Олесь Бердник



Сторінка37/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   51

ГОЛОС ТИШІ


 

Минають дні, ночі. Бунтує тіло, вимагає свого. Сни тривожні, неспокійні. Сниться Ісідорові смажена риба, пахучий хліб, соковиті плоди. Він жадібно вгризається зубами в дратівливі, зманливі дарунки сновидіння і з жахом прокидається: дух насторожі, він не хоче, щоб шукач упав навіть уявно. Еллін випиває трохи води, щоб обдурити жадаючу плоть, виходить з печери, бродить під зорями. Десь в глибині сутності народжуються обережні, хитрі думки. Вони логічні й розумні. В них тонка насмішка, делікатний сумнів, таємний докір. А навіщо він розпочав свою химерну спробу? Адже ніколи не прагнув аскетичного життя! Що ж сталося? Трагедія особистого життя, втрата найближчого створіння? Тоді виходить, що треба було віддати смерті найкраще, щоб ступити на стежку пошуку істини? А якби все було добре, то він не став би шукачем? Чи не проклятий такий пошук, за який заплачено страхітливу ціну? Тоді навіть найвищий здобуток буде кривавим докором сумлінню! А з іншого боку — чому такі сумніви з’являються тоді, коли він постить? Чому вони не з’явилися раніше? Чи не шепоче в підсвідомості голос тілесного змія, щоб похитнути рішимість? Ні, ні! Треба йти далі, до кінця. Там буде відповідь. Порожнеча або новий обрій, нове розуміння буття… Повільно плинув час. Чим далі, тим тугіше розкочувалась його спіраль. Ісідор виходив на високу скелю над печерою, часто зупиняючись, бо давала себе знати втома від голоду. Сідав на камені в зручній позі, поринав у глибокі, нетутешні думи. За тиждень голод затих, відступив, став невідчутним. Напливали хвилини натхнення, дивного збудження. Інколи перед очима Ісідора спалахували вогняні іскри, полум’яні блискавиці, багатоцвітні зигзаги. І він вітав ті феєричні спалахи, як вісників небувалого світу. Повітря сповнювалося світляними змійками, вони кружляли довкола нього в химерному танці, ніжно шипіли, спліталися у барвисті узори. Небо здавалося живим, вібруючим, повним прозорої життєдайної рідини, а його власне тіло пливло серед того нескінченного океану, ніби невагома безтілесна риба. Еллінові не хотілося виходити з того дивного стану, йому інколи здавалося, що він розтане у високості і зведе всі рахунки з землею, та минав час, і хвиля чарів спадала, і болі та втома тіла повертали його свідомість до сприйняття суворої реальності сінайської пустелі, що оточувала його звідусюд. Після двох тижнів він уже зовсім не відчував голоду, і тиха радість перемоги над потребою плоті панувала в серці Ісідора. Все менше спав еллін, все більше заглиблювався в себе, забуваючи довколишній світ. Інколи він сидів на верхів’ї гори по два дні, навіть не спускаючись вниз, щоб випити води з джерела; потім він брав з собою посудину з водою, щоб час від часу зволожити пересохлі вуста. Так минуло чотири тижні. Ще кілька разів забунтувало тіло, манило елліна видінням смачних страв, але він навіть у сні зневажливо усміхався тим хитрощам плоті і не підходив до столів, заставлених вишуканими стравами. А потім прийшли видіння наяву. Одного разу з глибини ущелини з’явилася постать у синьому гіматії. Вона прямувала до Ісідора. Він пізнав батька Сократеса. Старий стратег помітив сина, кинувся до нього, обняв. По зморшкуватих щоках покотилися сльози. — О боги! Як довго я шукав тебе, весь світ об’їздив, обходив! Чому ти не вернувся додому, синку? Чом не написав? — Батьку! Я не міг вернутися без Гіпатії, ти розумієш… А вона загинула… — Розумію, — сумно промовив батько і важко зітхнув. — Тяжко втрачати таку прекрасну подругу. Але подумай, синку… не дивись на мене суворо… подумай сам… хіба після її смерті вмирає світ? Хіба на березі моря не граються діти? Хіба сонце згасло? — Для мене згасло, батьку… — Воно може знову спалахнути, Ісідоре! Твоя любов відродиться в іншій подобі, засяє в інших очах. Гіпатія — лише донька одвічної жіночості, вона не одна… — Нізащо! — скрикнув Ісідор. — Обнімаючи іншу, я буду бачити вістря сокири, що впало на шию моєї коханої! Невже ти не збагнеш? — Чого ж ти хочеш досягти своїм аскетизмом? — докірливо запитав батько. — Навіщо мучиш тіло? Навіть пса добрий господар жаліє й годує, а це ж все-таки тіло, яке несе в собі твій божественний розум, дає душі відчуття, проявляє твою свідомість для вияву на землі… — І тримає мій дух в полоні, — скрикнув Ісідор. — Навіщо ти прийшов до мене? Невже лише для того, щоб збити мене з шляху пошуку? — Ти нічого не знайдеш, — з жалем сказав батько. — Лише порожнечу в самому собі. Ти не там шукаєш… — Хай, — вперто одвітив Ісідор, — але я бажаю знати, що в мені є, крім ілюзорних земних бажань і почуттів. Мене не приваблює земна слава, походи, влада і навіть кохання. Чого ж я буду прагнути, навіщо стану оберігати тілесну темницю? Невже не краще піти на поклик невідомого? — Поклик порожнечі, — гірко сказав Сократес і почав танути в повітрі. Ісідор жахнувся. Привид! Лише привид… Потім усміхнувся: а як же інакше? Де б же міг взятися батько в цій страшній пустелі? Але як дивно — він не здивувався появі Сократеса. Якийсь новий небувалий стан свідомості… Ще минуло кілька діб. І в сутності елліна почали звучати короткі фрази. Вони випливали з невимірної глибини, дзвеніли, наче мелодійні акорди арфи, танули, їхнє значення відкладалося в серці Ісідора, як плоди роздуму і терпіння, і ткало тканину нового розуміння життя.  

Те, що народилося, має вмерти.


Те, що можна втратити, не існує.

 

Меч розділення — окремість. Жало окремості — форма. Принада форми — ілюзія життя. Дух — дитя вічності. Він вірить всякій казці. Він самовіддано йде у казку життя, де йому приготовлено полон форми. Щоб розірвати полон, треба пройти всю казку до кінця і збагнути її ілюзорність, її брехливість і навіки зберегти в надрах дух знання про обман земної казки. Стань над формою, зберігши свідомість своєї неповторності. Перейди безодню по невидимій ниті. Не дивися вниз, там клубочиться хаос. Не дивися вбік — там лютують дракони форми, щоб повалити тебе у прірву смерті і повторного буття. Не дивися вгору — там принаджують тебе заклики богів, обіцяючи блаженство і владу, могутність і силу, можливості магії чи знання, насолоди або всерозуміння. То лише мрії втомленого духу, який віддає свою невмирущу суть для створення самообману. Дивися лише вперед, крізь зрадливу імлу. На тім боці тебе ждуть. Зумієш не впасти — зумієш І вернутися назад. І принесеш ілюзорному світові, який захлинається в шуканнях і горі, чудо світу свободи… Замовкає голос. Настає неймовірна тиша. Така тиша, що поглинає всю вічність. Щезають гори, небо, власне тіло. Настає пітьма. І в ній сяє далекий вогник. Ніби малесенька блакитна зірочка. До неї веде срібна нитка, протягнута над безоднею. Клубочаться хмари, закривають прірву, знову відкриваються. Десь збоку, з-за клубів диму, визирають багряні потвори, загрожують, дражнять, ворушать довгими панцирними хвостами. В руках Ісідора срібна чаша, а в ній — вогняна квітка. Вона тріпоче під вітром, ніжно миготить. І знає еллін, що в тій квіточці все життя, і глузд шукання, і зерно любові, і плід всякого завершення. Треба перенести живий скарб на той бік, не впасти в моторошну безликість. Ісідор мужньо ступає на майже невидиму нить. Йде над безоднею, тримаючи в простягнутій руці чашу з вогнем. Йти легко і радісно. Вже пройдена половина шляху. Та зненацька щось сталося! Назустріч йому по тій самій ниті прямує постать. Вона все ближче, вона поруч, і еллін впізнає Гіпатію. Колихається пружна нитка, небезпечно вібрує. Зупинятись не можна, що ж діяти? — Кохана! Ти йдеш звідти? Куди? — До людей, Ісідоре! А чому ти прямуєш туди? — Хочу сягнути істини! Шлях пошуку веде мене туди, де горить зірка! Я дуже сумував за тобою, чому ж зіткнулися наші шляхи над безоднею? — Коханий! Не треба шукати, треба збагнути… — Не розумію, Па! Мене тягне безодня! Я мушу йти далі… — Я підтримаю тебе, коханий! Вір мені… Пізно! Нитка небезпечно розхитується, багряні потвори зловісно регочуть серед скель. Потьмарюється свідомість Ісідора, блискавиця вдаряє його в серце і кидає в темряву небуття… На сорок другий день сини Гнозиса знайшли непорушного Ісідора на вершині гори. Він був жовтий, як пергамен, і ледве дихав. Очі елліна дивилися у безмірність неба і не бачили друзів, він лише шепотів, повторюючи чиєсь ім’я. Коліон і сивобородий учитель перенесли Ісідора до спільної печери, влили до рота кілька крапель гранатового соку, теплої води. Сивобородий розтирав задубілі руки елліна і докірливо буркотів: — Мужній дух, а терпіння не вистачає. Все хочеться добути одразу — всю вічність охопити своїми крилами. Ах ви, Ікари, Ікари! Скільки вас впаде на землю з поламаними крилами, штурмуючи сонце? Хто ж; осягне немислиму мету? Хто?  

Частина третя
МІРАЖІ


ДОРОГА


 

Кілька днів та ночей Гіпатія була в забутті. А коли прийшла до тями, караван магараджі був уже досить далеко від Пальміри, серед гористої пустелі. Над дівчиною схилилося зморщене бронзове обличчя старенької жінки, ласкаво забринів тихий голос: — Хвала богам, ясноока Сарасваті прокинулася. А я вже боялася, чи не вирішив твій дух покинути долину Мари… Гіпатія прислухалася до дивної вимови, химерних слів. Щось давно відоме і разом з тим чуже чулося в них. Куди вона пливе по морю життя, куди її несе примхлива течія долі? Служниця подала дівчині кришталевий келих з жовтою рідиною. Від неї плинув тонкий дражливий запах, Гіпатії захотілося їсти. Жінка усміхалася, лагідно кивала. — Пий, пий… Сік манго… Це зміцнить тебе, дасть сили… Пий, люба чужинко… Гіпатія випила ніжний напій, подякувала. Тривожно глянула на служницю: — Де ми? Жінка відхилила запону шатра. Довкола громадилися гори, в долині протікав потічок, обабіч нього верблюди вищипували ріденькі чагарі. Горіли вогнища, біля них сиділи люди в білих тюрбанах, співали протяжні, тужливі пісні. — Відпочинок, — сказала служниця. — Незабаром рушимо далі. Далека дорога, дуже далека. Ми вже другий рік на чужині. Магараджа молодий, хоче бачити світ. Золота в нього гори, кров молода грає. Наслухався байок про далекий захід, про завойовника Іскандера, закортіло йому побувати в Елладі. Ось і потяг нас. Йому що? Забава? А мене тягне до рідної землі, аж плакати хочеться. Хоч би не вмерти на чужині, і то щастя… — А я? Навіщо він купив мене? — тужливо запитала Гіпатія. — Тебе? — тихенько засміялася жінка. — Невже ти не розумієш, донько ранкової зірниці? Та заради такої, як ти, можна переплисти моря і подолати найвищі гори. Не рабиня ти, а світло очей його, сама чула такі слова з його вуст. Хвалився, що буде в нього магарані, як ні в кого з сусідів-правителів… — Магарані? — Еге ж. Так у нас звуть дружину магараджі, правительку… Досі ще не кохав нікого великий володар Аріаварти. Може, тому й вирішив мандрувати, щоб десь у світі зустріти промінь очей своїх… І таки зустрів… Радій, ясноока богине! Ти народилася під щасливою зіркою… — Щаслива зірка? — гірко зітхнула Гіпатія, схилившись до плеча служниці. — Ах, не кажи так, ласкава жінко… — Зви мене Сатою… Сата — моє ім’я… — Ось ти тільки що, Сато, так гарно казала про рідну землю… Хочеться тобі вмерти там, де лежить прах близьких людей, навіть краса чужини не приваблює тебе… Як же мені відчувати себе щасливою, коли доля веде мене у далину і з кожним днем все далі вітчизна? Що я знайду у казковій Індії, де нема жодного рідного обличчя? — Там буде твій муж, коханий, — тихо мовила служниця. — Ти ще юна, полюбиш. І чужина стане близькою твоєму серцю… Не тужи, люба Сарасваті, вспокійся. Я — то стара кістка, всохле дерево. Я придатна лише на те, щоб згоріти в багатті біля порога індійської хати, а ти… ти — чарівне зерня казкової квітки… — Ах! Я вже ніколи не зможу нікого покохати!.. — Чому? Чому, люба дівчинко? Гіпатія не встигла відповісти. Запона шатра відхилилася, на тлі блакитного неба з’явилося обличчя магараджі, великі чорні очі зупинилися на Гіпатії, спалахнули дивним сяйвом. — Нарешті, — вихопилося в нього. — Ти здорова, донько неба? — Здорова, володарю, — тихо відказала Гіпатія, опускаючи погляд донизу. — Дякуючи Саті… й тобі… — О, мені не треба! — засміявся магараджа, показавши міцні білі зуби. — Дякуй своїй кармі, провідній зірці. Я лише виконавець… — Я не зовсім збагну, що ти мовив, — сказала дівчина, — але відчуваю, що ти визволив мене від смерті… і ще ця приязна жінка… — О, Сата — моя друга мати, — кивнув Хара-дева, ласкаво глянувши на служницю. — Вона мене доглядала від народження. Тепер служитиме тобі. Як тебе звати? — Гіпатія… — Я зватиму тебе Паті-дева… божественна Паті… — О, навіщо? — сумовито запитала еллінка. — Навіщо так багато ласки? Чим я заслужила? — Краса — радість богів, — сказав магараджа серйозно. — Пишайся красою. Може, верховний Брама грається з світами, щоб створити красу і помилуватися нею… — А потворність? — А потворність — лише тінь, яка мусить щезнути в промені сонця краси… — Я — лише рабиня, володарю. Іграшка того, хто за мене заплатив. Ще недавно була вільною, прагнула чогось, а тепер… — Ти не рабиня. Краса вільна, Паті-дева! Пам’ятай про це. Там, куди ти їдеш, жде тебе трон і країна, якої ти не бачила навіть у снах… А втім, може, й бачила в снах… Якщо була там в минулому житті… — Я зрозуміла тебе, володарю. Та тільки боюся, що ти помилився в мені… — В чому? — Ти забув, що я не просто істота, чи квітка, чи дерево, яку можна легко пересадити в іншу землю… Та й квітка часто в’яне в непридатній, незвичній землиці, хворіє, доки звикне. А я втратила найрідніше, окрім землі… Я втратила коханого друга, з яким пливла до Афін. Він захищав мене від піратів і загинув у бою. Я клялася, що буду лише з ним, довіку з ним. Що я тепер без нього, навіщо?.. Магараджа вислухав Гіпатію серйозно, жодної тіні осуду чи іронії не з’явилося на його обличчі. Сата витирала очі краєчком свого покривала. — Сумую разом з тобою, Паті-дева, — просто сказав Хара-дева. — Тяжко втрачати любих нашому серцю людей. Але туга наша від нерозуміння, від полону Мари… — Не збагну, що ти мовиш… — Слухай. Я поясню. Наші ріші, святі люди, вже віддавна пояснили найтаємніші закони життя, світу. Ваші уявлення про народження, смерть, про любов і втрату — ще дитячі, дикунські. Так, так! Хай не образять тебе мої слова, але я правду кажу. Ти, Паті-дева, втратила те, що сама створила, тобто те, чого не було… — Як-то не було?! — скрикнула дівчина. — Я з ним росла, навчалася, ми кохали одне одного… — Так, так, — кивнув магараджа. — Гра іскорок на хвилі морській, кохання метеликів серед синього неба. Ти втратила райдугу в небі, барвисту хмару на сході сонця, дощ серед спраглого літа. Ти захотіла це увічнити, зупинити мить! А хвиля налетіла, хлюпнула тисячами бризок і впала, щезла. Нащо ж зупиняти її? І чи можна це вдіяти? Океан вічний, вічна вода, а хвилі — лише химерна вібрація, невловима гра неосяжних стихій. Не журися, не гризися своєю втратою. її не було. Твій друг прийде в іншій хвилі, в іншій подобі… — Як прийде? — вражено запитала Гіпатія, відчуваючи, як тривожно стукає її серце. — Він в царстві тіней, так віримо ми, елліни. Він ніколи не вернеться на землю… Християни вірять, що воскреснуть колись в тілах, але я не можу того уявити — як розсіяний прах може зійтися докупи… — Варварське уявлення, — згодився магараджа. — Відновлювати недосконале тіло вмерлої людини — навіщо це богам? Світи Брами — вічна гра, все в нових і нових поєднаннях. Ми маємо невмирущу душу, вона грає з іншими душами, одягаючись в різні вбрання. Твій друг — рідна душа, жди його в іншій подобі. Ти обнімеш його, обнімаючи іншого коханого, ти побачиш його, милуючись небом чи хмарою, ти втішиш його, втішаючи того, хто тужить або страждає… Карма прихильна до тебе, перед тобою воістину божественний шлях… Прийми його… — Що таке карма? — Ваш фатум. Закон діяння і нагороди, прагнення і кари… — Розкажи мені, володарю, про ваші ідеї, уявлення. Я змалку прагнула знання про світ, я хотіла вивчити філософію, математику, бажала лікувати людей і вести їх до неба… — Ти матимеш все, чого хоче твоя душа, хоч це і тяжкий шлях — шлях жнана-йоги[45], шлях розкриття таємниць небесних девів. Мій гуру, мудрий учитель Нарен, буде вчити тебе в дорозі і там, в моїх володіннях. Я не хочу нічого нав’язувати тобі, Паті-дева. Я розумію — удари долі жорстокі, їх нелегко перенести. Віддаляється рідна земля, наближається невідоме. Ти повинна не лише пізнати невідоме, а й полюбити його. Ми приймаємо лише те, що полюбимо. Молитиму богів, щоб ти полюбила мою Аріаварту, наші гори, наших людей, нашу древню мудрість. Відкрий серце і душу, Нарен ввіллє в чашу твого розуміння амріту безсмертних Вед…  

Караван поволі просувається через гори й піски, повз буйні зелені оази і пишні міста, берегами річок і крутими обривистими стежечками над прірвами. Все далі Європа, Еллада, все ближче гарячий Схід. Гіпатії здається, наче вона заглиблюється у якийсь недосліджений лабіринт з тисячами ходів, завулків, печер. В кожному повороті, в кожному переході щось невідоме, неждане. А що в центрі лабіринту? Чи не Мінотавр? Чи не страшна химера з людським тілом і головою бика? Страшний стихійний дракон, який поїдає живу кров і душу шукача… Тесей вийшов з лабіринту, тримаючись за нитку Аріадни… За що триматися їй, Гіпатії? Як вернутися на волю з плутанини життя і духу? Плавно похитуються верблюди, велично несуть свої сильні, горді тіла-кораблі до обрію. В такт тієї ходи приємно дрімати, думати, слухати оповіді гуру Нарена про страшні й таємничі бої богів, про творення світів, про невидимі сфери. Старий індус, зодягнений в просту жовтогарячу накидку, задумливо дивиться в простір, спостерігає одному йому видимі події давноминулого. Все обличчя гуру заросло буйною бородою, понад тим волосяним хаосом блищать великі пронизливі очі, і в них пробігають тіні небесних містерій. Гіпатія уважно стежить за життям богоподібного Рами, хвилюється за долю коханої Сіти, прагне за могутніми арміями, які йдуть визволяти полонену любов від рук жадібного й нечесного Равани — царя демонів, радіє великій перемозі і тужить через нерозумність героя, який так нікчемно, по-земному, підозрює кохану в зраді. Розуміє дівчина, що в древніх сказаннях про богів та героїв закладено зерна великих символів, що в епосі про небесні події приховано таємничий зміст вселенських містерій, які відбуваються і в душі людини, і в нескінченному світі природи. Багато символів схожі на ідеї еллінських міфів, а особливо перекази про битви вогняних Кумарів і воїнства Брами. Кумари, які не скоряються богам, — це ж титани, сини вільних стихій, а слуги Брами — олімпійські боги Кроніди! Чому такі дивні узгодження в різних культур, що виникли на протилежних кінцях світу? Де спільний корінь? А Нарен, спочивши трохи, прокидається від задуми і, дивлячись в захоплене личко Гіпатії, веде далі неквапну бесіду: — Два закони ти повинна затямити, Паті-дева, в нашій космогонії. Два найголовніші важелі нашого буття. Тоді все інше ти збагнеш легко… — Відкрий мені ті закони, гуру Нарен. Я прагну напитися від першоджерела знання… — Всесвіт побудовано законом Жертви і законом Карми, — урочисто промовляє Нарен. — Спочатку про закон Жертви. Всі мудреці в усі віки мучилися найболючішим питанням: звідки виник наш світ? Чому він з’явився? Де причина творення? — І вони відкрили причину? — Так, Паті-дева. Напружені пошуки принесли чудові плоди. Духовному оку ріші відкрилася тайна зародження світу від Єдиного Брахми, в якому все суще бере початок і куди повертається в кінці вселенських циклів… — Що ж спонукає Брахму дати початок світові? — Його повнота блаженства, щастя, любові. Повнота жадає дати частку самої себе комусь іншому, поділитися своїм щастям. Але з ким, коли все в одному, в Єдиному? І тоді Брахма вирішує умножитись, породити світи, істот, богів, тварин, рослин, зорі і землі, вітри і хмари, дощі і гори. Так перша Жертва стає основою світу, так потік любові породжує ріку буття. Минають віки, цикли, нескінченні прояви царств і світів. Люди і звірі, ракшаси і деви, віддаляючись від свого володаря і батька, часто забувають про єдність, про закон Жертви і починають слухати голосів ненависті і ворожнечі. Тоді Єдиний посилає своїх синів, святих ріші, щоб вони нагадали людям про великий закон віддавання, щоб усі збагнули мудрість буття: жити — це означає віддавати себе комусь… — Але ж люди розуміють життя інакше, — задумливо озвалася Гіпатія. — Вони вважають, що жити — це взяти життя або багатство від когось… — Так. Це порушення закону Жертви. І тому ми бачимо горе й печаль на землі, війни і ворожнечу… — Чому ж Брахма не вчинить так, щоб його творіння йшли праведним шляхом? Чому не вкладе їм в серце іскру правильного розуміння? — Тут ми підходимо до іншого закону сущого, до закону Карми, Паті-дева. Брахма хоче, щоб блаженства кожен досягнув особистим зусиллям, а не за примусом девів. Так освячено закон дії, закон відплати, закон причини й наслідку. Карма сувора й безжалісна, володарі Карми не знають жалю, вони пильно й незворушно стежать за кожним порухом нашої душі, все записуючи на скрижалях життя: піднесення і падіння людини. Убивши когось, ти повинен спокутувати свій злочин тепер чи в майбутньому житті власною смертю. Обманувши, ти сам звідаєш сіті обману. Укравши, ти сам будеш втрачати майно чи знання, гроші чи улюблені речі. Загарбуючи чужі володіння, ти будеш сам вигнанцем з рідної землі. Маючи рабів, ти неодмінно звідаєш рабство, аж доки Карма не приведе тебе до розуміння великої жертви, і ти збагнеш, що все в Єдиному, і мудрість осяє твій розум, щоб ти міг віддати свій дух, свою силу, своє вміння іншим людям, як віддає своє життя світові верховний Брахма… — Але ж, любий гуру Нарене, — мовила Гіпатія, прослухавши пояснення учителя, — мій розум не збагне очевидного: довкола нас тисячі й тисячі людей, істот, явищ, речей. Крім твоєї Індії і моєї Еллади, є ще безліч царств, народів, племен, вірувань, релігій, богів, демонів. Навіть мудреці різних віків з великим борінням і мукою шукають розгадки таємниць буття, і невідомо — чи знаходять? Бо якби знайшли — уже давно повели б людей до благословенного краю. Як же простим людям — рабам і ремісникам, сіячам і воїнам — збагнути ті величні закони, коли все суще кричить про інше? Світ здригається від ненависті і насилля, світ поїдає сам себе, мій мудрий гуру. Він не бачить того закону, який нібито ліг в основу творення. Де ж ті сили, що приведуть людей до єдності й розуміння Жертви? Нарен поблажливо усміхнувся. — Ти забуваєш про безконечний потік часу. Що перед ним наше нетерпіння? Ми міряємо божественні творіння смертними уявленнями. Все здійсниться, Пата-деві, все мине, все зникне, як мара, як ранкова імла в гімалайських долинах. Велика гра верховного Брахми триває міріадами циклів. Він видихає і вдихає тисячі й тисячі світів, і що йому наші мізерні почуття та болі? Задумайся, і ти збагнеш велич вічності. Спочивай, Пата-деві, і хай тебе оберігають володарі Карми…  

Гіпатія знову сама, поруч дрімає старенька Сата, за шатром синє безлюддя теплої ночі, мерехтіння таємничих світів. Човгають важкі ноги верблюдів, міряючи безконечні дороги Азії. Під ті ритмічні заспокійливі звуки еллінка думає над твердженнями і повчаннями гуру Нарєна. Ні, не все ясно і логічно в його міркуваннях. Світогляд стрункий, завершений, але він має багато вад і недоречностей, починаючи від закону творення світу. Гострий розум Гіпатії заглиблюється у плетиво мудрих думок, сягає їхнього кореня, пробує життєдайність і доцільність тисячолітніх ідей. Вже в першому законі жертви є протиріччя, а точніше, не в законі, а в його розумінні. Хай так, хай Єдиний від своєї повноти хоче дати буття іншим істотам, напоїти їх своїм життям і силою. Він іде на Велику Жертву, віддаючи свою суть в ім’я величних циклів народження і згасання. Але два сумніви руйнують початкову концепцію: сумнів у доцільності творення і сумнів у доцільності карми, або закону причин і наслідків. Жертва лише тоді доцільна, коли вона приносить щастя, радість, блаженство й визволення тим, в ім’я кого вона діється. А якщо вона лягає в основу світу насилля, неправди, рабства, муки? Тоді така жертва — прокляття! Чи може Єдиний прагнути цього? Кажуть, що творенню Брахми протистоїть Мара, бог смерті й зла. Він руйнує прекрасну дію жертви, а людина повинна протистояти впливу Мари, вільно вибираючи шлях служіння девам, любові, мудрості. А звідки ж тоді Мара? Хіба не з Єдиного? Тоді поза єдністю є ще буття Мари? Отже, Єдиний — не єдиний! І його жертва не може бути ідеальною жертвою любові? І його світ — лише невдале творення обмеженого будівничого, і не лише невдале, а й криваве, жорстоке, злобне. І якщо судять людей за злочин, то чи не більшому, суворішому суду підлягає могутній творець за те, що веде до муки міріади творінь?! Як вийти нещасним людям з колеса народжень і смертей, про які говорить гуру Нарен, як вернутися до єдності, до неба девів, як подолати обман Мари, коли самі деви помиляються, не в силі зупинити страхітливий плин буття? Гуру каже про вічну гру? Жахлива гра, недостойна божественних істот. Навіть у порядних людей серце обливається кров’ю, дивлячись на муки дитяти чи навіть бродячого пса. Невже у девів нема серця? За що ж тоді вони вимагають жертви, киваючи на Верховну Жертву? Дякувати за вічну муку, за терзання на дні буття, та ще й ілюзорного? Сам же Нарен стверджує, що земне життя — піна, мара, ілюзія. Тоді жертва Брахми примарна, уявна, обманна, бо вона створила неіснуючий світ. Нема нічого — ні людей, ні богів, ні сонця, ні зірок-є лише море нескінченної муки. Ось яка його жертва! Ні, ні, мудрий гуру! Твоє повчання не лягає до мого серця, його можна прийняти лише під тиском страху, безсилля, марновірного схиляння перед величчю богів. А в мені нема страху, я вже переступила через межу обережності, самозбереження. Навіщо мені я? Навіщо? Магараджа запевняє, що я оплакую райдугу в небі, химеру мого ума і серця, що коханого Ісідора не було, а лише моє уявлення про нього. Ой, ні, ні, ні! Уявлене, навіть найвеличніше, не може дати нам щастя. Я не знала, хто він і що він. Я лише бачила полум’яні очі, чула подих, слухала його мовчання або несміливий голос, і в мені була повнота щастя. Чи дасть мені таку повноту райдуга в небі, велич гір або грізне лютування морських стихій? Чи замінять інші очі — навіть найкращі — його єдиний погляд? Ой, ні, ні! Щось таємниче, нерозкрите є в людині, мудреці Аріаварти, про що ви не знаєте. І ніхто не знає і не може знати. Щось таке, про що не здогадуються навіть деви, боги… Хвиля дивного остраху прокотилася поза спиною Гіпатії. їй здалося, що вона торкнулася забороненого плоду. Хтось хоче, щоб людський розум не торкався тої ідеї. Чому? Чи не волів ХТОСЬ втягти людей у вічне колесо карми, жертви і сліпої віри? У колесо, яке крутиться заради невідомих і чужих цілей? Чому людину страхають карою за спробу сумніву в існуванні або справедливості богів та девів? Чому такі жорстокі боги Еллади, Іудеї і Аріаварти? Що об’єднує їх в нещадності до людського життя? Ах, як мало ще Гіпатія знає! А як мало знають прості люди — міріади знедолених, бідних істот, приречених схилятися перед володарями та ідолами богів. Як їм потрібно світло знання! Аби вона могла! Всю душу віддала б нещасним шукачам, щоб вигнати з сердець страх і підняти очі до зірок, до сонця! Ба, то все мрії, пусті прагнення! Вона — лише бранка, хоч і в розкішній клітці. Чужа воля веде її в далекі краї, і хтозна, чи є бодай іскра надії на повернення?! Хто скаже їй про це? О доле! Молю тебе, благаю, пошли мені втіху, радість — дай ще коли-небудь вернутися до вітчизни, побувати там, де я кохала, де мене в муках народила рідна мати, де загинув мій єдиний і неповторний друг! Не хочу для себе нічого! Буду жити, буду пізнавати мудрість світу, нестиму те світло іншим, але тільки дай мені вмерти на рідній землі… Щира молитва тане в глибині серця, і мовчазно блимають далекі зорі над шатром, і, похитуючись, прямують верблюди до обрію, за обрій. І німує під оком незворушного неба велика земна пустеля…  

 

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка