Олесь Бердник



Сторінка39/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   51

ТУЖЛИВА РАДІСТЬ

 

Теону Александрійському — від доньки Гіпатії.


Любов і вітання, мій незрівнянний батьку! Прошу у долі милості, аби мій лист дійшов до рук твоїх, аби застав тебе живим. Три роки від мене ти не мав жодних чуток, не знаю, як пережив ці страшні літа? Ой, як хочу полетіти до тебе, обняти твою сиву голову, цілувати ясні, рідні очі. Та зажди, зачекай! Ще не скінчилися мої чужинецькі мандри… Пишу з Афін. Сама не вірю, що довкола мене благословенні простори Аттіки, тихі, приязні люди, друзі — Плутарх та його ніжна донька Асклепіненія. Все ще сняться наяву далекі краї, сумні юрби прочан, гурти слонів на дорогах Індії, мої неправдоподібні шукання. Ах, татусю! Ще й досі я не можу вернутися до тями: що таке життя? Навіщо такі нескінченні, моторошні терзання? Ось пишу тобі першого листа і не можу зважитися повідомити важку вість, що каменем ляже на серце Сократеса. Знаю, що всі ви вже давно поховали нас обох, але, може, надія якась тліла під попелом горя. А тепер мушу до твоєї радості додати гіркоти для Сократеса: Ісідора нема. Нема ясного сокола, мого єдиного товариша, моєї надії. Він захищав мене від піратів і загинув. Як давно це сталося, але й нині бачу його прощальний погляд, чую передсмертний крик, коли він падав у море. Він втонув у воді, я тонула три роки в морі життя. Розповідь про мої мандри не для листа. Оповім при зустрічі. Скажу лише одне: не жалію за тим, що мучилася невимовно, бо добула в терзаннях такі скарби для душі й розуму, яких не знайти в жодних манускриптах та повчаннях. Горе — найкращий учитель. Без нього людина — лише байдужий спостерігач подій, сонна самовдоволена істота. Щоб прокинутися повністю — треба звідати найвище горе. Ще не знаю, яке воно тут, на землі. Але серце відчуває, що істину я осягну лише в невимовнім стражданні. Закінчую листа, мій коханий батьку і вчителю! Мені тут добре нині, про мене турбуються і ходять, як за дитям. Навчаюсь всьому, що знає Плутарх: поглинаю і математику, і філософію, і хвилюючу науку Уранії, і благородну медицину. Буду тобі вірною помічницею. Повернуся — готуй мені місце в школі при Музеумі. Хочу принести людям ясний вогонь мудрості. Ой, як треба роздувати той палючий вогонь Прометея! Скільки в світі сліпих та глухих, а ще більше сонних. Я спочатку хотіла вбити себе, коли втратила Ісідора. Та пізніше збагнула, що таке рішення егоїстичне. То — втеча з поля битви, і він не похвалив би мене за такий вчинок. Не поспішати в царство тіней треба, а розганяти тіні тут, на землі. Ще раз прошу: не турбуйся про мене. Я — під крилом благословенної Афіни, моєї мудрої покровительки. Не затримаюся жодного дня, коли скінчу навчання. Ой, мало не забула. Незабаром ми з Асклепіненією побуваємо в Дельфах. Хочу запитати оракула про свою долю. Напишу неодмінно тобі. Вірна донька і віддана учениця Гіпатія.  

Гіпатії — від Теона Любов і вітання, моя божественна доню! Хвала богам! Ти знайшлася. Я плачу, і радію, і божеволію від туги. Ти не впізнаєш мене, як повернешся. Я став сивий і старий; жура з’їла мене за три роки самотності. Я ходив до Музеуму, я розмовляв з учнями, читав їм прадавні писання мудреців, а сам себе мучив запитанням: навіщо я? Тебе не було, я вважав, що ви з Ісідором загинули в морі на шляху до Афін, і від мене втекло бажання життя та діяльності. Кому потрібний старий пень, коли молоді дерева знищені невблаганною б’урею? Та хвала фатуму, ти повернулася! І я принесу жертву Афіні за велику милість. Мені здається, що нові сили вливаються до мого серця, яснішою стала мисль. Мушу також повідомити тобі тяжку вість: Сократес не витримав чекання і туги. Втративши Ісідора, він не жалів себе. У бою з готами цей мужній воїн загинув. Повертайся, повертайся хутчіше додому, моя чайко морська! Я пригорну тебе до своїх спустошених грудей і наповню їх новим змістом життя. Ти є, і я потрібен життю, і я хвалитиму сонце за його невтомний вогонь. Ти матимеш, де навчати, Музеум ще тримається, як острів серед моря пітьми. Александрійський патріарх Кирило зажив такої сили, що прихильникам вільної філософії тяжко дихнути. Юрби християн шастають вулицями, кількох моїх учнів убили, і тепер молоді люди навіть побоюються ходити до Музеуму. Яка іронія: ті, які недавно змагалися з тиранією імперії, тепер самі стають нищителями світла. Та більше не можу сказати в листі, все будеш знати сама, як повернешся. Хвала богам — ти є! Горну тебе до серця, моя знову найдена доню, моя божественна квітко! Батько твій Теон.  

Теону Александрійському — від доньки Гіпатії Любов і радість! Мій коханий батьку! Твій лист воскресив мене. Радію, живу, дихаю. Море синіше, небо прозоріше, співи птахів ніжніші. Легше навчатися, приємніше нести тягар буття. За кілька місяців я повернуся до Александрії, і ми вже ніколи не розлучимося. Чуєш? Ніколи… Була з Асклепіненією в Дельфах. Вражена храмом, суворою і прекрасною місцевістю, райдужними скелями. А понад всім тим — поклик білосніжних гір, як письмена богів, — таємничі, неземні, дивовижні. Піфія стара і мовчазна. Вона сказала щось загадкове і незрозуміле. Оракул дав таку відповідь, я пишу тобі її повністю:
Бачу — з далекого сходу блискавка сяє вогниста,
Захід в загравах палає, відблиски губляться в морі.
Чад і туман, і розтерзане серце волає,
Квітку священну знайти хоче воно у болоті.
Ноги безжалісні топчуть священні покрови.
Діти вогню в безнадії блукають землею,
Довго чекатимуть року відплати страшної,
Дня перемоги, який струсоне цілий космос.
Слухай уважно, страждаюча доню Афіни,
Долю тужливу свою: ти підеш і прийдеш!
Знову і знову на ниві палючій сіяти будеш,
Ждати од віку до віку жаданих врожаїв.
Дим і туман! І до серця тягнеться серце,
Йди до урочого дня, який зріє у тайні.

Тривожні слова, але віщі, справедливі. Я ще не збагну прихованого значення багатьох фраз, проте відчуваю — доля моя нелегка. Я запитала у богів про долю Ісідора. Ось відповідь оракула:


Море безвидне і темне; ні корабля, ні вітрила.
Сплять буйнокрилі вітри у втомленім серці.
Велетень тихо дрімає, забувши про силу,
Бачить примари, навіяні хитрим обманом.

Ах, батьку! Аполлон стверджує: Ісідор загинув. Безвидне море небуття ковтнуло його, тепер він шукає істини в країні снів та тіней, якщо там можна чогось бажати. На мене дивляться юні, закохані очі. Багато молодих, палких сердець пориваються завоювати мою душу, та дарма! Моє почуття навіки в полоні того, хто пішов у моторошне царство Аїда. О батьку! Як легковажно ми живемо! Поклоняємося богам Еллади чи новомодним образам християнських богів і не подумаємо: чому? Навіщо? Лише від страху, від нікчемного страху за своє животіння, в надії, що там, за таємничою межею життя, Зевс, чи Єгова, або Христос подарують нам нове відчуття, нове тіло, нове буття. Але якщо й боятися когось, якщо запобігати чиєїсь ласки, то лише Аїдової. Він — найстрашніший бог і володар. Цар смерті — отже цар вічності. Бо життя тут, на землі, лише мить. А в його володінні ми од віку до віку. Тому вихід такий: прийняти його тиранію, стати його прихильником, слугою або змагатися з ним, боротися. А боротися можна лише тут, живучи серед живих. Ось немислимо тяжке завдання: живучи, пізнати закон Аїда — царя мертвих. А пізнати його силу — вже частково перемогти його, бо сила смерті лише у нашому незнанні. Є лише одне достойне завдання для людей — розгадати таємницю смерті. Доки цього не станеться, ми так і не будемо відати, хто ми — нікчемні тіні, ляльки богів, чи дрімаючі велетні. Міфи оповідають, що Геракл побував у царстві Аїда, змагався з ним і навіть переміг. Він допоміг Тесеєві звільнитися від полону кам’яного, він здолав сторожа підземного царства Цербера і повернувся назад, до сонця. Два герої, які зуміли пройти ворота пекла, зберігши свою душу і розум: Геракл і Орфей. Батьку! Були вони чи ні? Хто мені скаже про це? Я лише відчуваю, що в тих прекрасних постатях надія людей і вирішення завдання, про яке пишу тобі. Сила і краса, мужність і любов! Два крила людського духу! Хто оволодіє тими крильми, хто безстрашно кинеться в безодню царства темряви і повернеться назад, ведучи за собою до світла легіони страждаючих у безнадії душ? Геракл звільнив одного героя — Тесея. Треба звільнити всіх героїв, мудреців, шукачів істини, матерів, коханих. Орфей не зумів повернути під промені сонця Еврідіку, бо оглянувся назад, піддався сумніву. Йдучи на бій з Аїдом, хитатися не можна. Треба заперечити саме право на його буття. Є лише вічне життя, а морок Аїда — стверджений нами сон. Хочу пройти містерію Орфея. Плутарх обіцяв. Тремчу, як дівчинка, перед невідомим випробуванням. Чи віднайду в собі сили, щоб збагнути загадку душі і життя? Не знаю, але палко хочу вірити, що знайду… Мій батьку, мій друже! Чекай мене, незабаром прилетить твій птах до рідного гнізда… Гіпатія.  



 

МАНДРИ ОРФЕЯ


 

Гіпатія поволі йде вузьким напівосвітленим переходом до святилища, захованого в горі. Обабіч горять смолоскипи, кидають тремтливі полиски на стіни, на діл, на бліде обличчя дівчини. Хитаються тіні, викликають в уяві Гіпатії образ мудрого Платона, який порівняв цей світ з тінями на стіні печери. Може, і її пошук є переслідування примар? Марна спроба зупинити хмаринку в небі, випити водиці з міражу оази, що малюється в небі над пустелею. Але треба йти, треба звідати все, що обіцяє відкрити таємницю смерті й життя. Поруч нечутно плине висока постать елевсінського жерця, одного з останніх захисників прадавнього культу краси та гармонії. Він мовчазний і задуманий, на обличчі глибокі зморшки — знаки невмолимої деспотії хроносу-часу. Чого він шукав, що знайшов, що відкриє тепер Гіпатіі? Не видно радості в очах жерця. Чи, може, знання істини не дає радості, а лише тугу і муки? Вони виходять до темної печери — природної заглибини в надрах гори. Чорніє непорушна поверхня підземного озера, над нею котиться імла, тче химерні сувої казкових постатей. Тут тихо і моторошно. Тут справді можна почути небувалі слова богів та героїв, розкрити браму у світи нетутешнього відчуття — все довкола таємниче і величне. Жрець підводить дівчину до кам’яного сидіння, вирубаного в скелі над озером, владно кладе руку на плече. — Сідай. Вона опускається на холодне сидіння, глибоко вдихає п’янке повітря підземелля. Тонко дзвенить струна в свідомості, паморочиться голова. їй стає легко і весело. Очі жерця дивляться в душу Гіпатії м’яко і з надією. — Ти шукаєш таємниці смерті. Орфей її розгадав, бо зумів причарувати жителів царства пітьми. Його зброя — гармонія і краса. Ти побачиш великого Орфея, пройдеш його шляхами. Збагни суть сокровенних мандрів, вбери в свою душу, оповіси нам після повернення. Бо й ми, слуги Орфея, не знаємо всіх його таємниць. Він відкриває небувалі ідеї тим, кого полюбить. Ти прекрасна, щира, тому благаю: відкрий своє серце співцеві краси… Жрець щось говорить ще й ще, а Гіпатія вже не чує його. Обриси довколишніх предметів, речей розпливаються, тануть в блакитному тумані. Дівчині легко й радісно. їй здається, що вона звільняється від якогось тягаря і летить у просторі. Роздирається гігантська завіса. Сяє сонце. Вона серед галявини. Під крислатим дубом прекрасний юнак — синьоокий, русявий, з довгими кучерями до плечей. Він гармонійний і величний, ніби весь зітканий з музичних акордів. В руках юнака золотиста кіфара, він торкається пальцями струн, добуває з них нечувано ніжну мелодію. Гіпатія задихається від щастя: невже їй не пощастить ніколи отак заграти? їй здається, що якби світ почув ці прекрасні пісні, то в ньому щезли б убивство, рабство і мука. Все живе й неживе в самозабутті слухало б божественну мелодію… Дівчина зближається до осяйної постаті і раптом бачить, що Орфей не самотній: він оточений звідусюд тваринами, які мирно і уважно слухають пісню краси й любові. В дружньому колі поруч сидять леви й козулі, вовки і зайці, лисиці й барвисті птахи, задумливі коні і смугасті тигри. Ніхто не поворухнеться, не змигне оком — всевладна мелодія зачарувала всіх. Усміхається, радіє Орфей, торжествує свою перемогу над стихійними силами хижості й дикості, інстинкту пожирання і ненависті. Він кінчає співати, проходить між рядами звірів, наче неземне видіння, і прямує далі, кинувши лісовим слухачам на прощання ніжний погляд любові. — Живіть мирно, брати, — чує Гіпатія мелодійний голос. — Мир краси залишаю вам! Сльози розчулення скроплюють щоки дівчини. Ось воно — рішення. Вона бачила тайну завершення буття: збратаний світ, гармонійна природа. Людина-орфей стане водієм і творцем нового життя, зачатого в любові. Та що це? Що сталося? Зламалося коло звірів-слухачів. Вони мовби отямилися від задуми, вийшли з-під впливу мелодії. Принишкли зайці, козулі та коні, уздрівши біля себе лютих хижаків. Судомно заметалися хвости левів, фосфоричним вогнем загорілися жовті очі. І ось над лісом, де щойно бриніли ніжні пісні Орфея, прокотився ненависний рев лева. Грізно рикнув тигр, загавкала лисиця. Могутня лапа вдарила козулю, сильне смугасте тіло стрибнуло на спину коня. На сонці зачервоніла кров, почулося жалібне іржання. Нажахана дівчина кинулася вслід за співцем, щоб зупинити його, повернути назад, щоб припинити братовбивче поїдання. — Орфей! Орфей! — кричала Гіпатія, але у відповідь чула лише хиже гарчання і зойки розтерзаних. І ось вже ліс позаду, а перед нею неосяжна площина серед гір і Орфей стоїть самотній під грозовим небом, піднявши вгору кіфару. — Слухайте, стихії! — кричить він. — Слухай, небо! Слухайте, далекі зорі! Віднині — пора єдності й гармонії. Для вас — далеких і чужих — моя щира пісня від ніжного серця. Слухайте її і братайтеся, станьте воєдино з духом людини! І знову заграв Орфей. Так прегарно заграв, що луна пісні покотилася у вічність, у нескінченні зоряні простори. І затихли громи, спинилися гірські потоки, завмерли хмари, принишкли урагани, вляглася хвиля на морі, блискавиці замкнули в потаємні схованки неба свої вогнисті жала. І забула Гіпатія, за чим вона бігла, забула про нещасних звірів, бо була полонена, захоплена небувалою єдністю людини і природи. О, всеможна пісня! О, сила краси і гармонії! І гордо пішов далі Орфей, щасливий добутою перемогою над силами хаосу і стихії. І задумливо проводжала його постать Гіпатія, тривожно очікуючи. Що ж буде далі? Впала тиша, розколота страхітливим громом. Стрепенулася земля, що була на якусь мить зрівноважена силою пісні. І загриміли обвали в горах, покотилися височенні хвилі на морі. Помчали грози над селищами і містами, впали вниз пошматовані вітрила на кораблях від нещадного подиху урагану: сини Бо-рея лютували від недовгої бездіяльності і тепер надолужували прогаяне. Вулкани вивергли з надр Геї спопеляючу лаву, і вона, ніби міфічний Тіфон, тисячами язиків та лап спопеляла квітучі сади, селища, нищила божевільних від жаху людей, які благали захисту у богів і не мали його. — Орфей, Орфей! — плакала Гіпатія, простягаючи руки до далекої постаті співця. — Зупини шалені стихії, захисти людей від предковічної люті! Нащо ж ти залишаєш після себе ще страшніший хаос, ніж перед тим? Дівчина летіла за героєм, і забулося бачене, а виникло натомість інше видіння. Орфей натхненно співав серед кола людей. І прояснялися лиця, горіли очі, палахкотіли вуста юних дівчат прагненням любові, руки просили обіймів і творчості. І бралися до праці творці, над полями й горами линули чарівні мелодії дружби й злагоди, скульптори дарували людям казкові статуї богинь і героїв, мудреців і титанів. Над землею виростали чарівні споруди, милували око гармонією ліній, легкістю обрисів, покликом досконалості. Художники знаходили найкраще втілення барв і образів, даруючи прийдешнім поколінням нетлінні знаки краси і натхнення. О, всемогутня пісня Орфея! Захоплена владністю тієї ходи, Гіпатія заворожено слухала звуки небесної кіфари, забуваючи минулі катастрофи й руїни. Та йшов співець далі, далі, і перед дівчиною народжувалась містерія горя і потворності. З далеких країв котилися орди варварів, безжалісних завойовників. Чорним, вогнистим плугом проходили вони через біло-рожеві храми, тінисті сади, величні музеуми. І падали під ударами таранів ніжні беззахисні статуї, і зловісно сміялися дикі вої, сповнені предковічної снаги і шалу, і вогонь пожарищ лизав палаючими язиками небесну твердь. А Орфей в щасливому забутті йшов далі і далі, граючи людям пісню кохання, а за ним чорніла смуга руїни і запустіння. Таємничі піраміди серед пустелі. І піски довкола. І тужлива пісня вітрів. Де ті, що творили красу? Де результати пісні Орфея? Веселкові водограї в затишних притулках володарів, чаруючі форми споруд, нескінченні бенкети, стогін рабів, ніби супровід до звуків кіфари, що тішить п’яних патриціїв. Ах, діти Орфея, творці поезії й храмів, небачених пристроїв та хвилюючих мелодій! Ваша пісня лише прихорошує нескінченне терзання закатованого життя: воно знемагає в безглуздій круговерті, а ви приспали його колисковою піснею. Може, не треба? Може, хай краще міра болю сповниться по вінця, щоб повстала, прокинулася до дії вся сила опору і заперечення?! Стогнало серце Гіпатії, йдучи вслід за співцем, вона хотіла глянути йому в очі, зупинити, показати на слід його діяльності, але він не міг зупинитися — стихія мелодії вела його далі, далі, крізь віки й покоління, до невідомої мети. І побачила Гіпатія ніжну дівчину — кохану Орфея. То була Еврідіка. Вона незмигно дивилася в небесні очі, і співець грав для неї свою найкращу пісню. Плакали й раділи струни, і затихало небо, і навіть хронос-час сповільнював свою течію, заколисаний невимовною красою мелодії. І минали віки над закоханими, покриваючи їх невразливою запоною любові. Та постаріла Еврідіка. Зів’яли рожеві вуста, пожовтіла ніжна шкіра, зморшки порізали пелюсткові щоки. І вмерла вона. Співець стояв над нею мовчазний і вражений, убитий горем і безповоротною втратою. Що тепер його пісня? Навіщо вона? Все найкраще забрала країна Аїда, невблаганне царство тіней. Лише прах від краси лежав перед очима Орфея, і в його погляді видно було жах і небувалий подив. І вперше оглянувся співець на шлях, пройдений ним віддавна. Побачив він марність своєї пісні; зупинити хижість тварин, загнуздати шаленість стихій, замирити красою людей — ні, це не під силу гармонії музики. Ось приходить смерть і забирає все, ради чого краса діяла і творила. І глянув Орфей у прийдешність, і не побачив у ньому рішення: покоління приходили і йшли далі, цілувалися і обнімалися закохані, розквітали квіти і віддавали у попіл, у прах все найкраще, що давала земля — красу форми і звучання пісні. Заплакав Орфей і, зітхнувши тяжко, сказав: — Шлях мій віднині — у царство Аїда, у володіння смерті. Там знайду я мою Еврідіку або загину. Без неї мені не жити. Ні краса, ні пісня не дає мені радості, коли вмерла кохана… І кинувся Орфей у безодню Аїда, у темні ворота тартару. Приваблена нечуваним рішенням, линула за ним Гіпатія. Темрява охопила її, моторошна тиша сповила все довкола. Лише серед вічної ночі ясніли срібні струни кіфари. Заблищали води мертвої ріки, перед мандрівниками виросла зловіща постать Харона, бездонні очі вп’ялися в ніжне обличчя Орфея. — Хто ви, живі? Чого шукаєте в країні мертвих? — Від мене пішла в пітьму небуття Еврідіка, забрала серце і душу, — тихо мовив Орфей, ніби вітер зітхнув у підземному царстві. — Нащо мені жити без серця? Хочу добутися до трону повелителя Аїда, повернути кохану назад, під промені сонця! — Ха-ха-ха! — страшно засміявся Харон, і Гіпатія відчувала, як від того сміху мліють у неї ноги та руки, зупиняється серце. — Ти хочеш того, що не під силу ні богам, ні титанам, ні героям! Туди, на той бік, живим нема шляху. Та проте не турбуйся — матимеш можливість глянути в лице Аїда. Довіку, довіку! Там зустрінеш і тінь Еврідіки. Ха-ха-ха! Навіщо ж поспішати? — Не тіні я шукаю, а живої душі, невблаганний Хароне! Хочу вивести її під гаряче і животворне сонце, де квітнуть квіти і сміються діти, де шумлять грози і співають птахи. Перевези мене через ріку смерті! — Ти бажаєш, щоб я порушив закон? Заради чого? — здивувався Харон. — В ім’я любові і краси! — Що це таке — любов і краса? — Як, ти не відав любові? — Ні, я знаю лише закон смерті. — І не бачив краси? — Я знаю лише веління руїни, невблаганність кінця. Все, що народжується там, під оком Геліоса, прийде сюди, до мого човна. Краса — лише химера. її ім’я для мене нічого не означає… І, почувши такі слова, підняв Орфей срібну кіфару. І заспівав дивні, тривожні слова:  

Невимірна, божественна неба глибінь, —


Та нащо без коханої велич ота?
Лиш пустеля німа, лиш байдужі вогні,
Що боги запалили на втіху собі…

Ніжні квіти у лісі — лиш барви сумні,


Як розтанули в мороці квіти очей.
І блаженство Олімпу — насмішка страшна,
Як умерла навік Еврідіка моя…

 

Гіпатія бачила, як від звуку струн заколихалася моторошна поверхня німої ріки, на ній заясніли полиски світла, над темними берегами замайоріли блукаючі тіні, почали кружляти довкола Орфея. Почувся стогін, неясні благання. Харон глянув угору, і тіні злякано метнулися врозтіч. А співець плакав, виливаючи в мелодії пісні свою тугу, любов і благання до коханої, що пішла в безнадійну дорогу без повернення. І здригнулося кам’яне обличчя Харона. Він глухо сказав: — Сідай до човна. Я перевезу тебе. Може, ти зумієш вчинити чудо? — О, Хароне! — скрикнув щасливий Орфей. — Як мені тебе… — Стій, мовчи, — зупинив його Харон. — Не дякуй, бо тоді я вже тебе не повезу. — Чому? — Навіть тінь користі перегородить шлях до Аїда. Або смерть; або беззавітне поривання. Ти вибрав друге — я везу тебе, таємничий мандрівнику! Мовчки сів Орфей до човна, тихенько причаїлася в нього під боком Гіпатія. Повільно, урочисто поплив перевізник на той бік, у чорно-багрову імлу. І ось вже вони в світі смерті. Переплуталися виміри часу й простору, сплелися в химерне кільце. Гіпатія бачила незбагненним почуттям довкола себе, в собі різні вияви історичних епох і народів, їхнє минуле, сучасне і тремтливу тіньову будучність, яка ще не стала буттям. Але те не мало значення, з сумом думала Гіпатія, бо суть того переходу була лише в тім, що тінь на мить отримувала ілюзію існування і одразу ж навіки переходила в безодню Аїда. Чулися крики, далеке відлуння благань. Якісь постаті оточили Орфея, тіснилися до співця, намагалися щось сказати, але беззвучно ворушилися вуста, з них не зривалося жодного слова. І ось уже Орфей перед високим похмурим троном. Жахливий погляд Аїда пронизує співця, хоче заморозити, знищити, вбити. Та сміливо дивиться шукач у глибину страшних зіниць, не боїться володаря смерті. Гіпатія помітила поруч Аїда постать прекрасної дівчини у вінку з білих квітів. Вона сперлась щокою на долоню і спала. Тихо здіймалися груди під чорним покровом вбрання, на блідих вустах застигла скорботна усмішка, ніби відблиск якогось чекання. «Персефона, — подумала Гіпатія, — вкрадена донька неба. Це ж її ім’ям панує Аїд, а вона — непорушна й німа». — Чого шукаєш у царстві вічного спокою, ефемеро землі? — загримів голос Аїда, і від того грому задрижало підземелля, і злякано затріпотіли крилами тіні в імлі, і простогнала вві сні Персефона. — Поверни мені любов, володарю смерті, — тихо попросив Орфей. — Поверни мені Еврідіку. Що тобі ще одна зайва душа? Навіщо? А для мене без неї згасає сонце — око Геліоса, тьмариться небо, спустошилася земля. Я ніс людям пісню краси, а тепер захололи руки, змертвіло серце. Поверни мені любов, володарю царства пітьми! Здивувався Аїд, багровим вогнем загорілися темні очі. — Чому не втримав її там, доки вона була під сонцем? Як можеш добути її тепер, в царстві небуття? — Ти володар. Ти всесильний. Поверни Еврідіку. — Ти немудрий, шукачу. Я всесильний у своєму покликанні. Я всесильний володар смерті й руїни. Попроси мене поглинути в лоно небуття людину, народ чи імперію — яз радістю зроблю це. Забажай залишитись тут, у моїх володіннях — я виконаю твоє бажання. Повернути Еврідіку під сонце я не можу, не вмію. Якщо поклик твій зможе розбудити її до життя, — вона твоя. Ну, чого чекаєш? І заграв Орфей свою останню пісню. Не чула земля тієї пісні досі. Вся туга закоханих, вся ніжність чекання, все терпіння і сум любові влилися до неї. Бризнули вогненні звуки-іскри від кіфари, оточили Орфея полум’яним срібним кільцем. Тужливо й заклично співав він про невмирущість любові, про красу далеких зірок, про ніжне проміння сонця, під яким мати-Гея плекає найкращі дарунки свої — квіти, дітей прадавнього неба — Урана. Затремтів Аїд, нахмурився. І збудилася зі сну Еврідіка, розплющила очі, злякано глянула на Орфея. — Еврідіка!? — щасливо закричав співець, і далі ущелини тартару покотили відлуння його вигуку у хаос. — Еврідіка, це ти? — Я, — прошепотіла Персефона-Еврідіка, сумно дивлячись на коханого. — Навіщо розбудив мене, Орфею? Я навіки заснула, і мене полонила безвидна течія небуття. Так спокійно і безболісно в тій одвічній річці. Я відчувала твій дух в собі і була щаслива. — То лише примари, кохана! Я прийшов у похмуре володіння Аїда, щоб вернути тебе до сонця. Я не можу без тебе, Еврідіко! Я вмираю від туги і безнадії. Замовкає моя кіфара і холоне душа! Повернімося на землю, єдина моя! — А ти повернеш під сонце міріади тіней, які губляться в імлі тартару? — тихо запитала Еврідіка-Персефона. — Ти зупиниш невблаганну руку смерті, ти осяєш променем сонця підземелля Аїда? — З тобою я всесильний! — скрикнув Орфей. — Ходімо зі мною, і я віднайду в собі небувалі сили. Я віддам людям і світові найкращі скарби краси. Я пробуджу в їхньому серці прагнення невмирущості, і тоді похмурий посланець Аїда Танат не матиме роботи. Я ввіллю до грудей прадавньої Геї вогонь краси, і прокинуться сплячі стихії землі, води та повітря, зіллються з вічно живим вогнем руху і творчості. О, Еврідіко! Ми подолаємо тиранію Аїда. Встань з його трону… Зловісно посміхнувся Аїд, глянувши на Орфея. — Ти розбудив її. Хай вона повернеться, якщо хоче, до сонця. Та гляди — не обертайся назад, доки не вийдеш з моїх володінь. Іди! Радісний і тривожний, рушив Орфей до підземної річки, де чекав його Харон. І не бачив співець того, що бачила Гіпатія: впала знову на трон Еврідіка-Персефона під важким поглядом царя мертвих, а від неї одділилася прозора тінь і беззвучно рушила за співцем. Вже на тім боці ріки, наближаючись до брами Аїда, схвильовано запитав Орфей: — Кохана, ти тут? Мовчала тінь, тремтіла у хвилях туману. І туга сповивала серце Гіпатії, бо вона збагнула марність шукання Орфея. Краса, гармонія і навіть любов не здолають влади Аїда, не зупинять течії вічного вмирання, яка живить велетенську всесильну постать повелителя мороку. Орфей знемагав від тривоги і боявся оглянутись і прислухався до шелесту власних кроків, вірячи, що то звучать кроки коханої. — Еврідіко! Ти тут? Тиша. — Еврідіко! Де ти? Мовчання. Не витримав Орфей, оглянувся. Заколихалися хвилі, загриміла земля від жахливого сміху Аїда, застогнала в глибині безодні Еврідіка-Персефона у безнадійному сні. І заридав Орфей, вийшовши з брами підземного царства, і здалося йому блакитне небо сірим глухим покривалом, а світ лише в’язницею, що готувала поповнення для країни смерті. І, розмахнувшись, розбив співець срібнострунну кіфару об скелі і сказав твердо, рішуче: — Більше не почує земля пісні Орфея, доки не пробудиться страшна країна Аїда до вічного життя. Йду шукати тайни невмирущості. Гей, мої учні! Чи чуєте? У мовчанні ходімо шукати небувалого світу, де знову всі почують мою нову пісню… Видіння щезли. Гіпатія відчула прохолоду кам’яного сидіння, розплющила очі. Перед нею стояв жрець, з надією дивився у затуманені зіниці дівчини. — Ти бачила Орфея? — Так. — Ти збагнула таємницю смерті? Він переміг владу Аїда? — Ні, — твердо сказала Гіпатія. — Краса, гармонія — могутні, але вони лише тінь перед оком смерті. Аїд п’є живу кров творчості й краси, Персефона — не цариця мертвих, а полонена кохана, душа людей, яка заснула під законом смерті. Я бачила всю марність Орфея об’єднати світ жертвою краси. Я бачила, як глумилися варвари над утворами любові й натхнення. Я бачила, як прекрасні храми викликали люту ненависть диких руїнників і в огні горіли найкращі здобутки генія. — Що ж залишається? — понуро озвався жрець. — Поховати красу? Стати й нам руїнниками? — О ні! — жваво заперечила Гіпатія. — Пісня Орфея — то єдине, що освітлює шлях у мороці. Треба співати, доки є голос і вміння, треба кликати мужніх і вмілих, сильних і безстрашних. Але тайни невмирущості краса не відкриє. Чуєш? А я хочу лише цієї, останньої тайни, цього єдиного рішення… — Тоді тобі не обійтися без Синів Прометея, — прошепотів жрець. — Як ти сказав? — схвильовано запитала дівчина. — Сини Прометея? Хто вони? — Давня, втаємничена спілка. Майже ніхто не знає про неї. Я один з небагатьох жерців Орфея, кому вони вірять. Проте мені не відкрито містерії Прометея. Знаю лише те, що вони шукають загадки смерті. — Поведи мене до них, — рішуче мовила Гіпатія.  

 

1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка