре обличчя жінки. Воно непорушне, з тьмяними очима. Хто це? Ненька Голеся? Ні… це не вона. Це інша мама… давно померла, що лежала на галявині з козарською стрілою в грудях. Навіщо з’явилась до мене, рідна моя, з машкарою смерті? Я хочу пісні, колискової пісні! Мара зникла, і знову перед напівзаплющеними очима Святобора засіяли світлячки. Потім десь здалека долинули звуки пісні, чудової пісні. Хто ж співає її?.. В мороці ночі, в плюскоті хвилі, в мерехтінні блискітливої дороги, яку прокладає місяць серед плину ріки, народжується дивна, чарівна пісня. Дівочий тихий голос виводить її, вплітаючи в слова жагу і пристрасть серця та душі.  



Діду-Славуто, батьку безсмертний,
Знаєш ти давні часи…
Звідти, від наших предків далеких
Вість принеси… Гей, принеси!

 

Святобор заворушився, хотів звестися на руках. Нема сили. О, як хочеться побачити, хто ж має такий чарівний голос…  



Потім від нас забери наші думи.
Пісні і казки на хвилю збирай.
Дальнім нащадкам через століття
Все передай… Гей, передай!

 

Все ближче голос. Ось уже чути хлюпання весла. Пісня стихла. До слуху Святобора долинув тривожний вигук: — Тату! Чи бачиш — щось блищить! Ніби шолом… — Показалось, дочко, — прошамкав старечий голос. — Краще слідкуй за сіттю. Давай обкидаємо цей кущ, тут я назирив добрячого сома. Два рази вже він показував мені хвоста… — Ой зачекай, тату! Ти тільки поглянь — це людина. Дивись — кольчуга, в руці меч. Може він живий? — Справді, дочко, людина. А я, старий дурень, недобачаю. Ану, греби… Де ти, добре створіння! Ближче, ближче. Говори, говори, хай вічно бринить твій голос — приємний, мов ласка матері. Чи, може, ти тільки приснилась мені?.. Човен ткнувся в берег. Ніжні дівочі руки торкнулися повік Святобора. Почулася схвильована мова: — Живий, тату. Це київський дружинник. У нього кров на лиці. Скоріше в човен його… Сильні, дружні руки витягли Святобора в човен, поклали на м’яке сіно. Юнак розплющив очі. Хто це над ним? Чиї чорні, блискучі очі, бліде личко? Коси тугими звоями обкрутилися навколо стрункої шиї, повні вуста шепочуть ніжні пестливі слова. — Русалка річкова, — ледь вимовив юнак, слабо усміхнувшись. — Ти русалка… — Ні, ні, — схвильовано відповіла дівчина. — Я рибачка. Ось мій тато — рибалка. Його зовуть Коренем, а мене Ружею… — Ружа, — заплющив очі Святобор. — У нас під вікном… розквітають щовесни… Ненька доглядає їх… Ти правду кажеш, бо схожа на ружу… — Марить, — жалісно озвався Корінь. — Треба везти його додому. — Додому! — скрикнув Святобор, знову приходячи до пам’яті. — Я хочу додому… — Ми ж не знаємо, звідки ти, юначе? — прошепотіла Ружа. — І чом лежиш тут поранений. Адже козари за Рубіжною… Вони не доходили сюди. Святобор звівся на руку, сів, оглянувся навколо. Помовчав згадуючи. Побачив у промінні місяця високу кручу над плином ріки. У вухах пролунало жалібне іржання коня. З туману виринуло обличчя Ратибора — злобне, страшне. Юнак здригнувся. — Згадав! — скрикнув він, схопивши дівчину за плече. — Згадав, — повторив він пошепки. — Велике горе, яровити, нависло над Києвом. Чорна зрада… — Звідки? Як? — непевно запитав старий Корінь. — Ратибор — син Кия — зрадник, — відповів юнак. — Я бився з ним на оцій кручі… впав у воду, поранений… а потім нічого не пам’ятаю. — Хто ж ти? — скрикнула вражена Ружа. — Звідки? — Молодший син вождя… Кия, — понуро промовив Святобор. Дівчина стиснула ніжними долонями руку юнака, зазирнула йому в очі. — Що робити? Говори!.. — Мені треба бути в Києві, попередити… Чи далеко туди? Корінь з сумнівом похитав бородою, переглянувся з Ружею. — Тут Київ Лов. Колишнє рибальство батька твого. Ще далеченько добиратися тобі… — Горе мені, — застогнав Святобор. — Де ж дістати коня? Не можна гаяти часу, яровити… — Не турбуйся! — раптово перебила його Ружа. — Лягай на сіно, спочивай. Завтра надвечір ми будемо в Києві. Юнак радісно притиснув руку дівчини до своїх грудей, поцілував старого Кореня в щоку. Хвиля полегкості вдарила в груди, залила серце гарячим потоком, покрила свідомість Святобора саваном забуття… О юні серця, відважні душі, сильні руки! Чи врятуєте ви дворища київські від чорної руки, чи зупините меч, що навис над племенем яровитів? Мовчить ніч, вирує Славута. А маленький човен вперто розрізує його могутній плин, прямує вгору…  

 

2



 

Пізньої ночі кінь Ратибора зупинився в глибокій лісовій долині, недалеко від Києва. Син вождя пригнувся до гриви, поглянув поверх дерев. На тлі тьмяного неба видно було покручене верховіття трухлявої вікової верби. — Здається, тут, — прошепотів Ратибор полегшено. Прислухавшись до шуму ялин, він піднявся в луці сідла і крикнув совою. З гущавини почувся такий же крик. Ратибор скочив з коня, припнув його до стовбура найближчого дерева. З хащів з’явилася постать в чорному довгому вбранні, наблизилася до сина вождя. — Все пропало! — почувся пригнічений голос Ратибора. — Я знаю… — Звідки? — Горидід послав голуба, доки ти скакав сюди. Гарячий ти, Ратиборе! Гарячність і призвела до невдачі… — А блискавиця? — скрикнув Ратибор. — Чому це сталося саме тоді, як батько передавав мені меч? — Випадково, — прозвучала сувора відповідь. — Повір мені, ще нічого не пропало. І блискавиця могла бути знаком твоєї майбутньої величі. Горидід передає таке… Невідомий в чорному схилився до Ратибора і щось зашепотів йому на вухо, ніби боявся, що ніч підслухає темні слова. Син вождя відступив крок назад, захитав заперечливо головою. — Ні, ні! Тоді всі одвернуться від мене! — Не говори дурниць. Хіба ти вже не ступив на цю дорогу? Хіба не буде те ж саме, якщо яровити дізнаються про зраду дружини? Про смерть Святобора! Іншого шляху нема. Ще день-два, Кий передасть меч Києва в інші руки, тоді — прощайся з владою… А так — ти візьмеш в руки велику силу. Сила — це все! Хто посміє тоді сказати слово проти тебе? Ратибор довго стояв задумавшись. Вітер свистів пронизливо між густими вітами ялин, а синові вождя здавалося, що то завиває буря в його холодних пустих грудях. Нарешті, він рішуче махнув рукою, глибше насунув на чоло шолом. — Іду! — Я буду молитися за тебе, Ратиборе! — Не молитися треба, а готувати підземний хід. Сповісти Горидіда… — Добре. І не забудь — жерці Світовида рівняли для тебе дорогу. Вони й мусять одержати половину твоєї майбутньої слави… — Не забуду! — крикнув Ратибор, вискакуючи на коня. Затріщало гілля, застугоніло коріння. Темрява ночі миттю поглинула вершника з конем. Ратибор зупинився на високій кручі Славути, зліз з коня. Скрегочучи зубами, вихопив меч, сильними помахами зрубав кілька кущів бузини, мов хотів вилити кипучу злість, що переповнювала груди. Потім схаменувся, сів над прірвою, задумався тяжко. Місяць сховався за хмару, потемніло. Ніч невпинно котилася над землею яровитів. Треба було діяти. Ще якийсь черв’як точив сумління Ратибора, змушував його вагатися. Світлі і темні образи боролися в його свідомості, штовхали розум в різні боки. А втім, що вагатися! Хіба є в нього вибір? Дорога тільки одна! Рішуче підвівся Ратибор, взяв коня за повід, повів крутою стежиною поміж бур’янами і глинищами до води. Кінь хропів, червоним оком поглядав на господаря, перед водою здибився на задні ноги. Не хочеться йому йти в холодний плин. — Н-но! Проклятий! — ударив тварину Ратибор, сильною рукою смикнув вудила. Могутня течія підхопила коня з вершником, понесла навскіс до лівого берега. Важко пливти коню, та він звик до всього — і степи, і ріки, і ліси та болота — безліч доріг і стежок міряли його натруджені нога. Ось і берег. Піски, лози. А далі — дрімучі ліси. Тільки звірячі стежки в тих нетрях, доріг нема. Та Ратибор рішуче поганяє коня, прямує до полудня. Ніч стає ще густішою. Ніч і в душі Ратибора. Чорна змія залягла в нього біля серця. Свою лють він зганяє на мокрих боках коня, і той, мов ошалілий, несе його все далі від рідного Києва. Погане діло задумав старший син вождя. Ой погане! Шлях його лежить до Рубіжної, до стану козар, яким продав він честь, товаришів, своє плем’я. Еге ж, вороги з охотою підуть на чорне діло! Вони давно мріють зовсім підкорити волелюбних яровитів, підточити їхню силу… Ні на хвилю не зупиняє шаленого галопу Ратибор. Посилюється вітер, свистить в буйному гіллі, розгойдує віковічні дерева. Жахливим вогнем палають очі зрадника, жар злоби пече серце, луною котиться в лісових хащах стукіт копит, лякаючи сонних птахів. Чорні хмари мчать у небі, то розходяться, то сходяться дивним страхіттям, наповзаючи на сріблисте коло місяця. Десь в заростях чується зловісне скигління сича. Ой недобре віщує той сич!  

 

3



 

Журно бринить вода за човном, в сутінках світанку пропливають мимо піщані кручі, порослі травами і лозами. Святобор розплющує очі, підіймає руку, торкається нею до голови. Легше. Голова перев’язана чистим шматком полотна. Звідки воно? Хто це зробив? Еге! Це ж його неждана рятівниця. Ружа… Ось вона. З веслом в руках. А де ж Корінь — батько її? Чому вони самі? Ружа зустріла погляд хлопця, привітно кивнула. Зрозуміла запитливий вираз. — Батько залишився в Київ Лові, — прошепотіла вона. — Не турбуйся, юначе… — А сама ти хіба справишся? — непокоїться Святобор. — Все буде добре. Спочивай… Дівчина приязно всміхається, лагідні чорні очі проникають в саму душу юнака, тривожать схвильоване серце. — Я вірю тобі, — тихо промовляє Святобор. — Ти така… дивна… — Дивна? — широко розкриває очі Ружа. — Чому дивна?.. — Не знаю, — соромиться юнак, схвильований незнаним почуттям. — Я ніколи не зустрічав таких дівчат… Мені хочеться, щоб ненька Голеся побачила тебе. І потім… щоб не розлучатися… Ніколи… — Кому не розлучатися? — не розуміє Ружа. — Нам… удвох! Ружа з несподіванки паленіє, перестає гребти. Потім щоки її бліднуть, але очі — гарячі, темні, мов ніч очі, палахкотять щастям. — Ну, чому мовчиш? Хіба ти… не зрозуміла мене? Чи, може, такий, як я… негожий для дружини тобі? Ніби спів соловейка, лине її голос, проникає солодкими п’янощами в груди: — Я розумію, юначе… Поглянь — очі скажуть тобі про все… Тільки… хай вирішує доля… — Хай! — радісно згоджується Святобор, знеможено відкидаючись на сіно. Пахнуть трави, співає хвиля, вимальовуються в світлі ранку високі кручі над Славутою. Ще далеко до Києва, ще багато проток і вирів треба минути, доки Київ узнає про ганебну зраду. — Може, відпочинеш, люба дівчино? Дай мені весло… — Лежи, юначе. Набирайся сили… Хто знає, що чекає нас попереду? Велике горе і нечуване щастя, незмірна печаль і славетна дорога! Ось що чекає вас на шляху життя, мужні, юні серця…  



 

4

 

Не спиться вождю. Вже друга ніч, як нема Ратибора. Куди помчав він, де водить його недобре почуття зла і ненависті? Вже давно помічав Кий, що з Ратибором не все гаразд. Старший син був погірдливий, замкнутий, зневажав простих людей — ремісників, хліборобів. Думалося батьку, що все це пройде в перших боях, що дружба вояцька, небезпека походів змінять крутий норов сина. І ось — сталося страшне! Холодна рука жаху стискує серце Кия, свідомість його перебирає події останніх днів. Незрозуміло, дивно, нечувано! Загибель братів Кия, кращих дружинників, молодшого сина і, нарешті, несподіване чудо біля жертовника. Що ж таїться в замкнутому серці Ратибора, де він, чому не вертає додому? Моторошно вождю. Щось давить його за горло. Він чує, знає… це смерть стоїть рядом і, сміючись, холодною рукою торкається до нього. Відчепись, кістлява маро. Я знаю, що отруєні козарські стріли роблять свою справу. Навіть Глиця нічого не міг вдіяти з отрутою. І скоро мені доведеться лягти в землю разом з братами, поряд з сестрицею Либіддю. Я не боюся тебе, смерть! Однак зачекай трохи!.. Хай Київ вибере міцного, мудрого вождя, якщо син мій недостойний. Хай згуртуються знову сили яровитів, щоб земля рідна мала надійний захист. А тоді можна спокійно лягти в могилу… Прекрасний краю мій. Може, ще багато разів народжусь я з ласки Світовида, і кожен раз без жалю помру, аби тільки ворожі ноги не топтали тебе, аби тільки малі діти весело щебетали по берегах Славути, аби тільки не розвіювалися пожарищами домівки яровитів!.. Кий підводиться на ложі, закутується в ведмежу шкуру. Морозить. А потім відразу душно. Покликати Голесю. Ні, не треба. Хай спочиває вірна жона — вона теж одною ногою в могилі. Втрата Святобора зовсім доконала її. Вождь дивиться в пітьму, за віконницю. Дивно, казково пливе по темному небу місяць, поринає в пелену хмар, знову виходить. Далеко по воді Славути тягнеться чудесна срібна мережка, ніби добрі духи тчуть там дивовижну дорогу в чудове майбуття… Майбуття! Що таїш ти в собі? Що готуєш ти моєму племені? Які муки, страждання чи, може, великі радості і щастя? А чи прийде хоч в далекі часи спокій і незатьмарені дні для нащадків? Чи завжди треба буде гострити мечі і кидати рала, щоб захищати рубежі землі рідної?.. Ніч мовчить. Думки, мов кажани, обсіли голову Кия, розпирають череп. Сину, де ти? Що хочеш, чого прагнеш? Невже чорні думи твої перемогли добрі слова батька і ніжну любов матері? Знову вождь безсило опускається на спину, втомлено заплющує очі… Раптом надворі гримнули двері. Брязнула зброя. Почувся голос Ратибора. Кий стрепенувся. Прийшов. Повернувся син! Відчинилися широко двері, і до світлиці вступила темна постать сина. В примарному світлі місяця його бліде обличчя дивно посміхнулось. — Батьку, — глухо сказав син. — Пробач мені. Недобрі почуття штовхали мене на різкі слова. Я довго думав… і зрозумів свою помилку… Пробач! Кий радісно, зворушено простягнув руки, обняв Ратибора, притиснув до себе. Пестив холодну кольчугу старечими руками, мов хотів відчути крізь метал живе серце сина. — Ратиборе, сину мій рідний! Я щасливий, що ти все розумієш… Збагнути хворобу — це значить вилікувати її. Відкинь гординю. Нема більшого щастя, ніж віддавати себе, свою душу іншим, відкривати багатство серця свого для світу… Сядь, любий мій… посидь біля мене… Налий меду в роги, вип’ємо з тобою… Щоб все лихе втекло з нашої господи, з наших сердець… — Добре, батьку! Ратибор хутко метнувся в кут, де стояли діжечки з медом, націдив тремтячими руками в роги золотистої рідини, щось сипнув у один ріг. Твердо ступаючи, наблизився до ложа, подав одну посудину батьку. Кий взяв тремтячою рукою ріг, підняв погляд вгору. Мов привид, чорною тінню стояв перед ним Ратибор. На темному обличчі не видно очей. А як хочеться вождеві побачити їх вираз! Він підняв ріг. — Мир, сину? — Мир, батьку! — хрипко відповів Ратибор і хутко перехилив свій ріг. Потім різким рухом відкинув його в кут. Кий припав до питва, повільно перехилив, полегшено зітхнув. Ратибор відступив крок назад. — Куди ж ти, сину? Дай руку… Ти тремтиш? Чому?.. Ратибор не встиг відповісти. На ґанку почулися голоси. До світлиці хтось зайшов. — Хто тут є? — почувся голос Святобора. Ратибор метнувся від батька. Кий несамовито скрикнув. — Сину! Живий? Дитино моя! В запічку спалахнуло полум’я. Світлиця осяялась багряним вогнем. Святобор блідий, мов мрець, з перев’язаним чолом, наблизився до Ратибора. Той з жахом позадкував од нього, вхопився за меч. — Сини мої, що з вами? — Тату! Ратибор зрадник Києва! Він зрадив дружину, хотів убити мене! Оця дівчина врятувала мене від смерті! З-за спини Святобора виступила струнка постать Ружі. — Це правда, Кий, — сказала дівчина. — Геть! — страшно закричав Ратибор. — Ти мертвий! Я бачив твій труп! Ти привид! Кий судорожно підвівся на ложі, вхопився руками за горло. — А-а-а! Пече мене, пече! Що ти дав мені? Допомо-о-о-жіть… Ти отруїв мене… — Устиг! — болісно вигукнув Святобор, вихоплюючи меч. — Проклятий батьковбивця! Мечі кресонули іскри. Злякано метнулася в куток Ружа. Тьмяним поглядом дивився Кий на жахливий двобій синів своїх, уже майже нічого не розуміючи потьмареною свідомістю. Нестримні були удари Святобора. В них юнак вкладав і жадобу помсти, і біль утрати батька, і почуття ненависті до зрадника. Не витримав Ратибор, вислизнув за двері, зник у темряві. Важко дихаючи, Святобор кинувся до батька, обняв його голову, припав до рідного обличчя. Пізно! Слабшав подих, гасли очі… Святобор затряс батька за плечі, з надією зазираючи в спотворене стражданням обличчя. — Тату! Рідний! Не треба! Зачекай! Повіки Кия затріпотіли, з вуст зірвалося передсмертне шепотіння: — Ти… одна моя надія… Ось воно…. нещастя, яке… віщували боги… Рятуй народ свій, Святоборе… Ледве стримуючи сльози, припав до Кия син. — Добре, тату! — Поклянись! — Клянусь рідною землею!.. Голос старого вождя обірвався. Ще раз блиснули з-під сивих брів його очі і померкли. Смерть змахнула своєю косою.  

Надворі залунали страшні крики, прокляття. В світлицю вбіг дружинник з оголеним мечем. Плече його було розрубане, рука безсило звисала донизу. — Зрада, Кий! — закричав він. — Ратибор провів підземним ходом козар, вони в Києві! Святобор кинувся до Ружі, штовхнув її до дверей, що вели в глибину світлиці. — Біжи! Там конюшня. Продереш очерет, вилізеш надвір! Знайди неньку, вона сховає! — А ти? — Біжи! — крикнув Святобор. — Я затримаю їх! Хіба не бачиш? В світлицю ввалилося кілька темних постатей. Навіть по смердючому духу вивернутих кожухів юнак упізнав козарських вояків. Свиснули мечі. Впав один козарин, другий. Десяток інших шуліками кинулися на Святобора, стиснули, обеззброїли. Шарпнувся юнак раз, вдруге! Даремно! До світлиці заскочив Ратибор, торжествуюче зареготав: — Ага! Попався? А де ж дівчина?! Святобор злякано озирнувся. Невже не послухалась? Невже спіймають? Ружі не було. Ратибор гидко вилаявся, кілька хвилин з ненавистю дивився в обличчя брата. — В підземелля його! — крикнув він. — Хай охолоне трохи! Козари повели Святобора надвір. Світало. Біля ґанку, в калюжі крові, лежало двоє вартових, а біля воріт ще два. Чорні вершники з гиком і свистом гасали по Києву, грабували землянки. Сірі хмари похмурою пеленою вкривали заплакане небо. Грізно бив у стрімкі береги високою хвилею суворий Славута. По землянках жінки в розпачі оплакували чоловіків і синів, які загинули від підступної, зрадливої руки…  

Цього ранку влада над родами яровитів повністю перейшла до Ратибора…  

 

ГЛАВА ВОСЬМА


ПРОКЛЯТТЯ МАТЕРІ

 

1



 

Плаче-побивається, припавши до грудей покійного вождя, стара Голеся, рве коси на собі, обливає слізьми дороге обличчя. — Дорогий муже, господине мій! Відійшов ти до предків славних своїх, не попрощавшись зі мною. Не в славному бою ти поліг, а від руки того, кого називав надією своєю. Не мовчи, дружинонько мій коханий, озвися хоч словом, забери і мене з собою на твою нову дорогу!.. Навіть козарські вояки, що допомогли зробити злодійське діло, суворо і задумано завмерли навколо, слухаючи стареньку, що мов горлиця, побивається над Києм. Понад городищем лине її голос, сповнений віковічного жалю, нестерпної туги. Ронять сльози жінки, в безсилій люті стискають руки беззбройні чоловіки. Чинити спротив даремно. Густі лави козар-найманців оточили Київ, охороняють хороми нового вождя — Ратибора. Вони силою зганяють людей до жертовника Світовида, де буде пишний похорон старого вождя. Похмурі і пригнічені йдуть яровити проводжати в останню дорогу засновника Києва, бійця і трудівника, улюбленого всім племенем Кия… Ой страшне діло ти зробив, Ратиборе! Нема рятунку тобі ніде — ні на цьому світі, ні в країні Світовида. Умреш — не проститься тобі богами неймовірне злочинство твоє; зогниєш у землі — а нащадки довго ще проклинатимуть ім’я твоє, і чортополохом, густими бур’янами заростуть місця, де ступала твоя зрадлива нога, де лежатимуть твої чорні кості…  



 

2

 

Святобору снився-марився дивовижний сон. Ніби веде його ненька Голеся по берегу Славути і розповідає щось ніжне, хороше. Святобор ще маленький, його босі ноги втопають в жовтому прибережному піску, вітерець пустує білим чубом, лагідна хвиля несе на своїм хребті весняну прохолоду з далеких країв. Так гарно, так приємно Святобору. Хочеться знятися і полетіти. — Ще полетиш, синку! — бринить голос матері. — Виростуть крила і полетиш! Раптом на ясне сонце насуваються чорні-пречорні хмари. Страшна мла покриває землю. Згасають чарівні фарби лісів, степів, садів, змовкають пісні птахів. Веселий гомін дня німіє під смертоносним подихом темнющої хмари. Славута почорнів, люто заревів, гніваючись на дракона, що поглинув сонце. І Святобор теж сердиться на нього. Хто послав страшну хмару, чому люди не можуть вільно грітися в промінні осяйного Яр-бога?! — Мамо! — гаряче прохає Святобор. — Дай мені крила. Адже ти все можеш… Я хочу полетіти до сонця, я розжену ті чорні хмари! — Лети, синку, — чується печальний голос матері. — Моя любов благословляє тебе… І Святобор відчуває, що незримі крила виростають за його плечима і несуть його в небо. І, дивуючись, бачить Святобор, що це вже не хмара, а чорна запона важким, непроглядним саваном заслонила чарівне світло сонця від людей… Хто повісив її, яке зле божество? Ба! З-за хмар виринає зловісне обличчя Ратибора! Чому сміється він так жахливо? Та ось Ратибор зникає, натомість висувається з-за туману страшна морда козарина. В руці в нього крива шабля, велетенські зуби ошкірені в реготі. Та Святобор не боїться нічого. Він безстрашно летить назустріч ворогу, все вище і вище несуть його материнські крила. Ось юнак хапає сильною рукою темну запону і рве її! Лунає оглушливий грім, ясний промінь осліплює Святобора. Він падає стрімголов на землю… і прокидається… Темно… Навколо цвіль і затхлість. Де це він? Що за дивний сон? Це ж підземелля, глибокий льох на дворищі батька. Підлий зрадник Ратибор кинув його сюди, закривши згори важкою дубовою лядою. Звідси не вийти, не вилізти без допомоги. А хто ж допоможе? Дружина обеззброєна, кругом вороги… Святобор охопив руками голову, міцно стиснув, тамуючи нестерпний біль. Спізнився, не встиг! Один день — і все загинуло. Яка ганьба, яке горе для Києва!.. Юнак припав чолом до мокрої глини, застогнав од безсилої люті. О, якби все було кошмаром, сновидінням! Зараз би закінчилося все… і навколо засіяв би сонячний день, і лагідно усміхнулася мати старенька, і суворо-ласкаво привітав братів батько… Братів? Де ж він — брат? О Яр-боже! Це не сон! Чорний яструб долі пролетів над племенем яровитів, розбив щастя народу. Батько мертвий, зрадник-брат в хоромах вождя… Що робити? Святобор обіцяв батьку… що? Що він обіцяв? У чому клявся? Рятувати яровитів. Поклявся, а сам попав у смердючу яму. Тепер Ратибор уже не випустить його живим! Ні звуку не доходить в морок підземелля. Всі забули про нього. Може, Ратибор хоче заморити його голодом? О, в нього вистачить злості. Вгорі мерехтить в маленькому отворі світло блискавиці, лунають могутні удари грому. Яка страшна гроза! Мов саме небо ридає над зганьбленим Києвом. Та що там над лядою? Якесь шамотіння. Шепіт… — Святоборе! — почувся тихий голос. — Хто це? — відгукнувся юнак, зриваючись на ноги. — Ружа… Тільки тихше, прошу тебе… Ружа! Серце моє! Звідки вона? Як? — Юначе! Де ти? Чому мовчиш? Сльози радості і любові застилають очі Святобора. Він простягає руки вгору, кричить, забувши про все: — Дівчино моя, лебідонько! Чому ти тут? Тебе впіймають. Тікай! — Мовчи, — суворо відказує голос Ружі. — Тут нікого нема. Всі пішли на похорон вождя. Я бачила твою неньку. — Неньку? — вражено вигукнув Святобор. — Еге ж. Помовч. Вона нагадує тобі про клятву… і благословляє тебе! — О дівчино! — аж стогне юнак. — Спасибі тобі. Тільки як же я виберуся звідси? — Мати дала мені Тоцю. Лови її, вона пролізе в діру. Хай риє землю біля ляди. Хутчій! В отворі щось темніє. Теплий, м’який, пухнатий клубок падає на руки Святобора, лиже йому губи, ніс, щоки, лагідно вищить. Тоця, люба лисичко! Допомагай у біді своєму старому другові, покажи своє вміння! Святобор погладив лисицю по спині, підняв її до ляди, гребнув рукою, показуючи. Тоця зрозуміла, шалено загребла лапками. Вниз посипалася земля. Ще, ще! Ще трохи! Ось уже лисиця сама тримається в дірі. Вона важко хекає, але не припиняє роботи й на хвилю.  

Святобор згортає землю докупи, втрамбовує, щоб вище піднятись, поглядає в діру. — Ружа, ластівко, ти тут? — Тут я, тут, мій соколе! Ще трохи, зажди, мій коханий! Нарешті вгорі почулося радісне гавкання Тоці, через прориту нору в льох проник промінь тьмяного дня. Вниз просунувся меч, упав до ніг Святобора. Юнак схопив зброю, намацав рукоять. Сильно забилося серце. — Ружа! — крикнув він. — Це меч Києва! Як він потрапив до тебе? — Голеся передала тобі… на щастя! Не говори, а допомагай рити знизу, якщо дістанеш! — Дістану, ластівко! Шалено риє мечем глину Святобор. Піт заливає йому обличчя, але спочивати не можна! Ось уже зіткнулися мечі згори і знизу. Широкий прохід готовий. Мотузка впала донизу. Святобор оперезався нею, підтягнувся до отвору, проліз. Тримаючи меч у витягнутій руці, виповз на поверхню. Блиснуло вгорі, гримнув грім. Святобора осліпило. А коли він розплющив очі, то відчув на своєму обличчі гарячі руки Ружі. Схопився на ноги, обняв, притис до грудей дорогу рятівницю. Біля них крутилася в’юном Тоця, скакала у захваті на спину юнака. — Ні хвилини більше! Біжімо! — прошепотіла Ружа. Схопившись за руки, вони кинулися до частоколу, проникли за дворище. Кущами пробралися до кручі, опустилися вниз до Славути. Ружа витягнула з кущів човник, посадила наперед Тоцю, потім Святобора, відіпхнула благеньку посудину від берега. Висока хвиля підхопила їх, понесла вперед, до лівого берега… А гроза лютувала все сильніше, закутувала землю мороком. Здалося, що тьмі тій не буде кінця-краю. Гнівно ревли темно-зелені хвилі Славути, несли до далекого моря вісті про страшні події, передавали їх прибережним лісам. Віковічні дерева хиталися під ударами грози, гули низькими голосами, ніби творили в тому сумовитому співі дивно-прекрасну легенду…  



 

3

 

В широкій ямі-могилі лежить, склавши руки на грудях, Кий. Пишно хоронить його син-убивця, як хоронили найзнатніших яровитів. Сотні барил з медами і винами стоять поряд, дожидають бучної тризни. Та чи будуть пити кияни меди з руки зрадника? Чи будуть веселитися з того, що славетний вождь Кий пішов передчасно в країну предків, не залишивши після себе доброго вождя? Ой невесела буде тризна! Непорушною німою стіною стоїть навколо юрма, не піднімає ніхто очей. Від жертовника Світовида лине сморід — то смажаться туші биків, принесених в жертву богам. Вітер пригинає дим до землі, котить його сувоями понад могилою. В натовпі переглядаються, хитають зловісно головами: Світовид не приймає жертви. Недарма він закрив лик свій грозовими хмарами, недарма глухо гуркочуть копита його коня поза обрієм! Горидіда — жерця Яр-бога — нема сьогодні. Замість нього стовбичить біля ідола Світовида біснуватий жрець Орой, який зрідка з’являється в Києві, а більше пропадає десь в яругах, поза городищем, збираючи цілющі трави, молячись духам лісу і степу. Обличчя Ратибора бліде, аж зелене. Він, не піднімаючи погляду, хрипко говорить найманцям-козарам: — Починайте похорон. Поряд з вождем поклали коштовні дари, бойову зброю, меди і їжу, щоб було чим Кию підтримати себе в краю Світовида, на новій дорозі. Жалібно заіржав вороний кінь Кия під ножем Ороя, окропив землю біля мертвого господаря своєю кров’ю, важко впав. Буде на чому їздити старому вождю, бойовий кінь не залишить його в нових походах. Наперед виступили копачі-могильники. Скоро над Києм виросте гостроверха могила і буде вона височіти довгі віки, заросте травою, нагадуватиме дальнім нащадкам про славне минуле їх предків. Раптом в натовпі прокотився тривожний гомін. Ратибор підвів голову і скрикнув. Від хоромів вождя тихо, як тінь, ішла дружина покійного Кия Голеся. Вона опустила очі, проходячи мимо козар, не озвалася словом до зрадливого сина. Зупинилася біля трупа мужа, відгорнула покривало, подивилася скорбно на дороге обличчя, а потім звела погляд на сина. Юрба задрижала. Мертвотна блідість поповзла по обличчю Ратибора. І, ніби від страшного погляду матері, в небі хмари почорніли, опустилися нижче. Налетіла буря, закрутила пісок, листя дерев у сильному вихорі. Кривава блискавиця мигнула понад натовпом, прошиваючи багряною ниткою грізне небо. — Будь ти проклятий, підлий вбивця батька! — пролунав над майданом дзвінкий голос матері. — Будь проклятий навіки! Натовп зойкнув. Нема нічого страшнішого від прокляття матері. Ні хвороба, ні смерть, ні злигодні, ні будь-які небезпеки не злякають мужнього серця, все можна перебороти, від всього врятуватись. А від прокляття матері нема рятунку! Тепер буде жити Ратибор на землі вовкулакою — без благословення рідної крові, з тавром проклятого зрадника, і не буде йому спокою ні на цьому, ні на тому світі. Аж почорнів син, простягнув руки до матері з жахом і благанням. — Мамо!!! Голеся навіть не глянула на нього. Схилилася до мужа, поцілувала, підняла сухі руки до ідола Світовида. — Добрий Яр-боже! З’єднай мій дух з духом прекрасного мужа мого. Не залиш у нещасті свій народ! Блиснув у її руках ніж — і ще раз скривавилось тіло вождя. На цей раз рідною кров’ю. Тихо, як підтята билинка, впала старенька жона рядом з Києм, з яким так довго ділила на землі радість і горе. Ратибор занімів у відчаї. Над городищем прокотився грім. У юрбі пролунали крики жаху, прокляття: — Зрадник, убивця! Вічно над тобою тяжітиме прокляття матері! Ратибор зацькованим поглядом вовка обвів натовп, очі його налилися кров’ю. Звіряча лють сповнила груди, кулаки його стиснулися. — Агей! Вірні воїни мої! Списами гоніть геть цю череду! Погані раби! Я вас примушу поважати мене — свого вождя! Мов чорні круки, накинулися на беззбройних яровитів козари. До реву бурі домішалися зойки жінок, плач дітей, прокляття чоловіків. Кияни розбігалася геть від могили Кия, де в світлі грози стояв, мов темний дух, тремтячи від злоби та страху, новий вождь Ратибор…  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка